Генерал Загродський Олександр Олександрович

• Біографічні відомості
• У імперській російській армії
• На службі Україні
• В екзилі

Біографічні відомості

Олександр Олександрович Загродський народився 10 квітня 1889 року в с. Зеленьків Уманського повіту Київської губернії (нині це с. Зеленьків Тальнівського району Черкаської області), в багатодітній родині (вісім дітей) сільського священика. 4 серпня 1896 його батько, Загродський Олександр Григорович, помирає, залишається мати з неповнолітніми дітьми. Закінчив три класи Київської духовної семінарії.

У імперській російській армії

Після завершення загальної шкільної освіти вступив до імперської російської армії - в листопаді 1912 р. зарахований солдатом 9-ї роти 74-го піхотного Ставропольського полку (Умань). Завдяки освіченості в лютому 1913 зараховують у навчальну команду військової школи, після успішного закінчення якої, став професійним старшиною. В липні 1913 — молодший унтер-офіцер. Весною 1914-го старший унтер-офіцер, здав іспити при штабі 12-го армійського корпусу на звання прапорщика.

У рядах імперської армії пройшов Першу світову війну — 74-й Ставропольський полк розпочав бойові дії 24 липня 1914 року - де був відзначений наказом командувача 8-ї армії Брусилова за хоробрість Ґеоргієвським хрестом з лавровою галузкою 3-го ступеня і золотою зброєю.

Перший раз поранений 17 серпня поблизу Рогатина, повернувся в стрій у листопаді. Відразу на передову, у дводенний бій біля Липовця. Вночі 25 листопада почався австро-угорський наступ, російська передова прогнулася, Загродський з підлеглими пішов у штикову атаку, наступ відкинуто, а його поранено. В лютому 1915 знову на передовій. У боях під селом Смольник з 23 лютого до 1 березня зарекомендував себе як досвідчений польовий командир; командувач 3-ї армії нагородив орденом Святого Станіслава 3-го ступеня з мечами і бантом. Внаслідок третього поранення відбув на довготривале лікування. Після того був ще двічі поранений.

1915 року підвищений у підпоручики й нагороджений орденом Святої Ганни з мечами й бантом. У листопаді 1915 молодший офіцер Загродський прийняв командування 16-ю ротою 74-го Ставропольського полку. Дослужився до чину штабс-капітана.

Після Лютневої революції 74-й Ставропольський полк одним з перших на фронті поміняв особливі відзнаки на шапках п’ятикутними зірками; кадрові офіцери згуртовуються і повертаються на передвоєнне місце постою — на Уманщину.

На службі Україні

Вступивши у перші дні відродження української державности до української армії, брав у її лавах активну участь впродовж усієї визвольної боротьби. Влітку 1917 Загродський, виписавшись з госпіталю, пропонує свої послуги Українському Генеральному Військовому Комітету. Призначений заступником новоствореного 1-го Київського вартового полку, що з 7 грудня (вже як 3-й сердюцький полк ім. П.Дорошенка) входив до складу Першої сердюцької дивізії. З листопада 1917 р. — командир полку ім. гетьмана Петра Дорошенка, Київського вартового полку військ Центральної Ради. 3-й сердюцький полк в 1200 багнетів ніс прикордонну службу поблизу Конотопа та Хутора-Михайлівського і охороняв Чернігівську залізницю. Учасник боїв проти військ Муравйова під Конотопом і Дарницею, та перекинутих з теренів Білорусі сил Берзіна, в обороні Києва. Курінь Загродського із великими втратами залишає Бахмач, Бобрик, відходить під Київ. У Києві борються за Арсенал, Маріїнський палац, залізничний вокзал, змушено залишають Київ.

З 9 лютого 1918 року — командир 1-го Запорізького куреня — об’єднані залишки українських полків генералом Костянтином Прісовським. 1-й курінь був фактично офіцерським: «богунівці» — офіцери, нагороджені Георгіївськими хрестами, «наливайківці», «дорошенківці», «богданівці», загалом 250 чоловік. Курінь бився за Звягель, Житомир, Бердичів, станцію Тетерів. 1 березня курінь увійшов серед інших у Київ.

12 березня підвищений до звання полковника. З 15 березня 1918 — 1-го Запорізького полку армії УНР. Наприкінці березня 1918 призначений комендантом Запорізького ім. гетьмана П. Дорошенка піхотного полку. У складі очолюваної генералом О. Натіївим дивізії відразу вирушив на фронт. До кінця березня червоноармійців вибили майже з усієї Полтавщини.

6 квітня полк бився за Харків. У кінці квітня 1-й Запорізький полк ім. П. Дорошенка Загродського вийшов до Дону і став на станції Колпакове. За наказом Скоропадського полк залишився нести прикордонну службу у місті Суджа.

