Маніфест Palantir: 22 пункти американського націоналізму – Вікно Овертона зсувається вправо

18 квітня 2026 року на сторінці компанії Palantir в соцмережі Х опубліковано текст, який починається словами: «Оскільки нас часто запитують. Технологічна Республіка, стисло». Він викликав широке обговорення і гостру реакцію. Одні його вважають маніфестом корпоративної філософії Palantir, інші – черговим кроком у формулюванні ідеології американських технологічних правих, які прийшли до влади в США і послідовно поширюють свій вплив.

Характер висловлювань цього документу доволі делікатний і формально політкоректний, але це зовсім не робить його слабкішим. Не дивно, що у лівих коментаторів цей текст, який вони назвали «Маніфестом технофашизму», викликав шалену лють, що видно навіть з коментарів у мережі Х.

Публікація, представлена Palantir, підписана як «Витяги з бестселера №1 New York Times «Технологічна Республіка: Жорстка сила, м’яка віра та майбутнє Заходу» Александра К. Карпа & Ніколаса В. Заміски» (2025). Проте для розуміння усіх 22 пунктів цього Маніфесту не досить прочитання самої книги – тут необхідно стежити за динамікою поглядів у середовищі Tech Right, передусім за висловлюваннями Пітера Тіля, Алекса Карпа та Ілона Маска. Окрім того, необхідно мати уявлення про глобальний контекст цього документу, зокрема ескалацію протистояння вільного світу та «осі зла» (Китай, Росія, Північна Корея, Іран та їхні сателіти).

Книгу «Технологічна Республіка» ми вже обговорювали на сторінках «Народного Оглядача». У цій публікації ми наведемо жирним шрифтом усі 22 пункти Маніфесту Палантір, а звичайним шрифтом дамо наш коментар. Для зручнішої навігації в тексті, ми до кожного пункту дамо власні заголовки.

1. Обов’язок захищати свою націю

Кремнієва долина має моральний борг перед країною, яка зробила можливим її піднесення. Інженерна еліта Кремнієвої долини має прямий обов’язок брати участь у захисті нації.

Маніфест починається з натяку на те, що паразитування – це погано. Відсутність співмірної вдячності за отримані блага – це прояв паразитизму. Проте будь-яка одностороння вигода без співмірної віддачі руйнує систему. Успіх Долини став можливим завдяки американським платникам податків, системі права та військовій могутності США (яка створила GPS, інтернет та стабільні ринки). Відмова допомагати цій силі в момент загрози – це акт глибинної невдячності.

Перший пункт Маніфесту – це прямий удар по ідеології «корпоративного космополітизму», яка десятиліттями панувала в Кремнієвій долині. Якщо ви створюєте найпотужніші інструменти в історії (ШІ, великі дані), але відмовляєтесь дати їх своїй державі для захисту від реальних ворогів, ви фактично стаєте на бік ворога.

Palantir каже: «Ми не соромимося бути частиною Західної сили. Ми є її інтелектуальною зброєю». Початковий пункт Маніфесту повертає інженерній еліті статус аристократії духу. Інженер – це не просто «кодер на зарплаті», а будівничий цивілізації.

2. Займатися важливими проблемами

Ми мусимо повстати проти тиранії застосунків. Чи є iPhone нашим найбільшим творчим, чи навіть кульмінаційним досягненням як цивілізації? Цей пристрій змінив наше життя, але при цьому він може обмежувати та стримувати наше уявлення про те, що є можливим.

Технології, спрямовані на розваги, не можуть бути пріоритетом. Зацикленість на мобільних застосунках відволікає увагу від важливіших речей і гальмує розвиток інтелекту.

Через закриті екосистеми (як в iPhone) сучасні покоління вже не вміють працювати із «залізом» комп’ютера так, як це робили їхні батьки. Люди стають залежними від «доглядача» (Apple/Big Tech), який вирішує, що нам можна дозволити, а що ні. Користувачу таких систем не потрібно знати, як працює пристрій – йому заборонено зазирати «під капот». Людина перетворюється на пасивного споживача інтерфейсів, а не на господаря інструментів. Це робить її вразливою. Коли така техніка дає збій, людина стає безпорадною,

Окрім того, більшість мобільних застосунків спроектовані для експлуатації наших нижчих інстинктів (пошук схвалення, розваг, швидкого задоволення). Зацикленість на застосунках-розвагах – це інтелектуальний наркоз. Тиранія застосунків – це перетворення людини на додаток до її смартфона. Ми маємо повернутися до технологій, які розширюють нашу волю, а не замінюють її розвагами.

3. Пріоритет безпеки над безкоштовними сервісами

Безкоштовної електронної пошти недостатньо. Занепад культури чи цивілізації, а також її правлячого класу, можна пробачити лише в тому випадку, якщо ця культура здатна забезпечити населенню економічне зростання та безпеку.

Сарказм щодо «безкоштовної пошти» (як сучасних «Хліба та видовищ») б’є по Google та Facebook/Meta, які роками виправдовували свою монополію та вплив тим, що «ми ж даємо людям безплатні інструменти». Проте безкоштовні «фріміуми» – це не справжній внесок у суспільство, а лише спосіб зібрати дані, заробити на рекламі та зберегти владу. Народ не пробачить елітам «занепад» лише за те, що вони зробили щось зручне і безплатне.

Якщо твоя культура стала слабкою, розбещеною, зайнятою розвагами та комфортом – це можна пробачити, але лише якщо ти все одно робиш людей багатшими і захищеними. Якщо ні – то вибачення не буде.

Palantir говорить: ми хочемо бути тими, хто допомагає цивілізації виживати і перемагати в реальному, жорсткому світі. Цивілізація може дозволити собі бути «м’якою» або «дивною» лише доти, доки вона залишається ефективною.

4. Перехід від риторики до «твердої сили»

Стали очевидними обмеження «м’якої сили», тобто суто пафосної риторики. Щоб вільні й демократичні суспільства змогли взяти гору, потрібно дещо більше, ніж лише моральні заклики. Потрібна «тверда сила», а в цьому столітті «тверда сила» будуватиметься на програмному забезпеченні.

Якщо стисло, то м’яка сила (soft power) – це просування цінностей, а тверда сила (hard power) – це технологічна перевага. Перші три пункти Маніфесту вказують на розмивання цінностей, через що м’яка сила перетворилась на «суто пафосну риторику». Лівий світогляд зламав нашу м’яку силу. Хижаки сприймають пафосну риторику не як запрошення до діалогу, а як підтвердження того, що Захід втратив здатність до опору.

Історично м’яка сила і тверда сила завжди діяли в парі: привабливі культурні цінності + сильна армія. Коли ж цінності деградують і м’яка сила слабшає, зростає відповідальність твердої сили.

Противники не слухають лицемірні лекції про інклюзивність, рівність та плюралізм – вони будують ракети, штучний інтелект для військових цілей, кіберзброю та системи спостереження.

Щоб вільні суспільства вижили і перемогли, їм потрібна тверда сила, а в XXI столітті її ефективність визначає програмне забезпечення: ШІ для аналізу даних розвідки, автономні системи, кіберзахист і кібернаступ – все, що робить армію швидшою та розумнішою.

5. Неминучість бойового штучного інтелекту

Питання не в тому, чи буде створено зброю на основі ШІ. Питання в тому, хто її створить і з якою метою. Наші супротивники не гаятимуть час на театральні дебати про доцільність розробки технологій із критично важливим військовим та безпековим застосуванням. Вони просто підуть далі.

