Володар перснів: арійський погляд. «Зло від змішання» – Джон Толкін

Вперше опублікована в 1956 році сага «Володар перснів» включає в себе три книги: «Братство персня», «Дві фортеці» і «Повернення короля». Кінорежисер Пітер Джексон у своїй трилогії показав, що ще можна сьогодні знімати варті уваги фільми, незважаючи на інтелектуальний тероризм і антирасистські догми! Він подарував цьому світу кіношедевр, відповідний до авторського тексту Толкіна і сповнений неймовірної естетики!

Народний міф

Джон Рональд Руел Толкін, колишній солдат, мовознавець і викладач англосаксонської мови, в 33 роки сказав, що написати роман його спонукало непохитне бажання «створити для Англії новий міф». З цією метою він побудував надзвичайно складний світ, що в дечому нагадує скандинавську міфологією та оперу Вагнера «Перстень Нібелунгів». Фантастичний світ під назвою Середзем’я населяли різні раси людей, ельфів, гномів, орків, гоблінів, тролів і хоббітів. Автор придумав різноманітні алфавіти й цілі мови, наприклад, ельфійську, винайшов календарі і намалював деталізовані карти королівств та країн Середзем’я.

Хоча Толкін не любив алегорій, Середзем’я в чомусь нагадує наш світ, а етнічні реалії відіграють важливу роль у житті його мешканців. Нуменорці, наприклад, були представниками аристократичної людської раси. «Були вони світлі лицем і високі на зріст, і термін їх життя втричі перевищував відпущений звичайним людям, що населяють Середзем’я. Такі були нуменорці, королі людей, яких ельфи називали Дунедаїнами».

Але три великі біди погрожували нуменорцям: чума, вторгнення орд вершників у масках зі Східних земель, і расове змішання. «Після повернення Ельдакара кров дунедаїнів дедалі більше змішувалася з кров’ю прибульців. Багато полягло в братовбивчій війні. Кровозмішення не могло відразу спричинити занепад дунедаїнів, однак він наступав, помалу, як і раніше … »

«Великі мужі Гондору вже з недовірою поглядали на народ довкола них, бо ж досі було нечувано, щоб спадкоємець престолу або інший син короля брав за дружину дівчину нижчої чи іншої раси …»

«Тепер королівських спадкоємців ставало дедалі менше. Багато згинуло у братовбивчій війні … А деякі відмовилися від свого роду і одружувалися на жінках, в чиїх жилах не текла нуменорська кров. Так і сталося, що чистокровних претендентів на корону вже не стало… і всі в страху згадували про братовбивчу війну, розуміючи, що якщо такий розкол трапиться знову, Гондор загине».

Подібно до сучасних європейських народів – народів винахідливих, високорозвинених й мудрих – Дунедаїни були великими першовідкривачами, засновниками і правителями імперій, незважаючи на те, що чисельність їх становила зовсім невелику частку від загального населення Середзем’я: «Треба сказати, Дунедаїни з самого початку були значно менш чисельними за маленьких людей, над якими вони царювали, будучи Володарями, що володіють довгим життям, надзвичайною силою і великою мудрістю».

Однак відмінні риси Дунедаїнів поступово стиралися з плином часу, протягом тривалих років виродження їх раси через змішування крові. Шляхетність і довголіття, даровані їм Творцем, «Батьком всього світу», опустилися до рівня представників нижчих рас.

Зло

«Зло від змішання», як називає його Толкін, є однією з найважливіших тем у його творчості. Вона, звісно ж, становить високий інтерес для тих, хто бажає вберегти расові групи людей від руйнівного кровозмішення.

У процесі роботи над епопеєю Толкін надсилав кожний завершений розділ своєму синові Крістоферу, який служив у Королівських військово-повітряних силах в Південній Африці з 1944 по 1950 рр.. Так сталось, що саме в той час цей домініон Британської Імперії вів політику розділеного розвитку різних расових груп.

Окрім нуменорців, норманів, ельфів, хоббітів і гномів, Середзем’я населяли орки. Орки були схожими на гігантських гоблінів, мали зелену шкіру і розмовляли на мові «снага».

«Орки – це слово в роханській мові, яким інші раси називали цей огидний народ. У давні часи орки жили на півночі, і знаходилися під владою Темної Сили. Кажуть, у них не було власної мови, але вони брали необхідні слова з інших мов, змінювали їх на свій лад так, що виходив грубий жаргон, малопридатний навіть для простого спілкування між собою, якщо тільки це не були прокльони та образи. Ці зловісні істоти, які ненавидять навіть свій власний рід, швидко поширили стільки варварських говірок, скільки всього було груп і колоній їх раси. Таким чином, оркська мова була малокорисною для спілкування різних племен між собою».

