Як нам повторювали з самого початку війни в Україні, Путін має цілі, що виходять далеко за межі територіальних претензій, – він прагне зруйнувати міжнародний порядок, що склався після холодної війни, відтворити радянську сферу впливу і повернути Росії місце світової держави, рівної США.
Двосторонні саміти, такі як нещодавній між Дональдом Трампом і Путіним в Анкориджі, є символічним визнанням цих прагнень, про що не надто тонко нагадав російський міністр закордонних справ Сєргєй Лавров, з'явившись в Алясці у світшоті з написом CCCP, пише на The Atlantic Джеремі Шапіро (Jeremy Shapiro), директор програми США в Європейській раді із зовнішніх відносин.
Але саміти та світшоти не зроблять Росію супердержавою. Це може зробити лише переконливий прояв сили. Війна в Україні мала забезпечити це, але натомість стала повільною демонстрацією занепаду Росії – не стільки каталізатором національного відродження, скільки прикладом національного самоушкодження.
Москва виділила значні ресурси, людські ресурси та політичну волю на вторгнення в сусідню країну. З чисто військової точки зору, їй вдалося не програти та, можливо, навіть наблизитися до якоїсь перемоги на Донбасі, але дуже виснажливої. Однак навіть якщо вона закріпить свої територіальні здобутки й не допустить Україну до НАТО, вона здобуде лише піррову перемогу, заклавши своє майбутнє заради кількох зруйнованих бомбами квадратних кілометрів. Іншими словами, Росія фактично програє війну в Україні – не Україні, а всім іншим.
Фактично в будь-якому ймовірному сценарії закінчення війни Україна залишиться ворожим сусідом, озброєним Заходом, – постійною раною на західному фланзі Росії. Європа продовжуватиме ембарго на російські товари та будуватиме своє енергетичне майбутнє без російського «Газпрому». Російська армія, яка продемонструвала помірну здатність адаптуватися до сучасних умов війни, буде випатрана, без обладнання, втратить своїх найкращих кадрів і залежатиме від іноземних постачальників. На її відновлення підуть роки та багато мільярдів доларів. До того часу передбачуване майстерне володіння Росією сучасними безпілотними літальними апаратами, ймовірно, стане застарілим.
Поки Росія зациклена на Україні, її колишні друзі та клієнти тихо віддаляються. В Африці спадкоємці Вагнера борються за збереження своїх франшиз, а Китай і країни Перської затоки скуповують вплив, користуючись набагато більшими фінансовими можливостями. Стара заява Москви про те, що вона є незамінним посередником на Близькому Сході, виглядає абсолютно порожньою.
Ніде це не є більш очевидним, ніж у Сирії. Колись Москва святкувала свою участь у громадянській війні в цій країні як частину «російського відродження», яке мало повернути країну до лав великих держав, продемонструвавши, що вона може проєктувати вплив і випереджати Вашингтон на Близькому Сході. Тепер Сирія стала символом перенапруги. Режим Башара Асада, виживання якого Путін колись проголошував як екзистенційне для Росії, зник майже без жодного слова з боку Москви, залишивши Туреччину, Ізраїль, країни Перської затоки та США ділити вплив на території, якою він колись правив.
Південний Кавказ колись був задвірками Москви: Азербайджан і Вірменія довго залежали від Росії в питаннях гарантій безпеки, постачання зброї та посередництва у своїх конфліктах. Росія негласно обіцяла Вірменії, що її членство в Організації Договору про колективну безпеку та тісні зв'язки з російською армією (а також російськими миротворцями, розгорнутими на спірній території) забезпечать захист від агресії Азербайджану. Але у 2020 і потім у 2023 роках Азербайджан розгромив Вірменію на спірній між двома державами території, продемонструвавши, наскільки мало ваги мали російські обіцянки. Зараз США ведуть переговори про мир між двома країнами –таке було немислимо навіть чотири роки тому.
Єдине місце, на яке Росія мала ефективний вплив, – це Європа, де НАТО розширилося, включивши Фінляндію та Швецію, а держави збільшили свої військові видатки завдяки російській войовничості. Путін, здається, влаштував дивну геополітичну угоду – Москва жертвує своїх молодих чоловіків на Донбасі, яких демографічно дуже мало, щоб європейці нарешті купили засоби протиповітряної оборони.
Всередині країни воєнна економіка Росії виглядає як пародія на радянську стагнацію, проти якої Путін застерігав на початку свого президентства. Заводи випускають снаряди та ракети, тоді як решта світу інвестує в штучний інтелект, зелені технології та мікрочіпи. Кремль успішно побудував фортечну економіку, але вона захищена більше від майбутнього, ніж від ворога. Це було б смішно, якби не було так трагічно для перспектив Росії: нафтова держава, яка подвоює ставки на нафту та артилерію в розпал технологічної революції. Кремль заявляє, що веде війну за долю. Насправді ж він проминає 21 століття.
