На хвилі української незалежності 1917-1921 років діячі культури і вчені домагались задоволення як професійних вимог, так і матеріальних, суто людських – і корпоративних, і загальнонаціональних. У першу чергу їм ішлось про взаємодопомогу членів київської вченої корпорації, передусім про її оформлення. З огляду на недавню тоді незалежність найбільшого розмаху все це досягло у 1920-х роках. Тоді в кількох містах України було засновано Будинки вчених.
Грунтовну розвідку про створення радянською владою Будинків вчених зробив відомий дослідник історії Сергій Білокінь, яка подається з незначними скороченнями і повним збереженням нумерації авторських посилань.
Після зміцнення в Києві совєцької влади большевики відразу визначились у ставленні до наукової й культурної інтелігенції. З самого початку було сформовано групу осіб, яким було надано матеріальні пільги. З другого боку, відразу почались і нагінки. Це повторилось у Західній Україні 1939 року, де було проведено таку саму сегрегацію.
На хвилі української незалежності 1917-1921 років діячі культури і вчені домагались задоволення як професійних вимог, так і матеріальних, суто людських – і корпоративних, і загальнонаціональних.
У першу чергу їм ішлось про взаємодопомогу членів київської вченої корпорації, передусім про її оформлення. З огляду на недавню тоді незалежність найбільшого розмаху все це досягло у 1920-х роках. Тоді в кількох містах України було засновано Будинки вчених.
Ясна річ, влада прагнула цей процес контролювати, а як вийде, то й очолити. За вчених узялися раніше, аніж за створення «творчих спілок» письменників і митців [1]. Ще 19 березня 1922 року в Харкові відбувся пленум Всеукраїнського комітету сприяння вченим (голова – комуністичний функціонер Д. Мануїльський). Пленум ухвалив: «Признать необходимым приступить немедленно к организации 4-х «домов ученых» в крупных центрах Украины: Харькове, Киеве, Одессе и Екатеринославе. Причем при «домах ученых» в голодающих губерниях учредить также столовые для работников науки». На уповноважених було затверджено двох номенклатурників: по Києву Яна Гамарніка і по Катеринославу Кельмансона [2]. Природно, оскільки влада на місцях не вважала організацію їдалень за справу першочергову, все це затяглося надовго. Навесні 1931 року Будинки наукових працівників («Доми наукових робітників») все-таки вже існували в Києві (вул. Пушкінська. 1), Харкові (вул. Раднаркому, 8), Одесі (вул. Щепкіна, 12) та Дніпропетровську (проспект Карла Маркса – Будинок культури) [3]. Природно, що очолювали Будинки вчених комуністичні функціонери, а їх спершу бракувало і бракувало на них коштів. […]
1 грудня 1927 року Президія Київського Окрвиконкому ухвалила постанову ч. 46: «1) Передати секції наукових робітників будинок ч. 1-3 на Пушкінській вул., що його зараз займає клуб Комфон, включаючи й те приміщення, що займають приватні мешканці. [...] 3) Дозволити клубу Комфон вивезти меблю, що є в будинкові, рівно як і все майно й устаткування, що його клуб Комфон до цього будинку привіз. 4) Що-до люстр та дзеркал, що весь час були в цьому будинкові, до того як його зайняв клуб Комфон і що є належністю будинку, – їх в цьому будинкові залишити» [8].
Київський Будинок вчених відкрився 24 грудня [9]. Тут вченим було передано кол. Дім Зайцева, у приміщенні якого за гетьмана розташувався Український національний клуб, а за большевиків – єврейський клуб «Комфон» [10]. Випадкова обставина, об'єднаність садиб двох будинків (№№ 1 та 3), спричинились до того, що секція одержала навіть два будинки, щоправда, один з них був увесь зайнятий приватними помешканнями [11]. Як окрема цільна організація Дім учених у двох поверхах, наріжних від вулиці Свердлова (Прорізної), зайняв 24 кімнати. Сюди входило два зали (на 180 місць кожна), дві вітальні (тут відбувались засідання бюра СИР та Правління й комісій Дому учених), аудиторія на 70 душ, читальня, кімната для правління, кімната для радіогуртка, кімната для артистів, фойє при кінозалі, прохідна кімната до кіна. В артистичній кімнаті та фойє буднями відбувалась гурткова праця. Від фойє йшла довга крита веранда з гротом. Узимку вона була холодна, але за помірної температури там влаштовували виставки, акваріуми, фізкультурні вправи тощо. З веранди був вихід в садок на майданчик, де міг бути лаун-теніс, кеглі тощо [12].
[Довідка:
Будівлю по вулиці Пушкінській, 1, ріг Прорізної (в радянський час – Свердлова) було зведено у 1880-і роки за проектом архітектора Володимира Ніколаєва на замовлення багатія Мойсея Зайцева та оформлено в дусі східного, «мавританського» зодчества.
Пізніше власником наріжної ділянки став один з «цукрових королів» Лев Бродський. За його ініціативою в будинку обладнали приміщення для так званого Громадського зібрання «Конкордія» (в буквальному перекладі – «згода»). Це був заснований у 1908 році самим Бродським елітний клуб, де відвідувачі, переважно заможні євреї, проводили час за грою в карти. Пізніше, у 1918-му, приміщенням «Конкордії» користувалося українське об’єднання «Родина», а після встановлення радянської влади тут певний час містився єврейський клуб «Комфон». – В.Ф.]
Першим директором київського Дому учених став галичанин Микола Сабат, рідний брат акторки театру «Березіль» Софії Федорцевої. Народившись 1892 року в Бучацькому повіті в родині греко-католицького священика і закінчивши 1911 року Стрийську гімназію, Микола Сабат прослухав три курси юридичного факультету Львівського університету. Під час війни служив молодшим офіцером, потрапив у російський полон. До жовтня 1918 року перебував у Воронезькій губернії. Повернувшись до Галичини, вступив до Української галицької армії. Її Третім корпусом командував тоді полковник Гриць Коссак [13], а лейтенант Микола Сабат командував ротою. 1919 року він перебував в одному таборі Дайчгабель з Думиним, Ріпою й Труббе. Виїхав до СРСР – перш) до Ленінграда, тоді до Москви. Учраспред, що керував галицьким бюро при ЦК КП(б)У, М. Баран направив усіх до Центральної партійної школи при ЦК. Чекіст так сформулював його свідчення: «В Доме Ученных (sіс), заведующим которого я был поставлен Бараном, я обнаружил широкие возможности для ведення контр-революционной националистической работы. По своей деятельности я себя считал в роли связывающего различных к-р. националистических злементов научных кругов Києва. Моя линия поведения всячески способствовала этим злементам группироваться в Дому Ученных (sіс). Я все использовал для того, чтобы дать возможность националистам – явным контр-революционерам […] проникать в различные секции, комиссии и т.п. Моя деятельность в Доме Ученных (sіс) вела к организации и сплочению украинских контр-революционных националистических сил. В зтот период 1928-1930 г.г., т.е. до исключения меня из партии (я первый раз был исключен в конце 1929 г.) я в своїй контр-революционной деятельности наиболее близко был связан с ДОРОШКЕВИЧЕМ – профессор ИНО, МИКОЛЕНКО – быв. директор КИНХ'а, ЛЕВИЦКИМ – быв. директор мединститута, ВЬІСОЧАНСКИМ –профессор кооперативного института, ВЕСЕЛОВСКИМ – профессор сель.-хоз. института, ВОЛОШИНЬІМ – лектор Киевских ВУЗ'ов и МАКОВСКИМ – научным работником УАН (галичанин)» [14].
Першим головою Ради Будинку вчених був відомий зоолог професор Микола Васильович Шарлемань [15]. По війні, коли відбулось усе, що мало відбутись, його знань влада не потребувала, й він перебував на узбіччі наукового життя. Лише Д.С. Ліхачов у «Трудах» свого відділу давньоруської літератури Пушкінського дому друкував його етюди, присвячені «Слову про Ігорів похід». А тоді, з 1926 року Шарлемань був інспектором охорони пам'яток природи [16].
Від моменту його відкриття заступником директора київського Будинку вчених став автор перших спогадів про бій під Крутами учасник цього бою мовознавець Іван Ількович Шарий (25 лютого 1894 – 25 лютого 1930)[17]. Сестра його дружини Марфи Євдокія Дмитрівна (за чоловіком Дубрівна) стала в Будинку вчених бібліотекаркою (після війни бібліотекарка Ботанічного саду їм. акад. Фоміна) [18]. 1934 року секретаркою Будинку вчених стала дружина Євгена Плужника Галина Автономівна [19]. За німців вона виїхала на еміграцію.
Під час репресій добирався новий тип керівництва Будинку вчених, як і взагалі адміністрації. Ініціатор ділових ігор Леонід Миколайович Іваненко слушно відзначив: «Нове, зручне для влади керівництво, було, ясна річ, цілком слухняним і свідомим» [20].
У 1927-33 роках, себто аж до власного арешту з Будинком вчених близько співробітничав історик мистецтв Федір Ернст [21]. Він входив до комісії з його оздоблення [22]. 23 грудня 1927 року в його щоденнику з'явився такий запис: «Видача картин (числом 21) та пари бронзових канделябрів й статуї робітника для прикраси будинку учених. Перевозка їх до будинку і розвіска разом з [] Галяном» [23]. (Арк. 53 зв.). І наступного дня, 24 грудня: «Ввечері одкриття будинку учених [24] (Там само).
