Вони щиро дивуються: як Москва може вірити в те, що здатна конкурувати із Заходом? І тому шукають у ситуації підступ. Немає сенсу недооцінювати противника, але так само немає сенсу його й переоцінювати. Російська безапеляційність стоїть не на залізобетоні ‒ вона стоїть на самовпевненості.
Людина влаштована однаково. Вона часто думає про те, що система здатна на підступність, і куди рідше ‒ що вона здатна на дурість. Саме тому ми часто сприймаємо чужі помилки за диявольськи хитрий план.
Я думаю про це щоразу, коли доводиться говорити з колегами зі Східної Європи. Тому що вони щиро вірять у те, що Кремль має якийсь «запасний вихід», «друге дно», «ресурс стабільності», «зброю відплати». Загалом, щось таке, що дозволило б уберегти Росію та її економіку від випробувань.
Справа навіть не в тому, що колегам незрозумілі мотиви Кремля: вони прекрасно розуміють, що таке «фантомні болі імперії». Але вони ніяк не можуть повірити, що Кремль не прорахував наслідки своїх дій. А саме: санкцій, знекровлення економіки, падіння рівня життя й неминучого наростання турбулентності, що йде за цим услід.
Це і справді складно укладається в голові середньостатистичного європейця. Тому що для них є аксіомою той факт, що ми живемо не в світі незалежностей, а в світі найбільш ефективних систем взаємозалежностей. Вони не розуміють, на що може розраховувати країна, яка вирішила відгородитися від решти світу стіною. Вони щиро дивуються: як Москва може вірити в те, що здатна конкурувати із Заходом? І тому шукають у ситуації підступ.
І саме в цьому й полягає їхня головна омана. Тому що вони ‒ діти сучасних державних систем. У яких основні рішення ухвалюються на основі консенсусу, щонайменше, між основними групами. Власне, для цього й існує парламент, головне завдання якого ‒ бути тим самим горезвісним «майданчиком для дискусій». І нормальні парламентські вибори ‒ це ті, в результаті яких представники більшості соціальних прошарків мають шанс обговорювати доленосні для країни рішення лицем до лиця.
А в Росії все відбувається з точністю до навпаки. Консенсус «нульових», коли Володимир Путін виступав модератором між різними групами впливу у своєму оточенні, зламаний. Колишнє оточення проріджене ‒ навіть абсолютно лояльні «системні ліберали», відповідальні за економіку, вигнані з найближчого кола, причетного до формування політики. Головну роль відіграють «силовики», а «міністри-капіталісти» змушені постфактум оцінювати вартість анексії Криму для російського бюджету.
Проблема в тому, що рішення, які ухвалюються вузьким колом людей, завжди впираються в компетенцію цих самих людей. Тому що завжди потрібні ті, хто говорить про ризики. Тому що якщо «хочу» не впирається в аналіз «можу», то стається колапс. Коли західні колеги не можуть зрозуміти логіку Кремля, то це відбувається тому, що вони намагаються аналізувати його як систему. Зважену, професійну, компетентну. А логіка офіційної Москви не інституційна, а персональна ‒ вона впирається в індивідуальні бажання й точно такі ж особисті уявлення про реальність. І система подібних мотивів цілком може бути ірраціональною. Приблизно так само, як ірраціональною є мотивація алкоголіка.
Із точки зору оточення, алкоголік займається саморуйнуванням. Позбавляє себе грошей, здоров'я, простих побутових радощів, втрачає репутацію, руйнує сім'ю, приводить дім до занепаду. Єдиний вихід із ситуації ‒ це не пити. Але відмова від алкоголю загрожує знищенням, депресією й погіршенням самооцінки: нова доза наркотику на кшталт повернення до ідеального світу. Можете взяти для експерименту будь-якого сусіда в під'їзді й пояснити йому згубність його звички. Опишіть йому світ без алкоголю, з кар'єрою, соціальним статусом, спортивним адреналіном. А ми подивимося, наскільки успішною виявиться ваша логіка, помножена на красномовство.
Власне, саме це зараз і відбувається в діях Кремля. З точки зору оточення, він займається саморуйнуванням. З точки зору самого хворого, він «живе так, як хоче». Але чи будемо ми при цьому думати, що в алкоголіка є хитрий план, рятувальний круг і запасний вихід? Звісно ж ні.
Більше того ‒ в нашій нещодавній історії ми вже неодноразово це проходили. В самому кінці 80-х у промовах ідеологів Союзу звучали слова про швидке подолання труднощів і браві звіти про успіхи. Будь-які розмови про те, що ресурси системи вичерпані, сприймалися з усмішкою, а в події 91-го року ніхто не вірив навіть 88-го.
Або можемо згадати 2012-й. Безальтернативність Партії регіонів, міцна гривня, успішно проведений чемпіонат із футболу. Будь-які міркування про те, що Янукович веде країну до прірви, припинялись інфраструктурними будівництвами, а будь-які експертні прогнози про майбутній крах упирались у 60 відсотків населення, не готового протестувати.
Немає сенсу недооцінювати противника, але так само немає сенсу його й переоцінювати. Російська безапеляційність стоїть не на залізобетоні ‒ вона стоїть на самовпевненості. Це та сама історія про голого короля, якому ніхто не наважується сказати правду в очі. Але король їздить містом без одягу не тому, що задумав хитре. А тому, що не зрозумів очевидного.
Наші інтереси:
Агресивна політика Москви раніше чи пізніше її саму знищить.
Третій Гетьманат пропонує альтернативу «цифровому концтабору» та ліволіберальному хаосу. Дана праця призначена для стратегів, інвесторів, розробників та всіх Людей Волі, які розглядають Україну як...
