Хіба ми не бачимо, що і в наш час існують сили, які хотіли б зупинити розвиток суспільства або повести його іншим шляхом, аби зробити з нас роботів чи рабів, ще більш безправних, ніж були наші предки. Чому стрімко зростає кількість насильників, позбавлених почуття моральності?
Варварич А. Житіє… на зламі тисячоліть (Роздуми полковника ГРУ). – К.: Видавництво «Марія», 2015. – 408 с., іл. – (Спецслужбы в войнах ХХ века) / Електронна версія. ISBN 978-966-97441-2-8
«Союз ЄС і РФ об’єктивно оснований на потужних політичних, економічних і корупційних інтересах, а також на наявності спільного противника – США.
До союзу ЄС–РФ тяжіє Китай, зацікавлений в російських військових технологіях, природних ресурсах і територіях. З другого боку, Китай важливий для ЄС і РФ як планетарна фабрика і військова потуга антиамериканського спрямування. В обмін на дружбу проти США Москва готова поділитися з Китаєм не тільки технологіями і ресурсами, а й територіями.
Формування блоку ЄС–РФ–Китай неминуче означає творення потуги, сильнішої за США. Якщо простіше, то йдеться не тільки про припинення американського лідерства, а й руйнування Сполучених Штатів та утилізацію переможцями їхніх залишків.
Про загрозу Євразійського блоку майже 20 років тому застерігав Збігнєв Бжезінський. Зокрема, він писав: «Існує також можливість – хоча і малоймовірна, але її не можна повністю виключити, – серйозного перегрупування сил в Європі, що полягає або у таємній німецько-російській змові, або в утворенні франко-російського союзу... Сукупна євразійська могутність значно перекриває американську» [1]. Ця «малоймовірна можливість» уже реалізувалася в найгіршому для США варіанті, а саме в утворенні осі Париж–Берлін–Москва–Пекін. Якщо вона остаточно сформується, то це кінець США не тільки як світового лідера, а й як цілісної держави» [2].
Як розвивався Китай у ХХ столітті і як розвивалися відносини між СРСР і Китаєм? Які були стосунки між Мао Цзедуном і Сталіним, та між Мао Цзедуном і Хрущовим? Пропонуємо уривок з мемуарів Антона Варварича, полковника ГРУ, який у 1969 – 1974 рр. працював у Китаї на посаді помічника військового, військово-морського і військово-повітряного аташе Посольства СРСР в Китаї.
ПЕКІН
(розділ подається зі скороченнями; повний текст в книзі «Жітіє… на зламі тисячоліть. (Роздуми полковника ГРУ)»)
Світ, хоч і поволі, але невпинно сповзає в епоху глобалізації, коли майбутнє цивілізації визначається подіями, що відбуваються в п’яти-шести найвпливовіших країнах, від яких у тій, чи іншій мірі залежать всі інші. Початком цієї епохи безумовно слід вважати ХХ століття. Перша і Друга світові війни, революційні події в Росії, вихід на світову арену Китаю і розпад однієї з найпотужніших країн світу СРСР – події, які вплинули на долю сотень мільйонів людей, і зрештою корінним чином змінили стан і вигляд сучасного світу. Китай, до якого ще зовсім недавно ставились як до другорозрядної країни, раптом змусив рахуватися з собою все світове суспільство. Зрозуміти і оцінити майбутнє держави, в якій проживає четверта частина населення Землі, а відповідно і її політику, неможливо без аналізу відносно недавнього минулого цієї країни. І хоча говорять, що «Схід – справа тонка…», проте ключ до розуміння законів розвитку китайського суспільства схований вже й не так глибоко, якщо врахувати, що останні п’ятдесят років країна керувалась добре нам всім відомою комуністичною доктриною, яка визнає лише єдину спільну думку, жорстку дисципліну і безумовне підпорядкування верховному керівнику, який знаходиться біля керма державою пожиттєво, а його наступника визначають внаслідок домовленості або жорстоких інтриг між найодіознішими фігурами із найближчого оточення колишнього авторитарного лідера. Вся ця процедура часто нагадує палацовий заколот в монархічній державі. Навіть незначне відхилення від цієї системи або її найменша критика вела за собою жорстоке переслідування, включаючи й членів родин відступників. Повернення репресованих до нормального життя навіть через багато років практично виключалось.
Сказати, що Китай – екзотична країна, це ще не сказати нічого нового. А між тим, на кожному кроці тут стикаєшся з незвичними для тебе явищами, стосунками людей, природними умовами, які, безумовно, впливають на формування світогляду кожної людини з самого раннього віку, що лише з набуттям життєвого досвіду починаєш розуміти. В Китаї життєвий досвід кожної суспільної ланки і кожної людини побудований на відмінних від наших підвалинах. І хоча логіка мислення залишається загальнолюдською, кінцеві висновки нерідко мають протилежний характер. Звідси й твердження тих, хто знає Китай поверхнево, що китайці думають інакше і що довіряти їм не можна. Це зараз всі добре розуміються на східному календарі, а на той час для мене було дивно взнати, що народився я в рік синього пса і що мої відносини з іншими «тваринами» запрограмовані так само глибоко, як і стосунки між знаками зодіаку…
(За легендою, перед смертю Будда запросив до себе всіх тварин, але прийшли тільки дванадцятеро: Пацюк, Бик, Тигр, Кіт, Дракон, Змія, Кінь, Коза, Мавпа, Півень, Собака і Свиня. На подяку, Будда назвав роки східного календаря їх іменами... П’ять стихій, з яких складається світобудова, за східною філософією, теж по черзі мають переважний вплив на те, що відбувається на Землі: метал (роки, які закінчуються на 0 і 1 – білі), вода (2 і 3 – чорні), дерево (4 і 5 – сині), вогонь (6 і 7 – червоні) і земля (8 і 9 – жовті). Перший рік кожної стихії – чоловічий – «Янь», другий – жіночий – «Інь». На відміну від нас, китайці бачать дерево – синім, а море – зеленим).
Залишивши дітей, не з власного бажання, у Москві та Києві, ми прибули у Пекін відразу після Жовтневих свят 1969 року. Довга дорога з бідним краєвидом від летовища до вул. Радянського Посольства, яка зараз називалася Фаньсюлу (вул. Боротьби з ревізіоністами, саме так китайська пропаганда вже кілька років називала Радянський Союз) могла б засмутити будь-кого, хто вперше опинився у Китаї. Ні дерев, ні тварин, ні навіть трави не видно. І чоловіки і жінки одягнуті майже однаково: сині або чорні бавовняні штани і така сама куртка чи піджак. У військових, а їх досить багато, одяг подібний, тільки зелений. У цивільних взуття переважно з тканини, військові рядового складу – у кедах. Жінки коротко острижені, простоволосі, чоловіки – у кепках, військові – у кашкетах.
Будинки, паркани, тротуари, одяг і навіть обличчя людей начебто вкриті шаром пилу, за яким не можна розглядіти ні їхніх думок, ні емоцій. Містом їхати майже не довелося, бо Посольство СРСР знаходиться на самому північно-східному куті прямокутного Пекіна, якраз біля дороги, що веде в аеропорт. Всі вулиці міста прокладені з півночі на південь і з заходу на схід. Щоб попасти з однієї точки міста в іншу, досить зробити лише один поворот на 90. Вечорами місто занурюється у темряву. Освітлена тільки центральна вулиця Тяньаньминьцзє («Вулиця, яка веде до воріт Небесного спокою»).
Територія посольства досить велика: близько двох кілометрів по периметру. Обнесена високим кам’яним парканом. Біля воріт чергує двоє військових, ще по одному, а то й по двоє – на кожному розі паркана. Вони слідкують за тим, щоб ніхто з місцевих жителів не мав недозволених контактів з ревізіоністами.
Посольство як зелена оаза у сірій пустелі: у центрі – великий тінистий парк над ставком, бруковані алеї з альтанками, зручними лавками у затишних куточках. Дивне поєднання китайської ландшафтної і російської паркової культури. По периметру розташовані п’ять триповерхових житлових будинків, клуб, школа, басейн. Прикрасою території були палац Посольства і окремий, відгороджений від інших споруд, будинок Торгпредства.
За часів дружніх відносин з Китаєм у радянському Посольстві і торговому представництві працювало до чотирьох сотень дипломатів і спеціалістів. На час нашого приїзду вся радянська колонія у Пекіні навряд чи налічувала двадцять п’ять осіб...
В Дипломатичній академії [3], дотримуючись марксистської філософії, ми добре засвоїли питання про роль особистості в історії окремої країни і вплив політичної влади на формування світоглядних позицій суспільства, що як відомо є основним чинником оперативної обстановки, від якої залежить успіх виконання розвідувальних задач. На той час Китай називали маоїстським, що вказувало на виняткову роль в цьому питанні керівника країни Мао Цзедуна. Коротко вважаю за доцільне нагадати основні моменти сучасної історії Китаю, щоб ви могли уявити про особливості нашого життя і роботи в цій країні.
Мао – типовий комуністичний лідер двадцятого століття, який прийняв естафету від одного з найодіозніших тиранів минулого – Сталіна. Після смерті останнього він вважався одним із стовпів марксистської політичної думки. Мао захоплювався Сталіним і одночасно ненавидів його. Як і Сталіна, його відрізняли підступність, безпощадність і наполегливість в досягненні мети.
Мао народився в грудні 1893 року. Він походив з заможної селянської родини, отримав класичну китайську початкову освіту. Вчителі відзначали його здібності, знання китайської класичної літератури, канонічних конфуційських книг. Навчання було перерване антимонархічною революцією 1911 року, яка в Китаї сталася на шість років раніше, ніж у Росії. Війська під керівництвом Сунь Ясена скинули маньчжурську династію Цін. Півроку Мао прослужив в армії. Йому було двадцять чотири, коли революція відбулась і в Росії. З 1918 року Мао почав знайомитись з анархізмом. Він з захопленням читає праці П. Кропоткіна і інших анархо-соціалістів.
Вже до 1919 року Мао набув репутації впливового політичного діяча. У тому ж році він вперше познайомився з марксизмом і став палким прихильником цього вчення. У 1923 році Мао пристав до націоналістичної партії Гоміндан і навіть був обраний запасним членом її Виконавчого комітету. Десь з цього часу починається життя Мао, як політика, якщо мати на увазі формування його характеру, який безумовно був пов'язаний з його походженням і вихованням. Як будь-який політик, Мао не уник помилок, до того ж досить серйозних. У 1927 році, ігноруючи вказівки керівництва КПК, Мао організував і очолив збройне повстання проти Гоміндану, який швидко перероджувався у реакційний бік. Повстання було жорстоко придушене. За свавілля Мао вивели з керівництва КПК. Але Мао зробив власний висновок: треба вчасно критикувати інших і позбавлятися тих, хто критикує тебе.
У січні 1935 року, піддавши критиці голову Військової ради ЦК КПК і політичного комісара Чжоу Еньлая, Мао домігся власного обрання до секретаріату ЦК. У тому ж році він стає керівником КПК.
Після японського вторгнення в Китай у 1937 році Мао стрімко повернув вправо, помирився з Чан Кайші, заборонив пропаганду класової боротьби, демократії і інтернаціоналізму, почав чистку партії, що дозволило йому в квітні 1945 року стати постійним Головою ЦК КПК.
В жовтні 1949 року Мао і його прихильники проголосили на континенті Китайську Народну Республіку. Як тільки Мао став керівником держави, він підпорядкував собі всі засоби масової інформації, почав фальсифікувати історію КПК, видаючи себе за головну фігуру в її історії, домагаючись абсолютного авторитета в партії. Так почав формуватися культ особи. Без створення атмосфери загального страху, змусити вісімсот мільйонів підкорятися волі деспота – неможливо. Вже в 1951 році почалась нова хвиля репресій, підставою для якої стало «Положення про покарання за контрреволюційну діяльність». За півроку було розглянуто 800 000 справ «контрреволюціонерів», з яких 16,8% (за визнанням Чжоу Еньлая) було засуджено до страти. З цією ж метою Мао створив собі міцну опору в органах безпеки. На чолі спецслужби він поставив свою довірену особу Кан Шена, людину з підозрілим минулим і амбіціями як у Берії. Далі почалась кампанія примусової колективізації села і участь країни в Корейській війні (1950-1953 рр.) – випробувані комуністичним світом засоби залякування і боротьби з вільнодумством. Зрозуміло, що все це відбувалося під гаслами боротьби за високі ідеали революції. Мао широко користувався традиційними засобами висування кадрів, коли спочатку кого-небудь карали, а потім несподівано підвищували на посаді. Так виховувалась особиста відданість вождю. Волюнтаризм Мао досяг апогею в травні 1958 року, коли 2-а сесія VIII з’їзду КПК схвалила так званий курс «трьох червоних знамен» («генеральна лінія», «великий стрибок», «народні комуни»).
Ігнорування об’єктивних законів розвитку економіки, які вилились у названі кампанії і проходили під гаслами: «три роки напруженої праці і десять тисяч років благоденства», «за п'ятнадцять років догнати і перегнати Англію за випуском найважливіших видів продукції», а також кампанії з виплавки чавуну у примітивних селянських доменних печах, повна зрівнялівка і безоплатна праця в сільських комунах, боротьба з горобцями і комахами в селі, які призвели до важких екологічних наслідків, і їм подібних поставили Китай перед голодом, різким падінням рівня життя, загостренням соціальних протиріч.
Вже в серпні 1959 року курс Мао був підданий різкій критиці на Пленумі ЦК КПК. Мао відкинув критику. Міністр оборони маршал Пен Дехуай – герой війни в Кореї, заступник Прем’єра Держради, який критикував Мао, та його однодумці були репресовані. (Керівник силового відомства в тоталітарній державі не може мати відмінну від вождя власну точку зору!). Та все ж Мао змушений був віддати посаду Голови КНР («президента країни») Лю Шаоці. Він затаївся, але не скорився. До середини 1960-х років Мао перегрупував сили і почав ретельно сплановану атаку на Лю Шаоці. Підставою для боротьби стала запропонована Мао «велика пролетарська культурна революція». За його пропозицією була створена «Група у справах культурної революції» (ГКР), яку очолив колишній секретар Мао – Чень Бода. До складу групи ввійшла четверта дружина Мао – Цзян Цін, секретар другого за своїм значенням в країні Шанхайского міськкому партії Чжан Чуньцяо і секретар ЦК КПК, який курує органи держбезпеки, вище згадуваний Кан Шен. Цією групою була піддана критиці і знята з своїх посад низка вищих керівників партії, уряду і армії. ГКР замінила собою Політбюро і Секретаріат КПК.
Арсенал засобів, які використовує вище керівництво тоталітарної держави для ліквідації своїх опонентів, досить широкий. Він залежить від загальної обстановки в країні, від того хто і з ким бореться, від кількості своїх прихильників і противників, від досвіду і моральних принципів ініціаторів усунення... Аналітики за звичай розглядають ситуацію, що склалась, під певним кутом зору, виходячи з поставленої мети і доступної для них інформації. У випадку з Китаєм головним аргументом виступає велика чисельність малоосвіченого і, в основному, погано забезпеченого населення, способи впливу на яке надто специфічні. Знаходячись у меншості, для Мао було важливим поставити під контроль адміністрацію великої країни, окремі регіони якої мають і різну історію, і навіть різну (хоч і китайську!) мову, і різні інтереси. Тому Мао вирішив опертись на політично незрілу молодь, з якої були сформовані штурмові загони хунвейбінів – „червоних охоронців”, і закликав їх оголосити безпощадну війну „старому світу”, тобто керівництву провінційних і центральних органів влади, які не присягнули на вірність Мао. За списками, що надавались службою безпеки, переслідувались не тільки партійні і адміністративні керівники, але і професура вищих навчальних закладів, вчителі шкіл, діячі науки і мистецтва, тобто всі, хто тверезо дивився на стан справ в країні. За далеко неповними даними, в серпні-вересні 1966 року хунвейбіни тільки у Пекіні вбили 1722 людини, конфіскували майно у 33 695 родин, провели обшуки в будинках понад 85 тисяч людей, вигнаних потім із столиці.
В грудні 1966 року поряд з загонами хунвейбінів з’явились загони цзаофанів („бунтарів”), до яких залучались молоді, за звичаєм – некваліфіковані, робітники, службовці, учні. Вони повинні були перенести „культурну революцію” на підприємства, в установи, здолати опір робітників хунвейбінам. З січня 1967 року замість розгромлених штабів почалось створення нових антиконституційних органів місцевої влади – „ревкомів”, штати яких на перших порах комплектувались за рахунок хунвейбінів та цзаофанів, що викликало невдоволення трудових колективів. У центрі і на місцях загострилась політична боротьба.
Захопленню влади хунвейбінами сприяла армія, яка придушувала опір і здійснювала контроль над комунікаціями, в’язницями, складами, зберіганням і розсилкою таємних документів, банками центральними архівами. Проте швидко здійснити „захоплення влади” не вдалося. Страйки робітників поширювались, скрізь відбувались кровопролитні сутички з цзаофанями, а також бійки між різними організаціями хунвейбінів і цзаофанів. Як пишуть китайські історики: «Китай перетворився в державу, в якій панував хаос і господарював терор». Партійні і урядові органи всіх рівнів були паралізовані. Коли на початку 1967 року було офіційно оголошено про встановлення військового контролю над партійними і державними органами, ера хунвейбінів завершилась. Місія 25 мільйонів „охоронників” і „бунтарів” була виконаною, і з ними швидко і безжалісно розправились. Біля 7 мільйонів активістів були вислані на фізичну працю у віддалені провінції у відповідності з наказом Мао: „освічених молодих людей надзвичайно важливо направляти в село, щоб селяни-бідняки і нижчі середняки могли їх перевиховувати”.
В жовтні 1968 року Пленум ЦК КПК, на якому була присутня лише третина складу ЦК, через те що решта на той час була репресованою, санкціонував усі акції „культурної революції”, назавжди виключив з партії Лю Шаоці, зняв його з усіх посад.
(Але ж Лю Шаоці був патріархом КПК, одним з тих, кого називали „батьком-засновником” Китайської Народної Республіки. Разом з Мао він вступив у партію у 1921 році, обіймав ряд важливих посад в КПК. Був заступником голови КПК і Головою КНР перед „культурною революцією”. Саме йому Китай завдячував відновленням зруйнованої „великим стрибком” економіки. Не витримавши знущань і принижень, він покінчив з собою у в’язниці в листопаді 1969 року).
На цьому перший етап „культурної революції” завершився.
Хоча стосунки з Радянським Союзом почали псуватися практично відразу після смерті Сталіна, бо Мао почав претендувати на керівну роль у комуністичному світі, радянське керівництво дивилось крізь пальці на події, що відбувались у Китаї, очевидно вважаючи їх об’єктивним процесом консолідації політичних сил країни. Проте у самому Китаї лінія Мао все ще не знаходила загальної підтримки. Потрібно було задіяти нові засоби, якими стало нагнітання військової напруги у стосунках з Радянським Союзом.
В березні 1969 року дійшло аж до збройних сутичок на радянсько-китайському кордоні, довжиною близько 4,5 тис. км., де на той час було сконцентровано до мільйона солдат з кожного боку. Особливої жорстокості набрали бої в районі острова Даманський (Чженьбаодао), які забрали життя сотень солдат і офіцерів. Причина конфлікту – належність острова, розміром менше 1 кв. км. на річці Уссурі, в 230 км на південь від Хабаровська, який під час повені зникає під водою. Острів знаходиться ближче до китайського берега, проте за Пекінським договором 1840 року належить Росії. Хоча під час обстрілу острова системою „Град” і після атаки підрозділом спеціального призначення китайці зазнали суттєвих втрат, проте їм вдалося захопити радянський танк, який провалився під лід, і виставити його на загальний огляд в музеї збройних сил в Пекіні, як свідоцтво сили китайської зброї. В Китаї на той час ще продовжувалась так звана «культурна революція», що мала за мету консолідацію влади в руках одного з партійних угруповань. Природно, що оголошена маоїстами мета не була досягнута. Країна сповзала до безладу. Бої на кордоні повинні були переключити увагу населення країни з внутрішніх проблем на зовнішні. Кількість жертв для Китаю значення не мала: за час «революції» «хунвейбіни» знищили у сотні разів більше.
