«… Справа була довірочна, як це мені говорив д-р Сушко, тому про неї я говорив лише з кількома приятелями, про яких знав, що вміють при всяких умовах мовчати.
На скору руку я порозумівся з полк. Андрієм Мельником, Головою Проводу Українських Націоналістів, що жив тоді в Берліні, підполковником Тимошем Омельченком, що був тоді Головою Центрального Проводу Українського Національного Об'єднання в Німеччині, Юрієм Коваленком, працівником Централі УНО, д-ром Євгеном Мацяхом, що перебував у Берліні, і Михайлом Мушинським та кількома іншими. В тих днях був у Берліні і д-р Олег Кандиба-Ольжич, але з ним я не міг зв'язатись телефонічно, щоб засягнути і його думки, хоч мені дуже залежало на тому, бо ж він майже весь час перебував на українській землі і знав справи краще, як хто-небудь інший».
Почалось це гарного літнього дня 2 липня 1943 року в Берліні. Десь коло полудня в моєму мешканні при 35 Ансбахер-Штрасе задзвонив телефон. Я підійшов до апарату. Говорив Микола Сушко, тоді начальник установи, що звалась "Україніше Фертрауенсштеллє", або в українському — не зовсім вдалому перекладі — "Українська Установа Довір'я".
Д-р Сушко сказав мені, що одна з німецьких урядових комісій, що має виїздити в Україну, шукає за перекладчиком. Комісія звернулась в тій справі до нього і він запропонував на те місце мене. Вимоги комісії були: добре знання німецької і української мов, розуміння російської мови та вміння писати на українській і німецькій друкарських машинках. Ті справи я якраз знав. А в додатку, як мені сказав д-р Сушко, треба було ще й орієнтуватись в загальній ситуації на українських землях.
Я мав в тому часі іншу працю і спитав д-ра Сушка, як має бути з тою працею. Він сказав, що тим нема чого журитись, бо нова праця — це щось у роді мобілізації для виконання важливого для держави завдання і зі старої праці я дістану звільнення. На питання, чи я готовий їхати на нову працю, я відповів, що мушу справу передумати. Це була тільки форма. Я знав, що як не піду добровільно, дістану наказ взяти ту працю. А накази у Німеччині воєнних часів належали до тієї категорії справ, що її мусів кожний виконувати. Я приобіцяв д-рові Сушкові дати відповідь за яких 3—4 години.
Я зразу телефонічно получився з кількома своїми приятелями і радився, що робити. В мене самого була охота поїхати, бо це була добра нагода побачити тогочасну Україну, що була в російсько-большевицькій неволі, побачити на власні очі, як Москва там господарювала, почути думки про теперішню ситуацію місцевого населення, що виховане під большевицьким режимом, і вкінці побачити, як німці господарюють в Україні. Давніші справи я знав з літератури, преси, розповідей різних людей, а про нові ходило багато неперевірених чуток. Німецькі джерела твердили, що все в найкращому порядку, а українські твердили, що умови там жахливі.
Справа була довірочна, як це мені говорив д-р Сушко, тому про неї я говорив лише з кількома приятелями, про яких знав, що вміють при всяких умовах мовчати.
На скору руку я порозумівся з полк. Андрієм Мельником, Головою Проводу Українських Націоналістів, що жив тоді в Берліні, підполковником Тимошем Омельченком, що був тоді Головою Центрального Проводу Українського Національного Об'єднання в Німеччині, Юрієм Коваленком, працівником Централі УНО, д-ром Євгеном Мацяхом, що перебував у Берліні, і Михайлом Мушинським та кількома іншими. В тих днях був у Берліні і д-р Олег Кандиба-Ольжич, але з ним я не міг зв'язатись телефонічно, щоб засягнути і його думки, хоч мені дуже залежало на тому, бо ж він майже весь час перебував на українській землі і знав справи краще, як хто-небудь інший. Я сам був змушений перебувати тільки в Берліні без права виїзду куди-небудь без окремого дозволу поліції.
Всі, з ким я говорив, радили ту працю брати, мотивуючи це різно, але в основному зводились до того, що праця в комісії може бути корисна для українців і може дати змогу розвідати, що німці думають у відношенні до України й українців. Траплялась нагода дещо вчинити на місці і для Організації Українських Націоналістів. В першій мірі йшлося про контакти з людьми підсовєтської дійсности.
Все це забрало мені яких 2 години. Я повідомив д-ра Сушка телефонічно, що приймаю пропозицію і поїду з тією комісією на працю в Україну.
Коло 4-ої години по полудні знову телефон. Це був виклик з "Райхс-Кріміналь-Поліцай-Амт" або по-українськи "Державне Управління Кримінальної Поліції". Мені мовби дрібненькі мурашки по скірі бігали. Слово поліція не належало до приємности. А тут ще й сама верхівка кримінальної поліції. Врадувало мене, що це не "Ґегайме Штаатс-Поліцай" або по- українськи "Тайна Державна Поліція", у скороченні "Гестапо".
Говорив кримінальний комісар Денерляйн. Він сказав, що кличе мене в тій справі, про яку зі мною розмовляв д-р Сушко, і спитав, чи я згідний прийняти на деякий час спеціяльну працю. Я відповів,, що згоду я вже дав через д-ра Сушка і тепер особисто підтверджую. Він попросив мене зайти до його бюра при 5-6 Вердершер-Маркт чергового дня, 3 липня 1943 року.
По цій розмові ціла хмара думок, комбінацій і різного роду спекуляцій обсіла мою голову. На всі лади я намагався розгадати тайну, що це може бути за комісія самого головного проводу німецької кримінальної поліції. Я вважав, що коли вже та установа взялась за справу, то саме діло мусить мати величезне значіння для Німеччини. Комісар Денерляй також просив мене трактувати справу довірочно і навіть родині нічого про неї не говорити. Він ще не знав, що родини в мене нема і що я з тих людей, про яких в пісні співають "сам сплю, сам гуляю, сам-си стелю, сам лягаю".
Ніч була довга. Англійські літаки страшили берлінців бомбами, тому довелося і мені тієї ночі пересидіти кілька годин в схоронищі. Наказ був такий, що в часі алярмів всім треба було сходити до пивниць.
Ранком, 3 липня 1943 р. о годині 9-ій я зголосився до кримінального комісара Денерляйна. Він прийняв мене ввічливо і зразу перейшов до справи. Запропонував мені працю за 4200 німецьких марок на рік і всі додатки, які держава виплачувала тим, що йшли на працю на окуповані східньо-европейські терени.
Я спитав його, куди має їхати комісія і яке її завдання. Він відповів, що комісія поїде в Україну. Про все інше довідаюсь пізніше. На все прийде свій час.
Мені довелось підписати якісь формальні папери і зараз після того він завів мене до іншого бюра, де було кілька урядовців, одні в уніформі, інші в цивільному одязі. З кожним з них познайомив мене комісар Денерляйн. Прізвища, як звичайно при таких оказіях, часто так невиразно виходять, що я ні одного не запам'ятав. В дальшій розмові я обмежувався тільки титулами, які вже бачив по поліційних відзнаках. Два члени комісії були кримінальні секретарі, а третій, начальник, кримінальний комісар. З короткої і часом веселої розмови я зрозумів, що коли до комісії призначено досвідчених криміналістів, це вказувало, що діло мусить бути поважне.
Один з тих урядовців, що лишались в Берліні, навіть виявив свого роду заздрість тим, що їхали на Схід, кажучи: "Маєте щастя, бодай деякий час добре наїстеся і ще може дещо й додому пришлете!". З тієї замітки я зрозумів, що і кримінальна поліція так само обходиться скупими воєнними приділами харчів, як і решта населення.
Комісія дальше залишалась таємничою. Я вже і не пробував дальше щонебудь питати, коли побачив, що дехто в бюрі на рукаві уніформи мав нашивку "СД", що скорочено значило "Зіхергайтс- Дінст" або по-українськи "Служба Безпеки".
Перед тією організацією кожний мав респект, чи краще кажучи — страх, бо це була найвища і найважливіша поліційно-розвідча установа Райсфюрера Гімлера. Це був відповідник до совєтської установи "Особий Отдєл НКВД". Сам для себе я рішив нічого не питати, а тільки мовчати, слухати і виконувати, що кажуть. Цікавість — це добра справа, але завелика її доза могла довести до неприємности, зокрема в часі війни.
Я знав це з довшого побуту між німцями і те, що в таких умовах нема приятельства і дружби. Там кожний зобов'язаний писати начальникові рапорти про те, з ким говорив, про що говорив, вражіння від розмови і т. п. Що Служба Безпеки мала в себе таку систему, про це знали всі в Берліні. Це була публічна тайна.
Лише пізніше сказали мені члени комісії, що розмова в бюрі — це була проба, наскільки я знаю німецьку мову, чи можу нею свобідно висловлюватись та скоро, граматично і стилістично, правильно робити переклади. Іспит випав добре і члени комісії були з нього вдоволені.
Після всього дали мені прочитати різні інструкції про те, як я маю себе вести в службі. Я написав їм короткий життєпис, виповнив і підписав цілий ряд формальних заяв про те, що зобов'язуюсь мовчати поза службою про все, що знаю, що за найменшу недисциплінованість я попадаю під суд есесів. Мене поінформували про те, що той суд строгіший, як всякі інші німецькі суди, з військовими включно. Зобов'язався я не використовувати свого службового становища для приватних цілей. І окремо підписав я заяву, що у випадку, якби що-небудь довідався про яку-небудь затію проти Німеччини, зараз повідомлю про це свого начальника.
По всіх формальностях повели мене до осібної кімнати. Якийсь урядовець у цивільному привітався зі мною чемно і подав якийсь папірець. Я прочитав і побачив, що це есесівська присяга на вірність Гітлерові. Урядовець наказав мені прочитати заяву вголос і після того підписати. Присяга зобов'язувала мене на час служби в комісії. Коли я ту присягу підписав, видали мені поліційну виказку і рівночасно дозвіл носити пістоль.
Урядовець, який вручив мені виказку, остеріг мене в тому, щоб я той документ не використовував для особистих справ, а тільки службово, бо цей документ належить до найважливіших, які видає німецька держава. Виказку підписав Кальтенбрунер. Прізвище це я десь чув, але тоді я не знав, який пост він займав. З виказки побачив тільки, що він був начальником Служби Безпеки і що йому підлягала також кримінальна поліція.
В ході праці я довідався, що і начальник комісії кримінальний комісар Реедер та його помічники, кримінальні секретарі Крупке та Ґронер також члени Служби Безпеки.
Там дали мені на заголовному листі начальника бюра есессів військовий проїздний документ, що звався по-німецьки "Маршбефель". І на тому документі не було зазначено, куди я маю їхати. Хоч на виказці було зазначено, що я маю носити коротку зброю, зброї мені не дали.
Коли вже всі формальності були закінчені, мені наказали прибути в неділю перед 4-ою годиною по полудні на залізничний двірець "Zoologischer Garten", по-українськи "Зоологічний Город". З того двірця мав їхати на схід військовий потяг. При тому мені порадили, що маю взяти з собою з білизни, одягу і взуття. Для орієнтації описували мені ті, що вже знали Схід, обставини в Україні, що в порівнянні навіть з обставинами воєнного Берліну були дуже примітивні.
Вся процедура тривала яких 3 години. В бюрах я тримав себе спокійно, але як лише опинився на свіжому повітрі, на вулиці, відчув перевтому. В такому стані зайшов я до якоїсь кав'ярні, випив шклянку воєнного пива і легше мені стало.
Вийшовши на вулицю, я здав собі справу, куди я попав, що мене може чекати. Перед моїми очима промигнув образ покійного сотника Омеляна Сеника-Грибівського, шкільного друга інж. Миколи Сціборського, Ярослава Оршана-Чемеринського та його дружини, поетеси Олени Теліги-Шевгенівої та її чоловіка Михайла, які погинули безпосередньо чи посередньо через ту установу, в якій я тепер став на службу в ранзі кримінального перекладача. Це була найнижча старшинська ранґа в рядах кримінальної поліції і таку ранґу дали мені на час служби. Наказали мені підписувати всякі службові папери ім'ям і прізвищем з додатком службової ранґи.
Лише значно пізніше, як я вже таки добре обізнався з поліційними звичаями, мені зрадили і комічну сторінку мого службового титулу. Звичайно ранґи писались в скороченій формі. Тим самим і я подаючи свою ранґу міг писати замість "Кріміналь-Анґештельтер" лише скорочення "Крім. Анґест". Слово "Анґест." можна було вимовляти скоро як "Анґст", по-українськи страх. З того і постав поліційний жарт "Кріміналь- Анґст", а по-українськи щось в роді "кримінальний страх", чи страх перед кримінальною поліцією.
Перед виїздом на Схід я мав побачення з Головою Проводу Українських Націоналістів полк. Андрієм Мельником та його заступником д-ром Олегом Кандибою-Ольжичем. Я їх поінформував про все, а Ольжич порадив мені, як вести себе в умовах, що панували в Україні. Ми пробували спільно розгадати, що це може бути за комісія і які її завдання, але це нам не вдалося. Німці добре берегли тайну. В пресі ще не було жодних вісток про щось надзвичайне в Україні.
Особливо цінні були для мене вказівки д-ра Олега Кандиби-Ольжича. Він вже бував в Україні за німецької окупації і знав досить добре тамошню дійсність. Він знав і німецькі звірства в Україні, бо йому самому доводилось в кінці 1941 року тікати перед розстрілом з Києва. Він подав мені прізвища організаційних людей в різних більших центрах України. Радив при зв'язках з тими людьми бути обережним, щоб їх не зрадити перед німцями і щоб самого себе не наразити на неминучу кару. У випадку, якби німці мене, як їхнього службовця, прилапали на зв'язках з членами Організації Українських Націоналістів, то розстріляли б напевно.
