Зображення користувача Світ Зелений.
Світ Зелений
  • Відвідувань: 244
  • Переглядів: 267

ілюстрована історія лемківщини

Історію нашу присв'ячую моїм Землякам-Лемкам в далеких заокеанських сторонах, щоб кріпила їх духа та нагадувала рідну хату.

Зміст



in English

БІБЛІОТЕКА ЛЕМКІВЩИНИ

Ч. 1.
ЮЛІЯН ТАРНОВИЧ

ІЛЮСТРОВАНА ІСТОРІЯ ЛЕМКІВЩИНИ
(3 карти й 100 ілюстрацій)

НЮ ЙОРК 1964
ВИДАВНИЦТВО "КУЛЬТУРА"




 

Слово до другого видання

Нам удалося відшукати один примірник цієї книжки, яку перевидаємо в малому накладі фотодруком.
Вперше вона появилася була у Львові 1936 р. і до ЗДА дійшла в малій кількості.
Хоч вона не охоплює всього з історії Лемківшини своїм змістом, однак заки появиться краша - вважаємо за корисне розповсюднити її поміж українцями з Лемківщини за океаном.
Читаючи її, ми відтворимо собі в пам'яті й у серці нашу прекрасну вужчу Батьківщину й її минуле, зруйновану польським окупантом.
Видавництво


Історію нашу присв'ячую моїм Землякам-Лемкам в далеких заокеанських сторонах, щоб кріпила їх духа та нагадувала рідну хату.
 

Юліян Тарнович


Юліян Тарнович


 

Передмова

Кинути жмінку світла на Карпатські Землі — я давно бажав.
З'окрема у порі, як різні необізнані, з питомими лемківськими прикметами, зі своєрідним лемківським життям, і непокликані людці, насвітлюють на свою вподобу походження лемківського „племени”, вважаю оцю коротку працю необхідною. Тим більше, що стисло наукової праці з обсягу історії Лемківщини, ще не маємо.
Українська Земля на Лемківщині — такою її бачимо продовж віків; вона переходила разом з другими українськими землями з рук до рук; різні народи мандрували по її хребті; гнулася лемківська країна, деколи просякала кров'ю, погинався Лемко під тягарем чужих зазіхань — але встоявся.
Безперечно, що наші брати Лемки були наражені на різні впливи, та через це багато дечого чужого присвоїли собі, одначе в сутті річи — Лемко споконвіку Українець.
Мені також доводилося блукати по манівцях, але правда й туга до своїх, захована в мойому серці, вивела мене на простий шлях.
Горджусь моїми рідними лемківськими сторонами. Я находив у лемківській „хижечці" великі скарби. Це були: народня честь, хрустальні характери, незломна тверда воля змагатися в ім'я великої Правди.
Не шукаю признання ані слави — бо культурну працю для Народа вважаю своїм моральним громадянським обов'язком.
— „Пам'ятайте, щоб ви не посоромили українського імени!" — так нас, учнів сяніцької гімназії, навчав дорогий і незабутній наш катехит о. Др. Роман Решетило.
Ціллю цеї скромної праці — хай буде бодай частинна розв'язка цього блудного колеса, що в ньому находяться карпатські окраїни.
Одне маю бажання: щоб ця коротка праця заохочувала других до кращого наукового зацікавлення Західними Українськими Землями.
Дякую на цьому місці Докторові проф. Іванові Крипякевичові за щиру поміч: ввічливе подання мені властивого напряму цеї праці, як також вказання відповідних джерел, що послужили мені в цьому завданню. Замічаю також, що Др. проф. Микола Чубатий, з властивою йому безкорисною любов'ю до праці, читав цілий рукопис, за що складаю йому прилюдно щиру подяку. Вкінці щиро вдячний дорогому другові мґр-ові Іванові Коваликові за перегляд рукопису та поміч у справлюванню друку. З'окрема вважаю своїм милим обов'язком надмінити на цьому місці, що до прикрашення цеї книжки надісланими знимками, або готовими клішами, причинилися: Впр. о. Іван Буґера (Милик), о. Петро Андрейчик (Війське), о. кат. Микола Головач (Босько), о. Михайло Горечко (Цеклинська Воля), о. Карло Сальо (Мшанна), о. Теодор Хомко (Кальниця), о. Андрій Злупко (Гладишів), о. Михайло Весоловський (Гирова), о. Михайло Горошко (Яблониця), о. Орест Венгринович (Синів), о. Василь Середович (Туринсько), о. Іван Качмар (Злоцьке), о. Олексій Давидович (Граб), о. Дмитро Ступак (Зиндранова), о.Іван Титар (Ганьчова), Високодостойний Добродій Др. Маркіян Дзерович, мґр. Лев Букатович, Др. Я. Фальковський, Степан Вархоляк, Микола Малий, Іван Яремко, Др. Богдан Гнатевич і Др. Омелян Волинець.
Львів, у серпні 1935 р.
Юліян Тарнович
 

Західні карпатські землі.
Що таке Лемківщина?

Лемківщина — це досить великий шмат землі по обох боках західніх Карпат від ріки Сяну й Ужу по Попрад. Цей шмат землі є около сто кільометрів довгий та 60 км. широкий. Тут живе українське плем'я Лемки. Отже Лемки — це українське плем'я, висунене найдалі на полудневий захід тих земель, що є заселені українським народом. Лемки заселюють на просторі 100 км. Карпатське підгіря з обох сторін Карпат і самі Карпати. До Лемківщини зараховуємо також 16 сіл на північ від Коросна1. Ці села окружені вже з усіх боків польськими селами, одначе вони найбільше тяготіють до Лемківщини і не улягає сумнівові, що вони колись з нею лучилися.
Глянувши на мапку, бачимо, що границі Лемківщини творять наче трикутник.
На південному сході, стоїть на межі волосадський Бескид, а етнографічна лінія веде здовж річки Волосадки — на північ побіч Середнього Села, займає містечко Угерці та Лісько. Скручує дещо відтак на північний захід коло села Волоської Тиряви, Доброї та Улюча. Потім веде просто на північ до містечка Дунова, до села Явірника, де заломлюється під острим кутом здовж Каньчуґи, Маркової, Ланьцута, Туриня — по ряшівський залізничний шлях з Ряшівщини йде через Пстругову, Фриштак, Осібницю, Біч, Луненин, Могильну. Здовж скальського узгіря сходить на оселю Вільшанку, через Новий Санч до Старого Санча. Відтак — веде ломаною лінією на Коростенко, залишує по правому боці, чужі тепер для нас села. Від Коростснка займає простою межею гору Рабштин, села Північну, Жубрик, веде здовж гори Скалки, через Мушину, гори Вапенні на Зимний Шпиль, гори Високе, Берестя. Скручує мережковато коло села Мушинки, Тилича, Полянки, Біличну, на Гострий Верх, Бліхнарську Високу, попри оселі Регетів, Конечну, Радоцину з верхом Тисове, селом Тикання. З гори Явористі пнеться на Студений Верх. Забирає дуклянські гори, села: Зиндранову, Черемху, Яселко з річкою Ясель. Губиться в мощанецьких лісах, веде кордонними верхами через вислічанські узгіря — на південний схід аж по річку Солинку, через верхи Кізлатої гори та Вяселя. Сходить вкінці здовж річки Річиці до Волосадки — волосадського узгіря.
На цій менш - більш площині тягнеться Лемківщина і по полудневій стороні Карпат; зі сходу від ріки Уж з Уличкою, Лаборець з Цірокою, над долішною Ондавою, Тарчею на полуднє, по джерела Попраду, на заході.
Цей трикутник містить у собі в південно-східному клині балигородські сторони; дещо на північ Лісько з оселями. Вижче Сяніччину з Риманівщиною, яка врізується команецьким кутом в межиляборецьку-Калинівщину. Побіч лежить Динівщина з Березівщиною та з Ряшівщиною від півночі.
Західню частину займає з гори Новосандеччини — дещо на південь Старосандеччина. Самий західний кут виповнює Коростенщина, з якою межує Горличчина та від півночі Грибівщина. При найдовшому, південному боці трикутника лежать — найдальше від заходу Мушинські сторони з найдальше на захід висуненими селами: Біла Вода, Чорна Вода, Шляхтова, Явірки; по другій стороні Карпат з Остурнею — відтак Регетівшина, Короснянщина з Дукляншиною, що лучиться на сході з Риманівсько-Сяніцькою округою. Середину цеї карпатської бази, творить Ясельщина й Стрижівщина — на півночі.
 

Лемківська ріка Попрад коло Жеґестова Живця, на т. зв. „Лопатї„


Лемківська ріка Попрад коло Жеґестова Живця, на т. зв. „Лопатї". По правому березі ріки видніють поля Лемківщини по чехословацькій стороні, по лівій ліс і поля Лемківщини по цій стороні.


Так більш менш виглядає етнографічна карта західних Карпатських земель.
Зновуж, український мовознавець, Йосип Шемлей подає в своїй короткій науковій праці „Z badan nad gwara lemkowska" границю Лемківщини, визначену на підставі поданих місцевостей — в дотеперішних мовних записках з лемківських земель. Зокрема цей вчений доповнив ці записки власними матеріялами, що їх записав у 1932 р. в горлицькім та ясельськім повітах.
Він пише2, "Поза найдальше висуненою на захід Остурнею, окруженою селами з польським населенням, суцільний обшар земель, заселений Лемками зачинається від (ріки) Дунайця. Чотири села: Шляхтова, Явірки, Чорна Вода й Біла Вода получені з лемківськими селами на словацьких землях. Від Жеґестова і Зубрика веде лінія на північ, минаючи польську3 Пивничну, через Малу Вірхомлю (Верховню пр. авт). Велику (Верховню пр. авт) Вірхомлю, Ростоку, Лабову, до Руської Королевої; відси веде через Боґушу, Бинчареву, Фльоринку, Вафку, минає польську Ропу, до Шклярок і Шимбарка (польське село, з винятком одної закутини "Над їздом" і присілка „Долини"); переходить до Великої Мащини і до Малої Мащини, Розділля, Боднарки, до Цеклинської Волі, (у Цеклині число українців мале), до Клопітниці та Перегримки. Побіч Жмигороду лінія веде дальше через села: Березова, Скальник, Кути, Мисцева, Гирова, Терстяна, Риманівська Завдака, (Волоський) і Польський Королик, Балутянка, Вілька, Королівський і Шляхетський Вороблики, вкінці через частинно український Ладинь до Боська.
 



Від (ріки) Вислока побіч Боська — дальша північна лінія Лемківщини веде, зближаючися до коліна Сяну коло Волоської та Сільної Тиряви в Сяніччині; відси вертає на південь річкою Ославою (дещо на схід) через села: Старе Загіря, Великополе, Куляшне, Туринсько до Лупківського просмику. Дальшою границею Лемківщини на сході (на Закарпаттю пр. авт.) є ріка Вирава, лівий доплив Лаборця (село Збійне виказує сталий наголос, побіч деяких слів з рухомим, або „перехідним" наголосом). Усі місцевости на захід від Вирави, зокрема від Лаборця з українським населенням у бувших зеплинськім, шариськім і спішськім комітатах (адміністраційна одиниця на Угорщині, з власною управою, відповідає давній російській Губернії; існує від X в. пояснення наші), належать до Лемківщини і тамошнє населення зве себе Лемаками (Лемками)".
Ця саме праця, разом з другою, дослідом Професора Дра Івана Зілинського „Лемківська говірка села Явірок”, на підставі мовних дослідів, доказують, що говір Лемків є в цілому українським говором та, що Лемко споконвіку Українець. Найкращий на це примір, говірка села Явірок, що хоч це село дуже висунене на захід і знати на ній сильний вплив мов словацької та польської, то в своїй мовній основі, говірка цього села належить лише до українських говорів.
Кромі цього, ще в минулому сторіччю вчені дослідники, мовознавці такі, як Іван Верхратський, український педагог, природник і філолог (1846-1919), дослідник галицько-українських говорів написав „Про говір галицьких Лемків”. Львів 1902. і багато наукових праць з ділянки етнології (грецьке слово: народознання) і діялєктології (гр. сл. наука про говірки), як також Оляф Брох, професор університету в Осльо (Норвегія), норвезький філолог, дійсний член Наукового Товариства Шевченка, автор знаменитої слов'янської фонетики „Slavische Phonetik" і „Очерку физіологіи славянской ръчи", описав діялєкт-говірку села Ублі на Закарпатті — оба вказали в цілій основі, що лемківська говірка виходить з українського говору та в лише в тій площині треба її досліджувати. Тоді згадані праці Й. Шемлея, проф. І. Зілинського, проф. І. Верхратського та проф. О. Броха разом — це доказ, що Лемківщина споконвіку українська земля.
 

Краєвид з околиць Щавниці, пов. Новий Торг


Краєвид з околиць Щавниці, пов. Новий Торг. Там лишилися ще чотири українські села: Біла Вода, Чорна вода, Шляхтова й Явірки. В Щавниці є ще до сьогодні один лан землі „поповщина" та другий „дяковщина". Перед всесвітною війною Впр. о. Корнило Кузик найшов у старім деревлянім (тепер розібранім) костелі, на престолі заліплені образи греко-католицького обряду.


 

Вид на село Гирову к. Дуклі


Вид на село Гирову к. Дуклі.


 

Короткий географічний огляд Лемківщини.

Лемківщина, це гірська країна. Карпати, прозвані також Верховиною, діляться на Низький, або Лемківський Бескид, що межує на сході від джерел Сяну з Високим або Бойківським Бескидом. Лемківський Бескид невисокий, доходить усього до 1,125 м. і нестрімкий, прорізаний багатьома провалами й широкими долинами. Лемківські гори займають при кордонному краї Карпат від сходу Кізляту Гору з Вяселем, Загірянські верхи, Тирявські, Вільховецькі, Білогорські, Лішнянські узгіря, що разом зі Сторожівськими горбовинами вінком окружують Сяніцькі Землі. Дальше розтаборились Команчансько-Лупківські високорівні, Вислочансько-Мощанецькі верхи, Дуклянські гори, Діли, Губині, Явірники, Габурі, Кичери, (Кучери), Мережки. Від заходу сторчить Студений Верх, Явориста гора, верх Тисове, Бліхнарська Висока, Гострий верх, Високі гори з Берестям, дальше Зимний Шпиль, Вапенні гори та Скальські узгіря над річкою Скалкою.
Карпати — є зморшковими горами й стоять у зв'язку з великою системою зморшкових гір, а саме з Альпами й Балканом.
Західні Карпати тягнуться від Дунаю по Попрад і Торису; зложені з пісковиків і лупаків флішевого характеру — на сході по Сян і Ляборець. Серед цієї смуги, м'якої своїми формами, розсіяні вапнякові скалиці, наїжені та гострі. Найбільш їх над Дунайцем (Пеніни в Зах. Вескиді 982 м. вис.), над Руським Потоком (Високі Скалки 1,052 м. вис.) і Попрадом. На південь від Низького Бескиду тягнеться смуга вигаслих вульканів4, Пряшівсько-Токайські Карпати (1,092 м. високі).

 

Лемківський краєвид з околиць Жеґестова Живця


Дуже гарний питома Лемківський краєвид з околиць Жеґестова Живця. На горі виднів дім Т-ва „Епарх. Поміч” в Жеґестові Живці на т. зв. Лопаті.

Для переходу Карпати — не важкі, багато просмиків, тому комунікаційні відносини досить добрі.
Між цими горами, ріка Сян прорізується срібною лентою (прозваний — „срібнолентий Сян”), що бере початки з Карпат в околицях містечка Сянок (Сянки), з притокою Вислока, випливаючого з Вислічанських верхів, з малими побічними Тарчою — або Моравою, побіч загіря з Ославою і багатьома гірськими рвучими потічками; дальше пливе Вислока, Біла, Ропа, що разом пливуть з Сяном до Балтійського моря. Західню Лемківщину прорізує Дунаєць з Попрадом, що випливає з південнього боку західних Карпат.

 

Камінь „Чортиця„


Камінь „Чортиця" на горі Пустій коло Жеґестова (1061 м). Це чудо буйної Лемківської природи; нижче каменя печера розбійників.


 

„Діявольський Камінь„


"Діявольський Камінь" на горі Яворині. Криниця Живець (1116 м) Під каменем українські туристи.

Закарпаття зрошує зі сходу Уж з Уличкою, Вирава, Лаборець з Широкою, Ондава і Тарча на полуднє. Усі карпатські ріки і річки багаті в рибу. Русла рік виложені твердим камінням, зернистим піском, що надається до всіх будівельних і технічних робіт. Карпатські ріки повирізблювали продовж віків глибокі корита, яких спад на просторі одного кільометра доходить до сто метрів. Така стрімкість надається до примінювання сили води до витворення великанської енергії, що неї можна гнати величензі машини.
Береги рік завалені великими камінними брилами, зломами скал, будівельного-трівкого матеріялу. Одначе це все на жаль лежить невикористане.
 

Збирають (грабають) овес. Солотвина к. Криниці.

Зате лемківська земличка кам'яниста, вбога піскувата, годує своїх мешканців одною тільки бульбою та вівсом. Гірські пасовища лихі, порослі ялівцем і терниною.
На Лемківщині гірське підсоння: літом багато дощів, хмари задержуються на високих гірських ланцюхах Карпат, тому у літі часті зливи і громи, а зимою навала снігу. Безпереривні вітри в дуклянському, короснянському, яслиськолу та лупківському просмиках.
Земля здебільша кам'яниста, неврожайна, тому Лемки мусять важко працювати, щоб з неї прожити. У багатьох селах немає доїздів до поля, бо вода щороку вигортає вузькі гірські доріжки, зісувається земля, так, що Лемко часто мусить на хребті носити навіз — або цілий свій дорібок. Одначе Лемко не живе тільки з управи ріллі; він плекав худобу — славні річні торги на воли в Рогах на Лаврентія, в Риманові на Вартоломея, давніше в Перегримці та в Бардиєві. Продає також дерево, ялиці, смереки, буки, займається перерібкою сирого дерева на тесані, різані або колені бельки, лати, дошки, протесі, ґонти; вивозить до міста опалове тверде букове, або ялове дерево, стовпці та латки до огорожі, занимається рівнож мистецьким виробництвом з дерева. Одначе без огляду на те, багато, бо до війни майже з кожної хати виїздило одно або двоє челяди до Америки, Канади — на заробіток.
Зима в Карпатах довша (до 1/2 року), ніж на долах. Ліс на підніжжі Карпат на заході буковий, поволі переходить у шпильковий (ялиця, смерека). Поза межею лісу ростуть трави й „жереп" — карловата гірська сосна.
У самих горах збіжжя пізно дозріває; сіють переважно, яре збіжжя, озимина вимерзає, або випріває під грубими верствами снігу, натомість підгірські сторони надаються до плекання городовин і гарних овочевих садів.
Лемківська земля багата в різні підземні скарби. Побіч нафти, залізної руди, покладів земного воску, ґіпсу, будівельного каміння і твердого дорогового шутру в карпатських ріках, найбільше багацтво Лемківщини — це лічничі-мінеральні джерела в Щавниці, Криниці, Жеґестові, Риманові, Івоничу, Вірхомлі, Висовій, Вапеннім, Перегримці, Ганьчовій, Радоцині та в інших. Взагалі на цілому Лемківському Підкарпаттю та Закарпаттю находяться неоцінені природні скарби, — одначе Лемко з тих скарбів немає майже ніякого хісна.
Колись Карпатські сторони були густо залісені, сьогодні тут є вже багато лисих прогалин. Також із численної звірини і пташні мало нині лишилось, медведів та рисів уже зовсім немає, а вовків, диків і лисів щораз менше; зате багато заяців і серн.
 