Обстановка в Китаї на цей час характеризувалася з одного боку розчаруванням, втомленістю і байдужістю основної маси населення, а з другого – страхом, злобливістю і нерозумінням того, що відбувалося. Не дивлячись на певне призупинення ексцесів першого етапу „культурної революції”, остракізм до представників СРСР зберігався на попередньому рівні. Продовжувались громадські суди над злочинцями, на які в примусовому порядку збиралось населення того чи іншого району. Найчастіше суд влаштовувався на місцевому стадіоні. Звинувачуваних із зв’язаними руками і причепленими до грудей ганебними табличками, на яких, крім всього іншого, зазначалось, що вони є також посібниками радянського ревізіонізму, привозили на суд на вантажній автомашині під охороною поліцейських. «Суд», на якому виступали виключно громадські обвинувачі, тривав кілька годин. Вирок приймався шляхом колективного голосування всіх присутніх. У переважній більшості випадків винних засуджували до страти. Іноді вирок виконувався прямо на місці. До інших, засуджених до страти, виконання вироку відкладалось на рік. Така міра покарання загальноприйнята у китайських судах. У вузеньких пекінських провулках періодично вивішувались списки розшукуваних, які мають бути притягнуті до суду. Спеціальними уповноваженими в цих списках робились відмітки, кого вже спіймано, кого засуджено, а кого вже й страчено…
Продовжували діяти і трудові табори для колишніх партійних і державних службовців, які за китайською термінологією називались «школами 7 травня». Багато з них під час навчання в Радянському Союзі уклали шлюб з радянськими громадянками. Тепер цих жінок і дітей, як можливих радянських агентів, силою відправляли в Радянський Союз, руйнуючи родини. Чоловікам дозволялось попрощатись з ними вже на вокзалі. Спостереження цієї картини було не з легких.
Навколо радянського посольства було споруджено кілька «заводів хімічних (органічних!) добрив». Такий «завод» являв собою квадратну яму розміром метрів 30 на 30, яку заповнюють кількома шарами фекалій, вивезених з міських сортирів впереміжку з шарами піску і вапна. Природне бродіння продовжується кілька тижнів. Можна уявити собі аромат, який панував над територією посольства.
В квітні 1969 року відбувся ІХ з’їзд КПК, через 13 років після попереднього VIII з’їзду. Делегати не обирались, а призначались. З’їзд схвалив усі акції, які проводились в Китаї у 1965-1969 роках. З основною доповіддю на з’їзді виступив міністр оборони КНР Лінь Бяо. В доповіді вся історія партії висвітлювалась як боротьба ліній Мао Цзедуна проти різноманітних відщепенців і зрадників. З’їзд також схвалив курс на продовження революції і підготовку до війни.
Щоб уникнути більш серйозного розвитку подій, 20 жовтня 1969 року Голова Ради Міністрів СРСР А.М. Косигін, повертаючись літаком з В’єтнаму, де він брав участь у похоронах Хо Ши Міна, здійснив посадку у Пекіні. Безпосередньо в аеропорту він зустрівся з Прем’єром Держради КНР Чжоу Еньлаєм. Досвідченим і авторитетним керівникам двох держав вдалось домовитись про початок переговорів з урегулювання пограничного конфлікту. Було домовлено про відновлення міждержавних стосунків на рівні надзвичайних і повноважних послів. Незабаром до Китаю прибула радянська урядова делегація. Керівником радянської делегації був призначений поважний представник центрального апарату МЗС СРСР Іван Іванович Іллічов…
Ось у таких умовах довелось мені засвоювати ази дипломатичної роботи на посаді помічника військового, військово-морського і військово-повітряного аташе…
Серед кар’єрних дипломатів про Іллічова було відомо не дуже багато. В МЗС він з’явився вже після війни. У 1949-1953 він проходив службу в Німеччині, яка зазнала поразки. Спочатку був заступником політичного радника Радянської контрольної комісії, а наприкінці – очолював радянську дипломатичну місію в НДР. Потім був переведений до Австрії. Спочатку на посаду верховного комісара, а пізніше – посла. Служба в Німеччині і Австрії дозволяла думати, що Іллічов близький до військового керівництва, або принаймні має для цього необхідні підстави. У Центральному апараті МЗС він був завідуючим відділом Скандинавських країн і одного з європейських відділів. У 1966 – 1968 роках був послом в Данії. Навіть ті, хто знав його дещо ближче, нічого конкретного сказати про Іллічова не могли: аж занадто скритий і мовчазний. Незабаром ми мали змогу переконатися у якостях цього дипломата...
Оцінка поточного міжнародного стану з позицій центрального апарату міністерства закордонних справ, а тим більше – ЦК КПРС була надзвичайно важливою для працівників закордонних представництв. Керівництво посольства неодноразово зверталось до Іллічова з проханням зустрітися з молодими дипломатами і розповісти їм про свій досвід роботи або провести політінформацію. Іллічов погодився зробити це тільки один раз. На зустріч він прийшов разом з дружиною і розповів про довоєнний період будівництва соціалізму в СРСР. Це був типовий урок з „Короткого курсу історії ВКП(б)”, щоправда, розказаний учасником реальних подій.
Вже значно пізніше, працюючи викладачем академії, в музеї історії розвідки я дізнався, що в минулому комсомольський вожак з російської глибинки Іван Іванович Іллічов після закінчення у 1938 році Військово-політичної академії був призначений начальником політвідділу Розвідувального управління РСЧА (Робітничо-селянської Червоної Армії). Це були роки страхітливих сталінських репресій, під час яких були знищені кращі командні кадри Червоної Армії. Загинули у тому числі такі досвідчені керівники розвідки як комкори Урицький, Берзін, Ніконов, Гендін, Орлов, Стигга, Тумельтау і ін. З початком війни розпочалось поспішне відновлення і реорганізація органів розвідки. В таких умовах старший батальйонний комісар Іллічов в серпні 1942 року став начальником Головного розвідувального управління Наркомату оборони СРСР. На цій посаді він залишався до кінця війни. Не маючи щонайменшого практичного досвіду роботи в розвідці ні в середині країни, ні тим паче – за кордоном, говорити про високу якість керівництва організацією не доводиться. Відомі численні провали добре законспірованих ще у довоєнний період резидентур, у тому числі з вини центральних органів. Сподобався чимось генерал-лейтенант Іллічов Сталіну, до якого він мав безпосередній доступ. Очевидно, Іллічов належав до тієї нечисленної категорії відповідальних працівників, які служачи системі вірою і правдою, не намагались підкреслити своє лояльне ставлення шляхом доносів і приниженням перед сильними цього світу. Разом з тим, розуміючи, що влада може змінитися, такі люди надзвичайно обережні і не намагаються відстоювати свою точку зору або активно підтримувати чиюсь іншу. Такі кадри, за звичай, цінуються керівництвом і залишаються на своїх посадах навіть при зміні останнього. Вони досить скритні і не обговорюють службові проблеми в кулуарах. Про що вони думають чи як ставляться до тієї чи іншої проблеми, дізнатись важко. […]
У той же час Іллічову належить ідея проведення „реформи” розвідки в листопаді 1942 року, напередодні початку нашого загального наступу, що призвело до ліквідації фронтових агентурних структур. Домагаючись централізованого інформування вищого воєнного керівництва про обстановку на фронтах і у тилу противника, Іллічов тим самим намагався підвищити свою роль в очах Сталіна. (Ця хвороба і нині вражає пострадянську правлячу верхівку). Припинення надходження своєчасної інформації про обстановку у тилу противника безпосередньо у зоні відповідальності фронту призводило до невиправдано зайвих втрат військ. Незабаром цю „реформу” відмінили. Але за цю грубу помилку Іллічов не зазнав ніякого покарання.
Із розвідки Іллічова вивели у вересні 1945 року після зради шифрувальника апарату військового аташе у Канаді. На ті часи, йому вдалося уникнути суттєвого покарання – його перевели на роботу в МЗС, у центральному апараті якого він протримався чверть століття. Ще б пак: адже він був таким подібним до Громики і Брежнєва...
Не уявляю, як можна було б повернути стосунки між Китаєм і СРСР на краще, якби Надзвичайним і Повноважним Послом у Китаї не був призначений, потрапивший у немилість до Брежнєва, колишній перший секретар Ленінградського обкому КПРС Василь Сергійович Толстіков. […]
Відновити зіпсовані далі нікуди відносини з Китаєм, особливо після подій на острові Даманський, доручити можна було лише йому. Розумний, принциповий, вимогливий, рішучій керівник! Несолодко довелось кар’єрним дипломатам, що звикли працювати лише за вказівкою Центра. Одного разу Прем’єр Держради КНР Чжоу Еньлай змушений був прийняти Толстікова, на вимогу останнього, після дванадцятої години ночі. Була відновлена „червона лінія зв’язку” між китайським і радянським урядом. Місцевій владі довелось ставитись до нелюбимих радянських дипломатів так само, як і до представників дружніх їм країн, як того вимагає дипломатичний протокол. Нам стали дозволяти подорожі по Китаю з метою ознайомлення. За відносно недовгий час мені поталанило побувати у більшості великих китайських міст: Шанхаї, Тяньцзіні, Нанкіні, Ухані, Гуанчжоу, Ханчжоу, Куньміні, Ціндао, Даляні (Дальньому). В деяких по кілька разів. Без цього навряд чи можна було б виконати величезний обсяг інформаційних задач, яких вимагала Москва, дати реальну оцінку обстановки в країні.
Пригадую, як на одній із службових нарад, які проводив Посол, я виказав відмінну від думки одного з радників точку зору, з якою Посол погодився. На наступних нарадах Посол неодноразово запитував: „А що з цього приводу думає Варварич?” Не приховую, що мені, як молодому дипломату, це було приємно. За Толстікова відновила роботу середня школа при посольстві, в якій навчались діти не тільки співпрацівників радянських представництв та посольств соціалістичних країн, але також і діти африканських, арабських країн і навіть діти емігрантів. Клуб і парк радянського посольства стали улюбленим місцем зустрічей дипломатів. На той час у Пекіні подібних місць практично ще не було. Це вже пізніше відкрились клуби у британському і у французькому посольствах, але порівнювати їх з радянським було важко. У 1971 році Толстікова нагороджують четвертим орденом Леніна.
У 1972 році відбулись історичні візити президента США у Москву і Пекін. У 1973 році був підписаний Договір про запобігання ядерної війни, покладений кінець війні у В’єтнамі. Це був дуже напружений період роботи радянського посольства у Пекіні. Роки праці під керівництвом Толстікова зберігатимуться у моїй пам’яті як надзвичайно плодотворний і корисний для мене особисто час. […]
У листопаді 1982 року помирає Брежнєв. 1 вересня 1983 року на Далекому Сході збивають південнокорейський пасажирський літак, у якому летів конгресмен США. Інцидент практично паралізував радянсько-американські стосунки. Толстікова повертають на державну службу. Його призначають Першим заступником Голови Ради Міністрів СРСР – Міністром закордонних справ. Це стало вершиною його державної діяльності. На цій посаді він утримався і за Андропова (помер у лютому 1984 р.) і за Черненка (помер в березні 1985 р.) і за Горбачова. […]
І все-таки починати роботу в Китаї мені довелося практично з нуля при повній відсутності місцевих джерел інформації, в умовах різкої ворожої пропаганди, коли переслідувалися будь-які контакти з радянськими людьми... Теорія стратегічної розвідки з позицій офіційних установ для тогочасного Китаю виявилася непридатною. Деякі питання можна було вирішувати за допомогою розвідників-нелегалів. Нелегалами у Китаї могли бути тільки китайці, які вже давно проживали в Радянському Союзі, або ті, що в пошуках кращої долі перейшли кордон недавно. Але повернутися у Китай, щоб осісти у потрібному регіоні і влаштуватися на роботу, ні у перших ні у других практично не було ніяких можливостей. Залишалися тільки короткочасні поїздки у той чи інший район з обов’язковим поверненням у Росію. Але це вже справи оперативної розвідки, яка діяла з прикордонних територій. Звичайно, ми надавали їй певну допомогу інформацією, екіпіруванням нелегалів одягом, взуттям і іншими речами китайського виробництва, передачею грошових сум і прийняттям інформації через таємні схованки, які нам самим доводилося і влаштовувати, але все це мало надто незначний вплив на розв’язання тих задач, що стояли перед нами. Якщо стратегічна розвідка має намір претендувати на ефективність, то вона повинна осісти в розвідувальній країні задовго до того, як в ній виникає нагальна потреба, тобто ще в ті часи, коли стосунки між державами ще не мають ворожого характеру.
Резидентура ГРУ у Пекіні незабаром вже налічувала до десяти розвідників. Її очолював генерал-майор Іванов Михайло Іванович, який офіційно займав посаду радника посольства. Після війни 1941-1945 років він деякий час працював у міжнародній організації в Японії, а тому вважався сходознавцем, хоча жодної східної мови не знав. Він належав до керівників кабінетного типу. Всіх своїх підлеглих вважав ледацюгами і боягузами. Основним засобом керівництва у нього було колективне розпушування чи розпікання, яке було чутне навіть поза межами посольства. Годі було й думати, щоб хтось з підлеглих за власним бажанням звернувся до нього за порадою. Він ніколи з першого разу не затверджував плану операції, вигадуючи безглузді, але можливі, з його погляду, перепони, для подолання яких необхідне було подальше доопрацювання плану... Іншою людиною був другий керівник резидентури – військовий аташе полковник, теж Іванов, але – Василь Іванович. Порівняно добре володів англійською мовою. Намагався поєднувати вимоги Центра і китайські реалії. Багато працював сам, переважно «збираючи вершки» у дипкорпусі. Ризикувати не любив, а тому уникав давати поради, аби «у разі чогось» на нього не посилалися. Тримав певну відстань з підлеглими, але спільну мову з ним знайти було значно легше. Він нерідко відстоював точку зору оперативного працівника перед резидентом, що останній розглядав як «підрив свого авторитету»... Невдовзі мене було обрано парторгом резидентури, а тому розбіжності між двома керівниками для мене не були таємницею. Розуміючи це, у приватних розмовах кожний з Іванових намагався довести вірність своєї позиції, тобто я опинився «між молотом і наковальнею». Переконавшись, що я не поділяю жодної точки зору, кожний з них радив не інформувати керівництво ГРУ про суперечки в резидентурі.
(В ГРУ існував цілий регламент опитування офіцерів, які приїздили у Москву у відрядження чи у відпустку, про стан справ в резидентурах. Вважалося, що опитування дозволяє керівництву ГРУ більш ефективно керувати роботою закордонних підрозділів. Але насамперед така інформація використовувалася у кар’єрних інтересах верхніх прошарків керівництва і «кланової» боротьби між ними, коли окремі генерали вивчали, на кого можна покластися заради досягнення своїх особистих цілей).
Звичайно, я цього не зробив би, навіть якби мене про це і просили.
Моїм основним завданням, як колишнього офіцера-авіатора, було освітлювати стан розвитку китайських військово-повітряних сил. Добре відомо, що китайська авіація створювалася за допомогою СРСР. Ми поставляли в Китай не тільки літаки, а й заводи і технологію по виготовленню МіГ-17, МіГ-19, МіГ-21, Іл-28, Ту-16... Китайська ядерна зброя теж була створена не без допомоги Радянського Союзу... І от тепер мені потрібно було з’ясувати чи є на озброєнні китайських ВПС ядерна зброя, для яких типів літаків вона призначена, яка кількість літаків-носіїв, де вони базуються, рівень підготовки китайських пілотів і багато іншого.
А що з цього питання відомо дипломатам інших країн? На той час в Пекіні були акредитовані військові апарати Болгарії, Чехословаччини, Польщі, ГДР, Угорщини, Румунії, Албанії, Сирії, Пакистану (окремо: військовий, військово-повітряний і військово-морський аташати), Індії, Бірми, Непалу, Великобританії і Франції. За дипломатичним етикетом, запросити до себе або відвідати знайомого у його посольстві можна лише рівного собі за рангом (помічник ВАТ прирівнюється до 1 секретаря). Помічники військових аташе були лише у посольствах Польщі (Берент), Чехословаччини (Вечорек), ГДР (Бернхардт) та Франції (Джон). Представники соціалістичних країн закінчили радянські військові академії, добре розмовляли російською, але знали про Китай ще менше за нас. І хоча серед країн Варшавського договору існувала угода про взаємодопомогу, суттєвої користі від контактів з ними не було... […]
Непогано складалися мої стосунки з помічником французького Військового аташе капітаном Мішелем Джоном. Він був десантником з міста Брест, що на узбережжі Атлантичного океану. Теж носив форму військово-повітряних сил, був майже мого віку, займався проблемою китайських ВПС і теж мав двох дітей: дочку Марію і сина Іва. Нам заважало лише те, що він не знав англійської, а я – французької мови. Зате обоє володіли китайською. На той час Франція займала досить самостійну лінію в НАТО і підтримувала дружні відносини з Москвою. Раз на місяць Джон їздив у Гонконг, виконуючи приватні доручення працівників посольства. В Гонконгу можна було придбати тайванську літературу стосовно збройних сил КНР. Зважаючи на прискіпливе спостереження Тайваня за розвитком ситуації у Китаї і зокрема за станом його збройних сил, порівнюючи тайванські висновки з власними спостереженнями, складалося певне враження щодо їх об’єктивності. Нерідко Джон виконував і мої прохання, супроводжуючи до того ж придбані матеріали власною оцінкою. Він давав мені користуватися міжнародними довідниками «Jean’s aircraft» і «World’s Airports», які були у нього...
В посольстві ми мали змогу прослуховувати радіозв’язок по управлінню учбовими польотами на двох-трьох військових аеродромах поблизу Пекіна. Знаючи технічний ресурс літаків, річний наліт на одного пілота, виробничі можливості поставлених Китаю авіазаводів, закупівлю техніки за кордоном для обладнання аеродромів і таке інше можна було робити певні висновки щодо рівня боєздатності китайської військової авіації. Все це дало мені змогу написати капітальну довідку про Військово-повітряні сили НВАК, яка отримала високу оцінку керівництва Інформації ГРУ.
(Один з моїх «колег», який раніше за мене повернувся з відрядження і працював в Центрі на китайському напрямку, користуючись можливістю доступу до цих матеріалів, використав мої дослідження і розрахунки, майже без усякої зміни, для написання дисертації, у чому я мав змогу переконатися згодом особисто).
Корисними виявилися мої дружні стосунки з військово-повітряним аташе Пакистану Уллою Кханом. В Пакистані на ту пору йшла війна за самостійність східних провінцій (згодом – Республіка Бангладеш). Залишалися напруженими стосунки Пакистану з Індією (Лахор і Кашмірська проблема). Китай всіляко підтримував Пакистан, поставляючи зброю: танки, літаки, гармати. У Китаю були і свої неврегульовані проблеми з Індією (із-за Качського Рана). Таким чином, ситуація у трикутнику Індія – Пакистан – Китай відслідковувалась у дипкорпусі досить уважно. Наш військовий аташе підтримував «традиційно дружні» радянсько-індійські стосунки з військовим аташе Індії Гуптою і більш «прохолодно» ставився до пакистанців. Я ж навпаки – всіляко активізував «клуб авіаторів» і майже не зустрічався з індусами. Співставляючи отриману від наших знайомих інформацію можна було робити цікаві і потрібні для військового керівництва висновки. Моє короткочасне відрядження у В’єтнам з метою перевірки цілісності поставок радянського озброєння через територію Китаю і вимушена посадка літака на військовому аеродромі НВАК, де базувалися нові літаки китайського виробництва, дозволила зробити висновок про відсутність можливості цих літаків нести ядерну зброю.
