ОУН: Люди і руїни. 1927-2017. (Ч. I. До УССД шляхом терору і «перманентної революції»).

Перший Конґрес Українських Націоналістів у Відні, 1929 рік. Сидять зліва направо 1 ряд: Юліан Вассиян, Дмитро Андрієвський, Микола Капустянський, Євген Коновалець, Микола Сціборський, Яків Моралевич, Володимир Мартинець, Микола Вікул. Стоять зліва направо 2 ряд: Іван Малько, Осип Бойдуник, Максим Загривний, Євген Зиблікевич, Петро Кожевників, Дмитро Демчук, Леонід Костарів, Олесь Бабій, Ріко Ярий, Михайло Антоненко, Зенон Пеленський. Стоять зліва направо 3 ряд : Юрій Руденко, Ярослав Барановський, Степан Охримович, Степан Ленкавський, Андрій Федина, Ярослав Герасимович, Теофіл Пасічник-Тарнавський, Олександр Згорлякевич.

---

Передмова

Мине 18 днів та ночей і ми вступимо у 2017-й рік!

Рік 2017-й – ЮВІЛЕЙНИЙ! [1]

СТО РОКІВ тому назад, у лютому 1917-го, на теренах Російської імперії відбулася буржуазно-демократична революція, яка підвела риску під існуванням імперії і започаткувала національно-визвольні змагання за Українську Державу. Змагання, які не закінчені і досі, оскільки говорити сьогодні про «незалежну українську державу» може тільки людина, яка або не сповна розуму або знаходиться на утриманні певних етнічних і політичних сил, люто ворожих до самої ідеї нашої Державності!

Я цілком згідний з професійним істориком Данило Яневським, який стверджує:

«Вiдтодi протягом всього XX ст., протягом майже ста рокiв сiльськi та мiськi люмпени та їхнi нащадки намагаються побудувати на цих теренах державу химерної «соцiальної справедливостi». Задля цього впень винищили елiтнi групи, лiквiдували iнститути приватної власностi, незалежного суду, поняття про право та закон, замiнивши їх на антилюдську за своєю природою «соцiалiстичну законнiсть».

За це столiття квiтучi колись землi перетворили на територiю, малопридатну для життя. Зруйнували дороги, отруїли рiки, занедбали села, закинули побудованi неймовiрними зусиллями заводи, вирубали лiси, засмiтили тисячi гектарiв родючих колись земель, перетворивши їх на звалища смертельних радiоактивних, хiмiчних, побутових вiдходiв.

Заразом загубили десятки мiльйонiв людей у безглуздих вiйнах та злочинних голодоморах. Вичавили за межi країни мiльйони трудових i не тiльки емiгрантiв, якi вже нiколи не повернуться до власних домiвок.

Знищили церкви, безцiннi пам'ятники архiтектури, архiви та бiблiотеки…

Вiдкинули елементарнi поняття про мораль, про честь i гiднiсть людини.

Саму назву держави перетворили на глум для тих, хто хоч якоюсь мiрою цiкавиться Україною та її невилiковними хворобами.

Усi цi та iншi iсторичного штибу досягнення – прямий результат майже столiтнього панування людоїдiв-комунiстiв та їх фiзичних та духовних нащадкiв, якi прийшли до влади у листопадi 1917 р. пiд спiви «Інтернацiоналу» i утримали її пiсля 24 серпня 1991 р. – тепер уже пiд патрiотичнi спiви «Червоної калини» та iнших шедеврiв нацiональної пiсенної спадщини.

Вичерпний дiагноз причин того, що переживає сьогоднi 47-мiльйонний народ, якому не пощастило емiгрувати до вiльних країн, сформулював один з героїв пронизливого фiльму Ігоря Кобрiна «1941» фронтовик, професор Микола Нiкулiн: «Тi, хто перемiг, – або полягли на полi бою, або спилися, пригнiченi пiслявоєнними тяготами. Залишилися при владi та збереглися сили iншi – тi, хто заганяв людей до таборiв, тi, хто гнав у безглуздi кривавi атаки. На вiйнi особливо чiтко виявилася пiдлiсть бiльшовицького ладу. Як у мирний час страчували найчеснiших, найiнтелiгентнiших i найрозумнiших людей, так i на фронтi вiдбувалося те саме, тiльки в бiльш вiдкритiй i мерзеннiй формi. Гинули найчеснiшi, тi, якi вiдчували свою вiдповiдальнiсть перед суспiльством. Треба думати, ця селекцiя народу – бомба уповiльненої дїї. Вона вибухне через декiлька поколiнь – в ХХІ чи в ХХІІ столiттi. Тодi вiдiбрана i викохана бiльшовиками маса покидькiв народить нове поколiння собi подiбних».

Нема де правди дiти: сучасна Україна, її суспiльство, полiтикум, медiа, навiть деякi церковнi iнституцiї просякнутi брехнею, невiглаством, неповагою до людської особистостi, жадобою до грошей та прагненням до «покращення» життя за рахунок обкрадання всiх i вся – людей, вiдносин, природи, майбутнього i самої iдеї Бога. І заслуга в цьому – тiєї самої генерацiї викоханих людоїдами покидькiв та їх нащадкiв.

Саме вони перемогли в iсторичнiй битвi всiх своїх союзникiв, попутникiв та ворогiв. Найзапеклiшими, найрадикальнiшими, найзатятiшими серед останнiх були i члени Органiзацiї українських націоналістів.

Український нацiоналiстичний рух виник i розвивався на центральноєвропейських теренах так само i тодi, коли на тих самих землях виникли i почали розвиватися iншi праворадикальнi, лiворадикальнi i просто радикальнi нацiоналiстичнi полiтичнi рухи та течії. Їх бурхливий розвиток припав на час, коли Старий свiт намагався оговтатися пiсля катастрофи Першої свiтової вiйни, пiсля всеєвропейської пошестi «iспанки», яка забрала сотнi тисяч та мiльйони жiттiв тих, хто вижив у вiйнi. Намагався оговтатися пiсля жахливих, звiрячих по своїй сутi спроб розповсюдити божевiльнi iдеї росiйської комунiстичної революцiї на територiю Польщi, Нiмеччини, Угорщини, взагалi – на терени всiєї Європи.

Знекровлена Європа намагалася випорсатися з лабет глобальної економiчної кризи, яка наприкiнцi 1920-х – на початку 1930-х рокiв, мов цунамi, накрила Старий свiт – вiд Атлантики до «залiзної завiси», яка постала на захiдному кордонi СРСР. Населення знекровленого, розореного континенту, полiтичнi елiти рiзних країн намацували вiдповiдi на два простих, «вiчних», добре вiдомих кожному сучасному українцевi запитання: «хто винен?» i «як жити далi?».

Вiдповiдi, здавалося, лежали на поверхнi. Були очевиднi якщо не для всiх i кожного, хто пережив «Велику Вiйну» i мало не потонув протягом наступного десятилiття, то принаймнi для абсолютної бiльшостi населення.