Господарські забудування і пасіка Льва Кобанього в Лосю


Господарські забудування і пасіка Льва Кобанього в Лосю, к. Лабової.

Лемківські узгіря багаті у всілякі „Божою рукою" дані овочі, ягоди, горіхи, черешні, безліч лічничого зілля та медодайних рослин.
Лемківщина, це одна з найкращих гірських країн, з питомим собі населенням і оригінальною-багатою культурою.
 

Господар в лайбику


Господар в лайбику зі синього сукна, з чорновою обшивкою. З переду і зо заду. Мігова Воля. (Я. Фальковскі — В. Пашницький. На лемківсько-бойківському промежжі, Львів 1935).

Ціла Лемківщина, це та частина галицької землі, якій найбільше судилося відчути на собі натиск чужих народів та їх володарів зі заходу та полудня, яку найскорше відірвали від матірного пня та піддали владі чужих держав. Та, що ці держави були часом сильніші й мали за собою поміч світських і церковних зверхників, легко було їм підпорядкувати собі цю частину української території, що сягала від Сяну (далеко на захід), легко було присмирити бідне лемківське плем'я. Одначе самі чужинці, що натискали на нашу кряїну зі сходу, другі з полудня і з півночі, з часом самі підпадали під вплив нашої культури, в старовину дуже високої (будова церков, чудові питомо-лемківські пісні, звичаї-обичаї) та поволі самі українізувалися, але одночасно ця частина нашого народу, що була наражена на натиск із заходу, зачинала звільна слабнути, піддаватися сильнішому противникові та затрачувати свою окремішну народність.
 

Господиня зi Ступою


Господиня зi Ступою. Передна стіна хати мальована: перед мешканням: жовта підвалина, решта червона з білими пасами. Вікно обрамоване на голубо. Ворота до боїща жовто мальовані. Прелуки (Я. Фальковскі — В. Пашницькнй, На лемківсько-бойківському промежжі. Львів 1935).

Цим пояснюється, що наші західні та полудневі сусіди зачали чимраз більше зростати в силу на нашій землі, тимбільше, що багато наших людей, навиклих до вигоди, переходило звичайно доволі скоро туди, де було забезпечене спокійне, безжурне життя. Цим треба пояснити, що ми поволі втратили й бояр і міщан, що при народности та вірі зісталися самі селяни, цим також треба пояснити, що на Лемківщині лишилося так мало пам'яток української давнини.
Про походження Лемків наука до тепер не могла багато сказати. Самі мешканці гір звуть себе не тільки Лемками, а також до недавна звали себе Руснаками, руськими людьми, тепер уже й Українцями. Назва Лемко є чисто українська. Лемко або Лемчак — ця назва пішла від слова на Лемківщині загально вживаного „лем”, а подекуди звучить „лен”, або „нем”, це значить: йно, шойно, тільки (лише, лишень). З початку мабуть ця назва була призовкою, що правдопобібно вперше вийшла від сусідних бойків. Оба ті „племена" взаїмно передразнювалися. Бойки називали своїх сусідів „лемками" від лем”, а лемки знов „бойками" від частиці „бойє”. За Карпатами називаються звичайно „лешаки", коли вживають частиці „леш", або „лишаки", коли вживають частиці „лиш"-тільки. З часом ті назви затратили призивне значіння та тепер не мають найменшого відтінку погорди ані легковаження.
Расово Лемки, це чисти етнічний тип, — чужі домішки дуже невеликі. Лемки рішучо належать не до чужих народів або племен (Шведи, Румуни, Волохи), як думали деякі дослідники5, але до Українського Народу.
 

Накриття голови „фацелик


Накриття голови „фацелик" з переду і з другого боку. Долішний Вислік. (Я. Фальковскі — В. Пашницький. На лемківсько-бойківському промежжі. Львів 1935).

Кілько є всіх Лемків? По цей бік Карпат, на нашій стороні живе понад 250 тисяч Лемків, на Закарпаттю 150 тисяч, знову на еміґрації в Америці, Канаді, Арґертині, Бразилії живе поверх 250 тисяч. З давна осіли та живуть Лемки в Югославії, в околицях Бачки, звані бачванські Лемки, около 50 тисяч. Також на мадярських землях, в околиці Нірешгази за Тисою (ріка на Уграх впливає до Дунаю), поселились перед війною 4 родини з Лосього к. Ропи та 8 родин з Климківки в Горличчині.
Отже разом усіх Лемків-Українців живе понад 650 тисяч.
 

Молодий господар в солом'яному капелюші, одітий гранатним „лайбиком з гузиками„ та гунькою.


Молодий господар в солом'яному капелюші, одітий гранатним „лайбиком з гузиками" та гунькою. Долішний Вислік. (Я. Фальковскі — В. Пашницький, На лемківсько-бойківському промежжі, Львів 1935).


 

Невіста в гунці. Долішний Вислік.


Невіста в гунці. Долішний Вислік. (Я. Фальковскі — В. Пашницький, На лемківсько-бойківському промежжі, Львів 1935).

Ростом Лемко стрункий, кремезної будови, добре розвинений та сильний. Він круглоголовий, його очі здебільше і волосся темної краски; хоч у деяких селах, пр. в Трепчі, Дарові, Мошанці наглядно в Одреховій к. Заршина, Лосє (чудові лосянські бльондинки) переважають ясноволосі типи та синоокі. Жінки стрункі, веселі, мрійливої деколи вдачі, красні, здорові під кожним оглядом і на пречуд працьовиті. Переважають красуні чорноброві, кучеряві, зі смаглявим личком (Великий Вислік, синоокі — білолиці в Боську і Синеві під Римановом, русяві Крампна, Дуклянщина ітд).
 

Вишивки рукавів і обшивок: червоно-голубі. Команьча, пов. Сянік.


Вишивки рукавів і обшивок: червоно-голубі. Команьча, пов. Сянік. (Фот. Я. Фальковскі).

Лемко до всього здібний, розуміється — доброго: що очі бачать — руки роблять; він підприємчивий, хвацький та чесний. В біді ратують себе взаїмно, помагають собі, поважають і шанують себе та свою окремішність.
Вдача Лемка загартована, тверда, рішуча та статочно-розважна. Лемко любить довго терпіти, але біда тому, хто його напастував би; не дарує п'яди землі; він зрісся з горами, полюбив їх як рідну матір, дорожить ними. Тут і його світ.
Расова спільнота Лемка з Українським народом, краса, сила й плодовитість — це міцна запорука і багацтво його майбутности.
Приріст населення нічим не спинюваний, нормальний; кожна лемківська хижечка повна робучої челяди, а піч повна дітей. Челядь кидається на всі сторони, щоб виживити себе та прожити. Жадна тяжка праця не відстрашує Лемка, він потрафить на рівні з американськими мулами — працювати в американських копальнях, щоб помогти залишеній рідні в Карпатах. Лемко знаменитий рільник-фармер у Канаді, добрий пастир-годівельник в Арґентині; ощадний купець-промисловець в Aмериці.
Лемко — це прастаре українське расове плем'я, що з своїм говорі задержало донині дуже багато старо-українських слів як: гуслі (скрипки), гудак (скрипак), сипанець (шпихлір) і т. д. Найзамітнішою прикметою лемківської говірки є постійний наголос на передостатнім складі слова (вода, вікно і т. д.). Через вікове сусідство з поляками і словаками мають лемки в своїй мові (бесіді) багато чужих слів. Одначе лемківська говірка належить до української мови і туть бере свою основу і підложжя.
Звичаї та обичаї. Лемко в нічому не остався позаду своїх братів Українців. Справляє гучні хрестини, шумне весілля, повне життя і співу.
Святкує „собітку" в день Івана Купала, любить празники (кермеши), обходить Великодні Свята, пишучи своєрідну питому лемківську писанку. Також і Різдво багате в різні обрядові звички та вірування. Зокрема велику вагу прив'язує до свята Йордані, Покрови Пр. Богородиці, Спаса, Вознесення, св. Миколи, св. Андрея, св. Юрія, св. Димитрія. Лемківське життя оплетене та окутане чудним повіряй, оснуванім багатьома переказами, що їх переказують з рода в рід і віруваннями-забобонами.
 

Лемківські писанки з околиць Сянока.


Лемківські писанки з околиць Сянока. Музей Т-ва „Лемківщина". (Фот. Я. Фальковскі).

У цьому багато находиться спільного цілому українському народові, що разом з питомою лемківською народньою ношею лучить Лемка з усім що своє-рідне, з діда прадіда — українське.
 

Лемківська процесія йде на відпуст, Жегестівщина.


Лемківська процесія йде на відпуст, Жегестівщина.

Пісні. Серед різних обставин, твердого життя, витворили мешканці західних Карпат, ці тихі працівники — Лемки — багату пісенну культуру. Українські знавці доказують, що так, як українська мова ділиться на кілька говірок, між якими є лемківський говір, подібно також і українська пісня — ця мова душі має дві головні відміни. Відміни ці не є дуже давні, є новішого походження. Одна частина, це східна — придніпрянська, більше поступова, друга частина карпатська (гірська), більше старинна. Туть саме належать між іншими й наші лемківські пісні. Лемко, що не любить з природи новостей, не спішився, щоб і свою пісню змінювати. До тепер ще співають старі, типово українські, обрядові пісні, як:

Колядки: — Гаса, хлопці до ряду, —
Пропиємо коляду!
— Пришли-сме ту щедрувати,
Чи готови колачи? Щедрий вечер, добрий вечер і т. д.

Весільні: Позерай, пані матко (2),
Ци ся виют вінці гладко? (2).
Ци зте нам ту раді, ци зте нам не раді?
Як зте нам не раді, то підеме з тади.
В нашім дворі став, де я ся ту взяв.
Ходив єм по Україні, люди мі тя нараїли,
Пан Біг мі тя дав6.

- Коло той хижи зіля (2),
Зачинатся весіля (2).
- Сияла зірка, сияла,
З ким ти Марусю шлюб брала?
З Тобою Яньчику — з Тобою,
Як ясний місяць з зорею, з зорею!

Гаївки: (останки гаївок у піснях, що втратили обрядове значіння):
- До сашу дівчатко, до сашу,
Будемеся любити до часу.
Ищи сашовина не зишла,
Уж ся наша любость розишла.

Ей сяя гоя, лелия —
Што-же мі ся в брудку превия. —

Ой горіла липка, горіла,
А під ньов милейка сідила! і т. д.

Обжинкові: Вийдь же, ґаздине, до нас
Одбер віночок од нас
Не вийдеш си го купіц,
Пуйдземе ци го препіц. (Впливи словаків).

А наша їмость не пишна
На воротойка вишла.

Ой спи, їмостю, доволі —
Кедь маш вшитко в стодолі.

Колисанки: Єй, а, я люлю мї, люлю —
Ой під дзелену дулю —
Єй дуля ся розвиє
Єй дітину прикриє, і т. д.

Люляй же ми, люляй,
колишу я тебе,
А кет ти мі вснеш,
То я лишу Тебе, і т. д.
Ой сину — мій сину,
я про тебе гину:
Ни во дни, ни в ночи,
ніґда не спочину...

Коломийка: Йде козак берегами,
підківками креше.
За ним — за ним шварне дівча,
черешеньки несе.

Єй вишла я на гірку
повідам казаня,
Єй, найби мі, мамуся —
винесла сніданя і т. д.

А на наші салашині
сталася новина,
А юж наша Марисенька
породила сина і т. д.

Шумки: Коб я била біду знала,
Не йшла заміж, лем гуляла.
Гоя-гоя, гоя-гоя
Головонькож бідна моя і т. д.

Козачок: А Боже мій, Боже мій,
Де ся подів роскіш мій?
Дує вітер по росі,
Юж по моїм роскоші.

Еміґраційні: Ой подме же ми подме,
си з мадярского краю.
А, бо на нас, Мадяри,
ей криво позираю(ть).
— В Гамерице, в сальоне, в сальоне,
Пиют віно братове, братове...

В старім краю, при обичаю,
Жена барз бідує, пізно лігат, рано стає, діти годує.
Пише листи до нього, до мужа свойого:
Приїд мужу до дому, діти плачут, видіти хотят няня мойого.
Він їй так одписує, што уже не приїде,
Бо го, доля глибока й дорога далека —
Спіткала — не Гамерика.

І саме ці місцеві пісні творять разом зі старими типову, лемківську пісню, що своїми основами і підложжям належить до одного всеукраїнського-матірного пісенного осередка. Творить з ним, зливається в одну українську пісенну культуру і тим самим і національну єдність. Осередком правдиво-лемківської пісенньої старинньої культури є безперечно села: Висова, Ліщини, Маластів, Смерековець у Горличчині7, знову Тарнавка, Вислочок, Полави в Риманівщині, Зидранова, Барвінок, Тилява в Дуклянщині, Милик к. Мушини8.
Не даром то кажуть, що „українець співає цілий рік і цілий вік”. Бо й справді, коли тільки уявимо собі цю безліч лемківських обрядових пісень, колядок, щедрівок, веснянок, весільних, обжинкових, купалових, рекрутських і зв'язаних з еміґрацією за Океан, або над Тису на жнива, то побачимо, що пісня оповила чарівним серпанком не тільки життя Лемка від колиски до могили, але й обняла в свої рамена все минуле Лемків і про лемківську окрашу, від давня до сьогодні.
 

Українські діти Лемківщини сиплять цвіти свому Владиці Преосв. Иосафатові Коциловському


Українські діти Лемківщини сиплять цвіти свому Владиці Преосв. Иосафатові Коциловському, еп. Перем. Самбір. і Сяніцькому, в часі Його звиджування своєї пастви на Лемківщині, в селі Андреївка коло Мушини.

У піснях дає Лемко вислів усім проявам людського кохання, що все одушевлене, все дороге, опромінене найкращими поривами душі й серця, ніколи не звужується до змислової, тілесної жадоби. В душі Лемка живе ніжне поетичне почування, яке виливається в сумовитій мрійливості. Своєрідне, незрівняне своїми лемківськими формами, мальовничістю й доцільністю — церковне будівництво, зв'язане й обняте в рямці гарних лемківських звичаїв та обичаїв, витворених у своєрідному гірському тихому середовищі — задержало Лемків у спільноті з українським матірним пнем.
 

Традиційне правлення пaраcтaciв на Лемківщині в часі Великодніх Свят — на гробах.


Традиційне правлення пaраcтaciв на Лемківщині в часі Великодніх Свят — на гробах. Впр. о. І. Буґера править парастас в Милику.

Глибока і тверда віра допомогла Лемкам перетерпіти багато страхіття, пережити панщизняний гніт і використовування, вона заохочувала до оборони та до боротьби. Тож до життя й тяжкої боротьби за своє існування в горах, Лемко ставиться, як найкраще. Шукає в життю краси й радости та спромоги виявити свою окремішність. Битий тисячелітнім лихоліттям — Лемко дещо приник і посумнів, але не потонув у безнадійній мелянхолії; хоча часом замкнувся в собі й став недовірчивий та байдужий для справ будня, то при кожній нагоді, нерідко в горю та нещастю, стає перед нами, як людина із здоровим, деколи може зїдливим гумором.
Лемко каже „чужого не хочу, але свого не дарую"; це вартісна прикмета, що найкраще характеризує: всіх Українців і Лемка, в минулому й сучасному.
 

Лемківські хати


Лемківські хати: мальована на червоно, в господарській части на жовто, з білими пасами. На першому пляні збирає у води річка Солинка, Довжиця. (Я. Фальковскі — В. Пашницький, На лемківсько-бойківському промежжі, Львів 1935).

До того, що він, не посягав по чуже, тратив своє, Лемко пізно додумався...
Але староукраїнська висока культура мала у собі стільки життєтворчої сили і таке глибоке коріння запустила у народню масу, що цінностями її нарід і на Лемківщині міг пережити часи лихоліття. Хоч багато затратилося і пропало, то збереглось найважніше, — любов і пошана для традицій, почування окремішности, переконання, що Лемківщина українська з діда-прадіда, що тільки на нашій землі можна щасливо жити.
 

Вид на село Должицю, повіт Лісько; Церква, капличка і цвинтар


Вид на село Должицю, повіт Лісько; Церква, капличка і цвинтар. (Фот. Я. Фальковскі).


 

Економічні обставини Лемківщини. (Господарка на Лемківщині).

Гарні спогади задержалися до сьогодня між Лемками про давні, добрі, безжурні часи; тоді саме великі череди овець паслися серед карпатських верхів, — Лемко був ситий, приодітий, не „банував" як він каже, без роботи і хліба.
 

Оборіг. Криве коло Дверника, пов. Лісько


Оборіг. Криве коло Дверника, пов. Лісько. (Фот. Я. Фальковскі).


 

Плуг з колечками. Команьча, пов. Сянік


Плуг з колечками. Команьча, пов. Сянік. (Фот. Я. Фальковскі).

Одначе, випас овець, обмежений знесенням сервітутів (право вживання) підупав значно в другій половині минулого століття, та через це нужда начала заглядати до лемківської хати. Другою ще важнішою причиною зубожіння Лемків — це пуста, ялова каміниста земля, що обмежує всі способи розумної та поступової рільної господарки. Брак хліба, брак праці-заняття, ця непосидючість Лемка примушувала його шукати нових джерел прожитку.
І не дивно, що з поміж Українців, перший Лемко відкрив Америку. Найбільший відсоток емігрантів з Галичини до Америки — це Лемки.
Але й до Америки не кожному судилося виїхати. Або не було на кого хату лишити, або треба було наперед відслужити військо — а тоді ще наш брат Лемко відбував військову службу 12 років, або вкінці не кожний Лемко надавався до еміграції. Залишений в горах Лемко не пропадав; він кидав собою на всі сторони; ходив з косою до підгірських дворів, або аж на доли, на Поділля. Багато Лемків ходило на жнива над Тису, Дунай до угорських панів і в цей спосіб добували хліб на зиму і передновок. Деякі торгували домашніми тваринами, інші занималися хатнім дрібним промислом, тощо.
Найкращою ціхою тодішнього Лемка — його самовистарчальність. З поміж усіх галузей народнього лемківського промислу — ткацтво висувається на перше місце. В північних частинах сандецького, горлицького, ясельського, короснянського повітів — майже в кожній лемківській хаті находимо ткацькі варстати. Ткацький промисл Лемків — полотняний, ані також суконний не є обчислений на збут. Лемко не любить продавати своїх ткацьких виробів, тому саме ця господарська галузь приносить Лемкам великі користи, бо дає тривале полотно на білля та сильне сукно на одіння. В парі з цим повстають зарібкоі підприємства (ступи до втовкання сукна, т. зв. фолюші). що ослуговують всі дооколичні села.
З історичних оглядів треба згадати про закинену сьогодні торговлю овочами. Давніще, як не було кордону (зеленої смужки) між Галичиною й Уграми — отже не було також цлової сторожі — тоді Лемко з околиць Великого Вислока, Суровиці, Вільхової, Тихані, Грабу, Тилича, Лелюхова і Мушини — купував на Уграх вчасні овочі винограду, трускавок, яблок і. т. д. і розвозив їх по дворах, запускаючися аж по Бохню і Краків.
 