Д-р Ольжич твердив, що в тому часі німці ставили націоналістів і комуністів під одну мірку і без розбору стріляли всіх. Гестапо виконувало наказ свого начальника Гімлера, який виправдував ті вчинки тим, що, мовляв, комуністи і українські націоналісти не хочуть признати німцям Україну, тому їх треба безпощадно нищити як ворогів Німеччини.
Що я націоналіст, про це знало Гестапо. Чи знала про це установа, в якій я опинився, і зокрема комісія, при якій я мав працювати, того я не знав.
Я вийшов від полк. Мельника з думкою, що обережність ніколи нікому не пошкодила, не пошкодить вона і мені. З тим я виїхав в Україну в неділю, 4 липня 1943 року. З малою валізкою і ручною актівкою пішов я на двірець. Там вже чекали на мене комісар Реедер та Крупке і Ґронер. На проїзний документ мене пустили на перон і ми всіли до потяга, що від'їздив в напрямі на Варшаву. Десь коло години 3-ої ранком ми опинились на головному двірці у Варшаві. Той двірець я вже знав з 1941 року, коли переїздив через Варшаву з іншою німецькою комісією як перекладач до Замостя і назад.
В дорозі я ближче познайомився з членами комісії, які їхали в уніформах, при зброї, а я в цивільному одязі. В дорозі комісар Реедер витягнув з кишені малий револьвер з 6 набоями і передав його мені — "на всякий випадок", як сам казав. Хотів повчити мене, як з револьвером поводитись, але як побачив, що та зброя мені знайома, залишив науку.
В дорозі мені сказали, що за мою сполегливість в службі заручилась Українська Установа Довір'я.
Для ясности треба сказати, що та установа була німецьким урядом для реєстрації українців в Німеччині. Вона підлягала команді Гестапо, а через нього верховній установі "Райхс- Зіхергайтс-Гаупт-Амт", або по-українськи "Головне Управління Державної Безпеки". Тій верховній установі, як я пізніше довідався, підлягало також "Головне Управління Кримінальної Поліції".
В дорозі в досить настирливий спосіб секретар Крупке давав мені інструкції вже не чисто поліційного, а поліційно-розвідчого типу, що більше надавалися для Служби Безпеки, як для кримінальної поліції. Він радив мені, щоб я все, що десь побачу, чи все, що довідаюсь, подавав йому чи комісарові Реедерові до відома. Радив підслуховувати різні розмови та підглядати за людьми. На це я реаґував твердженням, що мені все те ясне і зрозуміле, і що в службі маю виконувати те, чого служба вимагає.
Не обійшлось при тому і без веселих історій. Секретар Ґронер спочатку до всього тільки прислуховувався і вкінці сам вмішався в розмову. Він нібито жартома почав висміювати Крупке і його балачки зі мною і став сам навчати мене якраз протилежних речей. Він навіть насміхався з Ґестапо і розказував про них заборонені анекдоти. Він нарікав навіть на Гітлера та уряд, на порядки, а найбільше на собачу поліційну службу. Вкінці розговорився про політику німців в Україні, лаяв її навіть досить грубими словами включно до того, що називав окремих людей ідіотами, які відповідали за німецьку політику в Україні і т. п.
А я спокійно слухав. Все було якесь дивне. І що ж я мав думати, коли тут сторож безпеки Німеччини, кримінальний секретар Ґронер про політику свого уряду висловлювався так, що й переказати годі. "А може це провокація?", — думав я, бо ж Ґестапо чи Служба Безпеки і на такі речі здібні. Я мовчав, слухав і легенько підсміхався. Ми їхали в окремому вагоні військового потяга на Варшаву. І комісар Реедер слухав. Мабуть вже йому всього того було забагато, тоді він припинив повінь слів Ґронера. Реедер, Крупке і Ґронер були собі "на ти" і, як виглядало, приятелювали з собою. Крупке спочатку пробував перечити Ґронерові, показуючи на мене, як на чужого і в фахові справи невтаємниченого чоловіка. Ґронер коротко відрубав йому, що Селешко, тобто я, виглядає на свого чоловіка, з яким можна одверто про все говорити. Правда, відбулося це після кількох чарок, які ми випили з пляшки Ґронера — він мав її у службовій торбі. В тому моменті я жалів, що не взяв зі собою з Берліна дещо випити в дорозі. Прямо забув, що алькоголь — це один з найкращих чинників, що розв'язує людям язики, незнайомих робить знайомими, знайомих приятелями і т. д. Ця засада дійсна в мирних часах, а у воєнних часах просто неоцінима.
З розмови виходило, що Реедер, Крупке і Ґронер під харчовим оглядом бідували разом з родинами. Вони, як кримінальні урядовці, не могли собі дозволити на спекуляцію на чорному харчовому ринку чи на закуп харчів поза нормою, яку призначували харчові картки. Навпаки, вони мали за таким ділом слідити, таких людей притримувати і віддавати під суд. Реедер і Ґронер прямо твердили, що їхня служба гірше собачої, бо їм не дозволено все те, що інші в Німеччині роблять. Нав'язуючи до того, Ґронер розказав кілька випадків спекуляції харчами. Якось він зловив спекулянтів, але не звітував про це начальникові, тільки сам пригрозив спекулянтам карою, якби йому довелось ще раз їх прилапати на чомусь. Він казав прямо, що розуміє голодних людей і тому совість не дозволяла йому зробити на них донос.
Заки ми доїхали до Варшави, я досить добре пізнав членів комісії. Розмови між нами велись не як між начальниками й підлеглим, а прямо в товариській формі.
У Варшаві на двірці застали ми великий рух. Всюди повно війська й багато потягів. Одні приїздили, інші від'їздили. Кожний потяг викидав з себе тисячі людей, інший тих людей забирав і віз далі.
Нам довелось чекати на сполучення в напрямі на Україну. Потяг на Ковель мав відійти коло полудня 5 липня. Ми вийшли з двірця. Вулиці були майже порожні. Тут і там видно було військових. Цивільні нам не зустрічалися. Час від часу чути було з різних сторін поодинокі постріли. Хто, чому стріляв, ми не знали.
Комісія везла цілі скрині багажу з собою, який перед виходом на вулицю ми здали на переховання. В них були урядові папери та приладдя для праці комісії. В розподільно-мешканевій команді двірця отримали ми квитки на 2 кімнати до одного з готелів двірця, щоб переночувати. Перед нічлігом ми ще дещо перекусили у військовій кухні.
Вранці стали збиратися в дальшу дорогу і раптом почули десь недалеко від готелю кілька пострілів. Глянули через вікно і побачили натовп людей. По вигуках товпи я зрозумів, що якийсь німець застрілив поляка. Такі речі, як ми пізніше довідались, траплялись у Варшаві часто. Тут поляки частенько перестрілювались з німцями.
На двірці ми з'їли сніданок та дістали харчі на дорогу до Ковеля. Коло двірця я завів розмову з якимсь польським робітником, який мені розказав, що положення в місті воєнне і що в жидівському ґетто жиди підняли повстання проти німців і там ідуть бої війська з жидами. Лише тоді я зрозумів, що то за стрілянина. На хіднику, де рано був постріл, видно було кров. Вбитого затягнено в якийсь прохід між домами і там він лежав. Небезпечно було показуватись вночі в уніформі на вулиці. Все і всюди патрулі питали за документами. Незважаючи на це, у Варшаві повним ходом працювала польська підпільна організація, нищила німців всіма їй доступними засобами.
Перед від'їздом потягу я купив кілька карток і понаписував знайомим. Я все ще не знав, куди їду. В комісії про те нічого не говорилось, а я сам нікого не питав. Знав лише, що їдемо в напрямі Ковеля на Волині.
Опівдні ми виїхали поспішним військовим потягом на Люблин-Ковель. В потягу їхали військовики, що вертали з відпустки в Німеччині на фронт. Вони розказували різні цікаві фронтові і домашні історійки. Ті зі Західної Німеччини розказували страшні історії про бомбардування німецьких міст англійськими літаками. Наскільки я міг зорієнтуватись, між вояцтвом настрої були добрі. Большевиків вони не боялись і твердили, що ще підуть вперед і самого Сталіна в Москві застукають.
У вагоні багато говорилося про різні банди, які оперують в східніх просторах і навіть в районі, через який ми переїжджали. Бувало часто і таке, що ті банди обстрілювали потяги. Військовики звали все бандами і бандитами, хоч в дійсності, як я знав з інших джерел, це були польські, совєтські чи українські партизани. Могли між ними бути і грабіжницькі банди, що діяли для наживи, а не з патріотизму. Розібратись в тому всьому не було можливости й тому німці усіх, хто по них стріляв, уважали бандитами.
Через вікно я оглядав околиці і при тому бачив у різних місцях, коло залізничних насипів, виколієні вагони і навіть льокомотиви. В одному місці коло таких вагонів стояла поліційна стійка з автоматом. Видно, у вагонах щось мусіло бути важне і німці не встигли це забрати. Все те промовляло, що по залізницях діяли саботажні групи, які нищили німецький транспорт.
В коридорі я розговорився з якоюсь полькою. Говорив я по польськи погано, й вона мабуть уважала мене за німця, що говорить по-польськи. Вона розказувала мені різні події з Польщі і навіть не приховувала своєї ненависти до німців. Можливо, що уважала мене за "вассерполяка" зі Шлеська. Вассерполяками звали мешканців Шлеська, що не були повністю згерманізовані і мали в собі дещо польського патріотизму. Вона розповіла, що в околиці польського міста Кельце діяв польський повстанчий відділ. Він добре давався взнаки німцям. Мав кілька сотень повстанців. Німці не пускались в одверті бої з повстанцями, але розстрілювали в околиці цивільних людей, щоб відстрашувати населення від помочі повстанцям. Повстанці найбільше нападали на німецькі автотранспортні колони. Від неї я довідався і про жидівське повстання у Варшаві. Мимо того, що жиди по-геройськи змагались з німцями, повстання вже було в стадії остаточної ліквідації. Серед провідників повстання мали бути і німецькі дезертири. Вона не приховувала свого вдоволення з того, що німці безпощадно ліквідували жидів, бо, як казала, вони добре далися взнаки їй самій і її родині. Згадала і про польських підпільників у Варшаві. Дуже зворушливо оповідала і про групу повстанців, що оперувала з варшавських каналів. Раз впали були у Варшаві великі дощі й канали були до тої міри переповнені дощовою водою, що багато повстанців потопилось.
Нарешті ми доїхали до Люблина. Тут, в околиці двірця, все було таке, як і в 1941 році. Тому що потяг стояв в Люблині коротко, не було часу подивитись на місто і відвідати знайомих. Там працював мій колишній професор Василь Іванис.
Вже темніло, коли ми приїхали до Ковля. Двірець мав дуже нужденний вигляд. Будови бідненькі, людей мало і потягів на станції мало. Я звик бачити по Европі солідні залізничні вузлові станції. Можливо тому двірець в Ковлі зробив на мене таке вражіння. В Ковлі нас завели до бараків коло двірця. Там ми повечеряли і коло півночі поїхали дальше. Я хотів бодай коротко глянути на місто. В команді двірця мені сказали, що увечорі безпечніше сидіти в бараках, як шлятись по вулицях. Темноту, як німці казали, використовують бандити і від них ніччю можна дістати одну зайву кульку і піти на "Гіммельскомандо" (Небесна команда).
По двірці крутилось кілька людей в селянських одягах, виглядали вони бідно і виголоджено. Говорили між собою якимсь чудним польсько-українським жаргоном. Я пробував говорити з ними по-українськи, але вони ніяк не хотіли перейти на розмову українською мовою. За те, що помогли комісії завантажити до вагону скрині з актами, грошей не хотіли. Просили куска хліба. З того я зрозумів, що Україна під німцями голодує. Якось важко було зрозуміти, що в багатій на хліб Україні люди голодують. В душі я був обурений на німців як і на москалів, що так пограбували Україну. Але сентимент сентиментом, треба було рахуватись з дійсністю.
Мені оце перший раз довелось бачити українську волинську землю, що тепер належала до так званого "Райхс-Комісаріяту Україна", яким управляв відомий в цілій Німеччині партієць-нацист Еріх Кох. Його столицею було місто Рівне на Волині.
З Ковля їхало на Схід в напрямі на Шепетівку багато військовиків. Настрої між вояками були поважніші, як у Варшаві. Всі задумані, мабуть відчували небезпеку, яка їх чекала на Сході. По Варшаві ходили тільки з багнетами та пістолями, а в Ковлі з рушницями й автоматами. Це свідчило про напруженість становища.
У вагоні знов вояки розказували собі різні воєнні історійки. Говорили і про повстанців на Волині. Одні казали, що це українські, а ще інші, що це совєтські, декотрі — що польські. Були й такі, що всіх звали бандитами без огляду на національність. Розказували, що на залізничній лінії Ковель—Шепетівка повстанці часто обстрілюють потяги, що вони мають гармати і міномети, що підміновують рейки, а часом навіть зупиняють потяги, їх ревідують та вибирають ґестапівців і нацистів-партійців. Все робилося нічною порою. Лісів довкола залізниці було багато, тому повстанцям було де гуляти. Про подібні справи доводилось мені чувати ще в Берліні від приїжджих з України.
Я знав, що десь на Волині оперують і повстанці під командою отамана Тараса Бульби. Я знав, що отаман Тарас Бульба співпрацює з полк. А. Мельником, Головою Проводу Українських Націоналістів і що при ньому є відпоручники ПУН. Знав я і про те, що повстанці отамана Бульби ведуть акції проти большевиків і проти німців, як окупантів української землі. Серед повстанців мало бути і багато моїх особистих знайомих з років 1940—1941, коли на Волині були большевики і ті люди змушені були хоронити життя аж під німцями.
В Шепетівці ми мали мати довшу зупинку. Шепетівка — це вузлова станція, з якої розходились шляхи на чотири сторони світу.