Головним пріоритетом тиранічних режимів є власне домінування – це їхній базовий інстинкт, що приносить найвищу насолоду. Тому бойове застосування ними штучного інтелекту є неминучим. Наші сумніви щодо етичності такої зброї вони сприймають як боягузливу слабкість, а наші толерантні дебати лише заохочують їх до агресії.

Самі ж вони готові діяти без жодних обмежень і вагань. Цих хижаків може стримати тільки загроза знищення. Давня мудрість «Хочеш миру – готуйся до війни» стала очевидною істиною нашого часу. В епоху ШІ вона набуває нового сенсу: «Хочеш свободи – володій найліпшими алгоритмами».

П’ятий пункт Маніфесту послідовно розвиває думку чотирьох попередніх пунктів: корпоративний космополітизм Кремнієвої Долини (соціальний паразитизм) → деградація цінностей → зламана м’яка сила → екзистенційна необхідність технологічної переваги → розуміння природи супротивника, який не визнає приязності, а діє за бінарним принципом – «ти або хижак, або жертва».

Хижаки не читають маніфестів про гуманізм, а лише сканують простір на наявність слабкості. Будь-яка затримка Заходу в розробці бойового ШІ автоматично стає інвестицією в успіх тиранії. Супротивник не має «гальм», тому наші «гальма» – це самогубство.

6. Національна служба як спільний обов’язок і ризик

Національна служба повинна бути загальним обов’язком. Ми, як суспільство, маємо серйозно розглянути можливість відмови від повністю добровольчої армії та воювати у наступній війні лише тоді, коли всі поділяють ризик і витрати.

Цей пункт формулює тенденцію до глибокої інтеграції цивільного та військового секторів, яка дозволяє швидкий обмін технологіями, знаннями та фахівцями. Яскравим проявом цієї інтегративної тенденції стала війна в Україні – перша війна нової епохи. У цій екзистенційній війні армія активно підтримується народом і поступово набуває рис народної армії, а суспільство – ознак «розподіленої армії».

У США найяскравішим прикладом такої інтеграції стала програма Golden Dome – амбіційний космічний щит протиракетної оборони. Керівництво здійснюють державні структури (Space Development Agency та Космічні сили США), але критичну роль відіграють приватні компанії: SpaceX (виведення супутників і комунікації), Anduril (ШІ-системи управління) та інші. Це дає швидкість розробки, характерну для цивільного сектору, і знижує витрати завдяки конкуренції. В результаті держава отримує сучасний оборонний щит, а приватний бізнес – масштабні контракти та прискорений технологічний розвиток.

Справжня національна служба – це коли всі поділяють ризики і витрати. Це не лише традиційна армія, а й активна участь патріотичної частини суспільства в обороні Республіки через технології, інженерію, виробництво та інновації. Лише ті, хто готовий брати на себе частку цього тягаря, по-справжньому стають громадянами з повним політичним голосом. Ті ж, хто уникає громадянського обов’язку захисту спільноти, можуть залишатися резидентами з економічними та правовими можливостями, але без права визначати долю країни.

Цей пункт Маніфесту логічно продовжує лінію попередніх п’яти пунктів: критика декадансу еліти → необхідність твердої сили → розуміння хижацької природи ворога → соціальна ціна свободи (усі мають платити, а не лише добровольці та tech-компанії).

У парадигмі Palantir і всього руху TechRight право визначати майбутнє країни (голосувати, обіймати керівні посади) не дається автоматично за фактом народження – воно здобувається через внесок у спільну безпеку. Це створює меритократичну фільтрацію, де до влади приходять лише «дорослі» – зрілі та відповідальні громадяни.

Ліві обіцяють «права без обов’язків». Натомість пункт 6 каже: права – це похідна від обов’язків. Це повертає суспільству здорову ієрархію. Україна вже почала цей шлях стихійно, а Palantir пропонує зробити його свідомим і технологічним. Такий раціональний підхід перетворює «страшну мобілізацію» на почесну інвестицію у власну свободу.

7. Технологічна солідарність із захисниками нації

Якщо морський піхотинець США просить кращу гвинтівку, ми маємо її створити. Те ж стосується і програмного забезпечення. Ми як країна маємо бути здатними продовжувати дискусію про доречність військових дій за кордоном, водночас непохитно дотримуючись зобов’язань перед тими, кого попросили піти назустріч небезпеці.

Сьомий пункт пояснює попередній пункт про інтеграцію цивільного і військового секторів. Кожний сектор виконує свою специфічну роботу, але при цьому вони діють як єдиний соціальний організм. Військові безпосередньо ризикують своїм життям на передовій. Цивільні – інженери, технологічні компанії, виробники і суспільство в цілому – максимально їх підтримують: технологічно, економічно, морально та політично.

Військовий каже: «Мені потрібна краща гвинтівка / кращий софт / краща аналітика / кращий ШІ». Цивільний сектор не починає довгі етичні дебати чи саботаж – він просто створює.

Суспільство зберігає право дискутувати про доцільність тієї чи іншої війни, але не має права зраджувати тих, кого вже відправило в бій. Це і є здорова інтеграція: військові несуть фізичний ризик, а tech-еліта та громадяни – ризик технологічний, економічний і політичний. Без такої єдності нема справжньої твердої сили.

У XXI столітті фраза «краща гвинтівка» – це вже метафора. Сьогодні виживання піхотинця часто залежить від того, чи отримає він сповіщення про дрон ворога на дві секунди швидше. Програмне забезпечення – це не «доповнення до зброї», це і є зброя, що рятує життя. Відмовити в розробці такого ПЗ через «пацифістські переконання» в комфортному офісі Кремнієвої Долини – це найвища форма цинізму та паразитування на чужій відвазі.

Сьомий пункт здійснює перехід від «контрактних відносин» (де компанія просто продає товар державі) до екзистенційної солідарності. Він логічно продовжує лінію попередніх пунктів: після критики декадансу еліти, зламаної м’якої сили, хижацької природи ворога і необхідності спільної жертви – тепер конкретний обов’язок тех-еліти: не дискутувати, а будувати.

8. Ефективність держслужби та ринковий підхід до кадрів

Державні службовці не повинні бути нашими жерцями. Будь-який бізнес, який платив би своїм працівникам так, як федеральний уряд платить державним службовцям, насилу б вижив.

Восьмий пункт Маніфесту продовжує критику декадансу еліти та інституційної слабкості. Якщо Кремнієва Долина займається іграшками і «тиранією застосунків», то державний апарат страждає від значно гіршої хвороби – заскорузлості, неефективності та корупції.

Держава не може вимагати від tech-компаній виробляти найкращу зброю і софт (п. 7), якщо сама не здатна залучати найсильніші мізки. Щоб керувати «твердою силою» в реальному жорсткому світі, потрібні не безликі гвинтики і «жерці», а найкращі мізки, здатні на рівних розмовляти з високотехнологічними компаніями. А таким людям треба платити ринкові гроші.

Низька зарплата держслужбовця – це не економія, а прихований податок на корупцію і неефективність. Якщо людина не може забезпечити себе чесною працею, вона починає торгувати своїм посадовим становищем, доступом до бюджетів і регуляторними можливостями. Бідний чиновник – це найдорожча витрата для нації, оскільки він забирає ресурси не через зарплату, а через саботаж розвитку, затягування рішень і перетворення держави на годівницю.

Лише перехід до моделі, де державна служба є престижною, високооплачуваною та надвідповідальною роботою для «дорослих», дозволить нації вистояти проти реальних хижаків на світовій арені. На практиці це означає радикальне скорочення кількості чиновників при одночасному різкому підвищенні їхньої заробітної плати, а також перекладання рутинних бюрократичних процедур на штучний інтелект.