Хата мальована на чорно (нафтовою ропою) з білими заліпами


Хата мальована на чорно (нафтовою ропою) з білими заліпами. В ізбі одне вікно подвійне, Долішний Вислік. (Я. Фальковскі — В. Пашницький, На лемківсько-бойківському промежжі, Львів 1935).

До далеких мандрівок належала також торговля вівцями. Славні лемківські вівчарі — Філько з Кролика, Ваньо Семанів з Тарнавки, Онуфрій Беймук з Лабової та инші з Устя Руського і Ждині ходили рік-річно до Семигороду, купували спільно сотки овець і гнали їх до Пільзна, Тихова, Тарнова, або аж на Шлеськ — як вони називали — „до Білої".
Сьогодні торговлею овець і других домашніх тварин занимаються мешканці села Рихвальду, горницького повіту, Синева, Прусіка, деякі з Вороблика — сяніцького повіту.
Ще важнішою підставою лемківського гірського життя — це деревний промисл. Ліс є для Лемка оконечним джерелом доходу. В деяких селах, положених серед густих, старих лісів, пр. Чорна Вода, коло Шляхтової, Дальова к. Яслиськ, Мощанець, Суровиця, Дарів, Суровичні Поляни в Риманівщині — мешканці занимаються стинанням, чищенням, доставою ялиць, смерек, буків до місцевих тартаків, або до залізниці і міста.
Перерібка дерева на промислові предмети слабо розвинена. Лемко робить на свої потреби ґонти, теше протісся, лати, бельки.
Головним осередком дрібного деревного промислу є село Новиця в Горличчині. Туть роблять при помочі простих, ручних токарок і викривлених ножиків дерев'яні ложки, пуделка, коробочки — „ящики" — і дитячі забавки. З Новиці виріб ложок поширився до Ліщин і Баниці. В перших роках по світовій війні, вироби з Ліщин і Новиці, горлицькі жиди висилали цілими ваґонами до Америки; сьогодні експорт цілком занепав, тому Лемко бере свій товар на плечі та мандрує з ним по всіх галицьких торгах і ярмарках. У парі з дрібним деревним промислом — розвивається також у повоєнній добі різьба, себто вироби з вирізуваними прикрасами. Осередком збуту цього нового на Лемківщині промислу стають живці в Криниці, Жеґестові, Івоничу, Риманові; самі знову різьбарі — шніцирі — походять з Білянки, (горлицького повіту), зі Завоїв к. Риманова, з Вільки коло Климківки та з Балутянки (коростянського повіту), що різьб'ять різні посудини і фіґурки святих і пересилають і розношають їх до всіх підгірських міст.
У селі Шляхтова, коло Щавниці — роблять гарні дерев'яні скринки, у Святковій — ясельського повіту, плетуть кошики з гнучких ялівцевих коренів, у Вороблику під Римановом виплітають коші до воза й розвозять їх на торги до Риманова, Коросна, Березова, Сянока й Ліська. В Перегримці, ясельського повіту — роблять березові мітли на всі карпатські торги.
 

До Верховні


До Верховні.

Третим з ряду важним заняттям Лемків є каменярство. Цей промисл зосереджується головно в селі Бортне, Перегонина, горлицького повіту, Крампна, Фолюш — ясельського повіту, Риманівська Посада; Лемки витісують з піскового каменя — млинські великі камені (на замовлення — крампнянські млинські камені були знані ще в 1811 р. в Перемишлі — як найкращі), малі жорняні камені — головно з Рим. Посади, Ладина, бруски до гострення ножів і камінці до коси (оселки) з Цеклинської Волі, коло Цеклина. У деяких сторонах Карпат треба добувати каміння до цих виробів під землею — тому в старих документах каменярів на Лемківщині звуть „гірняками". В теперішних часах каменярство переходить у кращу форму, у форму роблення нагробників, придорожних хрестів і святих.
 

На „Орлиних Скалах


На „Орлиних Скалах” к. Сянока.


 

Пором на Сяні між Сільною Тирявою та Мриголодом


Пором на Сяні між Сільною Тирявою та Мриголодом. (Фот. Я. Фальковскі).

Цікавим також об'явом мандрівного лемківського промислу — це дротярі. Це переважаючий відсоток мешканців бідного села, Біла Вода, на полудневий схід від Щавниці. Вони мандрують по цілій Галичині, заходять аж до Львова і дальше на схід; багато їх також зароблає в Познанщині та в Корінній Польщі.
 

Нафтові шиби в Ванівці.(Короснянщина)


Нафтові шиби в Ванівці.(Короснянщина). Світлив І. Яремко.


 

Випалювання вапна в Явірках, пов. Новий Торг


Випалювання вапна в Явірках, пов. Новий Торг. Світлив І. Яремко.

З промислом Карпатських Земель в'яжуться початки мандрівної торговлі мазею і смаровилами до возів. Цим займаються від давніх часів мешканці села Лосе, горлицького повіту; добуваючи зі земної нафтової ропи в своїм селі — відповідні частини, виробляли вони окремі смаровила до возів і питомо-лосянськими, критими возами розвозили — як вони називають „мазю" — по всіх сусідних краях — здовж угорського низу, через Покутську височину, відпочиваючи в Кишиневі, головному місті Басарабії — або Ряшівським шляхом, через Перемишль, Львівські Землі, Поділля, зачіпаючи Гуцульщину — переїздили ріку Збруч та широкими степами України, заїздили в глиб Росії. Зновуж другі мазярі запускалиля своїми мазярськими возами просто на північ; переправлялися через Вислу, через Люблин, відтак Волинські Землі — аж-до сьогодняшної Лотви. Деякі мають тепер свої склади в Люблині та Варшаві. Дещо менше занимаються торговлею мазі — смаровил — мешканці сусіднього села Білянки, що розвозять у великих дерев'яних коновках-посудинах або носять густу, буру рідину — дьоготь, з перегінки кам'яного вугілля, дерева, й ін. річовин, уживаний до смарування осей при возах, як засіб проти гниття; дьоготь з березового дерева (вживається) до виробу юхтової шкіри, також до мастей, при лікуванні шкірних хоріб, або до ветерінарійних цілей.
 

Поворот з сінокосів до хати. Жерниця В.


Поворот з сінокосів до хати. Жерниця В. (Я. Фальковскі — В. Пашницький, На лемківсько-бойківському промежжі, Львів 1935).

На закінчення годиться рівнож згадати про велику управу цибулі та чоснику в селі Трепча під Сяноком, Босько і Синів, обіч Риманова. Мешканці тих сіл засипують рік-річно риманівський, сяніцький, березівський, короснянський та ліський ринки чосником і цибулею. Деякі доставляють возами цибулю до Тарнова, Стрижова, Фриштака; відси ваґонами до Швеції й Норвеґії. При тім посередники (розуміється жиди!) використовують населення Карпат, понад 150-200%.
Потішаючим об'явом лемківського життя — зростаюче під теперішню пору зацікрвлення садівництвом і пасічництвом9. Ці дві галузи господарки можуть змінити образ Західних Карпат та тим самим піднести добробут лемківського населення на бажаний уровень всіх Українських Земель.
 

Береги ріки Вислока в селі Босько.


Береги ріки Вислока в селі Босько.


 

Географічний список лемківських місцевостей.

 



1. Остурня.
2. Великий Липник.
3. Фільварки.
4. Камінка.
5. Літманова.
6. Біла Вода.
7. Чорна Вода.
8. Явірки.
9. Шляхтова.
10. Орябина.
11. Крампах.
12. Мнишок.
13. Сулин.
14. Старуня.
15. Легнава.
16. Орлів.
17. Уяк.
18. Матисова.
19. Жеґестів.
20. Злоцьке.
21. Жубрик.
22. Велика Верховня.
23. Мала Верховня.
24. Криниця.
25. Тилич.
26. Нижня і Вижня Мохначка.
27. Нова Весь.
28. Ростока.
29. Матиєва.
30. Лабова.
31. Руська Королева.
32. Богуша.
33. Бинчарева.
34. Фльоринка.
35. Нижні і Вижні Брунарі.
36. Чорна.
37. Снітниця.
38. Чертіжне.
39. Бересть.
40. Чирна.
41. Баниця.
42. Ізби.
43. Білична.
44 Вафка.
45. Лосє.
46. Білянка.
47. Шимбарк.
48. Рихвальд.
49. Руська Ропиця.
50. Велика і Мала Мацина.
51. Розділля.
52. Бондарка.
53. Цеклинська Воля.
54. Устє Руське.
55 Новиця.
56. Маластів.
57. Пантна.
58. Бортне.
59. Смерековець.
60 Ганьчова.
61. Висова.
62. Блихнарка.
63. Нижний і Вижний Регетів.
64. Вірхне.
65. Баниця.
66. Гладишів.
67. Крива.
68. Радоцина.
69. Граб.
70. Оженна
71. Воловець.
72. Ростайне.
73. Святкова
74. Клопітниця.
75. Перегримка.
76. Березова.
77. Скальник
78. Кути.
79. Дошниця.
80. Крампна.
81. Мисцова.
82. Гирова
83. Поляни.
84. Вільховець.
85. Мшана.
86. Теретяна.
87. Тилява.
88. Смеречне.
89. Тихання
90. Риманівська Завадка
91. Волоський Королик.
92. Балутянка.
93. Вілька.
94. Ладин.
95. Королівський і Шляхетський Вороблик.
96. Босько.
97. Яслиська.
98. Липовець.
99. Суровичні Поляни.
100. Вижня Воля.
101. Яселко.
102. Суровиця.
103. Дарів.
104. Великий Вислік
105. Карликів.
106. Старе Загіря.
107. Великополе.
108. Куляшне.
109. Кальниця.
110. Щавне.
111. Туринське.
112. Явірник.
113. Команьча.
114. Чистогорб.
115. Лупків.
116. Чорноріки.
117. Красна.
118. Бартківська Воля.
119. Ріпник.
120. Петрушева Воля.
121. Опарівка.
122. Бонарівка.
123. Гвіздянка.
124. Яківяни.
125. Черче.
126. Ястряб.
127. Київ.
128. Лівів.
129. Ґольцьова.
130. Знаків.
131. Курів.
132. Луків.
133. Кружлів.
134. Фричка.
135. Петрова.
136. Цеголка.
137. Вижні і Нижні Товарожці.
138. Комлоша.
139. Бохерів.
140. Варадка.
141. Нижний Орлик.
142. Вижний Орлик.
143. Мирошів.
144. Кешківці.
145. Кружлівка.
146. Вапенник.
147. Бодружал.
148. Крайнянська Чорна.
149. Доречне.
150. Чертіжне.
151. Калинів.
152. Габурь.
153. Борів.
154. Межилаборці.
155. Чабини.
156. Пстрина.
157. Збійне.
158. Свиндик.
159. Синів.
160. Рудавка Риман.
161. Тарнавка.
162. Вислочок.
163. Одрехова.
164. Пулави.
165. Сенькова Воля.
166. Заршин.
167. Новосільці-Ґнєв.
168. Дубрівка.
169. Чертеж.
170. Трепча.
171. Вільхівці.
172. волоська Тирява.
173. Улюч н. Сяном.
174. Шляхотська Добра.
175. Іздебки.
 

 


 

Праісторія карпатських земель.

Про початки людського життя в Галичині, зокрема на західних українських землях, про первісну культуру наших пра-прадідів не багато знаємо. Також лише зі скупих джерел і знахідків довідуємось, який був початковий устрій та серед якого середовища й обставин боролись перші люди в Карпатах за своє існування. Що ці люди мусіли звідкись прийти в Карпати і перейти цілий ряд розвоєвих степенів — це не улягає сумнівам; інакше не могло бути.
Сліди первісного чоловіка в Західних Карпатах находимо з часу тривання камінної доби. На це вказує печера в Пекарах10, (Краківські Землі). Сей нарід мав прийти з півдня та приніс свою культуру з балканського середовища; жив у печерах, де при вогнищах залишилося по ньому багато костей з дикого коня, що його м'ясом чоловік тоді залюбки живився. Як довго тривала ця камінна доба, з грецька звана палеолітом, годі точно очеркнути.
По старшій камінній добі прийшла молодша, а переходовий час між ними обома називаємо середньою камінною добою або мезолітом. Підсоння було тоді тепле й сухе, у нас росло багато шпилькових і листкових лісів, а в них жили олені, дики та лосі, на яких полював тодішний чоловік. Він жив залюбки на піскових незарослих надмах, як кочовий ловець, де лишив по собі сліди вогнищ-стоянок та робітень кремінного знаряддя.
 

На склі мальований образ. Горішня Тарнава.


На склі мальований образ. Горішня Тарнава. Зі збірки Музею Т-ва „Лемківщина" в Сяноці. (Я. Фальковскі — В. Пашницький, На лемківсько-бойківському промежжі, Львів 1935).

В дальшій добі т. зв. неоліту, під впливом зміни природніх обставин, зросту лісів, мочарів і вищого стану води в ріках, чоловік витворює перші форми осілого громадського життя, гуртує свої житла в менші сталі оселі, закладає біля них погребища вже з певним порядком, стає хліборобом, держить рогатий скот і пса до помочі пастухам та винаходить гончарство і гладження кремінного, а відтак ще й верчення камінного знаряддя. Місця осідку чоловіка цеї доби розкинені над Сяном в околицях Ярослав'я — Сіняви та над Вислою кругом Кракова. На рухомих пісках зустрічається там багато слідів кременярських робітень та стоянок з убогим інвентарем, що вказують радше на нарід ловецький більше кочівничий ніж хліборобський. В цій добі, задля посухи в наддунайських краях, рушили численні хліборобські осадники з своєю культурою між іншим через Моравію на Шлеськ, а звідтам до західньої Галичини, на вільні від лісів землі (лєси), і тут замешкали. У свойому поході на схід дісталися ці розсадники нової культури здовж північного берега Висли в околиці Сандомира, а звідтам одна їх громада подалася здовж Сяну на південний схід. Вони принесли зі собою нову форму знаряддя — кремінні серпи, сокирки, миска на високій пустій ніжці, посудини у формі човників з плоским дном та кухлики з глибоко ритими прикрасами, у виді груп рівнобіжних черток або доосередніх півкол. Замешкані були дальше печери, хоч попри них були вже землянки на отвертих лєсових просторах; тільки гробів із цеї культури ще не знаємо. Ці заселені, вільні від пралісів, простори сягали здовж берегів рік, що постачали риби та були заразом знаменитим дороговказом підчас ловецьких мандрівок у незнані блищі околиці та в дальші краї. Знахідки з Волі Станькової, Мартинкович та Тильманової вказують на існування черезкарпатської дороги, чи радше стежки здовж долини ріки Дунайця. Початок цеї доби можна класти на яких 5 тисяч літ перед Христом.
 

Залізна штаба з прикріпленим молотком


Залізна штаба з прикріпленим молотком. Переказ каже, що в часі татарських нападів наложено на дзвони високий податок. Селяни вживали до дзвонення такої штаби, щоб не платити драчок. Ще сьогодні вживають цеї штаби разом з дзвонами в селі Андреївці.

З появою міди й золота, цих перших двох металів, що їх доісторичне людство пізнало та почало використовувати десь у 3-м тисячеліттю перед Христом, кінчиться чисто камінна, неолітична культура Европи. Є це перехід від камінної доби до — бронзової і тому називається він загально перехідньою добою, або мідяною чи енеолітичною добою.
У цій добі бачимо кращі камінні знаряддя, кістяні молотки, пряслички, зернотерки, глиняні людські та звірячі фіґурки, перші мідяні прикраси та в першій мірі мальована кераміка (глиняні вироби). Одначе мідь, якої немає зовсім на північних узбіччях Карпат, належала тоді в Галичині до рідкости. Мідь, змішана з незначною кількістю другого металю, дається скорше топити, дістає гладшу поверхню й золотистий полиск, а головно стає далеко твердша. І цей новий металь дає початок новій бронзовій добі, що припадає на початок 2-го тисячеліття перед Христом. В наслідок посухи, яка тоді довго тривала в Галичині, забралися на Україну рештки неолітичного населення та на їх місце — опущені околиці стали поволи заселювати (Траки) пришельці із Закарпаття. На це вказує багатий скарб бронзових предметів угорського типу із Стефкової, коло Ліська. З того також часу знаємо один бронзовий скарб з Радейовець, — (Новосандеччина), датований сокиркою зі східцем чеського типу та золотий перстень у виді вужа з Лентовиць (пов. Бжесько).
 

Старі, деревляні, церковні хрести: а Жогатин; б Пелля


Старі, деревляні, церковні хрести: а. Жогатин; б. Пелля. З боку на хресті з Пеллі вирита дата 1718. Зі збірки Музею Т-ва „Лемківщина" в Сяноці. (Я. Фальковскі — В. Пашницький. На лемківсько-бойківському промежжі, Львів 1935).

Але зчасом клімат наших земель значно поправився, став вогкіший, а тим самим край став більше пригожий до замешкання. В парі з цим напливає нова іміґрація на опустілі простори за Карпатами. Приходять з Угорщини нові филі населення та занимаючи середущу Галичину, дістаються здовж Сяну аж у Сандомирщину. Найдені одинцем мечі — з листовидним лезом у Висовій (Горличчина), Вицьонжі (Краків) і Кобєрніцах (Біла) є тодішнього походження; як рівнож глиця11 зі спіральною головкою, спіральний нараменник і кручений нашийник, найдені в Заршині, сяніцького повіту; вкінці бронзові скарби в Лукавиці та Шляхтовій.
По бронзовій добі наступила залізна доба, з різними фазами переходу та дальшою мандрівкою населення в долину Дунайця горі рікою і дальше за Карпати. Постепенно витворюється щораз краще вирібництво знаряддя та посудин, вкінці в другій фазі цеї доби вживають люди майже виключно заліза, і то не лише до виробу збруї та господарського знаряддя — головно численних ножиків і списів, яких знайшовся мабуть цілий скарб у Ліську, над горішним Сяном — але також до прикрас, як фібули та спряжки до ременів. Бронзові вироби були досить рідкі, а золота й срібла тоді ще не знали. Щойно в дальшій фазі цеї доби появляються у нас перші взагалі монети, і то цілими скарбами: Золоті та срібні монети найдені в Могильнім (Новий Санч). На підставі скупих знахідок можна також означити, що дві старі черезкарпатські дороги були здавня замешкані. Перша з цих доріг засвідчена літописними згадками вже щонайменше від ХІІ ст., виходила з Остригому на Дунаю та йшла південно-східніми збіччями Матри до ріки Солоної, переходила відтак у долину долішнього Бодрогу, від Земплину звертала на північ у долину ріки Ондави, відтак ріки Теплої, біля Пряшева навертала в долину ріки Ториси, де вела в долину ріки Попраду, відтак шмат дороги здовж лівого берега ріки Дунайця.
 

