12 жовтня 1920-го у Ризі було підписано польсько-радянський договір про прелімінарний (попередній) мир, який позбавляв боротьбу УНР – союзниці Польщі – будь-яких шансів на успіх. Тоді ж були закладені основи багаторічного поділу українських земель між СРСР і Польщею.
У липні 1920 року під час успішного наступу Червоної армії на Польщу Кремль відхилив мирні пропозиції Антанти з ноти Керзона. У підписаній наркомом закордонних справ Георгієм Чичеріним відповіді наголошувалося, що РСФРР та Польща не потребують посередників для початку діалогу про примирення, пише у своїй статті на "Діловій столиці" Максим Майоров.
Нота-відповідь також запевняла, що радянський уряд готовий запропонувати Польщі вигідніші умови територіального розмежування. Детально майбутні поступки у ноті не роз’яснювалися, але як приклад «недосконалості» «лінії Керзона» згадувалося вилучення зі складу Польщі Холмської області. Це, мовляв, було продовженням імперіалістичної політики російської буржуазії (малося на увазі створення Холмської губернії у 1912 р.)
Але… для вказаних звинувачень в бік Антанти не було підстав. Бо «лінія Керзона» залишала Холмщину якраз на польському боці!
На цьому географічні непорозуміння не припинилися. Пізніше радянська делегація запропонувала полякам встановити кордон по тій же «лінії Керзона», але з поступками на користь Польщі в районах Холма і Білостока. Як Холм, так і Білосток були саме з польського боку від лінії, тому поступатися ними не було потреби. Маючи на руках британську ноту з докладним описом «лінії Керзона», радянські дипломати чомусь збагнули це не одразу.
Подальші події засвідчили, що як більшовики, так і поляки мали різні й водночас хибні уявлення про «лінію Керзона». Ті й інші ототожнювали її з лінією тимчасового (мінімального) східного кордону Польщі, запропонованого Антантою 8 грудня 1919 р. («лінія Клемансо»).
Поляки знали, що «лінія Клемансо» не стосувалася Галичини. Тому в їх розумінні «лінія Керзона» обмежувала польську територію лише на ділянці Волині та Білорусі. Натомість більшовики мали чітке уявлення, що «лінія Керзона» простягається від Гродна до Карпат. Однак вони були переконані, що саме в такому вигляді Антанта запропонувала Польщі тимчасовий східний кордон у грудні 1919 р.
Враховуючи висловлені у ноті-відповіді Чичеріна побажання, Варшава звернулася до Москви з проханням про прямі переговори. Більшовики погодились, але на хвилі воєнних успіхів зволікали з організацією процесу. Перша невдала спроба розпочати діалог у Барановичах відбулася вже після перетину Червоною Армією «лінії Керзона». Врешті-решт, польська і радянська делегації зустрілися у підконтрольному «червоним» Мінську. Це було 17 серпня, у розпал Варшавської битви.
Польську делегацію очолював віцеміністр закордонних справ Ян Домбський. Той самий, який 21 квітня 1920 року підписав Варшавський договір з УНР. Радянська делегація на чолі з Карлом Данішевським називала себе «російсько-українською», а переговори — російсько-українсько-польськими. Від «української» сторони в делегації засідав Микола Скрипник, нарком робітничо-селянської інспекції УСРР.
Більшовики наполегливо продавлювали участь УСРР у переговорах. Таким чином вони намагалися нівелювати роль уряду та армії УНР, разом з якими Пілсудський здійснив виправу на Київ навесні 1920 р.
Польські делегати спочатку піддавали сумніву незалежність УСРР від РСФРР та необхідність вести переговори з радянською Україною. Зокрема, Домбський вказував на двояке становище Миколи Скрипника, який був водночас членом ВУЦВК і Всеросійського ЦВК, тобто законодавчих органів УСРР і РСФРР. На це Данішевський відповів тим, що за конституцією РСФРР державні посади в республіці можуть займати особи незалежно від громадянства.
Обидві сторони не були щирі у своїх намірах. Поляки бажали загальмувати ворожий наступ, виграти час для своєї армії й отримання допомоги союзників. Радянська сторона вважала, що перемога майже здобута. Тому для Москви переговори були лише засобом стримування Антанти від активного втручання на польському боці, а також інструментом пропаганди, спрямованої на розкол польського політикуму і суспільства.