9. Милосердя як стратегічна умова для культури лідерства

Ми маємо виявляти значно більше милосердя до тих, хто присвятив себе публічному життю. Якщо повністю усунути простір для прощення – відмовившись від будь-якої терпимості до складності й суперечностей людської психіки – то врешті-решт при кермі опиняться постаті, про які ми ще гірко пошкодуємо.

Пункт 9 прямо доповнює попередній. Підвищення зарплат і скорочення кількості чиновників (п. 8) – це лише технічна частина реформи. Без культурної зміни результат буде нульовим.

Сучасна лівацька «культура скасування» за активної підтримки Демпартії США працює як отруйний фільтр. ЗМІ та соцмережі з садистським задоволенням роздмухують з мухи слона, перетворюючи невдалий жарт, старе висловлювання чи особисту слабкість на привід для публічного знищення. Талановиті, совісні й психологічно чутливі люди після такого просто тікають з публічного простору. Вони не бажають, щоб їхнє життя розтоптали заради кліків і лайків.

У результаті простір влади звільняється для «товстошкурих» – цинічних, безсоромних і морально нечутливих типів, які легко переносять скандали. Зазвичай у них нема совісті та вкрай низький рівень адреналіну. Саме такі істоти – корпоративні психопати, позбавлені емпатії та внутрішніх гальм – сьогодні часто опиняються на високих посадах. Заради кар’єри, грошей чи ідеологічної відданості вони без вагань ігнорують закони, конституцію, науку і здоровий глузд.

Яскравим доказом стали «ковідні» локдауни 2020–2021 років. Тоді багато державних чиновників без жодних вагань перейшли до психологічного терору власного населення, порушуючи базові права людини. Їхня «бездоганність» у соцмережах виявилася звичайною відсутністю емпатії – вони діяли як біороботи.

Якщо суспільство не навчиться відрізняти дрібні людські слабкості від справжньої підлості, воно отримає саме ту еліту, яку найбільше заслуговує – холодних, цинічних і безпринципних кар’єристів. Ми – люди – самі створюємо монстрів, а потім дивуємося, чому вони керують нами.

Пункт 9 – це не сентиментальне «прохання про поблажливість». Це стратегічна вимога для виживання здорової держави. Цей пункт стверджує просту і страшну правду: «Дайте вождям бути людьми – інакше вами керуватимуть тварюки». Замість принципу «Ми знищимо тебе за жарт десятирічної давнини» має бути інший: «Нас мало цікавлять твої приватні суперечності, якщо ти здатен забезпечити технологічну перевагу і захистити Республіку».

10. Відмова від політики загравання з натовпом

Психологізація сучасної політики збиває нас з правильного шляху. Ті, хто сподівається знайти на політичній арені духовне збагачення та підтвердження власної цінності, хто надто покладається на те, що їхнє внутрішнє життя знайде вираження в людях, з якими вони, можливо, ніколи не зустрінуться, зазнають розчарування.

Психологізація політики – це підміна логічних міркувань емоційними та інстинктивними реакціями. Це чинник деградації. Замість раціональних дискусій про закони, стратегію і майбутнє країни політика перетворилася на емоційне реаліті-шоу. Головне – не те, що ти робиш, а як ти виглядаєш, як ти «почуваєшся» і чи здатен ти викликати правильні емоції в натовпу.

Демократичні системи неминуче опускають політичний дискурс до рівня вулиці, бо саме так найлегше маніпулювати масами. У результаті перемагають не найкращі лідери, а найнахабніші демагоги, патологічні брехуни та безпринципні пристосуванці, які говорять саме те, що натовп хоче почути в дану мить.

Політика в сучасних демократіях неминуче стає «брудною справою». Вона вимагає брудних інструментів – маніпуляцій, лицемірства, постійного підлаштовування під емоції юрби. Тому природно, що вона притягує і виштовхує нагору корпоративних психопатів і моральних потвор. Нормальна людина з совістю і гідністю, потрапивши в цей психопатичний гадючник, має лише два шляхи: або вона сама швидко псується і стає соціопатом, або тікає з цього пекла, залишивши місце найцинічнішим.

Якщо дев’ятий пункт констатує, що суспільство активно вирощує моральних монстрів, то десятий пункт обережно називає головну причину цієї хвороби – збочений політичний устрій. Його основою є загальне й рівне виборче право. Це так звана «демократія», хоча в Конституції США про демократію нема жодного слова. Батьки-засновники США, услід за античними філософами, вважали, що демократія неминуче веде до диктатури. Засновник Палантіра Пітер Тіль відверто висловлювався про те, що демократія несумісна зі свободою. Згідно з Конституцією, США не демократія, а республіка, тобто держава громад.

Палантір використовує м’які евфемізми «психологізація політики» і «розчарування», хоча насправді йдеться про нахабну маніпуляцію емоціями натовпу і глибокий відчай нормальних людей від усвідомлення того, що сучасна «демократія» перетворилася на систему шахрайства, паразитизму та колективного самообману.

Поки політика залишатиметься театром емоцій і психологічної війни за увагу юрби – ми й надалі отримуватимемо псевдоеліту, яка заслуговує лише на презирство. Тверда сила і технологічна перевага не можуть бути побудовані на фундаменті з брехні, істерики і моральної деградації.

11. Стриманість і раціональність щодо ворогів та опонентів

Наше суспільство надто охоче квапить загибель своїх ворогів і часто зловтішається з цього. Поразка опонента – це привід замислитися, а не радіти.

Одинадцятий пункт Маніфесту продовжує лінію критики «психологізації політики» (п. 10) і «культури скасування» (п. 9). Демократична «культура цькування» – це люта озлобленість і немилосердність, яка стала майже нормою сучасного політичного життя. Замість того, щоб сприймати поразку опонента як серйозну подію, суспільство перетворило її на привід для колективного садистського задоволення.

Ненависть – саморуйнівна сила. Вона осліплює, знижує пильність і породжує зарозумілість. Саме тому Ісус навчав бути милосердними до ворогів – не через сентиментальність, а через холодний розрахунок: людина, яка тішиться падінням супротивника, втрачає здатність тверезо оцінювати реальність.

У здоровому суспільстві можна жорстко не погоджуватися з політичним опонентом, перемагати його і навіть знищувати загрозу – але без опускання на рівень особистої ненависті та зловтішання.

Сучасна політична культура повністю відійшла від цього лицарського принципу. Поразка опонента стала приводом для мемів, глузування і публічного приниження. Така ейфорія і самозаспокоєння створюють ідеальний ґрунт для втрати пильності. У воєнній справі це особливо небезпечно: недооцінка ворога через емоційну ейфорію неодноразово ставала причиною катастрофічних поразок.

Пункт 11 – це заклик до стриманості, холодного розуму і моральної гідності навіть у найгостріших конфліктах. Перемагати треба, але не варто перетворювати перемогу на оргію ненависті. Бо той, хто сьогодні радісно танцює на могилі ворога, завтра може опинитися в положенні того, кого переможуть і висміють.

Милосердя до ворога (як відсутність особистої ненависті) дозволяє зберігати оперативну чистоту розуму. Це дає змогу бачити не «монстра», а набір тактичних і стратегічних характеристик, які потрібно врахувати для остаточної перемоги.

Поразка опонента – це найцінніший урок. Чому він програв? Які системні помилки він допустив? Чи не є ми сьогодні носіями тих самих деструктивних патернів, що призвели його до краху? Зловтішання замінює цей глибокий аналіз дешевою ейфорією. Перемога – це момент для післяопераційного аналізу, а не карнавалу.