Похорони дитини


Похорони дитини. Труну везуть на санках, волами. Волосате. (Я. Фальковскі — В. Пашницький, На Лемківсько-бойківському промежжі, Львів 1935).

Другий карпатський шлях, „путь на Бардіїв" іпатського літопису з 1262 р., ішов тиличським провалом до Бардієва над рікою Теплою, а обертаючись там просто на південь, лучився в Пряшеві з першим шляхом.
Цими шляхами зачали римські купці відвідувати Галичину, на що вказують численні знахідки римських монет одинцем і цілими скарбами, та й інших приношених предметів римського бронзівництва, склярства й гончарства. Тоді кінчилися на півдню Европи побідні змагання Римлян за панування над світом, та разом з цим і наші землі переходять у нову розвоєву фазу культури — доби римського цісарства. Місцеве населення достарчало римським купцям певно шкір, кожухів, коней, піря, защо діставало спершу заплату, по більшій части звінкою монетою, а потім міняло свій товар за глиняний, бронзовий і скляний посуд, бронзові й залізні фібули, спряжки, скляні намисники, кручені скляні браслети і. т. п. Тоді була вже заселена долина Сяну, яку зі східньою Галичиною лучив торговельний шлях, що йшов через княжий Звенигород та нинішні повіти Городок і Мостиська. З півдня знову зміряв до долини ріки Висли — через широкі незаселені полоси між Сяном та околицею прикраківською — торговельний шлях долиною Дунайця, що був засвідчений скарбами динарів у грибівському й сандецькому повітах.
Для кращого зрозуміння подаємо, що різні народи переходили, заходили, часово та довше переживали на наших землях, але це не належить до нашої теми; як рівнож подаємо, що хоч наводимо деякі назвища осель і місцевостей на Західніх Карпатських Землях — одначе про повстання і початки наших осель буде точніше в слідуючих розділах.
Отож після цих різних народів появилися на Українських Землях з кінцем IV. ст. перші історично стверджені турко-татарські орди. Але найважнішою історичною подією від 375 р. до кінця VI. ст. по Христі була так звана велика мандрівка народів, що змінила цілковито образ східньої та середущої Европи, привела до упадку світову римську імперію та перервала у нас всякі звязки з південним світом. Щойно по цих гунах і аварах, протягом IV. ст. Слов'яни заняли були вже всі наші західні землі. Від цеї мандрівки народів ця доба зветься добою мандрівок народів.
 

Придорожні каплички: а Ступосяни, б Смільник к. Лупкова, в Чашин


Придорожні каплички: а Ступосяни, б Смільник к. Лупкова, в Чашин. (Я. Фальковскі — В. Пашницький, На лемківсько-бойківському промежжі, Львів 1935).

Тому й на наших землях всі відносини тодішнього життя змінилися в цій добі, першзавсе з огляду на цілковиту зміну дотеперішнього населення через слов'янську кольонізацію. І ця доба на наших землях переходить в княжу добу, слов'янську, бо в ній були вже всі наші землі заселені остаточно Слов'янами.
Княжа доба ділиться на старшу - поганську (600-900) і молодшу - христіянську (900-1100) — хрещення України в 988 р., причисляючи третю, наймолодшу (1100-1375) вже до вповні історичного середновіччя. Згідно з київським літописом розріжняємо вже східні та західні слов'янські племена, що їх розмежовують лінією Дукля — Коросно (Красна) — Чудець — Ланцут — Тарногород — Красностав — Дрогичин — Більськ, цебто згрубша нинішньою етнографічною границею.
 

Церква в Перунці, зб. 1798 р.


Церква в Перунці, зб. 1798 р. Гридівщина.

Одначе перші історичні Слов'яни, серед довгих змагань опанували свої дуже великі землі, мусіли першусього оборонювати свої землі перед частими наїздами азійських кочовиків та північних герман; тому найбільше питомими памятками з того часу є якраз укріплені останки їхніх городів, численні городища. Найстарші наші городи, згадані у київському літопису під 981 р. Був це Перемишль та другі городи. В XI. ст. згадується між другими городами Сянік (1150). Але смуга краю між Сяном і Вислоком виказує лише три далеко розкинені городища, а саме у Брацєйовій над Вислоком, у Сільці над Вислою та Городищу біля Ярослав'я над Сяном.
Наші західні землі у княжу добу мали культурні звязки з цілим світом. Купецькі каравани доїздили аж до Перемишля. І це була дорога, „королівський путь" галицько - володимирського літопису, що вела з півночі здовж Сяну до Перемишля, а звідтам, або здовж Сяну або коротшою дорогою здовж ріки Вігору до міста Сянока. Відси вела здовж Сяну аж у долину ріки Солинки — на закарпатський бік долиною ріки Ціроки аж до ріки Ляборця. Ще йншою дорогою була, на північнім боці Карпат „угорськими воротами" іпатського літопису, дорога здовж ріки Вислоку і Ясьолки на дуклянський провал — здовж р. Ляборця — до Будапешту.
 

Церква в Чирній, зб. 1892 р.


Церква в Чирній, зб. 1892 р. Грибівщина.

Початки нашого українського осельництва за Карпатами — треба зважати на часи загального розвою українського осельництва на захід і південь, в VII - VIII в.; тільки це первісне осельництво, як взагалі на окраїни, а до того ще відтяте Карпатським хребтом від кольонізаційних вогнищ, мусіло бути досить рідке, і цим можемо пояснювати скоре і гликоке винародовлювання українських осад на підкарпатській рівнині.
 

Празник перенесення Ризи Пр. Богородиці в Лопінці 15.VII.1934 р.


Празник перенесення Ризи Пр. Богородиці в Лопінці 15.VII.1934 р. Свячення води в потоці і пращання процесії з сусіднього села. На закінчення обряду учасники свята кланяються взаїмно до пояса. (Фот. Я. Фальковскі).

Лише на самім підгірю і в горах — цебто в Карпатах, менше привабних для нових приходів, українське населення, з початку, певно, дуже рідко й слабо оселене, мало час розмножитися й закорінитися та завдяки тому задержало свою окремішність і етнографічну перевагу до наших часів. Отже твердження — наче Лемки виводяться з румунів-сербів і т. п. — та що вони прийшли в Карпати і карпатське підгіря в часі, як і підгіря і навіть самі гори були вже в значній мірі окуповані чужоземними елементами, та ще до того у всіх вигідніших місцях, встигли їх так сильно опанувати, і то переходячи з Галичини через порожній (як треба його собі в такому разі представляти!) широкий карпатський пояс! — таке твердження немає жадних наукових основ і доказів та його як безвартісне поминаємо і відкидаємо. І наш літописець, представляючи, що Володимир жив „в мирі" з сусідами (окольными) і між ними — з угорським королем, мабудь не представляв собі карпатського пояса якоюсь безлюдною, порожною пустинею. Впрочім Лемки, як і другі Українці оселювали цілі західні Карпати і то по обох сторонах — не в XII. або XIII, століттю, лише це могло діятися перед тим, поки почався осельницький рух на карпатське підгіря і в гори від полудня, в часах розвою української кольонізації взагалі; отож первісними мешканцями Карпат бачимо не Волохів, не Мадярів, ані Німців або Поляків, лише тут прийшли разом з своїми братами Слов'янами - Українцями — як невідривна і тісно з ними зв'язана українська вітка Лемки та до сучасної пори заселюють цілі Західні Карпати.
Також Карпати не станули непроходимим муром між двома частинами того самого народу. Навпаки їхні провали зв'язали їх міцно разом і станули для них тим, чим були на інших, низинних просторах наших українських земель ріки; саме: природними шляхами з'єдинення окремих родів та племен в одну культурно - національну цілість — один великий Український Нарід.

 

Княжі часи.

Словяни, наші предки, ввійшли в історію як плем'я вояків-завойовників. Зі своєї прабатьківщини, із безмежних пущ східньої Европи, вони порозходилися на всі сторони, попромощували дороги серед нетрів та дряговиння, опанували великі ріки, ввірвалися у степи. Протягом століть поусували зі свого шляху чужі народи, перебилися до Чорного моря й дійшли до недоступних Карпат. Вони йшли все вперед, займали все нові простори, відбивали напади азійських орд, заселювали дикі поля. У змаганнях з иншими племенами вони перемагали своєю свіжою буйністю та нестримним розгоном. Ціла початкова організація первісних слов'ян спиралася на роди й племена. Рід це була велика родина, що складалася з кількох десятків людей, посвоячених між собою. Жили вони в одній оселі, мали спільне майно — землі, ліси, ловища, худобу та підлягали владі найстаршого в роді. Члени роду взаїмно собі помагали. Коли хто одного з них покривдив, усі мали за покривдженого заступатися. Коли кого вбито, свояки мали обов'язок пімстити його смерть. Але найважніше завдання роду було оборонити своїх людей від ворожого нападу. Словяни ставили свої оселі в недоступних місцях, у густому лісі або серед непрохідних болот. Укріплювали їх валом і частоколами.
Члени роду йшли в бій, боронячи свою рідну оселю, своїх жінок і дітей, своє майно й увесь свій добуток; боролися завзято, бо боротьба рішала про те, чи жити їм, чи пропадати. Провід над військом роду мав найстарший у роді, або той, кому члени роду доручили цей обов'язок. Здається, звався він староста.
 


Церква в Дарові зб. 1927 р.


 


Церква в Чистогорбі зб. 1900. (Фот. Я. Фальковскі).

Більше родів, замешкуючи одну околицю творило плем'я. Плем'я єднали спільні обичаї, вірування, спосіб життя, одяг, говір. В часі небезпеки поблизькі оселі умовлялися, як виступити на ворога, закладали спільні укріплення, приготовляли місця, де все населення могло сховатися. На чолі племени стояли князі, a старшини родів творили раду, віче.
Найдавніший наш літопис подає імена племен, що жили на українських землях і будували собі там могутні городища. На крайньому заході наших земель повстали за княжих часів славні червенські городи, ряд могутніх твердинь між Бугом та Сяном, одначе — хто ці укріплення заснував, про це літописці не переказали нам нічого. Але могутні городища, що залишилися досі, свідчась про силу тодішної державности.
Але слов'яни не дорівнювали иншим народам зброєю й орґанізацією, зате перевищили їх способом будови городів. В Галичині є їх понад 100. Частина цих городищ походить із доісторичних часів, але переважливе число з V.-VIII. століття. Слов'янські племена не мали сили перемогти ворогів у чистому полі, то й боролися так, що ставили скрізь укріплені городи. І гори Карпати найкраще надавалися до такої оборони.
На жаль ніде не находимо історичних вісток, що подавали би, який дійсний стан існував в західніх частинах Карпат за перших українських князів. Одначе не улягає найменшому сумнівові, що наші предки і тут мусіли завзято боронитися перед різними зайдами; тим паче, що Карпати здавня були лакомим куском і тому різні посягали за цими землями. В першу чергу серед густих карпатських пралісів — неконечно треба було будувати окремі сховища, бо сама карпатська природа, як лісна гуща, болота, ріки, непроходимі верхи були досконалою охороною перед чужими зазіханнями.
Маємо вправді скупі вістки про другі українські землі за княжих часів, та знаємо, що предки наші вийшли з одного східнього середовища, що в своїх походах зайшли далеко на засянські землі та тут оселювалися — і це саме наводить твердження, що ніхто инший — лише ці самі люди — як і на других українських землях — отже українці — дали основу під тодішнє життя й пізніший розвиток українського племени в Карпатах, що від дещо відмінної своєї говірки від других українських говорів — прибрало з бігом часу — назвище Лемки. Одначе на це останнє зложилося багато йнших причин і впливів других посторонніх чинників.
 


Церква в Новому Санчі.


 


Церква. Волосате. (Фот Я. Фальковскі).

Знаємо точно, що вже українські князі брали українське племя Лемків в оборону перед наїзниками та їхнім визиском, помагали їм також випирати ворога з підкарпатських земель і зі самих Карпат.
Ще за княжих часів осередком Сянока були княжі тереми (палати-замок), а польські літописці пишучи про польського короля Казимира, згадують, що він уже в 1352 р. перебував у сяніцькоми замку. Тепер нема й сліду ані з давнього княжого замку, ані з церкви, яка звичаєм наших князів була при замку. На місці давнього княжого замку є тепер у Сяноці замок, що його чомусь звуть „замком польської королеви Бони". Назва ця безпідставна12, бо місцеве подання про основницю замку в Сяноці кр. Бону, оперте на неісторичних — видуманих основах — бо хоч у ньому жила в XVI століттю королева Бона, то не на її приказ замок збудували. Можливе і це більше правдоподібне, що для неї старий замок наших князів перебудували. Дальше знаємо, що Сянік заложили українські князі, яко оборонний замок; він належав до українсько-руського воєвідства, рядився українським-руським правом, яке в сяніцьких Землях доховалося до 1434 р.
Треба також згадати, що в 1241 р., як татари дійшли аж на поля Ліґніци — місто на долішньому Шлеську — тоді зачіпили за Сянік і його частинно зруйнували. Заразом це перша історична згадка про місто Сянік.
Поблизькі села Сянока, Босько, Березів (теперішнє містечко), Команьча, Куляшне, Прусік, Солинка, Суровиця, Тирява, Щавне й Ячмир платили ще в 1496 р. „замкове" на направу сяніцького замку13.
Натомісць нічо не знаємо про початки замку на Собині, коло Манастирця, біля Ліська, бо він був уже в XVI. століттю розвалений14.
Рівнож за часів українського князя Володимирка стояв замок по другому правому боці Сяну в лісах, що тепер належать частинно до Білої Гори, Лішні та Вільховець. Коли цей замок розвалився, про те немає історичної згадки. Остала до сьогодні в лісі на Білій Горі, (студня) керниця звана королевої Бони та деякі камінні румовища.
Заразом ніде немає подання про старинній княжий замок, що його сліди задержали на Мимоню — (присілок Боська). З другої сторони на заході, над рікою Попрадом, де вливається річка Ростока, стояла в 1017 р. стражниця-замок, що була получена підземним переходом (подібний підземний перехід був між властивим сяніцьким замком і білогорським), зо замком у Навойовій. Такий-же замок був у Мушині, Любовні — згорів у 1553 р., дальше в Чорштині, Тропштині(?). У цих замках захоронювали люди своє майно і ціле населення Сандеччини хоронилося перед татарськими нападами.
 


Деревляна дзвіниця. Смерек, пов. Ліско. (Фот. Я. Фальконскі).

З'окрема цікаві події Сандеччини між 1259-1260 р., як татари йшли на захід під Краків, тоді українець Петро з Крампної побив їх та розігнав, що сліду не стало з їх перших стеж. Одначе татари, другим наворотом, вже в 1287 р. знову заганяються на західні землі, палять Новий Торг, але й тепер побіч Санча розгромлені, вертають на схід.
Знаємо відтак, що між 1313-1320 рр. доходить між населенням Сандеччини до частих перепалок з оселенцями з заходу; Сандеччани не хочуть перепускати чужих кораблів, навантажених всяким добром, кромі соли, бо на сіль не було тоді мита — своїм руслом ріки Дунайця. Доперва польський король Казимир у 1345 р. наказав окремим привілеєм (XL-І.) вільний переїзд на Україну-Русь через Біч, Жмигород, Сянік і дальше. З цих часів15 маємо згадку про села: Висову, Верховню (Вірхомлю), Злоцьке, Лабову, Лелюхів, Ростайне, Ростоку, Солотвини, Святкову, Тилич, Тиханю, Чорну, Шляхтову й Явірки.
На заході16, майже по тій самій етнографічній лінії, що ділить сьогодня українців від поляків, мали наші предки сусідами ляшські або польські племена. Є всі дані твердити, що тут етнографічна границя протягом історичних часїв посунулася на схід, на некористь українського народу. Те саме можна сказати більш-менш і про українсько-словацьке пограниччя в межах сьогоднятної Підкарпатської України-Руси. За Карпатами мадяри або угри, які прийшли туди в кінці IX. в., знайшли вже українські-руські осади. Але на полі відносин політичних взаємин з мадярською державою починають грати ролю аж в XI. століттю.
 


Деревляна дзвіниця побіч церкви. Команча п. Сянік. (Фот. Я. Фальковскі).

Про Західні Українські Землі до середини XII. століття маємо лише деякі уривкові вістки. У поглядах літописця ці землі представляються полосою вічного суперництва України-Руси та Польщі; літописні вістки є наче відгомоном безнастанної боротьби України-Руси з Польщею за Галичину в XI. ст. Дуже цікаве тут явище, що Перемишль виступає тоді як головний, найдавніший осередок пізнішої Галичини. Грушевський в „Історії України-Руси" пояснює, що дуже можливо, що Перемишль уважали давніше загальним осередком для цілого Підкарпаття, як також скупчена українська кольонізація мусіла досить виходити за свою теперішню границю на рівнині, та коли за Володимира українська політична границя тяглася „аж по Краків”, вона ледво чи виходила дуже значно за ті мішані території.
 


Господарі під церквою. Команьча п. Сянік. (Фот. Я. Фальковскі).

Пізніше українським князям рідко коли (хіба ще за Ярослава) удалося в цілости вернути до Володимирової границі, загорнути ці мішані окраїни. Противно, від коли Краків зв'язано тісніше з польською державою, Поляки починають сягати й по чисто українські землі. За Болеслава Хороброго, в часі ослаблення України-Руси по смерти Володимира, Поляки правдоподібно забрали не тільки волинське Забужжя, але також Галичину, та вернено ці втрати назад аж кільканайцять літ пізніше.
При поділі земель за Володимира, Галичину злучено в одну волость з Волиню в руках Бориса, потім Всеволода. Пізніше переходить в безпосередню власть київського князя.
Західні українські землі разом з теперішньою Лемківщиною належали тоді до великої Київської Держави. Єдність Київської Держави існувала за Ярослава Мудрого (1019-1054), коли майже всі землі, заселені східно-слав'янськими - отже й українськими племенами, увійшли в склад цієї держави, скінчилося із смертю Ярослава 1054 року.
Вже цей князь поділив державу між своїми синами в той спосіб, що найстаршому свому синові Ізяславу дав Київ і Новгород; Святославу дав Чернігів з подальшими землями; Всеволоду — Переяслав та північний Ростов; Ігорю — Волинь; Вячеславу — Смоленськ; внукові Ростиславу — Галичину з найдальшими на заході землями, саме з Лемківщиною. Одначе незгода, міжусобиці братів спричинили, що процес виділення окремих земель із одної спільної Української Держави починається вже виразно в кінці XI. віку. Першою відокремилася Галичина, її захопили три молоді князі Рюрик, Володар і Василько Ростиславичі. Їх дід, Володимир Ярославич, помер раніше від свого батька Ярослава Мудрого, та їх батько Ростислав Ярослав, зробився ізгоєм та утік до Тьмуторокані (київський порт на Озійськім Морі), шукати щастя-долі. Тут його отруїли греки. Він лишив у літописця таку пам'ять: „сей Ростислав був муж на війні відважний, ростом гарний, лицем красний, для вбогих милосерний. Його три сини мусіли тоді зістатися ще дуже молодими; на історичну арену вони виходять аж кільканайцять літ пізніше. Полишилися вони, правдоподібно без усяких волостей". Молоді Ростиславичі, залишившися сиротами, самі здобули собі уділи в Галичині і твердо там засіли. Рюрик, що захопив був Перемишль, скоро помер; по йому володіє Перемишлем разом зі засянськими землями Володарь, що боронить своїх земель перед сусідною Польщею й Угорщиною. Він заснував династію, яка панувала в Галичині аж до самого кінця XII. століття.
 


