Зображення користувача Ігор Каганець.
Ігор Каганець
  • Відвідувань: 171
  • Переглядів: 189

Що таке УЛЬТРАНАЦІЯ? – пояснює професор Роджер Гріффін (Оксфорд, Англія)

Категорія:

Ультранація – це відроджена нація, або ж нація, яка здійснила палінгенезію (друге народження) і вийшла на вищий рівень розвитку. Ультранація мислиться як соціальний організм, сформований спільною історією, культурою та расою, хоча й не обов’язково в біологічному чи євгенічному сенсі.

231013-arnobreker-orpheuseurydice-1944-2.jpg

Нова людина (Орфей і Еврідіка. Скульптор Арно Брекер. 1944)
Нова людина (Орфей і Еврідіка. Скульптор Арно Брекер. 1944)

Роджер Гріффін (Roger Griffin) є професором сучасної історії в Оксфордському університеті Брукса і читає лекції переважно про ідеології та цінності, які сформували сучасний світ. Гріффін розробив ідею палінгенезису – спроби фашизму започаткувати державне та етнічне відродження, кінцевою метою якого є революція в етиці та культурі суспільства, що зачепить всі сфери суспільного життя. Його нещодавні дослідження зосереджені на вивченні фашизму як реакції на секуляризуючий та розчаровуючий вплив сучасності.

Попередні статті:

Ця публікація пропонує вибрані місця з дослідження Роджера Гріффіна «Фашизм. Вступ до порівняльних досліджень фашизму» з серії «Ключові поняття політичної теорії» (Roger Griffin. Fascism. An Introduction to Comparative Fascist Studies. Series Title: Key Concepts in Political Theory. Cambridge. – Polity Press, 2018). У цій книзі Роджер Гріффін, серед іншого, розкриває своє розуміння термінів «палінгенезис», «ультранація» та «ультранаціоналізм». Ось що він пише:

Термін «палінгенезис»

Моє власне формулювання робочого визначення фашизму використовує термін «палінгенезіс» – від грецького palin (знову) і genesis (народження) – для позначення бачення фашистами неминучого або можливого відродження. Цей термін було застосовано через відсутність прикметника, похідного від терміна «відродження».

Термін «палінгенезіс» був широко прийнятий у спільноті порівняльних фашистських досліджень і за її межами, особливо у своїй прикметниковій формі – «палінгенетичний». Згодом його існування як «справжнього» слова в політології було визнано таким авторитетним виданням як Оксфордський словник англійської мови.

Термін «ультранаціоналізм»

У моїй версії підходу до фашизму «палінгенетичний» поєднується не з терміном «націоналізм», а з терміном «ультранаціоналізм». Слово «ультра» (від лат. ultra – «понад», «надмірно») є підсилювачем будь-яких якостей. Тут значення префікса «ультра» полягає в тому, що уявна спільнота «нація» є настільки центральною для фашистського мислення, що безповоротно вийшла за межі спектру суспільних ідеалів, сумісних з ліберальною демократією. Фашистський «ультранаціоналізм» віртуально відкидає «ліберальний націоналізм».

У фашистському баченні світу нація часто перетворюється на реальну сутність і персоніфікується до такої міри, що може бути «хворою», «занепадаючою», «приниженою або «оскверненою, але також може бути «здоровою, «сильною», «відродженою», «славною», «священною».

Слід зазначити, однак, що органічна концепція нації (тобто нації як соціального організму) може зустрічатися і в нефашистському контексті, наприклад, у класичній римській концепції «вічного міста».

Термін «універсальний нацизм»

У міжвоєнний період фашистська «ультранація» (якщо можна дозволити собі цей неологізм) була в переважній більшості ідентифікована з національною державою як контекстом і рамками для національного відродження. Після 1945 року європейські та міжнародні переосмислення палінгенетичного міфу дедалі частіше відривали фашизм від обмеженого «націонал-державництва» і перетворили нацизм з руху, зосередженого на Німеччині, на глобальне віровчення білих расистів, яке дехто називає «універсальним нацизмом».