Вiдповiдь перша: в усьому (або майже в усьому) виннi евреї та комунiсти.

Вiдповiдь друга: «навести порядок», тобто подолати наслiдки вiйни, спроб насадити комунiстичний, iнтернацiоналiстичний лад режими парламентської демократiї нездатнi, потрiбна «тверда рука». [2]

[Коментар:

До першої відповіді на запитання «ХТО винен?» я хочу також додати:

Наша роз’єднаність і хуторянство!

Наша злочинна терпимість до ворогів-займанців та, особливо, до їх прислужників!

Наша злочинна байдужість до майбутнього наших дітей!

Русофільство – цією вадою страждають українські лідери починаючи від Грушевського, 150 років від дня народження якого виповнилося 27 вересня ц.р., і до сучасної української політичної еліти. Розплатою за це є нині окупований Росією Крим і війна з нею на Донбасі.

І, таким чином, наша незрілість, як Нації! / В.Ф.]

Тому сьогодні, на цій хронологічній межі ми повинні, кінець-кінцем, провести ревізію історичних міфів і легенд, створених ідеологами і історіографами політичних партій і організацій, щодо нашої історії і історичних персон! Недоторканих не повинно бути! ВСІ історичні особи і ВСІ їх дії повинні пройти через аналіз та оцінку з точки зору державотворчої діяльності. НЕ папірці – Універсали…, Акти… і Декларації…, якими політикани при владі (чи в боротьбі за владу) формально проголошували «незалежність» чи "державність", а реальні державотворчі дії та результати цих дій повинні лягти в основу оцінки як політичних діячів, так і організацій, лідерами яких вони на той час були!

Доконаним фактом є те, що iсторiя Украiни в її сучасному виглядi взагалi, а iсторiя ОУН зокрема – це суцiльний фальсифікат! Один з найбiльш авторитетних у професiйному середовищi дослiдникiв iсторiї українського нацiоналiстичного руху 20 – 50-х pp. XX ст. Іван Патриляк констатує: «…дiяльнiсть Органiзацiї українських нацiоналiстiв (бандерiвцiв) упродовж Другої свiтової вiйни належить до найбiльш штучно спотворених, сфальсифiкованих i заплутаних тем у нашiй новiтнiй iсторii». [3]

А не менш авторитетний історик Данило Яневський доповнює ці слова: «неабиякий внесок у цю справу протягом десятилiть робили i провiднi дiячi так званоi ОУН(б), i сам їхнiй лiдер – Степан Андрiйович Бандера». [4]

Референт відділу пропаганди

Степан Бандера став членом ОУН у 1929 році, займався поширенням нелегальної літератури в Калуському повіті і серед львівських студентів. На посаду референта відділу пропаганди Крайової Екзекутиви Бандеру ввів Іван Габрусевич – 4-й крайовий провідник ОУН (06.1931–03.1932). Щоб уникнути арешту, після убивства бойовиками віце-президента BBWR Т. Голувка, Габрусевич виїхав у Німеччину і став ад’ютантом Ріхарда Яри – члена проводу ОУН. А п’ятим крайовим провідником ОУН було призначено Богдана Кордюка.

Якими були досягнення Бандери на ниві поширення нелегальної літератури невідомо. Щодо пропаганди, то автором задуму перетворити фактичний провал акцiї – напад на пошту в м. Городок 30 листопада 1932 року – на високу нацiональну трагедiю був саме він, Степан Бандера.

Напад бойовиків ОУН на пошту у Городку біля Львова

Офіційна версія акції подається Петром Мірчуком, історіографом ОУН, так:

«Доручення підготовити й виконати новий „екс” (експропріяцію), себто, напад на поштовий уряд, щоб здобути гроші, одержав тодішній Крайовий провідник ОУН на ЗУЗ Богдан Кордюк-„Новий” від ПУН-у. Одержане завдання він почав реалізувати так, що бойовому референтові КЕ Романові Шухевичові-„Дзвонові” він доручив організацію виконання самого нападу, а собі залишив завдання устійнити, котрий поштовий уряд дає найкращі умови для виконання нападу, себто, коли в ньому найбільше готівки і яка його охорона з боку польської поліції.

Роман Шухевич особисто зайнявся підбором бойовиків, а технічну підготовку нападу, простудіювання терену, укладення подробиць пляну нападу, визначення завдань для окремих бойовиків та нагляд над виконанням самого пляну й відступом учасників нападу він передав, на пропозицію Кордюка, Миколі Лебедеві-„Маркові”, який до того часу був підреферентом юнацтва в КЕ, а за кілька місяців перед нападом перейшов до безпосередньої диспозиції бойового референта.

Після кількамісячного розсліджування ситуації Кордюк, як Крайовий провідник, вирішив, що напад повинен відбутися на поштовий уряд у Городку біля Львова [5] наприкінці листопада. Згідно з його інформаціями, в той час у поштовому уряді повинна бути велика сума грошей, приміщення поштового будинку є дуже догідне для успішного проведення нападу, а поліційно-службової охорони пошти там не існує майже жодної.

На учасників нападу обрано дванадцять бойовиків з різних районів: Дмитро Данилишин і Василь Білас із Дрогобиччини, які раніше виявилися знаменитими бойовиками як учасники нападів на поштовий уряд у Трускавці та на „Банк Людови” у Бориславі і як виконавці атентату на Голуфка, далі Юрко Березинський з Радехівщини, брат дружини Романа Шухевича, виконавець вдалого замаху на комісара Чеховського, Маріян Жураковський і Петро Максимців із Станиславівщини, Степан Долинський, Степан Куспісь, Степан Мащак, Володимир Старик, Гриць Файда, Степан Цап і Г. Купецький.

Згідно з опрацьованим пляном, напад мав відбутися у вівторок 29 листопада 1932 року, о годині 4.55 після обіду. Вибрані бойовики прибули організаційним зв'язком до Львова, а звідсіля поодинцем виїхали до Городка. Керівник нападу Лебедь-„Марко” безпосередньої участи не взяв, а передав провід над бойовиками Юркові Березинському. Гроші з поштового уряду повинні були забрати Данилишин і Білас, інші бойовики мали стероризувати поштових урядовців та евентуальних відвідувачів пошти, забезпечити Данилишинові й Біласові відступ з будинку пошти й після цього відступити. Стріляти було дозволено тільки у випадку конечности.

У Городку бойовики зустрілися в домовленому відлюдному місці в точно визначений час. Але в останню хвилину виявилося, що бойовикам не доставлено запасних набоїв до револьверів, а тому довелося реченець нападу пересунути на наступний день. Бойовики відійшли двома групами до поблизького села, добре відомого учасникові нападу Ст. Куспісеві, непомітно зайшли до однієї селянської клуні й там, непомічені навіть господарем клуні, пробули ніч і наступний день.

Перед присмерком у середу 30 листопада 1932 року бойовики двома групами, по 5 і 6 осіб, вирушили до Городка й, наблизившись із двох протилежних кінців вулиці, точно о годині 4.55 увійшли до будинку пошти. Залізна брама була відчинена і бойовики, ввійшовши крізь неї, наклали на обличчя маски.