Кооперативний Курс в Злоцькім в 1929 р. По середині Впр. о. декан і візитатор Іван Качмар, інсп. А. Гаврилко, другий від лівої сторони сидить проф. П. Трускавецький.

Окраїнні українські землі, куди майже не досягали половецькі наскоки (Половці17 — це чи сленна і сильна орда зі сходу, що більш ніж на півтора століття стала справжнім Божим бичем для Українських Земель. Боротьба з половцями наповнює собою історію південної України, аж до приходу татар в першій половині XIII, століття), дуже скоро зробилися людною й багатою країною, з розвинутим господарством і торговлею. Про відносини до Польщі вперше чуємо18 в літописній записці під 1092 р.: „сього року воювали Польщу Половці з Василем Ростиславичом", що клявся перед своєю братією — „дайте мені свою молодшу дружину — і я подумав оборонити і пімстити українську землю — піду, або здобуду собі славу, або голову свою положу за українську землю. Иншої гадки не було в серці моїм; в тім кленуся Богом і його пришествієм, що не подумав я чогось злого супроти братії моєї!" Пояснення цеї відірваної вістки находимо у сповіди Василька, бо вона може мати двояке значіння: боронити Україну-Русь від претенсій - польських і мститися за давні змагання — відірвати західні українські землі. Очевидно Василько чув себе сильнішим, він уважав можливим перенести боротьбу на польський ґрунт і навіть „взяти”, себто зруйнувати „землю Лядськую".
Длуґош (польський історик), що тут черпав по всякій правдоподібности з затраченого українського джерела, оповідає, що згідно з войовничими плянами Василька, провадив Володар і часто нападав на польські землі й забирав добичу, поки його тамті не зловили підступом в одному нападі; так, що відносини між Галичиною і Польщею не поліпшувалися.
Одначе найважніше завдання перших Ростиславичів — забезпечення існування галицької держави й галицької династії, поширення через кольонізацію українськими оселенцями українських земель за Сяном і Вислокою і помноження сили до дальшої боротьби.
По Володарі, його син Володимирко веде дальше Галичину по вказаній дорозі. Він держиться вірно галицьких традицій, одначе через різні родинні зв'язки попадає в дуже прикре положення, бо Волинь відлучилася в однїх руках з Київом та початковий союзник Володимирка, що у війні 1144 р. Володимирко мав угорську поміч: молодий король Ґейза прислав свого бана Бєлуша з полком у поміч союзникові свого батька — тепер по словам Київської літописи — цей Ґейза, з усіми своїми полками й усею своєю силою, враз з київським Ізяславом, що мав „скупя ся весь" — цебто з усіми своїми силами, вдарити на Володимирка від півночи — пішов звичайною дорогою на Сянік і Перемишль.
Володимирко вийшов Ізяславу назустріч під Белз, але на вістку, що угорське військо переходить уже Карпати, кинувся скоро на Перемишль; там Ґейза уже взяв Сянік і пустошив околиці Перемишля. Чуючи себе не в силі стати до бою з ним, Володимирко післав багаті дарунки чільнішим дорадникам Ґейзи, і вони почали відраджувати короля від дальшого походу, мовляв — час дуже ненаручний, бо заходить зима (був кінець жовтня). Ґейза піддався цим намовам і завернув назад, так, що похід крім спустошення західніх українських земель не мав важніших наслідків.
Що робив тимчасом Ізяслав, літопис не каже; здається, що він не вспів на час до Гейзи та проворність Володимирка виратувала його; він скорше відправив Ґейзу, заки Ізяслав зблизився до військ свого союзника. Володимирко заповів, що не дарує Ізяславові за угорські походи на його землю, але вже 1153 р. нагло помер.
Володимиркові в історії західних українських земель належиться визначне місце. Він — оборотний і вирахований, безоглядний, зручно йшов до могучости й сили, як будівничий держави привів Галичину — цілу з Лемківщиною до важного значіння в українській політичній системі; він то збудував силу і славу Галичини, яку потім з такою повагою заступав його син Ярослав, збираючи овочі батькової праці й оборотности.
Ярослав дістав по батьку цілу та неподілену Галичину і по двох поколіннях, що прожили свій час серед тривоги й боротьби, поставив її на вершині найбільшої і далекосяжної зверхної могутности.
Київський літопис з нагоди смерти Ярослава характеризує його в таких словах:
„Був він князь мудрий, бистрий в слові, богобійний, поважаний по всіх землях і славний своїми полками. Коли була йому яка кривда, то не ходив він сам з військом, але посилав своїх воєвод. Він привів свою землю до прегарного стану, роздавав багато милостині, був ласкавий до бездомних, годував бідних, любив монаший чин і підпомагав його скільки лише міг; у всім сповняв закон божий, сам пильнував церковних справ і в порядку тримав крилос”.
Зновуж Слово о полку Ігоревім змальовує пишними словами його силу: „Галицький Осмомисле-Ярославе! високо ти сидиш на своїм золотокованім столі, підперши Угорські гори своїми залізними полками —заступивши королеви дорогу, зачинивши Дунаю ворота — рядячи суди до Дунаю! Гроза твоя по землях тече! Ти відчиняєш ворота київські; стріляєш з батьківського золотого стола салтанів (турків) по далеких землях!..."
 


Церква в селі Нижня Мохначка, Світлив Др. М. Дзерович.

Ярослав, привівши землю українську до прегарного стану, помер 1. жовтня 1187 р. По словам літописця він, почувши себе смертельно хорим, скликав до себе на двір духовенство, боярство, „й нищия, й сильныя, й худыя" — „усю Галицьку землю”, і продовж трьох днів гостив їх, роздаючи милостиню монахам і бідним та просив усіх, щоб пробачили йому всі його провини. Свій стіл віддав молодшому синові свому Олегові, а старшому Володимирові Перемишль.
Його смерть була початком замішань, що привели Галицьку землю, таку славну та імпозантну за часів Ярослава, на край політичної смерти. Рід Ярослава — вже в першій чверті XIII століття, вимер і Галичина враз з західними українськими землями опинилася в руках талановитого Романа Мстиславича, що дав початок заснуванню оселі, над рікою Табою, притокою Вислока зв. Романове Село — або Романів. По його смерти, син його Данило створив сильну Галицько-Володимирську державу.
Але смерть останнього з володарів цеї держави Болеслава Юрія (1340) дозволила польському королеві Казимирові завоювати Галичину, в першій черзі західні землі, так що воєнні походи відбувалися від сторони Польщі все з північнього-заходу й здобути вплив на політику української держави.
Великі історичні скарби, пам'ятки з княжої доби не заховалися до наших часів. Вони пропали на місцях, бо найбільше їх було по городах-замках і манастирях. Всі замки були столицями княжими, бо князь не сидів на одному місці, але обїздив свій край і замки. Крім того замок, кожний зокрема, був осідком когось з княжих достойників: воїводи, тивуна, або тисяцького і меншої старшини ратного поготівля. Кожний замок, себто твердиня, була одночасно й осередком адміністрації: краєвої, обласної, окружної чи волосної. Ядром замку (твердині) був манастир з церквою замковою, були там ще замкові забудування, зокрема терем (палата). Замок був канцелярією адміністраційної округи, а писарями були звичайно черці. Тому по манастирях і замкових церквах було повно урядових пам'яток.
Крім того замкові манастирі, та ще з катедрою єпископа, проводили школи для боярської і духовної молоді, а при школах бібліотеки. Незалежно від того всякий манастир, будь городовий, будь сільський, провадив літопис, де записував всі важніші випадки в краю і в своїй місцевости та явища в природі.
Але церкви, замкові будівлі, чи взагалі манастирські, за рідкими виїмками були деревляні, тому літописи, літописні книги та йнше багацтво нераз падали жертвою вогню. Одначе найбільшу страту поніс український нарід через це, що покинула його провідна верства, його культурна і багата верства, боярських дідичів. Переходом своїм під впливи латинського місіонарства, дала вона відразу рішучу перевагу другій стороні, до якої пристала. Та, багацтва деяких аристократів були незміренні і вони від того часу йшли на піддержку польської культури. Словом — втрата українського народу його рідної верхівки рішила заразом і його долю на довгі століття.

ВАЖНІШІ ДАТИ ЗА КНЯЖИХ ЧАСІВ 800-1340.

800. Початок Київської держави.
860. Асколд і Дир у Київі.
911. Олег.
943. Ігор.
972. Святослав Завойовник.
979-1015. Володимир Великий.
981. Злука Галичини з Київом.
988. Хрещення України.
1018-1054. Ярослав Мудрий.
1084. Ростиславичі в Галичині.
1153-1187. Ярослав Осмомисл галицький.
1185. Похід Ігоря на Половців.
1200-1205. Почин галицько-володимирської держави. Роман в Галичині.
1205-1264. Данило Галицький.
1223. Перший прихід Татар.
1240. Кінець київської держави.
1253. Коронація Данила.
1340. Кінець галицько-володимирської держави та кінець княжих часів.

 

Українська границя від заходу

Пригляньмося тепер в коротці, яка була тодішня границя між Сходом і Заходом. Крайнє українське місто, згадане в сучасних джерелах це Перевореськ; але з пізніших вказівок видко, що границя тут сягала значно дальше за це місто. Так волости Крешівська і Замхівська, що займали майже ціле поріччя Танви, зачислялися до Перемиської землі, і соймова конституція 1583 р., що надавала Замойскому староства Крешівське і Замхівське, виразно зачисляє їх до „руських земель". Осади: Крешівська Гута і Княжпільський Майдан показують, що границі Крешівської волости займали правий (північний) берег Танви. Взагалі границі земель і воєвідств задержувалися в старій Польщі досить добре, й ми зі значною певністю можемо виходити від тих, визначаючи границі давніх українських земель, де бракує нам старших вказівок19; треба пам'ятати лише про змінність тутешніх границь в староукраїнських часах, в боротьбі Польщі та України-Руси за пограничні землі.
На лівому боці Сяну область річки Требішні належала ще до Перемиської землі обома берегами: Її лівий бік в нижній части належав до староства Лежайського (село Сарина, в актах XV. ст. зачислене до Лежайської королівщини, а у верхній части, на тім же боці, містечко Соколів заложено на ґрунтах „Переворського повіта", як зазначено в осадчому привилею XVI в20. Далі границя йшла, очевидно, вододілом Вислока і Вислоки: на лівім боці Вислока, акти XIV. в. вказують нам в Перемиській землі Ряшів, на горішнім Вислоку Коросно і село Роги на річці Любатовій, при тім одна з цих грамот виразно покликується на часи українських-руських князів в тім означуванню границь. Як пограничні осади Сандомирської землі називають вони Мрову (тепер Мровля на північний захід від Ряшева) і Домброву (мабуть Домброва між Судишевим і Ряшевом). Що стара границя Галичини ішла дійсно на захід від Вислока, це потвержує і Длуґош — як Володаревичі по смерти батька вислали військо в Польщу, але воно „ледви діткнувшися польських границь — спаливши кілька сіл коло Вислоки, вернулося назад". Дуже правдоподібне, що Длуґош зачерпнув і цю подробицю про Вислоку з українського джерела, як і цілу цю вістку. З неї виходило би, що польська границя йшла десь недалеко Вислоки — правдоподібно по правім боці її. (В актах XV. ст. вичисляють такі села Сяніцького повіта, на захід від Вислока: Бзянка, Вислок, Вороблик, Лежани, Любатівка, Посада Верхня і Нижня, Роги і Торговиська).
Коліно Вислока, де тепер міста Чудець, Стрижів, Фриштак, виступає в польських руках уже в 1270-х рр. як неукраїнські волости, так само Ясло на Вислоці і ряд сіл в його околиці в поріччю Яселки. Одначе ця грамота знана тільки в пізніших потвердженнях і ніяк не можна покладати на її вичислення манастирських маєтностей. Певніше про приналежність Польщі вислоцького коліна можна говорити в 1320-х рр. — воно мабуть не належало тоді до України-Руси; пізніше і воно, і поріччя горішньої Вислоки не зачислялося до українських земель — Перемиської й Сяніцької, і волости Ряшева, Коросна і Яслиськ замикали українську границю від заходу.
 


Мурована церква Покрова Пр. Діви Марії, збудована 1790 р. в селі Полонна (Сянік), з добудованою дзвіницею. (Св. Мґр. Л. Букатович.)

Якщо числитися з цими згадками для XIII. ст. виходило би, що ці области горішнього Вислоку й Вислоки часто переходили з українських рук до других, бо з другого боку маємо виразні вказівки, що границя Галичини на карпатськім підгірю — отже на Лемківщині — сягала значно далі на захід, займаючи поріччя Вислоки, хоч все таки не досягала етноґрафічної границі.
Про це свідчать виразно вістки про українську границю в Карпатах. В збірці, цебто зіставленню угорсько-польської хроніки, говориться, що границі України-Руси-Польщі й Угорщини сходилися на верхній Топлі і Ториці. Це потверджують угорські грамоти XIII і XIV в. Одна (з 1277 р.), вичисляючи ряд осад в области горішньої Топлі, в околиці Габолтова і Бардієва, каже, що ці осади лежать коло кордонів Угорщини з Польщею й Україною. Друга (1342 р.) говорить про замок, поставлений в сусідстві і сумежности з границями України-Руси й Польщі, десь недалеко Бардієва,. в поріччю горішньої Топлі. Таким чином, згідно з цими вказівками українсько-польська границя в XIII і XIV в. припадала більше менше на вододіл Попраду, Вислоки й Топлі. Крайньою українською осадою мавби бути Тилич, коло Попраду, тому, що оповідання Волинського літописця про подорож Данила в Угорщину на Телич — вповні правдоподібні. З польського боку, крайною осадою в угорських документах XIII в. виступає Мушина над Попрадом, (грамота з 1209 р.) Опираючися на деяких вказівках, можна думати, що й верхів'я Топлі часом належали до Галичини; до маєтностей Копшивицького манастиря, що тяглися над Вислокою й Яселкою, належали також і землі над Топлею, коло Бардієва, отже й вони могли входити в склад цеї спірної території.
Ціла ця околиця мала важне стратеґічне й торговельне значіння тому, що сюди — на Тилицький і Дуклянський прохід, ішла дуже жива комунікація між передкарпатськими і закарпатськими землями, тому й Україна, і Угорщина, і Польща дуже інтересувалася цею околицею, та вона мусіла часто переходити з рук до рук.
У безпосереднім сусідстві з чужинцями відси і звідти, місцеве населення—Українці-Лемки тим, живіше мусіли відчувати свою етноґрафічну приналежність, цінити своє українське ім'я — з завзяттям і безмежною любов'ю до Рідної Землі. Це загальна прикмета Галицької України-Руси.
 


Величава церква в Щавнику, побіч церкви громадська керниця з дуже доброю водою зв. „щави”.

Джерелом доходів і вартости маєтностей в горах мусіли головно служити місцевому населенню — полонини, випас худоби; до цього прилучалися доходи з лісів; подекуди пр. в одній маєтности Шаришської столиці згадується вапнярка; під Шоваром в XIII в. була сільна баня (Sobanya), що давала дуже значний дохід; коло Сольногорода (Шаувара), між Торицею й Поплею був млин і орна земля; згадка про міст на Ториці в одній грамоті показує, що тут не було так дуже не культурно. На підгірю, рільництво було добре розвинене, а дальше на південь була широка культура винограду; існовання мит на дорогах вказує на розвинену комунікацію.

 

Карпатські землі за Казимира Великого

У протиставленні до других українських земель, як Гуцульщина і Покуття, що по занепаді галицької держави (1340 р.) перейшли до молдавського воєвідства та щойно 1395 р. під польську владу, — про Лемківщину довідуємося, що вона належала вже в 1345 р. до Польщі21. Про похід польського короля Казимира на Галичину оповідає йогож таки канцлер Ян з Чарнкова. Він розказує, що Казимир обурений погромами латинників по містах Галичини й Волині, він, мстючися за зневагу католицизму й бажаючи покорити собі український народ, рушив походом на Галичину. Але „старший українського народу" Дмитро Детько, закликав собі татарського хана Узбека, відпер наскок Казимира та вдерся в саму Польщу. Не маючи допомоги від інших католицьких володарів, Казимир був приневолений замиритися з тим „старшим українського народу" й, принявши його під свою зверхність, заховати український народ у його обрядах, правах та звичаях. Куди ширше й незгідно з поданими Казимира і Янка з Чарнкова, оповідає про подію тогочасний польський хроніст Траска. Найважнішою різницею оповідання Траски є те, що він говорить не про один, а про два різні походи Казимира на Галичину.
Траска оповідає, що коли Казимир дізнався про смерть Болеслава - Юрія (останнього українського володара, по його смерти правдива влада над українсьмим народом залишилася в руках бояр, що її виконавцем на Галичину, стався боярин Дмитро Детько), вибрався, коло Великодня, з малим військом на Галичину, напав на Львів, і спаливши замок, забрав зі собою купців-католиків з родинами, що сховалися перед погромом місцевого населення, на львівський замок. У Львові забрав Казимир велику добич — скарбницю українських князів. Вернувши з добиччю до Кракова, Казимир вибірається літом, під св. Івана (24 червня), в другий похід на Галичину. Тепер уже веде з собою 20,000 війська, що ним побиває собі, по дорозі, галицькі міста й замки, та покорює собі Галичину „на майбутнє". Правда українці й татари, в числі 40 тисяч погналися за королем, але ніщо йому не пошкодили, бо він „вернувся домів з великою перемогою й славою, без шкоди й утрати когось з своїх панів22.
По правді, то Казимир ходив тільки одним походом на Галичину, весною 1340 р. й не підбив тоді краю „на майбутнє", але задоволившися добиччю, залишив Галичину у владі боярства з Дмитром Детьком на чолі. Казимир, не могучи здобути цілої Галичини, старався закріпити за собою її західні окраїни — Лемківщину. Територія того найраньшого польського здобутку обіймала карпатське Підгіря, від польської границі по вододіл Ослави й Сяну, поріччя верхнього Вислока й околиці на схід від нього, до поріччя Сяну, а на північ до коліна Сяну з околицями Динова, Дубецька.
Була це більш менш нинішня Лемківщина. Далі поза Лемківщину не позволив Казимирові поширитися Любарт (литовський князь), що з ним заключив Казимир угоду в 1345 р23.
 


