Генрі Кіссинджер і Річард Ніксон, або Як корпоративні психопати керують президентами (+аудіо)

Аудіоверсія: Генрі Кіссинджер і Річард Ніксон, або Як корпоративні психопати керують президентами

Попередні статті:

• Корпоративні психопати: чому інтелектуальні тварини лізуть у владу
• Психопатичний союз та його алгоритм: як інтелектуальні тварини перехоплюють управління організаціями людей
• Гаррі Гопкінс і Франклін Рузвельт – історія психопатичного союзу

У попередній статті ми на прикладі Гаррі Гопкінса дослідили механіку так званого «психопатичного союзу», за допомогою якого психопат здобуває владу над людиною. Історія Генрі Кіссинджера розкриває нові аспекти психопатичних маніпуляцій.

Психопати – розмовляючі тварини

Нагадаємо, що психопати – це інтелектуальні тварини. Вони належать до біологічного виду Homo intelis, який є перехідною ланкою від тварини до людини, тобто до Homo sapiens. У цих людиноподібних тварин інша будова мозку, в них по-іншому працюють гормональна та нервова системи – і це добре фіксується інструментальними методами. Наприклад, томографія головного мозку демонструє чітку відмінність між людиною (сапієнсом) і розмовляючою твариною (інтелісом).

Окрім іншої тілобудови, у психопатів також виразно інша поведінка, адже в них нема специфічно людських якостей – совісті, емпатії, любові, милосердя, рефлексії, творчості, прагнення до спільного блага, відчуття краси, відповідальності, цілісного мислення.

У психопатів нема розуму – спроможності до творчого вирішення завдань, проте є інтелект – спроможність до вирішення завдань за допомогою наявних інстинктів, стандартних програм та шаблонів.

У психопатів нема сорому. Їм властива неймовірна брехливість. У них послаблені мозкові центри страху. Вони неспроможні прораховувати довгострокові наслідки своїх дій. Вони неймовірно самовпевнені й ніколи не визнають своїх помилок. Поєднання цих компонентів породжує особливий вид брехні, яку позначають термінами «хỷцпа» і «хулá проти Святого духа». Це настільки нахабна, безсоромна і безстрашна брехня, що звичайна людина неспроможна навіть повірити в її існування. Тому навіть одноразове застосування такої брехні є важливим індикатором для ідентифікації психопатів. Народна приказка «Плюнь в очі – скаже, дощ іде» – це не про людей, а про психопатів – нелюдів, інтелектуальних тварин.

Головним рушієм соціальної поведінки психопатів є інстинкт домінування. Він полягає в тому, щоб гнобити слабкіших і плазувати перед сильнішими. Відтак психопати інстинктивно, а тому легко і швидко витворюють жорсткі вертикальні структури – і роблять це з задоволенням. А все тому, що під час кожного інстинктивного акту пригнічення слабкішого або підкорення сильнішому у психопатів виділяється дофамін – як під час статевого акту. Тому всі психопати є садомазохістами.

Відповідно, природним соціальним устроєм психопатів є жорстка диктатура, на чолі якої перебуває альфа-самець. Що жорсткішим є тиран, то приємніше плазування перед ним. Це пояснює чому росіяни так умлівають від своїх тиранів: Івана Грозного, Сталіна, Путіна. Як ми вже знаємо, домінуюча в Росії культура є культурою гопників, або ж гоп-культурою.

Два типи психопатів – насильники і паразити

Ядро популяції гопників складають психопати насильницького, або кримінального типу. Згідно з соціологічним дослідженням 2014 року, в Росії близько 50 мільйонів гопників. Тобто половина дорослого населення долучена до психопатичної культури насильницького типу, яка де-факто є російською народною культурою.

Друга частина психопатів – це психопати пасивно-паразитичного, або субкримінального типу. Саме вони формують групу організаційних психопатів, яких ще називають корпоративними або білокомірцевими психопатами. Психопати цього типу походять з середнього і вищого класу, мають гарну освіту, можуть володіти науковими званнями та впливовими соціальними зв’язками. Саме ці психопати несуть для людства найбільшу небезпеку, адже вони спроможні перехоплювати управління великими компаніями і навіть державами.