Орки рухалися повільно, були неповороткими і незграбними. Такими безглуздими істотами їх для гарматного м’яса створили чаклун Моргот і Темний Володар Саурон. Орки були потрібними для того, щоб зібрати всі Персні влади, які, у свою чергу, дозволили б Саурону створити світову Імперію Зла і поневолити всі народи, що населяють Середзем’я.

Використання і маніпуляція

Остання книга Толкіна, «Сильмариліон», що побачила світ у 70-х рр., далі розвинула тему ідентичності. Літературний світ не пропускав зручного випадку покритикувати твір, в якому йшлося про злісну й нікчемну підземну расу, яка не виходить з мороку, в якій прийнято маніпулювати іншими. Представники цієї раси знаходять задоволення в некромантії і зборі золотих брязкалець, керуючи подіями і залишаючись при цьому за сценою.

І хоча читачеві «Володаря кілець» може здатися, що цивілізація, свобода, життя, честь і краса приречені зазнати поразки під натиском сил зла, спрямованих проти Білої Ради Арагорна і проти Гондору, зрештою армії людей, гномів і ельфів рятують ситуацію і справа завершується славною перемогою у Битві на Пеленорських полях:

«На схід скакали лицарі Дол Амрота, зневажаючи ворогів: тролів, варіагів і орків, що ненавидять сонячне світло. На південь прямував Еомер … вороги опинилися між молотом і ковадлом. Тому що тепер люди зістрибували з кораблів на причали Харлонда і мчали, як буря, на північ … А попереду всіх йшов Арагорн з полум’ям заходу – Андурілом, і спалахував новий вогонь».

«Їх ще чекали запеклі бої і довга робота, адже мешканці півдня були хоробрими і сильними людьми, а відчайдушне становище ще більше посилило їх гнів; а люди сходу були сильними і досвідченими у військовій справі і не просили пощади. І так вони палили ферми та комори, вони збиралися і билися на пагорбі або навколо кургану, під стіною або в полі, поки не наставала ніч».

«Нарешті сонце зайшло за Міндолуїн, заповнивши все небо величезною загравою, так що пагорби і гори здавалися залитими кров’ю; вогонь відблискував в річці, і трава Пеленора червоніла в сутінках. У цю годину закінчилася велика Битва на Пеленорських полях; і жодного живого ворога не залишилося всередині Рамасу. Всіх було вбито. Хтось втік геть, поки не падав мертвим без сил, хтось потонув у червоній піні ріки».

Такою була перша перемога армії Білої Ради в надзвичайно тривалій війні. Люди Середзем’я просто хотіли жити в мирі і достатку зі своїми жінками, сім’ями і близькими, але разом з тим вони розуміли, що священний обов’язок кликав їх взяти в руки зброю і піти на ворога, який намагався їх поневолити. Це героїчна і справедлива війна: світлошкірі люди, їхні союзники – ельфи і гноми не вирізняються жорстокістю і ніколи не ставляться до полонених грубо, чого не можна сказати про орків, які тільки й думають, що рубати для втіхи голови в’язням направо і наліво.

Доля воїна знаходиться в його ж руках. Володіючи мечем і щитом, він може або вижити, або померти, в залежності від того, чи проявить він мужність в бою.

З особистих щоденників Толкіна ми дізнаємося, що письменник люто ненавидів сучасну війну, особливо масивні бомбардування з повітря цивільного населення Англії та Німеччини під час Другої світової війни. Він вважав, що скидання бомб на беззахисних дітей, жінок і людей похилого віку з висоти кількох кілометрів тими, хто навіть не міг бачити масштаби завданої ними шкоди – чин мерзенний і не гідний європейської цивілізації.

Англієць-патріот

Толкін не був пацифістом, але вважав, що англійські солдати повинні йти в бій тільки захищаючи Великобританію та її Імперію, а не вплутуватися в сварки інших країн, що, по суті – не їхня справа. Лицемірне рішення оголосити війну нацистській Німеччині, а не більшовицької Росії, яка також захопила Польщу в 1939 році, не могло залишити Толкіна байдужим. Він вважав, що ще одна братовбивча війна між європейськими націями стане «цілковитим лихом». Інший чудовий письменник 30-х років, автор книги «Видра на ім’я Тарка», Генрі Вільямсон, дотримувався тієї ж позиції. Пізніше Толкін описав цей кривавий конфлікт як «п’ять років мороку».