Але основні завдання розвідки, звичайно, стосувалися, ситуації всередині китайського керівництва і збройних сил.
Другою (після Мао) особою в китайському керівництві залишався міністр оборони Лінь Бяо, якого обрали наступником Мао ще у 1962 році, коли на одному з партійних активів він пояснював проблеми, які виникли в ході «великого стрибка», тим, що «місцеві партійні працівники погано здійснювали накази вождя і не прислухались до його порад».
Лінь Бяо (його справжнє ім’я Юй Жун ) народився у 1907 році в родині збанкрутілого власника текстильної фабрики. В юні роки служив в армії гоміндану, де завдяки своїм військовим здібностям швидко просувався службовими східцями. У 1925 році вступив у комуністичну партію, а вже з 1928 року став одним з найближчих соратників Мао і Чжу Де. У 1930 році (у віці 23 років!) він вже командир 1-го корпусу НВАК (Народно-визвольної армії Китаю), а у 1932 – командуючий армійським угрупованням. У 1934 році – лідер «Великого походу» з атакованої гомінданівською армією радянської республіки в Цзінганшані в провінцію Шаньсі. Під час війни з Японією був тяжко поранений. З 1939 до 1942 року знаходився на лікуванні в СРСР.
(Під час перебування в СРСР безумовно опрацьовувався спецслужбами. Через цей етап пройшли всі керівники КНР!).
З 1945 року – член ЦК КПК Відзначився у боях з гомінданівцями в Маньчжурії і взятті Пекіна. Відомо, що Лінь Бяо був проти участі КНР в Корейській війні. У 1954 році був призначений заступником прем’єра КНР. Після усунення у 1959 році за критику Мао маршала Пен Дехуая Лінь Бяо стає міністром оборони КНР. Під час «культурної революції» тільки завдяки армії вдалося підтримувати відносний порядок в країні. Ось тоді загострились відносини між Лінь Бяо і групою у справах культурної революції (ГКР).
У 1970-1971 рр. стались події, які свідчили про нову кризу всередині китайського керівництва. У березні 1970 року Мао прийняв рішення про перегляд Конституції КНР і висловив намір скоротити посаду Голови КНР (президента). Фактично пропонувалось встановити в країні одноосібну диктатуру. (На той час Мао вже мав 78 років!). Така пропозиція не влаштовувала ні Лінь Бяо, якому було 63 роки, ні керівника ГКР Чень Бода.
Та Мао – неперевершений майстер політичних інтриг і усунення конкурентів. Чисельні злети і падіння привчили його до недовіри навіть у ставленні до своїх найближчих соратників. Усунути маловідомого і такого, що достатньо скомпрометував себе в країні Чень Бода не було надто важким завданням. Складніше було усунути власноруч призначеного наступника Лінь Бяо, під керівництвом якого знаходилась багатомільйонна НВАК. Найпридатнішим варіантом була б загибель внаслідок нещасного випадку. Та міністра ретельно охороняють, і здійснити такий задум важко.
Цілком природно, що Лінь Бяо здогадувався про хмари, які над ним густішали. А тому готувався до втечі. У нього було два варіанти: Гонконг або СРСР. Найкращий засіб – особистий літак „Трайдент”. Це добре розумів і Мао Цзедун. Втеча прекрасно інформованого колишнього соратника його не влаштовувала. А от авіакатастрофа – цілком прийнятний засіб з арсеналу боротьби за владу. До того ж вона не вимагає багатьох виконавців, яких теж би довелось знищити, щоб „не виносити сміття з хати”. В гру включається сам Мао. Політ на південь під надійним приводом Лінь Бяо запланував заздалегідь. Не виключено, що за погодженням з Мао. Напередодні родинна вечеря у Мао на Нефритовій горі (офіційна резиденція керманича; під цією назвою операція і ввійшла в історію спецслужб). Бажано було б, щоб в літаку опинилась вся родина Лінь Бяо.
Закласти в літак вибуховий пристрій з годинниковим механізмом, відлік якого починався б після злету, механіку, який обслуговує літак, або охоронцю літака – складнощів не завдасть. Операція вступила в дію після нічного дзвоника на квартиру Лінь Бяо з канцелярії Держради, який очевидно означав попередження про прийняте рішення щодо можливого арешту (чи відставки!). В ніч на 13 вересня 1971 року Лінь Бяо вилетів з Пекіна. В літаку був його син – генерал Військово-Повітряних Сил, який, в разі потреби, міг віддати необхідне розпорядження, і його дружина Є Цюнь, теж офіцер НВАК.
Спочатку полетіли на північ. Але на запит щодо перетину кордону Москва не відповіла. Небезпечно – можуть збити! (Хоча засобам ППО, що знаходились в Монголії, відкривати вогонь по літаку Москва заборонила!). Довелось повернути на південь. Але в Китаї вже оголошена тривога і всі найближчі аеродроми закриті. І у цей час спрацював вибуховий пристрій, який відірвав у літака крило. Всі дев’ять людей, що знаходились в літаку, загинули миттєво. Деякі так і не прокинулись. Зброя на борту літака не застосовувалась. Літак до посадки не готувався. Все інше вже добре відомо. Тіла китайці не забрали, назвати прізвища загиблих відмовились, лише переконались, що живих серед них не залишилось. Мао ніякого інтересу до авіакатастрофи не виявив. Він тільки запитав: „А чому впав літак, палива не вистачило, чи пілот винен?” Очевидно, Мао було відомо, що літак заправлений не повністю. Для поповнення літака паливом вночі вимагалось би задіяти додаткових осіб і згаяти час, що Лінь Бяо не влаштовувало.
Про авіакатастрофу в Монголії китайська влада повідомила лише через рік, вже після візиту в Китай в 1972 році американського президента Ніксона. Довгий час мовчали про це і в СРСР.
Тільки 20 серпня 1973 року ЦК КПК прийняв рішення про посмертне виключення Лінь Бяо з партії, як „буржуазного кар’єриста”, „інтригана”, „контрреволюційного дворушника”, і „національного зрадника”.
Мао Цзедун помер 9 вересня 1976 року. Траурна церемонія тривала дев’ять днів і завершилась 18 вересня на площі Тяньаньмень перед колишньою резиденцією китайських імператорів. Відразу після смерті Мао була заарештована його дружина Цзян Цін та її соратники. Вирок у справі „четвірки” (ГКР) був оголошений тільки у 1981 році. Через десять років Цзян Цін, якій було 77 років, покінчила самогубством, знаходячись під домашнім арештом. Її земляк Кан Шен (справжнє ім’я – Чан Цунке) уникнув цієї долі, оскільки помер в грудні 1975 року теж у віці 77 років.
***
Інформація потрібна об’єктивна, своєчасна, а ще краще – упереджувальна. Тільки за цим критерієм оцінюється робота розвідки. Дієва розвідка здатна компенсувати відставання у розвитку економіки і недостатню боєздатність збройних сил. Держави, які намагаються впливати на хід світового розвитку, не шкодують грошей на утримання розвідки на належному рівні. Нелегальні резидентури і резидентури під прикриттям офіційних закордонних представництв таких країн діють фактично в усіх куточках земної кулі. Боротьба з ними малоефективна, бо замість ліквідованих організацій незабаром з’являються нові, краще законспіровані, виявити діяльність яких важче, ніж тримати під контролем вже відомі, через які можна впроваджувати оманливу інформацію, щоб змусити противника прийняти хибне рішення. До того ж противник завжди може у відповідь завдати шкоди нашим розвідувальним органам. І ще не відомо, хто від цього втратить більше... За мовчазною згодою, держави терплять дію іноземних розвідок на своїх територіях, намагаючись тримати їх під контролем, і втручаються в їхню роботу лише за певних політичних обставин.
Останнім часом все більшу частину необхідної для прийняття політичних рішень інформації провідні держави світу отримують за допомогою преси, супутників, радіо – і радіотехнічної розвідки, корабельної і авіаційної. Але агентурна розвідка все ще залишається майже єдиним засобом отримання документальної інформації (копій грифованих офіційних документів). Для перевірки і обробки розвідувальної інформації створені величезні аналітичні центри, обладнанні найсучаснішою електронною апаратурою і укомплектовані висококваліфікованими кадрами. Розроблені спеціальні програми співставлення окремих даних, які майже безпомилково визначають дійсність чи хибність інформації, що надійшла з різних джерел розвідки. Якщо чогось бракує, негайно ставиться завдання відповідним ланкам розвідки, виконання навіть частини якого знімає питання про достовірність.
***
Звичайно, що у Пекіні дипломатичні представництва будь-якої країни займалися розвідкою саме Китаю. Контакти дипломатів різних країн з метою перевірки чи уточнення тієї чи іншої інформації – звичайна повсякденна практика. Щоб з’ясувати яке-небудь питання, треба й самому бути готовим розповісти що-небудь, що може зацікавити співбесідника. Тому кожний дипломат зранку переглядав всю доступну місцеву і закордонну пресу, прослуховував закордонні радіопередачі про Китай, намагаючись видати почерпнуту таким чином інформацію за власне бачення розвитку подій. Для того, щоб усвідомити таку практику, багато часу не вимагалося. І вже незабаром я доповнював іноземного колегу іншими матеріалами з того самого джерела. Моя інформованість була поміченою у дипкорпусі, особливо серед військових, і мене частіше стали запрошувати на прийоми, обіди, зустрічі. Цьому сприяло також те, що іноді мені доводилося перекладати на англійську, китайську та російську мови. Все це давало мені додаткову інформацію.
Траплялися і курйозні випадки. На одній з нарад у посла я виклав власну точку зору на якусь важливу подію, яка майже дослівно співпадала з текстом таємної телеграми, яку резидент щойно відіслав у Москву. Після наради він викликав мене і шифрувальника до себе, щоб з’ясувати, яким чином ця телеграма потрапила до мене. Представити матеріали, на підставі яких я дійшов такого ж висновку, було не важко. А резидент виношував цю ідею кілька тижнів і вважав своє відкриття надзвичайно оригінальним. Після цього мені було «довірено» щоденно готувати оглядову телеграму (5-8 сторінок тексту) про розвиток військово-політичної ситуації в Китаї, що вимагало кілька годин напруженої роботи. (Щоправда, частину матеріалів для телеграми по своїм напрямкам представляли також інші розвідники). Телеграму, звичайно, підписував резидент, який не завжди погоджувався зі мною і змінював той чи інший абзац на свій лад. Якщо питання мало принциповий характер, то я, як і будь-який інший оперативник, мав право написати власну телеграму або доповнити спільну власною точкою зору. Іноді я користувався цим правом, що, звичайно, не могло подобатися резиденту. Зокрема, я категорично спростував переконання резидента, що американці (перед приїздом Ніксона у Китай, 1972 рік) начебто домовилися про передачу Китаю Тайваня. Я ж доводив, що принаймні у двадцятому столітті Тайвань китайським не стане.
***
Дипломатичні представники ворожої країни завжди знаходяться під особливо жорстким контролем місцевої контррозвідки. Якщо будь-якого дипломата контррозвідка розглядає як потенційного розвідника, то що тоді казати про помічника військового аташе? Нагляд за цією категорією особливо пильний. Я не пригадую випадку, щоб при виході за ворота посольства я не мав би за собою «хвоста». Хіба що, коли я повідомляв по телефону про свій терміновий візит до якого-небудь іноземця. У ті роки легкових машин у Пекіні майже не було. А тому спостерігати роботу машини з бригадою контррозвідки, яка невідривно рухається за тобою на відстані 100-150 метрів, було навіть цікаво. Важче виявити піших контррозвідників серед моря китайців, для яких поява «довгоносого» («да-біцза» – саме так вони називають будь-якого європейця) завжди виглядала як циркова вистава. Тому китайська контррозвідка робила все можливе, щоб утруднити користування підозрілих у «шпигунстві» дипломатів власною машиною. Довелося і мені пережити цю проблему. Незважаючи на те, що я мав міжнародні права водія, китайці ввели правило, що обміняти їх на китайські права можна лише після спеціального медичного огляду. І навіть, коли немає жодних обмежень, то за їхніми «правилами» до керма машини можна допускати лише тих, у кого тиск крові не перевищує 140 мм. І хоча у мене зроду не було більше 125 мм, китайські лікарі доводили, що у мене тиск 145 мм, виписували пігулки і пропонували прийти через місяць. Так повторювалося кілька разів. Доводилося користуватися водієм апарата (в апараті ВАТ було два водія: Колосов і Гришаков), які відвозили мене на зустріч, а у посольство я повертався міським транспортом. Це завдавало зайвого клопоту і контррозвідці, бо за машиною теж треба пильнувати, і за мною однієї бригади не вистачало...
Китайську контррозвідку свого часу навчали в радянських спецшколах. Нічого особливо нового в її арсеналі не було. Хіба що більше стаціонарних постів у місті, які по телефону інформували про проїзд або находження поблизу «іноземного об’єкта», та застосування велосипедів бригадами спостерігачів. Основне завдання контррозвідки – взяти під контроль місцевих громадян, які мали контакт з іноземцем. Як тільки контакт було зафіксовано, бригада переключалась на спостереження за місцевим жителем. Тому, щоб розсіяти бригаду, досить було 1-2 хвилини поговорити з «підходящим» для цього китайцем, а потім вже йти на виконання завдання.
Китайська контррозвідка, як і будь-яка інша, широко користувалася методом підстави. «Підстава» – це агент контррозвідки, який видає себе за доброзичливу до іноземної держави людину, що погоджується за матеріальну винагороду виконувати завдання її розвідки. Це робиться з метою викриття особового складу розвідувальної організації, методів її роботи і завдань, що стоять перед нею. Загалом, розвідка рідко користується послугами таких «доброзичливців» і тільки після їх ретельної перевірки (якщо для цього існують необхідні умови). Один з таких «доброзичливців» таємно переліз через паркан посольства і запропонував свої послуги. Резидент кілька днів вивчав його можливості і зрештою не тільки відмовився від послуг, але й запропонував залишити посольство у той самий спосіб, як і прийшов. (Китаєць, мабуть, розраховував, що його вивезуть у багажнику автомобіля).
Був такий «доброзичливець» і у мене. Якось в місті підійшов до мене молодик і попросив трохи грошей, «бо вже кілька днів не мав і крихти у роті», обіцяючи повернути гроші за тиждень, коли приїде його друг, або «відробити» (?) їх. Я дав йому кілька юанів і побажав успіху, не сподіваючись на повторну зустріч. Через тиждень у вікно однієї з машин нашого посольства була вкинута коробка від сірників з тією самою сумою грошей, яку я дав незнайомцю, і запискою, в якій було прохання передати цей лист дипломату, що їздить на машині з номером... (називався номер «Волги», якою переважно користувався я) і пропозицією ще раз зустрітися «у тому ж місці, у той же час і в такий самий день тижня». Коробку помітили в машині лише через кілька днів після того. Лист, зрозуміло, потрапив до резидента, який викликав мене, розпитав про те, коли і за яких умов сталася зустріч, вилаяв за те, що я не доповів про цей випадок, і запропонував зустрітися з китайцем ще раз. Конспіративність призначення зустрічі і наполегливість «випадкового» знайомця свідчила за те, що скоріше за все ми маємо справу з контррозвідкою. Припинити наші стосунки ми завжди зможемо. Помічник військового аташе – майже офіційний розвідник, і з цього боку складу нашої організації ми не розкриваємо. До того ж, зможемо дещо з’ясувати про наміри і методи роботи китайських КРО («контррозвідувальних органів»). Операція була підготована за всіма правилами, і я вийшов на зустріч. Китаєць, назвемо його «Сянь», чекав на мене в обумовленому місці. Щоб виключити підслуховування і зйомку захованою камерою, я велів Сяню сісти в автобус, проїхати три зупинки і чекати в одному кварталі від зупинки у невеличкому сквері. Я вже був на місці, а Сяня все ще не було. З’явився він тільки через півгодини, пославшись на перевірку відсутності «хвоста». Це ще раз свідчило про вірність нашої підозри. Сянь подякував за допомогу, розповів про те, що у нього є надійні хлопці – студенти, як і він сам, які ставлять за мету повалення маоїстського режиму. Що він може організувати озброєну групу з людей, які симпатизують Радянському Союзу і готові виконувати диверсійні завдання, але для цього потрібні «великі гроші». Це було несподівано, бо КРО, знаючи, що стратегічна розвідка подібною роботою не займається, такої дурниці пропонувати б не стала. Скидалося, що Сянь був звичайнісіньким шахраєм, який хоче заробити гроші на протистоянні двох великих держав. (Про існування в Китаї антимаоїстських угруповань у той час в газетах писалося багато). Послугами пройдисвітів і антидержавних заколотників розвідка не користується. Розмову з ним можна було б закінчувати, але для певності висновків планом операції передбачалося поставити йому контрольне завдання: з’ясувати характер відомого нам військового об’єкта у передмісті Пекіна. Сянь раптом скис і сказав, що таке завдання виконати не зможе, а іншого в плані проведення зустрічі не було передбачено. На свій ризик, я запропонував інше: зробити карту підземних сховищ, які на той час влаштовувалися під вулицями Пекіна (Китай посилено готувався до «підземної війни з північним агресором»). Перевірити таку карту, хоча б в окремих деталях, було б не важко, але таке завдання не було затверджене планом. Сянь раптом погодився і навіть розповів, як він це робитиме. Домовилися, що готову схему він передасть через обумовлене сховище у місячний термін. На виконання роботи я передав йому двісті юанів. Звіт про цю і попередню зустрічі було відправлено у Центр з запитом дозволу на проведення операції по отриманню схеми. Строк збігав, а з Центра «ні слуху ні духу». Напередодні операції надіслав ще одну телеграму. І знову мовчок. Такого у моїй практиці ще не було. Приймати матеріал без дозволу Центра заступник резидента заборонив (резидент в цей час був у відпустці), але було вирішено оглянути місце, не виходячи з автомашини. Сянь знаходився поблизу від місця, де мав бути матеріал. Помітивши мене в автомашині, кивнув головою у бік обумовленого місця... Більше зустрічі з ним не було. Потім я запитував у Центрі, чому не було дозволу на проведення операції? На мене подивилися з подивом і у свою чергу запитали, а чому я не провів операцію на власну відповідальність?
Добре відомо, що обстановка у столиці значно відрізняється від периферії. Щоб мати більш об’єктивну інформацію про стан справ у державі, необхідно хоч іноді відвідувати інші місця. Мені ще щастило: як помічник військового аташе, я двічі на рік (на День Збройних Сил і річницю Жовтня) їздив покладати квіти на могили наших бійців і добровольців, що загинули у Китаї.
Такі могили були в Ухані, Гуанчжоу і Даляні (колишній Дальній). Крім того, мені вдалося побувати у Наньцзіні, Ханьчжоу, Шанхаї (зупинявся у тому самому готелі «Хепін», де перед війною жив Зорге; цього прізвища китайці, звичайно, ніколи не чули). Кілька разів бував своєю автомашиною в Тяньцзіні... З кожної поїздки привозиш велику купу місцевої преси і вражень, обробки яких вистачає на написання однієї-двох інформаційних довідок. Ще й зараз тривожать серце і душу фотокартки і слайди, привезені з цих китайських «екскурсій».