Наш потяг був спеціяльно зформований для їзди в небезпечному терені. Спереду і ззаду їхала охорона силою коло 300 вояків. У поодиноких вагонах назначено було командантів вагону. Всі вояки були при зброї. Всі дістали усні інструкції, як вести себе при нападі партизанів на потяг. Коло кожного вікна їхав вояк зі зброєю готовою до стрілу. У вагоні жодного світла не було. Блимали лише часом електричні лямпочки. На окремих плятформах ззаду і спереду кулемети з обслугою, а спереду перед льокомотивою ще 2 плятформи з ремонтним матеріялом та піском у мішках. Всім наказано бути напоготові. І мені довелось тримати револьвер в руці, бо так наказав комісар Реедер. Я, одержуючи той наказ, посміхнувся. Він мене зрозумів і сам вже додав, що це дійсно комічно готуватись до оборони перед партизанами з револьвером в руці, коли партизани б'ють з кулеметів, мінометів і гармат.
Всі їхали в напруженому стані. Розмовляли притишено. Прислуховувались до найменшого шороху. Тільки колеса вистукували по рейках свою мелодію, а льокомотива шипіла, пихкала, викидаючи в повітря хмари іскор, тягнула за собою вагони.
Десь коло години 3-ої над ранком потяг став недалеко станції Ківерці і простоям мабуть зо 2 години. Десь попереду чути було кулеметну стрілянину.
Від вояків я довідався, що перед нами їхав імпровізований німецький панцеропотяг, що складався зі звичайних вантажних плятформ, на яких везли танки і гармати. На потягу були й кулемети, заховані за барієру, зроблену з мішків з піском. Спереду кілька плятформ з камінням та піском, а ззаду кілька плятформ з ремонтним матеріялом. Льокомотива — посередині потягу.
Стрілянина то втихала, то посилювалась, то наближалась, то віддалювалась. Ранком десь коло години 6-ої ми були вже на станції Шепетівка. Проходжаючись по перону, ми завважили, що і нашому потягові дісталось кілька кулеметних серій, але ранених не було. Потяг, що їхав перед нами, стояв на рейках поруч з нашим і на ньому видно було багато слідів кулеметного обстрілу. Зрештою по дорозі ми чули кілька сильніших експлозій, а одну навіть дуже сильну, яка, здавалось, вибухла зараз за нашим потягом.
Тільки в Шепетівці ми довідались, що міна, яка вибухла зараз за нашим потягом, напевно була призначена для нас та порвала рейки на шляху [1].
В Шепетівці нам довелось постояти до полудня. Причини затримки ми не знали, хоч сам комісар Реедер ходив по станції в розвідку, щоб щось довідатись. Станція була забита потягами, а тому що виходити зі станції було заборонено, ми крутилися поміж потягами. Сама станція була досить велика, але цивільного населення я не бачив. Тут я ближче оглянув старшин, що їхали з комісією в одному вагоні, бо вночі нікого не було видно, тільки чулись голоси.
Я звернув увагу на одного сотника генерального штабу, віком десь коло 60 років. По вимові видно було, що він з Австрії. Він розмовляв з іншими старшинами про воєнні події. Говорив стримано, поважно і з надумою. На грудях мав різні відзнаки з Першої Світової війни. З розмови було видно, що він працює в штабі якоїсь німецької дивізії коло Шепетівки й чекає на сполучення, щоб дістатись до штабу. Вкінці він вирішив добиратися до місця пішки з надією, що може стріне якесь авто і воно його підвезе.
Як виходило з його оповідання, він пережив німецьку катастрофу під Сталінградом. Там проблемою було постачання, а далі — відкриті фланги сталінградського фронту. Румунські й італійські дивізії прямо відкрили фронт большевикам і трагедія була готова. Не було навіть часу на відворот, не кажучи вже навіть про те, що Гітлер відворот заборонив. Німцям не вистачило резерви, щоб позатикати діри на фронті. Резерви тоді були на Кавказі. Сталінград з'їдав багато стрілива та всякого іншого вогневого матеріялу. Всі шляхи були забиті потягами. Часто доводилось власні потяги пускати під насип, щоб пропустити якийсь важливий транспорт на фронт.
Трагедія під Сталінградом була всім менш-більш відома. Коли ж сотник почав розказувати старшинам про загальну ситуацію на фронтах і коли сказав, що тепер першорядним стратегічним завданням німців є хоронити румунську нафту, щоб її не розбомбили англійські та американські літаки або не захопили большевики, всі зрозуміли трагедію війни. Сотник виразно підкреслював, що мілітарна ситуація в цілому безнадійна і що війна програна та найвища пора її кінчати. Слухали всі його з великою увагою і ніхто не заперечував. Хтось з старшин запитав його про ситуацію на Волині. Сотник приступив до вікна у вагоні, показав у якомусь напрямку і сказав, що ось там, в Славуті, центр української партизанки. Партизанів неможливо знищити, бо їх багато, і найголовніше те, що їх попирає народ на Волині.
Та справа зацікавила старшин і на цю тему почався обмін думками. Сотник твердив, що народ на Волині невдоволений німецьким режимом. На його думку, причини такого стану були в першій мірі національно-політичні, а в другій — економічні. Він спростував твердження одного з старшин, що в запіллю ведеться війна з бандитизмом, бо війна ведеться з цілим населенням України. Військо неправильно зве партизанів і повстанців бандитами. Він твердив, що операції партизанів є поважним обтяженням для армії і фронту. Правда, як він казав, партизанка не абсорбує багато військової сили, але вона припиняє фронтове постачання і його дезорганізує.
Я сидів у кутку вагона і уважно слухав розповіді сотника. В розмову не втручався, бо не випадало цивільному говорити на військові теми. З перебігу цілої розмови я побачив, що сотник добре зорієнтований в національно-політичних відносинах Сходу. Він нарікав на політику німецького уряду у відношенні до українців. Критикував адміністрацію України. Найбільше мене здивувало, коли він заявив, що треба було додержати слово у відношенні до українців і дозволити їм створити державу хоч би під німецьким протекторатом. Українці, на його думку, помогли б утримати фронт проти Росії. Така політика могла б на майбутнє довести і до повного розвалу Росії разом з большевизмом.
Така розмова припала мені до вподоби, бо це був перший голос фронтового старшини, що мені його довелось чути, і до того голос розумний і відважний, що не боявся знаку "СД" (Служба Безпеки), що його мали на рукавах члени комісії.
Сотник скоро відійшов і я автоматично почав з членами комісії розмови на тему, яку порушив був сотник. Я просто спитав їх, чому вони не опонували розмові сотника і чому нічого не говорили про ту справу. На те мені секретар Крупке відповів, що він справ не знає, а вкінці додав, що сотник, як видно, розумний чоловік і знає, про що говорить. Цього мені було досить, щоб зрозуміти і його положення як працівника "СД". І секретар Крупке та його товариші, як я зрозумів, вже не вірили своєму урядові та його політиці. З дальшої розмови було ясно, що вони служать, бо служити треба, виконують присягу і не конечно думають, що робиться і що буде.
Дещо пізніше, при іншій нагоді, і секретар Крупке, і секретар Ґронер запевнили мене, що вони не є націонал-соціялісти, але мусять грати свою ролю так, як і я її граю, як український націоналіст. І я побачив всю, як кажуть, гниль охоронного апарату Німеччини, що держався по інерції терором згори і насильством. Система сама себе тримала, і хто в неї вліз, не міг уже вискочити. Як хтось хотів вискочити, його безпощадно ліквідували, щоб не зрадив таємниць цілої установи. Тому кожний, хто раз вліз у систему, мусів служити до кінця.
Це пригадало мені одну сценку з Варшави. Ґронер в часі стрілянини у Варшаві глянув на вулицю і побачив забиту людину, поденервувався і сказав: "Шкода чоловіка, хоч він і поляк". Він не міг заспокоїтись навіть тоді, як уже виходив з готелю на вулицю, і сказав мені, що він не націоналіст і тих бандитів не то не любить, він їх ненавидить. Тоді я думав, що то провокація і на все не зареаґував ані словечком.
Під час наших розмов комісар Реедер тримався стримано й невтрально. Лише час від часу кидав у розмову одне чи друге слівце, з яких я міг робити висновок, що і він не стовідсотковий націонал-соціяліст, хоч належав до партії і навіть до есесів. Він сказав, що дрібніших урядовців поліції прямо силою заставляли ставати членами нацистської партії під загрозою втрати посади. Секретарі Крупке і Ґронер це підтвердили.
Щойно по годині 12-ій ми виїхали з Шепетівки в напрямку на Козятин, або, як німці казали по-московськи, Казатін. Ще перед виїздом з Шепетівки ми довідались, що вночі партизани висадили в повітря рейки, що вели на північ і схід. Лишався тільки шлях на південь. Про те, що шлях на захід був підірваний, ми вже знали, бо самі із заходу приїхали.
І дійсно, в дорозі ми бачили висаджені рейки довжиною яких 10 метрів, і ями були досить глибокі. Все це вже направлялось, засипувались ями, закладались нові рейки. Потяг раз-по-раз переїздив пошкоджене місце поволі на цілому шляху аж до Козятина. Льокомотива сопіла та майже безперестанку свистала.
Я використовував той час і постійно оглядав з вікна ту українську землю, що на ній понад два десятки літ господарювали большевики. Все якось не так виглядало, як повинно було виглядати і все мене інтересувало. Коло мене у вікні стояв якийсь молодий німецький старшина і ми говорили про те, що бачили. Я дістав від комісара Реедера поліційний далековид і при його помочі оглядав дальші околиці. Старшина, як побачив у мене поліційний далековид, трошки збентежився, бо передше говорив зі мною про речі, які не зовсім надавались до поліційного вуха. Але я його заспокоїв тим, що я тільки випадково змобілізований як перекладач до спеціяльної комісії, що їде на Схід, і що я українець, мешканець того краю, через який ми переїжджаємо. Я досить добре говорив по-німецьки і не кожен німець міг розпізнати, що я не німець. І молодий старшина критикував політику уряду на Сході і обстоював правильність політики німецької армії.
Що я міг бачити з вікна потяга? Селянські хатки, нужденні, обідрані, без тинів і садків. Лише місцями видно було сліди колишніх садів, старі дерева. Молодих дерев я не бачив. Заводи, що стрічались по дорозі, були понищені війною, розбиті. Впадали в очі широкі лани збіжжя. Ніде ніякої межі. Лани перетинали різні польові дороги і попри них стежки. Тут і там можна було завважити нужденно одягнених селян. Траплялись села, а в них видно було найбільше дітей, які ганяли по подвір'ях і дорогах босі, а частенько голі, або в драних сорочинах. Селяни оглядали потяг здалека, і як відчувалось, не то з ненавистю, не то із завистю. Потяг частенько затримувався по селах і далековид комісара Реедара дозволяв мені оглядати і те, що голим оком годі було побачити.
Впав мені в око такий дивогляд. Селянська хата, може наполовину без покриття. Коло неї багато дітвори і старших. Довкола скирди соломи, а нікому нею хату покрити. Лише пізніше я зрозумів, чому воно так. Хоч солома була, та большевики і німці не дозволяли використати її на покриття хати. Старіла і гнила солома, нищилась без даху хата. Отже не селяни були винні, а тільки адміністрація і колгоспи.
Місцями лани пшениці були відгороджені колючим дротом. Це мали бути залишки з большевицьких часів, бо дріт був поржавілий і перерослий буйною травою. В кількох місцях, близько і далеко, бачив я більші стада худоби, яка виглядала добре, але пастухи були в подертих одягах. Місцями старий дідусь чи бабуня тримали на шнурку корову, що паслась понад стежкою коло рейок. Коровини були худі-прехуді, скіра і кости. Як вони могли ще й молоко давати, не знаю. І кози траплялись по одній чи по дві, на припоні, щоб не розбігались. Лани пшениці були гарні, але такі зарослі бур'янами, що місцями важко було згадати, чи то лан пшениці, чи лан бур'янів. Часом, як потяг затримувався, я пробував говорити з селянами, чи прислухався до їхньої розмови. Говорили вони чистою українською мовою навіть без московської закраски. Натомість,як потяг зупинявся десь на перестанках, зразу чути було московську мову. Говорили нею залізничники й селяни, що бували на станції.
І війну видно було з вікна потяга. Частенько траплялись цілі або побиті вагони, отак лежали собі вздовж рейок навіть колесами вверх, бездушні й поржавілі, або навіть свіжо перекинені. З того я робив висновок, що в тих околицях партизани гуляли і пускали потяги під насипи. Траплялись подекуди вигорілі вагони, особові й вантажні, а в кількох випадках коло вагонів лежав ще й вантаж. Місцями недалеко вагонів видно було і свіжі, з темної землі могилки з хрестами й табличками, а на них німецькі військові шоломи. В кількох місцях довелось бачити трошки дальше від залізниці поржавілі та поламані трактори та інші сільськогосподарські машини. Знов в інших місцях порозбивані танки, вантажні авта і навіть артилерійські тягачі. В одному місці видно було цілий великий склад якихось машин. Навіть при допомозі далековида годі було зорієнтуватись, що це за машини. Тільки один з німецьких старшин, що видно був обізнаний з околицею, сказав мені, що там колись була машино- тракторна станція. Її знищила війна і те, що ми бачили, були лише рештки з неї.
Місцями залізниця переходила через ліс. На віддаль яких 100 метрів попри залізницю дерева були повирубувані. А зруби прямо біліли від свіжости, місцями гілля ще не висохло добре. Офіцери у вагоні казали, що в околицях, через які ми переїздили, часто траплялись партизанські напади на транспорти. Тому довелось вирубати ліс коло залізниці, щоб уможливити охороні кращий догляд за шляхом, а партизанам утруднити підступи до залізниці. Охорону залізниці й мостів тримали мадярські вояки. Вони виставляли стійки попри залізницю і мали свої опірні пункти — просто придорожні хати, оточені високим, на яких 2 метри, земляним валом, прикритим травою. Видно було замасковані зеленню входи і виходи, вони були підсилені дерев'яними кругляками, плотами, дошками, стовпами і т. д. На багатьох таких опірних пунктах видно було зі сторони залізниці викладене білими камінцями, щось в роді мадярського державного герба та якісь мадярські написи. Я питав німців, що це понаписувано, але ніхто з них не міг пояснити, а один з німців мені прямо сказав, що він тої собачої мови не знає і не розуміє, що в ній написано. Він прямо насміхався з мадярів, хоч вони були і його союзники. В того старшини так і виглядала німецька зарозумілість.