Несподівано виявилося, що пошта має озброєну охорону, бо як тільки бойовики ввійшли до залі й закликали присутніх піднести руки вгору, на них посипалися постріли, а двері до каси замкнулися. Це викликало серед бойовиків замішання, почалася двобічна перестрілка. Не гаючи часу, Данилишин віддав кілька пострілів до дверей каси й розбив віконце, через яке видавалися гроші, Білас скочив крізь це віконце до приміщення каси, забрав гроші, при чому йому допомогла згорнути їх у наплечник перелякана урядничка, потім вийшов і разом із Данилишином вибігли з будинку, давши умовлений знак, що всі повинні відступати згідно з пляном. Одначе, при відступі на бойовиків знову посипалися постріли – з вілли, яка прилягала до поштового будинку. Треба було відстрілюватися теж на вулиці.

Бойовики відступили на умовлене місце двома групами, де було стверджено, що двох бракує: Березинського і Старика. Виявилося, що вони загинули від ворожих куль – Березинський був смертельно поранений в будинку пошти й впав, як тільки вибіг на вулицю, де й дострілився, а Старика скосили постріли з вілли. Третій з учасників нападу, Г. Купецький, був поранений в руку.

Дальший відступ бойовиків відбувався теж двома групами: шестеро з них, перебравши захоплені гроші (4.500 злотих), подалися під проводом Гриця Файди в напрямі Львова, а Данилишин і Білас, разом із Куспісем, пішли до Глинної Наварії, щоб там всісти до поїзду і через Стрий повернутися у Дрогобиччину». [6]

[Коментар:

З наведеного уривку ясно видно, що бойовики потрапили у добре влаштовану поліцейську засідку! Найбільш підозріло виглядає в цій ситуації Микола Лебідь, оскільки він особисто відповідав за «технічну підготовку нападу, простудіювання терену, укладення подробиць пляну нападу, визначення завдань для окремих бойовиків та нагляд над виконанням самого пляну й відступом учасників нападу», але з невідомих причин не взяв участі в акції! Цілком можливо, що поліція була попереджена Романом Барановським, якого пізніше було викрито, як поліцейського агента в ОУН. / В.Ф.]

Перед судом постали: Василь Бiлас (1911 р.н.), Дмитро Данилишин (1907 р.н.), Марiян Журакiвський (1907 р.н.) і Зенон Коссак.

22 грудня 1932 року, після півгодинної наради суддів, проголошено присуд: Дмитро Данилишин – кара смерти; Василь Білас – кара смерти; Маріян Жураківський – кара смерти; Зенон Коссак – справу передається звичайному судові. Після наради суд вирішив вислати телеграфічне прохання про уласкавлення [помилування – В.Ф.] для всіх трьох засуджених на кару смерти.

О годині 5.05 після обіду прокурор повідомив, що президент уласкавив Жураківського, замінюючи йому кару смерти на 15 років тюремного ув'язнення, натомість кару смерти для Біласа й Данилишина затвердив. Згідно з постановою польського закону, присуд смерти мав бути виконаний до 24 годин після його проголошення.

Вночі в'язничний душпастир отець д-р Богдан Липський висповідав обидвох, запричастив і провів з ними решту ночі. Вранці о годині 6.30 засуджених виведено на тюремне подвір'я під шибеницю. Данилишина повішено першим, а після кільканадцяти хвилин – Біласа.

Присутніми при екзекуції були члени трибуналу, прокурор, оборонці та тюремний душпастир. [7]

***

Полковник Коновалець одержавши звідомлення про проведену акцію, перебіг судового процесу, мужню поведінку бойовиків на суді, присуд трибуналом кари смерти та виконання вироку, писав до Омеляна Сеника-„Грибівського”, тодішнього бойового референта Проводу Українських Націоналістів:

«Цей випадок з точки зору відповідальности КЕ за підготову і вибір об'єкту, Ваших розмов і доручень, даних у цій справі „Новому” тощо – є рішуче кари гідним. Нічого спільного з цією заввагою не може мати поведінка тих, які з наказу взяли участь у нападі; справжній героїзм Данилишина й Біласа, виявлений на процесі, тим більш обтяжують тих, хто давав накази виконувати того роду акцію. Супроти цього, прошу викликати з Бази [8] даних людей і перевести з ними слідство, або вислати звідси до Бази когось із виразним дорученням зібрати там на місці потрібний матеріял, щоб таким способом устійнити, хто саме, безпосередньо чи посередньо, несе вину і відповідальність за згаданий випадок. Маємо тут справу не лише із злим підготуванням акції, але теж і з виразним невиконанням доручень, переданих Вами для КЕ від імени Проводу ОУН». [9]

[Коментар:

Слід зазначити, що Провід ОУН, перебуваючи на еміграції, не завжди схвалював політичний терор. Так після вбивства 29 серпня 1931 року в Трускавці молодими боївкарями Василем Біласом і Дмитром Данилишином віце-президента BBWR Т. Голувка, якого вважали за спеціаліста в питаннях національних меншин, Євген Коновалець 3 вересня розіслав до всіх членів Проводу й осіб, відповідальних за пропаганду та політичні зв'язки ОУН, такий Комунікат:

«У зв'язку з подією, що мала місце на західних землях, а саме вбивством визначного польського діяча з табору Пілсудского і пропагандою, яку з приводу того розвинули поляки проти українців узагалі, подаю Панам до відома:

1. На підставі ще скупих відомостей, які дійшли до мене, маю право допускати, що це вбивство є наскрізь провокативним актом. Хто саме був інспіратором цього акту, годі мені сказати щось певне. Одначе на основі певних даних і логічних висновків, смію допускати, що інспірантами цього акту були большевики. Зазначую, проте, що не можна відкинути теж і друге припущення, що цей акт інспірували деякі польські кола. […]

5. Одночасно, на мою думку, треба зазначувати перед чужинцями, що взагалі того роду акти – виплив тої нездорової атмосфери, яка заіснувала в цілій Польщі, а зокрема на українських землях. Гніт та екстермінаційна політика супроти інших національностей, що найшлися під владою Польщі, а передусім супроти українського населення, витворює пригожий ґрунт для всякого рода революційних актів. Звернути увагу далі, що того рода політика може довести до грізних подій і що річчю відповідальних політиків – примусити Польщу до здійснення тих міжнародніх зобов'язань, які вона затягнула супроти українських земель. […]

7. До приватного відома й орієнтації Панів подаю ще, що цей акт могли виконати просто незорганізовано й на власну руку молоді, запалені й обурені люди, яким не можна відмовити доброї волі, які не визнавалися в тонкощах міжнародньої політики та були переконані, що виконують корисне діло. З уваги на те, хоч і як некорисний цей акт для українців, з остаточним осудом і його критикою треба здержатися до повного висвітлення справи». [10]

З цього Комунікату можна зробити висновок, що Крайова Екзекутива, керована Іваном Габрусевичем і Степаном Бандерою, приховала від ПУН-у підготовку і проведення атентату на Т. Голувка! / В.Ф.]