У передмові до «Володаря перснів» Толкін пише:

«Потрібно самому пожити в епоху війни, щоб відчути її гніт, але роки йдуть, і поступово забувається, що те, що трапилося в юності, в 1914, було не менше огидним, ніж те, що було в 1939 і далі. До 1918 всі мої близькі друзі, крім одного, загинули … Село, де я провів дитинство, була підло зруйноване, коли мені не було й десяти, тоді навіть автомобілі були рідкістю».

Разом зі своєю антипатією до сучасної знеособленої війни, Толкін дедалі активніше почав висловлювати свій протест проти розвитку механізації, автоматизації та урбанізації традиційного сільського життя. Він був одним з перших захисників природи!

«Гобіти – тихий, але дуже древній народ; раніше їх було значно більше, ніж зараз: вони люблять тишу і спокій, оброблені поля, що дихають життям, з розумом оброблена сільська земля – ось їх улюблені місця. Спритні у поводженні з інструментом, гобіти, однак, не люблять і не розуміють пристроїв складніших за ковальські міхи, водяний млин чи прядку».

Погляди Толкіна – це погляди Англії з її сімейними фермами, селами і невеликими містечками, з її острівцями традиційної архітектури, де науковці розробляли і застосовували екологічно чисті технології видобутку енергії. Безсумнівно, Толкін жахнувся б сьогоднішніх циклопічних міст, які захоплюють дедалі більше природних територій.

Благородство і свобода

У творах Толкіна викладено багато традиційних ідей: гідність і постава стародавніх народів; гарне сусідство, товариські відносини і загальний дух графства Шир з його чистим повітрям і зеленими краєвидами; героїчне життя чи загибель у битві заради великої мети сил світла, свободи та расової чистоти проти сил зла, зради і тиранії.

Так Толкін знайшов джерело натхнення в уяві і в серцях своїх співвітчизників, а також дружніх народів по всьому світу. «Володар перснів» продовжує зачіпати наш потаємний внутрішній нерв, що відповідає за расові відносини, який так лякає тих, хто стоїть на боці геноциду та хаосу. Будь-яка популярна література, темою якої є етнічна ідентичність і боротьба за її збереження, неминуче викликає осуд космополітичного літературного світу з одного боку, і наш інтерес – з іншого.

До вищесказаного також можна додати вражаючі паралелі між подіями книги та реальною історією. Наприклад, Хотинська битва у вересні 1621 року, в якій 50 тисяч українських козаків змагались проти 150 тисяч турків. Перемога була здобута завдяки геніальний військовим здібностям Гетьмана Петра Сагайдачного, якому вдалося виснажили османські війська подібно до рохірійців з королем Теоденом на чолі в Битві на Пеленорських полях! Хотинська фортеця – це Мінас Тіріт, османи – орки, українці – рохірійці, Сагайдачний – Теоден.

Чесні морально-ідеалістичні історії Толкіна, що показують приклади прояву справжньої відваги – гарний подарунок дітям на Різдво або на день народження. «Хоббіт» підійде хлопцям дещо молодшим, а «Володар перснів» припаде до смаку підліткам і дорослим. Тут нема ніяких збочених цінностей, нема дегенерації, нема політкоректності. Почитайте самі!

Будьмо чесними

Валлійський актор Джон Ріс-Девіс, який зіграв у кінотрилогії роль гнома Гімлі, зробив таку заяву журналу World Magazine: «Зростання мусульманського населення в Європі – це демографічна катастрофа, яка загрожує західній цивілізації (…). Ніхто не хоче говорити про це, ніхто не наважується говорити про це, адже ми не хочемо ображати людей расистськими висловлюваннями (…). До 2050 року 50% дітей в Голландії будуть мати предків-мусульман. Я вважаю, що Толкін закликає прийдешні покоління протистояти цьому. І якщо ми не опам’ятаємося і не почнемо боротися – на жаль, ми втратимо нашу цивілізацію. Мене це дуже сильно хвилює. (…) Я за традиційну культуру білої людини. Багато людей не усвідомлюють хиткого становища західної цивілізації, не бачать її краси».

Коли британські ЗМІ зажадали пояснень, Джон Ріс-Девіс повторив: «Так, я цілком і повністю стою за традиційну культуру білої людини. Це священно-прекрасна, священно-дивовижна, священно-велика цивілізація. Я не применшую гідності інших культур, я просто хочу, щоб поважали мою власну». І додав наприкінці: «По суті, цими інтерв’ю я гроблю собі кар’єру, це сумно. Але у світі є питання, відповідаючи на які потрібно бути абсолютно чесним».

Джерело: zentropa.net