У вагоні розмови часто переходили і на воєнні теми, вояки із Західньої Німеччини розказували про якісь велетенські безмоторові літаки з розп'яттям крил до 85 метрів. їх мали б тягнути в повітрі малі моторові літаки і пускати над Англією. Кожний з тих літаків міг взяти з собою вояків зі зброєю. Інші вояки розказували, що бачили в Судетах великі транспорти японців, що їхали в напрямку на північний захід. Казали, що це японські десантні спеціялісти. Вони мали допомогти німцям завоювати Англію. З розмов старшини виходило, що приготовляється серйозний десант на Англію і що їй мусить прийти кінець. Але ненависті до англійців в розмовах не вчувалось. Зате в розмовах про большевиків відчувалась особиста ненависть до "Івана", як погордливо називали німці совєтського вояка.
Східній фронт, як чути було з розмов, укріплюється. Старшини у вагоні були з фронтів на українській землі. Про самі укріплення вони розказували таке: копають ями, в них садять сталеві бункери на колесах, озброєні кулеметами та гарматами. Вони вважали, що фронт, обставлений такими бункерами, большевики не зможуть прорвати.
З тих розмов можна було винести враження, що на фронтах настрої були добрі. Але коли я порівняв ранішню розмову сотника генерального штабу і нову розмову старшин, то образ дещо мінявся. Старшини — це здебільшого молоді хлопці. Найстаршому могло бути яких 25 років, не більше. Вони не мали ще ширшого досвіду і розглядали ситуацію з точки зору власної завзятости і відваги.
На станціях і перестанках народ був бідненько одягнений. Всюди повно бруду. Написи бували різні. Найбільше німецьких, а за ними йшли московські і по черзі українські. То мене трошки дивувало, бо це була українська земля і українські написи повинні б бути перед московськими. Що німецькі були на першому місці, то було ясно — вони були окупантами і господарями землі. Зрештою, німецькі написи були призначені для військових транспортів.
Бачив я ще і слабенько позамазувані старі большевицькі написи, на яких на першому місці були московські, а щойно під ними вже українські. У зв'язку з тим пригадалась забріханість большевицької преси в українській мові, в якій свого часу писалось, що залізничний транспорт в Україні повністю українізований і навіть написи на станціях в українській, а тільки дальше — в російській мові. Те московська статистика підтверджувала деякими цифрами. І ось тут, перед моїми очима, вилазила дійсність, як шило з мішка. З-під вапна чи якоїсь іншої фарби виглядали свідки московської забріханости про Україну. Навіть на зовнішніх ознаках широко розпропагованої української самостійности в Совєтському Союзі не залежало Москві.
Залізнична обслуга була німецька й українська. Дивним дивом залізничники розмовляли там, де я прислухався, по-українськи, а цивільний народ по-московськи.
Десь під вечір ми опинились в Козятині, і там я довідався, що мусимо пересидіти і чекати на потяг до Вінниці, до місця призначення нашої комісії. Потяг, що привіз нас до Козятина, поїхав у напрямку на Київ. Як мені хотілось поїхати до Києва, це важко описати. Але дійсність була така, що треба було їхати на Вінницю. На станції ми вже досить довго чекали і я вже мав кращу нагоду все докладно оглянути, поговорити з людьми. Людей на станції було досить багато. Найбільше тих, що охоче помагали подорожнім нести пакети. За те просили хліба і цигарок. На карбованці і марки дивились насмішливо, знали їх малу покупну вартість, бо нічого було за них купити. Декому з них таки пощастило дістати й кусок хліба чи цигарку від німця. Вони пробували говорити з німцями по-німецьки, але між собою говорили по-українськи. Тільки в приявності німців зразу переходили на московську мову.
По станції вештались і жінки з дітьми та з кошиками овочів. Пропонували німцям овочі за хліб і цигарки. Охочих на таку заміну не було багато, бо і вояки багато хліба не мали. Що діставали, те з'їдали чи тримали в запасі на дорогу.
Виголоджених людей я на двірці не бачив, зате всі були обдерті до неможливости. Мало грішним тілом не світили. Все виглядало дуже брудно. Всі ходили босі. Жінки і дівчата тримались прилично і стримано, зате чоловіки і хлопці були відважніші і нахабніші.
В одному кутку на двірці побачив я більшу групу дівчат. Вони були прилично одягнені. Між ними видно було німецького партійця в уніформі. Я підступив до них і почув, що розмова між партійцем і дівчатами йшла по-московськи. Це була група "фольксдойчерок", чи краще кажучи, українців і росіян, що зрадили свою національність і позаписувались німцями, щоб за те краще жити і мати різні життєві полегшення. Вони були добре одягнені, між ними не видно було босих, коли українські жінки та дівчата довкола були в більшості босі і нужденно одягнені. Коли б вони дійсно були німцями з походження, то не розмовляли б по московськи. І німецький партіець говорив доброю російською мовою, навіть без німецького акценту.
Лише тут, на українській землі, відчув я значення "фолькдойчерства" в повній його величі і його ж шкідливості для України і для Німеччини. Чужий кровно елемент, навіть як він повністю асимільований, може все зрадити країну, в якій живе, піти за зовом крови. Пригадалась мені теорія міністра східніх справ Розенберґа, яку я знав з його книжки "Блют унд Боден", тобто по-українськи "Кров і Земля", де він власне писав про значення "зову крови".
При тому пригадалась мені розмова з одним німецьким журналістом у Женеві в Швайцарії. Він був партіець — націонал- соціяліст. Говорили ми про можливості опанування одної нації другою. Він обстоював думку, що те можливе тільки під умовою, коли побідна нація знайде собі між покореними людьми співзвучну групу людей, на яку зможе оперти своє панування. Я його твердженню вірив і не вірив, але на станції в Козятині я знайшов доказ, що він був правий. Перед моїми очима розкрився в думці повний образ німецької політики в Україні та методи, якими німці старались нищити український народ, щоб прочистити українську землю для своїх, німецьких, людей. Про це писалось в книжці Гітлера "Майн Кампф", по-українськи "Моя боротьба". Я ту книжку читав і прямо не хотілось вірити, що це була правда. Я те розглядав як партійну пропаганду без значіння для державної політики. Тут, у Козятині, як на долоні я побачив, що Гітлер писав правду.
Мені вдалося завести розмову з двома українцями середнього віку, що стояли коло муру і чекали на нагоду заробити кусок хліба. Самі ж вони між собою говорили по-українськи, але як я підійшов до них і заговорив по-українськи, вони перейшли на московську мову. Я запропонував їм по цигарці. Розмова пішла легше. Спочатку вони дивились на мене з підозрою, мабуть розглядали що я за тип, а пізніше, спершу один, потім другий почали розмовляти зі мною по-українськи. Розказували про всякі буденні турботи, але обережно і без нарікань на кого-небудь.
Я їх по довшій розмові прямо запитав, чому вони говорять між собою по-українськи, а як хтось чужий до них підійде, знову переходять на російську мову. На це я дістав дивну відповідь. На їх думку українська мова мужича і нею можуть говорити між собою тільки мужики, з чужими треба говорити тільки російською мовою. Так було, як казав старший віком з моїх співрозмовників, ще за часів царського режиму в Україні, за царів, так було і за большевиків. А за німців то обов'язково треба було говорити по-російськи, бо вони української мови зовсім не розуміють, а часом навіть і лаються, як хтось в їх приявності говорить мовою, якої вони не розуміють. Молодший із співрозмовників додав ще, що говорити по-українськи в місті чи на станції, значить ставати підозрілим в шовінізмі, за що можна було опинитися навіть у Сибірі. За німців також за українську мову оскаржують в націоналізмі.
Я довгенько з ними розмовляв, ми ще викурили по кілька цигарок. Розпитував їх про різні дрібні справи, запевнивши, що я українець із заходу — не якийсь там поляк чи німець, а таки українець. Поцікавився їх думкою, коли було краще жити на Україні, за большевиків чи за німців. На те дістав цікаву відповідь: "Один біс і тоді і тепер, все чуже!". За большевиків, казали вони, настільки було лучше, що кожний, як йому якась кривда сталась, міг написати скаргу до вищих чинників і дальше, що большевики людей не били, а тут німці б'ють ще й плакати не дають. В тих словах я вичув цілу велич трагедії, яку переживав український народ і за большевиків і за німців.
Пробував я питати і за українську визвольну війну, що велась якраз в районі Поділля і зокрема міста Козятина. Старший співрозмовник пам'ятав дещо з часів 1917—1920 років. Він знав про Петлюру і в дальшому мене розпитував про різних людей в часі тієї війни, що мали б жити на еміграції. Я мало кого з них знав особисто, хоч деякі прізвища таки доводилось чути. Молодший розказував, що також дещо про ту війну чув, але не багато, бо за большевиків про те не дозволялось навіть говорити.
При прощанні молодший запитав мене, нібито довірочно, коли позбудемось ми всього того лиха, большевиків та німців та чи в Европі говорять про Україну і те, що їй також потрібна воля. Я його порадував твердженням, що все кінець-кінцем буде так, як ми того хочемо, і ще ми заживемо на своїй землі без чужого кнута. "Дав би Бог!", — сказав старший і на тому ми розійшлися.
Розмова була довгенька і я забув, що я не вільний, а службовий чоловік. Секретар Крупке бачив, що я говорив з місцевими людьми і почав присікатись до мене та допитувати, що я говорив, що вони говорили і т. д. Для мене постала проблема, що казати. Німецькі методи я знав. Могли б взяти мене і двох моїх співрозмовників, посадити, почати допити і на протиріччях побудувати факт оскарження і на мене і на співрозмовців. Я переказував розмову у формі різних побутових картинок з життя тих людей за большевиків, хвалив німців і вилаяв большевиків і ще підкреслив, що ті люди, як виглядає, настільки натерпілись під большевиками, що вони дійсні антибольшевики. Крупке зразу запитав, чи вони хочуть самостійности України. На це я йому відповів, що це прості люди, і для них перше завдання — це досита наїстись, а не балакати про політичні справи.
Розмову ми перервали, бо мав надійти наш потяг. Ми стали носити пакети з актами до вагона і все забулось. Крупке забув цілу справу і небезпека арештування моїх співрозмовників, щоб допитами справдити, що я вірно переказав розмову з ними, минула.
Тут мені пригадалось, що ще в Берліні я підписав заяву, що в своїх розмовах з цивільним населенням поза службовими годинами не буду торкатися політичних справ і буду точно придержуватись реґуляміну кримінальної поліції. Мені ще було сказано, що поза службою я маю уникати зв'язків з населенням і лише слухати, що народ говорить і це доносити до начальства. Ті зобов'язання ще раз пригадав мені секретар Крупке в дорозі. Я тому всьому і не дуже дивувався, бо було загальновідомо, що поліція — це такі люди, що самі собі не вірять, і в кожному, в першій мірі добачають злочинця, за яким шукають, а не людину. Про це говорилось весь час зовсім явно і славно в цілому Берліні і тим дошкулювано часом поліції, що в ній дуже обмежені люди чи щось подібне.
На двірці в Козятині довелось бачити і повні ешельони українських хлопців і дівчат, яких під вартою везли на роботи до Німеччини. Була в мене охота і з ними поговорити, але охорона не дозволяла розмов.
Загальне враження з постою на двірці Козятин залишилось у мене таке, що чим краще чоловік одягнений, тим менше говорить по-українськи. Траплялись і гарно та чисто одягнені люди, але босі, без взуття. Дуже рідко можна було побачити чоловіка в чоботях чи черевиках. Більше було гарно одягнених дівчат. Вони приходили і виходили, весело сміялись, балакали по-російськи, кидали очима на німців і т.д. Вони мабуть знали, що німота, в цивільному чи військовому або партійному одязі, мала і має слабість, якій назва "жіноцтво", як казав, здається, Шекспір, і ту обставину використовували. Дівчата ж в сільській одежі говорили по-українськи.
В дорозі я довідався, що в людей багато грошей, московських рублів, німецьких карбованців і східніх марок, тільки за них не було що купувати.
1. Тільки в листопаді 1944 року, як мені довелось особисто стрінутись з отаманом Тарасом Бульбою, я довідався, що в тих районах в часі, як їхав наш потяг, оперував з невеличким відділом поручник Яценюк і не виключено, що то він з своїми хлопцями страшив німців, щоб не надто безпечно почували себе на українській землі.
Джерело:
Михайло СЕЛЕШКО. ВІННИЦЯ. Спомини перекладача комісії дослідів злочинів НКВД
в 1937-1938. Зредагував Василь Верига. – Фундація ім. О. Ольжича. Нью-Йорк – Торонто – Лондон – Сідней. Набрано і надруковано у Видавництві «Новий Шлях». Published by The New Pathway Publishers Ltd. 297 College St., Toronto, Ontario, M5T 1S2, Canada. 1991. ISBN № 0-920365-64-7
Примітки автора блогу:
Підготовляючи книгу для блогу, ми виправили деякі друкарські помилки. Оскільки автор волів користуватися давнім «харківським» правописом, то ми не втручалися в орфографію книги.
Ми також додали до спогадів М. Селешко фотографії роботи міжнародних комісій з інших джерел.
Наші коментарі ми подаємо окремо з посиланням на автора коментаря.
Наші інтереси:
Знати всю правду про нашу трагічну історію і не повторювати помилок.