Організаційний суд у складі: Володимир Мартинець – голова, Омелян Сеник – обвинувач, полк. Роман Сушко – оборонець, Євген Врецьона – секретар суду, скерував обвинувачення у висліді проведеного слідства лише проти Крайового провідника Богдана Кордюка. І тільки згодом поширив звинувачення на фактичного керівника акції в Городку – Миколу Лебедя.

Познайомлений із вислідом слідства, полк. Коновалець, як Голова ПУН, так з'ясував свою думку організаційному судові:

«Щодо самого присуду, то, на мою думку, – за невиконання доручень і за незадовільну підготовку акції слід усунути „Нового” з поста провідника КЕ ОУН; а щодо дальшого його використання в Організації, то суд може залишити це моїй децизії… Треба буде за можливістю виконати дану йому свого часу обіцянку і після вакацій стягнути його на рік до Карпата [11] як стипендиста».

Організаційний суд у своїй постанові приєднався до рішення Голови ПУН: Кордюка було знято з поста Крайового провідника, Лебедя виправдано і запропоновано доручити йому виконати нову відповідну акцію для повної реабілітації себе в очах членства ОУН.

Богдан Кордюк, з наказу Проводу ОУН, виїхав до Берліну на початку січня 1933 року. Провід Організацією на ЗУЗ у час його відсутності перебрав його заступник Степан Бандера. Але поки справа Кордюка, як Крайового провідника, не була остаточно вирішена, так довго Бандера залишався формально «виконуючим обов'язки Крайового провідника на ЗУЗ». Такий стан тимчасовости тривав до червня 1933 року, поки не було видано вирішення Організаційного суду в справі „Нового” і затвердження того вирішення ПУН-ом.

Виконуючий обов'язки Крайового провідника

Перебравши керівництво Крайовою Екзекутивою Степан Бандера-„Лис”-„Баба”, не чекаючи вирішення Організаційного суду відносно Кордюка, одразу провів зміни в особовому складі КЕ. В цьому яскраво проявилася особливість його характеру – діяти авторитарно, діяти рішуче і ставити всіх перед доконаним результатом своїх дій! Андрій Мельник у одному з листів на ім'я Андрея Шептицького писав, що від С. Бандери «навряд чи можна вимагати дотримуватися дисципліни і реального погляду на перспективи нашої боротьби». [12]

Організаційним референтом, на місце арештованого Зенона Коссака, якого чекало кількарічне ув'язнення, став Іван Малюца-„Чорний”-„Крук”, котрий досі був заступником Коссака; бойову референтуру, керовану Романом Шухевичем, було зміцнено ще одним референтом, що ним став інж. Богдан Підгайний-„Бик”, колишній член УВО, який при кінці 1932 року приїхав із Данцігу, закінчивши там студії в політехніці; референтуру ідеологічно-політичну розділено: політичним референтом КЕ залишився Володимир Янів, а його заступником став, після виходу з тюрми в 1933 р., Богдан Кравців, керівництво ідеологічної референтури самостійно перебрав Ярослав Стецько-„Карбович” [Немає сумнівів, що це було узгоджено з Бандерою. – В.Ф.]; окремій пропагандивній референтурі залишилися тільки справи кольпортажу підпільної літератури, видаваної в Краю і за кордоном; керівником цієї референтури став Ярослав Спольський-„Бір”, а його помічниками – Осип Николишин-„Голота” та Адріян Горницький; референтами розвідки залишилися Ярослав Макарушка і Олександер Пашкевич, поділивши територіяльно свою працю так, що Макарушка мав керувати працею референтури у Львові, а Пашкевич – поза Львовом, «на провінції». Залишилися, як раніше: Дмитро Грицай – військовий референт, о. Ярослав Чемеринський – фінансовий референт і Анна Чемеринська – зв'язкова із закордоном. [13]

Митрополит Андрей Шептицький

Говорити про український націоналістичний рух – отже зрозуміти і його, і весь український національний політикум періоду передвоєнної Польщі – неможливо без розуміння системного, принципово важливого феномену. Цей феномен має своє ім'я – митрополит Андрей Шептицький.

Один з авторитетних дослідників історії українського націоналістичного руху 20 – 50-х pp. XX ст. Данило Яневський констатує:

«У межах цієї розповіді скажу лише, що станом у 20–30-х роках XX ст. митрополит Андрей не просто предстоятель УГКЦ. Це – етнарх руського/українського народу Галичини. Без жодного перебільшення. Тема його взаємовідносин із легальним українським та польським політикумами, державним проводом передвоєнної Польщі, Костелом, Ватиканом, УВО та ОУН, їх провідниками – Коновальцем та Мельником, а також з бандерівським активом ще чекають на свого неупередженого дослідника. Тут і зараз треба підкреслити: митрополит мав надзвичайний, навіть вирішальний вплив на українське населення Польщі, був абсолютним моральним та інтелектуальним авторитетом для своїх (і не тільки своїх) вірних. Сьогодні будь-який український студент повинен знати, але не знає: «Центральною фігурою Галичини з початку XX ст. став митрополит Галицький Андрей граф Шептицький (1900–1944). За 44-літнє його керівництво греко-католицькою церквою вона остаточно стала українською національною церквою. Значення Андрея Шептицького більше, ніж тільки митрополита: він був душею всього національного та культурного життя Галичини».  

Дивно, але факт: саме це добре знали сталінські чекісти. І того не приховували. Навпаки. 18 липня 1940 p. HKBC констатувало: «…не буде перебільшенням сказати, що останніми роками українське уніатське (а іноді і не уніатське) населення Галіції бачило Шептицького не так як голову церкви, а як політичного вождя, політичний центр». [14]

Скажу більше: жодна українська політична або неполітична група не могла розраховувати на успіх без благословення митрополита. Не могла розраховувати на такий успіх і маргінальна політична група, якою, на відміну від Українського національно-демократичного об'єднання, завжди була Організація українських націоналістів. Ані Коновалець, ані Мельник, ані будь-який інший український політик, в т. ч. навіть Бандера, не могли не рахуватися із точкою зору Андрея Шептицького на будь-який аспект їх діяльності.

Це ясно – на відміну від наших сучасників – розуміли сучасники Шептицького. Перший-ліпший приклад: у грудні 1940 р. Львівське управління НКВС, з посиланням на анонімного «оунівця», складає біографічну довідку на главу УГКЦ. Цей добродій навів «низку фактів, які вказують на прямий зв'язок резиденції Шептицького зі Львівською крайовою екзекутивною «ОУН»… закордонними керівними колами цієї організації». [15]

Що це був за зв'язок? А ось: за п'ять років перед тим, а саме 20 серпня 1935 р. Іноземний відділ Головного управління державної безпеки НКВС СРСР (тобто зовнішня розвідка) інформував: «Шептицький шукав контактів із активними діячами націоналістів групи Коновальця. Невідомо, з відома поляків, чи всупереч їм, Шептицький, за заслуговуючими довіри оперативними даними, надавав Коновальцеві матеріальну допомогу. Вельми можливо, що Шептицький робив це з відома поляків, щоби в майбутньому здійснити на Коновальця вигідний для них вплив». [16]

Іншими словами, митрополит Андрей докладав всіх зусиль для припинення терору, для полагодження стосунків між національними та релігійними громадами Польщі. За це готовий був платити. Звідки гроші?