З самого початку Ф. Ернст входив до лекційної комісії, згодом – до літературно-мистецької. У листопаді 1928 р. Ф. Ернст зробив тут доповідь на таку цікаву й актуальну на той час тему, як «Українське барокко в минулому й сучасному» [25]. Тема була, зрештою, навіть гостра, оскільки в ті часи у стилі українського барокко будувалась Сільськогосподарська академія, про це говорили й писали. Звернення до стилю барокко викликало різку режимну критику, а невдовзі й самого його промотора Дмитра Дяченка було арештовано й розстріляно [26].
11 березня 1928 року Федір Ернст занотував: «О 6 год. З Крамаренком у будинкові учених в справі написання портретів для буд.[инку] учених» (Арк. 62). І на звороті: «Умовились на три портрети з Крамаренком за 200 крб.» (арк. 62 зв.). А 21 жовтня 1933 року Ф. Ернст занотував: «В Музеї був Кривенко (?) з Буд.[инку] Учених, просив виділити декоративні речі для Будинку» (Арк. 127 зв.). Можливо, тут ідеться про професора-економіста Георгія Олексійовича Кривченка (16 травня 1883, Кибинці Полт. губ. – 11 березня 1960), фахівця з економіки сільського господарства, вихованця Мюнхенського університету [27].
Київський Будинок вчених об'єднував багато людей. Якщо на 1 березня 1928 року у секції наукових робітників було зареєстровано 1329 вчених, то членами Будинку вчених майже половину – 606 душ. Крім того, постійних гостей (переважно, членів родин) нараховувалось 219 [28].
У 1926-31 роках Київська секція наукових робітників видавала свій «Бюлетень» [29] – важливе джерело з історії повсякденного життя української наукової інтелігенції. Це видання містить доволі рясний матеріал, за яким можна уявити про повсякденне життя київських вчених доволі докладно. […]
«Бюлетень» підписували різні особи: то по троє, то безособовим виразом «Колегія», то одна й та сама особа (трохи пізніше – кілька чисел – зовсім інша), тоді знов та сама. Одне слово, з-поміж редакторів визначався директор Всеукраїнської бібліотеки України Ничипір Миколенко. Досі єдиний, до того ж дуже яскраво, розповів про нього Підгайний [31]. Скінчилось тим, що Миколенко опинився на Соловках і 8 грудня 1937 року був розстріляний [32]. А тоді, з травня 1929 року у кількох числах «Бюлетеню» він почав друкувати «керівну» статтю «Національна справа й наукові робітники Києва», й першу подачу завершив розлогою цитатою із Сталіна: «На адресу його (великодержавного шовінізму. - С.Б.) XII з'їзд ВКП(б) устами т. Сталіна сказав: «Звичайно, коли б не було великоросійського шовінізму, що є нападний, бо він є сильний, тому що й раніш він був сильний, і звички пригнічувати й принижувати в нього залишились, – коли б великоросійського шовінізму не було, то, можливо, й шовінізм місцевий, як відповідь на шовінізм великоросійський існував-би в мінімальному, в мініатюрному виді [...]» [33]. Найцікавіше тут – нотатки, які зробив унизу сторінки читач, уже згаданий вище Іллінський. Старим, ще дореволюційним правописом він занотував: «Бедные украинцы! Все-то их угнетают! Даже теперь (sіс)!» І на вільному місці, під статею: «Видно, что «товариш Миколенко» здорово ненавидит «кацапов»!.. Он был бы рад их сьесть живьем!».
Гуртками керували К.О. Толмачевська [34], Л.П. Хереско, О.Я. Іконнікова, Л.А. Томкевич. У керівничій та організаційній справі брали участь М.П. Лоркевич, М.В. Іваницька, М.І. Коровай.
Художнє кіно переглядали на двох сеансах щовівторка, середи, четверга й п'ятниці. Німі наукові фільми виставляли в супроводі поясень вчених, наприклад, під час фільму «Дніпрові пороги» говорив Йосип Гермайзе (1928. З0 січня)
«Бюлетень» друкував статті з актуальних питань щоденного життя вчених:
Кельман Євгеній Ісакович (ЗО грудня 1891 – квітень 1945). Нова постанова РИК УСРР в справі квартплатні (1927. Грудень. № 2).
Професор Київського інституту народного господарства, фахівець із господарчого права й цивільного процесу [35], 1921 року він організував і очолив перший в Україні совєтський юридичний факультет (у КІНГ’у [36]). У його слідчій справі зберігається адресована Молотову телеграма за підписом «Семья Кельман» від 13 листопада 1939 року: «Передовой советский ученый, профессор Киевского университета Кельман Евгений Исаакович с 1937 г., т. е. два года находится в предварительном заключении. Сейчас он осужден на 5 лет лагеря. Материалы дела – клевета трех ныне сосланных врагов народа, с которыми Кельман боролся как с антисоветскими злементами в области науки советского права» (Арк. 1). Він помер на засланні як жертва системи, яку творив зокрема і він сам.
Серед інформаційних нотаток повідомлялось «Про замовлення повноплатних місць на курортах для членів СИР», «Безплатне користування рентгенівським Інститутом», «Розподіл додаткового академічного забезпечення», «Облік прийому дітей наукових робітників до ВИШ’ів» (1927. Грудень. № 2). Було надруковано обіжник Наркомосу «Про порядок звільнення викладачів вузів», кожен уступ якого Ільїнський ретельно, причому по-різному, підкреслив (1928. Січень. № 3), інформацію «Спрощення переведення грошей за кордон за книжки».
Як і по війні, лікарі приймали на Рейтарській, 12 (зараз цього будинка вже немає). Було їх кілька десятків, але слава багатьох із них за ці десятиріччя потьмяніла. Зараз памятають лише декого. Наприклад, внутрішні недуги тут лікували професори Стражеско та Свенсон, хірургічні недуги – Радзієвський, вушні, горлові й носові Гіренко й Де-Ленс, шкіряні та венеричні – Флоринський та Кістяковський, очні – Васютинський, нервові – Киричинський, жіночі Сікорська, Кроль і Хатунцев, дитячі й зубні – свої фахівці (1928. Січень. № 3).
У Домі вчених було прочитано доповіді:
Йосип Гермайзе – «Основні погляди на козацьку революцію в сучасній історіографії» (1928. 9 січня).
Павло Филипович – «О. Кобилянська (з нагоди ювілею)» (1928. 9 січня).
Чистка, а точніше погром Всеукраїнської Академії Наук тривали кілька років. Почалося це зі зміни її керівництва 3 травня 1928 року внаслідок ревізії з «центру». 16 січня 1928 року Сергій Єфремов записав у щоденнику: «Нарешті приїхала довгожданна комісія з Харкова: Озерський [37] та Білик, добрали ще трьох тутешніх» [38]. 10 лютого з Харкова повернувся А. Кримський. Він розповів: «Озерський сидить над доповіддю про Академію Ц[ентральному] Комітетові партії» [39].
І невдовзі після процесу у справі СВУ, 24 червня 1930 року Президія ВУАН вирішила обрати представником адміністрації ВУАН до комісії з чистки академічного апарату вченого секретаря Президії Сергія Михайловича Іваницького-Василенка, а його заступником – завідуючого видавництвом Л. Окіншевича [40]. Перша хвиля чисток пройшла у липні-жовтні 1930 року [41]. Федір Савченко описав її у листі до К. Студинського.
Комісію для чистки апарату ВУАН очолював член ЦКК КП(б)У Михайло Наваловський [42]. На загальних зборах співробітників ВУАН 11 жовтня 1930 року як чорний кардинал своєї доби він дозволив собі (чи йому дозволили ще вищі інстанції) цілком погромницькі формулювання: «[...] Історично-філологічний відділ ВУАН до 1929 р. був гніздом СВУ. В Першому відділі ВУАН вивчення історичної культури провадилося абсолютно без марксистсько-ленінського аналізу. Комісія виявила також шкідницьку роботу в мовних установах при ВУАН» [43].
Активну участь у цих подіях узяв колишній український есдек, з 1917 большевик Степан Степанович Кокошко, старший науковий співробітник Музею Революції. У розпалі подій, 18 липня 1930 року як голова бригади й завідуючий Київського істпарту він з 7 до 10 ½ години читав свої – дуже суворі й різкі – висновки. «Коли все скінчилось, – оповідав Федір Савченко, – Мих[айло] Сергійович Грушевський] з величезним обуренням і запалом сказав і двічі повторив громовим голосом, що з обслідування бригади вийшло «криве зеркало, криве зеркало!!» [44]. Опубліковано – не без скорочень щодо технічного персоналу – протокол засідання комісії для чистки апарату ВУАН від 6 серпня 1930 року. Тут 250 біографічних довідок [45]. Кокошко не сподівався, що невдовзі, 1 листопада 1935 року арештують його самого, а при цьому буде вилучено 43 троцькістські й націоналістичні книжки й два пістолети [46].
Тут постають питання. Після того, як хвиля ніби зпала, у влади виникла потреба 19 листопада прийняти повторне рішення: «Призначили вченого секретаря Президії ВУАН С.М. Іваницького- Василенка представником ВУАН на засіданні Центральної комісії чистки радапарату, яка 20 листопада (себто наступного після цього дня. - С.Б.) розглядатиме питання щодо чистки апарату Академії» [47] .