Мурована церква Усп. Пресв. Богородиці у Король. Вороблику, візантійського стилю з 5 банями, побудована в другій половині 19 століття.

Лемківщина була притягаючим куском для сусідів тому, що її багаті землі лежали на шляху, який веде т. зв. „князівським путем”, цебто Лупківським просмиком із Закарпаття до Перемишля, як також Дуклянським попри Дуклю з Бардиїва через нову оселю Рівне, (засноване на підставі дозволу Казимира, в часі його побуту на замку в Сяноці в 1352 р.) — Третий такий просмик задумувала вже в наших передвоєнних часах Австрія прорізувати крізь Карпати через риманівські гори до Межиляборців. — Положення Лемківщини давало великі торговельні користи з різного роду мит та оплат, бо в давніх часах той, що держав у своїх руках Лемківщину з її осередком Сяноком, міг спрямовувати торговельний рух у довільні для себе сторони. Тому й сусіди Лемківщини, зокрема сяніцьких сторін, робили всілякі заходи, щоб закріплювати свій стан посідання на Лемківщині та вдержати Сянік у своїх руках. Спори і міжусобиці між нашими князями, обезсилення краю взаїмною боротьбою та більша сила спершу угорських, а далі польських королів спричинили те, що в половині XIV. століття Сянік, подібно як Перемишль та Львів, опинилися в руках польських королів. На короткий час, після смерти Казимира (1370 р.) переходить Лемківщина зі Сяноком під владу угорських королів, поки знов у році 1387 не відібрала його королева Ядвига, жінка Ягайла, для Польщі.
Ще за свойого життя, Казимир уважав Галичину, а з нею в першій мірі Лемківщину, як постійний і невідлучний здобуток Польщі й примінював до цього свою внутрішню політику. Позискавши татар і забезпечивши себе тим самим перед одинокою підпорою неприхильного йому галицького боярства, він старався підтяти сили непримирних противників — конфіскатами їхнього майна, наділюючи одночасно добрами й привілеями бояр, що не приймали участи в боротьбі проти нього. Усіми силами старався зміцнити сили західнього, напливового елементу. Підпомагав німецьке купецтво по містах і роздаровував галицькі маєтности чужинцям різного походження і невідомого покрою, але узалежнював їх своїми інтересами з тривкістю політичної приналежности Галичини з Лемківщиною до польської держави24.
В завойованій Галичині, старався Казимир скріпити силу західнього елементу, для чого вжив помочі німців у кольонізації міст та скріпленню польської торговлі й промислу. Ополячення „верхів" західньо-українського громадянства25, кольонізація західньо-українських земель, а в першу чергу міст неукраїнським елементом, закріпощення селянства, пішло тут скорим ходом і сягло куди глибше, аніж те, в пізніших сторіччях, могло статися на східньо-українських землях. Польща опанувала Галичину — і з нею Лемківщину в хвилину її найбільшого, державно-політичного занепаду й не полінувалася використати цього в свою користь.
На ці землі, осиротілі по смерти останнього свого суверена (зверхника), вдарила найсильніша хвиля польського народу. Великі просторі західньо-українських земель, відібрані від неприхильного Польщі боярства, перейшли в руки польських вельмож і польської шляхти; кольонізація заселення міст польським, німецьким і взагалі неукраїнським елементом, врешті політична місія, що взяла її на себе латинська костельна ерархія, дуже скоро зробили своє. Старі, боярські роди зникли з поверхні життя, разом зі своїми маетностями і державно-політичними бажаннями. Одних згнобила влада за неприхильність до себе, другі виемігрували, виселились за межі польської займанщини, треті ополячилися, а останки, збіднілі й обезправлені, вернулися в народню масу, з якої вийшли перед століттям. Решти поконав т. зв. Єдлинський привілей „короля Ягайла з 1430 р., що зрівняв українську шляхту Галичини в правах і обовязках з шляхтою корінної Польщі. Чотири роки пізніше зрівнано устрій, судівництво й адміністрацію Галичини з такими самими установами Польщі.
 


Український Владика Преосв. Кир Йосафат Коциловський звиджує дорогу Його батьківському серцю Лемківщину.

І так створено адміністраційний поділ західньо-українських земель на воєвідства та до т. зв. „Руського" воєвідства приділено між іншими і лемківсько-сяніцькі землі. Шляхта тих земель, як повноправна суспільна верства, впливала на хід внутрішньої й закордонної політики держави через соймики, що зібралися для самих окраїнних земель з Сяніччиного в Сяноці. Шляхта була звільнена від усяких тягарів (як співпраця при будові замків) і податків (за винятком „ланового”, по два гроші від лану); вона була зобовязана до воєнної служби тільки в обороні держави, а вільна від походів поза її кордони. Маючи такі великі права, а майже жадних обовязків, шляхта зросла в силу й багатство, здобуті кривдою інших суспільних верств, тобто міщанства, а головно, цілком обезправленого селянства. Правда, поміж шляхтою і селянством існувала ще посередня верства, це „загородна" або „ходачкова" шляхта. Вона жила більшими гніздами малоземельних хліборобів на панських, шляхетських і королівських землях, за що була обтяжена певними повинностями в користь землевласників. Вона то, рекрутуючись з колишнього українського боярства, позбавленого своїх привілеїв і майна, відсунена на сірий кінець суспільно-громадянського життя, дуже довго притримувалося предківської віри й національности тоді, як повноправна українська шляхта дуже скоро цілком сполячилася. Зрівнана з польською шляхтою в правах, вона старалася дорівняти їй звичаями, мовою й культурою. Вже в XVI. століттю гине слід по українських, боярських родах, а й дрібна шляхта, що держалась своєї національности, належить до винятків.
На Лемківщину заходили чужі людди з усіх сторін. Румуни або Волохи, як їх називано, напливали в гори, як кочуючі пастухи з чередами овець. Власники гірських пасовищ, Лемки, радо приймали цей чужий елемент, (складник числом) щоб хоч як небудь загосподарити свої землі, дозволили Волохам вибирати собі місце та лише брали від них податок в натурі, як сир, вовну, кожухи, баранів, чи вівці. Волоська кольонізація, (перша половина XIV ст.) почалася мабуть уже під кінець княжих часів, як Волохи взагалі вперше займали північні сточища Карпат. Сильніший наплив Волохів прийшов мабуть аж у XVI і XVII віках.
 


Дочерна церква в селі Лосє к. Криниці. (Світлив Др. М. Дзерович.)

Починаючи від часів Ягайла, Лемківщина щораз більше затрачує свій первісний вигляд, зокрема місто Сянік тратить прикмети міста українських князів. Польські королі, надаючи низку привілеїв чужому напливовому елементові, німцям, полякам, мадярам, чехам, а тим самим обмежують привілеями права місцевих, українських горожан. Польський король Жиґмонт І. дозволив у 1530 р. оснувати в Сяноці кушнірський цех і дав привілей для цього цеху. Цей привілей списаний у документі, який досі находиться в перехованню сяніцького цеху, та є в ньому дуже цікаві місця, що торкаються і обов'явків українців. З постанов цього привілею виходить, що українець не міг бути вибраний до старшини цеху, що зрештою бувало майже всюди, але зате під загрозою кари мусіли українські члени цеху ходити на процесії в часі свята Божого Тіла і других латинських свят. Міщан наших було тоді чимало та в судових актах з XV. і XVI. ст. стрічаємо такі прізвища, як: Баран, Бобрик, Бірецький, Волик, Захович, Горошко, Коваль, Коритко, Коч, Кочай, Кинель, Кунча, Лабай, Ліщинський, Мазур (ще досі вдержалося в Сяноці), Мартинович, Ситко, Сколуба, Сова, Нечай, Нечуло; отже ці прізвища вказують на це, що велике було число українських міщан у цих часах в Сяноці.
Старі документи про потребу будування церкви в Сяноці приносять нам цінну історичну згадку, що ще в 1553 р. бурмістром і лавниками були в Сяноці самі греко-католики — отже Українці. Тому в списі міських радних з цього часу стрічаємо багато чисто українських прізвищ: Волик, Кравець, Кушнір, Лабай, Масляк, Ровенський, Сестричин, Ситко, Спиналь(?), Стець, та чим пізніші часи — тим число їх меншає. Дальше в цих документах26 находимо наших селян: Михальчук, Кіт з Дубрівки (рік 1700), Задорожний, Галик, Гуска, Осташ з Чертежа, Динис, Явора зі Сторожів, Стець з Межиброддя, Лазорик, Пирцак, Ханас з Прусіка — всі були звільнені від данин, мали розлогі лани, вільний вируб ліса на будову і на опал та вільне риболовство.
Побіч німців, заходили чехи в західні Карпати і на основі волоского та німецького права оселювалися. З такого оселенця українця з Чех, (Іванець — укр. з Чех), Іванця — або, як в деяких пізні ших джерелах27 Іванчеполя, мав оснуватися Івонич. Такий зачаток під засновання Буківська, Грабівниці, Морохова, Стрижова і Торського. Зокрема про угорські впливи28 вказує також правопис, уживаний в судових книгах з XVI ст., де іменники, закінчені в українській мові на „к", мають закінчення на „ґ" — Вислічоґ — замісць: Вислічок, Вороблиґ, Королиґ, Прусіґ, Сяніґ, Сянічоґ — отож всюди „ґ" — замісць „к".
 


Дуже гарна лемківська церква в селі Милик (Мушина), зб. 1813 р.

Німецьке міщанство й польська, або чужоземна, але спольщена шляхта, були оруддям Казимира в його змаганнях до закріпощення гірського населення Лемків та до закріплення Галичини за Польщею. Вони також дозволяли йому вважати, забезпечені договорами, як чисту формальність, мовляв: „я здобув Русь своїми власними людьми й дорога (на Україну-Русь) має служити тільки моїм людям”, або „нікому не хочу сприяти, тільки своїм людям, бо вони помагали мені на татар і йнших ворогів".
Такий стан тривав аж до розбору Польщі (1793 р.); щойно по розборі Польщі, Лемківщина разом з другими галицькими землями перейшла під владу австрійських цісарів.

 

Королівські привілеї

Про тодішнє безвихідне положення селянства довідуємося з королівських актів і двох привілеїв королів Жиґмонта III. і Володислава IV., що їх одержали мешканці села Одрехови, в Сяніччині.
Одрехова була частиною королівських дібр і переходила в державу сяніцьких старостів. Піддані села Одрехови мусіли повинуватися усталеним королівським декретам на волоськім праві. Одначе державці вимушували щораз нові данини від селян, тому Одрехова шле безнастанно скарги до короля.
Багато29 разів скаржилися Одрехівчани королеві Степанові Баторому, що сяніцький староста, казав пятьох селян з Одрехови кинути до криміналу в Сяноці, бо не хотіли виконати належних їм робіт; мусіли викупити себе 500 золотими, п'ятьома волами і десятьома ялівками. Король, що перебував тоді в Неполомицях, висилає окреме письмо до старости з датою 16 серпня 1585 р., приказуючи гостро, щоб староста Юрій Мнішок, звернув неправно забране селянське добро.
 


Церкви в Камянці (Риманівщина) — празник Перенесення Мощів св. о. Николая в травні (теплого Миколи).

По Юрію Мнішку бере в державу сяніцькі землі, разом з Одреховою, Станислав Бонифатий Мнішок. На нього також скаржаться Одрехівчани, аж король Жиґмонт III, окремим декретом з 1603 р. означує обов'язки і права Одрехівчан в користь державців. Відтак, король Жиґмонт ІІІ., видає нові привілеї Одрехові під датою 24. квітня 1605 р., звільняючи селян від вимушуваної роботи на фільварку в Боську. Але і це мало помагає, бо знову 28. березня 1625 р. король Жиґмонт III. шле з Варшави до сяніцького старости Франца Мнішка нове письмо і друге, вже писане в гострішій формі, з дня 17 квітня 1626 р., визначуючи двох королівських делєґатів (висланників), які мають на місці прослідити справу і донести королеві. Але внутрішнє напруження в Польщі при кінці панування Жиґмонта ІІІ., шведська справа, наїзд Татар в 1629 р. та початки козацьких воєн, не позволили королівським висланникам провірити дійсне положення Одрехівчан. Жиґмонт III. умирає 1632 р. та його наслідником стає йогож син Володислав IV. З цього користають Одрехівчани і вже з датою Краків, 1. квітня 1633 р., одержують нові привілеї на перґаміні, підписані і стверджені королівською печаткою Володислава IV., на волоських правах. Одначе і це мало помогло Одрехові. З черги переходить вона в державу шляхти, що мешкає в Боську, в Комборні, або Гачові. Доходить до того, в 1817 р. сумежні села: Босько, Рудавка, Сенькова Воля, Синів, Заршин виставляють письменну посвідку, що „село Одрехова від давних віків має свої власні за свою кервавицю куплені поля, свої вільні пасовища, свій вільний ліс, без двірських оплат і письменних зізволень на вируб і збирання лісних ягід, свої вільні корчі до огорожі, бо вони находяться на їхніх власних ґрунтах; це все готові вони зізнавати в суді і присягою ствердити, якщо зайде конечність такого зізнання".
 


Санаторій Товариства „Перемиська Епархіяльна Поміч” в Жеґестові Живці.

Щойно з 1848 роком (знесення панщини) закінчується змагання Одрехови за свої права.
Мешканці Одрехови мали свою греко-кат. церкву, всі були греко-католиками. Точного спису населеня з 17. і 18. століття немає; вправді в інвентарі з 1773 p. записано 238 людей, обовязаних до панщизняних робіт. Між ними находиться один жид Зельман Хаїм Юда. Вже тоді стрічаємо в Одреховій такі прізвища: Барна, Барник, Бренкач, Бурштин, Верней, Войчак, Даньчак, Драч, Дирбала, Гануляк, Ганьчак, Гнат, Галик, Гала, Завійський, Зенчак, Зятик, Іванишин, Каправець,
Клим, Котелець, Козак, Король, Кусьнір, Лабяк, Лико, Литовчик, Мадараш, Майчик, Мельник, Милян, Морайко, Оліярь, Пинчак, Понтус, Потічак, Серединський, Сивик, Скробала, Співак, Стецик, Табяк, Тимчик, Федак, Цуприк, Шурґот. Ці назвиська заховалися до наших часів, пережили 250 літні змагання за хлопську долю та розрослися на своїй землі.
 


Лемківський краєвид коло Загіря. Недокінчений дім C. C. у Залужі.


 

Пограничні карпатські оселі

В цьому розділі переглянемо з окрема згадки в історичному насвітленні про перші оселі. Самі польські історики30) пояснюють, що від Сяну в гору, аж до жерел Вепру, а відси далеко на північ безліч находиться українських осад, що повстали ще за Володимира і його наслідників. Український князь Володимир Великий (981) поширив свої впливи аж по західні Карпати, де українське насення жило далеко за Сяном, посягаючи по Татри, в різних сторонах. Врожайні та зарідливі межигір'я та порічини Дунайця заселені від непамятних часів, заповнилися українським населенням ще більше в часі побудування оборонного замчища (там пізніше повстав Новий Санч) около 1163 р. На схід від ріки Дунайця, в мушинських сторонах, були в давнині широкі пустарі-глуші. На цих саме пустих околицях багато українського народу поселилося, втікаючи з засянських земель перед нападами татарів і тут на безлюддю оселювалися на німецькому праві31). Так повстали слідуючі села: Яшкова — 1343 р., Андреївка — 1352 р., Мушинка — 1356 р., містечко Орнава — 1363 р., (відбудоване по чумі-моровій заразі в p. 1612 і переназване на Тилич), Нижня Мохначка — 1648 р. З цих осель український осадник мандрував дальше та на південньо-західнім підніжжю Татрів заложив оселі: Шляхтову, Білу Воду, Чорну Воду, Навойову, та другі оселі, що вінком виповнюють та окружають Сандеччину32). Доказом на це й ці обставини, що цілі гористі простори над рікою Дунайцем ще в 1359 р. мало були заселені, тому окремими привілеями приваблювано українських оселенців, які заселювали скоро ці сторони. Вони жили окремим, своєрідним гірським життям, творили скупчену громаду, уникали взаємин з Ляхами-(Лєхітами)33).
У другій четвертині XV в., до менш-більш 1435 р. находимо дуже виразну граничну лінію Українського (Руського воєвідства від Краківського та Судомирського34).
Від лінії рік: Ослава — Сян (до закрути коло Динова — Склярка (ліва притока Сяну, що вливається коло Динова), належали вже в другій четвертині XIV. в. до Сяніцької Землі наступні оселі. Йдучи з півдня, від Карпат, на північ, стрічаємо над горішною Ославицею, лівою притокою Ослави, недалеко від переходів Бескид і Лупків, село Радошиці, одну з рідких осель, що вже в цю добу існувала глибоко в горах. Відтак дальше на північ, нижче устя Ославиці до Ослави, лежить село Щавне. Солтиси з Одрехової і кметі зі Щавного заручили 27. травня 1450 р. перед судом у Сяноці за Івана зі Щавного, що він після трьох літ представить перед сяніцького старосту своїх братаничів Пашка та Данилка, які зможуть викупити солтиства в Щавнім і в Радошичах, продані їхнім дядьком Іваном якому-то Максимові. Щавке було оселене на волоськім праві.
 


Лемківська церква в Дутатині.

Про Полонну, оселю на південний схід від Буківська, про села Пораж, Височани, Загірє, по лівім боці Ослави маємо записку з 14. жовтня 1449р. Карликів — це мабуть дещо пізніша оселя, що повстала аж в другій половині XV. ст. З цьогож часу походить також сусіднє село Камінне. Між Височанами і Поражем над рікою Ославою лежить ще село Морохів, а на північ від нього село Небещани; на півн. зах. від Морохова, село Ратнавиця, як це бачимо зі скарги, яку Гнат з Гузелева, 19. вересня 1449 р. вніс до сяніцького городського суду проти Степана з Ратнавиці, підданого Фридриха — сяніцького мечника в Ячмирі, — за нічний напад на його дім. Між Мороховом, та Небещанами не було усталених границь. Павло, Грицько і Станко з Морохова виступили 13. лютня 1445 р. перед сяніцьким судом з жалобою на Івана з Небещан за це, що він забрав насильно з їхніх лісів 20 свиней. Розмеження переведено в 1468 р. між Небещанами, Велеполем та Велепольською Волею з одного боку і Мороховом та Морохівською Волею, теперішною Морохівською Завадкою, з другого, між Мороховом і Поражем та Чашином і вписано в сяніцькі судові книги.
 