Усе просто. Митрополит був дуже заможною людиною. Всі гроші, до останнього злотого, витрачав, як би сказали сьогодні, на українську справу. Зокрема, йому належали 20 тис. га карпатських лісів. Він здавав їх в оренду німецькій фірмі Глезінгер, яка експортувала деревину до Великої Британії та Німеччини. Річний дохід – понад 500 тис. злотих. З цих сум «відпускав великі суми українцям на різні заходи, як ото: українські музеї, сирітські будинки, госпіталі, а також надавав матеріальну підтримку артистам, митцям, малозабезпеченій молоді». [17] Крім того, зауважує його сучасник, він мав доходи з маєтків митрополії. Тепер увага: управителем майна митрополита і, отже, розпорядником набутків був не хто інший, як Андрій Мельник – довірена особа Шептицького.

Паралельно із діяльністю господарською, Андрій Мельник займався й іншими справами. Наприклад, в організованій ним у червні 1933 р. акції «Українська молодь – Христові» взяло участь понад 50 тис. осіб! [18] Оцінюючи цю цифру, не слід забувати, що все українське населення Галичини (за переписом 1931 р.) – це 4,35 млн осіб усіх статей і вікових груп. ОУН і мріяти не могла про такі впливи, про таку кількість активних членів і симпатиків…» [19]

[Коментар:

Відзначимо і запам’ятаємо наступне:

1. Митрополит Андрей Шептицький «відпускав великі суми українцям на різні заходи, як ото: українські музеї, сирітські будинки, госпіталі, а також надавав матеріальну підтримку артистам, митцям, малозабезпеченій молоді».

2. Митрополит Андрей докладав всіх зусиль для припинення терору, для полагодження стосунків між національними та релігійними громадами Польщі.

3. Шептицький шукав контактів із активними діячами націоналістів групи Коновальця.

4. Шептицький надавав Коновальцеві матеріальну допомогу.

5. Управителем майна митрополита був Андрій Мельник – чільний діяч ОУН, соратник Коновальця.

Таким чином, «експропріації», тобто пограбування поштових відділків, які здійснювала Крайова Екзекутива ОУН, були звичайнісіньким політичним бандитизмом, який нічим не відрізнявся від «ексів» бойовиків РСДРП в Росії? / В.Ф.]

Степан Бандера проти УГКЦ [20]

Перший серйозний конфлікт між Греко-Католицькою Церквою і ОУН виник через свято «Українська Молодь Христові» (далі – УМХ).

Митрополит Андрей Шептицький та Головний Інститут Католицької Акції (ГІКА) запланували провести у 1933 році молодіжне свято «Українська Молодь Христові». Ідея такого свята зародилась ще у 1932 році, уперше її озвучив митрополит Шептицький на одній із конференцій Марійських Дружин. [21] До того ж, папа Пій ХІ 24 грудня 1932 року проголосив 1933 рік Святим Ювілейним роком, [22] тож було вирішено в цей рік поєднати святкування Святого року зі святом молоді.

Інститут проголосив, що свято має відбутися 6–7 травня 1933 року, та наголосив, щоб деканальні та парафіяльні уряди приготували молодь до цього дійства згідно з «Правильником», який видав ГІКА. Від Інституту звернення до вірних ГКЦ було підписане д-р Іваном Бабієм та о. Теофілом Горникевичем. [23]

[Коментар:

Д-р Іван Бабій буде убитий 25 липня 1934 року за прямим наказом Бандери. / В.Ф.]

Ще задовго до свята різні політичні табори почали оприлюднювати негативну позицію щодо потреби проведення такого святкування. Так, український націоналістичний табір гостро засудив проведення свята УМХ і оголосив його бойкот, звинувачуючи у пропольській політиці духовенство ГКЦ та усі католицькі інституції.

«Розглядаючи суть сучасного українського католицизму, як суспільно політичного руху – українське студентство з прикрістю стверджує, що цей рух є по своїй суті опортуністичний та у своїх практичних виявах крайно угодовецький і тому, як такий він не відповідає дійсним потребам і вимогам української нації та загально у своїх суспільно політичних потягненнях є шкідливий». [24]

Польські ж націоналісти сприймали свято як демонстрацію українського протесту та сили та звинувачували католицькі організації у симпатіях щодо ОУН. Ставлення було досить жорстким з різних боків, особливо з боку націоналістично налаштованого українського студентства.

Сьогодні важко сказати остаточно, чому ОУН вирішила бойкотувати святкування, хоча пояснення радше за все лежало в площині конкуренції між підпіллям та ГКЦ за можливість впливати на молодь, що набирала дедалі більших обертів. ОУН побоювалась втрати впливу на галицьке суспільство через відхід молоді з націоналістичних молодіжних товариств до католицьких. Хоча не можна виключати й інші причини.

«Українське студентство стверджує, що: а) ціль і характер цього свята є наскрізь політичні мимо намагань його аранжерів представити це свято як чисто церковно-релігійне; б) воно є лише одним із виявів цілої сьогоднішньої української католицької акції, то є підпорядкована і узалежнина від чужих і в своїй більшості ворожих українській нації чинників; в) це свято за свою першу і найважнішу ціль має затягнення загалу української молоді до теперішнього католицького табору, отже, у першу чергу є звернене проти українського націоналістичного руху, що під цю пору опановує українську молодь і то якраз найбільше ідейні і найбільше вартісні елементи. [...]

Супроти цього українське студентство, що визнає український націоналістичний рух органічно вирослим з глибини душі української нації й одиноко життєвим та здоровим — ставиться супроти такого свята Українська Молодь Христові «негативно та буде йому протиставитись і зокрема у цьому Святі участі не візьме». [25]

4 травня 1933 року в Обіжнику Крайової Екзекутиви ОУН на західно-українських землях (ч. 5/33) з’явився Комунікат КЕ ОУН у справах свята УМХ. Крайова Екзекутива і надалі вважала відповідальним за чутки про теракти [з боку ОУН проти учасників свята – В.Ф.] Діловий комітет та заявила, що ставиться до цього опортуністичного дійства (тобто свята) вкрай негативно. КЕ ОУН офіційно ствердила, що не збирається здійснювати жодних терористичних актів проти учасників свята. [26]

[Коментар:

Нагадаю, що виконуючим обов’язки Крайового провідника на ЗУЗ був Степан Бандера, а очолював ідеологічну референтуру Ярослав Стецько. / В.Ф.]

