Про нову статтю Залужного "Розумна мобілізація як частина нової доктрини й складової стійкості держави в умовах сучасної війни"

У своїй колонці на УП Залужний пише нову статтю з назвою "Розумна мобілізація як частина нової доктрини й складової стійкості держави в умовах сучасної війни", де фактично говорить річ, яку українська влада боїться вимовити вголос: стара модель мобілізації померла. Не фізично, а морально та технологічно. Коли фронт бачить усе, коли дрони висять над позиціями цілодобово, коли переміщення роти відстежується швидше, ніж наказ доходить по вертикалі, маса людей перестає бути перевагою. Вона стає мішенню.

Про це у своєму дописі на Фейсбук пише Дмитро Биков, політичний аналітик, громадський діяч і військовий. Він зазначає, що Залужний дипломатично виносить вирок усій нинішній логіці управління державою. Бо якщо війна – це війна машин, операторів, аналітиків, автономних систем і технологічних циклів, то вся нинішня модель ТЦК із ловлею людей на вулицях виглядає як спроба виграти Другу світову телеграфом і кінними екіпажами.

У цьому тексті є головна фраза, навколо якої все крутиться: “танки – це вже минуле, як коні і шаблі”. І це – страшна фраза для всієї бюрократії, яка побудована на інерції. Бо якщо танки це минуле, тоді минуле – і значна частина людей, які роками освоювали бюджети під стару війну. Минуле – десятки генералів, що досі мислять квадратами прориву, а не хмарами FPV. В минулому – й армійська культура, де людина дешевша за техніку.

Вважаю текст Залужного дуже тонкою політичною роботою, адже він пояснює суспільству: проблема не лише в мобілізації, а в тому, що держава не сформулювала чесної моделі довгої війни. Людям кажуть “ще трохи”, “до осені”, “до перемоги”, але ніхто не пояснює, як виглядає країна, яка воює 10 років. А саме це Залужний і намагається зробити – перевести розмову з емоційної площини у системну.

І тут він б’є дуже боляче. Бо його теза про “конфлікт населення з державою навколо мобілізації” – це про політичний діагноз нинішньої ситуації. Влада кілька років продавала суспільству ілюзію короткої війни та швидкої перемоги. Потім ілюзію “фортеці Бахмут”. Потім ілюзію великого контрнаступу. Тепер продається ілюзія, що проблему можна вирішити силовим адмініструванням: більше бусиків, більше штрафів, більше страху.

А Залужний говорить протилежне: якщо держава не перебудує сам принцип взаємодії з суспільством, вона програє навіть не фронт, а тил. І це, мабуть, – головна думка статті.

Не демографія визначає перемогу. А здатність держави організувати суспільство навколо нової реальності. Бо Росія теж має проблеми з людьми, але ворог чесно будує модель довгої війни. Цинічну, людожерську, тоталітарну, але послідовну. А Україна досі живе між телемарафоном і реальністю FPV-дронів.

Ще одна важлива річ: Залужний фактично визнає, що західні партнери теж не до кінця розуміють нову війну. Це дуже нетипова теза для українського офіціозу, який роками повторював мантру про “стандарти НАТО”. У тексті читається інше: Україна вже воює у війні майбутнього, а значна частина НАТО досі готується до війни минулого. 

Залужний піднімає проблеми державного менеджменту, який виявився не готовим до довгої війни. Українська система досі мислить квартальними рейтингами, а не десятирічними циклами виживання.

І от тут текст Залужного читається вже не як колонка генерала, а як маніфест людини, яка починає говорити мовою державного діяча. Не про окремі операції, а про модель країни під час війни. Причому дуже показово, що головний акцент він робить не на “перемозі будь-якою ціною”, а на стійкості. Це слово повторюється у нього постійно. Бо Залужний, схоже, краще за багатьох розуміє: у війні на виснаження виграє не той, хто голосніше кричить про наступ, а той, у кого суспільство не розсиплеться раніше за фронт.

І саме тому ця стаття важлива, бо вперше за довгий час хтось на високому рівні почав говорити з країною не мовою телевізійної терапії, а мовою холодної реальності. І ця візія дійсно державницька.