Геннадій Друзенко: ми повертаємось у кримінальну парадигму, коли влада – це не служіння, а ліцензія на пограбування країни

Відомий український правник та засновник Першого добровольчого мобільного шпиталю Геннадій Друзенко поділився у своєму Фейсбук роздумами після прочитання статті в The Telegraph про реалії мобілізації в Україні. В оригіналі стаття називається "‘Like dealing with cornered rats’: The men who force Ukrainians to the front lines" – "Це наче мати справу з щурами, загнаними в кут: чоловіки, які відправляють українців на фронт".

"Я наразі не коментуватиму репрезентативність оцінок та досвіду, описаного у цьому матеріалі, бо він зроблений як інтервʼю з однією особою (з редакційними коментарями), а не як аналітичне дослідження, – пише Друзенко. – Але образ, змальований у матеріалі, – це навіть не дзвіночок, це – набат, що ми летимо у прірву нашого жахливого минулого, якого так відчайдушно прагнемо позбутися. Тільки цього разу під жовто-блакитними прапорами... Опис "полювання на чоловіків" призовного віку у статті нагадує лайт-версію полювання НКВС-ників на "ворогів народу". Таке ж свавілля, виконання плану за будь-яку ціну, така ж "російська рулетка" для тих, хто вийшов на роботу чи в магазин", – пише він.

"Масштаби свавілля наразі інші, але логіка та сама. Будь-яка річка починається з маленького потічка. Річка беззаконня також починається зі струмка "державної доцільності" (країна в небезпеці) та абстрактної справедливості – мовляв, "служити мають всі".

Наприкінці статті Артем, працівник ТЦК і головний герой матеріалу, говорить: "Я навчився контролювати свої емоції і тепер це тільки робота для мене. Повсякчас я маю залізний аргумент: краще вони, аніж я. Я вірю, що служити в ТЦК краще, аніж ховатися від нього".

Навряд чи Артем читав "Колымские рассказы" Шаламова, бо якби читав, можливо, здивувався б, наскільки його логіка схожа на головний принцип кримінального світу: "Помри ти сьогодні, а я завтра".

Насправді СРСР був не реінкарнацією російської імперії, а кримінальною державою. Де до влади прийшли люди з кримінальним минулим, кримінальним світоглядом та кримінальними звичками. "Помри ти сьогодні, а я завтра" – квінтесенція та головний принцип "державного врядування" у сталінському СРСР. Все решта, включно з комуністичною ідеологією, імперськими ресентиментами та саханнями то в радикальний інтернаціоналізм, то в махровий шовінізм – лише лаштунки, за якими існувала мафіозно-кримінальна держава, в якій генсек до болю нагадував кримінального "пахана".

Фактично, ми крок за кроком повертаємось саме в цю кримінальну парадигму. Коли влада – це не служіння, а лише ліцензія на пограбування країни, перерозподіл її активів на користь можновладців та право померти завтра, коли країна стікає кровʼю сьогодні. Коли нація зі спільноти громадян перетворюється на зграю. Коли загризають інакших своїх, бо несила перемогти загарбників-чужинців. До публічного цькування "ворогів нації" та показових процесів над ними нам, схоже, залишилося лише кілька кроків.

Шаламов, який не просто бачив кримінальне пекло, а жив і вижив у ньому, застерігав, що сталінський терор може повторитись будь-коли: "коли блатарська інфекція охопить суспільство, в якому моральна температура доведена до потрібного градусу, до оптимального стану". Кримінальна максима "помри ти сьогодні, а я завтра" – це ж не просто життєвий принцип героя статті The Telegraph з ТЦК – це принцип, який під у патріотичній обгортці пропагує "публічний інтелектуал" Портіков (який ані години не провів у холодних мокрих шанцях під ворожим вогнем). Цей принцип сповідують тисячі інших, менш відомих, "духовних спадкоємців" Степана Бандери, які вірять, що людське життя, доля здоровʼя – лише "розхідники" для захисту України. "Перемога або смерть!" Але бажано не своя, бо "помри ти сьогодні, а я завтра"...

Шкода, що в українських школах не вивчають Шаламова, який, можливо, найкраще, найталановитіше та найпереконливіше розкрив всю огидну сутність кримінального світу. Зірвавши з нього спокусливі шати романтичності, таємничості та "глибинної правди". А тому під гаслами декомунізації ми скочуємось у той самий кримінальний режим, який публічно тавруємо на всіх майданах та перехрестях: "Помри ти сьогодні, а я завтра"...

За іронією долі, громадяни знову підуть добровільно (а значить ефективно) вбивати та вмирати за Україну лише тоді, коли держава почне ставиться до них, як до громадян, а людські життя, здоровʼя та долі припинять бути просто "ресурсом" та "розхідниками" у боротьбі за виживання неньки. Бо кому потрібна мати, яка так ставиться до своїх дітей?

Геннадій Друзенко просить не забувати донатити на ПДМШ / PDMSh, де цінують людське життя і плекають людську гідність!

Стаття закінчується, на мою думку, дуже красномовно:

"Артем працює співробітником ТЦК вже понад півтора року і каже, що погодився на цю роботу, тому що йому подобається «бути частиною системи». За його словами, коли він вперше почав працювати в ТЦК, він відчував жалість і співчуття до своїх мішеней (targets). "Я навчився контролювати свої емоції під час роботи, і тепер для мене це просто робота. У мене завжди є аргумент: Або вони, або я", – сказав він і додав: "Я вважаю, що краще працювати на ТЦК, ніж ховатися від нього".

Виділення в тексті мої, О.К.