Націоналізм для народу – це як імунітет для організму. Боятись націоналізму – це те саме, що боятись бути здоровим і сильним завдяки високому власному імунітету.
Засновниками Народного руху України були українські письменники – інтелектуальна еліта України: Іван Драч, – поет, сценарист, перший голова НРУ (1989–1992); Дмитро Павличко – поет, співголова оргкомітету Руху, один із головних промовців; Павло Мовчан – поет, перекладач, громадський діяч, згодом лідер «Просвіти»; Володимир Яворівський – письменник, публіцист, співзасновник, один із найяскравіших «парламентських» голосів Руху; Євген Гуцало – прозаїк і публіцист, активно підтримав національно-демократичний рух; Юрій Мушкетик – письменник, тодішній голова Спілки письменників України, чия позиція була вирішальною для легалізації оргкомітету Руху; Борис Олійник – поет, публіцист, виступав за національне відродження (хоча був поміркованішим, ніж Драч чи Павличко); Павло Загребельний – письменник, публіцист, один із впливових учасників обговорень у Спілці письменників.
Регулярно читаючи Літературну України – орган спілки письменників України, я уважно слідкував за розвитком подій. 8–10 вересня 1989 р. – у Києві відбувся установчий з’їзд Народного Руху України за перебудову, а Іван Драч був обраний першим головою НРУ. Пам`ятаю як із великим скандалом вирвав із рук начальниці поштового відділення номер Літературної України з Програмою НРУ, прийнятою з`їздом. У її сейфі було 17 примірників цієї газети. Думаю, що я був єдиним підписником, хто зумів прочитати цей номер. Тепер я взагалі єдиний підписник Літературної України. Так деградувала читацька аудиторія мого мікрорайона за 34 роки незалежності України.
Наші письменники дійсно були інтелектуальною елітою суспільства. Вони спробували реалізувати той комплекс ідей, які виносили протягом всього свого життя. Чи потрібна їм була адміністративна влада у країні? Думаю, що ні. Творчість і місце на одному з щаблів влади речі не сумісні. Іван Драч був поетом, інтелектуалом, моральним авторитетом. Його найближчим оточенням були подібні йому особистості, добре знані інтелігенцією України.
Але вже на Другому з`їзді НРУ, що відбувся у Києві 28 лютого – 1 березня 1992 року, під тиском радикальної частини делегатів Іван Драч змушений був скласти свої повноваження голови на користь В`ячеслава Чорновола, в минулому дисидента і політв`язня.
Сталося неминуче. Людина – створіння конкретне. Абстрактні ідеї не здатні довго утримувати більшість людей у стані емоційного піднесення, готовності до ризикових дій, самопожертви. В якості нагороди за все це людина бажає мати якийсь конкретний життєвий орієнтир, який би світив їй на тернистому життєвому шляху в якості винагороди за всі незручності і ризики цього шляху. Таким вогником надії для більшості людей є прагнення влади. Більшість з них жодного стосунку раніше до влади не мала і їм здавалось, що влада – це дар богів, синекура, білет на яскраве і захоплююче дійство, а не тягар відповідальності за доручену справу, за людей, які від тебе залежать, за позитивні здобутки від твоєї діяльності, які самі з неба не падають, а отримуються важкою і часто ризикованою працею.
Єдина конкретна користь, яку міг надати НРУ своїм членам, - це виборні посади різних рівнів. Але для цього НРУ мав стати партією і отримати право участі у всій ієрархії виборів в Україні. Це зрозумілий і природний шлях будь-якого масового руху, який хоче залишитись в якості впливової політичної сили у політичному житті країни. При такій трансформації дуже важливо зберегти інтелектуальну еліту громадського руху і вчасно поставити бар`єр для проникнення на ключові партійні посади людей безпринципних, всеядних, з невідповідним інтелектуальним і професійним рівнями.
Чи вдалося цього досягти НРУ? Чи дійсно до партійної влади прийшла команда революціонерів і націоналістів, яким українські письменники заважали розкритись саме як революціонерам і націоналістам. На жаль ні. Сам В`ячеслав Максимович Чорновіл справляв враження патріотичної людини, відданої ідеї незалежності України. Але чи був він націоналістом? Якось, коли я вже очолював Одеську обласну організацію Народного руху України на одному з Центральних проводів ми – голови обласних організацій насіли на пана Чорновола, щоб він нарешті чітко визначився з питанням чи є НРУ націоналістичною організацією. Він довго ухилявся від прямої відповіді і нарешті сказав таке: «Я ніколи не казав, що НРУ не є націоналістичною організацією». І на тому спасибі, але я був вкрай розчарованим.