Радянська делегація висунула завідомо неприйнятні вимоги фактичного роззброєння Польщі. У відповідь Домбський вдався до неприємних більшовикам історичних аналогій, прирівнявши втручання у внутрішні справи Польщі з імперіалістичною політикою Петра І, а «лінію Керзона» ототожнив з лінією третього поділу Речі Посполитої 1795 р.
Польська делегація мала технічні проблеми з налагодженням радіозв’язку із Варшавою, що суттєво гальмувало переговорний процес. До того ж господарі поводилися з делегацією Домбського досить негостинно. Одного дня поляки побачили на вулицях Мінська листівки Реввійськради Західного фронту, де польських дипломатів було звинувачено у шпигунстві. Такі обставини змусили Польщу порушити питання про перенесення переговорів до нейтральної країни. Чичерін погодився на Ригу.
Поки делегати засідали, ситуація на полі бою динамічно змінювалася. Військо польське перемогло під Варшавою, однак, у Галичині більшовики й далі атакували. 20 серпня Армія УНР відступила і зайняла для оборони правий берег Дністра. Її становище було непевним. Прорив до Стрия червоних козаків Віталія Примакова та прокомуністичне повстання Федора Бекеша на Бойківщині загрожували українському війську оточенням. Виконуючи вказівки еміграційного уряду ЗУНР, з фронту до Чехословаччини дезертирували галичани з 5-ї Херсонської дивізії Армії УНР. Зрештою, українська оборона на Дністрі витримала, а поляки змогли відстояти Львів. На момент завершення мінських переговорів 2 вересня остання спроба більшовиків переламати ситуацію на свою користь зазнала фіаско під Замостям.
Напередодні нового раунду переговорів відбулися зміни у складі радянської делегації. Замість Скрипника радянську Україну став представляти Дмитро Мануїльський, нарком землеробства УСРР. Не поїхав до Риги й Данішевський, який мав вагомі підстави побоюватися за особисту безпеку, адже на початку 1919 р. він був начальником військово-революційного трибуналу Латвійської СРР. Замість Данішевського делегацію очолив Адольф Йоффе, який мав нещодавній досвід переговорів у Ризі. Якраз 11 серпня він підписав радянсько-латвійський мирний договір.
Йоффе був досвідченим дипломатом. Він входив до складу радянської делегації на переговорах з німцями у Брест-Литовську у 1917-1918 рр. і навіть очолював її на початку. Цікаво, що у Бресті на противагу делегації УНР також з’являлися представники від радянської України. Однак, вони не були допущені до переговорів, натомість УНР підписала з Центральними державами мирний договір. Йоффе раніше і сам займав керівні посади в УСРР, зокрема, разом з Християном Раковським та Григорієм Петровським входив до складу «трійки», що діяла замість розпущеного наприкінці 1919 р. Раднаркому УСРР.
Ще до початку нових переговорів Військо польське перетнуло «лінію Клемансо» і вступило на Волинь. Спільно з українцями поляки ліквідували Галицьку СРР. У день першого засідання в Ризі 21 вересня Армія УНР з боями повернулася до тимчасової столиці – Кам’янця-Подільського.
Поразки Червоної армії змінили пріоритети Москви. Тепер з’явилася потреба домовлятися про мир по-справжньому. Більшовики прагнули уникнути зимової кампанії на західному фронті. Основні сили радянське командування планувало зосередити на півдні — для перемоги над Російською армією Петра Врангеля. Поляки були виснажені і теж бажали завершення війни.
Переговори у Ризі відбувалися на двох рівнях. Офіційні засідання були відкриті для журналістів та міжнародних спостерігачів, протоколювалися та висвітлювалися у пресі. На них делегати прагнули засвідчити перед світом добру волю та принциповість своїх урядів. Натомість пошуком болючих компромісів дипломати займалися на таємних зустрічах – без зайвих свідків та протоколів. Про ці перемовини дослідникам відомо зі спогадів їх учасників.
Вже на першому засіданні Йоффе висунув ультиматум: завершити переговори про укладання мирного договору до 5 жовтня 1920 р. Інакше відповідальність за продовження війни покладалася на польську сторону. Радянська делегація відмовилася від умови роззброєння Польщі, однак наполягала на визнанні Варшавою незалежності УСРР та СРР Білорусії (відновленої приблизно в один час із проголошенням Галревкому і Польревкому). Це мало стати запобіжником проти використання Варшавою питання самовизначення українців та білорусів.