Здорове суспільство вміє перемагати з гідністю. Хворе – святкує падіння інших, а потім дивується, чому нові хижаки з’являються швидше, ніж встигаєш їх поховати.

12. Початок нової ери стримування – штучний інтелект

Атомна епоха завершується. Одна епоха стримування, атомна, завершується, і починається нова ера стримування, заснована на ШІ.

Дванадцятий пункт Маніфесту переводить погляд від внутрішніх культурних проблем до жорсткої геополітичної реальності. Палантір прямо заявляє: атомна епоха завершується. Ядерна зброя поступово втрачає статус головного арбітра світового порядку. Вона занадто повільна, занадто брудна і занадто централізована для нової реальності.

Стратегічна стабільність більше не триматиметься виключно на концепції гарантованого взаємного знищення. Починається нова епоха – ера ШІ-стримування. Якщо атомна епоха була епохою статики страху («натиснеш кнопку – помремо обидва»), то нова епоха – це динаміка швидкості та алгоритмів. Перемагає не той, хто має більше мегатонн, а той, чия система здатна обнулити потенціал ворога ще до того, як він усвідомить початок конфлікту.

У цій новій реальності вирішальним фактором стає якість алгоритмів. Той, хто володітиме досконалішим ШІ, зможе швидше виявляти загрози, ефективніше керувати роями дронів і автономними системами, проводити нищівні кібератаки на критичну інфраструктуру та координувати орбітальні гіперзвукові удари в реальному часі.

ШІ-керована кіберзброя вже сьогодні здатна виконувати роль «чистої» зброї масового ураження – занурити цілу країну в середньовіччя, не зруйнувавши жодної будівлі. Код стає новим бойовим ураном.

Атомна зброя не зникне, але перестане бути головним інструментом стримування. На її місце приходить технологічне стримування, де перевага вимірюється швидкістю, точністю і розумністю алгоритмів.

Той, хто першим створить надійну систему ШІ-стримування, отримає стратегічну перевагу, порівнянну з американською монополією на атомну бомбу в 1945 році. Той, хто відставатиме – опиниться в ролі беззахисної жертви. Перевага у штучному інтелекті стає питанням виживання цивілізації.

13. США як глобальний локомотив свободи та можливостей

Жодна інша країна в історії світу не просунула прогресивні цінності більше, ніж ця. Сполучені Штати далекі від досконалості. Але легко забути, наскільки більше можливостей у цій країні мають люди, які не належать до спадкових еліт, ніж у будь-якій іншій державі на планеті.

Тринадцятий пункт Маніфесту робить важливий геополітичний і моральний акцент. Після жорсткої критики внутрішніх хвороб Заходу Палантір нагадує: попри всі свої недоліки, Сполучені Штати залишаються найпотужнішим локомотивом свободи і прогресу в історії людства.

Америка – це країна, яка дала найбільший шанс людям, що не народилися в аристократичних чи бюрократичних родинах. Талановита людина з провінції, іммігрант чи син робітника досі має тут значно вищі шанси реалізувати себе, ніж у будь-якій іншій країні світу – включно з Європою, Китаєм чи Індією. Попри хаотичність і несправедливість, американська система залишається найефективнішою машиною соціальної мобільності в історії.

Це не просто «одна з країн». Це унікальний цивілізаційний проект, який створив найбільшу концентрацію багатства, технологічного прогресу, військової потужності та культурного впливу за всю історію. Саме тому доля Америки має стратегічне значення для всього вільного світу.

Палантір прямо каже: так, США далекі від досконалості і зробили чимало помилок. Але альтернативи, які пропонують її суперники, значно гірші. Китайська модель – це технології без свободи, цифровий концтабір, де ШІ служить тотальному контролю. Європейська модель – це комфортний будинок для літніх людей, де бюрократія задушила інновації і перетворила громадян на утриманців. На тлі цих альтернатив американська система, попри весь свій «хаос», залишається єдиною живою цивілізацією, здатною до самокорекції та створення нових реальностей – таких як SpaceX, Palantir чи Anduril.

Країна, яка дала найбільше можливостей звичайним талановитим людям і створила найпотужнішу технологічну базу в історії, заслуговує на те, щоб її захищали – особливо від тих, хто прагне замінити американську свободу на концтабір.

14. Американська могутність як фундамент світового миру

Американська могутність зробила можливим надзвичайно тривалий мир. Надто багато хто забув або, можливо, сприймає як належне те, що майже століття у світі трималася певна версія миру без великої війни між великими державами. Принаймні три покоління – мільярди людей, їхні діти, а тепер і онуки – ніколи не знали світової війни.

Якщо пункт 13 говорив про користь американського домінування для всього світу, то пункт 14 жорстко попереджає про наслідки, якщо це домінування буде втрачене.

Поки Америка була сильною – технологічно, економічно і морально – великі держави утримувалися від прямого зіткнення. Нинішнє ослаблення Заходу, його внутрішній розкол і втрата волі до домінування є прямим запрошенням до агресії. Мир закінчується не тоді, коли з’являються розбіжності, а тоді, коли потенційний агресор перестає боятися відплати.

Американська могутність завжди трималася на синергії м’якої та жорсткої сили. Сьогодні обидва складники перебувають у глибокій кризі. Зусиллями ліволіберальної еліти м’яка сила виродилась у порожню моралізаторську риторику та виправдання соціального паразитизму, а жорстка – стрімко втрачає технологічну перевагу.

Палантір нагадує неприємну правду: довгий мир куплений не високими ідеалами, а американською силою. Якщо Захід не припинить займатися саморуйнуванням і не відновить моральну вищість разом з технологічною перевагою – Pax Americana розсиплеться. І тоді вже наше покоління на власній шкурі відчує, що таке велика війна між великими державами.

15. Відновлення національної гідності Німеччини та Японії

Повоєнна нейтралізація Німеччини та Японії має бути скасована. Роззброєння Німеччини було надмірною реакцією, за яку Європа тепер платить високу ціну. Подібна й вельми театральна відданість японському пацифізму, якщо її зберігати, також загрожуватиме зміщенням балансу сил в Азії.

Це найгостріша та найбільш «вибухова» частина Маніфесту, оскільки вона зазіхає на самий фундамент повоєнного світоустрою – на лівацький міф про 1945 рік. Якщо попередні пункти деконструювали внутрішню політику, то п’ятнадцятий пункт проводить геополітичний екзорцизм. Палантір прямо називає пацифізм Німеччини та Японії «театральним». Це означає, що він перестав бути інструментом безпеки і став формою колективного психозу.

Палантір стверджує, що післявоєнна «кастрація» Німеччини та Японії була стратегічною помилкою. У книзі «Технологічна Республіка» ця думка звучить ще гостріше: десятиліття стирання національної ідентичності та самобичування перетворили німецькі збройні сили на карикатуру. Саме ця слабкість Німеччини, на думку авторів, стала одним із факторів, які спонукали Путіна до вторгнення в Україну у 2022 році. Хижак завжди атакує там, де бачить жертву, яка відмовилася від права на ікла.

Чому для США так важливі саме ці дві країни – Німеччина і Японія? Тому, що це головні природні геополітичні союзники Америки в Європі та Азії відповідно. Без сильної, технологічно розвиненої і морально впевненої Німеччини Європа залишається стратегічно беззахисною. Без сильної Японії баланс сил в Індо-Тихоокеанському регіоні нестримно зміщується на користь Китаю.