***
У 1970 році літав у Ханой. Начебто на святкування двадцятої річниці Варшавського договору. Наша військова допомога В’єтнаму, через блокаду американцями Тонкінської затоки, йшла через Китай. Але почавши зближення з США, Китай все більше обмежував наші поставки, посилаючись на перевантаження залізничної колії. Крім того, складалося враження, що частина нашої техніки потрапляє до китайців, хоча В’єтнам заперечував таку можливість, посилаючись на те, що вагони приходять опломбованими російськими пломбами. Треба було перевірити. У Ханої я пред’явив документи начебто на щойно відправлений вантаж, попросивши дозволу бути присутнім при розвантаженні вагонів у Ханої. Спочатку в’єтнамці погодилися, але потім, пославшись на пошкодження моста через Чорну річку, виявилося, що зробити це неможливо, але мене запевнили, що «вантаж прийшов повністю і у відповідності з документами». Насправді ж, цей вантаж ще навіть не перетнув російсько-китайського кордону...
Про В’єтнам теж можна було б розповідати довго... Коли температура піднімається вище +36 0С, не хочеться дихати, бо наче парою опалюєш легені. Вікна у посольстві цілодобово закриті фіранками, а електричне освітлення ввімкнене. З кондиціонерів струмочком цвіркотить вода. Під дахом крутяться пропелери вентиляторів. У спальних кімнатах теж, хоча це майже не дає прохолоди. Від комах вночі доводиться захищатися пологом, але від нього дихати ще важче. У шафах постійно горить електрична лампочка, бо інакше одяг може запліснявіти. Усю ніч за вікном шерехтить падаючий пальмовий лист, який діти збирають ранком на паливо. В’єтнамські дівчата значно гарніші за китаянок і чимось нагадують українок: повногруді, круглолиці, кароокі, з довгим хвилястим смуглявим волоссям до пояса. Звичайна сімейна картина: попереду на рамі чи на додатковому стільці велосипеда дитина, позаду на багажнику – худенький маленький чоловік, а педалі крутить струнка міцна жінка... Відвідав машиною Хайфон. Дорогі вузенькі, тільки де-не-де можна роз’їхатися стрічному транспорту. Обабіч – величезні кладовища понівечених вантажівок радянського, чеського, німецького, угорського виробництва, або заводське устаткування у розбитих ящиках, яке ніколи не було і вже мабуть не буде змонтоване. Навіщо така допомога? У Ханої на своє величезне здивування зустрів Володимира Голофаста, зі Львова, з яким разом вчився ще у Ленінградській академії. Він теж помічник військового аташе. Виходить, що доля у нас склалася майже однаково...
На аеродромі у Пінсяні, де робив посадку китайський АН-24, вперше побачив винищувачі китайського виробництва F-6. Кількох поглядів було достатньо, щоб оцінити тактико-технічні можливості цього «файтера» з двома двигунами під крилом. Він не міг бути ні всепогодним, ні тим більше – носієм ядерної зброї. Звичайнісінький дозвуковий літак повітряної підтримки. У нас достовірних даних про нього на той час ще не було. Стало зрозумілим, чому у розвідку беруть представників різних видів збройних сил. (Хоча через це теж виникають проблеми: у Йорданію військовим аташе направили мого однокашника Малозьомова, колишнього моряка. Через півроку король Хусейн, очевидно під тиском американців, висловив своє нерозуміння радянської політики, коли у сухопутну країну призначають військовим аташе моряка». Малозьомова довелося передчасно відкликати з країни).
***
Розвідник тільки тоді чогось вартий, коли у нього є надійні джерела інформації. Загалом, розвідку головного противника легше вести з території третьої країни, де протидія контррозвідки слабша – адже іноземна розвідка не загрожує національній безпеці такої країни. Але з кожної резидентури насамперед вимагають інформацію саме про країну перебування. У Китаї майже неможливо собі уявити місцевого агента, завербованого безпосередньо у цій країні. Завербувати іноземця – можливо. Мені вдалося залучити до співробітництва секретаря канцелярії військового аташе Бірми сержанта Джеса. Під час поїздки до однієї з військових частин НВАК, організованої управлінням зовнішніх зносин МО Китаю, я познайомився з ним. Кілька разів він приходив у наше посольство разом зі своїм військовим аташе. Поки військові аташе обмінювалися думками у кабінеті, я гуляв з ним у парку і міг досить відверто розмовляти. Зрештою, раз на місяць він за гроші став передавати мені зайву копію звітів військового аташе своєму керівництву про розвиток ситуації в Китаї і можливого впливу цих подій на китайсько-бірманські відносини. Зрозуміло, що документ друкувався бірманською мовою. Як виявилося згодом, в ГРУ не було перекладача з цієї екзотичної мови. Через два-три місяці з Москви попросили супроводжувати документи перекладом на англійську. Така вимога суттєво ускладнювала роботу. Справа у тому, що секретар міг залишати посольство, де він жив, тільки з дозволу посла або військового аташе. Тому мені доводилося приїздити до нього пізно увечері, коли у посольстві вже нікого не було. Він перекладав мені текст документа англійською, а я все записував. Потім дома перекладав з англійської на російську і докладав переклад до офіційного документа. Звичайно, основний зміст звітів зводився до переказу слухів, що циркулювали у дипломатичному корпусі, і інформації з офіційних китайських джерел. Для нас це не становило особливого інтересу, але було відомо, що після повернення у Рангун секретар займе досить солідну посаду у бірманському МО. На представлені мною документи щодо зарахування секретаря агентом ГРУ довго не було відповіді з Москви. Повернувшись після відпустки, резидент умовив мене не наполягати на вербуванні, посилаючись на те, що «агентів ГРУ в Рангуні досить» і що не варто марно витрачати гроші... Так, на догоду резиденту, я залишився без відповідної нагороди. Через рік після мого повернення з Китаю керівництво ГРУ попросило мене дати більш повні дані на Джеса і його фотографію. Звичайно, я виконав прохання, хоча і розумів, що фактично це було «загрібання жару чужими руками». Багато років по тому, після зради генерала Полякова, про що мова піде далі, мені стала зрозумілою політика керівництва ГРУ.
В ГРУ Бірма вважалась Клондайком Східної Азії. У відрядження до цієї країни посилали тільки особливо довірених керівництву осіб. У Рангуні на ту пору працював ставленик Полякова і генерал-лейтенанта Ізотова (Начальник управління кадрів ГРУ – Заступник начальника ГРУ, у минулому –- відповідальний працівник ЦК КПРС) Едуард Хавінов, який постачав дешеве за міжнародними цінами бірманське золото і коштовні «сувеніри» керівництву ГРУ і ЦК. Йому не потрібні були нові агенти, які вимагали б зайвої витрати сил і часу і могли б давати протиречиву інформацію, яку доводилося б перевіряти, пояснювати... І тим більше не потрібні були нові офіцери ГРУ, які могли б звернути увагу на протиправну діяльність резидента...
Як підбиралися кадри для виконання таких функцій, мені стало зрозумілим після того, як резидент доручив мені, як секретарю об’єднаної партійної організації резидентури, написати чернетку «політичного листа» на ім’я Ізотова, у якому необхідно було висвітлити ідейно-політичний стан організації і кожного комуніста зокрема по перебігу поточного кварталу. Я вперше чув про існування такого документа, а тому попросив дати мені проглянути попередній лист. Нічого більш ганебного у своєму житті мені читати не доводилося. З листа випливало, що незадовільний стан роботи в резидентурі обумовлений тим, що ніхто самовіддано працювати не хоче, що майже у кожній родині існують серйозні проблеми, які заважають роботі, що більшу частину свого часу офіцери витрачають на власні матеріальні інтереси, що їх звіти про роботу здебільшого – «липа», що резиденту немає на кого спертися і т.п... Для підтвердження таких висновків приводилися факти і повідомлення «джерел» про кожного офіцера. Щось подібне, зовсім несправедливе, писалося і про мене. Стало зрозумілим, що значну частину «інформації» було отримано від резидентури КДБ (між собою ми називали їх «сусідами») і від своїх офіцерів, які доносили резиденту про почуте... Якщо щось подібне пишеться у всіх резидентурах, то як взагалі може працювати розвідка? Але ж на такому фоні дуже просто зробити собі кар’єру! І це за умови, що нас вчили бути кришталево принциповими! Як резидент додумався дати мені прочитати, а тим більше – написати, подібного листа? Чи це була перевірка на зговірливість? Якщо так, то я її не витримав. Я виклав лише позитивні факти, пославшись на те, що інше мені не відомо. Більше подібних доручень резидент мені не давав...
Виявився я причетним і до ускладнення «міжнародних відносин». Сталося це, коли мені довелося залишитися за військового аташе, який був у відпустці. Приїхав якось до мене з візитом сирійський військовий аташе, обмінялись думками, і раптом він почав швидко збиратися.
- Якісь проблеми?
- Та мені ще сьогодні треба, за дорученням дуайена (на той час ним був військовий аташе Болгарії), замовити ресторан для проводів албанського аташе, і розіслати всім запрошення. Добре, що хоч тебе це не торкається...
- А хто влаштовує прийом?
- Військова асоціація.
- А хіба радянський аташат не є членом асоціації?
- Так у вас же немає дипломатичних відносин з Албанією...
- Це так, але дуайен не може ігнорувати члена асоціації. Це вже моя справа: піти на прийом чи ні.
Розгублено дивиться на мене.
- Я повинен порадитись з дуайєном...
- Звичайно, але не забудь передати йому мою думку з цього приводу.
Через пару годин знову приїздить.
- Дуаєн вважає, що ти правий, але албанець каже, що не прийде на обід, якщо на ньому буде присутній радянський аташе. А вже запросили й представників міністерства оборони Китаю... Може ти все-таки не прийдеш?
- Тепер обов’язково прийду.
Прийом, на якому неодмінно були б недружні на адресу Радянського Союзу висловлювання, не відбувся. Китайці і албанці змушені були обмежитися лише двосторонніми заходами. Після цього випадку до мене у дипкорпусі стали ставитися цілком серйозно.
***
Не обійшлося без проблем в моїх стосунках і з китайською владою. Якось під час мого чергування, у Посольство на велосипеді зробив спробу проїхати китайський громадянин. Вартовий збив його з велосипеду, але він вже був на території посольства, кликав на допомогу і пручався з вартовими, які намагалися витягти його за ворота. Я поспішив йому на допомогу. Зав’язалась справжня сутичка. По сигналу вартових прибігла ціла команда і мене разом з невдахою-китайцем витягли за ворота. Китайця швидко скрутили, впхнули в автомашину і відвезли «у невідомому напрямку». Мене у посольство не впускали до появи представників МЗС. Поруч стояв якийсь військовий і розмазував по обличчю кров, яку начебто я пустив йому, вдаривши по носі. Його і мене фотографували «кореспонденти». З’ясувавши обставини випадку, мене відпустили, але попередили, що «пролиту китайську кров у Китаї не прийнято прощати». Завершилося все обміном нотами. Персоною «нон-грата» мене не оголошували.
Було й таке. Я і помічник військового аташе Чехословаччини Владислав Вечорек, разом з дружинами, вечеряли у ресторані. Додому поверталися у моїй машині. За звичкою, я вибрав ще не відому мені дорогу. Вона виявилася переритою, у зв’язку з будівництвом Пекінського метро, яке споруджувалося відкритим способом. Після дощу дорога була слизькою. Машина з’їхала вниз, а при підйомі - забуксувала. Вирішили повернутися заднім ходом. Але дорогу нам вже перекрили китайці, які звинуватили нас у тому, що ми проникли на «закритий об’єкт». Прошу дати мені змогу подзвонити у Посольство і повідомити про затримання. Не дозволяють і кажуть, що зараз відбудеться мітинг, на якому ми повинні вислухати все, що вони про нас думають. Натовп швидко збільшувався, чекаючи на команду. Кажу, що одна з жінок вагітна і це може їй зашкодити, прошу викликати поліцію або представника МЗС. Минула година. Вже зовсім смерклось. Нарешті з’явився поліцейський, який сказав, що я проїхав на знак забороненого проїзду. Прошу показати цей знак. І неозброєним оком видно, що знак щойно встановлено. Після дощу, а він – сухий. Як не соромно брехати. Тоді мені заявили, що був вартовий, який подавав знаки зупинитися. Я його не бачив (бо його й не було!), але що це за вартовий, який не може захистити «закритий об’єкт»? Знову вимагаю можливості повідомити посольство. Нарешті дозволили, а після дзвінка невдовзі і відпустили.
Щось подібне сталося, коли в колоні вантажівок я проїхав на територію будівництва нового приміщення міністерства оборони КНР. Кажуть: проїхав на заборонений знак.
– Але ж я їхав у колоні автомашин!
– Там був напис: «іноземцям проїзд заборонений».
– Китайською мовою? А якщо я її не знаю?
– Але ж ви її знаєте!
– Напис старий, забруднений, половини ієрогліфів не розібрати. До того ж, такого знаку немає навіть у ваших правилах дорожнього руху!
– Ви занадто зарозумілий і не шануєте наші порядки. Ми будемо вас виховувати!
І так багато разів. Звичайно, якби я їхав на спеціальне завдання, то не робив би таких дурниць. Але чи може розвідник жити тільки по заздалегідь продуманому плану?
***
Довелося мені підтримувати зв’язок і з нелегалом. Це був молодий китаєць, який з багатьма тисячами інших, втікаючи від «культурної революції», таємно перейшов через кордон у Радянський Союз. Такі особи, щоб отримати «вид на проживання», майже завжди попадають у поле зору оперативної (прикордонної) розвідки. Після відповідної роботи, він дав згоду на кілька місяців повернутися у Китай і виконати завдання розвідки.
За суворими вимогами конспіративності, агент може бути на зв’язку тільки у одного розвідника – його керівника. У нашого резидента існувала своя, не передбачувана ніякими правилами, логіка. Чи то через недовіру до безпосереднього виконавця, чи то з метою побачити у роботі кожного з своїх підлеглих, він «пропустив» через цього агента майже всю резидентуру. Зрештою, хтось із розвідників, а може і сам нелегал, потрапили у поле зору китайських КРО. Через деякий час характер донесень агента суттєво змінився, що вказувало на його роботу під наглядом КРО. Перебуваючи у Москві, я доповідав Начальнику Далекосхідного управління ГРУ генерал-лейтенанту К.Є. Сєськіну, що справа йде до провалу, і що найближчим часом цілком ймовірне затримання агента і розвідника під час чергової зустрічі. Інформація, яку ми зараз отримуємо від агента, не має суттєвої вартості, його можливості обмежені, а тому за краще і для нас і для нього на зв’язок більше не виходити...
– А це вже не ваша справа. Ми зараз зацікавлені навіть у провалі. В ЦК КПРС вважають, що ГРУ марно витрачає гроші і в Китаї працювати боїться. То ж нехай бачать, що це не так!
Сказано досить таки відверто. Так мені відкрилася ще одна таємниця того, як «бережуть мундир» у верхніх ешелонах влади. Саме після цієї розмови мені було доручено передати агенту радіостанцію і велику суму грошей.
У темну літню ніч на кільцевій дорозі на північ від Пекіна мене, одягнутого як природного китайця, «викинули» з машини, у якої був відключений стоп-сигнал, щоб на відстані не можна було зафіксувати її зупинку. Призвичаївшись до темряви, відшукав місце, де треба було закопати передачу. Обстановка навколо була спокійною. Повернувся до дороги і став чекати іншу машину, на якій повинні були привезти помічника з пакунком. Ситуація повторилася. Переконавшись у повній відсутності людей, ми зняли ножами дернину і поклали її на простирадло. Тими ж ножами швидко викопали необхідне заглиблення і засунули у нього передачу. І раптом на відстані 50 метрів зовсім з протилежного боку з’являється вантажівка, яка фарами світить прямо на нас. У темряві ночі нас видно як на екрані, щоправда – за ріденькими кущами. Але якщо хтось із прибулих відійде убік? Ми припали до землі, боячись ворухнутися, щоб нас не помітили. Розмовляють досить голосно. Щось завантажили у кузов і хвилин через 10 від’їхали. Знову довелося звикати до темряви. Потім засипали яму з пакунком землею, накрили дерниною, утрамбували. Зайву землю зібрали у простирадло. Її виявилося багато: удвох ледве підняли. Пішли у бік кільцевої дороги. Землю потроху висипали у ручай. Машина, яка повинна була нас забрати додому, вже проїхала хвилин 15 тому. По запасному варіанту ми повинні були повертатися пішки, начебто «після нічної прогулянки у парку». Вартові китайці біля воріт посольства здивовано подивилися у наш бік. Доповіли резиденту про виконання операції, написали звіт і лише після цього пішли спати. Вже починало розвиднюватися...
За три місяці після цього, під час зустрічі з Лі Хунси (таким було справжнє ім’я агента) були затримані і оголошені «персонами нон-грата» Семенов, Марченко (справжнє прізвище Шарітун) разом з дружинами і Колосов (саме він допомагав мені закопувати радіостанцію). Їх протримали в поліції понад добу. (Власне кажучи, на зустріч виходив лише Семенов, а решта – прикривали операцію поїздкою у ресторан). Так ми переконали ЦК КПРС у тому, що не боїмося працювати у Китаї.
***
Останнім часом з’явилося багато спогадів колишніх розвідників і контррозвідників. Нічого дивного: професія хоч і важка, але романтична. Не кожний здатний її витримати. Багато моїх товаришів спилися, потрапили у психіатричні лікарні або взагалі передчасно пішли з життя. Хотів би зауважити тільки одне. Автори, переважно керівники служби, намагаються переконати читача у тому, що висот свого положення вони досягли абсолютно чесно і виключно завдяки своїм здібностям. Звичайно, без здібностей у розвідці немає що робити. Але крім здібностей необхідно мати ще родинні чи кланові зв’язки, або поступатися суттєвими моральними принципами. Це – моє тверде переконання.
***
Своїх “знайомих” я «передав» іншому новому помічнику – капітану Захарову. І у березні 1974 року, разом з родиною, виїхав поїздом через Маньчжурію у Москву. Моє понад чотирирічне перебування у Китаї на цьому завершилося. Яке основне враження, що стало надбанням за роки праці у Китаї? Коли я ще вчився в академії, старші товариші казали, що ця країна винятково складна для нашої роботи, що китайці мислять зовсім інакше, ніж ми – європейці, що їм не можна довіряти і таке інше...
Я полюбив цю країну за надзвичайну працьовитість і талановитість населення, за їх шану до власної історичної спадщини і культури... Дивувало тільки одне: як китайським лідерам вдається керувати країною з понад мільярдним населенням? На моє запитання: «яким чином за порівняно короткий строк вдалося повернути весь народ від палкої дружби з Москвою і відкритої ворожнечі до США на абсолютно протилежний курс?», один знайомий китаєць відповів мені так: «За тисячі років досить важкого існування ми переконалися у тому, що вижити можна тільки ідучи разом. Не варто замислюватись над тим, у якому напрямку нас ведуть. Головне – не відхилятися від основної течії».
А. Варварич.
КНИГУ: Варварич А. Житіє… на зламі тисячоліть (Роздуми полковника ГРУ). – К.: Видавництво «Марія», 2015. – 408 с., іл. – (Спецслужбы в войнах ХХ века) / Електронна версія. ISBN 978-966-97441-2-8 МОЖНА ЗАВАНТАЖИТИ:
Метою «церкви програмістів» Aryan Softwerk є колективне досягнення Царства божого шляхом розробки софту для самоорганізації шляхетних духовних демосів – арійських церков. Розробка церковного софту –...
Китай 1960-х – 1970-х очима офіцера ГРУ і дипломата
Світ:
Спецтема:
Хіба ми не бачимо, що і в наш час існують сили, які хотіли б зупинити розвиток суспільства або повести його іншим шляхом, аби зробити з нас роботів чи рабів, ще більш безправних, ніж були наші предки. Чому стрімко зростає кількість насильників, позбавлених почуття моральності?
