Історико-філологічний відділ Дому Вчених м. Києва на початок 1942 року

На початок 1941 року у складі АН УРСР існувало 26 інститутів. У них працювало 3092 співробітники, серед яких 60 академіків, 66 членів-кореспондентів, 164 доктори і 325 кандидатів наук. Інститути розміщувалися в Києві, Харкові, Дніпрі та Львові.

З другого тижня Німецько-радянської війни вглиб країни евакуювалися київський університет, АН УРСР, медичний і індустріальний інститути, консерваторія, кіностудія, театри і музеї. На початок вересня з міста вивезли 197 підприємств. Те, що не встигали або не могли евакуювати, наводилося в непридатність.  

Свідчення очевидця Федора Пігідо-Правобережного:

«... На другий день я відвідав один із заводів нашого тресту. Демонтаж устаткування підходив до кінця. Практично такий демонтаж зводився до варварського знищення машин і верстатів: численні дрібні частини машин звалювалися на відкриті вантажні вагони і так, не змазаними, не прикритими, їх везли кудись за Урал. Деталі однієї і тієї ж машини потрапляли в різні вагони, іноді в різні склади. На моє зауваження механік заводу А., знизав плечима, повідомив:

– Все одно все пропало: якщо щось і доїде до Уралу, то все одно це буде лише металобрухт. ...

На інших заводах демонтаж проводився в тих же умовах. Те, що було важким – знищували на місці. Тобто, допустити, що обладнання вивозили як металобрухт, теж не можна. Злочинне недбале ставлення до імпортних дорогих машин потрібно пояснити лише абсолютним радянським бардаком і усвідомленим саботажем» [1].

Більшість інститутів та Президія АН УРСР переїхали до Уфи, Інститут електрозварювання – до Нижнього Тагіла, інші установи — до Свердловська (нині Єкатеринбурга), Челябінська, Златоуста та інших міст СРСР.

Стверджувати, що всі наукові робітники виїхали в евакуацію цілком свідомо і добровільно, буде некоректним, оскільки евакуація проходила під пильним наглядом партійних функціонерів і працівників НКВС. Сховатися в місті, маючи на руках сім’ю та дітей, було надзвичайно складно, оскільки радянське суспільство було наскрізь пронизано агентурною мережею НКВС.  

В той же час, як свідчать мемуари киянина П. Ясинського, багато кому це вдавалося:

«Примусова евакуація.

Академіки, науковці, письменники, артисти одержали категоричні приписи виїхати з Києва. Більшість мусили виїхати.

Багатьом довелось переховуватись, щоб не залишати Київ. Шукали на околицях таких квартир, де б крім парадного, був і чорний хід, де б можна було б легко попасти на горище, на дах, на сусідні будинки, чи по дереву спуститись на землю. Переодягались, запускали бороди, не виходили вдень на вулицю…» [2].

З цього ми бачимо, що частина наукових робітників прийняла рішення порвати з комуністичним минулим, залишитися в Києві, дочекатися звільнення Києва Німецькою армією і в контакті з Німецькою Владою відроджувати академічне життя в Новій Україні.

У попередніх блогах ми почали розмову про відродження наукового життя у звільненому від большевиків Києві (дивись "В тему"). Продовжимо нашу розмову.

Історико-філологічний відділ Дому Вчених м. Києва на початок 1942 року

Документ 1:

(Орфографія документу повністю збережена)

Картотека історико-філологів, членів БУДИНКУ ВЧЕНИХ.

1942 р.

Історія.

1. Беркут, Ангеліна Ігнатовна – удова історика.

2. Буда, Сергій Олексійович – історик-лексикограф, ст. наук. співр.

3. Карачківський, Михайло Федорович – історик, ст. наук. співр.

4. Кіктев, Олександр Яковлевич – історик, доцент.

5. Козловська, Валерія Євгеновна – археолог,  ст. наук. співр.

6. Курінний, Петро Петрович – археолог-історик, музейн. роб., ст. наук. робітник.

7. Оглоблін, Олександр Петрович – Історія України, професор.

8. Піневич, Петро Митрофанович – історія, приват-доцент.

9. Полонська-Василенко, Наталя Дмитріївна – історик-археолог, професор.

10. Самойловський, Ілля Михайлович – Археолог, вчений археолог.

11. Степанішина, Оксана Михайлівна – історик і географ.Доцент.