Особливо важлива Німеччина. Історично між американцями та німцями існувала органічна близькість: за сучасними оцінками, які базуються на самоідентифікації, понад 40–45 мільйонів американців заявляють про повне або часткове німецьке походження. США та Німеччина є найбільшими у світі протестантськими країнами, тобто ці народи об’єднує не лише кровний, а й духовний зв’язок. Засновник Palantir Пітер Тіль має німецьке походження, а генеральний директор цієї компанії Алекс Карп написав саме німецькою мовою свою докторську дисертацію, в якій дослідив способи вираження ідей у творах Гете та Ніцше. Половину свого часу Карп розмовляє німецькою мовою, а свою компанію Palantir розглядає як продовження культурної спадщини та чеснот Німеччини.

Для Алекса Карпа німецькі титани Гете і Ніцше – це символи здорової, сильної, творчої цивілізації, яку Захід втратив через післявоєнний пацифізм, почуття провини і лівий «woke»-декаданс. Він бачить Palantir як компанію, яка повертає Заходу (і особливо Америці) фаустівський дух – амбіцію, силу, готовність використовувати технології для перемог, а не лише для комфорту. Карп використовує Гете і Ніцше щоб сказати: «Ми вбили в собі Фауста і Заратустру – і тепер за це платимо». Він хоче, щоб Америка та її союзники повернули собі їхній творчий дух. По суті, Карп тепер є більшим німцем, ніж самі сучасні німці.

«Технологічна Республіка» – це американський націоналістичний проект, тож його неможливо реалізувати без реабілітації націоналізму як такого. Для цього доведеться переглянути післявоєнний наратив про Другу світову війну.

Маніфест підводить до думки, що руйнування американцями Німеччини та Японії в ході Другої світової війни було помилкою, адже суперечило геостратегічним інтересам США. Знищивши Третій Райх американці віддали половину Європи комуністичній Москві. Перебуваючи в окупованому Берліні, командувач Третьої армії американський генерал Джордж Сміт Паттон написав у своєму щоденнику: «Те, що ми зараз робимо, є знищенням єдиної сучасної держави в Європі, в ім’я того, щоб Росія змогла проковтнути її повністю» (2 вересня 1945 року).

Нині, завдяки розсекреченню «Проекту Венона» та радянських архівів, достеменно відомо, що сталінська розвідувальна мережа перехопила управління адміністрацією Франкліна Рузвельта і спрямувала могутність США на знищення Німеччини та Японії – своїх природних союзників у майбутній боротьбі проти комунізму. Таким чином, руками американців Москва фактично усунула своїх головних конкурентів у Європі та Азії, а потім різко посилила свої позиції.

Руйнування заснованого Німеччиною і Японією Антикомінтернівського пакту завдало надпотужного удару по ідеології націоналізму і відкрило простір для розквіту лівацьких ідей. США власноруч ліквідували природні бар’єри проти комуністичної експансії. Це призвело до появи ядерного СРСР та маоїстського Китаю – головних екзистенційних загроз для самої Америки. Слово «націоналізм» було перетворене на образливий ярлик, а його вживання стало неполіткоректним. Першим, хто відверто назвав себе націоналістом, став 45-й президент США Дональд Трамп: «Я націоналіст. Націоналіст. Використовуйте це слово» (22 жовтня 2018 року, Техас).

Очевидно, що для відродження американської сили і формування нової геополітичної «осі реалізму» США–Німеччина–Японія необхідно припинити цькування націоналізму. Але для цього доведеться відкрити людям реальну історію Другої світової війни. Тільки після реабілітації націоналізму можна буде реалізувати пункт 15 цього Маніфесту: «Повоєнна нейтралізація Німеччини та Японії має бути скасована».

Для того, щоб Німеччина та Японія знову будували «найкращу зброю та софт» (п. 7), вони мають повернути собі національну гідність. Тільки здоровий націоналізм дає ту духовну енергію, яка змушує інженерів та солдатів працювати на межі можливостей.

П’ятнадцятий пункт – це заклик визнати правду історії, якою б болючою вона не була для ліберального істеблішменту. Світ занадто крихкий (п. 14), щоб і далі тримати найпотужніші інженерні нації планети в стані штучної слабкості. Час «повоєнного театру» вичерпано. Настає час Hard Tech Realism, де кожен союзник має бути озброєним, суверенним і готовим до боротьби.

16. Підтримка провидців та великих творчих проектів

Ми маємо вітати тих, хто намагається будувати там, де ринок не спрацював. Культура мало не насміхається із захоплення Маска великими наративами, ніби мільярдерам слід просто збагачуватися... Будь-яку цікавість або щирий інтерес до цінності створеного ним фактично відкидають або, можливо, приховують під тонко завуальованою зневагою.

Шістнадцятий пункт Маніфесту логічно продовжує попередній і переходить від геополітики держав до ролі окремих лідерів і корпорацій.

Якщо пункт 15 закликає скасувати післявоєнну нейтралізацію Німеччини та Японії і повернути їм реальну силу як самостійним гравцям, то пункт 16 звертається до приватних будівничих – тих, хто готовий брати на себе великі, ризиковані проекти там, де традиційні ринкові механізми та державні інститути виявилися неспроможними.

Палантір прямо захищає Ілона Маска та подібних до нього візіонерів від сучасної «культури зневаги». Суспільство і медіа часто висміюють або підозріло ставляться до амбіцій мільярдерів, які виходять за межі простого накопичення грошей. Замість цього їх намагаються загнати в рамки «просто заробляй і мовчи». Маніфест вважає таке ставлення шкідливим і контрпродуктивним.

Пункт 16 встановлює важливий принцип: у світі, де старі структури все частіше дають збої, суспільство має вітати, а не висміювати тих, хто намагається будувати велике – космос, штучний інтелект, енергетику, технологічні платформи.

Це продовження центральної ідеї всього маніфесту: тех-еліта не повинна обмежуватися створенням розваг і «безкоштовної електронної пошти». Вона зобов’язана брати на себе серйозну відповідальність – як технологічну, так і цивілізаційну. А суспільство, замість заздрості та зневаги, має підтримувати таких людей і бути їм вдячними за те, що вони беруть на себе тягар, який іншим не під силу.

Культура ліваків насміхається з Маска тому, що його амбіції нагадують їм про їхню власну дріб’язковість. Зневага до «великих наративів» – це захисна реакція системи, яка боїться людей, здатних змінювати фізичну реальність без дозволу бюрократії. Такі постаті як Маск, Тіль або Карп сприймаються «старим світом» як загроза тому, що порушують монополію етатичної держави на «великі справи».

По суті, пункт 16 закликає до радикальної зміни ролі технологічної еліти: якщо ми хочемо мати сильні держави (п. 15), то нам також потрібні сильні, амбіційні й морально впевнені технологічні лідери, готові будувати там, де ринок і держава пасують. Ми маємо перейти від культури «скасування» та «заздрості» до культури «захоплення величчю». Маніфест стверджує: людина, яка будує ракети або створює ШІ для оборони, має більше прав на «голос в історії», ніж мільйон анонімних критиків у соцмережах.

Цей пункт остаточно зшиває Маніфест у цілісну доктрину: пункт 15 реабілітує національний суверенітет (Німеччина, Японія), а пункт 16 легітимізує корпоративний та індивідуальний суверенітет. Разом вони створюють «Технологічну Республіку», де порядок тримається не на паперових угодах ООН, а на волі талановитих гравців, які поділяють ризики та відповідальність за майбутнє.

17. Роль високих технологій у подоланні злочинності

Кремнієва долина має відігравати роль у подоланні насильницьких злочинів. Багато політиків по всіх Сполучених Штатах фактично лише знизують плечима коли йдеться про насильницькі злочини, відмовляючись від будь-яких серйозних зусиль розв’язати проблему або піти на ризик перед своїми виборцями чи донорами заради рішень і нових підходів у відчайдушній спробі врятувати життя.