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Михайло Селешко. Вінниця. Спомини перекладача комісії дослідів злочинів НКВД в 1937-1938. (Частина 2)
Світ:
Спецтема:
«… Справа була довірочна, як це мені говорив д-р Сушко, тому про неї я говорив лише з кількома приятелями, про яких знав, що вміють при всяких умовах мовчати.
На скору руку я порозумівся з полк. Андрієм Мельником, Головою Проводу Українських Націоналістів, що жив тоді в Берліні, підполковником Тимошем Омельченком, що був тоді Головою Центрального Проводу Українського Національного Об'єднання в Німеччині, Юрієм Коваленком, працівником Централі УНО, д-ром Євгеном Мацяхом, що перебував у Берліні, і Михайлом Мушинським та кількома іншими. В тих днях був у Берліні і д-р Олег Кандиба-Ольжич, але з ним я не міг зв'язатись телефонічно, щоб засягнути і його думки, хоч мені дуже залежало на тому, бо ж він майже весь час перебував на українській землі і знав справи краще, як хто-небудь інший».
02seleshko.jpg
Частина 1
Перед від'їздом на Схід
Почалось це гарного літнього дня 2 липня 1943 року в Берліні. Десь коло полудня в моєму мешканні при 35 Ансбахер-Штрасе задзвонив телефон. Я підійшов до апарату. Говорив Микола Сушко, тоді начальник установи, що звалась "Україніше Фертрауенсштеллє", або в українському — не зовсім вдалому перекладі — "Українська Установа Довір'я".
Д-р Сушко сказав мені, що одна з німецьких урядових комісій, що має виїздити в Україну, шукає за перекладчиком. Комісія звернулась в тій справі до нього і він запропонував на те місце мене. Вимоги комісії були: добре знання німецької і української мов, розуміння російської мови та вміння писати на українській і німецькій друкарських машинках. Ті справи я якраз знав. А в додатку, як мені сказав д-р Сушко, треба було ще й орієнтуватись в загальній ситуації на українських землях.
Я мав в тому часі іншу працю і спитав д-ра Сушка, як має бути з тою працею. Він сказав, що тим нема чого журитись, бо нова праця — це щось у роді мобілізації для виконання важливого для держави завдання і зі старої праці я дістану звільнення. На питання, чи я готовий їхати на нову працю, я відповів, що мушу справу передумати. Це була тільки форма. Я знав, що як не піду добровільно, дістану наказ взяти ту працю. А накази у Німеччині воєнних часів належали до тієї категорії справ, що її мусів кожний виконувати. Я приобіцяв д-рові Сушкові дати відповідь за яких 3—4 години.
Я зразу телефонічно получився з кількома своїми приятелями і радився, що робити. В мене самого була охота поїхати, бо це була добра нагода побачити тогочасну Україну, що була в російсько-большевицькій неволі, побачити на власні очі, як Москва там господарювала, почути думки про теперішню ситуацію місцевого населення, що виховане під большевицьким режимом, і вкінці побачити, як німці господарюють в Україні. Давніші справи я знав з літератури, преси, розповідей різних людей, а про нові ходило багато неперевірених чуток. Німецькі джерела твердили, що все в найкращому порядку, а українські твердили, що умови там жахливі.
Справа була довірочна, як це мені говорив д-р Сушко, тому про неї я говорив лише з кількома приятелями, про яких знав, що вміють при всяких умовах мовчати.
На скору руку я порозумівся з полк. Андрієм Мельником, Головою Проводу Українських Націоналістів, що жив тоді в Берліні, підполковником Тимошем Омельченком, що був тоді Головою Центрального Проводу Українського Національного Об'єднання в Німеччині, Юрієм Коваленком, працівником Централі УНО, д-ром Євгеном Мацяхом, що перебував у Берліні, і Михайлом Мушинським та кількома іншими. В тих днях був у Берліні і д-р Олег Кандиба-Ольжич, але з ним я не міг зв'язатись телефонічно, щоб засягнути і його думки, хоч мені дуже залежало на тому, бо ж він майже весь час перебував на українській землі і знав справи краще, як хто-небудь інший. Я сам був змушений перебувати тільки в Берліні без права виїзду куди-небудь без окремого дозволу поліції.
Всі, з ким я говорив, радили ту працю брати, мотивуючи це різно, але в основному зводились до того, що праця в комісії може бути корисна для українців і може дати змогу розвідати, що німці думають у відношенні до України й українців. Траплялась нагода дещо вчинити на місці і для Організації Українських Націоналістів. В першій мірі йшлося про контакти з людьми підсовєтської дійсности.
Все це забрало мені яких 2 години. Я повідомив д-ра Сушка телефонічно, що приймаю пропозицію і поїду з тією комісією на працю в Україну.
Коло 4-ої години по полудні знову телефон. Це був виклик з "Райхс-Кріміналь-Поліцай-Амт" або по-українськи "Державне Управління Кримінальної Поліції". Мені мовби дрібненькі мурашки по скірі бігали. Слово поліція не належало до приємности. А тут ще й сама верхівка кримінальної поліції. Врадувало мене, що це не "Ґегайме Штаатс-Поліцай" або по- українськи "Тайна Державна Поліція", у скороченні "Гестапо".
Говорив кримінальний комісар Денерляйн. Він сказав, що кличе мене в тій справі, про яку зі мною розмовляв д-р Сушко, і спитав, чи я згідний прийняти на деякий час спеціяльну працю. Я відповів,, що згоду я вже дав через д-ра Сушка і тепер особисто підтверджую. Він попросив мене зайти до його бюра при 5-6 Вердершер-Маркт чергового дня, 3 липня 1943 року.
По цій розмові ціла хмара думок, комбінацій і різного роду спекуляцій обсіла мою голову. На всі лади я намагався розгадати тайну, що це може бути за комісія самого головного проводу німецької кримінальної поліції. Я вважав, що коли вже та установа взялась за справу, то саме діло мусить мати величезне значіння для Німеччини. Комісар Денерляй також просив мене трактувати справу довірочно і навіть родині нічого про неї не говорити. Він ще не знав, що родини в мене нема і що я з тих людей, про яких в пісні співають "сам сплю, сам гуляю, сам-си стелю, сам лягаю".
Ніч була довга. Англійські літаки страшили берлінців бомбами, тому довелося і мені тієї ночі пересидіти кілька годин в схоронищі. Наказ був такий, що в часі алярмів всім треба було сходити до пивниць.
Ранком, 3 липня 1943 р. о годині 9-ій я зголосився до кримінального комісара Денерляйна. Він прийняв мене ввічливо і зразу перейшов до справи. Запропонував мені працю за 4200 німецьких марок на рік і всі додатки, які держава виплачувала тим, що йшли на працю на окуповані східньо-европейські терени.
Я спитав його, куди має їхати комісія і яке її завдання. Він відповів, що комісія поїде в Україну. Про все інше довідаюсь пізніше. На все прийде свій час.
Мені довелось підписати якісь формальні папери і зараз після того він завів мене до іншого бюра, де було кілька урядовців, одні в уніформі, інші в цивільному одязі. З кожним з них познайомив мене комісар Денерляйн. Прізвища, як звичайно при таких оказіях, часто так невиразно виходять, що я ні одного не запам'ятав. В дальшій розмові я обмежувався тільки титулами, які вже бачив по поліційних відзнаках. Два члени комісії були кримінальні секретарі, а третій, начальник, кримінальний комісар. З короткої і часом веселої розмови я зрозумів, що коли до комісії призначено досвідчених криміналістів, це вказувало, що діло мусить бути поважне.
Один з тих урядовців, що лишались в Берліні, навіть виявив свого роду заздрість тим, що їхали на Схід, кажучи: "Маєте щастя, бодай деякий час добре наїстеся і ще може дещо й додому пришлете!". З тієї замітки я зрозумів, що і кримінальна поліція так само обходиться скупими воєнними приділами харчів, як і решта населення.
Комісія дальше залишалась таємничою. Я вже і не пробував дальше щонебудь питати, коли побачив, що дехто в бюрі на рукаві уніформи мав нашивку "СД", що скорочено значило "Зіхергайтс- Дінст" або по-українськи "Служба Безпеки".
Перед тією організацією кожний мав респект, чи краще кажучи — страх, бо це була найвища і найважливіша поліційно-розвідча установа Райсфюрера Гімлера. Це був відповідник до совєтської установи "Особий Отдєл НКВД". Сам для себе я рішив нічого не питати, а тільки мовчати, слухати і виконувати, що кажуть. Цікавість — це добра справа, але завелика її доза могла довести до неприємности, зокрема в часі війни.
Я знав це з довшого побуту між німцями і те, що в таких умовах нема приятельства і дружби. Там кожний зобов'язаний писати начальникові рапорти про те, з ким говорив, про що говорив, вражіння від розмови і т. п. Що Служба Безпеки мала в себе таку систему, про це знали всі в Берліні. Це була публічна тайна.
Лише пізніше сказали мені члени комісії, що розмова в бюрі — це була проба, наскільки я знаю німецьку мову, чи можу нею свобідно висловлюватись та скоро, граматично і стилістично, правильно робити переклади. Іспит випав добре і члени комісії були з нього вдоволені.
Після всього дали мені прочитати різні інструкції про те, як я маю себе вести в службі. Я написав їм короткий життєпис, виповнив і підписав цілий ряд формальних заяв про те, що зобов'язуюсь мовчати поза службою про все, що знаю, що за найменшу недисциплінованість я попадаю під суд есесів. Мене поінформували про те, що той суд строгіший, як всякі інші німецькі суди, з військовими включно. Зобов'язався я не використовувати свого службового становища для приватних цілей. І окремо підписав я заяву, що у випадку, якби що-небудь довідався про яку-небудь затію проти Німеччини, зараз повідомлю про це свого начальника.
По всіх формальностях повели мене до осібної кімнати. Якийсь урядовець у цивільному привітався зі мною чемно і подав якийсь папірець. Я прочитав і побачив, що це есесівська присяга на вірність Гітлерові. Урядовець наказав мені прочитати заяву вголос і після того підписати. Присяга зобов'язувала мене на час служби в комісії. Коли я ту присягу підписав, видали мені поліційну виказку і рівночасно дозвіл носити пістоль.
Урядовець, який вручив мені виказку, остеріг мене в тому, щоб я той документ не використовував для особистих справ, а тільки службово, бо цей документ належить до найважливіших, які видає німецька держава. Виказку підписав Кальтенбрунер. Прізвище це я десь чув, але тоді я не знав, який пост він займав. З виказки побачив тільки, що він був начальником Служби Безпеки і що йому підлягала також кримінальна поліція.
В ході праці я довідався, що і начальник комісії кримінальний комісар Реедер та його помічники, кримінальні секретарі Крупке та Ґронер також члени Служби Безпеки.
Там дали мені на заголовному листі начальника бюра есессів військовий проїздний документ, що звався по-німецьки "Маршбефель". І на тому документі не було зазначено, куди я маю їхати. Хоч на виказці було зазначено, що я маю носити коротку зброю, зброї мені не дали.
Коли вже всі формальності були закінчені, мені наказали прибути в неділю перед 4-ою годиною по полудні на залізничний двірець "Zoologischer Garten", по-українськи "Зоологічний Город". З того двірця мав їхати на схід військовий потяг. При тому мені порадили, що маю взяти з собою з білизни, одягу і взуття. Для орієнтації описували мені ті, що вже знали Схід, обставини в Україні, що в порівнянні навіть з обставинами воєнного Берліну були дуже примітивні.
Вся процедура тривала яких 3 години. В бюрах я тримав себе спокійно, але як лише опинився на свіжому повітрі, на вулиці, відчув перевтому. В такому стані зайшов я до якоїсь кав'ярні, випив шклянку воєнного пива і легше мені стало.
Вийшовши на вулицю, я здав собі справу, куди я попав, що мене може чекати. Перед моїми очима промигнув образ покійного сотника Омеляна Сеника-Грибівського, шкільного друга інж. Миколи Сціборського, Ярослава Оршана-Чемеринського та його дружини, поетеси Олени Теліги-Шевгенівої та її чоловіка Михайла, які погинули безпосередньо чи посередньо через ту установу, в якій я тепер став на службу в ранзі кримінального перекладача. Це була найнижча старшинська ранґа в рядах кримінальної поліції і таку ранґу дали мені на час служби. Наказали мені підписувати всякі службові папери ім'ям і прізвищем з додатком службової ранґи.
Лише значно пізніше, як я вже таки добре обізнався з поліційними звичаями, мені зрадили і комічну сторінку мого службового титулу. Звичайно ранґи писались в скороченій формі. Тим самим і я подаючи свою ранґу міг писати замість "Кріміналь-Анґештельтер" лише скорочення "Крім. Анґест". Слово "Анґест." можна було вимовляти скоро як "Анґст", по-українськи страх. З того і постав поліційний жарт "Кріміналь- Анґст", а по-українськи щось в роді "кримінальний страх", чи страх перед кримінальною поліцією.
Перед виїздом на Схід я мав побачення з Головою Проводу Українських Націоналістів полк. Андрієм Мельником та його заступником д-ром Олегом Кандибою-Ольжичем. Я їх поінформував про все, а Ольжич порадив мені, як вести себе в умовах, що панували в Україні. Ми пробували спільно розгадати, що це може бути за комісія і які її завдання, але це нам не вдалося. Німці добре берегли тайну. В пресі ще не було жодних вісток про щось надзвичайне в Україні.
Особливо цінні були для мене вказівки д-ра Олега Кандиби-Ольжича. Він вже бував в Україні за німецької окупації і знав досить добре тамошню дійсність. Він знав і німецькі звірства в Україні, бо йому самому доводилось в кінці 1941 року тікати перед розстрілом з Києва. Він подав мені прізвища організаційних людей в різних більших центрах України. Радив при зв'язках з тими людьми бути обережним, щоб їх не зрадити перед німцями і щоб самого себе не наразити на неминучу кару. У випадку, якби німці мене, як їхнього службовця, прилапали на зв'язках з членами Організації Українських Націоналістів, то розстріляли б напевно.