У якості кордону більшовики пропонували лінію Антанти від 8 грудня 1919 р., але «поступаючись» Східною Галичиною (знову плутаючи лінії Клемансо і Керзона). Загалом для Москви територіальне питання мало другорядне значення — ленінське керівництво було готове поступатися так, як колись поступалося у Бресті. Його метою залишалася світова революція, а не облаштування кордонів України чи Росії.
Тим часом для Польщі кордони були пріоритетом. Щодо анексії Східної Галичини у Варшаві існував консенсус. Однак не вщухали дискусії – як далеко мав сягати кордон на Волині та в Білорусі. Існували сумніви, чи підтримає Антанта перетин «лінії Керзона» (тобто «лінії Клемансо»). По суті, перед польською дипломатією постали схожі завдання, як і в період переговорів з українцями у Варшаві. На Волині кордон міг спиратися на річки Стир або Горинь. У Білорусі приглядалися до так званої «лінії німецьких окопів» (залишків укріплень Східного фронту Першої світової).
Важливим фактором для оборони кордону був контроль над рокадною залізницею Рівне – Сарни – Лунинець – Барановичі – Ліда, розташованої східніше за лінії німецьких окопів. Максималістські вимоги висував польський Генштаб. Його пропозиції виходили з необхідності контролю над стратегічною залізницею, у тому числі над гілкою Проскурів – Кам’янець, що передбачало анексію Західного Поділля. Зовсім невипадково пропозиції Генштабу були співзвучні з федералістською програмою начальника держави Юзефа Пілсудського, який прагнув простору для створення на сході буферних утворень.
Натомість національні демократи переглянули свою територіальну програму («лінію Дмовського») і восени 1920 р. були значно скромнішими. Станіслав Грабський, їх найяскравіший представник у польській делегації, зважав на провал походу на Київ та остерігався нової катастрофи. На його думку, варто було обмежитись землями, які справді культурно тяжіли до Польщі. Водночас новий кордон мав задовольняти Антанту та Росію, аби забезпечити міжнародну підтримку і тривкий мир. Ставлення Грабського до федералізму характеризувало те, що він залишив посаду голови сеймової комісії закордонних справ на знак протесту проти Варшавського договору з УНР.
Розуміючи, що у Ризі йтиметься про долю українських земель, уряд УНР звернувся до польської влади з побажанням приєднатися до переговорів. У Варшаві була створена делегація на чолі з віце-прем’єром Андрієм Лівицьким. За десять днів до першого засідання делегацій міністр закордонних справ Польщі Євстахій Сапєга надіслав у Москву повідомлення щодо участі представників УНР. Очікувано отримав відмову. Польський міністр передбачив такий розвиток подій і поставився до цього спокійно — Армія УНР ставала для Польщі незручним союзником, а відсутність Лівицького у Ризі була підставою, щоб не нести перед більшовиками відповідальності за дії українців після укладання миру.
Українці, які представляли УНР, вважали цей договір зрадою і «другим Андрусовим» (аналогія з Андрусівським миром 1667 р., коли Росія і Річ Посполита поділили Україну по Дніпру). Вони знали про готовність Москви поступатися територіями. Та й на випадок продовження війни стратегічна ситуація виглядала сприятливою. Навіть кращою, ніж у квітні 1920 р. – напередодні походу на Київ.
На момент підписання договору лінія польського і українського фронтів знаходилася суттєво далі на схід від визначеного у Ризі кордону. Умови перемир’я передбачали припинення бойових дій в ніч з 18 на 19 жовтня. Часове вікно у проміжку між підписанням угоди і настанням режиму тиші польські війська використали, аби частково поліпшити оперативне становище Армії УНР, підтримавши її наступом на коростенському напрямку. Тоді ж наступали і українці.
За умовами перемир’я, після припинення бойових дій радянські війська відводилися на 15 км від лінії фронту, утворюючи буферну зону. Польські війська мали почати відведення за лінію кордону не пізніше, ніж за добу після обміну делегацій грамотами про ратифікацію мирного договору. Цей дипломатичний акт відбувся у Лібаві (Латвія) 2 листопада 1920 р. Оскільки уряд УНР не був учасником угоди, її умови не зобов’язували Армію УНР. Українські війська не зрушили з місця і готувалися до продовження збройної боротьби.
Наші інтереси:
Знати історію. Робити висновки. Не повторювати помилок.
У тексті Доброї Новини виявлена прихована «Мова Сонця» – на це вказують 10 індикаторів. Читання Євангелія на Сенсарі – найпотужніша практика формування ельфійської свідомості.