Найяскравіший доказ того, що Росія не перемагає, лежить у Пекіні. Росія вичерпує свої запаси високоточних ракет, і без доступу до західних компонентів вона стає все більш залежною від імпорту з Китаю для підтримки своєї військової машини. Кожна ракета коштує мільйони доларів (наприклад, приблизно 1–2 мільйони доларів за крилату ракету «Калібр»), що збільшує потребу Росії в експорті викопного палива та капіталі. Китай зараз є найбільшим покупцем російської нафти – на нього припадає майже 40 відсотків російських доходів від експорту викопного палива у 2025 році (за зниженими ставками). Китай також став головним джерелом іноземного кредиту для РФ – західне фінансування вичерпалося через санкції.
Війна Росії проти України не тільки не зробила Росію супердержавою, а й перетворила її з потенційної імперії на незадоволеного молодшого партнера Китаю. Для Сі Цзіньпіна ця війна – справжній подарунок. Вона відволікає ресурси Заходу і виснажує Росію – і все це за вигідною ціною. Для Путіна це – пастка.
Як захисники Росії, так і її вороги припускають, що успішна кампанія в Україні якимось чином створить сильнішу, оновлену Росію, здатну становити безпосередню загрозу для Європи та інших регіонів. Але що саме «виграла» б Москва? Розлюченого сусіда, який прагне реваншу, більш об'єднану, ворожу Європу, зруйновану економіку, виснажену армію, зменшений міжнародний вплив. І боса в Пекіні. Це – не перемога, а занепад, самозаподіяний занепад.
Можливо, саме тому Кремль здається таким незацікавленим у закінченні війни. Компромісний мир не показав би поразку на полі бою, але викрив би щось набагато гірше – це відсутність будь-якої ширшої стратегії. Як сказав один економіст, «російський режим не має стимулу закінчувати війну і мати справу з такою економічною реальністю. Тому він не може собі дозволити виграти війну, але й не може собі дозволити програти».
Пожертвувавши своїм глобальним впливом заради можливості провести минулий рік, руйнуючи раніше нікому невідоме місто Покровськ на Донбасі, Росія довела не свою стійкість, а свою майже повну нерелевантність. Росія не віднайшла свою імперську долю. Вона виявила лише те, що все ще може знищувати, що все ще може руйнувати, – і що руйнування є чи не єдине, що може запропонувати її зовнішня політика.
Наші інтереси:
Аналіз трьох з половиною років російської війни проти України. Стратегічно Росія вже програла. Наступний крок – розпад РФ.
Центром усієї традиційної доктрини безсмертя є спроможність керуватися виключно волею власного духу, без огляду на зовнішні обставини. Встановлення надійного зв’язку зі своїм духовним Я відкриває...
Росія програє війну і перетворюється на невдоволеного молодшого партнера Китаю – The Anlantic (США)
Категорія:
Світ:
Спецтема:
Як нам повторювали з самого початку війни в Україні, Путін має цілі, що виходять далеко за межі територіальних претензій, – він прагне зруйнувати міжнародний порядок, що склався після холодної війни, відтворити радянську сферу впливу і повернути Росії місце світової держави, рівної США.
25091401.jpg
Двосторонні саміти, такі як нещодавній між Дональдом Трампом і Путіним в Анкориджі, є символічним визнанням цих прагнень, про що не надто тонко нагадав російський міністр закордонних справ Сєргєй Лавров, з'явившись в Алясці у світшоті з написом CCCP, пише на The Atlantic Джеремі Шапіро (Jeremy Shapiro), директор програми США в Європейській раді із зовнішніх відносин.
Але саміти та світшоти не зроблять Росію супердержавою. Це може зробити лише переконливий прояв сили. Війна в Україні мала забезпечити це, але натомість стала повільною демонстрацією занепаду Росії – не стільки каталізатором національного відродження, скільки прикладом національного самоушкодження.
Москва виділила значні ресурси, людські ресурси та політичну волю на вторгнення в сусідню країну. З чисто військової точки зору, їй вдалося не програти та, можливо, навіть наблизитися до якоїсь перемоги на Донбасі, але дуже виснажливої. Однак навіть якщо вона закріпить свої територіальні здобутки й не допустить Україну до НАТО, вона здобуде лише піррову перемогу, заклавши своє майбутнє заради кількох зруйнованих бомбами квадратних кілометрів. Іншими словами, Росія фактично програє війну в Україні – не Україні, а всім іншим.
Фактично в будь-якому ймовірному сценарії закінчення війни Україна залишиться ворожим сусідом, озброєним Заходом, – постійною раною на західному фланзі Росії. Європа продовжуватиме ембарго на російські товари та будуватиме своє енергетичне майбутнє без російського «Газпрому». Російська армія, яка продемонструвала помірну здатність адаптуватися до сучасних умов війни, буде випатрана, без обладнання, втратить своїх найкращих кадрів і залежатиме від іноземних постачальників. На її відновлення підуть роки та багато мільярдів доларів. До того часу передбачуване майстерне володіння Росією сучасними безпілотними літальними апаратами, ймовірно, стане застарілим.
Поки Росія зациклена на Україні, її колишні друзі та клієнти тихо віддаляються. В Африці спадкоємці Вагнера борються за збереження своїх франшиз, а Китай і країни Перської затоки скуповують вплив, користуючись набагато більшими фінансовими можливостями. Стара заява Москви про те, що вона є незамінним посередником на Близькому Сході, виглядає абсолютно порожньою.