Докладно оповіла про трагічні події тих років видатний український історик Наталя Полонська-Василенко. У двотомовому нарисі історії Академії, що вийшов у мюнхенському Інституті з дослідження історії та культури СССР (sіс) вона виділила кілька тем: "Чистка ВУАП", "Ідеологічна перебудова ВУАН 1931 року", "Дискредитація вчених" та "Катастрофа 1933 року". Як стверджувала дослідниця – самовидець цих подій, – «Ліквідація гуманітарних установ ВУАН була не лише страшним ударом для її співробітників. Це був вияв нечуваного вандалізму, який перевершив вандалізм перших років революції. Загибель пам'яток культури на початку революції, нищення їх, палення бібліотек, архівів, рукописів – звикли пояснювати і певною мірою виправдувати низьким культурним рівнем тих, хто це робив, а відповідальність за їх некультурність відносили на рахунок «старого режиму», який у свій час не подбав за піднесення культурного рівня людей. Тепер був 1933 рік. Для України це була вже тринадцята зима панування єдиної у світі влади «робітників та селян». Вже 13 років працювали «лікнеп», «фабзавуч», і УССР пишався перед усім світом високою культурою, яку ніби несла комуністична партія. І от, з наказу цієї партії почали нищити все, що було зроблено Українською Академією Наук за 15 років її наполегливої, жертовної праці» [48].
З протилежного боку барикад про погроми початку 30-х було написано теж чимало. Знаходимо рясний матеріал і про ідеологічну перебудову, і про дискредитацію вчених – тільки, природно, в інакшій інтерпретації. Наприклад, у брошурі Андрія Артемського читаємо дослівно, що «дискусія цілковито викрила буржуазну й фашистську суть наукової й політичної діяльности другого [іншого. – С.Б.] представника буржуазної науки – акад. М.С. Грушевського. Ця дискусія не тільки зняла з М.С. Грушевського авреолю наукової незаперечносте, а вона показала й усю шкідливість для пролетаріату й інших трудящих мас тої наукової й політичної роботи, що її вів і веде акад. Грушевський. Дискусія також викрила всю ту роботу, що проводив згаданий академік
для імперіялізму, для реставрації капіталізму у нас» [49].
Чистки стали неодмінним атрибутом наукових буднів. Неможливо уявити, щоб на ці моторошні спектаклі вчені тієї генерації ходили з власної охоти. Навпаки, сам факт присутності вчених на чистках може ілюструвати ті моральні тортури, яких їм завдавали. У щоденнику Ф. Ернста знаходимо цілу серію відповідних записів уже за рік 1933-й. 1 липня 1933 року: «Ввечері на чистці у ВУАН (промова Артемського)» (Арк. 119 зв.). Артемський вважавсь, очевидно, за фахівця з критики Академії. Його виступ 1933 року мав продовжувати й розвивати те, що писав він у своїй брошурі 1931 року.
Дальші записи в щоденнику. 17 липня 1933 року: «Від 7 до 10 1/2 на партчистці ВУАН» (Арк. 121). 19 липня: «Ввечері був на партчистці (перевіряли Лехтмана і Шабльовського)» (Арк. 121 зв.). 25 липня: «З 7 до 10 на партчистці ВУАН» (Арк. 122). 27 липня: «Ввечері на чистці [членів] партії (чистка Олени Шмаргонь)» (Арк. 122 зв.). 10 вересня: «Був на партчистці ВУАН (чистка Іванової і Познанського [?]» (Арк. 123 зв.). 11 вересня: «Ввечері на чистці ВУАН» (Арк. 124). 13 вересня: «Ввечері на чистці у ВУАН» (Там само). Запис 14 вересня: «Ввечері на чистці в ВУАН» (Арк. 124 зв.). І, на жаль, жодних подробиць.
[На жаль С. Білокінь приділив мало уваги діяльності Будинку Вчених під час окупації Києва у 1941 – 1943 рр. – В. Ф.]
За катаклізмів, що падали на українську інтелігенцію протягом XX століття, навіть у найважчі моменти вчена корпорація намагалась забезпечити якусь взаємопідтримку та взаємодопомогу. У роки німецької окупації при відділі суспільної опіки Київської міської управи утворилась комісія, що поклала собі за мету надавати допомогу найменш захищеним представникам творчої інтелігенції. До складу комісії увійшли представники численних установ та організацій Академії наук (В. Чудінов) [50], Українського літературно-художнього товариства (С. Жук), Університету й Учительського інституту (П. Масюк) тощо. Головою комісії став керівник відділу суспільної опіки проф. С.Ю. Гаєвський, заступником голови було обрано В.С. Чудінова. Було ухвалено, що допомоги й пенсії встановлюються за віком, станом здоров’я, висотою кваліфікації й заробітку. Пенсії та допомоги мали тимчасовий характер, у них могли вноситися зміни залежно від перетарифікації ставок оплат. Приймальня відділу суспільної опіки містилася на Фундуклеївській, 44 (будинок зберігся). Протягом 16 січня – 16 березня 1942 року надійшло 307 клопотань: від академіків та членів родин – 12, від професорів та членів родин – 61, від митців та членів родин – 65. 37 подань надійшло від репресованих за большевиків, ще 55 від членів родин. До категорії «членів родин» входили здебільшого удови. Надана їм допомога була досить символічна: від 200-300 карбованців на місяць до 800-1000. За базарними цінами (магазини не діяли) ерзац-хлібина коштувала 250-300 карбованців [51].
[Докладніше про організацію допомоги в блозі:
Український національний солідаризм: діяльність Відділу Суспільної Опіки в Києві. Ч.II. Осінь 1941 – весна 1942 // https://www.ar25.org/node/39649 . - В.Ф.]
Разом з іншими будинками на Хрещатику, Миколаївській та Прорізній спеціальні підрозділи Головного військово-інженерного управління Наркомату оборони СРСР та діючої армії підірвали його 24 чи 25 вересня 1941 року на виконання вказівок вищого радянсько-партійного керівництва [52].
Посилання:
[1]. Білокіпь С. Становлення соцреалізму як "творчого методу" // Голод 1932-1933 років в Україні: причини та наслідки. - К.: Наукова думка, 2003. С. 185-199, 216-219.
[2]. Из деятельности Всеукраинского комитета содействия ученым // Наука на Украине. - X., 1922. - № 2. - С. 166-167. Кельмансон - заст. Голови Вукоопспілки (ВУКС, Всеукр. спілки споживчих коопер. організацій; рішення ПБ ЦК КП(б)У від 2 листопада 1923; ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.6. №40. - Арк. 135 зв.). Заст. наркома фінансів і член колегії наркомату. Рішенням ПБ ЦК КП(б)У від 23 листопада 1923 звільнений. У ВУКС залишився (Там само. - Арк.75 зв., 87 зв., 94 зв., 98, 106, 148 зв., 161).
[3]. Бюлетень Київської секції наукових робітників. - 1931. - Березень. - №1-2. -С.63.
[8]. Бюлетень Київської секції наукових робітників. - 1927. - Грудень. - №2. - С. 13.
[9] ІМФЕ. - Ф. 13-1. - Од. зб. 7. - Арк.53 зв. Фото Будинку учених див.: Бюлетень. - 1930. - № 6-7. - С.ЗЗ.
[10]. Третяк Кирило Олегович. Київ: Путівник по зруйнованому місту. - К.: Київ, ун-т, 1998. - С.94, 100.
[11]. Звіт Бюра Київської секції наукових робітників 1/111 1927 р. - 1/ІІ1 1928 р. - [К., 1928.] - С.23.
[12]. Дім Учених // Бюлетень Київської секції наукових робітників. - 1928. - Січень. - №3. - С.7.
[13]. Падун-Лук'янова Леся Никанорівна. Отаман Українських Січових Стрільців Гриць Коссак // Зона. № 10. - К., 1995. - С. 112-153; Остання адреса. - Т. 1-2. - Вид. 2 (2003). - С. 67-70, 72, 73, 79, 82, 83, 88, 93, 122, 134, 138, 423 (?), 491, 492, 494, 524; Рубльов Ол. Західноукр. інтелігенція у загальнонац. процесах (2004). - С.108, 348-350, 352-355,'372, 376-377, 481- 483, 526, 548; Сварник Г. Збірки НТШ (2005). - С.ЗЗ, 34, 109, 207.
[14]. ГА СБУ. - № 68478 ФП. - Арк.29-30.
[15]. Іваненко Леонід Миколайович (нар. 18 грудня 1932, Київ). Будинок, де живе дух утвердження: До 75-річчя Будинку вчених НАН України // Вісник НАН України. - 2002. - №12. - С.47. Пор.: Його ж. Дух супротиву // Сучасність. - 2002. - №11. - С. 148-158; Його ж. Будні й свята Будинку вчених // Сучасність.-2005.-№2.-С. 152-159.
[16]. Нові призначення. [Добірка "В Українській Академії наук" у рубр.: У Києві] // Прол. правда. - 1926. - 26 березня. - № 68 (1378). - С.4; Наукові установи та організації УСРР. - X., 1930. - С. 30.
[17]. Кирилюк Вітольд. Справа № 242: Іван Шарий та інші // Герої Круг: Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918 року / Унор. Іван Ільєнко. - Дрогобич: Відродження, 1995.-С. 137.
[18]. Див.: Білокінь С. На зламах епохи: Спогади історика. - Біла Церква: О. Пшонківський, 2005. - С. 53, 55.
[19]. ГА СБУ. - № 36546 ФП. - Том 1. - Арк. 148.
[20]. Іваненко Л. Будинок, де живе дух утвердження. - С.47.