Здатність ультранації нести сенс відродженої національної держави, цивілізації чи раси надає цьому компоненту «фашистського мінімуму» («невикорінюваного ядра») особливої гнучкості та привабливості в контексті палінгенетичних прагнень під час кризи.

Ультранація як соборна істота

Фашистську ультранацію можна уявити як надіндивідуальний продукт фашистської уяви, який може включати в себе аспекти як історичної «батьківщини» і «вітчизни», так і міфічного історичного та расового минулого і майбутніх доль. Він забезпечує міфічний фокус, в якому фашист відчуває себе частиною надособистісної спільноти приналежності, ідентичності та спільної долі.

Саме в цю містичну сутність людині пропонується повністю занурити своє «я». Ультранація живе як в історичному часі, так і через розгортання історичного часу і водночас у надісторичній вічності народу чи раси. Понад те, в екстремальних ситуаціях – коли батьківщині загрожує або батьківщина наказує – вона може вимагати від вірних любові, відданості та самопожертви, роблячи таким чином їхнє життя святим через смерть, а також освячуючи ультранацію.

Сенс життя, служіння та безсмертя

На психологічному рівні ідентифікація з ультранацією може, таким чином, слугувати порталом до трансцендентності для людей, чиє особисте життя було зруйноване соціально-політичними та економічними потрясіннями, які загрожують їхній основній ідентичності як особистостей, або чиє внутрішнє життя може здаватися позбавленим мети, сенсу та надії через особисті кризи, які вони переживають. Героїчне служіння цій надособистісній сутності дозволяє їм увійти в її історію і, можливо, безпосередньо пізнати відчуття спокути та безсмертя, викликане священними текстами й ритуалами військових поховань, церемоніями вшанування пам’яті загиблих солдатів по всьому світу.

Слід зазначити, однак, що дві світові війни довели, що в часи національної небезпеки навіть ліберально-демократичні національні держави можуть розвивати інтенсивні, складні та принаймні частково спонтанні політичні релігії, зосереджені на моральному імперативі індивідуальної кровної жертви національній спільноті. Різниця полягає в тому, що ліберальні суспільства не відмовляються від «громадянського націоналізму» і політичного лібералізму як основи ідеального суспільного ладу, до якого життя має повернутися після кризи. На противагу цьому, фашизм розглядає сакралізовану націю, яка може виникнути в умовах демократії в екстремальних ситуаціях під час надзвичайних ситуацій і війни, не як винятковий стан, а як інавгурацію нової суспільної норми. Там, де ліберальні обмеження були зняті в 1930-1940-х роках, фашизм намагався створити стійкий клімат крайнього патріотизму.

Органічна сутність і раса

Фашистська уява перетворює народ на органічну сутність. Однак важливо не робити з цього висновку, що фашизм за своєю суттю є біологічно чи генетично расистським.

Безумовно, будь-яка органічна концепція нації за своєю суттю є расистською, оскільки вона схильна розглядати етноси чи національності як ідеалізовані одиничні сутності, яким загрожує змішання (етнічне змішування), масова міграція, космополітизм, матеріалізм, індивідуалізм або поглинання міжнародними структурами. Проте ультранація фашистської політичної уяви не обов’язково є расистською в біологічному чи євгенічному сенсі. Вона також не обов’язково одержима «лініями крові», расовою чистотою чи спадковістю.

Яскравим прикладом є «Бразильська інтегралістська дія» (португальською Ação Integralista Brasileira, AIB), що діяла в ситуації складного расового змішання в країні, де корінні жителі та нащадки поколінь португальських колонізаторів і їхніх африканських рабів вступали в шлюб протягом століть. Тому для AIB суть бразильськості (Brasilidade), яка забезпечить згуртовану духовну силу, необхідну для відродження країни, полягала саме в її унікальному етнічному та культурному поєднанні, яке зробило можливим піднесення Бразилії як потужної сучасної економічної та політичної нації.