Замужні ґаздині коло церкви з дітми. Команча, пов. Сянік. (Фот. Я. Фальковскі).

Теперішнє містечко Буківсько було в XIV. ст. селом і належало до маєтків сяніцького судді Миколи Чесика. До сяніцьких судових книг вписано 16 серпня 1435 р, акт поділу спадщини між його синів Петра, Івана та Юрія, в котрім за Петром признано села: Збоїська, Петрову Волицю, Буківсько і Залочевє (на схід від Ослави); за це Петро зрікся Новотанця або Березово. Границею Буківська від села Вислочок або Вислок над горішним Вислоком признали хребет Буковицю (ліс). Цей Петро зі Збоїськ, сяніцький хорунжий, записав 14. травня 1454 р. своїй жінці Марґареті 80 марок на селі Белхівка, на схід від Буківська. Село Новотанець, зване також Люботанцем або Березовом знаємо вже з 1435 р. Село Нагоряни і Воля, теперішня Сенькова (властиво Семкова) Воля знані з 1489 р.
 


Деревляна церква в селі Синів, коло Риманова.

До Сяніцької Землі належало містечко Яслиська, над горішньою Яселкою, на північний схід від Дуклянського переходу. Про Яслиська і село Короликів свідчать в дні 13. січня 1435 р. суддя і лавники найвищого німецького суду на сяніцькім замку, що перемиський єпископ Януш заплатив Андрієви з Любни цілу належну суму за війтівство в Яслиськах і за солтиство в Короликові, теперішнім Королику (Волоськім і Польськім). Село Короликів належало до рим.-кат. єпископства в Перемишлі, єпископи мали тут свою палату, в якій часто перебували; тому то 18. листопада 1463 р. Сяніцький староста Микола з Витович на підставі жалоби дідичів з Риманова, взивав єпископа Миколу „з Короликова" перед свій суд в Сяноці. Перед сяніцьким городським судом велася справа усталення границь королівщин південно-західнього закутка Сяніцької Землі. Тут свідки-знавці, старі люди з Одрехової і Щавного зізнали 7. грудня 1447 р., що всі Бєщади вище та нижче Яслиськ і від Яслиськ аж до полонини є королівські; навпаки за власність сяніцького хорунжого признали село Мощанець, зі всіми верховинами аж по річки Лєсперад та Вербицю. До рим.-кат. єпископства і капітули в Перемишлі належала ціла область над горішньою і середущою Яселкою. Король Володислав Ягайло, грамотою з 8. травня 1434 р. надав згаданому єпископству місто Яслиська і села Короликів, Бискупиці (пізнішу Любатівку), Даліїв, Нову Ясенку „в Українській (Руській) Земли в Сяніцькій окрузі"; 20 марта 1470 р. єпископ Микола пізвав перед сяніцький суд синів Катерини, дідички Риманова, за се, що не хотіли перевести розмежовання між його маєтностями: Любатовою, Короликовою (або Короликом), Склярами, Яслиськаии та Волею (Яслиською) і їхніми селами: Балутовою (теперішньою Балутянкою), Дошном, Валтославою (тепер. Волтушевою) та Вислочком. Згаданий Вислочок не є цим селом — цеї самої назви на південь від Буківська; він лежить на північ від Яслиськ і задержав до сьогодні свою назву, це дочерне село Тарнавки. До еписк. дібр належали в тій области ще оселі: Цергова, майже передмістя Дуклі на правому березі Яселки, і Рівне.
 


Церква в Кривій.

Відома тепер лічнича оселя Івонич звалася в XV. ст. Іванець, або Іванчеполе (Іван з Чех). Сумежне село Климкова (тепер Климківці-Климківка з польська) знане з 1436 р. Дідич, Андрій зі Сєнна, продав 26. травня 1463 р. „свої села Климкову і Синяву (Синів), положені в Сяніцькій оркузі”. Населення Синяви (на схід від Римамова) прославилося 1444 р. завзятим спротивом проти наложених поборів, за що їх тягнули до відповідальности перед сяніцький городський суд. Перед цей суд взивав 20. листопада 1447 р. сяніцький староста солтиса з Вороблика Кіліяна, за побиття і поранення слуги і тут його засуджено. Це село Вороблик, зване також Торговцями, було власністю сяніцького кастеляна Петра Смольницького, що перед своєю смертю 20. червня 1458 р. поділив між своїх синів свої добра „в Сяніцькій Окрузі" — Заршин з передмістям та селом Довге, село Торговиська та Ленжани, Малинівку, Вздів, Страхотину і половину обох Пель (тепер, село Пельня).
Осела Риманів (перше Романів) згадується в сяніцьких судових книгах в 1443 р. при цій нагоді, що Микола Ладинський мельник та німець Шіндлер, осельник з Риманова, разом з кількома горожанами зі Сянока заручили за Андрія, коваля з Варадина і за Михайла Дорана та Михайла Галя з Требіша і обов'язалися їх доставити на перше візвання перед сяніцького старосту.
 


Дзвіниця з церквою у Великій Ростоці, (Св. Др. Б. Гнатевич.)

Перед сяніцьким городським судом ставав 23. червня 1436 р. підданий Демко (Денько), зі сусіднього з Римановом села Беска (Боська над Вислоком), а 2. січня 1460 р. Васько та Грицько, священики з Боська, разом з іншими людьми давали поруку за Степана Малиновського, солтиса з Издебки. Село Глибоке, на півд. сx. від Риманова, було поселене на німецькім праві, згадується в коросненських судових записках під 1445 р., але його населення через впливи двору винародовилося.
 


Церква в Боську, до церкви ведуть гарні цементовані сходи. Стоїть з права Впр. о. катехит Микола Головач і о. М. Величко, декан.

Над горішним Вислоком стрічаємо Ячмир, Ячмирську Посаду і Волю; дальше Бажанівку, нижче Боська над Вислоком Бзянку, (також перейшла під чужі впливи). Над горішньою Пельницею, правою притокою Вислока, поруч вододілу між Вислоком і Сяном лежить село Андрушківці. Сусідна Одрехова була осаджена на волоськім праві; в 1440 р. ціла громада цього села, разом з князем Берилом заручили сяніцькому старості за якого-то Хаїма Пшепйорчича, а умовою з 8. березня 1442 р., вписаною в сяніцькі судові книги, Берило уступив князівство своїм братаничам.
 


Церква в Чертежі, (дуже старинна).

У стоковищи ріки Сяну, над його лівою притокою Сянічиом находимо села: Побідне, Дуденичі, (тепер. Дудинці), Марківці і Писарівці. Над Сянічком лежать ще села: Просік і Сянічок. Про ці села є записки в сяніцьких судових книгах під датою 10. матра 1436 р. і 18. грудня 1439 р.
Долина Сяну від устя Ослави в діл була густо заселена. Майже всі оселі, які там сьогодні находимо, існували вже в першій половині XV. ст. Село Заславє, положене при устю Ослави до Сяну, належало до великого збору маєтностей Замку Собин (коло Ліська) — записане під 1441 р Анна зі Загутиня виступає 3. серпня 1436 р.- перед сяніцьким судом, отож перша згадка про село Загутинь.
При направі парканів коло сяніцького замку зустрічаємо в 1448 р. крім населення Великих і Малих Сторожів, ще населення Сяніцької Посади, Дубрівки, Чертежа, Трепчі та Новосілець.
Всі ці оселі — королівщини немов вінцем окружали старовинний город Сянік, столицю Сяніцької землі, резиденцію старости, осідок городського, земського та вищого німецького суду. Дубрівка була в посіданню родини Райтаровських. Петро Райтаровський купив село Долину (на півд. від Сянока) від Івана Долинського, коли жінка Івана, Анна, що мала на сім селі забезпечене своє віно, 7. травня 1440 р. зреклася перед сяніцьким судом цього забезпечення.
 


Дзвіниця в Юрівцях.

До королівщин належали ще Половці, згадані в сяніцьких судових книгах 11. травня 1444 р. з нагоди маєткових справ між Ковалем Яковом з Половців та його братом Андрієм, і також Костарівці, відкіля „прокуратор" Якуш став перед сяніцьким судом, пізваний 12. лютня 1435 р. Іваном Сопилем, кметем з Велеполя, і відкіля 22. квітня 1442 р. цілий ряд кметів заручив за свойого товариша, що до двох тижнів заплатить наложену на нього городську (замкову) кару. Сумежні Попелі й Юріївці, тепер Юрівці, належали до Миколи Пелки Юріївського, що 14 липня 1472 р. заставив Попелі і половину великого ставу в Юріївцях за 70 угорських золотих. В 1434 р. він придбав ще Срогів, (тепер Сугорів) і Фаліївку над потоком Рожевим.
Пакошівка і Лялин35) були дідизною трьох братів: Пакоша, Івана і Томка. Пакош записав 4 лютня 1441 р. своїй жінці Марґареті 120 марок посагу і віна на половині Пакошівки та обох Лялинів; опісля, 16 березня 1443 р. брати поділилися майном, при чім Пакошеви признали пять кметів в Руськім Лялині та частину Німецького Лялина від Дидні разом з лісами починаючи від Грабівниці.
В долині Сяну, дальше на північ від Сянока, лежить село Глумча. В 1441 р. була пізвана перед сяніцький суд якась Ковалева з Глумчі, за котру заручив Дешко зі сусідного села Кінського. Власником Кінського і села Ютрилова, теперішнього Витрилова, був Мал Антошевич, що 15 серпня 1439 р. продав половину цих сіл Петрови Смолинському, сяніцкому старості, за 100 марок. Половину сумежної Лодини, „села в Сяніцкій окрузі", згаданої в сяніцьких судових записках вперше в 1442 р., продав 13 червня 1458 р. Юрій Чесикович з Букового Іванови Долинському, перемиському хорунжому, разом з лісами і островом на ріці Сяні. Село Дидня над безіменним потічком, лівою притокою Сяну, було осередком маєтности шляхотської родини, котра від цеї оселі приняла назву Дидинських. Їхні села Теметів, Кремяна, Видрна, Яблінка (село на захід від Дидні) записані в сяніцьких судових (книжках) актах вперше в 1464 р. і 1468 р., знову село Букове, теперішний Буків, на півд. від Березова, припало 28 листопада 1439 р. при поділі майна, наймолодшому з братів Чесиковичів, Юрієви власникови села Лодини.
Дальше в стоковищи Вислока, над горішною Стобницею, правою притокою Вислока, стрічаємо село Гумниська в 1436 р., село Гірки в 1464 р. та Волю на кінці Гірок (теперішню Горецьку Волю). Над Стобницею лежить також місто Березів з вісткою в 1447 р.; відтак Стара Весь, Близне, Плосина Воля, Домараз, Яблониця (тепер Польська), Оріхівниця, (тепер Оріхівка) і Ясениця; в 1454 р. подибаємо село Ясеницьку ВолюПрисітницю і Ґольцову.
До Сяніцької округи належали оселі Одриконь Вуглівка (тепер Ванівка), Котчина, (тепер Корчина), Скляри на північ від Динова, Кальтборн (теперішня Комборня). Над потоком Високою лежала ще німецька кольонія Міхельсдорф, або Михайлівка. Між Ясеницею та Кальтборном повстала в ХV-ім в. оселя Верхна Ясениця, яку відтак в 70-и рр. стали звати Кальтборнською Волею, або Новим Кальборном; це теперішна Комборнська Воля. З цьогож часу походить також сумежне з Коросном село Бялобжеґі, засноване на німецькім праві. Ще пізнішого походження є село Чорна Ясениця, теперішні Чорноріки. На південний захід від міста Березова, між Стобницею та Вислоком, лежать села Ясенів, Зминиця і Турєполе. Село Трешнів (зв. Черешнів), сусідний Гачів, (зв. первісно Гартсфельд) згадуються в 1457 р. Населення села Місця, Рогів та Любатівки працювало в 1445 р. при направі парканів на замку в Сяноці; в 1448 р. бачимо при сій роботі ще й населення Вроцанки, Коростенка та Искриної Волі, теперішної Искрині. Містечко Коросно мало самоуправу на підставі маґдебурського права і підлягало вищому німецькому судови на сяніцькому замку. До осель, осаджених на німецькім праві належав також і Суходіл. Між коросненським війтом Петром та його сином Іваном з одного боку і радним м. Коросна з другого, велися довгі спори про ліси коло села Щепанцової та між Щепанцовою і селом Полянкою в 1451 р.
 


Придорожна фіґура в Динові.

Північно-західну частину Сяніччини творили землі з оселями: Бахір, Блажова, Вара, Весела, (її приналежність до Сяніцької землі стверджує судова записка з 5 липня 1496 р.), Волоше (теперішний Володзь), Гарта, Гижне, Годлє, (теперішні Годлі Склярські та Канчуцькі), місто Динів, Диновець, (теперішнє Динівське передмістя), Глодне (теперішнє Глудно), Дубрівка (тепер Старжинська), Избиця (ця оселя злилася з Издебками), Издебки, Куликівка, Липа (теперішний Липник), Лубно, Лясківка, Мощаниця (теперішні Мощанки коло Гижна), Невістка, Ноздрець, Пяткова, Сідлиська, Скляра, Уляниця, Футомина (тепер Футома) Ходорівка.
Важна для нас також судова згадка з 1 січня 1494 р. про села Липовицю (теперішний Липовець над Більчею, лівою притокою Яселки) і Тиляву разом з містом Дуклею, коли саме Яків з Мєндзиґоржа, холмський кастелян, продав ці села за 800 угорських золотих Єронімови Кобилянському з правом викупу до 3 літ. Родина Кобилянських володіла цілістю дідічних маєтностей і королівщин в области горішної Вислоки. Три брати: Єроним, Іван і Яків Кобилянські поділилися 25 травня 1487 р. в цей спосіб, що Єронимові припали дідичні маєтности в „Бецькій окрузі": Кобиляни, Драґанова, Сулістрова, Маковиська, Ґлойсце, Ліщини (коло Горлиць), передмістя Дуклі і по смерти матери Ленки, а з королівщин також в „Бецькій окрузі": Ленжани, Заленже, Ґоржиці і Маркушка — положені над Вислокою на північ від Жмигорода.
На правому березі Яселки, на захід від Коросна починалася від села Свєржової (тепер Руська Свіржова) і Добєшина, Пильзненська округа Судомирського воєвідства. До цеї округи належали й сумежні села: Турашівка (теперішна Торошівка) і Полянка, Єдличі, Потік і Вояшівка, Устробна. Цілий ряд осель в долині Вислока вище Фриштака належав в середині XV в. до родини Камянецьких, дідичів замку Камянця, коло Одриконя, що його звалища заховалися досі. При поділі Камянецьких находимо такі оселі: Братківку, Вєльополє, (на північ від Фриштаку), Войківку, Ленки, Малинівку, Петрушову Волю, Лончки і Високу — згадані в поборовім реєстрі Судомирського воєвідства з 1508 р.; дальше Красне, Низший Домараз або Лютча, Жарнова, Конечкова і Яворник були з початком XVI ст. (1508 р.) власністю Миколи Маковського з Низин.
Міста Стришів (тепер Стрижів) і Чудець з належними до них селами: Бабиця, Барич (Баричка) Блежанка, Вижне, Ґбіска, Ґлінік (над Вислоком), Ґодова, Заборів, Жизнів, Новий Зґлобєнь (тепер Зґлобенська Воля), Ноцкова, Нєхобж, Нова-Весь, Спорне (тепер незнане), Тропя, були вже в XV ст. (в „Судомирській землі, Пильзненській окрузі"). Знову села Ранижів, Ранижівську Волю, Ніско і Заосє в „Судомирській окрузі" дав польський король Ян Ольбрахт в застав 29 січня 1494 р. українському (руському) воєводі Іванови з Пильчі за 1000 угор. зол.
Вкінци в податковім реєстрі з 1508 р. згадані ще села Копки та Танва (коло Улянова, Білини, Білинець та Блинавка (Глинянка) на правому березі Сяну).
З повижчого бачимо, що вододіл рік Вислока, Вислоки, джерела річки Красної, річки Стобниці, відтак вододіл Вислок-Сян — теперішня полоса між Березівським і Стришівським повітами, вододільний хребет між потоком Стависька, (що в селі Вижнім вливається до Вислока) і двома іншими дальше на схід пливучими безіменними притоками цеї ріки (теперішня межа між Стришівським і Ряшівським повітами), дальше над річкою горішньою Чорною (лівою притокою Вислока), устя ріки Осини і самої Осини — були ще до XVI ст. майже незаселені простори.
 


Кладка (лавка) над притокою Ослави: З переду жінки перуть полотно на стільчику. Мигова Воля. (Я. Фальковскі — В. Пашницький, На лемківсько-бойківському промежжі, Львів 1935).

Тоді твердження Дра Івана Крипякевича, що полоса між середущою Яселкою і середущим Вислоком, як також між річкою Осиною та долішним Сяном була вкрита густим пралісом, та, що ця полоса пізніше була заселена, й шойно в перших початках XVI. ст. почався в цих сторонах живіщий кольонізаційний рух — вповні заслуговує на признання і з цим ми погоджуємося, бо від тоді бачимо багато ново-заснованих осель у згаданій полосі.
На час окупації Галичини Казимиром Великим припадає жива кольонізаційна діяльність з метою заселення порожних просторів у приграничних областях. Казимир надав 25 червня 1361 р. захожим з Угорщини братам Петрови і Павлови пусті области в Сяніцькій окрузі на полях званих Збойська (на північний-схід від Буківська), коло св. Петра в Буківську (теперішної Волиці) над рікою Сянічком, від меж королівських сіл Просіка та Побідної аж до джерел Сянічка, а також пусті области звані Вислочком (теперішний Великий Вислок) і Радошичами над рікою Ославицею з притоками цеї ріки від меж села Суровиці по джерела ріки Вислока, разом зі всіми приналежностями, які належали до короля і до його помістя сяніцького замку. Тогож самого дня, Казимир дав тимже братам Петрови і Павлови пусті селища „в Сяніцькій окрузі" Юрівці і Срогів над річкою Русавою (тепер пот. Рожевим) аж по джерела потоків Дидні і Темешова та по беріг Сяну. Угорська королева Марія подарила 20. лютня 1383 р. Иосифові Олягови (Волохови) село Кунцендорф і ліс Пораж („в Руськім королівстві"). Місто Сянік дістало маґдебурське право ще від останнього суверенного галицьке - волинського князя Болеслава-Юрія II. 20. січня 1339 p.; при цій нагоді князь настановив тут війтом Бартка зі Судомира і надав йому млин в сусіднім селі Трепчі. (Отож село Трепча — це перша українська оселя в Сяніччині, про яку ще з 1339 р. маємо історичну згадку).
 


Липи біля церкви в Руській Яблониці.