[21]. Комісії Дома учених // Бюлетень Київської секції наукових робітників. - 1928. - Січень. - №3. - С.8; Оновлення складу комісії Дому вчених // Там само. - Жовтень. - №12. - С.16.
[22]. Комісії Дому вчених // Бюлетень Київської секції наукових робітників. - 1929. - №5. -С.26.
[23]. Працював у музеї з 1918. Препаратор (Національний художній музей України. - Оп.1. - №34), наприкінці 1933 перебував на посаді лаборанта (ЦДАГО України. - Ф.263. - Оп.1. - №61277 ФП / кор. 1604. - Арк. 11 зв.).
[24]. Пор.: Дорошкевич Олександр Костьович (27 вересня 1889, м. Бронниця Москов. губ. - 1 квітня 1946). Дім Учених у Києві // Бюлетень Київської секції наукових робітників. - 1927. - Грудень. - №2. - С.2-3.
[25]. Літературно-мистецька праця в Домі вчених [Рубр.: Літературна хроніка] // Літ. газета. - 1929. - 15 березня. - №6 (49). - С.7.
[26]. Олтар скорботи; Слюсар С. Дяченко Дмитро Михайлович (14/26 серпня 1887, с. Паглаївка Полтав. губ. - 21 травня 1942). // Київська старовина. - 1995. - Травень-червень. - №3 (312). - С.97-98.
[27]. Наука и научные работники СССР. - Часть VI: Без Москвы и Ленинграда. - Лгр., 1928. - С.196; Висновки бригади в справі проф. Кривченка // Бюлетень Київської секції наукових робітників. - 1931. - Травень-червень. - №5-6. - С.13-17; Історія Національної Академії наук України, 1929-1933: Док. і мат. - К., 1998. - С.108.
[28]. Звіт Бюра Київської секції наукових робітників 1/ІІІ 1927 р. - 1 /III 1928 р. - ГК., 1928.1-С.23.
[29]. Періодичні видання УРСР, 1918-1950: Журнали: Бібліогр. довідник. - К., 1956. - С.9. - № 111. Київське бюро Секції наукових робітників, її канцелярія, її установи, зокрема редакція журналу містились у Палаці праці (вул. Короленка, 33) - тепер Спілка безпеки України.
[31]. Підгайний (Пидгайныїй) Семен Олександрович (17 квітня 1907, станиця Новомиська, Кубань - 14 лист. 1965, м. Торонто, Канада). Українська інтелігенція на Соловках: Спогади 1939-41. - Новий Ульм: Прометей, 1947. С.54-55.
[32]. Остання адреса: Розстріли соловецьких в'язнів з України у 1937-1938 роках. - Т.1. - Вид. 2. - К., 2003. - С.XLIX, 294-296, 361, 474, 523, 607, 610, 611, 613-615, 828, 937, 956. Виходячи з правопису чекістської справи за основне взято транслітероване написання його прізвище «Ніколенко» (С. 610- 615, 1044).
[33]. Миколенко Ничипір Миропович (1888, с. Шилівка Черніг. губ. - 8 грудня 1937). Національна справа й наукові робітники Києва // Бюлетень Київської секції наукових робітників. - 1929. - Травень. - №5. - С.5.
[34]. Ф. Ернст. Виставка монументального портрету худ. Толмачевської // Життя й революція. - 1925. - Жовтень. - Ч. 10. - С. 102-103.
[35]. Наука и научные работники СССР. - Часть VI. Без Москвы и Ленинграда. Л., 1928. - С. 166.
[36]. ЦДАГО України. - 37378 ФП / кор. 385. – Том 2. - Арк.21.
[37]. Озерський (Зебницький) Юрій Іванович (1896, с. Смяч Новгород-Сіверського пов. Чернігівської губ. - 3 листопада 1937, Сандормох), сов. чиновник. Син священика. Боротьбист, член КП(б)У (1920-33). Член Колегії Наркомосу, з грудня 1928 - завідувач Упрнауки (Управління науковими установами Наркомосвіти), член Колегії Упрнауки. Автор праць з проблем педагогіки. Голова ДВОУ. Мешкав у Харкові на Садово-Куликівській, 8, пом. 19. Ув'язнений 23 листопада 1933. Перебував на Соловках. Рішенням судової трійки при колегії ГПУ від 26 лютого 1934 одержав 10 років ИТЛ за статтею 54/11 КК УСРР. 9 жовтня 1937 було вирішено його розстріляти. Дж.: Архів СБУ. - № 36546 ФП. – Том 11. - Арк. 196-200; Білокінь С. Розстрільний список Соловків // Літ. Україна. - 1992. - 23 липня. - № 29 (4490). - С.8; Суровцова Н. Спогади (1996). - С.50; Остання адреса: До 60-річчя соловецької трагедії. - Том 1. - К.: Сфера, 1997. - С.42, 185; Том 2. - К., 1998. - С.180; Історія Національної Академії Наук України, 1924 1928: Документи і матеріали. - К: НБУВ, 1998. - С.531; 1929-1933. К, 1998. - С.62-63; Остання адреса: Розстріли соловецьких в'язнів з України у 1937-1938 роках. - Том 1. - Вид. 2. - К., 2003. - С.310, 381-382; Рубльов Ол. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процессах (1914-1939). - К, 2004. - С.120, 327-328, 427-428, 492, 500-501, 505.
[38]. Єфремов С. Щоденники (1997). - С. 577.
[39]. Там само. - С. 586.
[40]. Історія Національної Академії наук України, 1929-1933: Док. і маг. - К., 1998.-С.410, 110.
[41]. Рибалко Олександр. Чистка з класовим оскалом // Старожитності. - К., 1991. - 4.7 (11). - С.5. Виклад за неповною копією протоколу 13 засідання комісії від 6 серпня 1930 року (ЦДАВО України. - Ф.539. - Оg. 17. - Спр. 148).
[42]. На початку большевицької влади Михайло Дмитрович Наваловський був уже перевіреним фанатичним функціонером совєцьких спецслужб в Україні. Голова трійки окремого відділу ВЧК 14-ї армії, за постановами якої були репресовані повсталі українські селяни (Абраменко Л.М. Последняя обитель: Крым, 1920-1921 годы. - К., 2005. - С. 112). Голова колегії Київського відділку Закордоту. Готуючись до котроїсь із своїх справ, 1921 року він одержав мандат за підписом секретаря ЦК КП(б)У й голови ВУЧК із щонайширшими повноваженнями, напр.: „Все законые требования т. Наваловского должны быть исполняемы немедленно. Неисполнение будет караться всей строгостью существующих законов" („Закордот" в системі спецслужб радянської України. - К., 2000. - С. 144-145).
[43]. Історія Академії наук України, 1929-1933: Документи і матеріали. - К.: Наукова думка, 1998. - С. 122. Пор. с. 416.
[44]. У півстолітніх змаганнях: Вибрані листи до Кирила Студинського. - К., 1993. - С.598.
[45]. ЦДАВО України. - Ф.166. - Оп.9. - №1459. - Арк.2-44; Історія Академії наук України, 1929-1933: Документи і матеріали. - К.: Наукова думка, 1998. - С.99-118.
[47]. Історія Національної Академії наук України, 1929-1933: Док. і маг. - К., 1998. - С.418.
[48]. Полопська-Василенко Н., Проф. д-р. Українська Академія Наук: Нарис історії. - Ч.II: 1931-1941. - Мюнхен, 1958.-С.28.
[49]. Артемський А. Що таке Всеукраїнська Академія Наук (ВУАН). - К.: ВУАІІ, 1931.-С.50.
[50]. В «Енциклопедії українознавства» та енциклопедії Кубійовича-Струка статті про нього немає.
[51]. Малаков Дмитро Васильович (нар. 13 жовтня 1937, Київ). Згадка про трьохсот киян з 1942 року // Київська старовина. - 2000. - Вересень-жовтень. - №5 (335). - С.76-95.
[52]. Жук Борис Касьянович (13 травня 1878, Київ - 22 листопада 1960, Франкфурт-на-Майні). Пожары в Киеве в 1941 году // Вестник Института по изучению СССР. - [Том] 2 (19). - 1956. - Апрель-июнь. - С. 106-110 (докладніше про Б. Жука див.: Ант. Ч. 16-18. - К., 2006. - С.69-70); Вронська Тамара Василівна (нар. 17 липня 1955, м. Київ), Кентій А.В., Кокін Сергій Анатолійович (нар. 30 серпня 1959, с. Нексікан Сусуманського р-ну Магаданської обл., РФ), Лисенко Олександр Євгенович (нар. 27 червня 1955, смт. Катеринопіль Черкаської обл.). Київ у дні нацистської навали // Вронська Т.В. та ін. Київ у дні нацистської навали: За документами рад. спецслужб. - К.; Львів, 2003. - С.32. Як відомо, готуючись до здачі Москви, влада планувала знищення показних об'єктів і там (Судоплатов Павел Анатольевич (1907-1996). Спецоперации: Лубянка и Кремль, 1930-1950 годы. - М.: Олма-Пресс, 1997. - С.209).
Джерела:
Сергій Білокінь, (Київ). КИЇВСЬКА ВЧЕНА КОРПОРАЦІЯ. (20 - 50-ті рр. XX ст.)
Архів Військово-історичного товариства «СПАДЩИНА».
Наші інтереси:
Знати правду про життя на територіях, звільнених від більшовизму, в період 1941-1944 років.
Метою «церкви програмістів» Aryan Softwerk є колективне досягнення Царства божого шляхом розробки софту для самоорганізації шляхетних духовних демосів – арійських церков. Розробка церковного софту –...