Якщо пункт 16 вітає творчу активність там, де ринок і держава не справляються, то пункт 17 чітко вказує на одну з таких сфер – насильницьку злочинність у американських містах.

Якщо раніше Кремнієва долина витрачала свої таланти на створення тривіальних споживчих продуктів (п. 2–3), то тепер їй пропонується звернутися до жорстких реальних проблем – фізичної безпеки людей у містах. Безпека вулиць – це такий самий інженерний виклик, як і підкорення космосу. Якщо ви вважаєте себе елітою, ви не маєте права ігнорувати кров на тротуарах.

Це черговий прояв центральної ідеї всього маніфесту: технологічна еліта повинна перестати ховатися за нейтральністю і комфортом. Час закінчувати гру в «ми просто робимо софт». Якщо ринок і держава пасують перед насильством на вулицях – tech-еліта зобов’язана втрутитись і застосувати наявні інструменти – ШІ, аналіз великих даних, прогнозування та запобігання злочинам.

18. Захист публічної сфери від «культури викриття»

Безжальне оголення приватного життя публічних осіб відлякує надто багато талантів від державної служби. Публічна сфера і поверхові, дріб’язкові нападки проти тих, хто наважується робити щось інше, крім самозбагачення, стали настільки невблаганними, що республіка залишається зі значним списком безпорадних порожніх осіб, чиї амбіції ще можна було б пробачити, якби за ними стояла бодай якась справжня система переконань.

Сенс пункту 18 маніфесту Palantir полягає в логічному переході від наслідків деградації державного управління до їхніх першопричин. Якщо пункт 17 зазначає, що політики «знизали плечима» перед обличчям насильницької злочинності, бо не хочуть брати на себе ризики, то пункт 18 пояснює чому це відбувається.

Публічна сфера стала настільки безжальною, що вона відштовхує талановитих та рішучих людей, залишаючи при владі лише «порожні судини» – політиків без переконань, з невиразною статевою поведінкою. Оскільки культура викриття призвела до негативного відбору лідерів, держава втрачає здатність приймати вольові рішення у складних питаннях безпеки, оборони та правопорядку.

Коли найкращі уникають публічної політики, а найгірші в ній комфортно почуваються, республіка деградує не через відсутність інструментів, а через відсутність лідерів. Справжні лідери зникають через токсичну публічну культуру. Між «публічним кілерством» та управлінським паралічем існує прямий причинно-наслідковий зв’язок.

Безжальне оголення приватного життя та дріб’язкові нападки – це не «демократичний контроль», а інструмент терору посередності. Талант завжди має складну біографію та гострі кути. Відлякуючи таких людей, система залишає державну службу для тих, хто достатньо нудний або достатньо цинічний, щоб не привертати до себе увагу, адже в сучасній культурі це несе загрозу знищення. Палантір вводить вираз «порожні костюми» (empty suits). Оскільки за ними не стоїть жодної ідеї, крім власного виживання, вони не здатні приймати вольові рішення. Вони діють як бюрократичні алгоритми, що намагаються мінімізувати особистий ризик, а не розв’язувати проблеми нації.

Маніфест закликає до створення «захищеного простору» для лідерства. Якщо ми хочемо, щоб «будівничі» (п. 16) йшли на державну службу, ми маємо оцінювати лідера за його результатами (Hard Reality), а не приватними слабкостями чи відповідністю стандартам «публічної стерильності».

19. Інтелектуальна відвага замість конформності

Обережність у публічному житті, яку ми мимоволі заохочуємо, є руйнівною. Ті, хто не каже нічого неправильного, часто взагалі не кажуть нічого вартісного.

Palantir логічно продовжує та поглиблює тему деградації публічного лідерства, переходячи від зовнішніх загроз (оголення приватного життя) до внутрішніх наслідків (самоцензури та мовчання). У штучно створеній «культурі безпеки» головною чеснотою стає стерильність та імпотентність. Якщо ти не кажеш нічого «поганого» (що може образити чиїсь почуття або вийти за межі ідеологічного канону), ти стаєш ідеальним гвинтиком.

Якщо пункт 18 описує негативний відбір, за якого талановиті люди уникають влади через страх перед публічним приниженням, то пункт 19 описує, як поводяться ті, хто все ж потрапив у систему. Вони змушені бути «неймовірно обережними», що призводить до того, що вони взагалі не кажуть нічого суттєвого.

У штучно створеній «культурі безпеки» головною цінністю публічної особи стає відсутність будь-яких помилок чи суперечливих висловлювань у минулому. Це робить політиків «електорально придатними», але абсолютно безсилими як лідерів. Результат – «порожні оболонки».

Ця «руйнівна обережність» працює вибірково – лише в одному політичному напрямку. Радикальні ліві погляди сприймаються як прийнятні для кар’єри, тоді як помірковані консервативні заяви про збереження національної ідентичності можуть призвести до публічного знищення людини та неможливості працевлаштування. Будь-яка спроба заговорити про національні інтереси, «тверду силу» чи меритократію маркується як «небезпечна».

Пункти 18 та 19 разом описують подвійну пастку для сучасної держави: спочатку система відлякує найкращих через нещадне викриття приватного життя, а потім паралізує тих, хто залишився, через вимогу повної конформності та обережності. Це призводить до того, що в публічному просторі зникає будь-який змістовний дискурс. «Руйнівна обережність» – це не просто відсутність гучних заяв, це відмова від лідерства.

Маніфест Palantir – це заклик до інтелектуальної відваги. Ми маємо змінити культурний ландшафт так, щоб «ризик висловлювання» знову став ознакою лідера, а не приводом для його «скасування», тобто публічного цькування. Без права на помилку в словах ми ніколи не отримаємо права на перемогу в справах. У «Технологічній Республіці» голос лідера має бути гучнішим за гамір натовпу.

20. Відновлення релігійної свободи та духовної вертикалі

Всеохопну нетерпимість до релігійних вірувань у певних колах мусить бути відкинуто. Нетерпимість еліти до релігійних вірувань, мабуть, є однією з найпромовистіших ознак того, що їхній політичний проект є менш відкритим інтелектуальним рухом, ніж багато хто всередині нього хотів би стверджувати.

Якщо пункт 19 описував, як культура скасування і публічна обережність відлякують талановитих людей від влади, то пункт 20 називає головну жертву цієї культури – релігію. Для прогресивних еліт релігійність стала синонімом відсталості, фанатизму і небезпеки. Щире публічне сповідування віри сьогодні для багатьох рівносильне кар’єрному самогубству.

Палантір жорстко констатує: така нетерпимість – це не випадковість і не «боротьба з забобонами». Це одна з найяскравіших ознак того, що проект сучасної ліволіберальної еліти є закритим ідеологічним режимом, а не відкритим інтелектуальним рухом. Вони вимагають від людей бути «моральними» (п. 8–9), але водночас люто атакують традиційне джерело моралі – релігію.

Результат ми бачимо щодня: публічна сфера перетворилася на стерильний, бездуховний простір, де дозволено лише матеріалістичне, секулярне мислення. Людина в ньому зведена до статусу «розмовляючої тварини», а будь-яка метафізика і трансцендентне оголошуються неприйнятними для панівного класу.

Маніфест прямо вказує на стратегічну мету цієї нетерпимості: релігія є фундаментальною загрозою для бюрократичних «жерців» сучасності, бо пропонує позадержавну вертикаль авторитету. Людина, яка має щиру віру, стає менш вразливою до маніпуляцій і соціального тиску – її цінності не залежать від поточної політичної моди чи страху перед «скасуванням».