Ніде це не є більш очевидним, ніж у Сирії. Колись Москва святкувала свою участь у громадянській війні в цій країні як частину «російського відродження», яке мало повернути країну до лав великих держав, продемонструвавши, що вона може проєктувати вплив і випереджати Вашингтон на Близькому Сході. Тепер Сирія стала символом перенапруги. Режим Башара Асада, виживання якого Путін колись проголошував як екзистенційне для Росії, зник майже без жодного слова з боку Москви, залишивши Туреччину, Ізраїль, країни Перської затоки та США ділити вплив на території, якою він колись правив.
Південний Кавказ колись був задвірками Москви: Азербайджан і Вірменія довго залежали від Росії в питаннях гарантій безпеки, постачання зброї та посередництва у своїх конфліктах. Росія негласно обіцяла Вірменії, що її членство в Організації Договору про колективну безпеку та тісні зв'язки з російською армією (а також російськими миротворцями, розгорнутими на спірній території) забезпечать захист від агресії Азербайджану. Але у 2020 і потім у 2023 роках Азербайджан розгромив Вірменію на спірній між двома державами території, продемонструвавши, наскільки мало ваги мали російські обіцянки. Зараз США ведуть переговори про мир між двома країнами –таке було немислимо навіть чотири роки тому.
Єдине місце, на яке Росія мала ефективний вплив, – це Європа, де НАТО розширилося, включивши Фінляндію та Швецію, а держави збільшили свої військові видатки завдяки російській войовничості. Путін, здається, влаштував дивну геополітичну угоду – Москва жертвує своїх молодих чоловіків на Донбасі, яких демографічно дуже мало, щоб європейці нарешті купили засоби протиповітряної оборони.
Всередині країни воєнна економіка Росії виглядає як пародія на радянську стагнацію, проти якої Путін застерігав на початку свого президентства. Заводи випускають снаряди та ракети, тоді як решта світу інвестує в штучний інтелект, зелені технології та мікрочіпи. Кремль успішно побудував фортечну економіку, але вона захищена більше від майбутнього, ніж від ворога. Це було б смішно, якби не було так трагічно для перспектив Росії: нафтова держава, яка подвоює ставки на нафту та артилерію в розпал технологічної революції. Кремль заявляє, що веде війну за долю. Насправді ж він проминає 21 століття.
Найяскравіший доказ того, що Росія не перемагає, лежить у Пекіні. Росія вичерпує свої запаси високоточних ракет, і без доступу до західних компонентів вона стає все більш залежною від імпорту з Китаю для підтримки своєї військової машини. Кожна ракета коштує мільйони доларів (наприклад, приблизно 1–2 мільйони доларів за крилату ракету «Калібр»), що збільшує потребу Росії в експорті викопного палива та капіталі. Китай зараз є найбільшим покупцем російської нафти – на нього припадає майже 40 відсотків російських доходів від експорту викопного палива у 2025 році (за зниженими ставками). Китай також став головним джерелом іноземного кредиту для РФ – західне фінансування вичерпалося через санкції.
Війна Росії проти України не тільки не зробила Росію супердержавою, а й перетворила її з потенційної імперії на незадоволеного молодшого партнера Китаю. Для Сі Цзіньпіна ця війна – справжній подарунок. Вона відволікає ресурси Заходу і виснажує Росію – і все це за вигідною ціною. Для Путіна це – пастка.
Як захисники Росії, так і її вороги припускають, що успішна кампанія в Україні якимось чином створить сильнішу, оновлену Росію, здатну становити безпосередню загрозу для Європи та інших регіонів. Але що саме «виграла» б Москва? Розлюченого сусіда, який прагне реваншу, більш об'єднану, ворожу Європу, зруйновану економіку, виснажену армію, зменшений міжнародний вплив. І боса в Пекіні. Це – не перемога, а занепад, самозаподіяний занепад.
Можливо, саме тому Кремль здається таким незацікавленим у закінченні війни. Компромісний мир не показав би поразку на полі бою, але викрив би щось набагато гірше – це відсутність будь-якої ширшої стратегії. Як сказав один економіст, «російський режим не має стимулу закінчувати війну і мати справу з такою економічною реальністю. Тому він не може собі дозволити виграти війну, але й не може собі дозволити програти».
Пожертвувавши своїм глобальним впливом заради можливості провести минулий рік, руйнуючи раніше нікому невідоме місто Покровськ на Донбасі, Росія довела не свою стійкість, а свою майже повну нерелевантність. Росія не віднайшла свою імперську долю. Вона виявила лише те, що все ще може знищувати, що все ще може руйнувати, – і що руйнування є чи не єдине, що може запропонувати її зовнішня політика.
Аналіз трьох з половиною років російської війни проти України. Стратегічно Росія вже програла. Наступний крок – розпад РФ.
Зверніть увагу
Шлях Одіна, людина-армія та скандинавський оптимізм: як перемагати перед кінцем світу (+аудіо)