Тепер подивимось на найближче оточення голови партії. На четвертих Великих зборах руху, що відбулись 4 – 6 грудня 1992 року в Києві ми бачимо вже цілком сформовану керівну партійну команду НРУ. Це перший заступник В`ячеслава Чорновола Олесь Лавринович – кандидат фізико-математичних наук. Спостерігаючи за ним я ніколи не бачив у нього жодного натяку на націоналізм, не чув від нього жодної глибокої політичної ідеї. Всього лише кандидат наук з нестримним потягом до влади, але як зверхньо він тримався з однопартійцями. Стартувавши як заступник голови НРУ, він закінчив свою кар`єру в абсолютно атнтиукраїнській команді Партії регіонів і президента Януковича. Кінець його політичної кар`єри був такий: У липні 2015 року Генеральна прокуратура України висунула йому підозру у розтраті бюджетних коштів під час залучення юридичних послуг Skadden, Arps, Slate, Meagher & Flom у справі Тимошенко. У 2022 році Лавриновича внесли до розшуку за підозрою в державній зраді — як учасника підписання «Харківських угод» 2010 року. Згідно з повідомленнями, він виїхав за межі України (ймовірно, до Кіпру).
Другим заступником голови НРУ був доктор економічних наук Володимир Кирилович Черняк. На мій погляд це була люди чесна і порядна, але точно не зірка економічної науки. Для такого висновку достатньо було переглянути список його наукових праць. А про його політичний світогляд говорять наступні слова у невиразному програмному виступі на четвертих зборах: «Я б від себе додав таке: чим краще ідуть справи в Росії, тим краще для України. І кожний український патріот повинен щодня молити бога, щоб справи в Росії йшли краще, тоді буде краще для нас. Ми тут пропонуємо цілу низку заходів для покращення взаємин між Україною і Росією і на цій основі досягти підвищення рівня безпеки, зовнішньополітичної безпеки України». Чи після цього слід дивуватись, що фракція НРУ у Верховній раді не чинила належного спротиву роззброєнню України, наближаючи тим самим неминучий напад Московії на Україну.
Головним ідеологом НРУ мав би бути голова партії. Але у мене складалось враження, що жодної конкретної програми розбудови України у нього не було. Єдиною його стратегічною ідеєю була федералізація України. Багато років він педалював цю тему. Навіть обласні організації у часи його головування називались не обласними, а крайовими. Тобто насіння місцевого сепаратизму розкидалось Україною вже тоді. Ми ще не мали нормальної централізованої держави, яка функціонувала б як єдиний організм, а нібито головна патріотична сила держави вже активно пропагувала послаблення центральної влади за рахунок створення з кожної області щось на зразок Луганської або Донецької народних республік. Нарешті у 2014 році ми цього дочекались за підтримки Московії, яку пан Черняк закликав любити понад усе на світі.
Головний провал в ідеологічній роботі руху полягав у відсутності власної авторитетної преси. Авторитетної не лише серед пересічних громадян України, але, в першу чергу, серед членів партії. В`ячеслав Максимович декілька років носився з ідеєю налагодити випуск солідної партійної газети. І нарешті з 1995 року вона під назвою Час-Time почала видаватись. Газета мала 16-24 сторінки і була щотижневою. Відчутного впливу вона не мала навіть на членів партії, оскільки політично була невиразною. Для мене вона стала повним розчаруванням. Складалось враження, що вона ретельно кимось рецензувалась з втратами для її актуальності і дієвості. Ким? Швидше за все тими людьми, які її фінансували і, відповідно, замовляли музику. У 2004 році газета перестала виходити. Її російськомовна спадкоємиця Время-Time протрималась ще вісім років.
Мій висновок такий. У Народного руху України не було стратегічної програми розбудови України. Не було привабливої для широких народних мас і зрозумілої ідеології, яка могла б ефективно протистояти впливу руського міра, який наростав, поки не матеріалізувався у відкриту агресію проти України. Не було і кадрового потенціалу, здатного не те щоб реалізувати таку програму, але навіть виробити її. Події в Україні розвивались за найгіршим сценарієм. Фракція НРУ у Верховній раді складалась переважно з достойних людей, які з усіх сил боронили інтереси української держави і народу і часом доволі успішно. Але кожний їх успіх був успіхом тактичним, який не впливав на глобальний перебіг подій. НРУ не зумів зосередити в собі достатній інтелектуальний потенціал України, необхідний для ідеологічного і організаційного прориву до достойного України майбутнього. Тому цілком природньо, що НРУ поступово втрачав позиції, поки не зійшов на рівень клубу ветеранів, який мало на що впливає у сучасному житті України. Народний рух України не був націоналістичною організацією. В цьому його ідейна слабкість і тимчасовість впливу на перебіг подій в України. Націоналізм для народу – це як імунітет для організму. Слабкий імунітет і організм помирає. Мало націоналізму і помирає нація, а народ, у кращому випадку, стає будівельним матеріалом для іншої нації, імунітет-націоналізм якої знаходиться на достатньому рівні. Боятись націоналізму, виключаючи його хворобливі крайнощі, для нації – це те саме, що боятись бути здоровим і сильним завдяки високому власному імунітету.