Перший "руський мир". Як 100 років тому УНР позбавили будь-яких шансів на успіх
Світ:
12 жовтня 1920-го у Ризі було підписано польсько-радянський договір про прелімінарний (попередній) мир, який позбавляв боротьбу УНР – союзниці Польщі – будь-яких шансів на успіх. Тоді ж були закладені основи багаторічного поділу українських земель між СРСР і Польщею.
20101301.jpg
У липні 1920 року під час успішного наступу Червоної армії на Польщу Кремль відхилив мирні пропозиції Антанти з ноти Керзона. У підписаній наркомом закордонних справ Георгієм Чичеріним відповіді наголошувалося, що РСФРР та Польща не потребують посередників для початку діалогу про примирення, пише у своїй статті на "Діловій столиці" Максим Майоров.
Нота-відповідь також запевняла, що радянський уряд готовий запропонувати Польщі вигідніші умови територіального розмежування. Детально майбутні поступки у ноті не роз’яснювалися, але як приклад «недосконалості» «лінії Керзона» згадувалося вилучення зі складу Польщі Холмської області. Це, мовляв, було продовженням імперіалістичної політики російської буржуазії (малося на увазі створення Холмської губернії у 1912 р.)
Але… для вказаних звинувачень в бік Антанти не було підстав. Бо «лінія Керзона» залишала Холмщину якраз на польському боці!
На цьому географічні непорозуміння не припинилися. Пізніше радянська делегація запропонувала полякам встановити кордон по тій же «лінії Керзона», але з поступками на користь Польщі в районах Холма і Білостока. Як Холм, так і Білосток були саме з польського боку від лінії, тому поступатися ними не було потреби. Маючи на руках британську ноту з докладним описом «лінії Керзона», радянські дипломати чомусь збагнули це не одразу.
Подальші події засвідчили, що як більшовики, так і поляки мали різні й водночас хибні уявлення про «лінію Керзона». Ті й інші ототожнювали її з лінією тимчасового (мінімального) східного кордону Польщі, запропонованого Антантою 8 грудня 1919 р. («лінія Клемансо»).
Поляки знали, що «лінія Клемансо» не стосувалася Галичини. Тому в їх розумінні «лінія Керзона» обмежувала польську територію лише на ділянці Волині та Білорусі. Натомість більшовики мали чітке уявлення, що «лінія Керзона» простягається від Гродна до Карпат. Однак вони були переконані, що саме в такому вигляді Антанта запропонувала Польщі тимчасовий східний кордон у грудні 1919 р.
Враховуючи висловлені у ноті-відповіді Чичеріна побажання, Варшава звернулася до Москви з проханням про прямі переговори. Більшовики погодились, але на хвилі воєнних успіхів зволікали з організацією процесу. Перша невдала спроба розпочати діалог у Барановичах відбулася вже після перетину Червоною Армією «лінії Керзона». Врешті-решт, польська і радянська делегації зустрілися у підконтрольному «червоним» Мінську. Це було 17 серпня, у розпал Варшавської битви.
Польську делегацію очолював віцеміністр закордонних справ Ян Домбський. Той самий, який 21 квітня 1920 року підписав Варшавський договір з УНР. Радянська делегація на чолі з Карлом Данішевським називала себе «російсько-українською», а переговори — російсько-українсько-польськими. Від «української» сторони в делегації засідав Микола Скрипник, нарком робітничо-селянської інспекції УСРР.
Більшовики наполегливо продавлювали участь УСРР у переговорах. Таким чином вони намагалися нівелювати роль уряду та армії УНР, разом з якими Пілсудський здійснив виправу на Київ навесні 1920 р.
Польські делегати спочатку піддавали сумніву незалежність УСРР від РСФРР та необхідність вести переговори з радянською Україною. Зокрема, Домбський вказував на двояке становище Миколи Скрипника, який був водночас членом ВУЦВК і Всеросійського ЦВК, тобто законодавчих органів УСРР і РСФРР. На це Данішевський відповів тим, що за конституцією РСФРР державні посади в республіці можуть займати особи незалежно від громадянства.
Обидві сторони не були щирі у своїх намірах. Поляки бажали загальмувати ворожий наступ, виграти час для своєї армії й отримання допомоги союзників. Радянська сторона вважала, що перемога майже здобута. Тому для Москви переговори були лише засобом стримування Антанти від активного втручання на польському боці, а також інструментом пропаганди, спрямованої на розкол польського політикуму і суспільства.