Що Європа не розуміє про Росію
Світ:
Вони щиро дивуються: як Москва може вірити в те, що здатна конкурувати із Заходом? І тому шукають у ситуації підступ. Немає сенсу недооцінювати противника, але так само немає сенсу його й переоцінювати. Російська безапеляційність стоїть не на залізобетоні ‒ вона стоїть на самовпевненості.
16110404.jpg
Людина влаштована однаково. Вона часто думає про те, що система здатна на підступність, і куди рідше ‒ що вона здатна на дурість. Саме тому ми часто сприймаємо чужі помилки за диявольськи хитрий план.
Я думаю про це щоразу, коли доводиться говорити з колегами зі Східної Європи. Тому що вони щиро вірять у те, що Кремль має якийсь «запасний вихід», «друге дно», «ресурс стабільності», «зброю відплати». Загалом, щось таке, що дозволило б уберегти Росію та її економіку від випробувань.
Справа навіть не в тому, що колегам незрозумілі мотиви Кремля: вони прекрасно розуміють, що таке «фантомні болі імперії». Але вони ніяк не можуть повірити, що Кремль не прорахував наслідки своїх дій. А саме: санкцій, знекровлення економіки, падіння рівня життя й неминучого наростання турбулентності, що йде за цим услід.
Це і справді складно укладається в голові середньостатистичного європейця. Тому що для них є аксіомою той факт, що ми живемо не в світі незалежностей, а в світі найбільш ефективних систем взаємозалежностей. Вони не розуміють, на що може розраховувати країна, яка вирішила відгородитися від решти світу стіною. Вони щиро дивуються: як Москва може вірити в те, що здатна конкурувати із Заходом? І тому шукають у ситуації підступ.
І саме в цьому й полягає їхня головна омана. Тому що вони ‒ діти сучасних державних систем. У яких основні рішення ухвалюються на основі консенсусу, щонайменше, між основними групами. Власне, для цього й існує парламент, головне завдання якого ‒ бути тим самим горезвісним «майданчиком для дискусій». І нормальні парламентські вибори ‒ це ті, в результаті яких представники більшості соціальних прошарків мають шанс обговорювати доленосні для країни рішення лицем до лиця.
А в Росії все відбувається з точністю до навпаки. Консенсус «нульових», коли Володимир Путін виступав модератором між різними групами впливу у своєму оточенні, зламаний. Колишнє оточення проріджене ‒ навіть абсолютно лояльні «системні ліберали», відповідальні за економіку, вигнані з найближчого кола, причетного до формування політики. Головну роль відіграють «силовики», а «міністри-капіталісти» змушені постфактум оцінювати вартість анексії Криму для російського бюджету.
Проблема в тому, що рішення, які ухвалюються вузьким колом людей, завжди впираються в компетенцію цих самих людей. Тому що завжди потрібні ті, хто говорить про ризики. Тому що якщо «хочу» не впирається в аналіз «можу», то стається колапс. Коли західні колеги не можуть зрозуміти логіку Кремля, то це відбувається тому, що вони намагаються аналізувати його як систему. Зважену, професійну, компетентну. А логіка офіційної Москви не інституційна, а персональна ‒ вона впирається в індивідуальні бажання й точно такі ж особисті уявлення про реальність. І система подібних мотивів цілком може бути ірраціональною. Приблизно так само, як ірраціональною є мотивація алкоголіка.
Із точки зору оточення, алкоголік займається саморуйнуванням. Позбавляє себе грошей, здоров'я, простих побутових радощів, втрачає репутацію, руйнує сім'ю, приводить дім до занепаду. Єдиний вихід із ситуації ‒ це не пити. Але відмова від алкоголю загрожує знищенням, депресією й погіршенням самооцінки: нова доза наркотику на кшталт повернення до ідеального світу. Можете взяти для експерименту будь-якого сусіда в під'їзді й пояснити йому згубність його звички. Опишіть йому світ без алкоголю, з кар'єрою, соціальним статусом, спортивним адреналіном. А ми подивимося, наскільки успішною виявиться ваша логіка, помножена на красномовство.
Власне, саме це зараз і відбувається в діях Кремля. З точки зору оточення, він займається саморуйнуванням. З точки зору самого хворого, він «живе так, як хоче». Але чи будемо ми при цьому думати, що в алкоголіка є хитрий план, рятувальний круг і запасний вихід? Звісно ж ні.
Більше того ‒ в нашій нещодавній історії ми вже неодноразово це проходили. В самому кінці 80-х у промовах ідеологів Союзу звучали слова про швидке подолання труднощів і браві звіти про успіхи. Будь-які розмови про те, що ресурси системи вичерпані, сприймалися з усмішкою, а в події 91-го року ніхто не вірив навіть 88-го.
Або можемо згадати 2012-й. Безальтернативність Партії регіонів, міцна гривня, успішно проведений чемпіонат із футболу. Будь-які міркування про те, що Янукович веде країну до прірви, припинялись інфраструктурними будівництвами, а будь-які експертні прогнози про майбутній крах упирались у 60 відсотків населення, не готового протестувати.
Немає сенсу недооцінювати противника, але так само немає сенсу його й переоцінювати. Російська безапеляційність стоїть не на залізобетоні ‒ вона стоїть на самовпевненості. Це та сама історія про голого короля, якому ніхто не наважується сказати правду в очі. Але король їздить містом без одягу не тому, що задумав хитре. А тому, що не зрозумів очевидного.
Агресивна політика Москви раніше чи пізніше її саму знищить.
Зверніть увагу
Біла книга «Третій ϟ Гетьманат»: Заснування держави без бюрократії та податків – архітектура, технологія, традиція (версія 1.0)