Київський Будинок Вчених в радянський період (1927 – 1941)
Світ:
Спецтема:
На хвилі української незалежності 1917-1921 років діячі культури і вчені домагались задоволення як професійних вимог, так і матеріальних, суто людських – і корпоративних, і загальнонаціональних. У першу чергу їм ішлось про взаємодопомогу членів київської вченої корпорації, передусім про її оформлення. З огляду на недавню тоді незалежність найбільшого розмаху все це досягло у 1920-х роках. Тоді в кількох містах України було засновано Будинки вчених.
Грунтовну розвідку про створення радянською владою Будинків вчених зробив відомий дослідник історії Сергій Білокінь, яка подається з незначними скороченнями і повним збереженням нумерації авторських посилань.
Після зміцнення в Києві совєцької влади большевики відразу визначились у ставленні до наукової й культурної інтелігенції. З самого початку було сформовано групу осіб, яким було надано матеріальні пільги. З другого боку, відразу почались і нагінки. Це повторилось у Західній Україні 1939 року, де було проведено таку саму сегрегацію.
На хвилі української незалежності 1917-1921 років діячі культури і вчені домагались задоволення як професійних вимог, так і матеріальних, суто людських – і корпоративних, і загальнонаціональних.
У першу чергу їм ішлось про взаємодопомогу членів київської вченої корпорації, передусім про її оформлення. З огляду на недавню тоді незалежність найбільшого розмаху все це досягло у 1920-х роках. Тоді в кількох містах України було засновано Будинки вчених.
Ясна річ, влада прагнула цей процес контролювати, а як вийде, то й очолити. За вчених узялися раніше, аніж за створення «творчих спілок» письменників і митців [1]. Ще 19 березня 1922 року в Харкові відбувся пленум Всеукраїнського комітету сприяння вченим (голова – комуністичний функціонер Д. Мануїльський). Пленум ухвалив: «Признать необходимым приступить немедленно к организации 4-х «домов ученых» в крупных центрах Украины: Харькове, Киеве, Одессе и Екатеринославе. Причем при «домах ученых» в голодающих губерниях учредить также столовые для работников науки». На уповноважених було затверджено двох номенклатурників: по Києву Яна Гамарніка і по Катеринославу Кельмансона [2]. Природно, оскільки влада на місцях не вважала організацію їдалень за справу першочергову, все це затяглося надовго. Навесні 1931 року Будинки наукових працівників («Доми наукових робітників») все-таки вже існували в Києві (вул. Пушкінська. 1), Харкові (вул. Раднаркому, 8), Одесі (вул. Щепкіна, 12) та Дніпропетровську (проспект Карла Маркса – Будинок культури) [3]. Природно, що очолювали Будинки вчених комуністичні функціонери, а їх спершу бракувало і бракувало на них коштів. […]
1 грудня 1927 року Президія Київського Окрвиконкому ухвалила постанову ч. 46: «1) Передати секції наукових робітників будинок ч. 1-3 на Пушкінській вул., що його зараз займає клуб Комфон, включаючи й те приміщення, що займають приватні мешканці. [...] 3) Дозволити клубу Комфон вивезти меблю, що є в будинкові, рівно як і все майно й устаткування, що його клуб Комфон до цього будинку привіз. 4) Що-до люстр та дзеркал, що весь час були в цьому будинкові, до того як його зайняв клуб Комфон і що є належністю будинку, – їх в цьому будинкові залишити» [8].
Київський Будинок вчених відкрився 24 грудня [9]. Тут вченим було передано кол. Дім Зайцева, у приміщенні якого за гетьмана розташувався Український національний клуб, а за большевиків – єврейський клуб «Комфон» [10]. Випадкова обставина, об'єднаність садиб двох будинків (№№ 1 та 3), спричинились до того, що секція одержала навіть два будинки, щоправда, один з них був увесь зайнятий приватними помешканнями [11]. Як окрема цільна організація Дім учених у двох поверхах, наріжних від вулиці Свердлова (Прорізної), зайняв 24 кімнати. Сюди входило два зали (на 180 місць кожна), дві вітальні (тут відбувались засідання бюра СИР та Правління й комісій Дому учених), аудиторія на 70 душ, читальня, кімната для правління, кімната для радіогуртка, кімната для артистів, фойє при кінозалі, прохідна кімната до кіна. В артистичній кімнаті та фойє буднями відбувалась гурткова праця. Від фойє йшла довга крита веранда з гротом. Узимку вона була холодна, але за помірної температури там влаштовували виставки, акваріуми, фізкультурні вправи тощо. З веранди був вихід в садок на майданчик, де міг бути лаун-теніс, кеглі тощо [12].
[Довідка:
Будівлю по вулиці Пушкінській, 1, ріг Прорізної (в радянський час – Свердлова) було зведено у 1880-і роки за проектом архітектора Володимира Ніколаєва на замовлення багатія Мойсея Зайцева та оформлено в дусі східного, «мавританського» зодчества.
Пізніше власником наріжної ділянки став один з «цукрових королів» Лев Бродський. За його ініціативою в будинку обладнали приміщення для так званого Громадського зібрання «Конкордія» (в буквальному перекладі – «згода»). Це був заснований у 1908 році самим Бродським елітний клуб, де відвідувачі, переважно заможні євреї, проводили час за грою в карти. Пізніше, у 1918-му, приміщенням «Конкордії» користувалося українське об’єднання «Родина», а після встановлення радянської влади тут певний час містився єврейський клуб «Комфон». – В.Ф.]
Першим директором київського Дому учених став галичанин Микола Сабат, рідний брат акторки театру «Березіль» Софії Федорцевої. Народившись 1892 року в Бучацькому повіті в родині греко-католицького священика і закінчивши 1911 року Стрийську гімназію, Микола Сабат прослухав три курси юридичного факультету Львівського університету. Під час війни служив молодшим офіцером, потрапив у російський полон. До жовтня 1918 року перебував у Воронезькій губернії. Повернувшись до Галичини, вступив до Української галицької армії. Її Третім корпусом командував тоді полковник Гриць Коссак [13], а лейтенант Микола Сабат командував ротою. 1919 року він перебував в одному таборі Дайчгабель з Думиним, Ріпою й Труббе. Виїхав до СРСР – перш) до Ленінграда, тоді до Москви. Учраспред, що керував галицьким бюро при ЦК КП(б)У, М. Баран направив усіх до Центральної партійної школи при ЦК. Чекіст так сформулював його свідчення: «В Доме Ученных (sіс), заведующим которого я был поставлен Бараном, я обнаружил широкие возможности для ведення контр-революционной националистической работы. По своей деятельности я себя считал в роли связывающего различных к-р. националистических злементов научных кругов Києва. Моя линия поведения всячески способствовала этим злементам группироваться в Дому Ученных (sіс). Я все использовал для того, чтобы дать возможность националистам – явным контр-революционерам […] проникать в различные секции, комиссии и т.п. Моя деятельность в Доме Ученных (sіс) вела к организации и сплочению украинских контр-революционных националистических сил. В зтот период 1928-1930 г.г., т.е. до исключения меня из партии (я первый раз был исключен в конце 1929 г.) я в своїй контр-революционной деятельности наиболее близко был связан с ДОРОШКЕВИЧЕМ – профессор ИНО, МИКОЛЕНКО – быв. директор КИНХ'а, ЛЕВИЦКИМ – быв. директор мединститута, ВЬІСОЧАНСКИМ –профессор кооперативного института, ВЕСЕЛОВСКИМ – профессор сель.-хоз. института, ВОЛОШИНЬІМ – лектор Киевских ВУЗ'ов и МАКОВСКИМ – научным работником УАН (галичанин)» [14].
Першим головою Ради Будинку вчених був відомий зоолог професор Микола Васильович Шарлемань [15]. По війні, коли відбулось усе, що мало відбутись, його знань влада не потребувала, й він перебував на узбіччі наукового життя. Лише Д.С. Ліхачов у «Трудах» свого відділу давньоруської літератури Пушкінського дому друкував його етюди, присвячені «Слову про Ігорів похід». А тоді, з 1926 року Шарлемань був інспектором охорони пам'яток природи [16].
Від моменту його відкриття заступником директора київського Будинку вчених став автор перших спогадів про бій під Крутами учасник цього бою мовознавець Іван Ількович Шарий (25 лютого 1894 – 25 лютого 1930)[17]. Сестра його дружини Марфи Євдокія Дмитрівна (за чоловіком Дубрівна) стала в Будинку вчених бібліотекаркою (після війни бібліотекарка Ботанічного саду їм. акад. Фоміна) [18]. 1934 року секретаркою Будинку вчених стала дружина Євгена Плужника Галина Автономівна [19]. За німців вона виїхала на еміграцію.
Під час репресій добирався новий тип керівництва Будинку вчених, як і взагалі адміністрації. Ініціатор ділових ігор Леонід Миколайович Іваненко слушно відзначив: «Нове, зручне для влади керівництво, було, ясна річ, цілком слухняним і свідомим» [20].
У 1927-33 роках, себто аж до власного арешту з Будинком вчених близько співробітничав історик мистецтв Федір Ернст [21]. Він входив до комісії з його оздоблення [22]. 23 грудня 1927 року в його щоденнику з'явився такий запис: «Видача картин (числом 21) та пари бронзових канделябрів й статуї робітника для прикраси будинку учених. Перевозка їх до будинку і розвіска разом з [] Галяном» [23]. (Арк. 53 зв.). І наступного дня, 24 грудня: «Ввечері одкриття будинку учених [24] (Там само).