Д-р Ольжич твердив, що в тому часі німці ставили націоналістів і комуністів під одну мірку і без розбору стріляли всіх. Гестапо виконувало наказ свого начальника Гімлера, який виправдував ті вчинки тим, що, мовляв, комуністи і українські націоналісти не хочуть признати німцям Україну, тому їх треба безпощадно нищити як ворогів Німеччини.
Що я націоналіст, про це знало Гестапо. Чи знала про це установа, в якій я опинився, і зокрема комісія, при якій я мав працювати, того я не знав.
Я вийшов від полк. Мельника з думкою, що обережність ніколи нікому не пошкодила, не пошкодить вона і мені. З тим я виїхав в Україну в неділю, 4 липня 1943 року. З малою валізкою і ручною актівкою пішов я на двірець. Там вже чекали на мене комісар Реедер та Крупке і Ґронер. На проїзний документ мене пустили на перон і ми всіли до потяга, що від'їздив в напрямі на Варшаву. Десь коло години 3-ої ранком ми опинились на головному двірці у Варшаві. Той двірець я вже знав з 1941 року, коли переїздив через Варшаву з іншою німецькою комісією як перекладач до Замостя і назад.
В дорозі я ближче познайомився з членами комісії, які їхали в уніформах, при зброї, а я в цивільному одязі. В дорозі комісар Реедер витягнув з кишені малий револьвер з 6 набоями і передав його мені — "на всякий випадок", як сам казав. Хотів повчити мене, як з револьвером поводитись, але як побачив, що та зброя мені знайома, залишив науку.
В дорозі мені сказали, що за мою сполегливість в службі заручилась Українська Установа Довір'я.
Для ясности треба сказати, що та установа була німецьким урядом для реєстрації українців в Німеччині. Вона підлягала команді Гестапо, а через нього верховній установі "Райхс- Зіхергайтс-Гаупт-Амт", або по-українськи "Головне Управління Державної Безпеки". Тій верховній установі, як я пізніше довідався, підлягало також "Головне Управління Кримінальної Поліції".
В дорозі в досить настирливий спосіб секретар Крупке давав мені інструкції вже не чисто поліційного, а поліційно-розвідчого типу, що більше надавалися для Служби Безпеки, як для кримінальної поліції. Він радив мені, щоб я все, що десь побачу, чи все, що довідаюсь, подавав йому чи комісарові Реедерові до відома. Радив підслуховувати різні розмови та підглядати за людьми. На це я реаґував твердженням, що мені все те ясне і зрозуміле, і що в службі маю виконувати те, чого служба вимагає.
Не обійшлось при тому і без веселих історій. Секретар Ґронер спочатку до всього тільки прислуховувався і вкінці сам вмішався в розмову. Він нібито жартома почав висміювати Крупке і його балачки зі мною і став сам навчати мене якраз протилежних речей. Він навіть насміхався з Ґестапо і розказував про них заборонені анекдоти. Він нарікав навіть на Гітлера та уряд, на порядки, а найбільше на собачу поліційну службу. Вкінці розговорився про політику німців в Україні, лаяв її навіть досить грубими словами включно до того, що називав окремих людей ідіотами, які відповідали за німецьку політику в Україні і т. п.
А я спокійно слухав. Все було якесь дивне. І що ж я мав думати, коли тут сторож безпеки Німеччини, кримінальний секретар Ґронер про політику свого уряду висловлювався так, що й переказати годі. "А може це провокація?", — думав я, бо ж Ґестапо чи Служба Безпеки і на такі речі здібні. Я мовчав, слухав і легенько підсміхався. Ми їхали в окремому вагоні військового потяга на Варшаву. І комісар Реедер слухав. Мабуть вже йому всього того було забагато, тоді він припинив повінь слів Ґронера. Реедер, Крупке і Ґронер були собі "на ти" і, як виглядало, приятелювали з собою. Крупке спочатку пробував перечити Ґронерові, показуючи на мене, як на чужого і в фахові справи невтаємниченого чоловіка. Ґронер коротко відрубав йому, що Селешко, тобто я, виглядає на свого чоловіка, з яким можна одверто про все говорити. Правда, відбулося це після кількох чарок, які ми випили з пляшки Ґронера — він мав її у службовій торбі. В тому моменті я жалів, що не взяв зі собою з Берліна дещо випити в дорозі. Прямо забув, що алькоголь — це один з найкращих чинників, що розв'язує людям язики, незнайомих робить знайомими, знайомих приятелями і т. д. Ця засада дійсна в мирних часах, а у воєнних часах просто неоцінима.
З розмови виходило, що Реедер, Крупке і Ґронер під харчовим оглядом бідували разом з родинами. Вони, як кримінальні урядовці, не могли собі дозволити на спекуляцію на чорному харчовому ринку чи на закуп харчів поза нормою, яку призначували харчові картки. Навпаки, вони мали за таким ділом слідити, таких людей притримувати і віддавати під суд. Реедер і Ґронер прямо твердили, що їхня служба гірше собачої, бо їм не дозволено все те, що інші в Німеччині роблять. Нав'язуючи до того, Ґронер розказав кілька випадків спекуляції харчами. Якось він зловив спекулянтів, але не звітував про це начальникові, тільки сам пригрозив спекулянтам карою, якби йому довелось ще раз їх прилапати на чомусь. Він казав прямо, що розуміє голодних людей і тому совість не дозволяла йому зробити на них донос.
Заки ми доїхали до Варшави, я досить добре пізнав членів комісії. Розмови між нами велись не як між начальниками й підлеглим, а прямо в товариській формі.
У Варшаві на двірці застали ми великий рух. Всюди повно війська й багато потягів. Одні приїздили, інші від'їздили. Кожний потяг викидав з себе тисячі людей, інший тих людей забирав і віз далі.
Нам довелось чекати на сполучення в напрямі на Україну. Потяг на Ковель мав відійти коло полудня 5 липня. Ми вийшли з двірця. Вулиці були майже порожні. Тут і там видно було військових. Цивільні нам не зустрічалися. Час від часу чути було з різних сторін поодинокі постріли. Хто, чому стріляв, ми не знали.
Комісія везла цілі скрині багажу з собою, який перед виходом на вулицю ми здали на переховання. В них були урядові папери та приладдя для праці комісії. В розподільно-мешканевій команді двірця отримали ми квитки на 2 кімнати до одного з готелів двірця, щоб переночувати. Перед нічлігом ми ще дещо перекусили у військовій кухні.
Вранці стали збиратися в дальшу дорогу і раптом почули десь недалеко від готелю кілька пострілів. Глянули через вікно і побачили натовп людей. По вигуках товпи я зрозумів, що якийсь німець застрілив поляка. Такі речі, як ми пізніше довідались, траплялись у Варшаві часто. Тут поляки частенько перестрілювались з німцями.
На двірці ми з'їли сніданок та дістали харчі на дорогу до Ковеля. Коло двірця я завів розмову з якимсь польським робітником, який мені розказав, що положення в місті воєнне і що в жидівському ґетто жиди підняли повстання проти німців і там ідуть бої війська з жидами. Лише тоді я зрозумів, що то за стрілянина. На хіднику, де рано був постріл, видно було кров. Вбитого затягнено в якийсь прохід між домами і там він лежав. Небезпечно було показуватись вночі в уніформі на вулиці. Все і всюди патрулі питали за документами. Незважаючи на це, у Варшаві повним ходом працювала польська підпільна організація, нищила німців всіма їй доступними засобами.
Перед від'їздом потягу я купив кілька карток і понаписував знайомим. Я все ще не знав, куди їду. В комісії про те нічого не говорилось, а я сам нікого не питав. Знав лише, що їдемо в напрямі Ковеля на Волині.
Опівдні ми виїхали поспішним військовим потягом на Люблин-Ковель. В потягу їхали військовики, що вертали з відпустки в Німеччині на фронт. Вони розказували різні цікаві фронтові і домашні історійки. Ті зі Західної Німеччини розказували страшні історії про бомбардування німецьких міст англійськими літаками. Наскільки я міг зорієнтуватись, між вояцтвом настрої були добрі. Большевиків вони не боялись і твердили, що ще підуть вперед і самого Сталіна в Москві застукають.
У вагоні багато говорилося про різні банди, які оперують в східніх просторах і навіть в районі, через який ми переїжджали. Бувало часто і таке, що ті банди обстрілювали потяги. Військовики звали все бандами і бандитами, хоч в дійсності, як я знав з інших джерел, це були польські, совєтські чи українські партизани. Могли між ними бути і грабіжницькі банди, що діяли для наживи, а не з патріотизму. Розібратись в тому всьому не було можливости й тому німці усіх, хто по них стріляв, уважали бандитами.
Через вікно я оглядав околиці і при тому бачив у різних місцях, коло залізничних насипів, виколієні вагони і навіть льокомотиви. В одному місці коло таких вагонів стояла поліційна стійка з автоматом. Видно, у вагонах щось мусіло бути важне і німці не встигли це забрати. Все те промовляло, що по залізницях діяли саботажні групи, які нищили німецький транспорт.
В коридорі я розговорився з якоюсь полькою. Говорив я по польськи погано, й вона мабуть уважала мене за німця, що говорить по-польськи. Вона розказувала мені різні події з Польщі і навіть не приховувала своєї ненависти до німців. Можливо, що уважала мене за "вассерполяка" зі Шлеська. Вассерполяками звали мешканців Шлеська, що не були повністю згерманізовані і мали в собі дещо польського патріотизму. Вона розповіла, що в околиці польського міста Кельце діяв польський повстанчий відділ. Він добре давався взнаки німцям. Мав кілька сотень повстанців. Німці не пускались в одверті бої з повстанцями, але розстрілювали в околиці цивільних людей, щоб відстрашувати населення від помочі повстанцям. Повстанці найбільше нападали на німецькі автотранспортні колони. Від неї я довідався і про жидівське повстання у Варшаві. Мимо того, що жиди по-геройськи змагались з німцями, повстання вже було в стадії остаточної ліквідації. Серед провідників повстання мали бути і німецькі дезертири. Вона не приховувала свого вдоволення з того, що німці безпощадно ліквідували жидів, бо, як казала, вони добре далися взнаки їй самій і її родині. Згадала і про польських підпільників у Варшаві. Дуже зворушливо оповідала і про групу повстанців, що оперувала з варшавських каналів. Раз впали були у Варшаві великі дощі й канали були до тої міри переповнені дощовою водою, що багато повстанців потопилось.
Нарешті ми доїхали до Люблина. Тут, в околиці двірця, все було таке, як і в 1941 році. Тому що потяг стояв в Люблині коротко, не було часу подивитись на місто і відвідати знайомих. Там працював мій колишній професор Василь Іванис.
Вже темніло, коли ми приїхали до Ковля. Двірець мав дуже нужденний вигляд. Будови бідненькі, людей мало і потягів на станції мало. Я звик бачити по Европі солідні залізничні вузлові станції. Можливо тому двірець в Ковлі зробив на мене таке вражіння. В Ковлі нас завели до бараків коло двірця. Там ми повечеряли і коло півночі поїхали дальше. Я хотів бодай коротко глянути на місто. В команді двірця мені сказали, що увечорі безпечніше сидіти в бараках, як шлятись по вулицях. Темноту, як німці казали, використовують бандити і від них ніччю можна дістати одну зайву кульку і піти на "Гіммельскомандо" (Небесна команда).
По двірці крутилось кілька людей в селянських одягах, виглядали вони бідно і виголоджено. Говорили між собою якимсь чудним польсько-українським жаргоном. Я пробував говорити з ними по-українськи, але вони ніяк не хотіли перейти на розмову українською мовою. За те, що помогли комісії завантажити до вагону скрині з актами, грошей не хотіли. Просили куска хліба. З того я зрозумів, що Україна під німцями голодує. Якось важко було зрозуміти, що в багатій на хліб Україні люди голодують. В душі я був обурений на німців як і на москалів, що так пограбували Україну. Але сентимент сентиментом, треба було рахуватись з дійсністю.
Мені оце перший раз довелось бачити українську волинську землю, що тепер належала до так званого "Райхс-Комісаріяту Україна", яким управляв відомий в цілій Німеччині партієць-нацист Еріх Кох. Його столицею було місто Рівне на Волині.
З Ковля їхало на Схід в напрямі на Шепетівку багато військовиків. Настрої між вояками були поважніші, як у Варшаві. Всі задумані, мабуть відчували небезпеку, яка їх чекала на Сході. По Варшаві ходили тільки з багнетами та пістолями, а в Ковлі з рушницями й автоматами. Це свідчило про напруженість становища.
У вагоні знов вояки розказували собі різні воєнні історійки. Говорили і про повстанців на Волині. Одні казали, що це українські, а ще інші, що це совєтські, декотрі — що польські. Були й такі, що всіх звали бандитами без огляду на національність. Розказували, що на залізничній лінії Ковель—Шепетівка повстанці часто обстрілюють потяги, що вони мають гармати і міномети, що підміновують рейки, а часом навіть зупиняють потяги, їх ревідують та вибирають ґестапівців і нацистів-партійців. Все робилося нічною порою. Лісів довкола залізниці було багато, тому повстанцям було де гуляти. Про подібні справи доводилось мені чувати ще в Берліні від приїжджих з України.
Я знав, що десь на Волині оперують і повстанці під командою отамана Тараса Бульби. Я знав, що отаман Тарас Бульба співпрацює з полк. А. Мельником, Головою Проводу Українських Націоналістів і що при ньому є відпоручники ПУН. Знав я і про те, що повстанці отамана Бульби ведуть акції проти большевиків і проти німців, як окупантів української землі. Серед повстанців мало бути і багато моїх особистих знайомих з років 1940—1941, коли на Волині були большевики і ті люди змушені були хоронити життя аж під німцями.
В Шепетівці ми мали мати довшу зупинку. Шепетівка — це вузлова станція, з якої розходились шляхи на чотири сторони світу.