Радянська делегація висунула завідомо неприйнятні вимоги фактичного роззброєння Польщі. У відповідь Домбський вдався до неприємних більшовикам історичних аналогій, прирівнявши втручання у внутрішні справи Польщі з імперіалістичною політикою Петра І, а «лінію Керзона» ототожнив з лінією третього поділу Речі Посполитої 1795 р.
Польська делегація мала технічні проблеми з налагодженням радіозв’язку із Варшавою, що суттєво гальмувало переговорний процес. До того ж господарі поводилися з делегацією Домбського досить негостинно. Одного дня поляки побачили на вулицях Мінська листівки Реввійськради Західного фронту, де польських дипломатів було звинувачено у шпигунстві. Такі обставини змусили Польщу порушити питання про перенесення переговорів до нейтральної країни. Чичерін погодився на Ригу.
Поки делегати засідали, ситуація на полі бою динамічно змінювалася. Військо польське перемогло під Варшавою, однак, у Галичині більшовики й далі атакували. 20 серпня Армія УНР відступила і зайняла для оборони правий берег Дністра. Її становище було непевним. Прорив до Стрия червоних козаків Віталія Примакова та прокомуністичне повстання Федора Бекеша на Бойківщині загрожували українському війську оточенням. Виконуючи вказівки еміграційного уряду ЗУНР, з фронту до Чехословаччини дезертирували галичани з 5-ї Херсонської дивізії Армії УНР. Зрештою, українська оборона на Дністрі витримала, а поляки змогли відстояти Львів. На момент завершення мінських переговорів 2 вересня остання спроба більшовиків переламати ситуацію на свою користь зазнала фіаско під Замостям.
Напередодні нового раунду переговорів відбулися зміни у складі радянської делегації. Замість Скрипника радянську Україну став представляти Дмитро Мануїльський, нарком землеробства УСРР. Не поїхав до Риги й Данішевський, який мав вагомі підстави побоюватися за особисту безпеку, адже на початку 1919 р. він був начальником військово-революційного трибуналу Латвійської СРР. Замість Данішевського делегацію очолив Адольф Йоффе, який мав нещодавній досвід переговорів у Ризі. Якраз 11 серпня він підписав радянсько-латвійський мирний договір.
Йоффе був досвідченим дипломатом. Він входив до складу радянської делегації на переговорах з німцями у Брест-Литовську у 1917-1918 рр. і навіть очолював її на початку. Цікаво, що у Бресті на противагу делегації УНР також з’являлися представники від радянської України. Однак, вони не були допущені до переговорів, натомість УНР підписала з Центральними державами мирний договір. Йоффе раніше і сам займав керівні посади в УСРР, зокрема, разом з Християном Раковським та Григорієм Петровським входив до складу «трійки», що діяла замість розпущеного наприкінці 1919 р. Раднаркому УСРР.
Ще до початку нових переговорів Військо польське перетнуло «лінію Клемансо» і вступило на Волинь. Спільно з українцями поляки ліквідували Галицьку СРР. У день першого засідання в Ризі 21 вересня Армія УНР з боями повернулася до тимчасової столиці – Кам’янця-Подільського.
Поразки Червоної армії змінили пріоритети Москви. Тепер з’явилася потреба домовлятися про мир по-справжньому. Більшовики прагнули уникнути зимової кампанії на західному фронті. Основні сили радянське командування планувало зосередити на півдні — для перемоги над Російською армією Петра Врангеля. Поляки були виснажені і теж бажали завершення війни.
Переговори у Ризі відбувалися на двох рівнях. Офіційні засідання були відкриті для журналістів та міжнародних спостерігачів, протоколювалися та висвітлювалися у пресі. На них делегати прагнули засвідчити перед світом добру волю та принциповість своїх урядів. Натомість пошуком болючих компромісів дипломати займалися на таємних зустрічах – без зайвих свідків та протоколів. Про ці перемовини дослідникам відомо зі спогадів їх учасників.
Вже на першому засіданні Йоффе висунув ультиматум: завершити переговори про укладання мирного договору до 5 жовтня 1920 р. Інакше відповідальність за продовження війни покладалася на польську сторону. Радянська делегація відмовилася від умови роззброєння Польщі, однак наполягала на визнанні Варшавою незалежності УСРР та СРР Білорусії (відновленої приблизно в один час із проголошенням Галревкому і Польревкому). Це мало стати запобіжником проти використання Варшавою питання самовизначення українців та білорусів.