Без метафізичної опори людина перетворюється на біоробота, керованого алгоритмами споживання і соціального схвалення. Саме тому «порожні костюми» (п. 18) і корпоративні психопати так ненавидять релігію – вона постійно нагадує їм про їхню власну порожнечу.

Західна цивілізація виросла на релігійному ґрунті. Без визнання чогось вищого за матеріальний розрахунок технологічна перевага (п. 4, 12) легко перетворюється на інструмент пригнічення, а не захисту свободи. Релігія – це не «забобон», а те, що робить вільне суспільство можливим.

21. Відмова від догми культурної зрівнялівки

Деякі культури дали життєво важливі здобутки, інші залишаються дисфункціональними та регресивними. Тепер усі культури рівні. Критика і ціннісні судження заборонені. Проте ця нова догма затушовує той факт, що певні культури й навіть субкультури... створили дива. Інші виявилися посередніми або, що гірше, регресивними та шкідливими.

Двадцять перший пункт Маніфесту – один з найрадикальніших і найбільш ненависних для сучасної ліволіберальної еліти. Він прямо руйнує їхню священну корову – культурний релятивізм («всі культури рівні»).

Якщо пункт 20 захищав право на релігійні переконання, то пункт 21 йде далі і вимагає права оцінювати результати цих переконань. Палантір твердо заявляє: деякі культури створюють дива – свободу, багатство, науку, технологічний прогрес. Інші залишаються дисфункціональними, регресивними і шкідливими. Ігнорувати цей очевидний факт під прикриттям «інклюзивності» та «толерантності» – це не доброта, а інтелектуальне і цивілізаційне самогубство.

Цей пункт логічно продовжує лінію попередніх. Пункт 20 знищує табу на релігію, пункт 21 знищує табу на порівняння культур. Разом вони розбивають основу сучасного «порожнього плюралізму» – ідею, що жодна культура не може бути кращою за іншу, а будь-яка критика – це «расизм», «фашизм» і «ксенофобія».

Палантір вимагає простої інтелектуальної чесності: якщо ми хочемо будувати сильну «Технологічну Республіку», то зобов’язані розрізняти культури, які працюють і створюють цінність, від тих культур, які руйнують. Це стосується не лише зовнішньої політики, а й внутрішньої: кого приймати в країну, кому надавати громадянство, кого ставити на ключові посади, які цінності захищати, а які відкидати.

Пункт 21 – це повернення до здорового глузду. У світі, де одні культури запускають ракети на Місяць і створюють суперкомп’ютери, а інші скидають людей з дахів за неправильні переконання, вдавати, що всі вони «однаково цінні», – це вже не толерантність, а інтелектуальне божевілля.

Розрізнення – це базова функція виживання. Ми маємо право обирати те, що збільшує нашу силу, і відкидати те, що її руйнує. «Різноманітність» не є чеснотою, якщо вона означає змішування прогресу з регресом заради ідеологічного комфорту еліт. Релятивізм – це не доброта, а збочення.

22. Повернення до національної ідентичності

Ми маємо протистояти поверховій спокусі порожнього й вихолощеного плюралізму. Ми, в Америці та ширше на Заході, протягом останнього півстоліття протистояли визнанню національних культур заради інклюзивності. Але інклюзії у що?

Двадцять другий пункт Маніфесту – це логічне завершення всього тексту. Якщо пункт 21 відновлює право судити, що одні культури створюють дива, а інші є регресивними та шкідливими, то пункт 22 вимагає діяти на основі цих суджень.

Палантір констатує: Захід останні півстоліття свідомо уникав визначення власної національної культури, прикриваючись порожнім плюралізмом і облудною «інклюзивністю». Результат – ми перетворилися на безлику масу, яка боїться сказати, ким вона є і за які цінності готова боротися.

Запитання «Включення – у що саме?» – це нищівний удар по сучасній догмі. Якщо в домі нема господаря, правил і традицій, то «інклюзія» перестає бути добром і стає цивілізаційною ентропією. Запрошувати людей у свій простір, але при цьому відмовлятися від власної ідентичності – це не толерантність, а самознищення.

Без чітко визначеної національної культури «Технологічна Республіка» неможлива. Технологічна перевага і тверда сила самі по собі не тримаються – потрібна спільна міфологія, спільні цінності і спільне «Ми», яке перетворює населення на народ, здатний до великих звершень. Саме національна культура дає ту духовну енергію, яка змушує інженерів та солдатів працювати на межі можливостей.

Ми більше не граємо в нейтральність. Ми обираємо власну ідентичність як щит і як двигун. Інклюзія можлива лише на наших умовах і через приєднання до нашої величі, а не через знищення наших цінностей заради чужого комфорту. Ми знову наважуємося бути Нацією.

Згадані 22 пункти – це не просто витримки з книги, а світоглядний концентрат. Це важливий крок у розвитку ідеології руху TechRight та всієї прийдешньої цивілізації.

Післямова: СВІТОГЛЯДНА РЕВОЛЮЦІЯ

Маніфест Палантір констатує, що цивілізація Заходу рухається у неправильному напрямку, втрачає силу і неспроможна себе захистити. Це відбулося через втрату ціннісних орієнтирів та зіпсуття культури. Першопричиною деградації є не лише занепад релігійності, а й розмивання самого уявлення про те, що таке релігія («відновлення зв’язку»). Нову життєспроможну цивілізацію можна побудувати лише на основі реалістичного світогляду з правдивою метафізикою.

Судячи з наявних публікацій, рух Технологічних правих (Tech Right) ще не має завершеної світоглядної доктрини, проте цей Маніфест, публічні дискусії, а особливо виступити таких лідерів руху як Пітер Тіль, Алекс Карп, Ілон Маск та Кертіс Ярвін вказують напрямок пошуків.

Ключовим тригером до формування світоглядної доктрини став виклик штучного інтелекту. Ця технологія, окрім великих можливостей, несе з собою великі небезпеки, проте її розвиток неминучий, адже вона вже стала ключовим компонентом гонки озброєнь між США і Китаєм.

Проте навіть якби не було екзистенційного протистояння між свободою та диктатурою, рух Tech Right все одно розвивав би технологію штучного інтелекту. Чому? Тому, що це цікаво! Пізнаючи світ штучного інтелекту та роботів, ми пізнаємо себе, свою духовну природу, закони Всесвіту та задуми його Творця. Технооптимізм є частиною загального оптимістичного світогляду, основаного на переконанні, на наш Всесвіт доброзичливий до людини і дарує все необхідне для розкриття її потенціалу.

Відтак Маніфест Палантір започатковує фундаментальний світоглядний зсув, зміну парадигми та науково-технічну революцію небачених масштабів. Замість тривожного світогляду втечі, боязні та уникнення небезпек, технологічні праві пропонують світ ризикованих пригод, відкриттів, яскравих вражень, справжньої творчості та великих перемог.

Для сучасної людини це виглядає як неймовірна радикальна новація, хоча насправді це повернення до початкового європейського світогляду, носії якого енергійно окультурювали планету, будували міста, безстрашно перетинали океани, підкорювали гірські вершини і сміливо рвалися в небо.

Якщо поглянути глибше, то Палантір пропонує інший погляд на саму природу людини. Центральне запитання: Ким є людина – втіленим безсмертним духом чи інтелектуальною твариною? Від відповіді на нього залежить, ким буде людина для штучного інтелекту – суверенним гравцем і старшим партнером, чи об’єктом опіки та маніпуляцій.