02varvarich.jpg
Варварич А. Житіє… на зламі тисячоліть (Роздуми полковника ГРУ). – К.: Видавництво «Марія», 2015. – 408 с., іл. – (Спецслужбы в войнах ХХ века) / Електронна версія. ISBN 978-966-97441-2-8
Формування блоку ЄС–РФ–Китай
«Союз ЄС і РФ об’єктивно оснований на потужних політичних, економічних і корупційних інтересах, а також на наявності спільного противника – США.
До союзу ЄС–РФ тяжіє Китай, зацікавлений в російських військових технологіях, природних ресурсах і територіях. З другого боку, Китай важливий для ЄС і РФ як планетарна фабрика і військова потуга антиамериканського спрямування. В обмін на дружбу проти США Москва готова поділитися з Китаєм не тільки технологіями і ресурсами, а й територіями.
Формування блоку ЄС–РФ–Китай неминуче означає творення потуги, сильнішої за США. Якщо простіше, то йдеться не тільки про припинення американського лідерства, а й руйнування Сполучених Штатів та утилізацію переможцями їхніх залишків.
Про загрозу Євразійського блоку майже 20 років тому застерігав Збігнєв Бжезінський. Зокрема, він писав: «Існує також можливість – хоча і малоймовірна, але її не можна повністю виключити, – серйозного перегрупування сил в Європі, що полягає або у таємній німецько-російській змові, або в утворенні франко-російського союзу... Сукупна євразійська могутність значно перекриває американську» [1]. Ця «малоймовірна можливість» уже реалізувалася в найгіршому для США варіанті, а саме в утворенні осі Париж–Берлін–Москва–Пекін. Якщо вона остаточно сформується, то це кінець США не тільки як світового лідера, а й як цілісної держави» [2].
Як розвивався Китай у ХХ столітті і як розвивалися відносини між СРСР і Китаєм? Які були стосунки між Мао Цзедуном і Сталіним, та між Мао Цзедуном і Хрущовим? Пропонуємо уривок з мемуарів Антона Варварича, полковника ГРУ, який у 1969 – 1974 рр. працював у Китаї на посаді помічника військового, військово-морського і військово-повітряного аташе Посольства СРСР в Китаї.
ПЕКІН
(розділ подається зі скороченнями; повний текст в книзі «Жітіє… на зламі тисячоліть. (Роздуми полковника ГРУ)»)
Світ, хоч і поволі, але невпинно сповзає в епоху глобалізації, коли майбутнє цивілізації визначається подіями, що відбуваються в п’яти-шести найвпливовіших країнах, від яких у тій, чи іншій мірі залежать всі інші. Початком цієї епохи безумовно слід вважати ХХ століття. Перша і Друга світові війни, революційні події в Росії, вихід на світову арену Китаю і розпад однієї з найпотужніших країн світу СРСР – події, які вплинули на долю сотень мільйонів людей, і зрештою корінним чином змінили стан і вигляд сучасного світу. Китай, до якого ще зовсім недавно ставились як до другорозрядної країни, раптом змусив рахуватися з собою все світове суспільство. Зрозуміти і оцінити майбутнє держави, в якій проживає четверта частина населення Землі, а відповідно і її політику, неможливо без аналізу відносно недавнього минулого цієї країни. І хоча говорять, що «Схід – справа тонка…», проте ключ до розуміння законів розвитку китайського суспільства схований вже й не так глибоко, якщо врахувати, що останні п’ятдесят років країна керувалась добре нам всім відомою комуністичною доктриною, яка визнає лише єдину спільну думку, жорстку дисципліну і безумовне підпорядкування верховному керівнику, який знаходиться біля керма державою пожиттєво, а його наступника визначають внаслідок домовленості або жорстоких інтриг між найодіознішими фігурами із найближчого оточення колишнього авторитарного лідера. Вся ця процедура часто нагадує палацовий заколот в монархічній державі. Навіть незначне відхилення від цієї системи або її найменша критика вела за собою жорстоке переслідування, включаючи й членів родин відступників. Повернення репресованих до нормального життя навіть через багато років практично виключалось.
Сказати, що Китай – екзотична країна, це ще не сказати нічого нового. А між тим, на кожному кроці тут стикаєшся з незвичними для тебе явищами, стосунками людей, природними умовами, які, безумовно, впливають на формування світогляду кожної людини з самого раннього віку, що лише з набуттям життєвого досвіду починаєш розуміти. В Китаї життєвий досвід кожної суспільної ланки і кожної людини побудований на відмінних від наших підвалинах. І хоча логіка мислення залишається загальнолюдською, кінцеві висновки нерідко мають протилежний характер. Звідси й твердження тих, хто знає Китай поверхнево, що китайці думають інакше і що довіряти їм не можна. Це зараз всі добре розуміються на східному календарі, а на той час для мене було дивно взнати, що народився я в рік синього пса і що мої відносини з іншими «тваринами» запрограмовані так само глибоко, як і стосунки між знаками зодіаку…
(За легендою, перед смертю Будда запросив до себе всіх тварин, але прийшли тільки дванадцятеро: Пацюк, Бик, Тигр, Кіт, Дракон, Змія, Кінь, Коза, Мавпа, Півень, Собака і Свиня. На подяку, Будда назвав роки східного календаря їх іменами... П’ять стихій, з яких складається світобудова, за східною філософією, теж по черзі мають переважний вплив на те, що відбувається на Землі: метал (роки, які закінчуються на 0 і 1 – білі), вода (2 і 3 – чорні), дерево (4 і 5 – сині), вогонь (6 і 7 – червоні) і земля (8 і 9 – жовті). Перший рік кожної стихії – чоловічий – «Янь», другий – жіночий – «Інь». На відміну від нас, китайці бачать дерево – синім, а море – зеленим).
Залишивши дітей, не з власного бажання, у Москві та Києві, ми прибули у Пекін відразу після Жовтневих свят 1969 року. Довга дорога з бідним краєвидом від летовища до вул. Радянського Посольства, яка зараз називалася Фаньсюлу (вул. Боротьби з ревізіоністами, саме так китайська пропаганда вже кілька років називала Радянський Союз) могла б засмутити будь-кого, хто вперше опинився у Китаї. Ні дерев, ні тварин, ні навіть трави не видно. І чоловіки і жінки одягнуті майже однаково: сині або чорні бавовняні штани і така сама куртка чи піджак. У військових, а їх досить багато, одяг подібний, тільки зелений. У цивільних взуття переважно з тканини, військові рядового складу – у кедах. Жінки коротко острижені, простоволосі, чоловіки – у кепках, військові – у кашкетах.
Будинки, паркани, тротуари, одяг і навіть обличчя людей начебто вкриті шаром пилу, за яким не можна розглядіти ні їхніх думок, ні емоцій. Містом їхати майже не довелося, бо Посольство СРСР знаходиться на самому північно-східному куті прямокутного Пекіна, якраз біля дороги, що веде в аеропорт. Всі вулиці міста прокладені з півночі на південь і з заходу на схід. Щоб попасти з однієї точки міста в іншу, досить зробити лише один поворот на 90. Вечорами місто занурюється у темряву. Освітлена тільки центральна вулиця Тяньаньминьцзє («Вулиця, яка веде до воріт Небесного спокою»).
Територія посольства досить велика: близько двох кілометрів по периметру. Обнесена високим кам’яним парканом. Біля воріт чергує двоє військових, ще по одному, а то й по двоє – на кожному розі паркана. Вони слідкують за тим, щоб ніхто з місцевих жителів не мав недозволених контактів з ревізіоністами.
Посольство як зелена оаза у сірій пустелі: у центрі – великий тінистий парк над ставком, бруковані алеї з альтанками, зручними лавками у затишних куточках. Дивне поєднання китайської ландшафтної і російської паркової культури. По периметру розташовані п’ять триповерхових житлових будинків, клуб, школа, басейн. Прикрасою території були палац Посольства і окремий, відгороджений від інших споруд, будинок Торгпредства.
За часів дружніх відносин з Китаєм у радянському Посольстві і торговому представництві працювало до чотирьох сотень дипломатів і спеціалістів. На час нашого приїзду вся радянська колонія у Пекіні навряд чи налічувала двадцять п’ять осіб...
В Дипломатичній академії [3], дотримуючись марксистської філософії, ми добре засвоїли питання про роль особистості в історії окремої країни і вплив політичної влади на формування світоглядних позицій суспільства, що як відомо є основним чинником оперативної обстановки, від якої залежить успіх виконання розвідувальних задач. На той час Китай називали маоїстським, що вказувало на виняткову роль в цьому питанні керівника країни Мао Цзедуна. Коротко вважаю за доцільне нагадати основні моменти сучасної історії Китаю, щоб ви могли уявити про особливості нашого життя і роботи в цій країні.
Мао – типовий комуністичний лідер двадцятого століття, який прийняв естафету від одного з найодіозніших тиранів минулого – Сталіна. Після смерті останнього він вважався одним із стовпів марксистської політичної думки. Мао захоплювався Сталіним і одночасно ненавидів його. Як і Сталіна, його відрізняли підступність, безпощадність і наполегливість в досягненні мети.
Мао народився в грудні 1893 року. Він походив з заможної селянської родини, отримав класичну китайську початкову освіту. Вчителі відзначали його здібності, знання китайської класичної літератури, канонічних конфуційських книг. Навчання було перерване антимонархічною революцією 1911 року, яка в Китаї сталася на шість років раніше, ніж у Росії. Війська під керівництвом Сунь Ясена скинули маньчжурську династію Цін. Півроку Мао прослужив в армії. Йому було двадцять чотири, коли революція відбулась і в Росії. З 1918 року Мао почав знайомитись з анархізмом. Він з захопленням читає праці П. Кропоткіна і інших анархо-соціалістів.
Вже до 1919 року Мао набув репутації впливового політичного діяча. У тому ж році він вперше познайомився з марксизмом і став палким прихильником цього вчення. У 1923 році Мао пристав до націоналістичної партії Гоміндан і навіть був обраний запасним членом її Виконавчого комітету. Десь з цього часу починається життя Мао, як політика, якщо мати на увазі формування його характеру, який безумовно був пов'язаний з його походженням і вихованням. Як будь-який політик, Мао не уник помилок, до того ж досить серйозних. У 1927 році, ігноруючи вказівки керівництва КПК, Мао організував і очолив збройне повстання проти Гоміндану, який швидко перероджувався у реакційний бік. Повстання було жорстоко придушене. За свавілля Мао вивели з керівництва КПК. Але Мао зробив власний висновок: треба вчасно критикувати інших і позбавлятися тих, хто критикує тебе.
У січні 1935 року, піддавши критиці голову Військової ради ЦК КПК і політичного комісара Чжоу Еньлая, Мао домігся власного обрання до секретаріату ЦК. У тому ж році він стає керівником КПК.
Після японського вторгнення в Китай у 1937 році Мао стрімко повернув вправо, помирився з Чан Кайші, заборонив пропаганду класової боротьби, демократії і інтернаціоналізму, почав чистку партії, що дозволило йому в квітні 1945 року стати постійним Головою ЦК КПК.
В жовтні 1949 року Мао і його прихильники проголосили на континенті Китайську Народну Республіку. Як тільки Мао став керівником держави, він підпорядкував собі всі засоби масової інформації, почав фальсифікувати історію КПК, видаючи себе за головну фігуру в її історії, домагаючись абсолютного авторитета в партії. Так почав формуватися культ особи. Без створення атмосфери загального страху, змусити вісімсот мільйонів підкорятися волі деспота – неможливо. Вже в 1951 році почалась нова хвиля репресій, підставою для якої стало «Положення про покарання за контрреволюційну діяльність». За півроку було розглянуто 800 000 справ «контрреволюціонерів», з яких 16,8% (за визнанням Чжоу Еньлая) було засуджено до страти. З цією ж метою Мао створив собі міцну опору в органах безпеки. На чолі спецслужби він поставив свою довірену особу Кан Шена, людину з підозрілим минулим і амбіціями як у Берії. Далі почалась кампанія примусової колективізації села і участь країни в Корейській війні (1950-1953 рр.) – випробувані комуністичним світом засоби залякування і боротьби з вільнодумством. Зрозуміло, що все це відбувалося під гаслами боротьби за високі ідеали революції. Мао широко користувався традиційними засобами висування кадрів, коли спочатку кого-небудь карали, а потім несподівано підвищували на посаді. Так виховувалась особиста відданість вождю. Волюнтаризм Мао досяг апогею в травні 1958 року, коли 2-а сесія VIII з’їзду КПК схвалила так званий курс «трьох червоних знамен» («генеральна лінія», «великий стрибок», «народні комуни»).
Ігнорування об’єктивних законів розвитку економіки, які вилились у названі кампанії і проходили під гаслами: «три роки напруженої праці і десять тисяч років благоденства», «за п'ятнадцять років догнати і перегнати Англію за випуском найважливіших видів продукції», а також кампанії з виплавки чавуну у примітивних селянських доменних печах, повна зрівнялівка і безоплатна праця в сільських комунах, боротьба з горобцями і комахами в селі, які призвели до важких екологічних наслідків, і їм подібних поставили Китай перед голодом, різким падінням рівня життя, загостренням соціальних протиріч.
Вже в серпні 1959 року курс Мао був підданий різкій критиці на Пленумі ЦК КПК. Мао відкинув критику. Міністр оборони маршал Пен Дехуай – герой війни в Кореї, заступник Прем’єра Держради, який критикував Мао, та його однодумці були репресовані. (Керівник силового відомства в тоталітарній державі не може мати відмінну від вождя власну точку зору!). Та все ж Мао змушений був віддати посаду Голови КНР («президента країни») Лю Шаоці. Він затаївся, але не скорився. До середини 1960-х років Мао перегрупував сили і почав ретельно сплановану атаку на Лю Шаоці. Підставою для боротьби стала запропонована Мао «велика пролетарська культурна революція». За його пропозицією була створена «Група у справах культурної революції» (ГКР), яку очолив колишній секретар Мао – Чень Бода. До складу групи ввійшла четверта дружина Мао – Цзян Цін, секретар другого за своїм значенням в країні Шанхайского міськкому партії Чжан Чуньцяо і секретар ЦК КПК, який курує органи держбезпеки, вище згадуваний Кан Шен. Цією групою була піддана критиці і знята з своїх посад низка вищих керівників партії, уряду і армії. ГКР замінила собою Політбюро і Секретаріат КПК.
Арсенал засобів, які використовує вище керівництво тоталітарної держави для ліквідації своїх опонентів, досить широкий. Він залежить від загальної обстановки в країні, від того хто і з ким бореться, від кількості своїх прихильників і противників, від досвіду і моральних принципів ініціаторів усунення... Аналітики за звичай розглядають ситуацію, що склалась, під певним кутом зору, виходячи з поставленої мети і доступної для них інформації. У випадку з Китаєм головним аргументом виступає велика чисельність малоосвіченого і, в основному, погано забезпеченого населення, способи впливу на яке надто специфічні. Знаходячись у меншості, для Мао було важливим поставити під контроль адміністрацію великої країни, окремі регіони якої мають і різну історію, і навіть різну (хоч і китайську!) мову, і різні інтереси. Тому Мао вирішив опертись на політично незрілу молодь, з якої були сформовані штурмові загони хунвейбінів – „червоних охоронців”, і закликав їх оголосити безпощадну війну „старому світу”, тобто керівництву провінційних і центральних органів влади, які не присягнули на вірність Мао. За списками, що надавались службою безпеки, переслідувались не тільки партійні і адміністративні керівники, але і професура вищих навчальних закладів, вчителі шкіл, діячі науки і мистецтва, тобто всі, хто тверезо дивився на стан справ в країні. За далеко неповними даними, в серпні-вересні 1966 року хунвейбіни тільки у Пекіні вбили 1722 людини, конфіскували майно у 33 695 родин, провели обшуки в будинках понад 85 тисяч людей, вигнаних потім із столиці.
В грудні 1966 року поряд з загонами хунвейбінів з’явились загони цзаофанів („бунтарів”), до яких залучались молоді, за звичаєм – некваліфіковані, робітники, службовці, учні. Вони повинні були перенести „культурну революцію” на підприємства, в установи, здолати опір робітників хунвейбінам. З січня 1967 року замість розгромлених штабів почалось створення нових антиконституційних органів місцевої влади – „ревкомів”, штати яких на перших порах комплектувались за рахунок хунвейбінів та цзаофанів, що викликало невдоволення трудових колективів. У центрі і на місцях загострилась політична боротьба.
Захопленню влади хунвейбінами сприяла армія, яка придушувала опір і здійснювала контроль над комунікаціями, в’язницями, складами, зберіганням і розсилкою таємних документів, банками центральними архівами. Проте швидко здійснити „захоплення влади” не вдалося. Страйки робітників поширювались, скрізь відбувались кровопролитні сутички з цзаофанями, а також бійки між різними організаціями хунвейбінів і цзаофанів. Як пишуть китайські історики: «Китай перетворився в державу, в якій панував хаос і господарював терор». Партійні і урядові органи всіх рівнів були паралізовані. Коли на початку 1967 року було офіційно оголошено про встановлення військового контролю над партійними і державними органами, ера хунвейбінів завершилась. Місія 25 мільйонів „охоронників” і „бунтарів” була виконаною, і з ними швидко і безжалісно розправились. Біля 7 мільйонів активістів були вислані на фізичну працю у віддалені провінції у відповідності з наказом Мао: „освічених молодих людей надзвичайно важливо направляти в село, щоб селяни-бідняки і нижчі середняки могли їх перевиховувати”.
В жовтні 1968 року Пленум ЦК КПК, на якому була присутня лише третина складу ЦК, через те що решта на той час була репресованою, санкціонував усі акції „культурної революції”, назавжди виключив з партії Лю Шаоці, зняв його з усіх посад.
(Але ж Лю Шаоці був патріархом КПК, одним з тих, кого називали „батьком-засновником” Китайської Народної Республіки. Разом з Мао він вступив у партію у 1921 році, обіймав ряд важливих посад в КПК. Був заступником голови КПК і Головою КНР перед „культурною революцією”. Саме йому Китай завдячував відновленням зруйнованої „великим стрибком” економіки. Не витримавши знущань і принижень, він покінчив з собою у в’язниці в листопаді 1969 року).
На цьому перший етап „культурної революції” завершився.
Хоча стосунки з Радянським Союзом почали псуватися практично відразу після смерті Сталіна, бо Мао почав претендувати на керівну роль у комуністичному світі, радянське керівництво дивилось крізь пальці на події, що відбувались у Китаї, очевидно вважаючи їх об’єктивним процесом консолідації політичних сил країни. Проте у самому Китаї лінія Мао все ще не знаходила загальної підтримки. Потрібно було задіяти нові засоби, якими стало нагнітання військової напруги у стосунках з Радянським Союзом.
В березні 1969 року дійшло аж до збройних сутичок на радянсько-китайському кордоні, довжиною близько 4,5 тис. км., де на той час було сконцентровано до мільйона солдат з кожного боку. Особливої жорстокості набрали бої в районі острова Даманський (Чженьбаодао), які забрали життя сотень солдат і офіцерів. Причина конфлікту – належність острова, розміром менше 1 кв. км. на річці Уссурі, в 230 км на південь від Хабаровська, який під час повені зникає під водою. Острів знаходиться ближче до китайського берега, проте за Пекінським договором 1840 року належить Росії. Хоча під час обстрілу острова системою „Град” і після атаки підрозділом спеціального призначення китайці зазнали суттєвих втрат, проте їм вдалося захопити радянський танк, який провалився під лід, і виставити його на загальний огляд в музеї збройних сил в Пекіні, як свідоцтво сили китайської зброї. В Китаї на той час ще продовжувалась так звана «культурна революція», що мала за мету консолідацію влади в руках одного з партійних угруповань. Природно, що оголошена маоїстами мета не була досягнута. Країна сповзала до безладу. Бої на кордоні повинні були переключити увагу населення країни з внутрішніх проблем на зовнішні. Кількість жертв для Китаю значення не мала: за час «революції» «хунвейбіни» знищили у сотні разів більше.