Вища раса формується шляхетними людьми, бо дух облагороджує матерію

Міжнародні альянси ультранацій

З того, що було сказано раніше про те, що фашистська ультранація не обов’язково ототожнюється з національною державою, також зрозуміло, що фашистський ультранаціоналізм не виключає створення тактичних альянсів з іншими ультранаціоналізмами у спільній наднаціональній справі для боротьби з тими ж міжнародними силами ідеологічної ворожнечі або занепаду, які, як вважають, руйнують органічну націю. Таким чином, ультранаціоналізм, попри його основний наголос на необхідності національного чи расового палінгенезу, може набути важливого міжнародного чи транснаціонального виміру, що виходить за межі вузьких культурних, мовних та етнічних розбіжностей – факт, який дедалі більше визнається фашистськими дослідженнями.

Визначення фашизму одним реченням

Виходячи з вищесказаного, визначення з одного речення, спочатку сформульоване в моїй роботі «Природа фашизму», сподіваюся, матиме сенс, незважаючи на дуже стислий спосіб, у який конкретні індивідуальні явища, пов’язані з фашизмом, були зведені в єдину аналітичну конструкцію або мислеобраз, що відповідає оригінальній теорії ідеального типу Макса Вебера: «Фашизм – це різновид політичної ідеології, міфічне ядро якої в різних проявах є палінгенетичною формою народницького ультранаціоналізму».

У розпакованому вигляді це формулювання пропонує наступне рішення головоломки, яку фашизм як політична концепція створює для новачків у цій галузі або колег-дослідників, які не мають власної теорії:

1) загальний фашизм слід розглядати нарівні з іншими політичними ідеологіями, які стосуються мислителів, рухів, режимів, політики чи дій, мотивованих перспективою реалізації певного бачення ідеального суспільства та набору політичних і культурних цінностей, на яких воно ґрунтується;

2) як і інші загальні політичні ідеології, фашизм проявляється в найрізноманітніших формах, деякі з них надзвичайно різноманітні, і їх можна уявити як велику родину споріднених проявів одного й того ж ідеального типу;

3) внутрішня цілісність фашизму як родового поняття з’являється тоді, коли ці різні варіанти інтерпретуються у зв’язку з основним утопічним міфом про ідеальний стан суспільства і цивілізації та практичними наслідками спроб втілити цей ідеал на практиці в конкретному історичному контексті;

4) основний міф, сконструйований в ідеалі, полягає в тому, що органічний народ, який формує ультранацію, перебуває в кризі та потребує порятунку від нинішнього стану дезінтеграції та занепаду за допомогою авангарду, що складається з тих, хто гостро усвідомлює існуючі сили, які йому загрожують, і готовий боротися з ними, хоча ця боротьба не обов’язково може бути фізичною чи насильницькою;

5) таким чином, засадничий мінімум загального фашизму полягає в тому, що він охоплює ідеологію та пов’язані з нею політику і практику, зосереджені на необхідності мобілізації народної енергії оновлення (палінгенезису) для здійснення відродження ультранації, тим самим започаткувавши новий, революційний національний або цивілізаційний порядок.

До історії дослідження фашизму

Першу послідовну спробу зрозуміти фашизм з точки зору візій оновлення зробив професор Єврейського університету в Єрусалимі Джордж Моссе (Gerhard "George" Lachmann Mosse) у першому номері «Журналу сучасної історії» в 1966 році. Озираючись назад, можна сказати, що перший номер того, що мало стати одним з найпрестижніших журналів у своєму роді, передбачив нову еру у фашистських дослідженнях, яка настала три десятиліття потому. Він присвячений міжнародному фашизму, а окремі статті обговорюють рухи та ідеологів у Франції, Італії, Румунії, Норвегії, Росії та Іспанії, таким чином повністю визнаючи існування фашизму як родового поняття, що проявляється у різноманітних варіантах. Але саме есе Моссе «Генезис фашизму» (1966), опубліковане через два роки після того, як «Різновиди фашизму» Євгена Вебера майже непомітно зламали шаблони в порівняльних фашистських дослідженнях, є настільки вражаюче новаторським.

У ній Моссе зображує міжвоєнний фашизм виключно в термінах, які розуміли самі його герої та бойовики, а саме як подвійний духовний бунт: проти нігілізму буржуазної моралі, що «розчинилася в небутті» з катастрофічними подіями Першої світової війни та її наслідками, і проти атомізації та відчуження, що пропагувалися егоїстичним індивідуалізмом і матеріалізмом ліберального модерну.

