Як відрізнити “російськомовних патріотів” від адептів “русского міра”

Патріотична русифікація

Після 2014 року Україна пережила значну, і часто навіть парадоксальну трансформацію національної ідентичності, коли мова де-факто перестала бути індикатором українського патріотизму і навіть націоналізму. Спроби Кремля підняти російськомовних українців на повстання в південно-східних областях проти України провалилися — російськомовні українці не підтримали ні їхніх ідей федералізації, ні приєднання до РФ.

Роки імперської мовної політики не зробили з південно-східних українців росіян. З початком війни на Донбасі російськомовні патріоти сформували добровольчі батальйони “Донбас”, “Дніпро”, та багато інших, і першими вступили в бої з окупантами.

Відеоматеріали із зони АТО засвідчують: чимало тих, хто сьогодні воює з росіянами і сепаратистами на Донбасі, є російськомовними. Фільми, телепередачі, книги і статті російськомовної української інтелігенції та російськомовний сегмент соціальних мереж стали потужною інформаційною зброєю проти російської пропаганди і рупором українського патріотизму.

Російськомовний український патріотизм став настільки поширеним і нібито позитивним явищем, що мало хто звертає увагу на те, що російськомовний інформаційний контент в українському інформаційному просторі сягнув темпів сталінської та брєжнєвської русифікацій. Фактично ми маємо масштабну русифікацію теле- і медіапростору, але це тепер називається «позитивною» русифікацією, адже російською мовою, мовляв, стверджуються справді проукраїнські, патріотичні й антиросійські ідеї.

При цьому пропозиції україномовних українців до російськомовних українських патріотів переходити на українську часто ігноруються та пояснюються не меншою любов’ю до Батьківщини, і не словом, а ділом. Мова в теперішніх умовах вже більше не є чітким критерієм ідентифікації російськомовних патріотів від носіїв «русского міра».

Сім критеріїв патріотизму

З огляду на такий мовний дисонанс, можна запропонувати кілька основних аксіом і принципів, які мали б бути логічними, раціональними та незаперечними для кожного російськомовного українця, котрий називає себе патріотом і любить нашу країну.

1. Українська мова повинна бути єдиною державною мовою в Україні. Будь-які ідеї про двомовність, регіональний статус російської тощо є не лише неповагою до численних жертв українців заради збереження рідної мови, але й повторенням гасел кремлівської спецоперації «Русская вєсна», спрямованої на розвал України. Державна мова в нашій країні повинна бути лише одна, і будь-які дискусії на цю тему є шкідливими. Аргументом може свідчити й той факт, що російська експансія та сепаратизм почалися в тих регіонах, де найгучніше лунали агресивні вимоги надання російській статусу державної і, як наслідок, це призвело до кровопролиття.
2. Російська — це мова колишніх колонізаторів, а її поширення в Україні є наслідком імперської колонізаційної політики. Адже ще наприкінці XVIII століття 100 % українців розмовляли українською мовою. Російська почала масово з’являтися лише років 200 тому як мова колонізаторів та окупантів. Українська мова сьогодні витіснена зі східних і південних областей тому, що в Російській імперії діяли кілька сотень заборон на вживання, друк і навчання українською. Після Голодомору та виморення мільйонів українців, порожні села та хати заселили переселенцями з центральної Росії. Російськомовний патріот має право спілкуватися російською, однак повинен розуміти і визнавати штучність і відносну недавність появи цієї мови на українській території.
3. Державна служба, все офіційне діловодство, суди й освітня сфера повинні вестися українською мовою, а всі бюджетні працівники повинні користуватися українською. Ця аксіома стосується вчителів, медиків, поліцейських, військових, працівників усіх держаних установ, органів та організацій, процесу навчання, починаючи від закладів молодшої освіти і закінчуючи університетами та захистами дисертацій.
4. Українська мова потребує держаного захисту та підтримки. Українська мова довгий час перебувала під забороною та тиском іноземної влади, а за її вживання переслідували й убивали. Тому сьогодні вона повинна мати пільгові умови для свого розвитку, всебічне державне сприяння й особливий статус порівняно з російською. Закони, податки, штрафи, мовні квоти й інші заходи влади, спрямовані на розвиток і розширення сфери вживання української мови в публічній сфері, є справедливими та відповідають світовій практиці захисту прав корінної нації. Натомість державна підтримка російської мови не потрібна з огляду на її і без того домінуючий статус в інформаційному просторі.
5. Сфера вживання української мови повинна розширюватися. На сьогоднішній день українська мова недостатньо присутня не лише в багатьох областях і районах, де україномовні перебувають у меншості, але й дуже обмежено представлена в сфері шоу-бізнесу, моди, спорту, бізнесу, окремих напрямків музики, технологій тощо, в яких переважно домінує російська. В той час, як україномовні громадяни не мають альтернативної україномовної версії доступу до цих сфер.

