«Геть сором!» – сексуальна деградація, нав'язана більшовизмом

Ольга ГрейгЪ

Все, ЩО КОРИСНО, «для самої сірої працівниці»...

Для того щоб змінити будь-яке суспільство, досить змінити сутність Жінки.

Мається на увазі її роль, духовне і моральне призначення.

Щоб переворот в Російській імперії був успішним, а плоди революції могли закріпитися, треба було в першу чергу зламати внутрішню сутність Жінки, зробити її самкою, твариною, німою, безвольною, обмеженою, приниженою і знищеною деградуючою істотою. Так що не дарма за завданням таємних інтернаціональних сил Чернишевський писав свою, що стала в СРСР хрестоматійною, книгу «Що робити?». Не дарма на цьому терені трудилися інші літератори (деякі навіть несвідомо, головне ж що: задати тему, запустити в маси, розкрутити, зробити її модною, – як сказали б зараз). Після «розкрутки» роману «Що робити?», окремі члени російського суспільства стали вирішувати особисті і сімейні негаразди у дусі героїв і героїнь цього твору, зневажаючи прийняті норми моралі; до того ж цією та іншими працями літераторів тієї епохи було дано старт на створення жіночих трудових асоціацій і «комун».

Літератори, звичайно, зіграли свою негативну роль в переродженні Жінки; однак більш активно, більш цілеспрямовано і жорстко довбали моральні підвалини суспільства революціонерки.

Як складно було спочатку змусити російську жінку зрозуміти, повірити, що вона ... не вільна. Що вона повинна змінити своє місце в суспільстві, стати нарівні з чоловіком у всіх справах і починаннях. Що вона повинна працювати нарівні з ним, в тому числі й фізично.

Для того, щоб коригувати плани, скажімо так, наступу на психіку жінок, руйнування моральних підвалин, більшовики неодноразово (то за кордоном, а то навіть і в Росії) збирали провокаційні з'їзди, конференції, писали брошури, перекладали книги певного напряму. Наприклад, не встигла в Німеччині в 1911 році вийти книга німецької єврейки Грети Мейзель-Хесс «Die Sexuelle Krise», як Олександра Коллонтай тут же спішно пише статтю «Любов і нова мораль» за мотивами цієї книжки. [Стаття О. Коллонтай дається в перекладі українською, як частина 2 цього дослідження – прим. В.Ф.] Вона інформує російського читача, що Мейзель зробила велику послугу (!) сучасному суспільству, ризикнувши «зі спокійною безстрашністю крикнути суспільству, що ... сучасна статева мораль – порожня фікція»; порожня фікція, як її хотіли бачити порочні революціонерки.

Мейзель, як і Коллонтай, турбувало, що «відкриту зміну любовних союзів сучасне суспільство ... готово бачити, як найбільшу для себе образу»; що «пробні ночі» обов'язково повинні стати нормою в суспільстві майбутнього, «мати право громадянства»; що «сучасна форма легального шлюбу збіднює душу». Вихід же, за словами А. Коллонтай, «можливий лише за умови корінного перевиховання психіки», за умови зміни всіх соціальних основ, на яких тримаються моральні уявлення людства. Ідеал, – «почергова моногамія», тобто неминуча зміна партнерів!

Ось які антиморальні, антилюдські ідеали закладали в психіку російських жінок нові «подруги» і «передові вчителі».

«Нехай не скоро стануть ці жінки явищем звичайним, ... дорога знайдена, в далині заманливо світлішають широко розкриті заповідні двері ...» [1].

У 1913 році Коллонтай опублікувала чергову статтю – «Нова жінка», у якій розвивала погляди на жінку нового, передового суспільства. «Нова жінка», на думку Коллонтай, прагне стати повноправним членом суспільства і тому керується такими принципами:
1. Перемога над емоціями, вироблення самодисципліни.
2. Відмова від ревнощів, повага свободи чоловіка.
3. Вимагає від чоловіка не матеріального забезпечення, а дбайливого ставлення до своєї особистості.
4. Нова жінка – самостійна особистість, її інтереси не зводяться до дому, сім'ї та любові.
5. Підпорядкування розуму любовних переживань.
6. Відмова від фетиша «подвійної моралі» в любовних відносинах. Нова жінка не приховує своєї сексуальності [2],[3].