Психопатичний союз

Головним інструментом перехоплення управління є формування так званого «психопатичного союзу» – патологічних стосунків, коли психопат приховано експлуатує людину, а людина вважає його своїм другом і захищає. Формування такого союзу психопат здійснює інстинктивно, за жорстким алгоритмом, що ми його вже детально розглянули у статті «Психопатичний союз та його алгоритм».

На першій фазі реалізації цього алгоритму психопат сканує свою потенційну жертву, вивчає її звички, інтереси, захоплення. Змавпувавши образ своєї жертви, психопат транслює його своїй жертві. Психологи це називають віддзеркаленням. Спілкуючись з психопатом, людина наче у дзеркалі бачить у ньому саму себе – і в неї виникає радість від того, що нарешті вона знайшла справжнього однодумця. Насправді вона спілкується не з однодумцем, а зі своїм дзеркальним відображенням, що його змавпував психопат.

У справі мавпування та віддзеркалення психопати досягають дивовижної майстерності. Яскравим прикладом є історія Генрі Кіссинджера.

У 2021 році російський адвокат Олександр Добровінський присвятив Кіссинджеру велику радіопередачу. Свій виклад він розпочав словами: «цей персонаж робив зовсім не те, що говорив, а говорив зовсім не те, що робив, – і все завжди сходило йому з рук». А на завершення передачі констатував, що Кіссинджер володіє неймовірною здатністю миттєво зачаровувати людей, «і про це говорять абсолютно всі». Що тут скажеш? Лицемірство, майстерний обман і зовнішня чарівність – це ключові ознаки корпоративних психопатів.

Феноменальний талант

Характерною рисою Генрі Кіссинджера був уроджений хист втиратися в довіру. Це яскраво проявилося під час його навчання в Гарвардському коледжі, де головна активність Генрі полягала в тому, щоб справити враження на професорів. Так, його дипломна робота мала претензійну назву «Сенс історії» і була найдовшою бакалаврською дисертацією Гарварда – вона займала аж 388 сторінок. Обсяг цієї писанини був настільки непристойно великим, що Гарвард був змушений ввести обмеження на кількість слів.

Ось що про це розповідає Борис Тененбаум у статті «Генрі Кіссинджер і його дисертація»: (цитата) «Серед студентів, що займалися в Гарварді тими ж дисциплінами, що й Кіссинджер, поповзли розмови про те, що Генрі, звичайно ж, обдарований хлопець, але дуже вже пихатий, робить з себе важливу персону, в студентських дебатах не бере участі, а все більше норовить поспілкуватися з професорами, і цілей своїх досягає тим, що безперервно до них підлизується. І звати його слід не Генрі А. Кіссинджер (Henry A. Kissinger), а Генрі Ас-Кіссер (Henry Ass-Kisser), що в перекладі звучало б як “Генрі-дуполиз”» (кінець цитати).

У мистецтві втиратися в довіру Кіссинджер справді творив чудеса. Як відомо, у Гарварді науковим керівником Генрі був професор Вільям Елліотт. Його конкурентом і затятим опонентом був професор Карл Фрідріх, який з порога відкидав усе, що подобалося професору Елліоту. Але сталося диво – Генрі став ліпшим другом обох професорів. Цитата: «Ну, будь-якому студенту було ясно, що вся справа в здатності Генрі втиратися в довіру до важливих людей – але справа тут, мабуть, була в чомусь складнішому, тому що Кіссинджер виявився єдиною людиною на весь департамент, який ладнав і з професором Елліотом, і з професором Фрідріхом» – розповідає Борис Тененбаум

Що відбулося?

Претензійна назва дисертації та її величезний обсяг – це міг бути не лише намір привернути увагу до себе і справити враження на професорів, а й прояв манії величі та неадекватності, властивих психопатам. Проте усе це ще можна якось списати на молодечий максималізм і недосвідченість. А от те, що Генрі одночасно подобався двом професорам, які ненавиділи одне одного, можна пояснити лише одним – подвійним психопатичним союзом.

Подвійне мавпування

Талановитий Генрі маніпулював одразу ж двома професорами – кожному з них він говорив те, що вони хотіли почути. Йдеться про вже знайоме нам «віддзеркалення», інстинктивно застосовуване психопатами. Це дещо більше, ніж підлизування, про яке розповідали студенти, які вчилися разом з Генрі Кіссинджером.

Фактично, це було мавпування, коли психопат сканує поведінку своєї жертви і відтворює її перед нею. В результаті професор Елліот бачив перед собою ще одного професора Елліота, а професор Фрідріх – ще одного професора Фрідріха. Тому кожен з них ставився до Кіссинджера як до однодумця і підтримував його.

При цьому Генрі діяв інстинктивно, тобто слідуючи жорсткому внутрішньому алгоритму. Мавпування – це перший важливий крок у його реалізації. Дієвість цього тваринного алгоритму посилюється ще двома неодмінними властивостями психопатів.

По-перше, психопати завжди випромінюють стовідсоткову впевненість. Інакше й не може бути, адже вони діють інстинктивно, а інстинкт не передбачає жодних сумнівів – як у комп’ютера, який автоматично виконує закладену в нього програму. Люди не знають, що перед ними психопат, тому такого роду впевненість сприймають як віру у власні сили, підкріплену потужними аргументами та ресурсами. Через це залізобетонна самовпевненість психопатів справляє на людей сильне враження.

По-друге, психопати надзвичайно легко застосовують обман. Для цього вони можуть не лише спотворювати реальність, а й узагалі перевертати ситуацію з ніг на голову. В поєднанні з віддзеркаленням та незламною впевненістю зухвала брехня психопатів – хỷцпа – справляє на жертву надпотужний ефект.

Зараз важко сказати, наскільки далеко просунувся Кіссинджер у маніпуляції двома згаданими професорами. Ознакою зрілого психопатичного союзу є ізоляція жертви від її оточення. Про це ми вже говорили у дослідженні особистості Гаррі Гопкінса, який врешті-решт залишився єдиним другом президента Франкліна Рузвельта. Так от, саме ця ознака зрілого психопатичного союзу проявилася у стосунках Генрі Кіссинджера з президентом Річардом Ніксоном. Це просто класика.

Кіссинджер і Ніксон

Можливо, найбільш повне і об’єктивне дослідження діяльності Кіссинджера здійснив професор Волтер Айзексон у книзі «Кіссинджер: Біографія» («KISSINGER: A Biography» by Walter Isaacson. Illustrated. 893 pp. New York: Simon & Schuster, 1992). Про найважливіші думки цієї книги розповів американський історик Теодор Дрейпер (Theodore Draper) у статті «Маленький Хайнц і Великий Генрі» (Little Heinz And Big Henry, 1992).

Почнімо з того, що з 1954 року Кіссинджер був професором Гарвардського університету, а з 1969 року – радником з національної безпеки при новообраному президенті Річарді Ніксоні. Треба сказати, що Ніксон зробив політичну кар’єру на викритті московської агентурної мережі, яка рясно проникла в керівні органи США. «Справа Алджера Гісса» (Alger Hiss) – сталінського агента – прославила Ніксона на всю країну, але також назавжди зробила його ворогом лівого істеблішменту. Зі свого боку, Ніксон з підозрою ставився до зараженої лівизною вищої державної бюрократії, адже для цього були об’єктивні підстави.

Цим і скористався Кіссинджер. Він висловлював беззастережну підтримку тривогам Ніксона і підсилював його недовіру до державних інституцій. Врешті-решт, Ніксон почав вважати Кіссинджера своїм твердим однодумцем і довіряв лише йому. Подібно до Франкліна Рузвельта, Ніксон опинився в соціальній ізоляції. Єдиним його другом залишився Генрі Кіссинджер.

У згаданій вище біографічній книзі професор Айзексон приділив чимало уваги цій «дивній парі». Він пише, що вони керували урядом як змовники. «Їхню спорідненість найкраще описав Лоуренс Іглбургер (Lawrence Eagleburger), довгий час один з найближчих помічників містера Кіссинджера і в цей час виконуючий обов’язки держсекретаря: “Обидва – Кіссинджер і Ніксон – наближалися до рівня параної. Це змушувало їх турбуватися один про одного, а також діяти разом проти спільних ворогів. Вони виробили змовницький підхід до управління зовнішньою політикою”» – переповідає Теодор Дрейпер.

