Опікун для грошей. Чому Фонд відбудови України має працювати за кордоном

Про це пише економіст, виконавчий директор CASE Україна Дмитро Боярчук на Forbes.ua.

Ювал Ной Харарі у своїй книзі «Sapiens. Людина розумна. Коротка історія людства» пише, що маленькі Нідерланди виграли війну проти іспанської корони у XVI ст. завдяки тому, що змогли завоювати довіру фінансових мішків.  

Коли іспанський король довільно будував свої відносини з кредиторами, Нідерланди створили надійну систему залучення інвестицій у свої проєкти (експедиції в Океанію), спираючись на незалежні суди та верховенство права (включно із захистом міноритарних акціонерів). Тобто завдяки незалежним судам тисячі дрібних інвесторів у Нідерландах довіряли свої невеликі внески на спорядження експедицій, які приносили в країну значні ресурси для ведення війни з величезною та багатою Іспанією.  

План відновлення на 3000 сторінок, презентований у Лугано, не відповідає на ключове питання: яким чином переконати донорів та інвесторів дати Україні сотні мільярдів доларів.

Йдеться про $750 млрд.  

Увесь час Україні виділяють кошти дуже дозовано. Хоча суми допомоги, за якими ми звертаємось, не є захмарними для США чи ЄС. Нам виділяють гроші з розрахунку, щоб вистачало на базові потреби: вести війну і забезпечувати соціальні виплати. Розмови про додаткові ресурси залишаються на рівні чемних декларацій.

Україна має репутацію корумпованої країни з вибірковим застосуванням правосуддя. Героїзм українського народу примушує західних лідерів зайвий раз не згадувати цей неприємний нюанс, і тому всі «шикали» на конгресвумен Вікторію Спартц після її заяв. Проте питання нікуди не зникло, воно просто наразі недоречне.  

Саме так Курт Волкер прокоментував лист пані Спартс: "він [лист] дуже недоречний". Крім того, і США, і ЄС мають купу інших проблем, окрім України, які конкурують за увагу та ресурси.  

Ситуація погіршується ще й тим, що безпрецедентна фінансова підтримка Афганістану з боку США у сумі $2,26 трлн перетворилась на мильну бульбашку. А тому в дискусіях на Заході про підтримку України присутній шалений брак довіри з фінансових питань, це – ключова перепона до більш активної допомоги, зокрема, і з відчуженням російських активів.  

Європейський чиновник розмірковує: ми заберемо у Росії їхні мільярди, віддамо Україні, а ці кошти осядуть у кишенях вузького кола еліт. Про це дізнається весь світ, і це стане ще одним провалом масштабу США в Афганістані. Навіщо проявляти активність у цьому напрямі, якщо ризики настільки великі? Це не звучить на публіку, бо війна. Але в приватних розмовах це – тема номер один.

Як завоювати довіру західного світу щодо фінансових питань? Очевидна відповідь: незалежна судова система й ефективна антикорупційна вертикаль. Єдина проблема, що навіть за найсприятливішого розвитку подій незалежна судова система у нас з’явиться не раніше, ніж за кілька років.

Гроші гостро потрібні вже зараз, а довіра може з’явитись за років п’ять, а то й більше.

Контроль за Фондом відновлення

Західні країни заморозили $316 млрд валютних резервів Росії. Накладені арешти на активи на десятки мільярдів доларів. Це кошти, які потенційно можуть бути конфісковані на користь України. Конфіскувати ці кошти на користь США чи ЄС немає підстав.

Уряд України наполягає, щоб цей весь ресурс був переданий під управління українських чиновників під наглядом іноземців. Але стримана реакція західних партнерів на таку перспективу говорить сама за себе.

Припустимо теоретично, що український уряд вирішить тримати ці кошти (потенційно конфісковані) в умовному «швейцарському банку» під наглядом іноземців, яким довіряє і західний світ, і українська сторона. Власність на ці кошти визнається за державою Україна, проте за процедурами використання грошей слідкує такий собі «опікун». Іншими словами, репутаційні ризики та дилема довіри перекладається на плечі цього самого «опікуна» чи «швейцарського банку».  