З самого початку Ф. Ернст входив до лекційної комісії, згодом – до літературно-мистецької. У листопаді 1928 р. Ф. Ернст зробив тут доповідь на таку цікаву й актуальну на той час тему, як «Українське барокко в минулому й сучасному» [25]. Тема була, зрештою, навіть гостра, оскільки в ті часи у стилі українського барокко будувалась Сільськогосподарська академія, про це говорили й писали. Звернення до стилю барокко викликало різку режимну критику, а невдовзі й самого його промотора Дмитра Дяченка було арештовано й розстріляно [26].
11 березня 1928 року Федір Ернст занотував: «О 6 год. З Крамаренком у будинкові учених в справі написання портретів для буд.[инку] учених» (Арк. 62). І на звороті: «Умовились на три портрети з Крамаренком за 200 крб.» (арк. 62 зв.). А 21 жовтня 1933 року Ф. Ернст занотував: «В Музеї був Кривенко (?) з Буд.[инку] Учених, просив виділити декоративні речі для Будинку» (Арк. 127 зв.). Можливо, тут ідеться про професора-економіста Георгія Олексійовича Кривченка (16 травня 1883, Кибинці Полт. губ. – 11 березня 1960), фахівця з економіки сільського господарства, вихованця Мюнхенського університету [27].
Київський Будинок вчених об'єднував багато людей. Якщо на 1 березня 1928 року у секції наукових робітників було зареєстровано 1329 вчених, то членами Будинку вчених майже половину – 606 душ. Крім того, постійних гостей (переважно, членів родин) нараховувалось 219 [28].
У 1926-31 роках Київська секція наукових робітників видавала свій «Бюлетень» [29] – важливе джерело з історії повсякденного життя української наукової інтелігенції. Це видання містить доволі рясний матеріал, за яким можна уявити про повсякденне життя київських вчених доволі докладно. […]
«Бюлетень» підписували різні особи: то по троє, то безособовим виразом «Колегія», то одна й та сама особа (трохи пізніше – кілька чисел – зовсім інша), тоді знов та сама. Одне слово, з-поміж редакторів визначався директор Всеукраїнської бібліотеки України Ничипір Миколенко. Досі єдиний, до того ж дуже яскраво, розповів про нього Підгайний [31]. Скінчилось тим, що Миколенко опинився на Соловках і 8 грудня 1937 року був розстріляний [32]. А тоді, з травня 1929 року у кількох числах «Бюлетеню» він почав друкувати «керівну» статтю «Національна справа й наукові робітники Києва», й першу подачу завершив розлогою цитатою із Сталіна: «На адресу його (великодержавного шовінізму. - С.Б.) XII з'їзд ВКП(б) устами т. Сталіна сказав: «Звичайно, коли б не було великоросійського шовінізму, що є нападний, бо він є сильний, тому що й раніш він був сильний, і звички пригнічувати й принижувати в нього залишились, – коли б великоросійського шовінізму не було, то, можливо, й шовінізм місцевий, як відповідь на шовінізм великоросійський існував-би в мінімальному, в мініатюрному виді [...]» [33]. Найцікавіше тут – нотатки, які зробив унизу сторінки читач, уже згаданий вище Іллінський. Старим, ще дореволюційним правописом він занотував: «Бедные украинцы! Все-то их угнетают! Даже теперь (sіс)!» І на вільному місці, під статею: «Видно, что «товариш Миколенко» здорово ненавидит «кацапов»!.. Он был бы рад их сьесть живьем!».
Гуртками керували К.О. Толмачевська [34], Л.П. Хереско, О.Я. Іконнікова, Л.А. Томкевич. У керівничій та організаційній справі брали участь М.П. Лоркевич, М.В. Іваницька, М.І. Коровай.
Художнє кіно переглядали на двох сеансах щовівторка, середи, четверга й п'ятниці. Німі наукові фільми виставляли в супроводі поясень вчених, наприклад, під час фільму «Дніпрові пороги» говорив Йосип Гермайзе (1928. З0 січня)
«Бюлетень» друкував статті з актуальних питань щоденного життя вчених:
Кельман Євгеній Ісакович (ЗО грудня 1891 – квітень 1945). Нова постанова РИК УСРР в справі квартплатні (1927. Грудень. № 2).
Професор Київського інституту народного господарства, фахівець із господарчого права й цивільного процесу [35], 1921 року він організував і очолив перший в Україні совєтський юридичний факультет (у КІНГ’у [36]). У його слідчій справі зберігається адресована Молотову телеграма за підписом «Семья Кельман» від 13 листопада 1939 року: «Передовой советский ученый, профессор Киевского университета Кельман Евгений Исаакович с 1937 г., т. е. два года находится в предварительном заключении. Сейчас он осужден на 5 лет лагеря. Материалы дела – клевета трех ныне сосланных врагов народа, с которыми Кельман боролся как с антисоветскими злементами в области науки советского права» (Арк. 1). Він помер на засланні як жертва системи, яку творив зокрема і він сам.
Серед інформаційних нотаток повідомлялось «Про замовлення повноплатних місць на курортах для членів СИР», «Безплатне користування рентгенівським Інститутом», «Розподіл додаткового академічного забезпечення», «Облік прийому дітей наукових робітників до ВИШ’ів» (1927. Грудень. № 2). Було надруковано обіжник Наркомосу «Про порядок звільнення викладачів вузів», кожен уступ якого Ільїнський ретельно, причому по-різному, підкреслив (1928. Січень. № 3), інформацію «Спрощення переведення грошей за кордон за книжки».
Як і по війні, лікарі приймали на Рейтарській, 12 (зараз цього будинка вже немає). Було їх кілька десятків, але слава багатьох із них за ці десятиріччя потьмяніла. Зараз памятають лише декого. Наприклад, внутрішні недуги тут лікували професори Стражеско та Свенсон, хірургічні недуги – Радзієвський, вушні, горлові й носові Гіренко й Де-Ленс, шкіряні та венеричні – Флоринський та Кістяковський, очні – Васютинський, нервові – Киричинський, жіночі Сікорська, Кроль і Хатунцев, дитячі й зубні – свої фахівці (1928. Січень. № 3).
У Домі вчених було прочитано доповіді:
Йосип Гермайзе – «Основні погляди на козацьку революцію в сучасній історіографії» (1928. 9 січня).
Павло Филипович – «О. Кобилянська (з нагоди ювілею)» (1928. 9 січня).
Чистка, а точніше погром Всеукраїнської Академії Наук тривали кілька років. Почалося це зі зміни її керівництва 3 травня 1928 року внаслідок ревізії з «центру». 16 січня 1928 року Сергій Єфремов записав у щоденнику: «Нарешті приїхала довгожданна комісія з Харкова: Озерський [37] та Білик, добрали ще трьох тутешніх» [38]. 10 лютого з Харкова повернувся А. Кримський. Він розповів: «Озерський сидить над доповіддю про Академію Ц[ентральному] Комітетові партії» [39].
І невдовзі після процесу у справі СВУ, 24 червня 1930 року Президія ВУАН вирішила обрати представником адміністрації ВУАН до комісії з чистки академічного апарату вченого секретаря Президії Сергія Михайловича Іваницького-Василенка, а його заступником – завідуючого видавництвом Л. Окіншевича [40]. Перша хвиля чисток пройшла у липні-жовтні 1930 року [41]. Федір Савченко описав її у листі до К. Студинського.
Комісію для чистки апарату ВУАН очолював член ЦКК КП(б)У Михайло Наваловський [42]. На загальних зборах співробітників ВУАН 11 жовтня 1930 року як чорний кардинал своєї доби він дозволив собі (чи йому дозволили ще вищі інстанції) цілком погромницькі формулювання: «[...] Історично-філологічний відділ ВУАН до 1929 р. був гніздом СВУ. В Першому відділі ВУАН вивчення історичної культури провадилося абсолютно без марксистсько-ленінського аналізу. Комісія виявила також шкідницьку роботу в мовних установах при ВУАН» [43].
Активну участь у цих подіях узяв колишній український есдек, з 1917 большевик Степан Степанович Кокошко, старший науковий співробітник Музею Революції. У розпалі подій, 18 липня 1930 року як голова бригади й завідуючий Київського істпарту він з 7 до 10 ½ години читав свої – дуже суворі й різкі – висновки. «Коли все скінчилось, – оповідав Федір Савченко, – Мих[айло] Сергійович Грушевський] з величезним обуренням і запалом сказав і двічі повторив громовим голосом, що з обслідування бригади вийшло «криве зеркало, криве зеркало!!» [44]. Опубліковано – не без скорочень щодо технічного персоналу – протокол засідання комісії для чистки апарату ВУАН від 6 серпня 1930 року. Тут 250 біографічних довідок [45]. Кокошко не сподівався, що невдовзі, 1 листопада 1935 року арештують його самого, а при цьому буде вилучено 43 троцькістські й націоналістичні книжки й два пістолети [46].
Тут постають питання. Після того, як хвиля ніби зпала, у влади виникла потреба 19 листопада прийняти повторне рішення: «Призначили вченого секретаря Президії ВУАН С.М. Іваницького- Василенка представником ВУАН на засіданні Центральної комісії чистки радапарату, яка 20 листопада (себто наступного після цього дня. - С.Б.) розглядатиме питання щодо чистки апарату Академії» [47] .