Важливо зазначити, що деякі члени ОУН все-таки позитивно ставились до проведення такого заходу. У 1933 році в Дрогобицькій тюрмі відбували покарання п’ять провідних членів ОУН: д-р Юліян Вассиян, Осип Бойдуник, д-р Олесь Бабій, Степан Ленкавський і бойовий референт Крайової команди УВО Зиновій Книш. Саме до них як до важливих діячів підпілля звернулася КЕ ОУН з проханням висловити свою думку щодо свята УМХ. [27] З. Книш підготував реферат з цього питання, виділяючи три можливих позиції:

1. виступити проти свята та закликати це зробити інших;
2. зігнорувати подію і закликати до цього інших;
3. включитись в неї та дати їй характер всеукраїнської маніфестації, де будуть брати участь усі, без огляду на їх партійну приналежність. [28]

Він категорично відкинув першу позицію, пропонуючи ОУН прийняти або третю, або, у крайньому разі, другу. Але Крайова Екзекутива не прислухалась до реферату і зробила усе з точністю до навпаки. [29]

На атаки з боку молодіжних організацій ОУН відповідь дав о. д-р Микола Конрад. 2 квітня 1933 року він опублікував звернення «До українського католицького студентства», в якому писав:

«Ставити засади ідеології українського націоналізму як основу відношення студентства до християнської релігії взагалі, а католицької зокрема, і то в оцінюванні не по думці Церкви, а під кутом добра для українського народу в розумінні того ж націоналізму, є явним безбожництвом; бо це значить ставити націю понад Бога, для якої він є Творцем... Не є правда, що цілі і характер свята є наскрізь політичні, бо це не відповідає програмі свята, котре має бути публічною національно-релігійною маніфестацією в честь Христа, а не виявом якогось опортуністичного й угодовського руху, що з цим святом не має нічого спільного. [...] Свято УМХ є лише виявом української Католицької Акції, котра не є залежна від чужих чинників, як про це пишуть націоналісти, лише є виявом співпраці мирян з Церквою. [...] Українське католицьке студентство може ставитись позитивно лише до того українського націоналістичного руху, котрий у своїх засадах і практиках не суперечить католицькій вірі та моралі. [...] З огляду на те, що участь у святі УМХ є справою релігійної совісті кожного студента, ніяка випадкова, а ні навіть дійсна більшість не є компетентна давати зобов’язуючі рішення, а тим більше, що чимало голосуючих не здавали собі справи, як дуже проти релігійні є ухвалені резолюції... [30]

Цікаво, що негативну реакцію викликало свято і в комуністичних організаціях, які теж агітували проти дійства, вказуючи на те, що український робітничий клас не повинен піддаватися на чорну реакцію «попівства». [31] Особливо активно виступали проти свята прорадянський часопис «Українська думка» та польська ендецька преса на чолі з часописом «Ilustrowany Kurier Codzienny». [32]

6 – 7 травня відбулося святкування у Львові… Діловий комітет підрахував кількість осіб, що брали участь у святі. Їх виявилося 100 тис, хоча у самому поході вулицями міста брало, за даними того ж таки комітету, до 60 тис. осіб. [33] До Львова прибуло 30 спеціальних поїздів з учасниками свята, та понад 4 тис. возів стояло в передмістях Львова. [34] Усе вказувало на велике зацікавлення святом української молоді.

14 травня пройшло свято УМХ по усіх парафіях ГКЦ, в якому взяло участь велике число вірних. [35]

20 травня Діловий комітет оголосив, що всі українські школярі будуть звільнені від лекцій з нагоди проведення шкільного свята УМХ. [36] Цього ж дня відбулося свято для школярів на площі св. Юра, де участь взяло 4 тис. осіб. [37] Шкільне свято УМХ відбулося по усіх більших містах Східної Галичини.

Свято УМX не зіграло відчутної ролі в політичному житті українців, насамперед через свою неполітичність. Однак воно стало ще одним пунктом, де розійшлись погляди українських легальних партій на чолі з УНДО і націоналістичного підпілля. Загострення стосунків між цими двома визначальними національними політичними таборами почалося ще в 1920-ті роки й активізувався після пацифікації 1930 року. Після свята УМХ протистояння між підпіллям і поміркованими українськими силами набрало небезпечних обертів.

Степан Бандера переймає керівництво Провом ОУН на ЗУЗ

Як свідчить офіційна історія ОУН:

«У днях 3-6 червня 1933 року в Берліні відбулася чергова Конференція Проводу ОУН з представниками Крайової Екзекутиви ОУН, названа „Берлінською Конференцією”, на якій подано до відома й виконання, остаточне вирішення Організаційного суду та ПУН-у в справі „Нового”, як теж постанову ПУН про призначення на пост нового Крайового провідника ОУН на ЗУЗ Степана Бандеру.

Учасниками берлінської конференції м. ін. були: від ПУН – полк. Є. Коновалець, інж. Сціборський, Сеник, Сушко, Капустянський, Андрієвський, ген. Курманович (який став тоді якраз заприсяженим членом ОУН), д-р Демчук, І. Габрусевич і М. Селешко, а від Крайової Екзекутиви – Богдан Кордюк, Степан Бандера, Володимир Янів, Ярослав Стецько, Іван Малюца, М. Турчманович. Крім того, у Конференції взяли участь: представник ОУН на Литву І. Ревюк-Бартович і представник ОУН на Данціг інж. А. Федина; частково були присутніми теж співпрацівники Проводу – інж. Є. Врецьона, сотн. Чучман і Ол. Сокіл.

Конференція розглянула звідомлення з дій ОУН на західноукраїнських Землях за час від червня 1932 до січня 1933, подане Б. Кордюком-„Новим”, та за час від січня 1933 до червня 1933, подане Ст. Бандерою-„Лисом”, проєкти дальшої праці ОУН на ЗУЗ, подані Бандерою, і прийняла відповідні вирішення в цій справі». [38]

[Коментар:

Яке звідомлення про дії КЕ ОУН «за час від січня 1933 до червня 1933» подав С. Бандера ПУН-у невідомо. Як невідомо і яку інформацію він подав щодо позиції і дій КЕ під час проведення свята «Українська молодь Христові».

В «Нарису Історії ОУН…» П. Мірчука святу УМХ і позиції ОУН щодо його проведення присвячено 5 маленьких абзаців на стор. 108, в яких стверджується:

«З того приводу проти ОУН піднялася була в неприхильній до націоналізму українській пресі кампанія із закидами, що, мовляв, українські націоналісти почали боротьбу проти католицької Церкви.

А тим часом справа була в чому іншому й нічогісінько з ставленням ОУН до католицької Церкви чи релігії взагалі не мала. Вся справа полягала в політичному аспекті імпрези: організатори свята погоджувалися на те, щоб у почесній президії, перед якою мали дефілювати тисячі української молоді, сиділи також офіційні представники польської окупаційної влади та польського єпископату, проти чого запротестувала ОУН. Крайова Екзекутива ОУН висунула вимогу, щоб організатори імпрези в дипломатично чемній, але цілком рішучій формі відкинули пропозицію про присутність польських представників у почесній президії. При цьому КЕ ОУН обіцяла, що коли ця вимога буде сповнена, то мережа ОУН активно ввімкнеться в підготовку величного здвигу. Коли ж організатори імпрези відкинули вимогу КЕ ОУН і далі погоджувалися на офіційну присутність польських представників, ОУН висловилася проти імпрези».