Моссе також готовий емпатично відтворити динамізм фашистського досвіду сприйняття реальності як майбутнього, радісного процесу, прозріння. Лише тому, що він прагнув відтворити не просто ідеологію фашизму, а тональність віталістичного світогляду, або Weltanschauung, що лежала в його основі, Моссе міг заявити, що «Всі європейські фашизми створювали враження, що рух був нескінченним, безперервним ніцшеанським екстазом».

Фашизм, продовжує він, прагнув замінити «хаос душі», породжений сучасністю, «новим почуттям спільноти», пов’язаним «новою релігією», яка «спиралася на християнську традицію», в основі якої лежало святкування появи «нової людини»: «людина, яка знову стала цілісною, усвідомлюючи свій архетип і тих, з ким вона його поділяє, активіст, який не боїться приєднатися до революції, що змусить суспільство відповідати прагненням його душі». Шість десятиліть потому Мозес міг би написати про палінгенетичні прагнення нових чоловіків і жінок.

Фашизм – це антибільшовизм

Стаття Моссе, яка рішуче протистоїть домінуючим течіям думки на марксистській та ліберальній академічних аренах того часу, чітко визнає центральну роль, яку необхідно відіграти в ефективній концептуалізації ідеології та практики фашизму, емпатично зосереджуючись на його баченні неминучого національного оновлення та культурного палінгенезису. Крім того, ця ж стаття щиро підтримує тезу про те, що узгоджене прагнення реалізувати це бачення за будь-яку ціну вимагає, щоб фашизм розглядався як альтернативна революція до його заклятого ворога – більшовизму.

Проте сам Моссе підкреслює, що це не був безкінечний міф про тотальне оновлення. Він не був обумовлений, як у більшовиків, імперативом здобуття «контролю над засобами виробництва» та побудови соціалістичного суспільства з нуля. Натомість його формував імператив усвідомлення національної спільноти, спільноти, пов’язаної тим, що фашисти вважали «вічними» (або тим, що Моссе називає «традиційними») цінностями нації, спільним, історично вкоріненим світоглядом та ідентичністю, а також містичною, хвилюючою силою приналежності до Нації. За моєю термінологією, йдеться про приналежність до УЛЬТРАНАЦІЇ, яка мислиться як організм, сформований спільною історією, культурою та расою (хоча й не обов’язково в біологічному чи євгенічному сенсі).

Чи не вперше фашизм визначається нефашистом з точки зору його власного позитивного ідеалу майбутнього. Сам Моссе підкреслює: «Фашистську революцію не можна зрозуміти, якщо розглядати її лише в негативних термінах або судити про неї виключно за пануванням, якого націонал-соціалізм [нацизм] досягнув над нею до кінця 1930-х років. Для мільйонів людей вона задовольнила глибоко вкорінену потребу в активізмі в поєднанні з ідентифікацією, вона, здавалося, втілювала їхнє бачення безкласового суспільства». У цьому уривку Моссе чітко визнає, що психологічним рушієм фашизму в 1930-х роках був афективно потужний міф приналежності до спільноти: «Прийняття ірраціонального, здавалося, давало людині коріння в її внутрішньому Я, водночас роблячи її членом природної, а не штучної спільноти» (Mosse 1966).

У «Генезисі фашизму» Моссе заклав, принаймні в принципі, міцний фундамент для палінгенетичної парадигми родового фашизму, хоча їй довелося почекати ще три десятиліття, щоб стати повноцінною. У двох останніх публікаціях він уже застосував до Третього Райху те, що назвав своїм «антропологічним» розумінням основного міфу фашизму, як такого, що диктує намагання запровадити певну космологію у спробі тотальної культурної революції. Постійною темою в цьому корпусі фундаментальних текстів є спроба фашизму створити «нового чоловіка» і «нову жінку», те, що Еміліо Джентіле (2005) називає спробою «антропологічної революції».