Всі більшовички зобов'язані були внести свою лепту у справу приниження Жінки. Отримуючи при цьому завдання безпосередньо: містечкові – від керівників партосередків, при посадах і довірені – від головних партійних босів, ну, а ті – в свою чергу – від їх «роботодавців», справжніх замовників так званої російської революції. У партії більшовиків всі ролі були розподілені і кожен звітував перед товаришами за виконану роботу: будь то переклад капітальних праць «світочів» Маркса та Енгельса, або паскудна брошурка про содомію «прогресивного» напряму.

То ж не дивно, що нарешті і полум'яна Інеса Арманд зібралася «просвітити» російських жінок в сфері вільного кохання. У 1915 році вона надсилає В.І. Леніну план брошури, яку зібралася написати з цього приводу (правда, незадовго до того обіцяла своєму інтимному другу написати дещо з педагогіки, але з педагогікою у неї нічого не вийшло). Коханці переписуються і доводять один одному, що слід розуміти під любов'ю, пристрастю, поцілунками без любові, проституцією, під брудним і вульгарним шлюбом і так далі. Мабуть, не дарма Інеса після Жовтневого перевороту була призначена завідуючою жіночим відділом при ЦК РКП (б) (але вже після того, як не впоралася з роботою голови раднаргоспу Московської губернії).

Відпрацьовуючи свій соковитий шматок (це зовсім не метафора!), вона пописувала брехливі статейки і брошурки, закликаючи робітниць підтримати радянську владу. Представляючись, звичайно ж, не Інесою Арманд, – про яку могли дізнатися, що вона вела порочний спосіб життя, сходилася-розходилася з чоловіками, народжувала від різних чоловіків, кидала дітей на піклування, то колишнього чоловіка, то товаришів по партії, плуталася з Леніним і іншими видними більшовиками, тощо. Ні, вона підписувалася як невідома Олена Блоніна, або О. Блоніна (яка цинічна насмішка!).

Опус Блоніної: «Чому я стала захисницею Радянської влади?» та ж Надія Костянтинівна Крупська представила як брошуру «для самої сірої працівниці», – для рідкісного екземпляра: деградованого і тупого елемента в спідниці. Але таких були одиниці. Хто в 1919 році ще міг повірити нібито працівниці текстильної фабрики якійсь «О. Блоніной», що писала... цитую: «Ми, працівниці, працювали по 11 годин на добу, а то ще й понаднормові [робочий день в Російській імперії був нормованим! Втім, що таке збрехати для інородки, що потрапила в сім'ю російського дворянина, і ні дня ніде і ніколи не працювала! Вона ж брехала тим, хто їй був повністю чужий, кого вона і за людей не вважала ... – прим. О. Грейг].

Жила я в підвальному поверсі. Кути здавала. Тісно, темно, сиро. [Подібним чином ці партійні брехуни вбивали у свідомість те, чого в російському суспільстві в робочому середовищі ніколи не було, але зате буде в достатку у робітничого класу радянських ізгоїв, заселених в комуналки, бараки і гуртожитки, – щоб подібне «житло» після розказаних жахів про царизм здавалося раєм земним. ... – прим. О. Грейг].

Платня зовсім була маленька, прожити нічим (брехня, але ... ось якщо про радянський і навіть сьогоднішній пострадянський день, то суща правда. – прим. О. Грейг]... Бувало, і молока дитині нема за що купити. Так мій первенець помер ... »

Але, прикидаючись тупою і напівграмотною, пише Блоніна-Арманд, знайшовся на фабриці якийсь робочий, у якого «виявився червоний прапор, і пішли на вулицю з Демонстрацією. В інших фабриках теж піднімали робітників. Зібралося нас дуже багато. Йдемо ми прямо до губернаторської площі. Тільки ми туди дійшли, а там повно солдатів. Офіцер нам кричить: «Розійтись!» Ми йдемо далі. Як він крикне ще раз, солдати і вистрілили. Убито було тоді кілька робітниць. Так, сердешні, і лежали, розкинувшись, в крові. А вже скільки було поранених!»

