Чоловіки, жінки, іноді підлітки годинами чекали на холоді, щоб отримати зброю і негайно рушити на передову. Стояли мовчки. І лише коли хтось запускав чутки, що зброя закінчується, черги розчаровано гули. Те саме було і на фронті.
Андрій Євгенович Білецький (нар. 5 серпня 1979, Харків) – український бригадний генерал, громадський та політичний діяч. Командир 3-ї окремої штурмової бригади (2023–2024), з березня 2025 року командир Третього армійського корпусу ЗСУ.
Старі бригади, поповнені напередодні ветеранами АТО, так званим "оперативним резервом-1", УНСОвці, "афганці", ветерани вже неіснуючих добробатів, люди з 90-х, ідеалісти з "Авангарду" і "Центурії" – яким не було й 18, підрозділи ГУРу і Альфачі – строката, несистемна, смертельно мотивована сила. Взаємодія і звʼязок налагоджувалися моментально, рішення ухвалювалися спільно, на коліні, пише у своїй колонці на Українській правді командир Третього армійського корпусу, бригадний генерал Андрій Білецький.
Всі рвалися в бій. І били ворога. Коли ми сформували свій тоді ще загін, головним викликом було не відправити людей у бій, а стримати гарячку – застосувати добровольців розумно, не спаливши їхній запал у перших хаотичних боях.
Пекло Мощуна. Скибин. Бій за село Лукʼянівка, де молодий танкіст на підбитій машині до останнього снаряду прикривав піхоту з добровольців, що наступала. Він отримав за це державну нагороду чи ні, як і більшість героїв тих днів? Не знаю. Але знаю, що саме з таких вчинків почалася поразка "другої армії світу".
Битися – таким був вибір нації. Сотні, тисячі українців заганяли ворога, як мамонта. За місяць росіяни тікали, кидаючи все, – тіла своїх мертвих, машини, техніку. 13 трофейних російських танків все ще несуть службу у Третій штурмовій бригаді. Захоплена нами на Київщині російська ППО "ТОР-М" досі прикриває від росіян одне з українських міст, зауважує Білецький.
Не ми обрали війну. Ми воюємо за мир на своїй землі. Для когось Донбас – це далеко. Для когось – це дім. Для нас – це земля, де лежать наші полеглі, пише Білецький і зазначає, що для когось "тимчасовий мир" ціною Донбасу – це компроміс, а для когось – втрата шансу повернутися додому.
Для Третьої штурмової – це зрада пам'яті тих, хто там загинув. Тому Білецький пише:
"Ми не маємо права підвести полеглих. Нам потрібен справжній мир, а не троянський кінь перемирʼя. Ми вже бачили, як під слова про тишу ворог накопичує сили. Фальшивий мир – пауза для реваншу і переписування історії ганебного російського провалу.
Україні потрібен справжній мир, який зберігає українську суверенність і спроможність захистити себе у майбутньому. Якщо сьогодні ми відмовимося від української землі і наших людей на Донбасі, де гарантії, що ми так само не відмовимося від українського Харкова, Одеси, Запоріжжя, Херсона під загрозою відновлення війни?
Сьогодні головний миротворець – солдат на фронті. Він – той, хто найбільше мріє про мир і наближає його як може. Його невтомно наближають волонтери і кожен українець у тилу, який морально не здався, переживаючи обстріли, холод, відсутність електрики.
Спроба продати те, що вистраждано і вистояно, призведе до глибокого морального надлому. Нація, яка чотири роки тримала удар, не може зламатися від слів.
Єдиний шлях до справжнього миру – зупинка противника по лінії фронту. Лише тоді він першим сяде за стіл переговорів і запропонує реальні умови, а не троянського коня.
Росіянам не вдалося взяти Київ за три дні. Не вдалося зламати Україну за чотири роки. І не вдасться вигризти нашу капітуляцію обманом. Слава Україні!"
Наші інтереси:
Аналізуємо 4 роки війни. Робимо висновки. Прогнозуємо майбутнє.
Третій Гетьманат пропонує альтернативу «цифровому концтабору» та ліволіберальному хаосу. Дана праця призначена для стратегів, інвесторів, розробників та всіх Людей Волі, які розглядають Україну як...
Битися – таким був вибір нації. Під військкоматами – сьогоднішніми ТЦК – в кінці лютого 2022 рок стояли довжелезні черги
Світ:
Чоловіки, жінки, іноді підлітки годинами чекали на холоді, щоб отримати зброю і негайно рушити на передову. Стояли мовчки. І лише коли хтось запускав чутки, що зброя закінчується, черги розчаровано гули. Те саме було і на фронті.
251127-andriybileckyy.jpg
Старі бригади, поповнені напередодні ветеранами АТО, так званим "оперативним резервом-1", УНСОвці, "афганці", ветерани вже неіснуючих добробатів, люди з 90-х, ідеалісти з "Авангарду" і "Центурії" – яким не було й 18, підрозділи ГУРу і Альфачі – строката, несистемна, смертельно мотивована сила. Взаємодія і звʼязок налагоджувалися моментально, рішення ухвалювалися спільно, на коліні, пише у своїй колонці на Українській правді командир Третього армійського корпусу, бригадний генерал Андрій Білецький.
Всі рвалися в бій. І били ворога. Коли ми сформували свій тоді ще загін, головним викликом було не відправити людей у бій, а стримати гарячку – застосувати добровольців розумно, не спаливши їхній запал у перших хаотичних боях.
Пекло Мощуна. Скибин. Бій за село Лукʼянівка, де молодий танкіст на підбитій машині до останнього снаряду прикривав піхоту з добровольців, що наступала. Він отримав за це державну нагороду чи ні, як і більшість героїв тих днів? Не знаю. Але знаю, що саме з таких вчинків почалася поразка "другої армії світу".
Битися – таким був вибір нації. Сотні, тисячі українців заганяли ворога, як мамонта. За місяць росіяни тікали, кидаючи все, – тіла своїх мертвих, машини, техніку. 13 трофейних російських танків все ще несуть службу у Третій штурмовій бригаді. Захоплена нами на Київщині російська ППО "ТОР-М" досі прикриває від росіян одне з українських міст, зауважує Білецький.
Не ми обрали війну. Ми воюємо за мир на своїй землі. Для когось Донбас – це далеко. Для когось – це дім. Для нас – це земля, де лежать наші полеглі, пише Білецький і зазначає, що для когось "тимчасовий мир" ціною Донбасу – це компроміс, а для когось – втрата шансу повернутися додому.
Для Третьої штурмової – це зрада пам'яті тих, хто там загинув. Тому Білецький пише:
"Ми не маємо права підвести полеглих. Нам потрібен справжній мир, а не троянський кінь перемирʼя. Ми вже бачили, як під слова про тишу ворог накопичує сили. Фальшивий мир – пауза для реваншу і переписування історії ганебного російського провалу.
Україні потрібен справжній мир, який зберігає українську суверенність і спроможність захистити себе у майбутньому. Якщо сьогодні ми відмовимося від української землі і наших людей на Донбасі, де гарантії, що ми так само не відмовимося від українського Харкова, Одеси, Запоріжжя, Херсона під загрозою відновлення війни?
Сьогодні головний миротворець – солдат на фронті. Він – той, хто найбільше мріє про мир і наближає його як може. Його невтомно наближають волонтери і кожен українець у тилу, який морально не здався, переживаючи обстріли, холод, відсутність електрики.
Спроба продати те, що вистраждано і вистояно, призведе до глибокого морального надлому. Нація, яка чотири роки тримала удар, не може зламатися від слів.
Єдиний шлях до справжнього миру – зупинка противника по лінії фронту. Лише тоді він першим сяде за стіл переговорів і запропонує реальні умови, а не троянського коня.
Росіянам не вдалося взяти Київ за три дні. Не вдалося зламати Україну за чотири роки. І не вдасться вигризти нашу капітуляцію обманом. Слава Україні!"
Аналізуємо 4 роки війни. Робимо висновки. Прогнозуємо майбутнє.
Зверніть увагу
Біла книга «Третій ϟ Гетьманат»: Заснування держави без бюрократії та податків – архітектура, технологія, традиція (версія 1.0)