Націонал-соціалістична партія Німеччини розуміла силу національної ідеї і завдяки їй легальним шляхом прийшла до влади. І не просто прийшла, але почала успішно реалізовувати свою програму у сфері соціальної, демографічної і економічної політики. Фашистська партія Італії також розуміла силу національної ідеї і теж прийшла до влади спираючись на неї, і теж провела в країні корисні і важливі реформи. Засліплення власною могутністю, опертою на фундаментальну і споконвічну ідеологію націоналізму, в тій чи іншій мірі притаманну кожному народу, і недооцінка реального співвідношення сил на світовій арені, призвело до військової поразки і Німеччини, і Італії. Але військова поразка цих країн не була поразкою фундаментальної ідеї націоналізму як такої, але лише закликом до обережності у стосунках із зовнішнім світом.
Відмовившись від відкритого опертя на українську національну ідею, НРУ різко обмежив свою соціальну базу і звузив до мінімуму часові рамки свого існування як впливової політичної сили України. Довго існують ті політичні структури, що спираються на вічні цінності кожної нації, до яких безумовно належить національна ідея. Бажання подобатись всім і нікого не зачіпати за живе є свідченням слабкості. А хто любить слабких, хто робить на них ставку?
Наші інтереси:
Знати історію – це наука про соціальні закони та принципи.
Відкрийте для себе шлях до надлюдини – шлях ельфізму! Знання про перетворення людини на ельфа є суттю Євангелія та Бгаґавад-ґіти – проявів єдиної Гіперборійської Традиції. Ключем до цієї дивовижної...
Чи був Народний рух України націоналістичною організацією?
Категорія:
Світ:
Спецтема:
Націоналізм для народу – це як імунітет для організму. Боятись націоналізму – це те саме, що боятись бути здоровим і сильним завдяки високому власному імунітету.
250824-chornovil.jpg
Засновниками Народного руху України були українські письменники – інтелектуальна еліта України: Іван Драч, – поет, сценарист, перший голова НРУ (1989–1992); Дмитро Павличко – поет, співголова оргкомітету Руху, один із головних промовців; Павло Мовчан – поет, перекладач, громадський діяч, згодом лідер «Просвіти»; Володимир Яворівський – письменник, публіцист, співзасновник, один із найяскравіших «парламентських» голосів Руху; Євген Гуцало – прозаїк і публіцист, активно підтримав національно-демократичний рух; Юрій Мушкетик – письменник, тодішній голова Спілки письменників України, чия позиція була вирішальною для легалізації оргкомітету Руху; Борис Олійник – поет, публіцист, виступав за національне відродження (хоча був поміркованішим, ніж Драч чи Павличко); Павло Загребельний – письменник, публіцист, один із впливових учасників обговорень у Спілці письменників.
Регулярно читаючи Літературну України – орган спілки письменників України, я уважно слідкував за розвитком подій. 8–10 вересня 1989 р. – у Києві відбувся установчий з’їзд Народного Руху України за перебудову, а Іван Драч був обраний першим головою НРУ. Пам`ятаю як із великим скандалом вирвав із рук начальниці поштового відділення номер Літературної України з Програмою НРУ, прийнятою з`їздом. У її сейфі було 17 примірників цієї газети. Думаю, що я був єдиним підписником, хто зумів прочитати цей номер. Тепер я взагалі єдиний підписник Літературної України. Так деградувала читацька аудиторія мого мікрорайона за 34 роки незалежності України.
Наші письменники дійсно були інтелектуальною елітою суспільства. Вони спробували реалізувати той комплекс ідей, які виносили протягом всього свого життя. Чи потрібна їм була адміністративна влада у країні? Думаю, що ні. Творчість і місце на одному з щаблів влади речі не сумісні. Іван Драч був поетом, інтелектуалом, моральним авторитетом. Його найближчим оточенням були подібні йому особистості, добре знані інтелігенцією України.