У якості кордону більшовики пропонували лінію Антанти від 8 грудня 1919 р., але «поступаючись» Східною Галичиною (знову плутаючи лінії Клемансо і Керзона). Загалом для Москви територіальне питання мало другорядне значення — ленінське керівництво було готове поступатися так, як колись поступалося у Бресті. Його метою залишалася світова революція, а не облаштування кордонів України чи Росії.
Тим часом для Польщі кордони були пріоритетом. Щодо анексії Східної Галичини у Варшаві існував консенсус. Однак не вщухали дискусії – як далеко мав сягати кордон на Волині та в Білорусі. Існували сумніви, чи підтримає Антанта перетин «лінії Керзона» (тобто «лінії Клемансо»). По суті, перед польською дипломатією постали схожі завдання, як і в період переговорів з українцями у Варшаві. На Волині кордон міг спиратися на річки Стир або Горинь. У Білорусі приглядалися до так званої «лінії німецьких окопів» (залишків укріплень Східного фронту Першої світової).
Важливим фактором для оборони кордону був контроль над рокадною залізницею Рівне – Сарни – Лунинець – Барановичі – Ліда, розташованої східніше за лінії німецьких окопів. Максималістські вимоги висував польський Генштаб. Його пропозиції виходили з необхідності контролю над стратегічною залізницею, у тому числі над гілкою Проскурів – Кам’янець, що передбачало анексію Західного Поділля. Зовсім невипадково пропозиції Генштабу були співзвучні з федералістською програмою начальника держави Юзефа Пілсудського, який прагнув простору для створення на сході буферних утворень.
Натомість національні демократи переглянули свою територіальну програму («лінію Дмовського») і восени 1920 р. були значно скромнішими. Станіслав Грабський, їх найяскравіший представник у польській делегації, зважав на провал походу на Київ та остерігався нової катастрофи. На його думку, варто було обмежитись землями, які справді культурно тяжіли до Польщі. Водночас новий кордон мав задовольняти Антанту та Росію, аби забезпечити міжнародну підтримку і тривкий мир. Ставлення Грабського до федералізму характеризувало те, що він залишив посаду голови сеймової комісії закордонних справ на знак протесту проти Варшавського договору з УНР.
Розуміючи, що у Ризі йтиметься про долю українських земель, уряд УНР звернувся до польської влади з побажанням приєднатися до переговорів. У Варшаві була створена делегація на чолі з віце-прем’єром Андрієм Лівицьким. За десять днів до першого засідання делегацій міністр закордонних справ Польщі Євстахій Сапєга надіслав у Москву повідомлення щодо участі представників УНР. Очікувано отримав відмову. Польський міністр передбачив такий розвиток подій і поставився до цього спокійно — Армія УНР ставала для Польщі незручним союзником, а відсутність Лівицького у Ризі була підставою, щоб не нести перед більшовиками відповідальності за дії українців після укладання миру.
Українці, які представляли УНР, вважали цей договір зрадою і «другим Андрусовим» (аналогія з Андрусівським миром 1667 р., коли Росія і Річ Посполита поділили Україну по Дніпру). Вони знали про готовність Москви поступатися територіями. Та й на випадок продовження війни стратегічна ситуація виглядала сприятливою. Навіть кращою, ніж у квітні 1920 р. – напередодні походу на Київ.
На момент підписання договору лінія польського і українського фронтів знаходилася суттєво далі на схід від визначеного у Ризі кордону. Умови перемир’я передбачали припинення бойових дій в ніч з 18 на 19 жовтня. Часове вікно у проміжку між підписанням угоди і настанням режиму тиші польські війська використали, аби частково поліпшити оперативне становище Армії УНР, підтримавши її наступом на коростенському напрямку. Тоді ж наступали і українці.
За умовами перемир’я, після припинення бойових дій радянські війська відводилися на 15 км від лінії фронту, утворюючи буферну зону. Польські війська мали почати відведення за лінію кордону не пізніше, ніж за добу після обміну делегацій грамотами про ратифікацію мирного договору. Цей дипломатичний акт відбувся у Лібаві (Латвія) 2 листопада 1920 р. Оскільки уряд УНР не був учасником угоди, її умови не зобов’язували Армію УНР. Українські війська не зрушили з місця і готувалися до продовження збройної боротьби.
Знати історію. Робити висновки. Не повторювати помилок.
Зверніть увагу
Євангельський Сенсар, ельфійська мова і як нам її опанувати за один рік