За Директорії (з 16 листопада 1918) — очолював Запорізьку дивізію у складі Запорізького Корпусу, генерал-поручник Армії УНР. З 19 грудня 1918 — командувач усіх військ, розташованих на Харківщині, основу складали 3-й гайдамацький полк отамана Волоха, 4-й полк ім. Хмельницького та 1-й ім. П. Дорошенка.

З травня 1919 року — командир 6 дивізії Запорізької Групи Армії УНР. Полковник Загродський через тиф і старі рани командував 6-ю дивізією з перервами. У серпні запорожці Загродського в складі армійської групи генерала Кравса з боями йдуть на Київ. Під Білою Церквою зустрічаються з білогвардійцями, проте їм заборонено вступати в бій, незабаром штаб обміняв відступ запорожців від Білої Церкви на обіцянку білих сил не наступати на Київ. З 23 вересня виконує обов’язки командира Запорізької Групи.

5 грудня 1919 в Борушківцях командир Волинської групи Загродський скликав офіцерську нараду, офіцери поновлюють його як отамана. Після того виступає на нараді у Головного отамана Петлюри про підготовку до походу. У грудні 1919 — травні 1920 рр. — командував Волинською Групою Армії УНР під час Першого Зимового походу. Наприкінці грудня запорожці атакували супротивника й зосередилися навколо Умані. Київська група просунулася до Звенигородки, Волинська вигнала денікінців з Тального, з допомогою селян з Майданецького та Білашок, у Тальному і зустріла Новий Рік. Наступного дня контратакою білогвардійці відкидають Волинську дивізію до Зеленькова. Після відновлення сил знову наступ, звільняють Смілу, Канів, Черкаси, Золотоношу.

Був одним з ініціаторів та найвизначніших командирів славетнього Першого Зимового Походу. Він командував Волинською Групою, яка згодом була перейменована на 2-гу Волинську Стрілецьку дивізію. Воднораз був заступником командарма, ген. Михайла Омеляновича-Павленка.

Ген. Загродський командував Волинською дивізією під час усіх бойових операцій в 1920 році. Його службовий реєстр засвідячує участь у 101 бою та 5-разове важке поранення. За всі ті визначні заслуги був нагороджений найвищими військовими почестями. Був головою Орденської Ради Ордену Залізного Хреста Армії УНР, заступником Капітули Хреста Симона Петлюри, головою Братства св. Покрови Армії УНР, членом Вищої Військової Ради при Уряді УНР і членом Вищої Військової Гонорової Ради Армії УНР.

У лютому 1920 р. Армія УНР прийшла до Холодного Яру. 12 лютого в с. Медведівці командувач Армії УНР Михайло Омелянович-Павленко скликав нараду командирів та начальників штабів дивізій, що брали участь у Зимовому поході та отаманів Холодного Яру. На нараді були присутні видатні українські воєначальники Юрко Тютюнник, Олександр Загродський, Андрій Гулий-Гуленко, Головний отаман Холодного Яру Василь Чучупака та інші.

У березні 1920 Загродський захворів на поворотний тиф, сестра-жалібниця саньми відвозить його одужувати до рідних в Зеленьків. Наприкінці Першого Зимового походу Загродський повернувся до командування. 6 травня похід закінчився, однак дивізію одразу кинули на передову.

У травні-листопаді 1920 року — командир Волинської дивізії (під час радянсько-польської війни). 31 травня наказом №7 Головної Команди Армії УНР підвищений до звання генерал-хорунжого. Протягом деякого часу виконував обов'язки заступника головкомандуючого Армії Української Народної Республіки генерала Михайла Омеляновича-Павленка.

Ведучи постійні бої з більшовиками, чисельність дивізії зменшувалася, в кінці червня Загродський вкотре просить командувача Армії хоч на три дні відвести дивізію в резерв. Ситуацію рятувала мобілізація, проводилася в Ямпільському повіті. За Мазепинським полком закріпили Тиманівську волость, за 4-м сірожупанним — Краснянську, за Чорноморським — Томашпільську, за полком імені Залізняка — Клембівську; наказ про мобілізацію підписали отаман Загродський та сотник Олесь Волосевич.

Восени 1920 шість стрілецьких, кулеметна та Окрема кінна дивізії Армії УНР зведені у три групи, одну з них очолив Загродський. Наприкінці війни 1920 року Загродський очолював резерв армії та займав посаду заступника командуючого українськими військами генерала Омеляновича-Павленка.

В екзилі

Після відступу Армії УНР за Збруч — інтернований у Польщі — перебував у Каліші. Опікувався групою інтернованих українських вояків у таборі у Вадовицях (комендант до лютого 1921 р.). Після переведення всієї Волинської дивізії до табору в Каліші був начальником двох тамтешніх таборів. При цьому приймав живу участь в громадському житті таборян. Зокрема, після О. Удовиченка командував «Калішським обозом українських інтернованих вояків»; був головним ініціатором і фундатором таборової гімназії ім. Т. Шевченка, з якої вийшло чимало укранських інтеліґентів, що закінчили відтак вищі студії та зайняли провідні становища в українській спільноті. З вересня 1921 при 2-й Волинській дивізії відкрилися технічні курси, які в подальшому переросли у військово-технічну школу. Влітку в Каліші почали діяти псалтирські курси, керівником курсів став начальник душепастирства Армії УНР Павло Пащевський, опікуном — Загродський.