Футуристичне творення нового світу

Існувало кілька варіантів фашистського бачення нового порядку, які варіювалися від прийняття римського минулого Італії до оспівування технічного прогресу в дусі футуризму Джузеппе Марінетті, і з різним акцентом на важливості сільського життя, міста, технологій, культури та імперії. Але те, що об’єднувало всі варіанти фашизму, як продемонстрував Джентіле шляхом копіткого емпіричного та архівного дослідження фашистських першоджерел, – це бачення Італії, яка нарешті переламає століття занепаду, відсталості та підкорення іноземцям і вступить у фазу відродження, творчості та сили в кожній сфері національного життя. В результаті палінгенезис (слово, яке використовує сам Джентіле) проявився як у будівництві автомагістралей і нових міст, так і у створенні молодіжних організацій, планів підвищення народжуваності або створення «африканської» імперії.

Новаторську роботу Джентіле про фашизм доповнював П’єр-Джорджіо Зуніно, який був зайнятий реконструкцією фашистської ідеології з багатьох сотень першоджерел, які колись були відкинуті або як димова завіса для капіталістичної експлуатації мас, або як цинічна пропаганда для виправдання безідейної особистої диктатури Муссоліні.

Серед них чільне місце посідало переконання, що фашизм виводить італійців з епохи «прогресуючого занепаду, деградації, розкладання» в «епоху нової цивілізації, сутність якої ніхто не може пізнати». Таким чином, встановлення режиму Муссоліні ознаменувало «початок нового циклу» в історії, «світанок нової епохи»: героїчну національну відповідь на об’єктивну історичну кризу з глобальними наслідками (Zunino 1985).

Відмова від матеріалізму

Саме в ці роки Зеєв Штернхелл, ізраїльський експерт з французьких ультраправих, опублікував свій напрочуд повний і оригінальний опис загальної фашистської ідеології у книзі «Walter Laqueur’s Fascism: Посібник для читача: Аналізи, інтерпретації, бібліографія», яка на той час була однією з небагатьох спроб запропонувати читачам чіткий аналіз фашизму як роду політичної думки (Sternhell 1976). Пізніше він підсумував висновки цієї глави в енциклопедичній статті (Sternhell 1987), в якій, мимоволі підтверджуючи статтю Моссе в «Журналі сучасної історії» 1966 року, визначив фашизм як революційний рух, що зародився в дусі антибуржуазного бунту. Для Штернхелла однією з визначальних рис фашизму було те, що його культ «органічного націоналізму» синтезувався з «антимарксистським соціалізмом» і створив ідеологію, яка пропонувала «відмову від матеріалізму – лібералізм, демократія і марксизм розглядалися просто як різні аспекти одного й того ж матеріалістичного зла».

Інша особливість цього культу полягала в тому, що він був спрямований на «закладання підвалин нової цивілізації», в основі якої лежить досвід приналежності до нової національної спільноти. Вважалося, що лише нова громадська та антиіндивідуалістична цивілізація здатна забезпечити сталість людського колективу, в якому всі верстви та всі класи суспільства будуть ідеально інтегровані, а природною основою для такої гармонійної, органічної колективності вважалася нація – нація, що має моральну єдність. Цю моральну єдність ніколи не зможуть забезпечити лібералізм і марксизм, оскільки обидва є агентами війни та роз’єднання.

Палінгенетичний ультранаціоналізм

Озираючись назад, можна побачити, що мій власний внесок у дослідження фашизму, «Природа фашизму», послідовна спроба інтерпретувати визначальні риси фашизму та його історію з точки зору ідеально-типової віри в національне відродження, вийшов у потрібний час, щоб мати певний вплив, і що він сам був симптомом нового напряму в порівняльних дослідженнях фашизму, який «витав у повітрі». Навіть десятьма роками раніше книга, ймовірно, не була б помічена. Однак, опублікована в 1991 році, вона змогла сформулювати й викристалізувати нову хвилю принаймні часткової згоди щодо найефективнішого підходу до вивчення фашизму та його ідеологічного ядра, яке цей підхід висвітлював.