І ось на таку нахабну брехню «купувалися» наївні російські люди, недосвідчені в підступах; шкодували якихось міфічних убитих; тільки пошкодувати-то треба було і захищати самих себе ... Пригадати б їм, знати б їм, що в результаті Французької революції 1789-1794 років і розв'язаного революціонерами терору загинуло більше мільйона чоловік. Але що таке Франція в порівнянні з Російською імперією, де може загинути значно більше (але ж і загинуло після 1917 року 60 мільйонів тільки російських, а скільки інших колишніх підданих імперії!). [Тут автор явно перебільшує втрати етнічних росіян – прим. В.Ф.] Або пригадати хоча б недавні факти, після революції 1905 року, – після генеральної репетиції смертей терористи з лав революціонерів-психопатів загубили 12 тисяч чоловік (це за приблизними, найскромнішими підрахунками! – прим. О. Грейг). Відомо, що на одне з думських засідань депутати-монархісти принесли склеєні листи, поцятковані іменами жертв терору; смуга паперу, розгорнута по всій ширині зали, докоряла присутнім мовчазним білим докором: що ж ви, люди російські, куди дивитеся, кого жалієте; кого прощаєте; кого посилаєте в заслання, немов на курорт з повним утриманням і грошовою допомогою; кого не можете догледіти, що вони масово тікають за кордон з заслання і в'язниць; кому дозволяєте мало не у відкриту привозити з-за кордону книги, брошури, газети, гроші, зброю?!

А щоб народ ніколи не дізнався про ціну підготовки більшовицької революції, то після 1917 року серед багатьох інших документів було вилучено багатотомне видання «Книга російської скорботи», де перераховувалися вищі сановні особи, які могли б не допустити так званої більшовицької революції, якби залишися вони в живих, не загинувши від рук революціонерів (як місцевого, вітчизняного штибу, так і найманців з інших країн), що пройшли підготовку в закордонних таборах. Перераховувалися і абсолютно випадкові люди, що потрапили під уламки кинутих бомб, були висаджені в повітря разом з приватними будинками і установами, які померли від випадкових поранень ...

Повторюся: ось по кому нам, нащадкам масово деградованого народу, дітям і онукам «совєтизованих» предків, треба створити Меморіал, вписавши імена всіх убитих, назвавши при цьому всіх вбивць і їх національну приналежність. А потім і інші меморіали: в кожному місті, в кожному містечку, де після 1917 року відбулися масові розстріли наших співвітчизників ... Щоб не кортіло купуватися на чужу брехню ...

... Навіть на брехню, висловлену давним-давно; наприклад ту, що вигадувала в своєму «майстерному шедеврі» – «Чому я стала захисницею Радянської влади?» – агент міжнародного центру підготовки революції І. Арманд: «Так, важка була наша доля ... Ну, а при Радянській владі всього цього не може бути. Тому що тепер наша, робоча влада. Тепер ми вільні птахи. Самі порядки встановлюємо...»

Не забула-таки Інеса в своїй роботі вказати і причини, чому народ при «найкращій і справедливій в світі владі» голодує: «Радянська влада робить все, що можливо, щоб в нинішній скрутний час доставити хліб робітникам. Якщо хліба мало, то винні в цьому царський уряд, поміщики і капіталісти ». Тільки не писала Блоніна, що хліба в країні раніше завжди вистачало з надлишком, і що в Російській імперії на знаменитих Нижньогородських ярмарках, куди з усього світу з'їжджалися банкіри, купці і підприємці, встановлювалися світові ціни на хліб! Втім, який хліб? – Якщо голод був спровокований. Адже ситий не піде служити новій владі за рабський пайок, ситого важче обдурити ... Тільки той, у кого в руках весь хліб, отримає повноту влади, а весь хліб можна дістати тільки розв'язавши наймасштабніший, небачений досі червоний терор – відкрито визнавав «вождь світового пролетаріату» Володимир Ілліч Ленін.

Владимир Ульянов (Ленин) —

«Сумеют ли большевики удержать власть» ( лето 1918 г.):

«Хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность является в руках пролетарского государства, в руках полновластных советов самым могучим средством учета и контроля... Это средство контроля и принуждения к труду посильнее законов конвента и его гильотины. Гильотина только запугивала, только сламывала активное сопротивление, нам этого мало.

Нам этого мало. Нам надо не только запугать капиталистов в том смысле, чтобы  чувствовали всесилие пролетарского государства и забыли думать об активном сопротивлении ему. Нам надо сломать и пассивное, несомненно, еще более опасное и вредное сопротивление. Нам надо не только сломать какое бы то ни было сопротивление. Нам надо заставить работать в новых организационных государственных рамках.

И мы имеем средство для этого... Это средство — хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность».

«Потому что, распределяя его [хліб – прим. В.Ф.] мы будем господствовать над всеми областями труда».

У тому ж 1919 році Арманд майструє статейку «Маркс і Енгельс з питання сім'ї та шлюбу», де вигукує: «Одним ударом, відразу ми не в силах були змести всі важкі пережитки буржуазних сімейних відносин ... Ми повинні, і ми вже почали вводити суспільне виховання дітей і знищувати владу батьків над дітьми».

Ця тема давно була близька невдалій матусі, до того ж неабиякий досвід у справі зміни мислення Жінки був у неї ще з початку століття. Як відомо, в грудні 1908 року в Санкт-Петербурзі проходив перший так званий Всеросійський жіночий з'їзд; а звіти про нього партії дає Інеса Арманд. Доповідає, що, за завданням партії, в деяких виступах озвучені думки про необхідність руйнування старого сімейного укладу та зміни ролі жінки в суспільстві (!).

Активно на терені руйнування жіночої сутності працювали Клара Цеткін, Роза Люксембург, Віра Засулич, Конкордія Самойлова, Олександра Коллонтай, Інеса Арманд, а також Е. Розмирович, Л. Менжинська, Л. Сталь, А. Ульянова-Єлізарова, Е. Лилина (справж. Кнігісен) та інші партійки, що друкувалися в більшовицької пресі, в тому числі в журналі «Робітниця» (орган ЦК більшовицької партії), що почав виходити в 1914 році. «Журнал зіграв значну роль в політичному просвітництві жінок-робітниць, в згуртуванні їх під прапором партії, в пропаганді ленінських ідей соціалістичної революції», – констатує Велика радянська енциклопедія [4]; подібне можна сказати про всі друковані більшовицькі і радянські видання.

Шляхи вирішення «совєтизації» жінок відпрацьовувалися на жіночих конференціях (в квітні і червні) 1918 року, на Всеросійському з'їзді робітниць і селянок восени того ж року (іноді його називають нарадою; тривав 6 днів). Підготовкою до якого активно займалося бюро по скликанню з'їзду при Секретаріаті ЦК РКП (б), куди входили всі ті ж знайомі нам незмінні активістки: І. Арманд і А. Коллонтай, а також В. Мойрова, Е. Подчуфарова, а керував ними Яків (Янкель) Михайлович Свердлов. Куди ж більшовичкам без чоловічого партійного керівництва? До слова: в радянські часи часто на «жіночі» міжнародні конференції і з'їзди відправлялися делегації жінок з СРСР, очолювані ... чоловіками; абсурд, що викликав глузування з боку західних соціалісток і демократок.

У 1918 році брехлива газета з претензійною назвою «Правда» вийшла з заголовком: «Працівниці, прислуга, конторниці, пріказчіци, ремісниці, прачки, дружини робітників – всі ви потрібні Радянській владі»; всі – на зміцнення і обслуговування нової влади! Але не тільки ... Більшовики відводять «радянській» жінці ще одну роль: стати солдатом в справі встановлення нового Світового порядку. Відкрито про це на з'їзді сказав В.І. Ленін, коли виступив з промовою про роль жінки в Світовій революції.

Ну, а керувати жінками «радянськими» будуть жінки «обрані»; наприклад, ті, що сиділи за столом президії Всеросійського з'їзду робітниць і селянок: Арманд, Коллонтай, Сталь, Самойлова, Єлізарова-Ульянова, Мойрова, Янсон-Грау і інші. Правда, «відомі більшовички» розуміли, що православні жінки воювати за справу богоборців не підуть, тому «багато місця з'їзд приділив антирелігійній пропаганді», пояснюючи «значення пролетарського інтернаціонального братства».

«Товариші, з досвіду всіх визвольних рухів помічено, що успіх революції залежить від того, наскільки в ньому беруть участь жінки», – розмахуючи ручками, гаркавлячи кидав слова в залу Володимир Ілліч і зворушувався своїй полум'яності. Крупська уважно стежила за реакцією залу. У відповідь жінки прийняли резолюцію, надруковану в «Правді» за 21 листопада 1918 року: на поклик вождів «зімкнемося потужними рядами і знищимо буржуазію всіх країн. Хай живе світова соціалістична революція».

Натхненна промовами «вождя світового пролетаріату», одна з делегаток, Єлизавета Ісаківна Коган-Пісманік (представлена ​​на з'їзді білорускою, 1899 року народження), писала пізніше: «З'їзд ... показав, що піднялася велика жіноча рать». У 1920 році Коган-Пісманік пішла комісаром (вже дуже ж хороший пайок був у комісарів! – прим. О. Грейг) в Червону армію. З 1921 р. працювала заступником завідувача жінвідділу Вітебського губкому партії; в 1923-1925 рр. очолювала жінвідділи ЦК КП (б) Білорусії. Вірна пропагандистка і агітпроповка своєї партії.

Треба відмітити, що жінки з великих міст і з глибинки, які приїхали на Всеросійський з'їзд робітниць і селянок, вели себе культурно. На відміну від чоловіків, присутніх в 1919 році на з'їзді «сільської бідноти», що проходив в Санкт-Петербурзі (тодішній Петроград). Сотні приїхавших «селян» (більшість їх, судячи зі списків, були містечкові євреї з колишніх «місць осілості») розмістили в Зимовому палаці Романових; коли ж люди роз'їхалися, «виявилося, що вони не тільки всі ванни палацу, а й величезну кількість найцінніших севрських, саксонських і східних ваз запаскудили, використовуючи їх як нічні горщики. Це було зроблено не за силою потреби, – вбиральні палацу виявилися в порядку, водопровід діяв», – згадував головний ідеолог від радянської літератури Максим Горький [5]. Такою була сила ненависті до царської Росії, до її культури, традицій, цінностей, до всього, що здавалося незрозумілим і недоступним ...

Для того, щоб жінка стала бійцем (бійцем агіт-проповського фронту або планованим в разі потреби гарматним м'ясом), її треба було відірвати від звичних обов'язків, або, як говорили більшовики, «розкріпачити». А для цього обіцялися скоріше влаштувати громадські їдальні, пральні, майстерні для лагодження і штопання сукні, артілі для хімчистки, і, звичайно ж, ясла і дитячі сади.

Всезнаючий демагог Горький повчав: «Від каторжного життя рятує жінку тільки соціалізм, колективна праця. Робітничо-селянська влада успішно почала перебудовувати життя на колективних засадах ... Справа ця важка: люди століттями навчені жити по-звірячому [а сам Горький, займаючись незрозуміло чим з усиновленим ним братом Янкеля Свердлова Залманом (справж. Єшуа Золомон Мовша; 1885-1966), який став по документам Зіновієм Олексійовичем Пєшковим і іншими товаришами-більшовиками ще на Капрі, жив праведно, ніяк не по-звірячому ?! – прим. О. Грейг] ... Жінкам Союзу Рад, особливо селянкам, слід дуже серйозно подумати про своє ставлення до релігії і церкви ... і їй особливо добре треба зрозуміти, що церква – древній, невтомний і найжорстокіший ворог її» [6].

О, цей месіанський обвинувач всіх і вся, товариш Максим Горький колись, ще в 1907 році висловив докір таким, як сам, новаторам від російської літератури: «Все це – старі раби, люди, які не можуть не змішувати свободу з педерастією, наприклад, для них «звільнення людини» дивним чином поєднується з переміщенням з однієї помийної ями в іншу, а часом навіть зводиться до свободи члена – і тільки» [див. листи Горького до Леоніда Андрєєва. – прим. О. Грейг]. А незабаром і сам став в авангарді пролетарських письменників, які виросли з плеяди цих самих «рабів вільного члена» і вже більше не обурювався, коли товариш Володимир Ілліч заходив до нього в номер чергового готелю перед сном, щоб підняти ковдру і власноруч перевірити, чи теплі простирадла у пролетарського буревісника. Подібні факти мали місце, і письменник не соромиться це описувати в своїх спогадах. Що вже тут йому залишається, коли товариші перемогли: хіба що за вкоріненою звичкою паплюжити: то дурня-Ніколашку з царизмом, то всю стару владу, то церкву, то жінку ...

«Негативне і вороже ставлення до жінки діяльно і безперервно вселялося церквою чоловікові протягом двох десятків століть; воно дуже глибоко проникло в свідомість чоловіка й придбало у нього силу майже інстинкту», – продовжував лякати він [7]. Тільки за своєю нескінченною пропагандистської брехнею пролетарський письменник прикрив своє особистісне неприйняття жінки. Нападаючи на християнську церкву, відібравши у православних жінок їхнє свято – День жінок-мироносиць, більшовичка Клара Цеткін ввела обов'язкове свято 8 Березня [8].  

Все це стало можливим після 1917 року, коли виповнювалося передбачене більшовичкою А. Коллонтай, що революція зміцниться і восторжествує «лише за умови корінного перевиховання психіки». Тільки після перевороту і силового захоплення влади в Російській Імперії вперше були створені умови зміни всіх соціальних основ, на яких тримаються моральні уявлення всього розумного Людства.

«… Женская половина рода человеческого при капитализме угнетена вдвойне. Работница и крестьянка угнетены капиталом и сверх того они даже в самых демократических из буржуазных республик остаются, во-первых, неполноправными, ибо равенства с мужчиной закон им не дает; во-вторых, – и это главное – они остаются в «домашнем рабстве», «домашними рабынями», будучи задавлены самой мелкой, самой чёрной, самой тяжёлой, самой отупляющей человека работой кухни и вообще одиночного домашне-семейного хозяйства», – наголошував Ленін в 1921 році [9].

Далі буде…

Посилання:

1. А. Коллонтай. Любовь и новая мораль. // Сб. Философия любви. М., 1990, ч. 2.

2. Шандрак П., Таратушкина Е. Коллонтай: Постсоветская биография новой женщины. 14/03/2014. Сайт: agenda, раздел: Гендер, Общество, Культура.

3. У продовження розвитку концепції нової жінки вона присвятила повісті «Большая любовь» і «Василиса Малыгина» (1923) та оповідання «Любовь трёх поколений» (1923), в яких описує розкутих жінок, які не бажають пов'язувати себе сім'єю.

4. БСЭ, т. 21, с. 303.

5. М. Горький. Собрание сочинений. М., 1952, т. 17.

6. Там же, т. 25.

7. Там же, т. 25.

8. Вважається, що свято 8 березня збігається з юдейським святом Пурим.

9. Курманов А. Женщины в мировом революционном движении. 08.03.2016. Сайт: ПРАВДА-info.

Джерела:

Глава 6: "Всё, что полезно "для самой серой работницы"// О.И. Грейгъ. «Долой стыд!». Сексуальный Интернационал и Страна Советов. – М: Алгоритм, 2014. (Серия «Русская история»)

доповнена цитатами В.І. Ульянова-Леніна про «хлібну картку», інформацією про статті О. Коллонтай  та ілюстраціями згаданих в тексті більшовиків і більшовичок.