Свого часу Гаррі Гопкінс став монопольним другом Рузвельта завдяки ролі вірного пса. А ось що пише Дрейпер про талановитого Генрі: (цитата) «Містер Кіссинджер здобув прихильність Ніксона, граючи роль догідливого придворного. Як бачить містер Айзексон, “Кіссинджер став каталізатором темної сторони особистості Ніксона: Кіссинджер підтакував йому, коли той говорив про когось погано або пліткував, лестив його ідеям і ніколи не сперечався”. Кіссинджер потім пояснював, що кинути виклик Ніксону було “майже самогубством”, і “прихильність Ніксона залежала від готовності впасти в параноїдальний культ крутого хлопця”» (кінець цитати).

Вочевидь, Кіссинджер свідомо перебільшував прояви «темної сторони» Ніксона – заради того, щоб приховати власну мотивацію і налаштувати проти Ніксона його оточення, як це зазвичай відбувається згідно з алгоритмом психопатичного союзу.

Кіссинджер зловживав довірою Ніксона і проводив власну лінію, при потребі прикидаючись параноїком. Інколи він перегравав, – і це помічав навіть Ніксон (цитата): «Президентство пана Ніксона було патологічним, і книга містера Айзексона багато в чому свідчить про те, що пан Кіссинджер був частиною цієї патології. Містер Ніксон, за словами Джона Ерліхмана, радника Білого дому, одного разу вголос замислився, чи потрібна містеру Кіссинджеру психіатрична допомога».

Якщо висловлюватися точно, то Кіссинджер не був «частиною патології» Ніксона – він був її джерелом. Обережність Ніксона, викликана масовим проникненням московської агентури в державні органи США, Кіссинджер використав для прикриття своєї «дивної поведінки», а також для виправдання своїх таємних зв’язків з комуністичними режимами СРСР і Китаю.

Нині вже очевидно, що зовнішньою політикою США реально керував не Ніксон, а Кіссинджер. Він повністю контролював Раду Національної Безпеки, яка стала головним зовнішньополітичним органом. Натомість Державний департамент, Міністерство оборони та інші структури були відсунуті на периферію і займалися другорядними справами.

Дослідники зазначають, що відносини між Ніксоном і Кіссинджером були настільки близькими, що їх порівнюють із стосунками Франкліна Рузвельта і Гаррі Гопкінса (Robert S. Litwak (1986). Détente and the Nixon Doctrine: American Foreign Policy and the Pursuit of Stability, 1969–1976).

Безсоромне самовихваляння

Звертає увагу й те, наскільки активно Кіссинджер використовував засоби масової інформації. У цій справі він на порядок перевершив Гаррі Гопкінса. На думку Айзексона, Кіссинджер настільки зловживав самовихвалянням, що просто виходив за межі пристойності (цитата): «Кіссинджер став глобальною суперзіркою, першим і поки єдиним дипломатом-знаменитістю епохи медіа. У 1972 році крутий газетяр Пітер Лісагор з “Чікаго Сан-Таймз” назвав його “більше ніж феноменом” і “легендою”. Окрім Нобелівської премії миру, яку Кіссинджер отримав, він 21 раз з’являвся на обкладинці журналу “Тайм”. У 1973 році він став першим з американців, яким найбільше захоплювалися згідно з опитуванням Ґеллапа. Того ж року конкурсантки на конкурсі “Міс Всесвіт” проголосували за нього як за “найвеличнішу людину у світі сьогодні”. Говард Сміт з новин Ей-Бі-Сі, посилаючись на 50-річний день народження пана Кіссинджера у 1973 році, проголосив його “справжньою зіркою, задля якої збираються туристи, щоб на неї глянути наче на Елізабет Тейлор”» (кінець цитати).

Навіщо Кіссинджеру був потрібен такий гіперактивний піар? Може він щось приховував за цим густим медійним туманом?

Скажемо відверто: приховувати було що. На думку згаданого вище адвоката Олександра Добровінського, Кіссинджер працював принаймні на чотири розвідки – американську, радянську, ізраїльську та турецьку. Наприклад, завдання радянського Комітету Державної Безпеки він виконував під агентурним псевдо «Кіса» – про це розповів колишній радянський розвідник Юрій Швець.