Обстановка в Китаї на цей час характеризувалася з одного боку розчаруванням, втомленістю і байдужістю основної маси населення, а з другого – страхом, злобливістю і нерозумінням того, що відбувалося. Не дивлячись на певне призупинення ексцесів першого етапу „культурної революції”, остракізм до представників СРСР зберігався на попередньому рівні. Продовжувались громадські суди над злочинцями, на які в примусовому порядку збиралось населення того чи іншого району. Найчастіше суд влаштовувався на місцевому стадіоні. Звинувачуваних із зв’язаними руками і причепленими до грудей ганебними табличками, на яких, крім всього іншого, зазначалось, що вони є також посібниками радянського ревізіонізму, привозили на суд на вантажній автомашині під охороною поліцейських. «Суд», на якому виступали виключно громадські обвинувачі, тривав кілька годин. Вирок приймався шляхом колективного голосування всіх присутніх. У переважній більшості випадків винних засуджували до страти. Іноді вирок виконувався прямо на місці. До інших, засуджених до страти, виконання вироку відкладалось на рік. Така міра покарання загальноприйнята у китайських судах. У вузеньких пекінських провулках періодично вивішувались списки розшукуваних, які мають бути притягнуті до суду. Спеціальними уповноваженими в цих списках робились відмітки, кого вже спіймано, кого засуджено, а кого вже й страчено…
Продовжували діяти і трудові табори для колишніх партійних і державних службовців, які за китайською термінологією називались «школами 7 травня». Багато з них під час навчання в Радянському Союзі уклали шлюб з радянськими громадянками. Тепер цих жінок і дітей, як можливих радянських агентів, силою відправляли в Радянський Союз, руйнуючи родини. Чоловікам дозволялось попрощатись з ними вже на вокзалі. Спостереження цієї картини було не з легких.
Навколо радянського посольства було споруджено кілька «заводів хімічних (органічних!) добрив». Такий «завод» являв собою квадратну яму розміром метрів 30 на 30, яку заповнюють кількома шарами фекалій, вивезених з міських сортирів впереміжку з шарами піску і вапна. Природне бродіння продовжується кілька тижнів. Можна уявити собі аромат, який панував над територією посольства.
В квітні 1969 року відбувся ІХ з’їзд КПК, через 13 років після попереднього VIII з’їзду. Делегати не обирались, а призначались. З’їзд схвалив усі акції, які проводились в Китаї у 1965-1969 роках. З основною доповіддю на з’їзді виступив міністр оборони КНР Лінь Бяо. В доповіді вся історія партії висвітлювалась як боротьба ліній Мао Цзедуна проти різноманітних відщепенців і зрадників. З’їзд також схвалив курс на продовження революції і підготовку до війни.
Щоб уникнути більш серйозного розвитку подій, 20 жовтня 1969 року Голова Ради Міністрів СРСР А.М. Косигін, повертаючись літаком з В’єтнаму, де він брав участь у похоронах Хо Ши Міна, здійснив посадку у Пекіні. Безпосередньо в аеропорту він зустрівся з Прем’єром Держради КНР Чжоу Еньлаєм. Досвідченим і авторитетним керівникам двох держав вдалось домовитись про початок переговорів з урегулювання пограничного конфлікту. Було домовлено про відновлення міждержавних стосунків на рівні надзвичайних і повноважних послів. Незабаром до Китаю прибула радянська урядова делегація. Керівником радянської делегації був призначений поважний представник центрального апарату МЗС СРСР Іван Іванович Іллічов…
Ось у таких умовах довелось мені засвоювати ази дипломатичної роботи на посаді помічника військового, військово-морського і військово-повітряного аташе…
Серед кар’єрних дипломатів про Іллічова було відомо не дуже багато. В МЗС він з’явився вже після війни. У 1949-1953 він проходив службу в Німеччині, яка зазнала поразки. Спочатку був заступником політичного радника Радянської контрольної комісії, а наприкінці – очолював радянську дипломатичну місію в НДР. Потім був переведений до Австрії. Спочатку на посаду верховного комісара, а пізніше – посла. Служба в Німеччині і Австрії дозволяла думати, що Іллічов близький до військового керівництва, або принаймні має для цього необхідні підстави. У Центральному апараті МЗС він був завідуючим відділом Скандинавських країн і одного з європейських відділів. У 1966 – 1968 роках був послом в Данії. Навіть ті, хто знав його дещо ближче, нічого конкретного сказати про Іллічова не могли: аж занадто скритий і мовчазний. Незабаром ми мали змогу переконатися у якостях цього дипломата...
Оцінка поточного міжнародного стану з позицій центрального апарату міністерства закордонних справ, а тим більше – ЦК КПРС була надзвичайно важливою для працівників закордонних представництв. Керівництво посольства неодноразово зверталось до Іллічова з проханням зустрітися з молодими дипломатами і розповісти їм про свій досвід роботи або провести політінформацію. Іллічов погодився зробити це тільки один раз. На зустріч він прийшов разом з дружиною і розповів про довоєнний період будівництва соціалізму в СРСР. Це був типовий урок з „Короткого курсу історії ВКП(б)”, щоправда, розказаний учасником реальних подій.
Вже значно пізніше, працюючи викладачем академії, в музеї історії розвідки я дізнався, що в минулому комсомольський вожак з російської глибинки Іван Іванович Іллічов після закінчення у 1938 році Військово-політичної академії був призначений начальником політвідділу Розвідувального управління РСЧА (Робітничо-селянської Червоної Армії). Це були роки страхітливих сталінських репресій, під час яких були знищені кращі командні кадри Червоної Армії. Загинули у тому числі такі досвідчені керівники розвідки як комкори Урицький, Берзін, Ніконов, Гендін, Орлов, Стигга, Тумельтау і ін. З початком війни розпочалось поспішне відновлення і реорганізація органів розвідки. В таких умовах старший батальйонний комісар Іллічов в серпні 1942 року став начальником Головного розвідувального управління Наркомату оборони СРСР. На цій посаді він залишався до кінця війни. Не маючи щонайменшого практичного досвіду роботи в розвідці ні в середині країни, ні тим паче – за кордоном, говорити про високу якість керівництва організацією не доводиться. Відомі численні провали добре законспірованих ще у довоєнний період резидентур, у тому числі з вини центральних органів. Сподобався чимось генерал-лейтенант Іллічов Сталіну, до якого він мав безпосередній доступ. Очевидно, Іллічов належав до тієї нечисленної категорії відповідальних працівників, які служачи системі вірою і правдою, не намагались підкреслити своє лояльне ставлення шляхом доносів і приниженням перед сильними цього світу. Разом з тим, розуміючи, що влада може змінитися, такі люди надзвичайно обережні і не намагаються відстоювати свою точку зору або активно підтримувати чиюсь іншу. Такі кадри, за звичай, цінуються керівництвом і залишаються на своїх посадах навіть при зміні останнього. Вони досить скритні і не обговорюють службові проблеми в кулуарах. Про що вони думають чи як ставляться до тієї чи іншої проблеми, дізнатись важко. […]
У той же час Іллічову належить ідея проведення „реформи” розвідки в листопаді 1942 року, напередодні початку нашого загального наступу, що призвело до ліквідації фронтових агентурних структур. Домагаючись централізованого інформування вищого воєнного керівництва про обстановку на фронтах і у тилу противника, Іллічов тим самим намагався підвищити свою роль в очах Сталіна. (Ця хвороба і нині вражає пострадянську правлячу верхівку). Припинення надходження своєчасної інформації про обстановку у тилу противника безпосередньо у зоні відповідальності фронту призводило до невиправдано зайвих втрат військ. Незабаром цю „реформу” відмінили. Але за цю грубу помилку Іллічов не зазнав ніякого покарання.
Із розвідки Іллічова вивели у вересні 1945 року після зради шифрувальника апарату військового аташе у Канаді. На ті часи, йому вдалося уникнути суттєвого покарання – його перевели на роботу в МЗС, у центральному апараті якого він протримався чверть століття. Ще б пак: адже він був таким подібним до Громики і Брежнєва...
Не уявляю, як можна було б повернути стосунки між Китаєм і СРСР на краще, якби Надзвичайним і Повноважним Послом у Китаї не був призначений, потрапивший у немилість до Брежнєва, колишній перший секретар Ленінградського обкому КПРС Василь Сергійович Толстіков. […]
Відновити зіпсовані далі нікуди відносини з Китаєм, особливо після подій на острові Даманський, доручити можна було лише йому. Розумний, принциповий, вимогливий, рішучій керівник! Несолодко довелось кар’єрним дипломатам, що звикли працювати лише за вказівкою Центра. Одного разу Прем’єр Держради КНР Чжоу Еньлай змушений був прийняти Толстікова, на вимогу останнього, після дванадцятої години ночі. Була відновлена „червона лінія зв’язку” між китайським і радянським урядом. Місцевій владі довелось ставитись до нелюбимих радянських дипломатів так само, як і до представників дружніх їм країн, як того вимагає дипломатичний протокол. Нам стали дозволяти подорожі по Китаю з метою ознайомлення. За відносно недовгий час мені поталанило побувати у більшості великих китайських міст: Шанхаї, Тяньцзіні, Нанкіні, Ухані, Гуанчжоу, Ханчжоу, Куньміні, Ціндао, Даляні (Дальньому). В деяких по кілька разів. Без цього навряд чи можна було б виконати величезний обсяг інформаційних задач, яких вимагала Москва, дати реальну оцінку обстановки в країні.
Пригадую, як на одній із службових нарад, які проводив Посол, я виказав відмінну від думки одного з радників точку зору, з якою Посол погодився. На наступних нарадах Посол неодноразово запитував: „А що з цього приводу думає Варварич?” Не приховую, що мені, як молодому дипломату, це було приємно. За Толстікова відновила роботу середня школа при посольстві, в якій навчались діти не тільки співпрацівників радянських представництв та посольств соціалістичних країн, але також і діти африканських, арабських країн і навіть діти емігрантів. Клуб і парк радянського посольства стали улюбленим місцем зустрічей дипломатів. На той час у Пекіні подібних місць практично ще не було. Це вже пізніше відкрились клуби у британському і у французькому посольствах, але порівнювати їх з радянським було важко. У 1971 році Толстікова нагороджують четвертим орденом Леніна.
У 1972 році відбулись історичні візити президента США у Москву і Пекін. У 1973 році був підписаний Договір про запобігання ядерної війни, покладений кінець війні у В’єтнамі. Це був дуже напружений період роботи радянського посольства у Пекіні. Роки праці під керівництвом Толстікова зберігатимуться у моїй пам’яті як надзвичайно плодотворний і корисний для мене особисто час. […]
У листопаді 1982 року помирає Брежнєв. 1 вересня 1983 року на Далекому Сході збивають південнокорейський пасажирський літак, у якому летів конгресмен США. Інцидент практично паралізував радянсько-американські стосунки. Толстікова повертають на державну службу. Його призначають Першим заступником Голови Ради Міністрів СРСР – Міністром закордонних справ. Це стало вершиною його державної діяльності. На цій посаді він утримався і за Андропова (помер у лютому 1984 р.) і за Черненка (помер в березні 1985 р.) і за Горбачова. […]
І все-таки починати роботу в Китаї мені довелося практично з нуля при повній відсутності місцевих джерел інформації, в умовах різкої ворожої пропаганди, коли переслідувалися будь-які контакти з радянськими людьми... Теорія стратегічної розвідки з позицій офіційних установ для тогочасного Китаю виявилася непридатною. Деякі питання можна було вирішувати за допомогою розвідників-нелегалів. Нелегалами у Китаї могли бути тільки китайці, які вже давно проживали в Радянському Союзі, або ті, що в пошуках кращої долі перейшли кордон недавно. Але повернутися у Китай, щоб осісти у потрібному регіоні і влаштуватися на роботу, ні у перших ні у других практично не було ніяких можливостей. Залишалися тільки короткочасні поїздки у той чи інший район з обов’язковим поверненням у Росію. Але це вже справи оперативної розвідки, яка діяла з прикордонних територій. Звичайно, ми надавали їй певну допомогу інформацією, екіпіруванням нелегалів одягом, взуттям і іншими речами китайського виробництва, передачею грошових сум і прийняттям інформації через таємні схованки, які нам самим доводилося і влаштовувати, але все це мало надто незначний вплив на розв’язання тих задач, що стояли перед нами. Якщо стратегічна розвідка має намір претендувати на ефективність, то вона повинна осісти в розвідувальній країні задовго до того, як в ній виникає нагальна потреба, тобто ще в ті часи, коли стосунки між державами ще не мають ворожого характеру.
Резидентура ГРУ у Пекіні незабаром вже налічувала до десяти розвідників. Її очолював генерал-майор Іванов Михайло Іванович, який офіційно займав посаду радника посольства. Після війни 1941-1945 років він деякий час працював у міжнародній організації в Японії, а тому вважався сходознавцем, хоча жодної східної мови не знав. Він належав до керівників кабінетного типу. Всіх своїх підлеглих вважав ледацюгами і боягузами. Основним засобом керівництва у нього було колективне розпушування чи розпікання, яке було чутне навіть поза межами посольства. Годі було й думати, щоб хтось з підлеглих за власним бажанням звернувся до нього за порадою. Він ніколи з першого разу не затверджував плану операції, вигадуючи безглузді, але можливі, з його погляду, перепони, для подолання яких необхідне було подальше доопрацювання плану... Іншою людиною був другий керівник резидентури – військовий аташе полковник, теж Іванов, але – Василь Іванович. Порівняно добре володів англійською мовою. Намагався поєднувати вимоги Центра і китайські реалії. Багато працював сам, переважно «збираючи вершки» у дипкорпусі. Ризикувати не любив, а тому уникав давати поради, аби «у разі чогось» на нього не посилалися. Тримав певну відстань з підлеглими, але спільну мову з ним знайти було значно легше. Він нерідко відстоював точку зору оперативного працівника перед резидентом, що останній розглядав як «підрив свого авторитету»... Невдовзі мене було обрано парторгом резидентури, а тому розбіжності між двома керівниками для мене не були таємницею. Розуміючи це, у приватних розмовах кожний з Іванових намагався довести вірність своєї позиції, тобто я опинився «між молотом і наковальнею». Переконавшись, що я не поділяю жодної точки зору, кожний з них радив не інформувати керівництво ГРУ про суперечки в резидентурі.
(В ГРУ існував цілий регламент опитування офіцерів, які приїздили у Москву у відрядження чи у відпустку, про стан справ в резидентурах. Вважалося, що опитування дозволяє керівництву ГРУ більш ефективно керувати роботою закордонних підрозділів. Але насамперед така інформація використовувалася у кар’єрних інтересах верхніх прошарків керівництва і «кланової» боротьби між ними, коли окремі генерали вивчали, на кого можна покластися заради досягнення своїх особистих цілей).
Звичайно, я цього не зробив би, навіть якби мене про це і просили.
Моїм основним завданням, як колишнього офіцера-авіатора, було освітлювати стан розвитку китайських військово-повітряних сил. Добре відомо, що китайська авіація створювалася за допомогою СРСР. Ми поставляли в Китай не тільки літаки, а й заводи і технологію по виготовленню МіГ-17, МіГ-19, МіГ-21, Іл-28, Ту-16... Китайська ядерна зброя теж була створена не без допомоги Радянського Союзу... І от тепер мені потрібно було з’ясувати чи є на озброєнні китайських ВПС ядерна зброя, для яких типів літаків вона призначена, яка кількість літаків-носіїв, де вони базуються, рівень підготовки китайських пілотів і багато іншого.
А що з цього питання відомо дипломатам інших країн? На той час в Пекіні були акредитовані військові апарати Болгарії, Чехословаччини, Польщі, ГДР, Угорщини, Румунії, Албанії, Сирії, Пакистану (окремо: військовий, військово-повітряний і військово-морський аташати), Індії, Бірми, Непалу, Великобританії і Франції. За дипломатичним етикетом, запросити до себе або відвідати знайомого у його посольстві можна лише рівного собі за рангом (помічник ВАТ прирівнюється до 1 секретаря). Помічники військових аташе були лише у посольствах Польщі (Берент), Чехословаччини (Вечорек), ГДР (Бернхардт) та Франції (Джон). Представники соціалістичних країн закінчили радянські військові академії, добре розмовляли російською, але знали про Китай ще менше за нас. І хоча серед країн Варшавського договору існувала угода про взаємодопомогу, суттєвої користі від контактів з ними не було... […]
Непогано складалися мої стосунки з помічником французького Військового аташе капітаном Мішелем Джоном. Він був десантником з міста Брест, що на узбережжі Атлантичного океану. Теж носив форму військово-повітряних сил, був майже мого віку, займався проблемою китайських ВПС і теж мав двох дітей: дочку Марію і сина Іва. Нам заважало лише те, що він не знав англійської, а я – французької мови. Зате обоє володіли китайською. На той час Франція займала досить самостійну лінію в НАТО і підтримувала дружні відносини з Москвою. Раз на місяць Джон їздив у Гонконг, виконуючи приватні доручення працівників посольства. В Гонконгу можна було придбати тайванську літературу стосовно збройних сил КНР. Зважаючи на прискіпливе спостереження Тайваня за розвитком ситуації у Китаї і зокрема за станом його збройних сил, порівнюючи тайванські висновки з власними спостереженнями, складалося певне враження щодо їх об’єктивності. Нерідко Джон виконував і мої прохання, супроводжуючи до того ж придбані матеріали власною оцінкою. Він давав мені користуватися міжнародними довідниками «Jean’s aircraft» і «World’s Airports», які були у нього...
В посольстві ми мали змогу прослуховувати радіозв’язок по управлінню учбовими польотами на двох-трьох військових аеродромах поблизу Пекіна. Знаючи технічний ресурс літаків, річний наліт на одного пілота, виробничі можливості поставлених Китаю авіазаводів, закупівлю техніки за кордоном для обладнання аеродромів і таке інше можна було робити певні висновки щодо рівня боєздатності китайської військової авіації. Все це дало мені змогу написати капітальну довідку про Військово-повітряні сили НВАК, яка отримала високу оцінку керівництва Інформації ГРУ.
(Один з моїх «колег», який раніше за мене повернувся з відрядження і працював в Центрі на китайському напрямку, користуючись можливістю доступу до цих матеріалів, використав мої дослідження і розрахунки, майже без усякої зміни, для написання дисертації, у чому я мав змогу переконатися згодом особисто).
Корисними виявилися мої дружні стосунки з військово-повітряним аташе Пакистану Уллою Кханом. В Пакистані на ту пору йшла війна за самостійність східних провінцій (згодом – Республіка Бангладеш). Залишалися напруженими стосунки Пакистану з Індією (Лахор і Кашмірська проблема). Китай всіляко підтримував Пакистан, поставляючи зброю: танки, літаки, гармати. У Китаю були і свої неврегульовані проблеми з Індією (із-за Качського Рана). Таким чином, ситуація у трикутнику Індія – Пакистан – Китай відслідковувалась у дипкорпусі досить уважно. Наш військовий аташе підтримував «традиційно дружні» радянсько-індійські стосунки з військовим аташе Індії Гуптою і більш «прохолодно» ставився до пакистанців. Я ж навпаки – всіляко активізував «клуб авіаторів» і майже не зустрічався з індусами. Співставляючи отриману від наших знайомих інформацію можна було робити цікаві і потрібні для військового керівництва висновки. Моє короткочасне відрядження у В’єтнам з метою перевірки цілісності поставок радянського озброєння через територію Китаю і вимушена посадка літака на військовому аеродромі НВАК, де базувалися нові літаки китайського виробництва, дозволила зробити висновок про відсутність можливості цих літаків нести ядерну зброю.