Це дещо некомфортна ситуація для українського керівництва, бо витрачання коштів потрібно буде погоджувати. Та й узагалі визнати необхідність «опікуна» означає визнати, що ми ще не дозріли для самостійних рішень. Але для країн G7 це буде сигналом, що з нашого боку немає корупційних намірів і ми готові проходити зайві погодження, тільки щоб нам повноцінно довіряли (і пошвидше конфіскували ті російські мільярди). І навпаки, наполягання на «суверенності» розпоряджання коштами підсилюватимуть сумніви щодо нас.

Більше ніж третина з проектів Плану реформ ($279 млрд) – це питання приватних інвестицій, як-от модернізація агросектору чи металургії. Ще третина ($272 млрд) повинна йти у розділі «недбале господарювання» (хіба це росіяни всі ці роки руйнували водогони, які в Плані реформ пропонується модернізувати коштом донорів? Ціна питання – $42 млрд).

Лише близько $200 млрд – те, що стосується війни та її наслідків. Неозброєним оком видно, що левова частина запитуваної суми – приватні інвестиції або проєкти приватно-державного партнерства, де для приватних інвесторів має бути чіткий інтерес і гарантії.  

Нам потрібен приватний капітал, і конфісковані російські активи під наглядом «опікуна» допоможуть його отримати. Коли незалежна судова система тільки в процесі будівництва, а довіру ми ще повинні заслужити, конфісковані кошти можуть слугувати заставою та гарантом того, що ніхто не порушить інтереси інвесторів. А якщо порушить, то завдані державою Україна (наприклад, в особі прокурора) збитки будуть «опікуном» швидко відшкодовані з підконтрольних фондів.

Усі спроби укладати договори в Україні на основі Британського права сходили нанівець. Рішення Високого суду Лондона (чи іншого авторитетного суду) мало що значить для «рєшал» з повноваженнями в Україні, бо немає такого закону, який би передбачав відповідальність чиновника за завдану бізнесмену шкоду.  

Силовики відкривають провадження, бізнес потрапляє під арешт чи «забезпечення доказів», і поки ви шукаєте правди в судах, ваш бізнес помирає. А коли виграєте через кілька років тяжбу, ніхто не компенсує втрачену вигоду, яку знищив український чиновник. Тому легше тихенько залагодити питання з «рєшалами» і тому настільки поширена корупція.

Кошти на відбудову під наглядом «опікуна» можуть слугувати гарантом для іноземних інвестицій, допоки дорослішає українська судова та правоохоронна система. Те, що раніше було просто цікавим папірцем (рішення Високого суду Лондона), набуде практичної сили й отримає реальну користь у відносинах з державою Україна. Рішення іноземного суду буде забезпечене коштами фонду за межами України, з якого відшкодовуватимуться збитки, завдані приватним інвесторам (звісно, якщо суд ухвалить таке рішення).

Ми користуємось іноземними HIMARS та гаубицями M777 для того, щоб виграти війну, бо свого озброєння недостатньо. Чому ми повинні соромитись користуватись вже розвиненими системами правосуддя західних країн для того, щоб запустити економічне зростання? Залучення коштів – не менш важливе для нашої перемоги у цій війні, ніж постачання зброї.

Така ідея – конфісковані російські кошти як застава для інвестицій – інвесторам сподобається. Живі гроші в юрисдикції, де діє верховенство права, – як оберіг проти сваволі українських чиновників. Це допоможе вкладатись в Україну навіть до завершення війни. Конфісковані гроші також можуть слугувати ресурсом для страхування військових ризиків.

Сміливе припущення – прояв зацікавленості інвесторів до України (через механізм застави) стане обставиною непереборної сили для постачання зброї на захист цього капіталу в набагато більших обсягах і не озираючись на дискусії про репутацію України як країни з укоріненою корупцією.

Облаштування Фонду відновлення на принципах «опіки» з боку західних партнерів – не приниження і не питання меншовартості. Прийняти такий формат – зріла позиція визнання своїх недоліків і демонстрація готовності з ними серйозно працювати.  

Заморожені російські кошти – це наша власність, і саме так їх потрібно розглядати. Проте Заходу потрібно запропонувати прийнятний для них формат роботи з цими коштами.
 

Виділення в тексті мої, О.К.