Така ситуація потребує змін за прикладом та методами, якими захищають свою мову демократичні європейські країни, зокрема, Франція, Литва, Латвія, Польща або Чехія. Українізація України є закономірним і справедливим історичним процесом, який заслуговує підтримки, а не критики. Сфера вживання української мови повинна розширюватися за рахунок зменшення сфери вживання російської.

6.  До української мови не можна ставитися за принципом «І так поймут», а українці повинні мати гарантоване право на україномовну версію сервісу у публічній сфері. Це означає необхідність наявності україномовних меню в кафе та закладах харчування, вивісок, інформації й обслуговування в розважальних центрах, закладах торгівлі, приватних закладах медицини й освіти, в т. ч. в Інтернет-ресурсах, які надають інформаційні чи торговельні послуги громадянам. Це і право на україномовну версію соціальних мереж, супермаркетів, інструкцій до товарів та послуг приватних компаній тощо.

Коли українець в Україні воліє одержувати послуги від суб’єктів підприємницької діяльності чи публічних структур  українською мовою, це не повинно викликати здивування, критики, заперечень чи звинувачень. Ставитися до такого права варто з повагою та розумінням. У приватному спілкуванні людина сама вирішує, якою мовою спілкуватися, однак суб’єкти, які надають публічні послуги в Україні, повинні мати їхню україномовну версію.

7. Російськомовні українські патріоти в МАЙБУТНЬОМУ мали б стати україномовними. Чимало російськомовних українських патріотів погоджуються з усіма вищевикладеними тезами і хотіли б бути україномовними, однак у силу різних обставин (російськомовне середовище в сім’ї, навчальному закладі чи на роботі, труднощі в українській вимові та у швидкості спілкування українською тощо,) досі не переходять на українську.

Така ситуація притаманна на лише українським, але й, наприклад, ірландським, шотландським, вельським патріотам, котрі наразі спілкуються мовою англійських завойовників. Але більшість із них вважають таку ситуацію тимчасовою. Звісно, нікого не можна примушувати ставати україномовним, однак ці люди самі розуміють логічний дисонанс своєї мовної ідентичності. В Інтернеті навіть можна зустріти гумористичний мем, який каже, що твердження «Я люблю украінскій язик, но разговаріваю на руском» аналогічне жарту «Я люблю дівчат, але сплю з хлопцями».

Тому, якщо не в найближчій, то принаймні в тривалішій перспективі російськомовні українські патріоти мали б утілити свої переконання у життя й якщо не самі, то їхні діти й онуки вже мали б бути носіями української мови. Російськомовність в Україні — це явище вимушене та тимчасове.

Вищезазначені сім тез мали б стати аксіомами, які не потребують дискусій та аргументації для кожного, поки що російськомовного українського патріота. В них нема нічого дискримінаційного й вони спрямовані лише на захист та відновлення прав мови корінного народу та титульної нації, яка дуже постраждала від колонізаційної русифікації.

Якщо ж російськомовний українець не в усьому погоджується з цими тезами, в такому випадку, його мислення досі перебуває у сфері впливу ідей «руского міра», а ставлення до української мови є частиною російського імперського дискурсу і реліктом московського колоніалізму. Така людина має конституційне право бути російськомовним громадянином України, «рускоязичним», але в жодному випадку такий громадянин не може вважатися російськомовним українським патріотом, якби при цьому не інтерпретував свій «патріотизм».