Докладно оповіла про трагічні події тих років видатний український історик Наталя Полонська-Василенко. У двотомовому нарисі історії Академії, що вийшов у мюнхенському Інституті з дослідження історії та культури СССР (sіс) вона виділила кілька тем: "Чистка ВУАП", "Ідеологічна перебудова ВУАН 1931 року", "Дискредитація вчених" та "Катастрофа 1933 року". Як стверджувала дослідниця – самовидець цих подій, – «Ліквідація гуманітарних установ ВУАН була не лише страшним ударом для її співробітників. Це був вияв нечуваного вандалізму, який перевершив вандалізм перших років революції. Загибель пам'яток культури на початку революції, нищення їх, палення бібліотек, архівів, рукописів – звикли пояснювати і певною мірою виправдувати низьким культурним рівнем тих, хто це робив, а відповідальність за їх некультурність відносили на рахунок «старого режиму», який у свій час не подбав за піднесення культурного рівня людей. Тепер був 1933 рік. Для України це була вже тринадцята зима панування єдиної у світі влади «робітників та селян». Вже 13 років працювали «лікнеп», «фабзавуч», і УССР пишався перед усім світом високою культурою, яку ніби несла комуністична партія. І от, з наказу цієї партії почали нищити все, що було зроблено Українською Академією Наук за 15 років її наполегливої, жертовної праці» [48].
З протилежного боку барикад про погроми початку 30-х було написано теж чимало. Знаходимо рясний матеріал і про ідеологічну перебудову, і про дискредитацію вчених – тільки, природно, в інакшій інтерпретації. Наприклад, у брошурі Андрія Артемського читаємо дослівно, що «дискусія цілковито викрила буржуазну й фашистську суть наукової й політичної діяльности другого [іншого. – С.Б.] представника буржуазної науки – акад. М.С. Грушевського. Ця дискусія не тільки зняла з М.С. Грушевського авреолю наукової незаперечносте, а вона показала й усю шкідливість для пролетаріату й інших трудящих мас тої наукової й політичної роботи, що її вів і веде акад. Грушевський. Дискусія також викрила всю ту роботу, що проводив згаданий академік
для імперіялізму, для реставрації капіталізму у нас» [49].
Чистки стали неодмінним атрибутом наукових буднів. Неможливо уявити, щоб на ці моторошні спектаклі вчені тієї генерації ходили з власної охоти. Навпаки, сам факт присутності вчених на чистках може ілюструвати ті моральні тортури, яких їм завдавали. У щоденнику Ф. Ернста знаходимо цілу серію відповідних записів уже за рік 1933-й. 1 липня 1933 року: «Ввечері на чистці у ВУАН (промова Артемського)» (Арк. 119 зв.). Артемський вважавсь, очевидно, за фахівця з критики Академії. Його виступ 1933 року мав продовжувати й розвивати те, що писав він у своїй брошурі 1931 року.
Дальші записи в щоденнику. 17 липня 1933 року: «Від 7 до 10 1/2 на партчистці ВУАН» (Арк. 121). 19 липня: «Ввечері був на партчистці (перевіряли Лехтмана і Шабльовського)» (Арк. 121 зв.). 25 липня: «З 7 до 10 на партчистці ВУАН» (Арк. 122). 27 липня: «Ввечері на чистці [членів] партії (чистка Олени Шмаргонь)» (Арк. 122 зв.). 10 вересня: «Був на партчистці ВУАН (чистка Іванової і Познанського [?]» (Арк. 123 зв.). 11 вересня: «Ввечері на чистці ВУАН» (Арк. 124). 13 вересня: «Ввечері на чистці у ВУАН» (Там само). Запис 14 вересня: «Ввечері на чистці в ВУАН» (Арк. 124 зв.). І, на жаль, жодних подробиць.
[На жаль С. Білокінь приділив мало уваги діяльності Будинку Вчених під час окупації Києва у 1941 – 1943 рр. – В. Ф.]
За катаклізмів, що падали на українську інтелігенцію протягом XX століття, навіть у найважчі моменти вчена корпорація намагалась забезпечити якусь взаємопідтримку та взаємодопомогу. У роки німецької окупації при відділі суспільної опіки Київської міської управи утворилась комісія, що поклала собі за мету надавати допомогу найменш захищеним представникам творчої інтелігенції. До складу комісії увійшли представники численних установ та організацій Академії наук (В. Чудінов) [50], Українського літературно-художнього товариства (С. Жук), Університету й Учительського інституту (П. Масюк) тощо. Головою комісії став керівник відділу суспільної опіки проф. С.Ю. Гаєвський, заступником голови було обрано В.С. Чудінова. Було ухвалено, що допомоги й пенсії встановлюються за віком, станом здоров’я, висотою кваліфікації й заробітку. Пенсії та допомоги мали тимчасовий характер, у них могли вноситися зміни залежно від перетарифікації ставок оплат. Приймальня відділу суспільної опіки містилася на Фундуклеївській, 44 (будинок зберігся). Протягом 16 січня – 16 березня 1942 року надійшло 307 клопотань: від академіків та членів родин – 12, від професорів та членів родин – 61, від митців та членів родин – 65. 37 подань надійшло від репресованих за большевиків, ще 55 від членів родин. До категорії «членів родин» входили здебільшого удови. Надана їм допомога була досить символічна: від 200-300 карбованців на місяць до 800-1000. За базарними цінами (магазини не діяли) ерзац-хлібина коштувала 250-300 карбованців [51].
[Докладніше про організацію допомоги в блозі:
Український національний солідаризм: діяльність Відділу Суспільної Опіки в Києві. Ч.II. Осінь 1941 – весна 1942 // https://www.ar25.org/node/39649 . - В.Ф.]
Разом з іншими будинками на Хрещатику, Миколаївській та Прорізній спеціальні підрозділи Головного військово-інженерного управління Наркомату оборони СРСР та діючої армії підірвали його 24 чи 25 вересня 1941 року на виконання вказівок вищого радянсько-партійного керівництва [52].
Посилання:
[1]. Білокіпь С. Становлення соцреалізму як "творчого методу" // Голод 1932-1933 років в Україні: причини та наслідки. - К.: Наукова думка, 2003. С. 185-199, 216-219.
[2]. Из деятельности Всеукраинского комитета содействия ученым // Наука на Украине. - X., 1922. - № 2. - С. 166-167. Кельмансон - заст. Голови Вукоопспілки (ВУКС, Всеукр. спілки споживчих коопер. організацій; рішення ПБ ЦК КП(б)У від 2 листопада 1923; ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.6. №40. - Арк. 135 зв.). Заст. наркома фінансів і член колегії наркомату. Рішенням ПБ ЦК КП(б)У від 23 листопада 1923 звільнений. У ВУКС залишився (Там само. - Арк.75 зв., 87 зв., 94 зв., 98, 106, 148 зв., 161).
[3]. Бюлетень Київської секції наукових робітників. - 1931. - Березень. - №1-2. -С.63.
[8]. Бюлетень Київської секції наукових робітників. - 1927. - Грудень. - №2. - С. 13.
[9] ІМФЕ. - Ф. 13-1. - Од. зб. 7. - Арк.53 зв. Фото Будинку учених див.: Бюлетень. - 1930. - № 6-7. - С.ЗЗ.
[10]. Третяк Кирило Олегович. Київ: Путівник по зруйнованому місту. - К.: Київ, ун-т, 1998. - С.94, 100.
[11]. Звіт Бюра Київської секції наукових робітників 1/111 1927 р. - 1/ІІ1 1928 р. - [К., 1928.] - С.23.
[12]. Дім Учених // Бюлетень Київської секції наукових робітників. - 1928. - Січень. - №3. - С.7.
[13]. Падун-Лук'янова Леся Никанорівна. Отаман Українських Січових Стрільців Гриць Коссак // Зона. № 10. - К., 1995. - С. 112-153; Остання адреса. - Т. 1-2. - Вид. 2 (2003). - С. 67-70, 72, 73, 79, 82, 83, 88, 93, 122, 134, 138, 423 (?), 491, 492, 494, 524; Рубльов Ол. Західноукр. інтелігенція у загальнонац. процесах (2004). - С.108, 348-350, 352-355,'372, 376-377, 481- 483, 526, 548; Сварник Г. Збірки НТШ (2005). - С.ЗЗ, 34, 109, 207.
[14]. ГА СБУ. - № 68478 ФП. - Арк.29-30.
[15]. Іваненко Леонід Миколайович (нар. 18 грудня 1932, Київ). Будинок, де живе дух утвердження: До 75-річчя Будинку вчених НАН України // Вісник НАН України. - 2002. - №12. - С.47. Пор.: Його ж. Дух супротиву // Сучасність. - 2002. - №11. - С. 148-158; Його ж. Будні й свята Будинку вчених // Сучасність.-2005.-№2.-С. 152-159.
[16]. Нові призначення. [Добірка "В Українській Академії наук" у рубр.: У Києві] // Прол. правда. - 1926. - 26 березня. - № 68 (1378). - С.4; Наукові установи та організації УСРР. - X., 1930. - С. 30.
[17]. Кирилюк Вітольд. Справа № 242: Іван Шарий та інші // Герої Круг: Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918 року / Унор. Іван Ільєнко. - Дрогобич: Відродження, 1995.-С. 137.
[18]. Див.: Білокінь С. На зламах епохи: Спогади історика. - Біла Церква: О. Пшонківський, 2005. - С. 53, 55.
[19]. ГА СБУ. - № 36546 ФП. - Том 1. - Арк. 148.