12. Титаренко, Олександр Андрійович – археолог, учений археолог.

13. Шугаєвський, Валентин Андрійович – нумізмат-археолог.

Філологія.

1. Александровська, Любов Миколаївна – Бібліотекар / удова філолога/.

2. Баталова, Стефанія Євлампієвна – Викладач мови і літератури.

3. Волянський, Іван Тихонович – рос. Філологія й графікознан, доцент.

4. Гаєвський, Степан Юхимович – Літературознавство. Професор.

5. Геппенер, Микола Володимирович – Історія давньої літератури та книги. Ст. наук. співр.

6. Герасимова, Марія Іванівна – Лінвіст-педагог.

7. Горецький, Петро Йосипович – Філолог-викладач. Ст. наук. співр.

8. Грузинський, Олександр Сергійович – Загальне мовознавство. Проф.

9. Грунський, Микола Кузьмич – Мовознавство. Професор.

10. Д’яконенко, Віра Миколаївна – Мовознавство.

11. Євсельський, Андрій Аполонович – Педагог-філолог. Наук. робітник.

12. Заніткевич, Василь Прокопович – Українська література.

13. Кибальчич, Михайло Андрійович – Українська література.

14. Ковальов, Пантелеймон Андрійович – Українська література.

15. Красін,, Іван Ананієвич – Українська мова /методика її/.

16. Кривоший, Іван Леонтієвич – Українська мова та методика. Ст. наук. викл.

17. Кудницький, Євген Миколаєвич – Мовознавство. Ст. наук. співр.

18. Лобода, Глафіра Олексієвна – Вдова філолога.

19. Люперсольський , Іван Михайлович – Філолог-славіст. Доцент.

20. Маслов, Василь Іванович – Історик літератури. Доцент.

21. Міяковський, Володимир Варлаамович – Історик-літературовід. Наук. співр.

22. Назаревський, Олександр Андрійович – Історик літератури. Ст. наук. робіт.

23. Пелех, Петро Михайлович – Філолог-філософ. Професор.

24. Приходько, Петро Григорович – Літературознавець / методика літератури/. Доцент.

25. Радзевич, Варвара Калістратовна – Філолог. Доцент.

26. Родніков, Віктор Петрович – Мовознавець. Доцент.

27. Сліпцова, Надія Євлампієвна – Викладач мови та літер.

28.

29. Тарасевич, Михайло Онисимович – Філолог. Асист.

30. Фальберг, Катерина Петрівна – Викладач мови та літератури.

31. Фесенко, Андрій Володимирович – Філолог, ст. викладач.

32. Черняєв, Олександр Андрійович – Філолог- лектор латинської мови. Кандидат наук.

33. Якубський, Борис Володимирович – Літературознавець. Професор.

Іноземні мови.

1. Агаркова, Наталія Олексіівна – Іноземна мови та література. Доцент.

2. Вєликая, Катерина Володимирівна – Вчителька іноземних мов.

3. Гайко, Степанида Степанівна – Дружина доцента іноземних мов.

4. Гвоздиківська-Златоверховнікова, Лідія Володимирівна – Викладач французької мови.

5. Гороновська, Марія Василівна – Викладач іноземних мов.

6. Кареліна, Івга Миколаївна – Викладач франц. та англ. мови.

7. Косменко Ніна Павлівна – Викладач іноземних мов. Асист.

8. Мурзіна, Лідія Георгіївна – Викладач німецької та франц. мов.

9. Філімонова, Лідія Володимирівна - Викладач іноземних мов.

10. Ходасевич, Валентина Петрівна – Викладач німецької мови.

11. Щелківська, Настя Минаївна - Викладач німецької мови.

(ДАКО. Фонд Р-2412, Оп. 2, Спр. 44, Арк. 17-18. Оригінал. Машинопис.)