Але вже на Другому з`їзді НРУ, що відбувся у Києві 28 лютого – 1 березня 1992 року, під тиском радикальної частини делегатів Іван Драч змушений був скласти свої повноваження голови на користь В`ячеслава Чорновола, в минулому дисидента і політв`язня.
Сталося неминуче. Людина – створіння конкретне. Абстрактні ідеї не здатні довго утримувати більшість людей у стані емоційного піднесення, готовності до ризикових дій, самопожертви. В якості нагороди за все це людина бажає мати якийсь конкретний життєвий орієнтир, який би світив їй на тернистому життєвому шляху в якості винагороди за всі незручності і ризики цього шляху. Таким вогником надії для більшості людей є прагнення влади. Більшість з них жодного стосунку раніше до влади не мала і їм здавалось, що влада – це дар богів, синекура, білет на яскраве і захоплююче дійство, а не тягар відповідальності за доручену справу, за людей, які від тебе залежать, за позитивні здобутки від твоєї діяльності, які самі з неба не падають, а отримуються важкою і часто ризикованою працею.
Єдина конкретна користь, яку міг надати НРУ своїм членам, - це виборні посади різних рівнів. Але для цього НРУ мав стати партією і отримати право участі у всій ієрархії виборів в Україні. Це зрозумілий і природний шлях будь-якого масового руху, який хоче залишитись в якості впливової політичної сили у політичному житті країни. При такій трансформації дуже важливо зберегти інтелектуальну еліту громадського руху і вчасно поставити бар`єр для проникнення на ключові партійні посади людей безпринципних, всеядних, з невідповідним інтелектуальним і професійним рівнями.
Чи вдалося цього досягти НРУ? Чи дійсно до партійної влади прийшла команда революціонерів і націоналістів, яким українські письменники заважали розкритись саме як революціонерам і націоналістам. На жаль ні. Сам В`ячеслав Максимович Чорновіл справляв враження патріотичної людини, відданої ідеї незалежності України. Але чи був він націоналістом? Якось, коли я вже очолював Одеську обласну організацію Народного руху України на одному з Центральних проводів ми – голови обласних організацій насіли на пана Чорновола, щоб він нарешті чітко визначився з питанням чи є НРУ націоналістичною організацією. Він довго ухилявся від прямої відповіді і нарешті сказав таке: «Я ніколи не казав, що НРУ не є націоналістичною організацією». І на тому спасибі, але я був вкрай розчарованим.
Тепер подивимось на найближче оточення голови партії. На четвертих Великих зборах руху, що відбулись 4 – 6 грудня 1992 року в Києві ми бачимо вже цілком сформовану керівну партійну команду НРУ. Це перший заступник В`ячеслава Чорновола Олесь Лавринович – кандидат фізико-математичних наук. Спостерігаючи за ним я ніколи не бачив у нього жодного натяку на націоналізм, не чув від нього жодної глибокої політичної ідеї. Всього лише кандидат наук з нестримним потягом до влади, але як зверхньо він тримався з однопартійцями. Стартувавши як заступник голови НРУ, він закінчив свою кар`єру в абсолютно атнтиукраїнській команді Партії регіонів і президента Януковича. Кінець його політичної кар`єри був такий: У липні 2015 року Генеральна прокуратура України висунула йому підозру у розтраті бюджетних коштів під час залучення юридичних послуг Skadden, Arps, Slate, Meagher & Flom у справі Тимошенко. У 2022 році Лавриновича внесли до розшуку за підозрою в державній зраді — як учасника підписання «Харківських угод» 2010 року. Згідно з повідомленнями, він виїхав за межі України (ймовірно, до Кіпру).
Другим заступником голови НРУ був доктор економічних наук Володимир Кирилович Черняк. На мій погляд це була люди чесна і порядна, але точно не зірка економічної науки. Для такого висновку достатньо було переглянути список його наукових праць. А про його політичний світогляд говорять наступні слова у невиразному програмному виступі на четвертих зборах: «Я б від себе додав таке: чим краще ідуть справи в Росії, тим краще для України. І кожний український патріот повинен щодня молити бога, щоб справи в Росії йшли краще, тоді буде краще для нас. Ми тут пропонуємо цілу низку заходів для покращення взаємин між Україною і Росією і на цій основі досягти підвищення рівня безпеки, зовнішньополітичної безпеки України». Чи після цього слід дивуватись, що фракція НРУ у Верховній раді не чинила належного спротиву роззброєнню України, наближаючи тим самим неминучий напад Московії на Україну.