Наш потяг був спеціяльно зформований для їзди в небезпечному терені. Спереду і ззаду їхала охорона силою коло 300 вояків. У поодиноких вагонах назначено було командантів вагону. Всі вояки були при зброї. Всі дістали усні інструкції, як вести себе при нападі партизанів на потяг. Коло кожного вікна їхав вояк зі зброєю готовою до стрілу. У вагоні жодного світла не було. Блимали лише часом електричні лямпочки. На окремих плятформах ззаду і спереду кулемети з обслугою, а спереду перед льокомотивою ще 2 плятформи з ремонтним матеріялом та піском у мішках. Всім наказано бути напоготові. І мені довелось тримати револьвер в руці, бо так наказав комісар Реедер. Я, одержуючи той наказ, посміхнувся. Він мене зрозумів і сам вже додав, що це дійсно комічно готуватись до оборони перед партизанами з револьвером в руці, коли партизани б'ють з кулеметів, мінометів і гармат.
Всі їхали в напруженому стані. Розмовляли притишено. Прислуховувались до найменшого шороху. Тільки колеса вистукували по рейках свою мелодію, а льокомотива шипіла, пихкала, викидаючи в повітря хмари іскор, тягнула за собою вагони.
Десь коло години 3-ої над ранком потяг став недалеко станції Ківерці і простоям мабуть зо 2 години. Десь попереду чути було кулеметну стрілянину.
Від вояків я довідався, що перед нами їхав імпровізований німецький панцеропотяг, що складався зі звичайних вантажних плятформ, на яких везли танки і гармати. На потягу були й кулемети, заховані за барієру, зроблену з мішків з піском. Спереду кілька плятформ з камінням та піском, а ззаду кілька плятформ з ремонтним матеріялом. Льокомотива — посередині потягу.
Стрілянина то втихала, то посилювалась, то наближалась, то віддалювалась. Ранком десь коло години 6-ої ми були вже на станції Шепетівка. Проходжаючись по перону, ми завважили, що і нашому потягові дісталось кілька кулеметних серій, але ранених не було. Потяг, що їхав перед нами, стояв на рейках поруч з нашим і на ньому видно було багато слідів кулеметного обстрілу. Зрештою по дорозі ми чули кілька сильніших експлозій, а одну навіть дуже сильну, яка, здавалось, вибухла зараз за нашим потягом.
Тільки в Шепетівці ми довідались, що міна, яка вибухла зараз за нашим потягом, напевно була призначена для нас та порвала рейки на шляху [1].
В Шепетівці нам довелось постояти до полудня. Причини затримки ми не знали, хоч сам комісар Реедер ходив по станції в розвідку, щоб щось довідатись. Станція була забита потягами, а тому що виходити зі станції було заборонено, ми крутилися поміж потягами. Сама станція була досить велика, але цивільного населення я не бачив. Тут я ближче оглянув старшин, що їхали з комісією в одному вагоні, бо вночі нікого не було видно, тільки чулись голоси.
Я звернув увагу на одного сотника генерального штабу, віком десь коло 60 років. По вимові видно було, що він з Австрії. Він розмовляв з іншими старшинами про воєнні події. Говорив стримано, поважно і з надумою. На грудях мав різні відзнаки з Першої Світової війни. З розмови було видно, що він працює в штабі якоїсь німецької дивізії коло Шепетівки й чекає на сполучення, щоб дістатись до штабу. Вкінці він вирішив добиратися до місця пішки з надією, що може стріне якесь авто і воно його підвезе.
Як виходило з його оповідання, він пережив німецьку катастрофу під Сталінградом. Там проблемою було постачання, а далі — відкриті фланги сталінградського фронту. Румунські й італійські дивізії прямо відкрили фронт большевикам і трагедія була готова. Не було навіть часу на відворот, не кажучи вже навіть про те, що Гітлер відворот заборонив. Німцям не вистачило резерви, щоб позатикати діри на фронті. Резерви тоді були на Кавказі. Сталінград з'їдав багато стрілива та всякого іншого вогневого матеріялу. Всі шляхи були забиті потягами. Часто доводилось власні потяги пускати під насип, щоб пропустити якийсь важливий транспорт на фронт.
Трагедія під Сталінградом була всім менш-більш відома. Коли ж сотник почав розказувати старшинам про загальну ситуацію на фронтах і коли сказав, що тепер першорядним стратегічним завданням німців є хоронити румунську нафту, щоб її не розбомбили англійські та американські літаки або не захопили большевики, всі зрозуміли трагедію війни. Сотник виразно підкреслював, що мілітарна ситуація в цілому безнадійна і що війна програна та найвища пора її кінчати. Слухали всі його з великою увагою і ніхто не заперечував. Хтось з старшин запитав його про ситуацію на Волині. Сотник приступив до вікна у вагоні, показав у якомусь напрямку і сказав, що ось там, в Славуті, центр української партизанки. Партизанів неможливо знищити, бо їх багато, і найголовніше те, що їх попирає народ на Волині.
Та справа зацікавила старшин і на цю тему почався обмін думками. Сотник твердив, що народ на Волині невдоволений німецьким режимом. На його думку, причини такого стану були в першій мірі національно-політичні, а в другій — економічні. Він спростував твердження одного з старшин, що в запіллю ведеться війна з бандитизмом, бо війна ведеться з цілим населенням України. Військо неправильно зве партизанів і повстанців бандитами. Він твердив, що операції партизанів є поважним обтяженням для армії і фронту. Правда, як він казав, партизанка не абсорбує багато військової сили, але вона припиняє фронтове постачання і його дезорганізує.
Я сидів у кутку вагона і уважно слухав розповіді сотника. В розмову не втручався, бо не випадало цивільному говорити на військові теми. З перебігу цілої розмови я побачив, що сотник добре зорієнтований в національно-політичних відносинах Сходу. Він нарікав на політику німецького уряду у відношенні до українців. Критикував адміністрацію України. Найбільше мене здивувало, коли він заявив, що треба було додержати слово у відношенні до українців і дозволити їм створити державу хоч би під німецьким протекторатом. Українці, на його думку, помогли б утримати фронт проти Росії. Така політика могла б на майбутнє довести і до повного розвалу Росії разом з большевизмом.
Така розмова припала мені до вподоби, бо це був перший голос фронтового старшини, що мені його довелось чути, і до того голос розумний і відважний, що не боявся знаку "СД" (Служба Безпеки), що його мали на рукавах члени комісії.
Сотник скоро відійшов і я автоматично почав з членами комісії розмови на тему, яку порушив був сотник. Я просто спитав їх, чому вони не опонували розмові сотника і чому нічого не говорили про ту справу. На те мені секретар Крупке відповів, що він справ не знає, а вкінці додав, що сотник, як видно, розумний чоловік і знає, про що говорить. Цього мені було досить, щоб зрозуміти і його положення як працівника "СД". І секретар Крупке та його товариші, як я зрозумів, вже не вірили своєму урядові та його політиці. З дальшої розмови було ясно, що вони служать, бо служити треба, виконують присягу і не конечно думають, що робиться і що буде.
Дещо пізніше, при іншій нагоді, і секретар Крупке, і секретар Ґронер запевнили мене, що вони не є націонал-соціялісти, але мусять грати свою ролю так, як і я її граю, як український націоналіст. І я побачив всю, як кажуть, гниль охоронного апарату Німеччини, що держався по інерції терором згори і насильством. Система сама себе тримала, і хто в неї вліз, не міг уже вискочити. Як хтось хотів вискочити, його безпощадно ліквідували, щоб не зрадив таємниць цілої установи. Тому кожний, хто раз вліз у систему, мусів служити до кінця.
Це пригадало мені одну сценку з Варшави. Ґронер в часі стрілянини у Варшаві глянув на вулицю і побачив забиту людину, поденервувався і сказав: "Шкода чоловіка, хоч він і поляк". Він не міг заспокоїтись навіть тоді, як уже виходив з готелю на вулицю, і сказав мені, що він не націоналіст і тих бандитів не то не любить, він їх ненавидить. Тоді я думав, що то провокація і на все не зареаґував ані словечком.
Під час наших розмов комісар Реедер тримався стримано й невтрально. Лише час від часу кидав у розмову одне чи друге слівце, з яких я міг робити висновок, що і він не стовідсотковий націонал-соціяліст, хоч належав до партії і навіть до есесів. Він сказав, що дрібніших урядовців поліції прямо силою заставляли ставати членами нацистської партії під загрозою втрати посади. Секретарі Крупке і Ґронер це підтвердили.
Щойно по годині 12-ій ми виїхали з Шепетівки в напрямку на Козятин, або, як німці казали по-московськи, Казатін. Ще перед виїздом з Шепетівки ми довідались, що вночі партизани висадили в повітря рейки, що вели на північ і схід. Лишався тільки шлях на південь. Про те, що шлях на захід був підірваний, ми вже знали, бо самі із заходу приїхали.
І дійсно, в дорозі ми бачили висаджені рейки довжиною яких 10 метрів, і ями були досить глибокі. Все це вже направлялось, засипувались ями, закладались нові рейки. Потяг раз-по-раз переїздив пошкоджене місце поволі на цілому шляху аж до Козятина. Льокомотива сопіла та майже безперестанку свистала.
Я використовував той час і постійно оглядав з вікна ту українську землю, що на ній понад два десятки літ господарювали большевики. Все якось не так виглядало, як повинно було виглядати і все мене інтересувало. Коло мене у вікні стояв якийсь молодий німецький старшина і ми говорили про те, що бачили. Я дістав від комісара Реедера поліційний далековид і при його помочі оглядав дальші околиці. Старшина, як побачив у мене поліційний далековид, трошки збентежився, бо передше говорив зі мною про речі, які не зовсім надавались до поліційного вуха. Але я його заспокоїв тим, що я тільки випадково змобілізований як перекладач до спеціяльної комісії, що їде на Схід, і що я українець, мешканець того краю, через який ми переїжджаємо. Я досить добре говорив по-німецьки і не кожен німець міг розпізнати, що я не німець. І молодий старшина критикував політику уряду на Сході і обстоював правильність політики німецької армії.
Що я міг бачити з вікна потяга? Селянські хатки, нужденні, обідрані, без тинів і садків. Лише місцями видно було сліди колишніх садів, старі дерева. Молодих дерев я не бачив. Заводи, що стрічались по дорозі, були понищені війною, розбиті. Впадали в очі широкі лани збіжжя. Ніде ніякої межі. Лани перетинали різні польові дороги і попри них стежки. Тут і там можна було завважити нужденно одягнених селян. Траплялись села, а в них видно було найбільше дітей, які ганяли по подвір'ях і дорогах босі, а частенько голі, або в драних сорочинах. Селяни оглядали потяг здалека, і як відчувалось, не то з ненавистю, не то із завистю. Потяг частенько затримувався по селах і далековид комісара Реедара дозволяв мені оглядати і те, що голим оком годі було побачити.
Впав мені в око такий дивогляд. Селянська хата, може наполовину без покриття. Коло неї багато дітвори і старших. Довкола скирди соломи, а нікому нею хату покрити. Лише пізніше я зрозумів, чому воно так. Хоч солома була, та большевики і німці не дозволяли використати її на покриття хати. Старіла і гнила солома, нищилась без даху хата. Отже не селяни були винні, а тільки адміністрація і колгоспи.
Місцями лани пшениці були відгороджені колючим дротом. Це мали бути залишки з большевицьких часів, бо дріт був поржавілий і перерослий буйною травою. В кількох місцях, близько і далеко, бачив я більші стада худоби, яка виглядала добре, але пастухи були в подертих одягах. Місцями старий дідусь чи бабуня тримали на шнурку корову, що паслась понад стежкою коло рейок. Коровини були худі-прехуді, скіра і кости. Як вони могли ще й молоко давати, не знаю. І кози траплялись по одній чи по дві, на припоні, щоб не розбігались. Лани пшениці були гарні, але такі зарослі бур'янами, що місцями важко було згадати, чи то лан пшениці, чи лан бур'янів. Часом, як потяг затримувався, я пробував говорити з селянами, чи прислухався до їхньої розмови. Говорили вони чистою українською мовою навіть без московської закраски. Натомість,як потяг зупинявся десь на перестанках, зразу чути було московську мову. Говорили нею залізничники й селяни, що бували на станції.
І війну видно було з вікна потяга. Частенько траплялись цілі або побиті вагони, отак лежали собі вздовж рейок навіть колесами вверх, бездушні й поржавілі, або навіть свіжо перекинені. З того я робив висновок, що в тих околицях партизани гуляли і пускали потяги під насипи. Траплялись подекуди вигорілі вагони, особові й вантажні, а в кількох випадках коло вагонів лежав ще й вантаж. Місцями недалеко вагонів видно було і свіжі, з темної землі могилки з хрестами й табличками, а на них німецькі військові шоломи. В кількох місцях довелось бачити трошки дальше від залізниці поржавілі та поламані трактори та інші сільськогосподарські машини. Знов в інших місцях порозбивані танки, вантажні авта і навіть артилерійські тягачі. В одному місці видно було цілий великий склад якихось машин. Навіть при допомозі далековида годі було зорієнтуватись, що це за машини. Тільки один з німецьких старшин, що видно був обізнаний з околицею, сказав мені, що там колись була машино- тракторна станція. Її знищила війна і те, що ми бачили, були лише рештки з неї.
Місцями залізниця переходила через ліс. На віддаль яких 100 метрів попри залізницю дерева були повирубувані. А зруби прямо біліли від свіжости, місцями гілля ще не висохло добре. Офіцери у вагоні казали, що в околицях, через які ми переїздили, часто траплялись партизанські напади на транспорти. Тому довелось вирубати ліс коло залізниці, щоб уможливити охороні кращий догляд за шляхом, а партизанам утруднити підступи до залізниці. Охорону залізниці й мостів тримали мадярські вояки. Вони виставляли стійки попри залізницю і мали свої опірні пункти — просто придорожні хати, оточені високим, на яких 2 метри, земляним валом, прикритим травою. Видно було замасковані зеленню входи і виходи, вони були підсилені дерев'яними кругляками, плотами, дошками, стовпами і т. д. На багатьох таких опірних пунктах видно було зі сторони залізниці викладене білими камінцями, щось в роді мадярського державного герба та якісь мадярські написи. Я питав німців, що це понаписувано, але ніхто з них не міг пояснити, а один з німців мені прямо сказав, що він тої собачої мови не знає і не розуміє, що в ній написано. Він прямо насміхався з мадярів, хоч вони були і його союзники. В того старшини так і виглядала німецька зарозумілість.