Протягом наступних кількох років з’явилося більше книг і статей, що відповідали піонерським зусиллям Вебера, Моссе, Пейна, Джентіле та Штернхелла, хоча й рідко на них посилалися, які пропонували визначення на кшталт згаданих вище, посилаючись на міф про палінгенетичне ядро фашизму.

З середини 2000-х років визнання палінгенетичної динаміки фашизму, незалежно від того, чи виражається вона саме в цих термінах, стало другою натурою для більшості дослідників, які вивчають «прогнозований» фашизм (тобто політичні явища, фашистська приналежність яких ще не встановлена). Нині існує реальна перспектива того, що міжвоєнний фашизм буде розглядатися не як заклятий ворог модернізму, а як потенційний архітектор тоталітарної модерністської культури та держави, що зберігає своє коріння в міфізованому минулому (Гріффін 2008).

Моє власне стисле визначення фашизму – вперше представлене в книзі «Природа фашизму» (1991) – називає його політичною ідеологією, міфічне ядро якої – «палінгенетичний ультранаціоналізм» – залишається константою в різноманітних його проявах.

Фашистська ультранація

Хоча концепція органічної національної спільноти, що переживає процес відродження, за визначенням є ідеально-типовим спільним знаменником усіх фашизмів, незабаром стає зрозуміло, що при розгляді окремих фашистських ультранаціоналістичних міфів «фашистської епохи» (1918-45 рр.), існує широкий спектр можливостей у тому, як можна уявити собі соціальний організм.

Понад те, один рух може містити різноманітні, а іноді й суперечливі течії національного та расового мислення, якщо він розростається до такої міри, що до нього приєднуються значні прошарки освічених класів, які природно, представляють багато професій, світоглядів і дисциплін, кожна з яких має власне уявлення про націю чи расу, діагнози її занепаду та рецепти ліків, необхідних для її відродження. Крайню неоднорідність фашистського органічного націоналізму можна проілюструвати, порівнявши суперечливі способи візуалізації ультранації у фашистській Італії та нацистській Німеччині.

Як ми незабаром побачимо, ключовим міфічним компонентом кожного фашистського ультранаціоналізму є фундаментальний міф про його походження, яке цілком може передувати його перетворенню на національну державу.

Домінуючим основоположним міфом фашизму було бачення сучасних італійців як прямих нащадків і духовних спадкоємців римлян. Ця спадщина розглядалася не в генетичному плані чистоти крові (що було б нонсенсом з огляду на багатоетнічний характер Римської імперії), а як рушійна сила покоління, чиє перевідкриття римської ідентичності надихне його на відродження величі – як культурної, технологічної та соціальної, так і імперської та військової, перетворивши таким чином Італію на «Третій Рим» (Kallis 2014), контр-міф проти «Третього Райху». Таким чином, саме італійська «римськість», romanità, стала шаблоном для великої частини фашистської політичної релігії, громадських робіт, стилю культу дуче, зовнішньої політики, естетики та архітектури, а також надихнула величезну виставку EUR в Римі, яка мала представити фашистську Італію як таку, що відкрила нову фазу світової цивілізації, як це зробила Римська імперія понад два тисячоліття тому (Nelis 2007; Kallis 2014).

Але фашистський міф був поліморфним і динамічним, і romanità була лише однією з течій, що формувала бачення фашистського Нового Чоловіка і Нової Жінки, які населятимуть Нову Італію (Dagnino 2016).

Нацистська ультранація

Навіть цей дуже стислий огляд течій у фашистській політичній культурі підкреслює, наскільки легко занадто різко протиставляти її «культурний» – а отже, відносно нешкідливий – ультранаціоналізм нацистському «біологічному расизму». Безумовно, основоположний міф про те, що німці походять від арійської суперраси, забезпечив нацизму набагато більшу дозу наукового расизму в офіційній культурі, ніж італійському фашизму. Ця було полегшено тим, що, на відміну від Італії, німецьке академічне та інтелектуальне життя протягом понад століття пропонувало гостинне середовище для низки теорій, включаючи позитивну і негативну євгеніку, дослідження предків і спадковості, соціальну гігієну, расову антропологію, расову геополітику і полігенез (які заперечували спільне походження і рівень людяності для всіх етнічних груп). За часів Веймарської республіки расова наука отримала як центральну організацію, так і підвищену легітимність із заснуванням у 1927 році Інституту антропології, спадковості людини та євгеніки ім. Кайзера Вільгельма, який брав участь у створенні першої в світі науково обґрунтованої расової держави (Burleigh and Wippermann 1991; Weiss-Wendt and Yeomans 2013).

Проте нацистський ультранаціоналізм також був надзвичайно строкатим, з потужним внеском гіперпатріотизму, успадкованого від Другого Райху та Першої світової війни, потужних традицій культурного ультранаціоналізму, який поширював німецьку уявну спільноту на славу середньовічних соборів, барокової музики, романтичної літератури та живопису, сучасного імперіалізму, колоніалізму та мілітаристського шовінізму, а також оспівування німецької індустрії, технологій та якостей національного характеру, що не мали в собі нічого специфічно біологічного.

Незавершений проект

В результаті нацизм так і не розвинув цілісного ультранаціоналізму, так само як і фашизм. Натомість він створив складний, динамічно мінливий і гнучкий націоналізм, в якому і «расова наука», і народницький націоналізм формувалися з конфліктуючих течій, а такі ключові поняття, як нордичний, германський, «кров», фольк і арт (здоровий німецький расовий «рід») залишалися настільки ж метафорами міфічних духовних якостей героїчного національного характеру, наскільки й матеріальними категоріями расової чистоти (Вайсс-Вендт і Йоманс, 2013).

Навіщо потрібні дослідження фашизму?

Для пізнання реальних соціальних законів. Китайський філософ Чжуан Чжу (четверте століття до нашої ери) сказав так:

Сітка для риби існує завдяки рибі. Як тільки ви зловите рибу, ви можете забути про сітку. Пастка на кролика існує через кролика. Зловивши кролика, ви можете забути про пастку. Слова існують завдяки сенсу. Коли ви отримаєте сенс, ви можете забути слова.

Якщо вас цікавить розвиток цієї теми, ви можете підтримати наш проект щедрими дарами.
Наші інтереси: 

Досліджуємо вчення, спрямовані на відродження народів і заснування кращого світу.

Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

Френк Герберт: Ну як вам друге дно Вулика Геллстрома?

«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта

«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...

Останні записи

Кращий коментар

Зображення користувача Ігор Каганець.
5
Середнє: 5 (1 голос)

Нарешті я зрозумів, чому ліваки називають Трампа фашистом. Як пояснив Роджер Гріффін, насправді фашизм – це поєднання ідеї соціального організму (нації) та ідеї її відродження. Тож виходить, що "Зробимо Америку великою знову" – цілком фашистське гасло. Тим більше, що Трамп називає себе націоналістом.

Все, що робиться з власної волі, – добро!

Коментарі

Зображення користувача Ігор Каганець.
0
Ще не підтримано

З причини нерозвиненої термінології, у цій статті слово фашизм вживається у двох різних значеннях: 1) італійський фашизм, 2) ультранаціоналізм, або "загальний фашизм", який включає як італійський фашизм, так і німецький націонал-соціалізм (нацизм).

На майбутнє доцільно не змішувати ці терміни. Тому ми надалі будемо застосовувати слово  "ультранаціоналізм", який включає дві історичні реалізації – італійський фашизм та німецький нацизм.

Все, що робиться з власної волі, – добро!

Зображення користувача Ігор Каганець.
5
Середнє: 5 (1 голос)

Нарешті я зрозумів, чому ліваки називають Трампа фашистом. Як пояснив Роджер Гріффін, насправді фашизм – це поєднання ідеї соціального організму (нації) та ідеї її відродження. Тож виходить, що "Зробимо Америку великою знову" – цілком фашистське гасло. Тим більше, що Трамп називає себе націоналістом.

Все, що робиться з власної волі, – добро!

Зображення користувача Микола Стригунов.
0
Ще не підтримано

Так, тож, треба донести таке бачення до більшості українців.

Якщо прагнеш чуда - створюй його!