Казимир Великий поновив надання маґдебурського права Сяніччині в часі свого побуту в цім місті 25 березня 1366 р. Село Яблоницю (Руську, над Сяном) „в Сяніцькій окрузі" надав Володислав Опільський 31. травня 1373 р., в часі свого побуту в Сяноці, Перемиславові з Ленчиці. За другим побутом в Сяноці цейже князь „бажаючи свою Українську-Руську землю збогатити засновуванням осель”, надав 15 березня 1376 р. Станиславові Тоці право заложити на маґдебурськім праві село Гірки над річками Сховою та Любаховою в Сяніцькій окрузі; між свідками на грамоті підписаний сяніцький староста Бенко. Кольонізаційній діяльности Казимира Великого завдячує свій початок село (опісля і тепер місто) Березів. Вже 2. жовтня 1350 р. король надав Степанові, синови Войста зі Собнова (коло Ясла) діброву звану Березово, положену по обох боках ріки Стобниці „в Українській-Руській землі і Сяніцькій кастелянії”, в цілі заложення там села на маґдебурськім праві. Ця перша спроба мабуть не мала успіху, бо шість літ опісля, 28 січня 1366 р., ще раз надає цю саму землю „по обох боках ріки Березови в Сяніцькій земли" Фалиславові зі Ржослоня на засновання села на маґдебурськім праві. Угорська королева Марія, вивіновуючи католицьке єпископство в Перемишлі, надала 3 квітня 1384 р. епископови Єрихови села Брезен (Березів) та Домараз над Стобницею, Рівне та Цергову над Яселкою і Радимно (коло Перемишля). Рівне і Цергова повстали також за часів Казимира Великого. За побуту в Сяноці, король позволив 25 січня 1352 р. сяніцькому міщанинові, Дітмарові заложити над Яселкою село на німецькім праві та назвати його Рівним, а 22 травня 1359 р. (в Кракові) дав повновласть Мартинові з Цергової заложити над сеюж річкою нове село на маґдебурськім праві і назвати його Церговою. В тих самих часах повстало й село Домараз, якщо вірити грамоті, якою Казимир Великий надав 26 липня 1359 р. якомусь Павлови право засновання села цеї назви „в Сяніцькій окрузі" над рікою Стобницею. Того-ж дня, що Рівному (25 січня 1352 р.) дав Казимир початок й оселі Искриній, даючи Яковови Искрі в лісах, що звалися Обрвінів та Брахцин над рікою Вислокою 60 ланів, щоб поселив там село на німецькім праві під назвою Обрінова. Ця надана королем назва не вдержалася; село від свого осадчого Искри вже в XV. ст. стало зватися Искриною і ця назва, замість Одрінова, виступає в потвердженню цеї грамоти Казимира королем Жигмонтом І. в 1530 р.
До Казимирових льокацій належить відтак і село Близне, якого заложення на маґдебурськім праві, король поручив 25 квітня 1366 р. Фалькови з Коросна, „щоб збільшити доходи в Сяніцькій окрузі”. Грамоту Казимира Великого з 28 січня 1366 р. про засновання міста Гохштат-Високемісто, яку загально відносять до містечка Яслиськ — поминаємо — бо вона немає відповідних даних про положення, або про державну приналежність цеї місцевости.
 


Стариння церква в Іздебках.

В сусідстві з Церговою, повстала в Казимирових часах ще оселя Ясенка. Грамотою з 24 лютня 1363 р. Казимир позволив Грицькови Заровичеви в лісі Ясулті, коло річки Яселки, належнім до Сяніцького замку, заложити село на німецькім праві і дати йому назву Грицева Воля. Дещо пізніше у цій околиці засновано село Бискупичі. Перемиський єпископ Єрих продав 1 січня 1386 р. солтисови з Рівна Михайлови ліси коло Рівна та Цергови в ціли засновання там села Біскопесвальд. Це село виступає ще в грамоті короля Ягайла з 8 травня 1434 р. під назвою Бискупиці. З опису положення виходить, що це теперішна Любатівка.
 


Стариння церква в Улючі н. Сяном.

Казимир Великий продав 3 червня 1358 р. Петрові, війтови з Колачич, солтиство в королівськім селі Роги „в Українській-Руській землі коло Коросна над річкою Любатівкою”, даючи йому на засновання нової оселі на маґдебурськім праві 110 ланів з гори від села Місце (теперішнє Місце Пястове). Означення положення села Роги в цій грамоті („в Українській-Руській землі коло Коросна") вказує й на приналежність самого Коросна до України-Руси. Маємо ще грамоту Казимира Великого з 19 листопада 1367 р., якою він ствердив продажу коросненського війтівства Михайлом і Якушом Пашкови з Тарнова та звільнив нових поселенців Коросна від тягарів на один рік, але в ній приналежність міста не зазначена. За це напис у манастирі Францішканів в Коросні, що величає Володислава Опільського, фундатора конвенту, свідчить за приналежністю цього міста до України-Руси. Впрочім співчасний польський хроніст Янко з Чарнкова, вичисляючи міста і замки — засновані Казимиром Великим, називає зовсім виразно Коросно між українськими-руськими містами.
В часі свого побуту в Бахорі Володислав Опільський надав 31. грудня 1377 р. Лодомирові Волошинові Годлє — поле (теперішні Гадлі), щоб там осадив оселю на волоськім праві. Місто Тичин повстало ще за часів Казимира Великого, як німецька кольонія. Король „бажаючи збільшити доходи з Сяніцької округи", позволив 14. березня 1378 р. Бертольдови Тічнерови заснувати місто на маґдебурськім праві в лісі над річкою Білою (тепер Струґ) коло стариннього села Білої і надати йому назву Тищин. Пилецькі з Тиряви заміняли опісля з кн. Володиславом Опільським свої дідичні маєтности за Тичин і Канчугу. Управитель острогомської митрополії, кардинал Дмитро, спираючися на недавні пожертвовання королевої Марії для перемиського єпископства, потвердив 5. травня 1484 р. надання перемиським єпископом Єрихом тамошній капітулі десятини з Ланцута та зі сіл Ланцутської волости: Кремяниці, Високої, Альбіґови, Маркови, Косини, Сєтеша, Нового Села (тепер присілок до Бірка), Лянґенгофу (тепер невідомого) та Ганцльови. Цю останню оселю заснував Отон Пилецький, даючи 23. Листопада 1381 р. Ганзлеви Лянґови 108 ланів ліса „в Ланцутській окрузі" на осадження там села на маґдебурськім праві під назвою Лянґенав. Як часто бувало, надана назва не утрималася і село від імени осадчого стало зватися Ганцльовою (Ганцлівкою). Переворськ був вже в другій половині XIII. в. містом. Про його приналежність до Галицької держави свідчить згадка в Ипатській літописи про напад Лєшка Чорного в 1281 р. на Україну-Русь; Лєшко здобув тоді город Переворськ, вирізав ціле населення і, спаливши місто, вернув домів (и поиде назад во свояси).
 


 

Ряшів за часів Казимира Великого був важнішим пограничним осередком і, очевидно, містом. Казимир надав 19 січня 1354 р. Іванові Пакославовї зі Стожищ це місто з цілою волостю „в УкраЇнській-Рускій Земли", в межах, які мали за українських князів, зі всіма вже існуючими та майбутніми селами і Волями, починаючи від границь Судомирської землі, цебто від села Домброви, „котре належало до Судомирської землі", аж по село Лежайсько, сумежне з Ярославською землею, та праворуч по межі замку Чудець; заразом переніс Ряшів з цілою волостю на маґдебурське право. З цеї грамоти Казимира дізнаємося заразом про існовання вже тоді села Лежайська та про його приналежність до України-Руси; по свідоцтву Кохановського, це село осадив в XIV. в. Іван Кустра з Крешова. Сусідний з Ряшевом Люториж належав ще до Сяніччини. Почин до засновання цього села дав кн. Володислав Опільський, надаючи в Сяноці 24 травня 1373 р. Янови Голому зі Шлеська та Денкови зі Стшеґова привілей на засновання на маґдебурськім праві села Люторижа серед лісів по обох боках рік Забиці та Вислока в Сяніцькій окрузі, на границі Сяніччини і Судомирщини, між межами сіл Чудця з одного і Петрашівки (теперішної Боґухвали) та Нєхобжа з другого боку.
Варто вкінці згадати про Змигород, наведений в рахунках з 1325 р., зібраних десятин між парохіями Зренцінського деканату. До цього деканату належали: Зренцін, згадуваний до 1358 р., Старий та Новий Змигород, — до 1358 р., Заленже до 1357 р., Митарж (Micharz, Micarz) до 1357 р., Ясло до 1358 р., Шебні, Ленжани, Ненашів, Жарнівці, Дембовець (Dambovidzal) до 1358 р., Тарновець до 1356 р. і Маковиська до 1355 р. Про Змигород маємо ще інтересну буллю Івана XXII в. з 1 березня 1331 р., якою папа позваляє Домініканам польської провінції заснувати манастир в Змигороді, „замку положенім на пограничи Краківської, близько границі схизматицьких Русинів, що межують безпосередно за Краківською дієцезією”, значить, булля зовсім виразно каже, що границя Краківської дієцезії від України-Руси покривалася з державною границею Польщі.
 


Жінки-Лемкині клячать перед церквою. Команча, пов. Сянік. (Фот. Я. Фальковскі).

Важним доказом, що цілий ряд осель повстав серед пралісів на „випасіченім", — викорчуванім, вирубанім, витеребленім або випаленім полі, — це назви таких осель: Вируби (коло Фриштака), Зарубки (к. Кольбушеви), Корчина (к. Коросна), Корчовиська (к. Соколова), Опаленець, Опалениська (оба к. Лежайська), Поруби (к. Березова, Риманова, Стрижова, Тичина), Пняки (к. Кольбушеви), Теребовнисько, Теребось (Тшебось коло Соколова).
Деякі назви осель вказують про колишнє багацтво лісової звірини в даній околиці: Вовки (к. Глогова), Вовча Воля (к. Соколова), Вовчак (2 оселі к. Тичина), Волковия (к. Ряшева), Кізли (к. Ніська), Кізлинець (к. Березова), Козелок (к. Кольбушеви), Козярня (к. Рудника), Лисій Кут (к. Тичина), Лиси (к. Глогова), Недведська Вілька (к. Соколова), Недведя (к. Ропчиць), Турашівка (тепер Топорівка к. Коросна), Турє Поле (к. Березова), Турянськ (тепер Туринсько к. Буківська). Про положення сіл і присілків у сусідстві лісів вказують такі назви: Бірок (к. Коросна), Буковий Ліс (к. Фриштака), Гай (к. Ряшева), Діброва (к. Березова і Ряшева), Дібровка (к. Ланьцута), Заборє (к. Соколова), Загаї (к. Лежайська), Заліс, За Лісом, Залісе (к. Коросна), Заполянка (к. Березова), Ліски (к. Ясла), Лісько (місто), Лісок (к. Тичини), Лісківка (к. Динова), Майдан (к. Кольбушеви і Лежайська), Підгай (к. Сянока), Підліс (к. Коросна), Підлісок (к. Ряшева), Підлісє (к. Березова, Фриштака, Ясла), Поляна (к. Змигорода), Поляни (Мисцові, Суровичні к. Диклі й Риманова), Полянка (к. Коросна), Тисів Ліс (к. Ніска).
Багато знову осель дістало назву від лісових дерев: Березина (к. Ропчиць й Ясла), Березниця (к. Ропчиць), Березівка (к. Змигорода, Тичина й Ясла), Березів (місто), Бересть (к. Грибова), Берестова Гора (к. Кольбушеви), Бучини (к. Коросна), Буків (к. Березова), Букова (к. Ясла), Буковець (к. Кольбушеви), Буковина (к. Сендзішова), Буківсько (містечко і село), Бучини (к. Коросна), Вербівка (к. Ряшева), Вільхівці (к. Сянока), Граб (к. Змигорода), Грабина (присілок Боська), Грабанина (к. Змигорода), Грабник (к. Тичина) Грабівниця (к. Березова), Дембіца (місто), Дембовець (к. Ясла), Дубина (к. Березова), Дубів (к. Переворська), Королівська Береза (к. Лежайська), Липник (к. Динова), Липний Бір, Липниця (к. Кольбушеви), Липовець (к. Яслиськ), Липє (к. Ґлогова), Ліщини (к. Коросна, Стришова), Ольхова (к. Сендзішова), Ольховець (к. Дуклі), Ольшинки (к. Березова), Ольшинки (к. Березова, Фриштака, Коросна, Стришова), Оріхівка (к. Березова), Підбучина (к. Ясла), Підлипє, (к. Сендзішова), Смерековець, Смеречне (к. Дуклі), Свєрчів (к. Кольбушева), Соснина, Сосниці (к. Фриштака), Соснівка (к. Ряшева), Тарнавка (к. Риманова).
Инші назви звязані з примітивним способом первісного лісового осельництва. Робітники, що займаються лісовими промислами (бортництвом, ловами, витоплюванням смоли), жили в шатрах збудованих з галуззя, що звалися будами, або самашами; ці назви звичайно переходили відтак на рільничі оселі, що повстали на цих місцях. Такий початок мали оселі: Буда (к. Кольбушеви і Тарнобжеґа), Будки (к. Змигорода), Буди (к. Березова), Венглівка (Ванівка к. Коросна), Венгліска (к. Ланьцута), Гута (к. Диклі, Змигорода); ці оселі вказують, що первісне населення в гутах, смалярнях, вуглівках, склярнях випалювало поташ, смолу, дьоготь, вуголь, витоплювало скло і т. п.),. Гути (к. Березова), Гутисько (к. Фриштака), Гадлі Склярські (к. Ніска), Скляри (к. Яслиськ і Динова), Смолець (к. Глогова), Смолярини (к. Ланьцута), Шалашиська (к. Березова).
 


Зруйнована церква в Пантній.

Ця полоса пралісів, що на її повстали наведені оселі, була заразом знаменитою охороною перед ворожими воєнними походами в один і другий бік Карпатських земель. Передертися крізь лісову гущавину, місцями забагнену, було для більшого війська дуже тяжко, майже неможливо. Тому всі воєнні походи зі сходу на захід і наоборот вибирали собі дорогу звичайно дальше на північ, через Люблинщину і Судимирщину. Сюди прямував князь Роман Мстиславич в 1205 р. (битва під Завихостом), сюди князь Данило ок. 1229 р. під Каліш, сюди йшли Татари Кодана під Краків ок. 1240/41 р., сюди повернувся похід кн. Данила і Василька ок. 1243 р. (оселі Біла, Зволя і Лаза, згадані в описі цього походу, лежать в південній Люблинщині), сюди похід Бурундая з Васильком 1259 р.
 


Попрад понижче Мушини. (Долина Попраду та її живці)

Також і пізніші походи князя Льва І. та Татарів брали напрям на північ від устя Сяну. Польські війська у походах на Україну Русь, вибирали той самий шлях. Лише невеличкі відділи, що їм радше ходило про несподіваний рабунковий напад, перекрадалися через густі ліси та попаливши і поруйнувавши сумежні, наскочені околиці, чим швидше вертали домів. Про такий напад українського князя Володаря Ростиславича на захід згадує польський хроніст Винкентий Кадлубек під 1122 р., з доповненням Длуґоша; такий і наскок польського короля Болеслава Стидливого через т. зв. Ворота на Белзщину в 1266 р, та набіг Лєшка Чорного на Переворськ в 1 281 р.
Звичайна лучба крізь цей граничний праліс відбувалася природними прогалинами серед ліса, полянами, полученими прорубаними шляхами т. зв. просіками. Для оборони таких переходів перед ворогом були в деяких певних місцях пороблені засіки з вузькими просмиками або воротами. Це були т. зв. брони. Таких брон, або як їх там звали „brаny" було багато в пограничних пралісах Чеського Ліса та Судетів, про таку брону на південь від Мислениць для оборони переходу на Угорщину згадує грамота з 1258 р. Населення сумежного з броною ополя, що звичайно займалося лісовим промислом, мало обовязок сторожити воріт і в першу чергу в разі потреби боронити переходу. На польсько галицькім пограниччю існувала така брона на південь від Судивишнева (Сендзішова), де ще в XIV-iм в. ціле опілля звалося „Заброною" і належало до Судомирської кастелянії. Тут находилися ці „Ворота" і „Наворота", укріплені засіки, що їх не можна було обійти і коло цих польські полки, вертаючи з нападу на Белську землю, 19. червня 1266 р. розгромили Шварна, що пігнався за ними. (Ипат. літопис). Теперішнє село Пшевротне, на північ від Ряшева, своєю назвою і положенням відповідало би Наворотам літописи. На існування других воріт дальше на південь на Карпатськім Підгірю вказують дві оселі з назвою Вроцанка, одна над Яселкою на північ від Дуклі, друга на південний схід від Ясла. Дальше на захід у цій самій лінії, близько устя Рони до Вислоки, лежить село Пшисєки. З лісовими просіками звязані ще назви осель Прусік (Прусєк, в актах з XV. в. зв. Проссек), на південний захід від Сянока, і Присітниця на північний схід від Березова. Про обовязок населення берегти, сторожити лісні переходи пригадують оселі: місто Стришів (Strzyїуw над Вислоком, в давних грамотах Strezow, Strzeschow), на південь від щойно згаданої Заброни, Стражів на захід від Ряшева, Стружа на півд.-зах. від Улянова, Струже присілок до Дембна при устю Вислока до Сяну та Великі і Малі Сторожі на південь від Сянока.
 


Душатинське озеро.

 

Панщизняні часи та початок шкільництва

З актів XV. віку36) видно, що скрізь існувала вже панщина. Матеріяли з люстрацій показують, що розмір панщини протягом XVI. століття постійно зростав.
Говорячи про панщизняні повинности, треба мати на увазі певну різницю, що існувала в практиці сіл, які були осажені на німецькім праві і на волоськім.
 


Іконостас у церкві в Новій Веси, коло Нового Санча. Світлив Др. М. Дзерович.

В основі устрою сіл, осажених на німецькім праві, лежав устрій міст з німецьким правом, тільки, що він тут був простіший. Осадник німець або поляк, заплатив певну суму владі або панові та засновував на певнім місці село. Він сам діставав привілей на те, щоби бути дідичним війтом у тому селі та побирати з його певні доходи. Війти ставали наче другими дідичами: старшиною села і посередниками між селом і паном, деколи також і суддями. Села, осажені на німецькім праві, платили власникові землі тільки чинш. Але вже в другій половині XVI. століття ця різниця заникає.
Села волоського права існували в Галичині, другі українські землі цього не мали. Це право занесено з Угорщини, з Молдавії та Семигороду, де така форма знана вже з кінця XII. віку. Найстарша документальна вістка, про осаду на волоськім праві в Галичині, походить з 1378 р. Осадчий (на Угорщині звався „кнез") за певну суму грошей діставав привілей осадити село і бути в ньому дідічним старшиною. Війт діставав певний шматок ґрунту, одну третину чиншів, данин і судових доходів, право поставити млин, іноді й право на певну панщину селян.
Професор Р. Кайндль каже, що ідея волоського права позичена у німецького права. Головна різниця полягала в