Слава Героям

Світанок увірвався в село, побудивши сонних псів, які валували на повний голос, а це означало, що вулицями села йшов чужинець. Йшов один, потім ще і ще, йшла вже досить численна ватага військових. «Держи їх, тримай! Вони забігли в он оту хату!» - шипіли хриплими голосами. Швидкими тінями промайнули посохлими кукурудзами та поховались у великому саду за деревами . Вони деякий час дивились дулами гвинтівок та автоматів в маленькі вікна врослої в землю Ходаневої хати. Пролунав голос і ватага розбіглася городами навколо неї і впала в осінній зораний чорнозем, готовий до зимового сну.

Село не мовчало, заскрипіло хвіртками, загриміло відрами біля криниць, але враз наче все принишкло, затихло, навіть крикливі сільські півні перестали кукурікати, а це означало, що про непроханих чужинців, які з’явилися, дізналися всі.

Перелякані селяни поприлипали до своїх вікон і поглипали тривожними та цікавими поглядами на Ходаневу хату. Відколи прийшла «нова влада» тривога невідступала від мирних осель працьовитого люду, а вона стверджувалася прикладами гвинтівок, свавіллям і збиткуваннями над людьми, що пережили тільки-що окупацію. Був напівголодний 1949 рік. Пожовкле листя в саду шелестіло, додаючи ще більшої тривоги.

Враз з оточеної хати вибігла дівчина: «Дайте вийти ! Я не винна!» - і швидко побігла вулицею вниз в сторону Пилипки, криниці де весь куток села брав воду. Рипнули двері і в них з’явилась ще одна. Вона замахала руками. Напружені нерви зайд здали і вони тріснули пострілами. Дівчача біла сорочка вкрилася кров’ю, вона ще раз схлипнула і затихла. «Вбили німу», - загомоніли довкола принишклі селяни. У відповідь з маленьких віконець дружно гримнули кулями по головах, які бовваніли із свіжозораної ріллі. Стрілянина то тривала,то раптово припинялися. Вже багато зайд конало щедро поливаючи кров’ю і без того родючу українську землю.Та з хатинки вогонь майже не припинявся. До сусідської хати люди привели Кутниху - матір одного з тих хлопців, які були в Ходаневій хаті. «Адельку, дитино, здайся ! Вони тебе простять!» - говорила-волала вона крізь постріли. «Відсидиш трохи, але живий лишишся!...» - кричала-ридала через прочинене сусідське вікно згорьована матір.

«Йдіть додому мамо! Вони не простять ...Ми вже декількох вбили ... Йдіть !» - в його голосі був і розпач, і рішучість. Як з’явилась, так і зникла невідомо де стара мати. Немов бджолиний рій то туди, то сюди літали розпечені вогнем кулі, готові в будь-яку мить вжалити все живе. Раптом у вікна де були повстанці, полетіли гранати, хлопці не впали в розпач, вони ловили їх на льоту, кидаючи назад, сіючи смерть серед ворогів. «Іване патрони кінчаються! Що будемо робити? До вечора не протримаємося!» - шепотів Аделько. «Нічого, в мене є ще дві кулі, про запас. Одна для тебе, одна для мене», - відповів Іван. «Поки ж що співаймо, Адельку!» - « Ще не вмерла України ні слава, ні воля, ще нам браття українці усміхнеться доля!»

Тріскотіли кулемети і під їхню музику пісня линула далі. «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці, запануєм і ми браття у своїй сторонці». «Запанують наші браття, Адельку, запанують і навіть в нас в Ниркові! Будуть бачити Вільну Україну! Душу й тіло ми положим за нашу свободу і покажем, що ми браття козацького роду! Так що ж Адельку положемо!» «Не можу, Іване ! Я сам не можу! Допоможи мені, брате! Бо будуть дуже збиткуватися вороги над моїм молодим тілом» «Ти думаєш мені легко!» «Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону, В ріднім краю панувати не дамо нікому. Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє, Ще у нашій Україні доленька наспіє!» - голоси лунали над лісами і відбивалися луною від пагорбів, якими ще недавно бігали босоніж хлопці, летіли понад бурхливим водоспадом і линули линули, линули...

«Ну, що ж пора Адельку! Пора, брате». «Душу й тіло ми положим за нашу свободу». «Стріляй, Іване, стріляй!» Пролунало два постріли і настала тиша, мертва тиша. Було навіть чути, як ще коло вцілілої якимсь дивом шиби бриніли осінні мухи, розігріті за день сонцем. Першими до повстанців прибігли односельці. Іван, ще був живий і повільно вмирав шепочучи пересохлими покусаними до крові губами : «Аделька вбив я ...Він сам не зміг ...Тоді і в себе встрелив. Простіть мене, люди! Простіть!» «Ми прощаємо... Нехай Бог простить...», - прошепотіли у відповідь ті ...

Іван вмер... Двоє юнацьких тіл поклали коло школи, для їх впізнання зігнали чуть не все село. Люди йшли понуро опустивши голови і вперто не впізнавали юнаків, хоча їх знали всі, бо ж виросли хлопці в селі , пасли худобу на лузі, працювали на городі, і в полі і бавилися коли був вільний час. Привели Прокопиху, матір покійного Івана. Вона підійшла, мов кам’яна, погладила хлопців по головах і сказала: « Файні хлопці кучеряві, але мого нема...» - та й пішла. Люди йшли невеликою чергою і впізння було подібне на відання останньої шани героям. Юнаків не впізнав ніхто... Вороги ж пішли на вечерю до Параски, сестри Івана, і гуляли до ранку, немов злі татари після перемоги на річці Калці, топчучи по трупах наших воїнів і князів.

Біля школи стоїть каплиця... Випускники школи, які йдуть в нове життя, щороку моляться біля неї, віддаючи шану героям, які загинули за нас. А з вікон школи лунає пісня: «Не спи, моя рідна земля ! Прокинся моя Україно! Відкрий свої очі у світлі далеких зірок. Бо дивляться з темних небес загиблі поети й герої! Всі ті, що поклали життя за майбутнє твоє!»