Але основні завдання розвідки, звичайно, стосувалися, ситуації всередині китайського керівництва і збройних сил.
Другою (після Мао) особою в китайському керівництві залишався міністр оборони Лінь Бяо, якого обрали наступником Мао ще у 1962 році, коли на одному з партійних активів він пояснював проблеми, які виникли в ході «великого стрибка», тим, що «місцеві партійні працівники погано здійснювали накази вождя і не прислухались до його порад».
Лінь Бяо (його справжнє ім’я Юй Жун ) народився у 1907 році в родині збанкрутілого власника текстильної фабрики. В юні роки служив в армії гоміндану, де завдяки своїм військовим здібностям швидко просувався службовими східцями. У 1925 році вступив у комуністичну партію, а вже з 1928 року став одним з найближчих соратників Мао і Чжу Де. У 1930 році (у віці 23 років!) він вже командир 1-го корпусу НВАК (Народно-визвольної армії Китаю), а у 1932 – командуючий армійським угрупованням. У 1934 році – лідер «Великого походу» з атакованої гомінданівською армією радянської республіки в Цзінганшані в провінцію Шаньсі. Під час війни з Японією був тяжко поранений. З 1939 до 1942 року знаходився на лікуванні в СРСР.
(Під час перебування в СРСР безумовно опрацьовувався спецслужбами. Через цей етап пройшли всі керівники КНР!).
З 1945 року – член ЦК КПК Відзначився у боях з гомінданівцями в Маньчжурії і взятті Пекіна. Відомо, що Лінь Бяо був проти участі КНР в Корейській війні. У 1954 році був призначений заступником прем’єра КНР. Після усунення у 1959 році за критику Мао маршала Пен Дехуая Лінь Бяо стає міністром оборони КНР. Під час «культурної революції» тільки завдяки армії вдалося підтримувати відносний порядок в країні. Ось тоді загострились відносини між Лінь Бяо і групою у справах культурної революції (ГКР).
У 1970-1971 рр. стались події, які свідчили про нову кризу всередині китайського керівництва. У березні 1970 року Мао прийняв рішення про перегляд Конституції КНР і висловив намір скоротити посаду Голови КНР (президента). Фактично пропонувалось встановити в країні одноосібну диктатуру. (На той час Мао вже мав 78 років!). Така пропозиція не влаштовувала ні Лінь Бяо, якому було 63 роки, ні керівника ГКР Чень Бода.
Та Мао – неперевершений майстер політичних інтриг і усунення конкурентів. Чисельні злети і падіння привчили його до недовіри навіть у ставленні до своїх найближчих соратників. Усунути маловідомого і такого, що достатньо скомпрометував себе в країні Чень Бода не було надто важким завданням. Складніше було усунути власноруч призначеного наступника Лінь Бяо, під керівництвом якого знаходилась багатомільйонна НВАК. Найпридатнішим варіантом була б загибель внаслідок нещасного випадку. Та міністра ретельно охороняють, і здійснити такий задум важко.
Цілком природно, що Лінь Бяо здогадувався про хмари, які над ним густішали. А тому готувався до втечі. У нього було два варіанти: Гонконг або СРСР. Найкращий засіб – особистий літак „Трайдент”. Це добре розумів і Мао Цзедун. Втеча прекрасно інформованого колишнього соратника його не влаштовувала. А от авіакатастрофа – цілком прийнятний засіб з арсеналу боротьби за владу. До того ж вона не вимагає багатьох виконавців, яких теж би довелось знищити, щоб „не виносити сміття з хати”. В гру включається сам Мао. Політ на південь під надійним приводом Лінь Бяо запланував заздалегідь. Не виключено, що за погодженням з Мао. Напередодні родинна вечеря у Мао на Нефритовій горі (офіційна резиденція керманича; під цією назвою операція і ввійшла в історію спецслужб). Бажано було б, щоб в літаку опинилась вся родина Лінь Бяо.
Закласти в літак вибуховий пристрій з годинниковим механізмом, відлік якого починався б після злету, механіку, який обслуговує літак, або охоронцю літака – складнощів не завдасть. Операція вступила в дію після нічного дзвоника на квартиру Лінь Бяо з канцелярії Держради, який очевидно означав попередження про прийняте рішення щодо можливого арешту (чи відставки!). В ніч на 13 вересня 1971 року Лінь Бяо вилетів з Пекіна. В літаку був його син – генерал Військово-Повітряних Сил, який, в разі потреби, міг віддати необхідне розпорядження, і його дружина Є Цюнь, теж офіцер НВАК.
Спочатку полетіли на північ. Але на запит щодо перетину кордону Москва не відповіла. Небезпечно – можуть збити! (Хоча засобам ППО, що знаходились в Монголії, відкривати вогонь по літаку Москва заборонила!). Довелось повернути на південь. Але в Китаї вже оголошена тривога і всі найближчі аеродроми закриті. І у цей час спрацював вибуховий пристрій, який відірвав у літака крило. Всі дев’ять людей, що знаходились в літаку, загинули миттєво. Деякі так і не прокинулись. Зброя на борту літака не застосовувалась. Літак до посадки не готувався. Все інше вже добре відомо. Тіла китайці не забрали, назвати прізвища загиблих відмовились, лише переконались, що живих серед них не залишилось. Мао ніякого інтересу до авіакатастрофи не виявив. Він тільки запитав: „А чому впав літак, палива не вистачило, чи пілот винен?” Очевидно, Мао було відомо, що літак заправлений не повністю. Для поповнення літака паливом вночі вимагалось би задіяти додаткових осіб і згаяти час, що Лінь Бяо не влаштовувало.
Про авіакатастрофу в Монголії китайська влада повідомила лише через рік, вже після візиту в Китай в 1972 році американського президента Ніксона. Довгий час мовчали про це і в СРСР.
Тільки 20 серпня 1973 року ЦК КПК прийняв рішення про посмертне виключення Лінь Бяо з партії, як „буржуазного кар’єриста”, „інтригана”, „контрреволюційного дворушника”, і „національного зрадника”.
Мао Цзедун помер 9 вересня 1976 року. Траурна церемонія тривала дев’ять днів і завершилась 18 вересня на площі Тяньаньмень перед колишньою резиденцією китайських імператорів. Відразу після смерті Мао була заарештована його дружина Цзян Цін та її соратники. Вирок у справі „четвірки” (ГКР) був оголошений тільки у 1981 році. Через десять років Цзян Цін, якій було 77 років, покінчила самогубством, знаходячись під домашнім арештом. Її земляк Кан Шен (справжнє ім’я – Чан Цунке) уникнув цієї долі, оскільки помер в грудні 1975 року теж у віці 77 років.
***
Інформація потрібна об’єктивна, своєчасна, а ще краще – упереджувальна. Тільки за цим критерієм оцінюється робота розвідки. Дієва розвідка здатна компенсувати відставання у розвитку економіки і недостатню боєздатність збройних сил. Держави, які намагаються впливати на хід світового розвитку, не шкодують грошей на утримання розвідки на належному рівні. Нелегальні резидентури і резидентури під прикриттям офіційних закордонних представництв таких країн діють фактично в усіх куточках земної кулі. Боротьба з ними малоефективна, бо замість ліквідованих організацій незабаром з’являються нові, краще законспіровані, виявити діяльність яких важче, ніж тримати під контролем вже відомі, через які можна впроваджувати оманливу інформацію, щоб змусити противника прийняти хибне рішення. До того ж противник завжди може у відповідь завдати шкоди нашим розвідувальним органам. І ще не відомо, хто від цього втратить більше... За мовчазною згодою, держави терплять дію іноземних розвідок на своїх територіях, намагаючись тримати їх під контролем, і втручаються в їхню роботу лише за певних політичних обставин.
Останнім часом все більшу частину необхідної для прийняття політичних рішень інформації провідні держави світу отримують за допомогою преси, супутників, радіо – і радіотехнічної розвідки, корабельної і авіаційної. Але агентурна розвідка все ще залишається майже єдиним засобом отримання документальної інформації (копій грифованих офіційних документів). Для перевірки і обробки розвідувальної інформації створені величезні аналітичні центри, обладнанні найсучаснішою електронною апаратурою і укомплектовані висококваліфікованими кадрами. Розроблені спеціальні програми співставлення окремих даних, які майже безпомилково визначають дійсність чи хибність інформації, що надійшла з різних джерел розвідки. Якщо чогось бракує, негайно ставиться завдання відповідним ланкам розвідки, виконання навіть частини якого знімає питання про достовірність.
***
Звичайно, що у Пекіні дипломатичні представництва будь-якої країни займалися розвідкою саме Китаю. Контакти дипломатів різних країн з метою перевірки чи уточнення тієї чи іншої інформації – звичайна повсякденна практика. Щоб з’ясувати яке-небудь питання, треба й самому бути готовим розповісти що-небудь, що може зацікавити співбесідника. Тому кожний дипломат зранку переглядав всю доступну місцеву і закордонну пресу, прослуховував закордонні радіопередачі про Китай, намагаючись видати почерпнуту таким чином інформацію за власне бачення розвитку подій. Для того, щоб усвідомити таку практику, багато часу не вимагалося. І вже незабаром я доповнював іноземного колегу іншими матеріалами з того самого джерела. Моя інформованість була поміченою у дипкорпусі, особливо серед військових, і мене частіше стали запрошувати на прийоми, обіди, зустрічі. Цьому сприяло також те, що іноді мені доводилося перекладати на англійську, китайську та російську мови. Все це давало мені додаткову інформацію.
Траплялися і курйозні випадки. На одній з нарад у посла я виклав власну точку зору на якусь важливу подію, яка майже дослівно співпадала з текстом таємної телеграми, яку резидент щойно відіслав у Москву. Після наради він викликав мене і шифрувальника до себе, щоб з’ясувати, яким чином ця телеграма потрапила до мене. Представити матеріали, на підставі яких я дійшов такого ж висновку, було не важко. А резидент виношував цю ідею кілька тижнів і вважав своє відкриття надзвичайно оригінальним. Після цього мені було «довірено» щоденно готувати оглядову телеграму (5-8 сторінок тексту) про розвиток військово-політичної ситуації в Китаї, що вимагало кілька годин напруженої роботи. (Щоправда, частину матеріалів для телеграми по своїм напрямкам представляли також інші розвідники). Телеграму, звичайно, підписував резидент, який не завжди погоджувався зі мною і змінював той чи інший абзац на свій лад. Якщо питання мало принциповий характер, то я, як і будь-який інший оперативник, мав право написати власну телеграму або доповнити спільну власною точкою зору. Іноді я користувався цим правом, що, звичайно, не могло подобатися резиденту. Зокрема, я категорично спростував переконання резидента, що американці (перед приїздом Ніксона у Китай, 1972 рік) начебто домовилися про передачу Китаю Тайваня. Я ж доводив, що принаймні у двадцятому столітті Тайвань китайським не стане.
***
Дипломатичні представники ворожої країни завжди знаходяться під особливо жорстким контролем місцевої контррозвідки. Якщо будь-якого дипломата контррозвідка розглядає як потенційного розвідника, то що тоді казати про помічника військового аташе? Нагляд за цією категорією особливо пильний. Я не пригадую випадку, щоб при виході за ворота посольства я не мав би за собою «хвоста». Хіба що, коли я повідомляв по телефону про свій терміновий візит до якого-небудь іноземця. У ті роки легкових машин у Пекіні майже не було. А тому спостерігати роботу машини з бригадою контррозвідки, яка невідривно рухається за тобою на відстані 100-150 метрів, було навіть цікаво. Важче виявити піших контррозвідників серед моря китайців, для яких поява «довгоносого» («да-біцза» – саме так вони називають будь-якого європейця) завжди виглядала як циркова вистава. Тому китайська контррозвідка робила все можливе, щоб утруднити користування підозрілих у «шпигунстві» дипломатів власною машиною. Довелося і мені пережити цю проблему. Незважаючи на те, що я мав міжнародні права водія, китайці ввели правило, що обміняти їх на китайські права можна лише після спеціального медичного огляду. І навіть, коли немає жодних обмежень, то за їхніми «правилами» до керма машини можна допускати лише тих, у кого тиск крові не перевищує 140 мм. І хоча у мене зроду не було більше 125 мм, китайські лікарі доводили, що у мене тиск 145 мм, виписували пігулки і пропонували прийти через місяць. Так повторювалося кілька разів. Доводилося користуватися водієм апарата (в апараті ВАТ було два водія: Колосов і Гришаков), які відвозили мене на зустріч, а у посольство я повертався міським транспортом. Це завдавало зайвого клопоту і контррозвідці, бо за машиною теж треба пильнувати, і за мною однієї бригади не вистачало...
Китайську контррозвідку свого часу навчали в радянських спецшколах. Нічого особливо нового в її арсеналі не було. Хіба що більше стаціонарних постів у місті, які по телефону інформували про проїзд або находження поблизу «іноземного об’єкта», та застосування велосипедів бригадами спостерігачів. Основне завдання контррозвідки – взяти під контроль місцевих громадян, які мали контакт з іноземцем. Як тільки контакт було зафіксовано, бригада переключалась на спостереження за місцевим жителем. Тому, щоб розсіяти бригаду, досить було 1-2 хвилини поговорити з «підходящим» для цього китайцем, а потім вже йти на виконання завдання.
Китайська контррозвідка, як і будь-яка інша, широко користувалася методом підстави. «Підстава» – це агент контррозвідки, який видає себе за доброзичливу до іноземної держави людину, що погоджується за матеріальну винагороду виконувати завдання її розвідки. Це робиться з метою викриття особового складу розвідувальної організації, методів її роботи і завдань, що стоять перед нею. Загалом, розвідка рідко користується послугами таких «доброзичливців» і тільки після їх ретельної перевірки (якщо для цього існують необхідні умови). Один з таких «доброзичливців» таємно переліз через паркан посольства і запропонував свої послуги. Резидент кілька днів вивчав його можливості і зрештою не тільки відмовився від послуг, але й запропонував залишити посольство у той самий спосіб, як і прийшов. (Китаєць, мабуть, розраховував, що його вивезуть у багажнику автомобіля).
Був такий «доброзичливець» і у мене. Якось в місті підійшов до мене молодик і попросив трохи грошей, «бо вже кілька днів не мав і крихти у роті», обіцяючи повернути гроші за тиждень, коли приїде його друг, або «відробити» (?) їх. Я дав йому кілька юанів і побажав успіху, не сподіваючись на повторну зустріч. Через тиждень у вікно однієї з машин нашого посольства була вкинута коробка від сірників з тією самою сумою грошей, яку я дав незнайомцю, і запискою, в якій було прохання передати цей лист дипломату, що їздить на машині з номером... (називався номер «Волги», якою переважно користувався я) і пропозицією ще раз зустрітися «у тому ж місці, у той же час і в такий самий день тижня». Коробку помітили в машині лише через кілька днів після того. Лист, зрозуміло, потрапив до резидента, який викликав мене, розпитав про те, коли і за яких умов сталася зустріч, вилаяв за те, що я не доповів про цей випадок, і запропонував зустрітися з китайцем ще раз. Конспіративність призначення зустрічі і наполегливість «випадкового» знайомця свідчила за те, що скоріше за все ми маємо справу з контррозвідкою. Припинити наші стосунки ми завжди зможемо. Помічник військового аташе – майже офіційний розвідник, і з цього боку складу нашої організації ми не розкриваємо. До того ж, зможемо дещо з’ясувати про наміри і методи роботи китайських КРО («контррозвідувальних органів»). Операція була підготована за всіма правилами, і я вийшов на зустріч. Китаєць, назвемо його «Сянь», чекав на мене в обумовленому місці. Щоб виключити підслуховування і зйомку захованою камерою, я велів Сяню сісти в автобус, проїхати три зупинки і чекати в одному кварталі від зупинки у невеличкому сквері. Я вже був на місці, а Сяня все ще не було. З’явився він тільки через півгодини, пославшись на перевірку відсутності «хвоста». Це ще раз свідчило про вірність нашої підозри. Сянь подякував за допомогу, розповів про те, що у нього є надійні хлопці – студенти, як і він сам, які ставлять за мету повалення маоїстського режиму. Що він може організувати озброєну групу з людей, які симпатизують Радянському Союзу і готові виконувати диверсійні завдання, але для цього потрібні «великі гроші». Це було несподівано, бо КРО, знаючи, що стратегічна розвідка подібною роботою не займається, такої дурниці пропонувати б не стала. Скидалося, що Сянь був звичайнісіньким шахраєм, який хоче заробити гроші на протистоянні двох великих держав. (Про існування в Китаї антимаоїстських угруповань у той час в газетах писалося багато). Послугами пройдисвітів і антидержавних заколотників розвідка не користується. Розмову з ним можна було б закінчувати, але для певності висновків планом операції передбачалося поставити йому контрольне завдання: з’ясувати характер відомого нам військового об’єкта у передмісті Пекіна. Сянь раптом скис і сказав, що таке завдання виконати не зможе, а іншого в плані проведення зустрічі не було передбачено. На свій ризик, я запропонував інше: зробити карту підземних сховищ, які на той час влаштовувалися під вулицями Пекіна (Китай посилено готувався до «підземної війни з північним агресором»). Перевірити таку карту, хоча б в окремих деталях, було б не важко, але таке завдання не було затверджене планом. Сянь раптом погодився і навіть розповів, як він це робитиме. Домовилися, що готову схему він передасть через обумовлене сховище у місячний термін. На виконання роботи я передав йому двісті юанів. Звіт про цю і попередню зустрічі було відправлено у Центр з запитом дозволу на проведення операції по отриманню схеми. Строк збігав, а з Центра «ні слуху ні духу». Напередодні операції надіслав ще одну телеграму. І знову мовчок. Такого у моїй практиці ще не було. Приймати матеріал без дозволу Центра заступник резидента заборонив (резидент в цей час був у відпустці), але було вирішено оглянути місце, не виходячи з автомашини. Сянь знаходився поблизу від місця, де мав бути матеріал. Помітивши мене в автомашині, кивнув головою у бік обумовленого місця... Більше зустрічі з ним не було. Потім я запитував у Центрі, чому не було дозволу на проведення операції? На мене подивилися з подивом і у свою чергу запитали, а чому я не провів операцію на власну відповідальність?
Добре відомо, що обстановка у столиці значно відрізняється від периферії. Щоб мати більш об’єктивну інформацію про стан справ у державі, необхідно хоч іноді відвідувати інші місця. Мені ще щастило: як помічник військового аташе, я двічі на рік (на День Збройних Сил і річницю Жовтня) їздив покладати квіти на могили наших бійців і добровольців, що загинули у Китаї.
Такі могили були в Ухані, Гуанчжоу і Даляні (колишній Дальній). Крім того, мені вдалося побувати у Наньцзіні, Ханьчжоу, Шанхаї (зупинявся у тому самому готелі «Хепін», де перед війною жив Зорге; цього прізвища китайці, звичайно, ніколи не чули). Кілька разів бував своєю автомашиною в Тяньцзіні... З кожної поїздки привозиш велику купу місцевої преси і вражень, обробки яких вистачає на написання однієї-двох інформаційних довідок. Ще й зараз тривожать серце і душу фотокартки і слайди, привезені з цих китайських «екскурсій».