Коментар:

Професор Наталя Дмитріївна Полонська-Василенко плідно працювала в Києві, емігрувала у Німеччину і по війні докладно оповіла про трагічні події передвоєнних років у двотомовому нарисі історії Академії, що вийшов у мюнхенському Інституті з дослідження історії та культури СССР, - «Чистка ВУАП», «Ідеологічна перебудова ВУАН 1931 року», «Дискредитація вчених» та «Катастрофа 1933 року». Як стверджувала дослідниця – самовидець цих подій, – «Ліквідація гуманітарних установ ВУАН була не лише страшним ударом для її співробітників. Це був вияв нечуваного вандалізму, який перевершив вандалізм перших років революції. Загибель пам'яток культури на початку революції, нищення їх, палення бібліотек, архівів, рукописів – звикли пояснювати і певною мірою виправдувати низьким культурним рівнем тих, хто це робив, а відповідальність за їх некультурність відносили на рахунок «старого режиму», який у свій час не подбав за піднесення культурного рівня людей. Тепер був 1933 рік. Для України це була вже тринадцята зима панування єдиної у світі влади «робітників та селян». Вже 13 років працювали «лікнеп», «фабзавуч», і УССР пишався перед усім світом високою культурою, яку ніби несла комуністична партія. І от, з наказу цієї партії почали нищити все, що було зроблено Українською Академією Наук за 15 років її наполегливої, жертовної праці» [3].

Історична довідка:

Українську академію наук засновано за указом гетьмана Павла Скоропадського і урочисто відкрито 27 листопада 1918 року. Її було створено самоврядною установою, яка одразу складалася з 45 установ: 15 інститутів, 14 постійних комісій, 6 музеїв, 2 кабінети, 2 лабораторії, Ботанічний та Акліматизаційний сади, Астрономічна обсерваторія, Біологічна станція, бібліотека, друкарня та архів. Видання Академії повинні були друкуватися українською мовою. Статут підкреслював загальноукраїнський характер УАН: її дійсними членами могли бути не тільки громадяни Української Держави, але й українські вчені Західної України (що тоді входила до складу Австро-Угорщини). Іноземці теж могли стати академіками, але за постановою 2/3 дійсних членів УАН. Президію та перших академіків (по три на відділ) призначив уряд, у подальшому членів мали обирати ці академіки.

Установче спільне зібрання 14 листопада 1918 обрало президентом УАН професора Володимира Вернадського, а неодмінним секретарем — Агатангела Кримського. Гетьманський уряд виділив кошти для організації перших науково-дослідних кафедр, інститутів та інших установ академії. У перший рік діяльності Академія складалася з трьох наукових відділів — історико-філологічного, фізико-математичного і соціальних наук, які охоплювали 3 інститути, 15 комісій і національну бібліотеку.

Більшовицький уряд УРСР підтвердив заснування УАН, визначивши її структуру і фінанси. Вже 1921 року відбулося перше скорочення наукових співробітників ВУАН. Декретом від 14 червня 1921 року Рада Народних Комісарів УСРР схвалила «Положення про Всеукраїнську Академію наук», згідно з яким Академія визнавалася найвищою науковою державною установою республіки і підпорядковувалася наркомату освіти. ВУАН поділялася на 3 відділи, кожен з яких мав у своєму складі кафедри, інститути або комісії. Ці наукові центри створювалися навколо одного з академіків ВУАН і сприяли зосередженню зусиль науковців довкола певного наукового напрямку чи проблеми. Такі центри були автономними та самостійно визначали напрям власних досліджень. Сама Академія не мала жорсткої ієрархічної структури.

Таке становище зберігалося до кінця 1920-х років, поки радянський уряд не прибрав залишки автономії через втручання у процедуру виборів керівництва Академії. 1934 року внаслідок реорганізації відділи були фактично ліквідовані.

У лютому 1936 ВУАН перейменували в АН УРСР. РНК УРСР затвердила новий статут АН УРСР, за яким вищим органом академії стали Загальні збори, основними осередками науково-дослідної роботи — її наукові інститути. Після перейменування Академія стала не національною, а територіальною науковою установою. Її знову поділено на три відділи: суспільних наук, математично-природничий і технічний.

1938 року математично-природничий відділ було поділено на фізико-математичний і біологічний.

Посилання:

[1]. Федір Пігідо-Правобережний «Велика Вітчизняна війна». Спогади та роздуми очевидця. - К.: Смолоскип, 2002. - 288 с. ISBN 9667332780.

[2]. ДАКО. Фонд Р-2412, Оп. 2, Спр. 201, Арк. 53. Оригінал. Машинопис.

[3]. Полонська-Василенко Н., Проф. д-р. Українська Академія Наук: Нарис історії. - Ч.II: 1931-1941. - Мюнхен, 1958.-С.28.