Також і досі невідомо, що представляли собою «проєкти дальшої праці ОУН на ЗУЗ, подані Бандерою». Чи включали ці проекти убивства мiнiстра внутрiшнiх справ Польщi Бронiслава Перацького; директора Генерального Інституту Католицької Акції Івана Бабія; студента Якова Бачинського; єпископа Хомишина? Чи, можливо, Степан Бандера повідомив ПУН тільки про підготовку убивства консула СРСР у Львовi Олексiя Майлова? / В.Ф.]

На перший погляд, в актив Степана Бандери можна було б записати виконання санкціонованого ОУН замаху на радянського консула у Львові 21 жовтня 1933 р.  Але... 18-річний Микола Лемик убив не консула, а 24-річного розвідника Андрія Майлова, який випадково підвернувся під руку, тому очікуваного резонансу на міжнародному рівні не вийшло.

Найрезонанснішим було убивство міністра Броніслава Перацького, здійснене 15 червня 1934 р. за наказом Бандери. Самого Бандеру, керiвника теренової  КЕ ОУН, заарештували за день до вбивства Перацького – 14 червня 1934 р.

Через три тижні, 25 липня 1934 р., бойовиками ОУН за раніше відданим наказом Бандери були вбиті професор Іван Бабiй та студент Яків Бачинський.

Експертиза показала, що вони були застрелені з того ж самого револьвера, що й Перацький. Така промовиста деталь свідчить про те, що «оунівський слід» було залишено свідомо – щоб ні в кого не було сумнівів щодо авторства теракту. Ще одним демонстративним слідом стала бомба, якою начебто мали підірвати міністра. Її призначення незрозуміле, адже Перацький ходив без охорони, зате «бомба, що не вибухнула» точно вказала на оунівську конспіративну квартиру, де цю бомбу виготовили.

Вбивство Івана Бабія, авторитетного педагога, директора Генерального Інституту Католицької Акції, в особливий спосіб потрясло українське громадянство. З гострою критикою тероризму виступив сам митрополит Андрей Шептицький, що в цей час перебував у своїй літній резиденції в Підлютому. У пресі з’явилося звернення Шептицького під заголовком «Святій Справі не можна служити закривавленими руками», [39] в якому владика підкреслив, що Єпископат ГКЦ засуджує тероризм, а це значить, що усі владики за логікою підпілля мають бути знищені. Він викрив всю ганебність убивства, та найбільшому осудженню піддав провідників націоналістів, що штовхали молодь на злочин. Андрей Шептицький закликав усіх товаришів і учнів покійного скласти останню пошану і прилюдне свідоцтво про його заслуги. [40]

«Директор Бабій упав жертвою українських терористів, дрож жахом потряс цілим народом. Убивають зрадливим способом найліпшого патріота. [...] Вбивство без ніякої причини без ніякої причини, хіба лише тому бо їм не подобалась виховна діяльність покійного. Вона була перешкодою в злочинній акції втягування середнє-шкільної молоді в підпільну роботу. Якщо так є, то всі заслужені розумні українці впадуть з рук скритовбивців, бо нема розумного українця, який не противився би такій злочинній акції. Нема педагога ані вчителя, який не стверджував би, що допускається кожного злочину проти молоді той хто відводить її від праці, а втягає в підпілля [...]. Якщо хочете зрадливо вбивати тих, що противляться нашій роботі, прийдеться вам убивати усіх учителів і префектів, що працюють для української молоді [...] усіх настоятелів і провідників виховних українських інституцій, усіх політиків і громадянських діячів. А передовсім прийдеться вам скритовбийствами усунути перешкоди, як у вашій злочинній і глупій роботі ставляє духовенство разом з Єпископатом. [...]

Бо ми від літ стверджували й стверджуємо й не перестанемо повторяти, що злочин є все злочином, що святій справі не можна служити закрівавлиними руками... [...]

Злочину роботу українських терористів, яку ведуть божевільні, осуджує, осудила нераз і не перестане осуджувати вся українська преса й всі українські політики без огляду на партійну приналежність...» [41]

Подібну оцінку вбивству директора І. Бабія дали ще деякі легальні партії, осуджуючи політичний і будь-який терор взагалі як метод боротьби. Українські католицькі інституції теж гостро засудили методи боротьби, що несумісні з християнською мораллю. [42]

* * *

Пiсля убивства міністра Перацького, професора Бабія і студента Бачинського, протягом червня – листопада поліція провела масові арешти і за грати потрапило понад 800 членiв ОУН. [43]

Як констатує Ю. Юрик, один з дослідників історії ОУН: «Внаслiдок масових арештiв керiвникiв Крайової Екзекутиви у 1934 роцi, не було кому органiзовувати масових виступiв i «теорiя перманентної революцiї» (якою послуговувалася ОУН до 1935 р.) виявила свою нежиттездатнiсть». [44]

18 листопада 1935 року органiзаторiв, виконавцiв та iнших учасникiв убивства Перацького вивели на судовий процес. В iсторiю вiн увiйшов пiд назвою «Варшавського».

13 сiчня 1936 р. суд оголосив присуд: Степан Бандера (якому виповнилося 26 рокiв), Ярослав Карпинець (30 рокiв), Микола Лебiдь (25 рокiв) – смертна кара. Микола Климишин (26 рокiв) i Богдан Пiдгайний (31 рiк) отримали довiчне тюремне ув'язнення. Дарiя Гнаткiвська (23 роки) – 15 рокiв тюрми, Євген Качмарський (25 рокiв), Іван Малюца (25 рокiв), Роман Мигаль (24 роки) – по 12 рокiв тюрми. Катерина Зарицька (21 рiк) – 8 рокiв тюрми. Ярослав Рак (27 рокiв) i Якiв Чорнiй (28 рокiв) – по 7 рокiв тюрми.

Якраз пiд час процесу польська влада ухвалила постанову про амнiстiю, яку застосовали до пiдсудних. Саме завдяки їй Бандера, Лебiдь та Карпинець уникли кари на горло, яку було замiнено на довiчне ув'язнення. 15-рiчний термiн зменшили на одну третину, кару до 15 рокiв – зменшили наполовину. [45]

Розгром ОУН на т. зв. «матiрних землях» довершив процес «Львiвський» 1936 р. Тривав вiн вiд 23 травня до 27 червня 1936 р.

Судили 23 особи, в т.ч. 9 членiв КЕ – Степана Бандеру, Ярослава Макарушка, Івана Малюцу, Олександра Пашкевича, Богдана Пiдгайного, Ярослава Спольського, Ярослава Стецька, Романа Шухевича, Володимира Янiва.