***
У 1970 році літав у Ханой. Начебто на святкування двадцятої річниці Варшавського договору. Наша військова допомога В’єтнаму, через блокаду американцями Тонкінської затоки, йшла через Китай. Але почавши зближення з США, Китай все більше обмежував наші поставки, посилаючись на перевантаження залізничної колії. Крім того, складалося враження, що частина нашої техніки потрапляє до китайців, хоча В’єтнам заперечував таку можливість, посилаючись на те, що вагони приходять опломбованими російськими пломбами. Треба було перевірити. У Ханої я пред’явив документи начебто на щойно відправлений вантаж, попросивши дозволу бути присутнім при розвантаженні вагонів у Ханої. Спочатку в’єтнамці погодилися, але потім, пославшись на пошкодження моста через Чорну річку, виявилося, що зробити це неможливо, але мене запевнили, що «вантаж прийшов повністю і у відповідності з документами». Насправді ж, цей вантаж ще навіть не перетнув російсько-китайського кордону...
Про В’єтнам теж можна було б розповідати довго... Коли температура піднімається вище +36 0С, не хочеться дихати, бо наче парою опалюєш легені. Вікна у посольстві цілодобово закриті фіранками, а електричне освітлення ввімкнене. З кондиціонерів струмочком цвіркотить вода. Під дахом крутяться пропелери вентиляторів. У спальних кімнатах теж, хоча це майже не дає прохолоди. Від комах вночі доводиться захищатися пологом, але від нього дихати ще важче. У шафах постійно горить електрична лампочка, бо інакше одяг може запліснявіти. Усю ніч за вікном шерехтить падаючий пальмовий лист, який діти збирають ранком на паливо. В’єтнамські дівчата значно гарніші за китаянок і чимось нагадують українок: повногруді, круглолиці, кароокі, з довгим хвилястим смуглявим волоссям до пояса. Звичайна сімейна картина: попереду на рамі чи на додатковому стільці велосипеда дитина, позаду на багажнику – худенький маленький чоловік, а педалі крутить струнка міцна жінка... Відвідав машиною Хайфон. Дорогі вузенькі, тільки де-не-де можна роз’їхатися стрічному транспорту. Обабіч – величезні кладовища понівечених вантажівок радянського, чеського, німецького, угорського виробництва, або заводське устаткування у розбитих ящиках, яке ніколи не було і вже мабуть не буде змонтоване. Навіщо така допомога? У Ханої на своє величезне здивування зустрів Володимира Голофаста, зі Львова, з яким разом вчився ще у Ленінградській академії. Він теж помічник військового аташе. Виходить, що доля у нас склалася майже однаково...
На аеродромі у Пінсяні, де робив посадку китайський АН-24, вперше побачив винищувачі китайського виробництва F-6. Кількох поглядів було достатньо, щоб оцінити тактико-технічні можливості цього «файтера» з двома двигунами під крилом. Він не міг бути ні всепогодним, ні тим більше – носієм ядерної зброї. Звичайнісінький дозвуковий літак повітряної підтримки. У нас достовірних даних про нього на той час ще не було. Стало зрозумілим, чому у розвідку беруть представників різних видів збройних сил. (Хоча через це теж виникають проблеми: у Йорданію військовим аташе направили мого однокашника Малозьомова, колишнього моряка. Через півроку король Хусейн, очевидно під тиском американців, висловив своє нерозуміння радянської політики, коли у сухопутну країну призначають військовим аташе моряка». Малозьомова довелося передчасно відкликати з країни).
***
Розвідник тільки тоді чогось вартий, коли у нього є надійні джерела інформації. Загалом, розвідку головного противника легше вести з території третьої країни, де протидія контррозвідки слабша – адже іноземна розвідка не загрожує національній безпеці такої країни. Але з кожної резидентури насамперед вимагають інформацію саме про країну перебування. У Китаї майже неможливо собі уявити місцевого агента, завербованого безпосередньо у цій країні. Завербувати іноземця – можливо. Мені вдалося залучити до співробітництва секретаря канцелярії військового аташе Бірми сержанта Джеса. Під час поїздки до однієї з військових частин НВАК, організованої управлінням зовнішніх зносин МО Китаю, я познайомився з ним. Кілька разів він приходив у наше посольство разом зі своїм військовим аташе. Поки військові аташе обмінювалися думками у кабінеті, я гуляв з ним у парку і міг досить відверто розмовляти. Зрештою, раз на місяць він за гроші став передавати мені зайву копію звітів військового аташе своєму керівництву про розвиток ситуації в Китаї і можливого впливу цих подій на китайсько-бірманські відносини. Зрозуміло, що документ друкувався бірманською мовою. Як виявилося згодом, в ГРУ не було перекладача з цієї екзотичної мови. Через два-три місяці з Москви попросили супроводжувати документи перекладом на англійську. Така вимога суттєво ускладнювала роботу. Справа у тому, що секретар міг залишати посольство, де він жив, тільки з дозволу посла або військового аташе. Тому мені доводилося приїздити до нього пізно увечері, коли у посольстві вже нікого не було. Він перекладав мені текст документа англійською, а я все записував. Потім дома перекладав з англійської на російську і докладав переклад до офіційного документа. Звичайно, основний зміст звітів зводився до переказу слухів, що циркулювали у дипломатичному корпусі, і інформації з офіційних китайських джерел. Для нас це не становило особливого інтересу, але було відомо, що після повернення у Рангун секретар займе досить солідну посаду у бірманському МО. На представлені мною документи щодо зарахування секретаря агентом ГРУ довго не було відповіді з Москви. Повернувшись після відпустки, резидент умовив мене не наполягати на вербуванні, посилаючись на те, що «агентів ГРУ в Рангуні досить» і що не варто марно витрачати гроші... Так, на догоду резиденту, я залишився без відповідної нагороди. Через рік після мого повернення з Китаю керівництво ГРУ попросило мене дати більш повні дані на Джеса і його фотографію. Звичайно, я виконав прохання, хоча і розумів, що фактично це було «загрібання жару чужими руками». Багато років по тому, після зради генерала Полякова, про що мова піде далі, мені стала зрозумілою політика керівництва ГРУ.
В ГРУ Бірма вважалась Клондайком Східної Азії. У відрядження до цієї країни посилали тільки особливо довірених керівництву осіб. У Рангуні на ту пору працював ставленик Полякова і генерал-лейтенанта Ізотова (Начальник управління кадрів ГРУ – Заступник начальника ГРУ, у минулому –- відповідальний працівник ЦК КПРС) Едуард Хавінов, який постачав дешеве за міжнародними цінами бірманське золото і коштовні «сувеніри» керівництву ГРУ і ЦК. Йому не потрібні були нові агенти, які вимагали б зайвої витрати сил і часу і могли б давати протиречиву інформацію, яку доводилося б перевіряти, пояснювати... І тим більше не потрібні були нові офіцери ГРУ, які могли б звернути увагу на протиправну діяльність резидента...
Як підбиралися кадри для виконання таких функцій, мені стало зрозумілим після того, як резидент доручив мені, як секретарю об’єднаної партійної організації резидентури, написати чернетку «політичного листа» на ім’я Ізотова, у якому необхідно було висвітлити ідейно-політичний стан організації і кожного комуніста зокрема по перебігу поточного кварталу. Я вперше чув про існування такого документа, а тому попросив дати мені проглянути попередній лист. Нічого більш ганебного у своєму житті мені читати не доводилося. З листа випливало, що незадовільний стан роботи в резидентурі обумовлений тим, що ніхто самовіддано працювати не хоче, що майже у кожній родині існують серйозні проблеми, які заважають роботі, що більшу частину свого часу офіцери витрачають на власні матеріальні інтереси, що їх звіти про роботу здебільшого – «липа», що резиденту немає на кого спертися і т.п... Для підтвердження таких висновків приводилися факти і повідомлення «джерел» про кожного офіцера. Щось подібне, зовсім несправедливе, писалося і про мене. Стало зрозумілим, що значну частину «інформації» було отримано від резидентури КДБ (між собою ми називали їх «сусідами») і від своїх офіцерів, які доносили резиденту про почуте... Якщо щось подібне пишеться у всіх резидентурах, то як взагалі може працювати розвідка? Але ж на такому фоні дуже просто зробити собі кар’єру! І це за умови, що нас вчили бути кришталево принциповими! Як резидент додумався дати мені прочитати, а тим більше – написати, подібного листа? Чи це була перевірка на зговірливість? Якщо так, то я її не витримав. Я виклав лише позитивні факти, пославшись на те, що інше мені не відомо. Більше подібних доручень резидент мені не давав...
Виявився я причетним і до ускладнення «міжнародних відносин». Сталося це, коли мені довелося залишитися за військового аташе, який був у відпустці. Приїхав якось до мене з візитом сирійський військовий аташе, обмінялись думками, і раптом він почав швидко збиратися.
- Якісь проблеми?
- Та мені ще сьогодні треба, за дорученням дуайена (на той час ним був військовий аташе Болгарії), замовити ресторан для проводів албанського аташе, і розіслати всім запрошення. Добре, що хоч тебе це не торкається...
- А хто влаштовує прийом?
- Військова асоціація.
- А хіба радянський аташат не є членом асоціації?
- Так у вас же немає дипломатичних відносин з Албанією...
- Це так, але дуайен не може ігнорувати члена асоціації. Це вже моя справа: піти на прийом чи ні.
Розгублено дивиться на мене.
- Я повинен порадитись з дуайєном...
- Звичайно, але не забудь передати йому мою думку з цього приводу.
Через пару годин знову приїздить.
- Дуаєн вважає, що ти правий, але албанець каже, що не прийде на обід, якщо на ньому буде присутній радянський аташе. А вже запросили й представників міністерства оборони Китаю... Може ти все-таки не прийдеш?
- Тепер обов’язково прийду.
Прийом, на якому неодмінно були б недружні на адресу Радянського Союзу висловлювання, не відбувся. Китайці і албанці змушені були обмежитися лише двосторонніми заходами. Після цього випадку до мене у дипкорпусі стали ставитися цілком серйозно.
***
Не обійшлося без проблем в моїх стосунках і з китайською владою. Якось під час мого чергування, у Посольство на велосипеді зробив спробу проїхати китайський громадянин. Вартовий збив його з велосипеду, але він вже був на території посольства, кликав на допомогу і пручався з вартовими, які намагалися витягти його за ворота. Я поспішив йому на допомогу. Зав’язалась справжня сутичка. По сигналу вартових прибігла ціла команда і мене разом з невдахою-китайцем витягли за ворота. Китайця швидко скрутили, впхнули в автомашину і відвезли «у невідомому напрямку». Мене у посольство не впускали до появи представників МЗС. Поруч стояв якийсь військовий і розмазував по обличчю кров, яку начебто я пустив йому, вдаривши по носі. Його і мене фотографували «кореспонденти». З’ясувавши обставини випадку, мене відпустили, але попередили, що «пролиту китайську кров у Китаї не прийнято прощати». Завершилося все обміном нотами. Персоною «нон-грата» мене не оголошували.
Було й таке. Я і помічник військового аташе Чехословаччини Владислав Вечорек, разом з дружинами, вечеряли у ресторані. Додому поверталися у моїй машині. За звичкою, я вибрав ще не відому мені дорогу. Вона виявилася переритою, у зв’язку з будівництвом Пекінського метро, яке споруджувалося відкритим способом. Після дощу дорога була слизькою. Машина з’їхала вниз, а при підйомі - забуксувала. Вирішили повернутися заднім ходом. Але дорогу нам вже перекрили китайці, які звинуватили нас у тому, що ми проникли на «закритий об’єкт». Прошу дати мені змогу подзвонити у Посольство і повідомити про затримання. Не дозволяють і кажуть, що зараз відбудеться мітинг, на якому ми повинні вислухати все, що вони про нас думають. Натовп швидко збільшувався, чекаючи на команду. Кажу, що одна з жінок вагітна і це може їй зашкодити, прошу викликати поліцію або представника МЗС. Минула година. Вже зовсім смерклось. Нарешті з’явився поліцейський, який сказав, що я проїхав на знак забороненого проїзду. Прошу показати цей знак. І неозброєним оком видно, що знак щойно встановлено. Після дощу, а він – сухий. Як не соромно брехати. Тоді мені заявили, що був вартовий, який подавав знаки зупинитися. Я його не бачив (бо його й не було!), але що це за вартовий, який не може захистити «закритий об’єкт»? Знову вимагаю можливості повідомити посольство. Нарешті дозволили, а після дзвінка невдовзі і відпустили.
Щось подібне сталося, коли в колоні вантажівок я проїхав на територію будівництва нового приміщення міністерства оборони КНР. Кажуть: проїхав на заборонений знак.
– Але ж я їхав у колоні автомашин!
– Там був напис: «іноземцям проїзд заборонений».
– Китайською мовою? А якщо я її не знаю?
– Але ж ви її знаєте!
– Напис старий, забруднений, половини ієрогліфів не розібрати. До того ж, такого знаку немає навіть у ваших правилах дорожнього руху!
– Ви занадто зарозумілий і не шануєте наші порядки. Ми будемо вас виховувати!
І так багато разів. Звичайно, якби я їхав на спеціальне завдання, то не робив би таких дурниць. Але чи може розвідник жити тільки по заздалегідь продуманому плану?
***
Довелося мені підтримувати зв’язок і з нелегалом. Це був молодий китаєць, який з багатьма тисячами інших, втікаючи від «культурної революції», таємно перейшов через кордон у Радянський Союз. Такі особи, щоб отримати «вид на проживання», майже завжди попадають у поле зору оперативної (прикордонної) розвідки. Після відповідної роботи, він дав згоду на кілька місяців повернутися у Китай і виконати завдання розвідки.
За суворими вимогами конспіративності, агент може бути на зв’язку тільки у одного розвідника – його керівника. У нашого резидента існувала своя, не передбачувана ніякими правилами, логіка. Чи то через недовіру до безпосереднього виконавця, чи то з метою побачити у роботі кожного з своїх підлеглих, він «пропустив» через цього агента майже всю резидентуру. Зрештою, хтось із розвідників, а може і сам нелегал, потрапили у поле зору китайських КРО. Через деякий час характер донесень агента суттєво змінився, що вказувало на його роботу під наглядом КРО. Перебуваючи у Москві, я доповідав Начальнику Далекосхідного управління ГРУ генерал-лейтенанту К.Є. Сєськіну, що справа йде до провалу, і що найближчим часом цілком ймовірне затримання агента і розвідника під час чергової зустрічі. Інформація, яку ми зараз отримуємо від агента, не має суттєвої вартості, його можливості обмежені, а тому за краще і для нас і для нього на зв’язок більше не виходити...
– А це вже не ваша справа. Ми зараз зацікавлені навіть у провалі. В ЦК КПРС вважають, що ГРУ марно витрачає гроші і в Китаї працювати боїться. То ж нехай бачать, що це не так!
Сказано досить таки відверто. Так мені відкрилася ще одна таємниця того, як «бережуть мундир» у верхніх ешелонах влади. Саме після цієї розмови мені було доручено передати агенту радіостанцію і велику суму грошей.
У темну літню ніч на кільцевій дорозі на північ від Пекіна мене, одягнутого як природного китайця, «викинули» з машини, у якої був відключений стоп-сигнал, щоб на відстані не можна було зафіксувати її зупинку. Призвичаївшись до темряви, відшукав місце, де треба було закопати передачу. Обстановка навколо була спокійною. Повернувся до дороги і став чекати іншу машину, на якій повинні були привезти помічника з пакунком. Ситуація повторилася. Переконавшись у повній відсутності людей, ми зняли ножами дернину і поклали її на простирадло. Тими ж ножами швидко викопали необхідне заглиблення і засунули у нього передачу. І раптом на відстані 50 метрів зовсім з протилежного боку з’являється вантажівка, яка фарами світить прямо на нас. У темряві ночі нас видно як на екрані, щоправда – за ріденькими кущами. Але якщо хтось із прибулих відійде убік? Ми припали до землі, боячись ворухнутися, щоб нас не помітили. Розмовляють досить голосно. Щось завантажили у кузов і хвилин через 10 від’їхали. Знову довелося звикати до темряви. Потім засипали яму з пакунком землею, накрили дерниною, утрамбували. Зайву землю зібрали у простирадло. Її виявилося багато: удвох ледве підняли. Пішли у бік кільцевої дороги. Землю потроху висипали у ручай. Машина, яка повинна була нас забрати додому, вже проїхала хвилин 15 тому. По запасному варіанту ми повинні були повертатися пішки, начебто «після нічної прогулянки у парку». Вартові китайці біля воріт посольства здивовано подивилися у наш бік. Доповіли резиденту про виконання операції, написали звіт і лише після цього пішли спати. Вже починало розвиднюватися...
За три місяці після цього, під час зустрічі з Лі Хунси (таким було справжнє ім’я агента) були затримані і оголошені «персонами нон-грата» Семенов, Марченко (справжнє прізвище Шарітун) разом з дружинами і Колосов (саме він допомагав мені закопувати радіостанцію). Їх протримали в поліції понад добу. (Власне кажучи, на зустріч виходив лише Семенов, а решта – прикривали операцію поїздкою у ресторан). Так ми переконали ЦК КПРС у тому, що не боїмося працювати у Китаї.
***
Останнім часом з’явилося багато спогадів колишніх розвідників і контррозвідників. Нічого дивного: професія хоч і важка, але романтична. Не кожний здатний її витримати. Багато моїх товаришів спилися, потрапили у психіатричні лікарні або взагалі передчасно пішли з життя. Хотів би зауважити тільки одне. Автори, переважно керівники служби, намагаються переконати читача у тому, що висот свого положення вони досягли абсолютно чесно і виключно завдяки своїм здібностям. Звичайно, без здібностей у розвідці немає що робити. Але крім здібностей необхідно мати ще родинні чи кланові зв’язки, або поступатися суттєвими моральними принципами. Це – моє тверде переконання.
***
Своїх “знайомих” я «передав» іншому новому помічнику – капітану Захарову. І у березні 1974 року, разом з родиною, виїхав поїздом через Маньчжурію у Москву. Моє понад чотирирічне перебування у Китаї на цьому завершилося. Яке основне враження, що стало надбанням за роки праці у Китаї? Коли я ще вчився в академії, старші товариші казали, що ця країна винятково складна для нашої роботи, що китайці мислять зовсім інакше, ніж ми – європейці, що їм не можна довіряти і таке інше...
Я полюбив цю країну за надзвичайну працьовитість і талановитість населення, за їх шану до власної історичної спадщини і культури... Дивувало тільки одне: як китайським лідерам вдається керувати країною з понад мільярдним населенням? На моє запитання: «яким чином за порівняно короткий строк вдалося повернути весь народ від палкої дружби з Москвою і відкритої ворожнечі до США на абсолютно протилежний курс?», один знайомий китаєць відповів мені так: «За тисячі років досить важкого існування ми переконалися у тому, що вижити можна тільки ідучи разом. Не варто замислюватись над тим, у якому напрямку нас ведуть. Головне – не відхилятися від основної течії».
А. Варварич.
КНИГУ: Варварич А. Житіє… на зламі тисячоліть (Роздуми полковника ГРУ). – К.: Видавництво «Марія», 2015. – 408 с., іл. – (Спецслужбы в войнах ХХ века) / Електронна версія. ISBN 978-966-97441-2-8 МОЖНА ЗАВАНТАЖИТИ:
Джерела:
Посилання:
[1]. Бжезінський З. Велика шахівниця, 1997.
[2]. Каганець І. Геополітична доктрина АНСДП. // «Гартленд», 1-2018.
[3]. Академія ГРУ.
Фотоархів:
Знати наше минуле, знати міжнародну історію, вивчати і враховувати життєвий досвід старших поколінь.
Зверніть увагу
Стартап Aryan Softwerk запрошує ІТ-фахівців спільноти Народний Оглядач до освоєння ринку самоорганізації арійських церков