Головним ідеологом НРУ мав би бути голова партії. Але у мене складалось враження, що жодної конкретної програми розбудови України у нього не було. Єдиною його стратегічною ідеєю була федералізація України. Багато років він педалював цю тему. Навіть обласні організації у часи його головування називались не обласними, а крайовими. Тобто насіння місцевого сепаратизму розкидалось Україною вже тоді. Ми ще не мали нормальної централізованої держави, яка функціонувала б як єдиний організм, а нібито головна патріотична сила держави вже активно пропагувала послаблення центральної влади за рахунок створення з кожної області щось на зразок Луганської або Донецької народних республік. Нарешті у 2014 році ми цього дочекались за підтримки Московії, яку пан Черняк закликав любити понад усе на світі.
Головний провал в ідеологічній роботі руху полягав у відсутності власної авторитетної преси. Авторитетної не лише серед пересічних громадян України, але, в першу чергу, серед членів партії. В`ячеслав Максимович декілька років носився з ідеєю налагодити випуск солідної партійної газети. І нарешті з 1995 року вона під назвою Час-Time почала видаватись. Газета мала 16-24 сторінки і була щотижневою. Відчутного впливу вона не мала навіть на членів партії, оскільки політично була невиразною. Для мене вона стала повним розчаруванням. Складалось враження, що вона ретельно кимось рецензувалась з втратами для її актуальності і дієвості. Ким? Швидше за все тими людьми, які її фінансували і, відповідно, замовляли музику. У 2004 році газета перестала виходити. Її російськомовна спадкоємиця Время-Time протрималась ще вісім років.
Мій висновок такий. У Народного руху України не було стратегічної програми розбудови України. Не було привабливої для широких народних мас і зрозумілої ідеології, яка могла б ефективно протистояти впливу руського міра, який наростав, поки не матеріалізувався у відкриту агресію проти України. Не було і кадрового потенціалу, здатного не те щоб реалізувати таку програму, але навіть виробити її. Події в Україні розвивались за найгіршим сценарієм. Фракція НРУ у Верховній раді складалась переважно з достойних людей, які з усіх сил боронили інтереси української держави і народу і часом доволі успішно. Але кожний їх успіх був успіхом тактичним, який не впливав на глобальний перебіг подій. НРУ не зумів зосередити в собі достатній інтелектуальний потенціал України, необхідний для ідеологічного і організаційного прориву до достойного України майбутнього. Тому цілком природньо, що НРУ поступово втрачав позиції, поки не зійшов на рівень клубу ветеранів, який мало на що впливає у сучасному житті України. Народний рух України не був націоналістичною організацією. В цьому його ідейна слабкість і тимчасовість впливу на перебіг подій в України. Націоналізм для народу – це як імунітет для організму. Слабкий імунітет і організм помирає. Мало націоналізму і помирає нація, а народ, у кращому випадку, стає будівельним матеріалом для іншої нації, імунітет-націоналізм якої знаходиться на достатньому рівні. Боятись націоналізму, виключаючи його хворобливі крайнощі, для нації – це те саме, що боятись бути здоровим і сильним завдяки високому власному імунітету.
Націонал-соціалістична партія Німеччини розуміла силу національної ідеї і завдяки їй легальним шляхом прийшла до влади. І не просто прийшла, але почала успішно реалізовувати свою програму у сфері соціальної, демографічної і економічної політики. Фашистська партія Італії також розуміла силу національної ідеї і теж прийшла до влади спираючись на неї, і теж провела в країні корисні і важливі реформи. Засліплення власною могутністю, опертою на фундаментальну і споконвічну ідеологію націоналізму, в тій чи іншій мірі притаманну кожному народу, і недооцінка реального співвідношення сил на світовій арені, призвело до військової поразки і Німеччини, і Італії. Але військова поразка цих країн не була поразкою фундаментальної ідеї націоналізму як такої, але лише закликом до обережності у стосунках із зовнішнім світом.
Відмовившись від відкритого опертя на українську національну ідею, НРУ різко обмежив свою соціальну базу і звузив до мінімуму часові рамки свого існування як впливової політичної сили України. Довго існують ті політичні структури, що спираються на вічні цінності кожної нації, до яких безумовно належить національна ідея. Бажання подобатись всім і нікого не зачіпати за живе є свідченням слабкості. А хто любить слабких, хто робить на них ставку?
Знати історію – це наука про соціальні закони та принципи.
Зверніть увагу
Крішна, Хрестос та їхні ельфи: Бгаґавад-Ґіта про те, як діяти проти всіх і стати надлюдиною (подкаст)