[20]. Іваненко Л. Будинок, де живе дух утвердження. - С.47.
[21]. Комісії Дома учених // Бюлетень Київської секції наукових робітників. - 1928. - Січень. - №3. - С.8; Оновлення складу комісії Дому вчених // Там само. - Жовтень. - №12. - С.16.
[22]. Комісії Дому вчених // Бюлетень Київської секції наукових робітників. - 1929. - №5. -С.26.
[23]. Працював у музеї з 1918. Препаратор (Національний художній музей України. - Оп.1. - №34), наприкінці 1933 перебував на посаді лаборанта (ЦДАГО України. - Ф.263. - Оп.1. - №61277 ФП / кор. 1604. - Арк. 11 зв.).
[24]. Пор.: Дорошкевич Олександр Костьович (27 вересня 1889, м. Бронниця Москов. губ. - 1 квітня 1946). Дім Учених у Києві // Бюлетень Київської секції наукових робітників. - 1927. - Грудень. - №2. - С.2-3.
[25]. Літературно-мистецька праця в Домі вчених [Рубр.: Літературна хроніка] // Літ. газета. - 1929. - 15 березня. - №6 (49). - С.7.
[26]. Олтар скорботи; Слюсар С. Дяченко Дмитро Михайлович (14/26 серпня 1887, с. Паглаївка Полтав. губ. - 21 травня 1942). // Київська старовина. - 1995. - Травень-червень. - №3 (312). - С.97-98.
[27]. Наука и научные работники СССР. - Часть VI: Без Москвы и Ленинграда. - Лгр., 1928. - С.196; Висновки бригади в справі проф. Кривченка // Бюлетень Київської секції наукових робітників. - 1931. - Травень-червень. - №5-6. - С.13-17; Історія Національної Академії наук України, 1929-1933: Док. і мат. - К., 1998. - С.108.
[28]. Звіт Бюра Київської секції наукових робітників 1/ІІІ 1927 р. - 1 /III 1928 р. - ГК., 1928.1-С.23.
[29]. Періодичні видання УРСР, 1918-1950: Журнали: Бібліогр. довідник. - К., 1956. - С.9. - № 111. Київське бюро Секції наукових робітників, її канцелярія, її установи, зокрема редакція журналу містились у Палаці праці (вул. Короленка, 33) - тепер Спілка безпеки України.
[31]. Підгайний (Пидгайныїй) Семен Олександрович (17 квітня 1907, станиця Новомиська, Кубань - 14 лист. 1965, м. Торонто, Канада). Українська інтелігенція на Соловках: Спогади 1939-41. - Новий Ульм: Прометей, 1947. С.54-55.
[32]. Остання адреса: Розстріли соловецьких в'язнів з України у 1937-1938 роках. - Т.1. - Вид. 2. - К., 2003. - С.XLIX, 294-296, 361, 474, 523, 607, 610, 611, 613-615, 828, 937, 956. Виходячи з правопису чекістської справи за основне взято транслітероване написання його прізвище «Ніколенко» (С. 610- 615, 1044).
[33]. Миколенко Ничипір Миропович (1888, с. Шилівка Черніг. губ. - 8 грудня 1937). Національна справа й наукові робітники Києва // Бюлетень Київської секції наукових робітників. - 1929. - Травень. - №5. - С.5.
[34]. Ф. Ернст. Виставка монументального портрету худ. Толмачевської // Життя й революція. - 1925. - Жовтень. - Ч. 10. - С. 102-103.
[35]. Наука и научные работники СССР. - Часть VI. Без Москвы и Ленинграда. Л., 1928. - С. 166.
[36]. ЦДАГО України. - 37378 ФП / кор. 385. – Том 2. - Арк.21.
[37]. Озерський (Зебницький) Юрій Іванович (1896, с. Смяч Новгород-Сіверського пов. Чернігівської губ. - 3 листопада 1937, Сандормох), сов. чиновник. Син священика. Боротьбист, член КП(б)У (1920-33). Член Колегії Наркомосу, з грудня 1928 - завідувач Упрнауки (Управління науковими установами Наркомосвіти), член Колегії Упрнауки. Автор праць з проблем педагогіки. Голова ДВОУ. Мешкав у Харкові на Садово-Куликівській, 8, пом. 19. Ув'язнений 23 листопада 1933. Перебував на Соловках. Рішенням судової трійки при колегії ГПУ від 26 лютого 1934 одержав 10 років ИТЛ за статтею 54/11 КК УСРР. 9 жовтня 1937 було вирішено його розстріляти. Дж.: Архів СБУ. - № 36546 ФП. – Том 11. - Арк. 196-200; Білокінь С. Розстрільний список Соловків // Літ. Україна. - 1992. - 23 липня. - № 29 (4490). - С.8; Суровцова Н. Спогади (1996). - С.50; Остання адреса: До 60-річчя соловецької трагедії. - Том 1. - К.: Сфера, 1997. - С.42, 185; Том 2. - К., 1998. - С.180; Історія Національної Академії Наук України, 1924 1928: Документи і матеріали. - К: НБУВ, 1998. - С.531; 1929-1933. К, 1998. - С.62-63; Остання адреса: Розстріли соловецьких в'язнів з України у 1937-1938 роках. - Том 1. - Вид. 2. - К., 2003. - С.310, 381-382; Рубльов Ол. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процессах (1914-1939). - К, 2004. - С.120, 327-328, 427-428, 492, 500-501, 505.
[38]. Єфремов С. Щоденники (1997). - С. 577.
[39]. Там само. - С. 586.
[40]. Історія Національної Академії наук України, 1929-1933: Док. і маг. - К., 1998.-С.410, 110.
[41]. Рибалко Олександр. Чистка з класовим оскалом // Старожитності. - К., 1991. - 4.7 (11). - С.5. Виклад за неповною копією протоколу 13 засідання комісії від 6 серпня 1930 року (ЦДАВО України. - Ф.539. - Оg. 17. - Спр. 148).
[42]. На початку большевицької влади Михайло Дмитрович Наваловський був уже перевіреним фанатичним функціонером совєцьких спецслужб в Україні. Голова трійки окремого відділу ВЧК 14-ї армії, за постановами якої були репресовані повсталі українські селяни (Абраменко Л.М. Последняя обитель: Крым, 1920-1921 годы. - К., 2005. - С. 112). Голова колегії Київського відділку Закордоту. Готуючись до котроїсь із своїх справ, 1921 року він одержав мандат за підписом секретаря ЦК КП(б)У й голови ВУЧК із щонайширшими повноваженнями, напр.: „Все законые требования т. Наваловского должны быть исполняемы немедленно. Неисполнение будет караться всей строгостью существующих законов" („Закордот" в системі спецслужб радянської України. - К., 2000. - С. 144-145).
[43]. Історія Академії наук України, 1929-1933: Документи і матеріали. - К.: Наукова думка, 1998. - С. 122. Пор. с. 416.
[44]. У півстолітніх змаганнях: Вибрані листи до Кирила Студинського. - К., 1993. - С.598.
[45]. ЦДАВО України. - Ф.166. - Оп.9. - №1459. - Арк.2-44; Історія Академії наук України, 1929-1933: Документи і матеріали. - К.: Наукова думка, 1998. - С.99-118.
[46]. Галузевий архів СБУ. - № 33234 ФП. - Том2. - Арк.40-42.
[47]. Історія Національної Академії наук України, 1929-1933: Док. і маг. - К., 1998. - С.418.
[48]. Полопська-Василенко Н., Проф. д-р. Українська Академія Наук: Нарис історії. - Ч.II: 1931-1941. - Мюнхен, 1958.-С.28.
[49]. Артемський А. Що таке Всеукраїнська Академія Наук (ВУАН). - К.: ВУАІІ, 1931.-С.50.
[50]. В «Енциклопедії українознавства» та енциклопедії Кубійовича-Струка статті про нього немає.
[51]. Малаков Дмитро Васильович (нар. 13 жовтня 1937, Київ). Згадка про трьохсот киян з 1942 року // Київська старовина. - 2000. - Вересень-жовтень. - №5 (335). - С.76-95.
[52]. Жук Борис Касьянович (13 травня 1878, Київ - 22 листопада 1960, Франкфурт-на-Майні). Пожары в Киеве в 1941 году // Вестник Института по изучению СССР. - [Том] 2 (19). - 1956. - Апрель-июнь. - С. 106-110 (докладніше про Б. Жука див.: Ант. Ч. 16-18. - К., 2006. - С.69-70); Вронська Тамара Василівна (нар. 17 липня 1955, м. Київ), Кентій А.В., Кокін Сергій Анатолійович (нар. 30 серпня 1959, с. Нексікан Сусуманського р-ну Магаданської обл., РФ), Лисенко Олександр Євгенович (нар. 27 червня 1955, смт. Катеринопіль Черкаської обл.). Київ у дні нацистської навали // Вронська Т.В. та ін. Київ у дні нацистської навали: За документами рад. спецслужб. - К.; Львів, 2003. - С.32. Як відомо, готуючись до здачі Москви, влада планувала знищення показних об'єктів і там (Судоплатов Павел Анатольевич (1907-1996). Спецоперации: Лубянка и Кремль, 1930-1950 годы. - М.: Олма-Пресс, 1997. - С.209).
Джерела:
Знати правду про життя на територіях, звільнених від більшовизму, в період 1941-1944 років.
Зверніть увагу
Стартап Aryan Softwerk запрошує ІТ-фахівців спільноти Народний Оглядач до освоєння ринку самоорганізації арійських церков