Вирок: С. Бандера та Р. Мигаль отримали довiчне тюремне ув'язнення, Пiдгайний, Малюца – по 15 рокiв тюрми; Спольський – 7; Макарушка – 6; Янiв, Стецько, Пашкевич – по 5; Шухевич – 4. Двох пiдсудних – Вiру Свенцицьку i Дарiю Федак – звiльнили вiд покарання за недоведенiстю їх вини. «На пiдставi урядовоi амнiстii всiм засудженим до 5 рокiв було зменшено термiн покарання на половину, а засудженим вiд 5 рокiв до 15 – на одну третину».

[Коментар:

Як бачимо, «за кермом» Степан Бандера був неповні півтора роки. Будь-яка діяльність оцінюється за плодами, тобто кінцевими результатами. Головними плодами Бандери були: руйнування крайової ОУН, удар по авторитету ОУН в цілому, руйнування стосунків з ГКЦ, дестабілізація Польщі – тодішнього союзника Німеччини. Користь від усього цього отримала тільки Москва. / В.Ф.]

Посилання:

[1] У 2017 році виповнюється: 100 років Лютневій революції в Російській імперії; 100 років I-му, II-му і III-му Універсалам Центральної Ради; 90 років I Конференції Українських Націоналістів, яка відбулася 3-7 листопада 1927 року в Берліні; 110 років від дня народження Головного командира УПА, Керівника Проводу ОУН Романа Йосиповича Шухевича.

[2] Данило Яневський. Проект «Україна». 30 червня 1941 року, авантюра Ярослава Стецька. – К.: Видавництво Фоліо, 2013 р.

[3] Патриляк І. Вiйськова дiяльнiсть ОУН (б) у 1940–1942 pp. – Київ, 2004. – С. 391.

[4] Данило Яневський. Вказана праця.

[5] Містечко Городок біля Львова офіційно звалося в часах польської окупації „Городок Ягайлонський” („Грудек Ягелльонскі”).

[6] Петро Мірчук. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. Перший том: 1920-1939. – Мюнхен – Лондон – Нью-Йорк: Українське видавництво, 1968. – С. 99.

[7] Мірчук П. вказана праця, с. 105.

[8] База – конспіративна назва для українських земель.

[9] Мірчук П., вказана праця, с. 105. / Цитату з листа Коновальця Мірчук подає за Актом обвинувачення у варшавському процесі, спертим на протоколи і документи ОУН з „Архіву Сeника”.

[10] Цитується за: Ігор Мельник. Вбивство міністра Перацького. / Сайт «Збруч» (http://zbruc.eu/node/23493).

[11] „Карпат” – псевдо Ріка Яри, отже, «до Карпата», себто на терен Німеччини, бо Яри був представником ПУН-у у Німеччині.

[12] Анатолій Кентій. Збройний чин українських націоналістів.  1920-1956.  /  Том 1. Від УВО до ОУН. 1920-1942.

[13] Мірчук П., вказана праця, с. 106.

[14] Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органiв безпеки (1939–1944 pp.). – Київ, 2005. – С. 156.

[15] Там само. – С. 223.

[16] Там само. – С. 54, 80.

[17] Там само. – С. 172.

[18] Там само. – С. 103.

[19] Данило Яневський. Вказана праця.

[20] Цей розділ блогу підготовлено по роботі Олега Бегена «Ще раз про свято „Українська Молодь Христові”», викладача кафедри церковної історії Українського Католицького Університету, опублікованій на сайті «Комісія у справах мирян УГКЦ» в розділі «Історія мирянських рухів».

[21] Українська Молодь Христові: документальний збірник 1933–1988. Рим–Парма, 1991. – C. 33.

[22] Папа Пій ХІ проголосив 1933 рік Святим Ювілейним роком з нагоди 1900 років смерті Ісуса Христа на Голготі. Це було свято на прославу Царя Христа, який відкупив людський рід ціною своєї пролитої крові. Тривав Ювілейний рік з 2 квітня 1933 року по 2 квітня 1934 року.

[23] Українська Молодь Христові // Мета. 1933. Р. ІІІ. Ч. 2. C. 1.

[24] Боротьба з неіснуючими небезпеками. З приводу резолюції студентської анкети // Мета. 1933. Р. ІІІ. Ч. 13. C. 1.

[25] Там само.

[26] Українська молодь Христові: документальний збірник 1933–1988. – C. 68.

[27] Там само. – C. 66.

[28] Там само. – C. 66.

[29] Там само. – C. 65–68.

[30] До Українського Католицького Студентства // Мета. 1933. Р. ІІІ. Ч. 14. C. 1.

[31] Українська Молодь Христові: документальний збірник 1933–1988. – C. 59.

[32] Українська Молодь Христові. Хто виступає проти того свята? // Нова Зоря. 1933. Р. VIII. Ч. 33. C. 1.

[33] Могутній вияв релігійних почувань і національного підйому // Мета. 1933. Р. ІІІ. Ч. 19. C. 3.

[34] Українська Молодь Христові: документальний збірник 1933–1988. – C. 73.

[35] AAN, UWS, sygn. 3, Ukraińskie życie wyznaniowe, Sprawozdanie sytuacyjne miesięczne z ruchu społeczno politycznego i mniejszości narodowych za IV-XII — 1933, арк. 37; ДАТО, ф. 231, оп. 1, спр. 2080, арк. 1; 9; 7–61.

[36] «Українська Молодь Христові». Комунікат у справі свята по школах // Нова Зоря. 1933. Р. VIII. Ч. 34. C. 1.

[37] Шкільне свято «УМХ» // Нова Зоря. 1933. Р. VIII. Ч. 37. C. 2.

[38] Мірчук П. Вказана праця.  

[39] AAN, UWL, sygn. 18, Sprawozdanie sytuacyjne za miesiąc sierpiń 1934 r., Sprawozdanie miesięczne z ruchu społeczno-politycznego i mniejszości narodowych, I-XII — 1934, арк. 78.

[40] «Святій справі не можна служити закривавленими руками». Митрополит Кир Андрей осуджує терор ОУН // Мета. 1934. Р. IV. Ч. 31. C. 1.

[41] Там само.

[42] Metropolita ukraiński Szeptycki o młodzieży ukraińskiej // Biuletyn Polsko-Ukraiński. 2. 1933. 3. C. 43–44.

[43] Життя i дiяльнiсть Степана Бандери: документи i матерiали. – С. 24.

[44] Юрик Ю. Протистояння ОУН i Польської держави (1929–1935 pp.) // Проблеми iсторiї України: факти, судження, пошуки. Київ: Інститут iсторiї України HAH України. Випуск 13, 2005. – С. 400.

[45] Гордасевич Г. Степан Бандера: людина i мiф. – Вид. четверте, ювiлейне: до 100-рiччя вiд часу народження, 50-рiччя загибелi Степана Бандери. – Львiв, «Апрiорi», 2008. – С. 75–76.

Продовження: Частина II

---