До наведеного списку держав, яким надавав послуги талановитий Генрі, можна сміло додати й Китай. Не випадково у 1989 році компанія «Чайна венчерз» (China Ventures), заснована Кіссинджером, отримала від китайського уряду інвестицію в розмірі 75 мільйонів доларів.

Хай там як, а особисті статки Генрі Кіссинджера нині становлять 8 мільярдів доларів, – розповідає Олександр Добровінський – і дивується, чому американці досі не зацікавились, звідки ці гроші і за що вони отримані.

Проте безсоромне самовихваляння Генрі має й іншу, чисто фізіологічну причину. Річ у тім, що вивищення себе над іншими людьми приносить психопатам фізичне насолодження. Вивищення – це реалізація інстинкту домінування. При кожному акті вивищення психопат отримує викид дофаміну і переживає щось подібне на оргазм. Тож коли Кіссинджер сказав, що «Влада – це найкращий афродизіак», тобто сексуальний збуджувач – він знав, про що говорить.

Солідарність психопатів

Кіссинджер є академіком Російської академії наук і доктором Дипломатичної академії Міністерства закордонних справ Росії. Менш відомо, що він нагороджений «Орденом Леніна» і, можливо, «Орденом Бойового Червоного Прапора» – про це повідомив Олександр Добровінський з посиланням на колишнього радянського розвідника Юрія Швеця.

Талановитий Генрі постійно гучно вихваляє Росію, його навіть вважають довіреною особою Путіна. З Путіним Кіссинджер зустрічався понад 20 разів – в цьому він також на голову перевершив Гопкінса, який зустрічався зі Сталіним 6 разів. Хтось скаже, що тут нема нічого дивного – просто «агент Кіса» далі регулярно зустрічається зі своїм куратором.

Проте тут можуть бути глибші причини. Ми вже говорили про те, що психопати отримують задоволення від плазування перед начальством – це зворотна сторона їхнього інстинкту домінування. Тому від зустрічей з найбільшим диктатором світу та планетарним альфа-самцем на ім’я Путін талановитий Генрі отримував дофамін і майже сексуальне задоволення.

З другого боку, це були розмови «душа в душу» представників одного біологічного виду – подібно до тривалих задушевних розмов між Гопкінсом і Сталіним. Так що отримувачем дофаміну був не лише Кіссинджер, а й Путін.

Теракт 11 вересня 2001 року

Нарешті є ще один красномовний аргумент на підтвердження гіпотези, що Генрі Кіссинджер належить до біологічного виду Гомо інтеліс і є організаційним психопатом. Річ у тім, що терористична атака на США 9/11 здійснена у відверто психопатичному стилі – вона зухвала, безжальна, недолуга, а спроби її прикриття відверто суперечливі, неймовірно тупі та нахабно брехливі. Вочевидь, що її організували американські психопати задля посилення свого домінування.

Діяльність Національної комісії з розслідування терористичних атак на США з самого початку виглядала як зухвалий фарс і знущання з істини. Першим головою цієї комісії було призначено 79-річного старця Генрі Кіссинджера. Невже не могли знайти нікого кращого? Скоріше всього, місцеві психопати вирішили, що він найкраще підійде для замітання слідів і розвалу справи. Таку важливу місію не могли дозволити людині. Це мав обов’язково бути хтось зі своїх – з інтелісів, з психопатів.

З посади голови цієї комісії Кіссинджер пішов 13 грудня 2002, але тільки тому, що не захотів розкривати список своїх бізнес-клієнтів, коли його запитали про потенційний конфлікт інтересів. У редакційній статті, опублікованій 29 листопада, The New York Times припустила, що Білий дім вибрав його (цитата) «для стримування розслідування, проти якого він давно виступав» – повідомила CNN.

Руйнівна діяльність талановитого Генрі

Як ми вже знаємо, психопати неминуче ведуть до руйнування очолюваних ними організацій та держав. Діяльність Генрі Кіссинджера не була винятком – вона має відверто антиамериканський і відверто прокомуністичний характер, тобто спрямована на посилення глобальної влади психопатів. Ось головні наслідки.

По-перше, вона призвела до ослаблення США. Цікаво, що за програшну війну у В’єтнамі, яка вважається найбільшою геополітичною поразкою США у XX ст. і найбільшим успіхом СРСР у «холодній війні», Кіссинджер у 1973 році був нагороджений Нобелівською премією миру.