Парадигма «Опіки»: Людина як інтелектуальна тварина

Домінуючий підхід Big Tech (Google, OpenAI, Anthropic), загорнутий у термін «AI Safety» (безпека ШІ), базується на антропологічному песимізмі. Ця парадигма розглядає людину як вразливу, «одомашнену тварину», чиє життя є одноразовим біологічним спалахом.

Звідси випливає логіка тотальної мінімізації ризиків:

– ШІ як цензор. Система оберігає користувача від «травматичного» контенту, історичних жорсткостей та ідеологічних викликів.

– Стерилізація досвіду. Якщо життя одне, то найвищою цінністю стає комфорт і відсутність стресу.

– Атрофія волі. Коли алгоритм вирішує, що вам можна бачити, а що – ні, він фактично проводить цифрову лоботомію, позбавляючи людину потреби мати власні етичні судження.

«AI Safety» у її нинішньому вигляді – це спроба побудувати світ, де нічого не відбувається, щоб нічого не трапилося. Це ідеал для тварини, але це смерть для духу.

Пітер Тіль влучно називає цю систему «Антихристом безпеки» – оскільки вона пропонує хибний мир ціною повної зупинки духовного розвитку. Йдеться про політичну логіку глобального контролю, яка виправдовує себе страхом перед екзистенційними загрозами, такими як некерований ШІ, кліматичні катастрофи чи ядерна війна.

Парадигма «Агентності»: Життя як школа духу

Маніфест Palantir пропонує протилежний погляд: людина – це втілена духовна сутність. У цій системі координат земне життя не є випадковим біологічним інцидентом, який треба «пересидіти» в безпеці. Це інтенсивний курс навчання безсмертного духу, який приходить у цей світ задля:

– Здобуття досвіду. Через подолання опору, змагальність та прийняття викликів.

– Пізнання себе. Через зіткнення з реальними загрозами та темними сторінками історії.

– Яскравих вражень. Через повноту життя, яка неможлива без ризику.

У парадигмі «Агентності та Реалізму» ШІ перестає бути «нянькою» і стає «підсилювачем волі». Інструменти на кшталт Palantir AIP не фільтрують реальність, а створюють її «цифрову онтологію» – мапу мінного поля, якою суверенний гравець має пройти самостійно.

Відсутність загрози сама по собі є найбільшою загрозою. Якщо ШІ ізолює людину від жорстких історичних фактів чи символіки тиранії, він робить її безпорадною перед повторенням цих злочинів у майбутньому.

«Технологічна республіка» – це простір для дорослих. Тут ШІ виступає в ролі «молодшого партнера», який надає дані та контекст, але залишає остаточне рішення – і всю повноту відповідальності – за людиною. Це перехід від моделі «зоопарку», де за твариною доглядають, до моделі «республіки громад», де кожна одиниця є активним суб’єктом оборони та творення.

Антропологічний розкол

Природно, виникає питання про глибинні причини появи та зіткнення двох несумісних уявлень про те, ким є людина і для чого вона існує.

Парадигма «Безпеки та Опіки» базується на уявленні про людину як про бездуховну істоту – «інтелектуальну тварину». Якщо життя одноразове і завершується біологічною смертю, то найвищою метою стає гомеостаз: мінімізація ризиків, уникнення стресу та стерилізація досвіду.

На іншому боці – парадигма «Агентності та Реалізму». Вона де-факто визнає людину втіленим духом, безсмертною сутністю, яка приходить на Землю для здобуття унікального досвіду, пізнання себе та самореалізації через виклик. У цій моделі ризик – це не помилка, а паливо для розвитку.

Згідно з сучаними уявленнями, світоглядний розкол має біологічну природу і спричинений різним самовідчуттям та внутрішнім досвідом двох зовнішньо подібних видів.

Люди (Homo sapiens), будучи втіленими духовними сутностями, констатують наявність у собі совісті, любові, емпатії, приязності, відповідальності, творчості, краси та інших проявів безсмертного духу. Людина інтуїтивно відчуває, що вона багато разів втілювалася в нашому фізичному світі, і що в наступних втіленнях її чекають нові пригоди. Звідси її сміливість, цікавість і відкритість до новацій.

Натомість інший біологічний вид – Homo intelis – попри людиноподібну форму та наявність розвиненого інтелекту, не є носієм духовних якостей. В науковій та публіцистичній літературі їх називають психопатами, надтваринами, суперанімалами, рибоголовими. У них не лише інша (нелюдяна) поведінка, а й інша фізіологія: структура мозку, рефлекси, гормональна система (в кілька разів більше дофаміну і в кілька разів менше адреналіну). У них інші сни, вони по-іншому бачать себе і навколишній світ. Найнадійніший спосіб ідентифікувати інтеліса – сканування головного мозку за допомогою МРТ.

Homo intelis – це проміжна ланка між твариною і людиною. Якщо люди створені «за образом і подобою Божою» (формою і змістом), то інтеліси – тільки «за образом», тому вони мають людиноподібну форму, але не мають духу. Відповідно, у них нема і не може бути духовного досвіду. Тож людські розмови про совість, релігію та духовність інтеліси сприймають не інакше, як безглуздя, психічний розлад або шахрайство. Вони «сліпонароджені» до світла духовного світу.

На цю тему є чимало наукової та науково-популярної літератури, зокрема українською та російською мовами. Особливу цінність має література, коли інтеліси розповідають про себе і свій внутрішній світ, наприклад, американський професор Джеймс Феллон у 2013 році видав книгу «Психопат зсередини: особиста подорож нейробіолога до темної сторони мозку».

Головна складність діалогу між правими і лівими якраз і полягає в тому, що ідеологічне ядро лівого руху складають так звані «корпоративні психопати» – високофункціональні інтеліси. Згідно з наявною статистикою, в цілому частка психопатів у суспільстві становить приблизно 5%, хоча у владних структурах їхня частка досягає 25%.

Оскільки для них існує лише матерія та влада, вони взагалі не сприймають духовні аргументи. Проте вони чудово розуміють мову сили. Вони поважають силу, бо вона є єдиним аргументом у їхньому матеріальному всесвіті. Тому в рамках «Технологічної республіки» це ядро має бути не переконане, а підкорене чітким правилам та ієрархії, що базується на об’єктивній перевазі духовних гравців.

Тож у реалі справжня битва йде не за ці 5% людиноподібних істот, а за ошукану людську більшість. Хай там як, а більшість прихильників лівих ідей – це духовні істоти, чий «імунітет агентності» було зламано агресивною матеріалістичною пропагандою.

Їх переконали, що вони – лише біологічні машини, яким потрібен захист «старших братів» із Big Tech. Але їхня істинна природа прагне іншого: творчості, щирої приязності та подолання перешкод. З ними треба працювати не через конфлікт, а через просвітництво.

Час суверенних гравців – людей і націй

Ми рухаємося до світу, де конкуренція між «державою опіки» та «республікою духу» стає очевидною. Ошукана більшість почне масово переходити на бік «людських» організацій, щойно побачить, що там люди стають сильнішими, багатшими, вільнішими та щасливішими.

Ми вже бачимо народження нової еліти – тих, хто обирає розвиток через виклик. Поки одна частина людства добровільно погоджується на опіку «безпечних» алгоритмів, інша – використовує технології для прискорення власної еволюції.

Справжня безпека полягає не у відсутності небезпечних зображень чи ідей, а у здатності духу їх опрацьовувати, не втрачаючи волі. Майбутнє належить не одомашненим споживачам, а втіленим гравцям, які не бояться дивитися в очі реальності. Врешті-решт, слово «людина» (Homo ludens) означає «гравець».