У квітні 1921 головує на з’їзді Великої ради ордена «Залізного Хреста», вирішено нагородити панотців наперсними хрестами на орденській стрічці, ухвалили нагородити оденом Головного отамана (хоча він участі в Першому Зимовому поході не брав). 

У червні 1921 очолив Українську спілку інвалідів Армії УНР, польський уряд з 1 січня 1925 року почав надавати благодійній організації фінансову підтримку. 30 жовтня 1921 голова Раднаркому УСРР Християн Раковський вимагає від польського уряду видачі команувача 2-ї Волинської дивізії Загродського, поляки відмовили.

Призначений у травні 1922 керівником сил у Каліші замість арештованого радянськими представниками влади генерала Єрошевича, після низки протестів Загродського Єрошевич звільнений. В листопаді 1922 представляє Військовому міністерству УНР статут нагороджень Залізним Хрестом. У травні 1932 вдруге зібралася Рада лицарів «Залізного Хреста», Загродського залишено надалі Головою орденської Ради.

Був також почесним головою таборових курсів і Товариства відродження українських танків (В. Авраменка). Як голова Спілки Воєнних Інвалідів Армії УНР, домігся прийняття цієї Спілки до міжнародної інвалідської організації С.А.М.А.К., яка допомагала морально і матеріяльно інвалідам Армії УНР. Знову ж, як заступник голови Управи Української Станиці в Каліші, придбав землю під військовий цвинтар.

4 жовтня 1929 підписує акт купівлі цвинтаря в Щипйорному для поховань українських вояків. З 1936 по 1946 рік входив до Головної ради Хреста Симона Петлюри. У 1940-х роках спільно з Лютим-Лютенком розбудовував Український кооперативний союз у Холмі. Після Другої світової війни мешкав у Зальцбурзі, очолював Український допомоговий комітет та був ініціатором і членом УНДС Австрії.

Перебуваючи в таборі переміщених осіб (ДП) у Зальцбурзі, в Австрії, піклувався дбайливо українськими воєнними інвалідами та був обраний почесним головою Спілки Українських Інвалідів. Був також основоположником і членом УНДС в Німеччині та Австрії.

До ЗСА прибув 1949 р. і поселився зразу в Нью-Йорку, де працював і проживав до смерті. Аж до переходу в стан спочинку працював фізичним робітником спершу в залізовиробній фабриці, а відтак на фабриці складових частин до літаків. Водночас включився до активної громадської праці і був одним з ініціаторів та засновників "Об'єднання бувших Вояків Української Армії в Америці" (ОбВУА), яке згодом іменувало його на свого почесного члена.

У зв'язку з колишніми ранами та важкою недугою втратив під час хірургічного втручання одну ногу, однак був далі активним в комбатантському житті. При президенті УНР Степанові Витвицькому виконував обов’язки шефа військової й цивільної канцелярії, був головою Громадського суду та членом ради Українського конгресового комітету Америки. У листопаді 1950 відвідує земляків в Канаді в рамках акції збору коштів для хворого на рак горла полковника Олександра Петлюри, брата Головного Отамана. Зокрема він був головою Центрального Комітету Вшанування Пам'яті Головного Отамана Симона Петлюри, уповноваженим ресорту військових справ Виконного Органу УНРади на ЗСА, головою Головної Контрольної Комісії ОбВУА, членом Контрольної Комісії ЗУАДК, кількаразовим головою Відділу ОбВУА Нью-Йорк та довголітнім головою Контрольної Комісії того ж Відділу ОбВУА.
Еміграційний уряд УНР відзначив Загродського Комбатантським Хрестом, Воєнним Хрестом та Хрестом Вільного Козацтва та підвищив до звання генерал-полковника Української Армії.

Його особливою заслугою було перевидання книжок Олександра Доценка п. н. "Зимовий Похід Армії УНР" та ген. Володимира Сальського "Українсько-московська війна 1920 р. в документах". Ген. О. Загродський був відзначений, окрім Ордену Залізного Хреста, також Хрестом Симона Петлюри, Воєнним Хрестом та Хрестом Вільного Козацтва.

Помер у Нью-Йорку 4 серпня 1968 року. Похований на українському православному цвинтарі в Баунд-Брук.

За матеріалами:

Загродський Олександр Олександрович 

2-а Волинська стрілецька дивізія Армії УНР 

На Черкащині відмовились вшанувати українського полководця