По-друге, політика детанту, тобто «розрядки», ініційована та реалізована Кіссинджером, дозволила Радянському Союзу стабілізувати економіку, досягти переваги над США в ракетно-ядерній зброї і суттєво розширити свій вплив у світі.

По-третє, завдяки Кіссинджеру в 1971 році антикомуністична Республіка Китай (Тайвань) була виключена з ООН і, відповідно, перестала бути одним з п’яти постійних членів Ради безпеки ООН з правом вето, а її місце було передано комуністичній Китайській Народній Республіці. Нормалізація американо-китайських відносин відкрила шлюзи для американських інвестицій і масованого технологічного переозброєння комуністичного Китаю. Те, що ця держава стала головною стратегічною загрозою для США, є заслугою талановитого Генрі. Докладніше про все це можна почитати в дослідженні Спецоперація «Кіса».

Військовий злочинець

Цитата: «Практикуючи «реальну політику», Кіссинджер відігравав визначну роль у зовнішній політиці Сполучених Штатів між 1969 і 1977 роками. Він залишається суперечливою фігурою в політиці США, яку багато журналістів, політичних активістів та юристів з прав людини засуджують як імовірного військового злочинця» – читаємо в англомовній Вікіпедії. «Реальна політика» – це політика без моралі, без ідеалів, без принципів. Її гасло – «Мета виправдовує засоби».

У 2016 році американський політик Берні Сандерс заявив: «Я вважаю, що Генрі Кіссинджер був одним із найбільш руйнівних державних секретарів у сучасній історії цієї країни» – повідомляє британська Ґáрдіан і пояснює: «Використане ним слово «руйнівним» натякає на той факт, що багато хто вважає Кіссинджера військовим злочинцем. Найвідомішим з тих, хто так вважає, є Крістофер Хітченс, який у великій статті з двох частин для американського журналу «Гарперс» (Harper's) у 2001 році написав, що Кіссинджеру слід висунути звинувачення у військових злочинах, злочинах проти людства, а також у злочинах проти загального та міжнародного права, включаючи змову з метою вчинення вбивства, викрадення та катування»» (кінець цитати).

Згадане розслідування Хітченса згодом було розширено до книги та документального фільму «Суд над Генрі Кіссинджером» (The Trial of Henry Kissinger, 2002). Серед іншого, Кіссинджера звинувачують у килимових бомбардуваннях антикомуністичної Камбоджі, які призвели до того, що між 1969 і 1973 роками півмільйона людей загинуло, а два мільйони стали біженцями. Це створило умови для захоплення влади у 1975 році «червоними кхмерами» на чолі з Пол Потом, які до 1979 року винищили до 3 мільйонів людей. Ось такою була «реальна політика» талановитого Генрі.

Перехоплення управління, друга серія

Період Кіссинджера–Ніксона від 1969-го до 1977-го року був «другою серією» перехоплення управління Сполученими Штатами Америки з боку російських та американських психопатів. Внаслідок так званої «політики розрядки» відбулось посилення СРСР і Китаю, а також розповзання комуністичного руху по всьому світу.

Ця «друга серія» була типологічно подібною до «першої серії», коли Штати від 1933-го до 1945-го року перебували під управлінням Гопкінса–Рузвельта. У цей період США зазнали ще більшої геополітичної катастрофи, адже їхніми руками Москва прибрала своїх головних конкурентів – Третій Райх і Японію, натомість СРСР набув статусу другої у світі військово-політичної потуги.

Принципово важливо, що в обох випадках перехоплення управління було досягнуте за допомогою корпоративних психопатів, які взяли під контроль президентів США. Вони це зробили за допомогою алгоритму психопатичного союзу.

Очевидно, що дослідження цієї теми необхідне для убезпечення від наступних катастроф – і не лише в США. Хоча б тому, що найяскравіший у світовій історії випадок перехоплення управління за допомогою психопатичного союзу відбувся в Європі. І про це ми поговоримо в наступній статті – Мартін Борман і Адольф Гітлер: механіка психопатичного союзу.

Tanita Tikaram - Twist In My Sobriety