У вагоні розмови часто переходили і на воєнні теми, вояки із Західньої Німеччини розказували про якісь велетенські безмоторові літаки з розп'яттям крил до 85 метрів. їх мали б тягнути в повітрі малі моторові літаки і пускати над Англією. Кожний з тих літаків міг взяти з собою вояків зі зброєю. Інші вояки розказували, що бачили в Судетах великі транспорти японців, що їхали в напрямку на північний захід. Казали, що це японські десантні спеціялісти. Вони мали допомогти німцям завоювати Англію. З розмов старшини виходило, що приготовляється серйозний десант на Англію і що їй мусить прийти кінець. Але ненависті до англійців в розмовах не вчувалось. Зате в розмовах про большевиків відчувалась особиста ненависть до "Івана", як погордливо називали німці совєтського вояка.
Східній фронт, як чути було з розмов, укріплюється. Старшини у вагоні були з фронтів на українській землі. Про самі укріплення вони розказували таке: копають ями, в них садять сталеві бункери на колесах, озброєні кулеметами та гарматами. Вони вважали, що фронт, обставлений такими бункерами, большевики не зможуть прорвати.
З тих розмов можна було винести враження, що на фронтах настрої були добрі. Але коли я порівняв ранішню розмову сотника генерального штабу і нову розмову старшин, то образ дещо мінявся. Старшини — це здебільшого молоді хлопці. Найстаршому могло бути яких 25 років, не більше. Вони не мали ще ширшого досвіду і розглядали ситуацію з точки зору власної завзятости і відваги.
На станціях і перестанках народ був бідненько одягнений. Всюди повно бруду. Написи бували різні. Найбільше німецьких, а за ними йшли московські і по черзі українські. То мене трошки дивувало, бо це була українська земля і українські написи повинні б бути перед московськими. Що німецькі були на першому місці, то було ясно — вони були окупантами і господарями землі. Зрештою, німецькі написи були призначені для військових транспортів.
Бачив я ще і слабенько позамазувані старі большевицькі написи, на яких на першому місці були московські, а щойно під ними вже українські. У зв'язку з тим пригадалась забріханість большевицької преси в українській мові, в якій свого часу писалось, що залізничний транспорт в Україні повністю українізований і навіть написи на станціях в українській, а тільки дальше — в російській мові. Те московська статистика підтверджувала деякими цифрами. І ось тут, перед моїми очима, вилазила дійсність, як шило з мішка. З-під вапна чи якоїсь іншої фарби виглядали свідки московської забріханости про Україну. Навіть на зовнішніх ознаках широко розпропагованої української самостійности в Совєтському Союзі не залежало Москві.
Залізнична обслуга була німецька й українська. Дивним дивом залізничники розмовляли там, де я прислухався, по-українськи, а цивільний народ по-московськи.
Десь під вечір ми опинились в Козятині, і там я довідався, що мусимо пересидіти і чекати на потяг до Вінниці, до місця призначення нашої комісії. Потяг, що привіз нас до Козятина, поїхав у напрямку на Київ. Як мені хотілось поїхати до Києва, це важко описати. Але дійсність була така, що треба було їхати на Вінницю. На станції ми вже досить довго чекали і я вже мав кращу нагоду все докладно оглянути, поговорити з людьми. Людей на станції було досить багато. Найбільше тих, що охоче помагали подорожнім нести пакети. За те просили хліба і цигарок. На карбованці і марки дивились насмішливо, знали їх малу покупну вартість, бо нічого було за них купити. Декому з них таки пощастило дістати й кусок хліба чи цигарку від німця. Вони пробували говорити з німцями по-німецьки, але між собою говорили по-українськи. Тільки в приявності німців зразу переходили на московську мову.
По станції вештались і жінки з дітьми та з кошиками овочів. Пропонували німцям овочі за хліб і цигарки. Охочих на таку заміну не було багато, бо і вояки багато хліба не мали. Що діставали, те з'їдали чи тримали в запасі на дорогу.
Виголоджених людей я на двірці не бачив, зате всі були обдерті до неможливости. Мало грішним тілом не світили. Все виглядало дуже брудно. Всі ходили босі. Жінки і дівчата тримались прилично і стримано, зате чоловіки і хлопці були відважніші і нахабніші.
В одному кутку на двірці побачив я більшу групу дівчат. Вони були прилично одягнені. Між ними видно було німецького партійця в уніформі. Я підступив до них і почув, що розмова між партійцем і дівчатами йшла по-московськи. Це була група "фольксдойчерок", чи краще кажучи, українців і росіян, що зрадили свою національність і позаписувались німцями, щоб за те краще жити і мати різні життєві полегшення. Вони були добре одягнені, між ними не видно було босих, коли українські жінки та дівчата довкола були в більшості босі і нужденно одягнені. Коли б вони дійсно були німцями з походження, то не розмовляли б по московськи. І німецький партіець говорив доброю російською мовою, навіть без німецького акценту.
Лише тут, на українській землі, відчув я значення "фолькдойчерства" в повній його величі і його ж шкідливості для України і для Німеччини. Чужий кровно елемент, навіть як він повністю асимільований, може все зрадити країну, в якій живе, піти за зовом крови. Пригадалась мені теорія міністра східніх справ Розенберґа, яку я знав з його книжки "Блют унд Боден", тобто по-українськи "Кров і Земля", де він власне писав про значення "зову крови".
При тому пригадалась мені розмова з одним німецьким журналістом у Женеві в Швайцарії. Він був партіець — націонал- соціяліст. Говорили ми про можливості опанування одної нації другою. Він обстоював думку, що те можливе тільки під умовою, коли побідна нація знайде собі між покореними людьми співзвучну групу людей, на яку зможе оперти своє панування. Я його твердженню вірив і не вірив, але на станції в Козятині я знайшов доказ, що він був правий. Перед моїми очима розкрився в думці повний образ німецької політики в Україні та методи, якими німці старались нищити український народ, щоб прочистити українську землю для своїх, німецьких, людей. Про це писалось в книжці Гітлера "Майн Кампф", по-українськи "Моя боротьба". Я ту книжку читав і прямо не хотілось вірити, що це була правда. Я те розглядав як партійну пропаганду без значіння для державної політики. Тут, у Козятині, як на долоні я побачив, що Гітлер писав правду.
Мені вдалося завести розмову з двома українцями середнього віку, що стояли коло муру і чекали на нагоду заробити кусок хліба. Самі ж вони між собою говорили по-українськи, але як я підійшов до них і заговорив по-українськи, вони перейшли на московську мову. Я запропонував їм по цигарці. Розмова пішла легше. Спочатку вони дивились на мене з підозрою, мабуть розглядали що я за тип, а пізніше, спершу один, потім другий почали розмовляти зі мною по-українськи. Розказували про всякі буденні турботи, але обережно і без нарікань на кого-небудь.
Я їх по довшій розмові прямо запитав, чому вони говорять між собою по-українськи, а як хтось чужий до них підійде, знову переходять на російську мову. На це я дістав дивну відповідь. На їх думку українська мова мужича і нею можуть говорити між собою тільки мужики, з чужими треба говорити тільки російською мовою. Так було, як казав старший віком з моїх співрозмовників, ще за часів царського режиму в Україні, за царів, так було і за большевиків. А за німців то обов'язково треба було говорити по-російськи, бо вони української мови зовсім не розуміють, а часом навіть і лаються, як хтось в їх приявності говорить мовою, якої вони не розуміють. Молодший із співрозмовників додав ще, що говорити по-українськи в місті чи на станції, значить ставати підозрілим в шовінізмі, за що можна було опинитися навіть у Сибірі. За німців також за українську мову оскаржують в націоналізмі.
Я довгенько з ними розмовляв, ми ще викурили по кілька цигарок. Розпитував їх про різні дрібні справи, запевнивши, що я українець із заходу — не якийсь там поляк чи німець, а таки українець. Поцікавився їх думкою, коли було краще жити на Україні, за большевиків чи за німців. На те дістав цікаву відповідь: "Один біс і тоді і тепер, все чуже!". За большевиків, казали вони, настільки було лучше, що кожний, як йому якась кривда сталась, міг написати скаргу до вищих чинників і дальше, що большевики людей не били, а тут німці б'ють ще й плакати не дають. В тих словах я вичув цілу велич трагедії, яку переживав український народ і за большевиків і за німців.
Пробував я питати і за українську визвольну війну, що велась якраз в районі Поділля і зокрема міста Козятина. Старший співрозмовник пам'ятав дещо з часів 1917—1920 років. Він знав про Петлюру і в дальшому мене розпитував про різних людей в часі тієї війни, що мали б жити на еміграції. Я мало кого з них знав особисто, хоч деякі прізвища таки доводилось чути. Молодший розказував, що також дещо про ту війну чув, але не багато, бо за большевиків про те не дозволялось навіть говорити.
При прощанні молодший запитав мене, нібито довірочно, коли позбудемось ми всього того лиха, большевиків та німців та чи в Европі говорять про Україну і те, що їй також потрібна воля. Я його порадував твердженням, що все кінець-кінцем буде так, як ми того хочемо, і ще ми заживемо на своїй землі без чужого кнута. "Дав би Бог!", — сказав старший і на тому ми розійшлися.
Розмова була довгенька і я забув, що я не вільний, а службовий чоловік. Секретар Крупке бачив, що я говорив з місцевими людьми і почав присікатись до мене та допитувати, що я говорив, що вони говорили і т. д. Для мене постала проблема, що казати. Німецькі методи я знав. Могли б взяти мене і двох моїх співрозмовників, посадити, почати допити і на протиріччях побудувати факт оскарження і на мене і на співрозмовців. Я переказував розмову у формі різних побутових картинок з життя тих людей за большевиків, хвалив німців і вилаяв большевиків і ще підкреслив, що ті люди, як виглядає, настільки натерпілись під большевиками, що вони дійсні антибольшевики. Крупке зразу запитав, чи вони хочуть самостійности України. На це я йому відповів, що це прості люди, і для них перше завдання — це досита наїстись, а не балакати про політичні справи.
Розмову ми перервали, бо мав надійти наш потяг. Ми стали носити пакети з актами до вагона і все забулось. Крупке забув цілу справу і небезпека арештування моїх співрозмовників, щоб допитами справдити, що я вірно переказав розмову з ними, минула.
Тут мені пригадалось, що ще в Берліні я підписав заяву, що в своїх розмовах з цивільним населенням поза службовими годинами не буду торкатися політичних справ і буду точно придержуватись реґуляміну кримінальної поліції. Мені ще було сказано, що поза службою я маю уникати зв'язків з населенням і лише слухати, що народ говорить і це доносити до начальства. Ті зобов'язання ще раз пригадав мені секретар Крупке в дорозі. Я тому всьому і не дуже дивувався, бо було загальновідомо, що поліція — це такі люди, що самі собі не вірять, і в кожному, в першій мірі добачають злочинця, за яким шукають, а не людину. Про це говорилось весь час зовсім явно і славно в цілому Берліні і тим дошкулювано часом поліції, що в ній дуже обмежені люди чи щось подібне.
На двірці в Козятині довелось бачити і повні ешельони українських хлопців і дівчат, яких під вартою везли на роботи до Німеччини. Була в мене охота і з ними поговорити, але охорона не дозволяла розмов.
Загальне враження з постою на двірці Козятин залишилось у мене таке, що чим краще чоловік одягнений, тим менше говорить по-українськи. Траплялись і гарно та чисто одягнені люди, але босі, без взуття. Дуже рідко можна було побачити чоловіка в чоботях чи черевиках. Більше було гарно одягнених дівчат. Вони приходили і виходили, весело сміялись, балакали по-російськи, кидали очима на німців і т.д. Вони мабуть знали, що німота, в цивільному чи військовому або партійному одязі, мала і має слабість, якій назва "жіноцтво", як казав, здається, Шекспір, і ту обставину використовували. Дівчата ж в сільській одежі говорили по-українськи.
В дорозі я довідався, що в людей багато грошей, московських рублів, німецьких карбованців і східніх марок, тільки за них не було що купувати.
Продовження: Частина 3.
Примітки автора книги:
1. Тільки в листопаді 1944 року, як мені довелось особисто стрінутись з отаманом Тарасом Бульбою, я довідався, що в тих районах в часі, як їхав наш потяг, оперував з невеличким відділом поручник Яценюк і не виключено, що то він з своїми хлопцями страшив німців, щоб не надто безпечно почували себе на українській землі.
Джерело:
Михайло СЕЛЕШКО. ВІННИЦЯ. Спомини перекладача комісії дослідів злочинів НКВД
в 1937-1938. Зредагував Василь Верига. – Фундація ім. О. Ольжича. Нью-Йорк – Торонто – Лондон – Сідней. Набрано і надруковано у Видавництві «Новий Шлях». Published by The New Pathway Publishers Ltd. 297 College St., Toronto, Ontario, M5T 1S2, Canada. 1991. ISBN № 0-920365-64-7
Примітки автора блогу:
Підготовляючи книгу для блогу, ми виправили деякі друкарські помилки. Оскільки автор волів користуватися давнім «харківським» правописом, то ми не втручалися в орфографію книги.
Ми також додали до спогадів М. Селешко фотографії роботи міжнародних комісій з інших джерел.
Наші коментарі ми подаємо окремо з посиланням на автора коментаря.
Знати всю правду про нашу трагічну історію і не повторювати помилок.
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта