Естетика від Hugo Boss

Запитання, поставлене паном Алексом Гуном, можна сприймати і як запитання, і як певний докір. Тому воно потребує відповіді.

«Духовними батьками» ШТІРЛІЦА були Юрій Андропов, секретар ЦК КПРС (з 1962 р.) і Голова КДБ СРСР (з 1967 р.); письменник Юліан Семенов (Ляндрес) і кінорежисер Тетяна Ліознова.

Як свідчать авторитетні джерела, Семенов дружив з розвідником Євгеном Примаковим (з яким разом вчився в інституті сходознавства наприкінці 1940-х) і з Юрієм Андроповим.

За словами доньки Семенова, завдання написати роман «Сімнадцять миттєвостей весни» її батько отримав особисто від Андропова! Також вона згадує, що Юліан і Андропов майже щовечора вели розмови по телефону. Про що вони говорили фантазувати немає сенсу. Головне в іншому – Андропов поставив перед письменником завдання написати роман про життя і роботу радянського розвідника в Третьому Райху і Семенов це завдання виконав в рекордний строк. Роман був надрукований в декількох московських видавництвах значним для радянських часів накладом.

До речі, якщо уважно прочитати роман, то ви не знайдете в ньому ні концтаборів, ні Гестапо! І Третій Райх виглядає в романі дуже пристойною державою.

Наступним кроком стала екранізація роману в нечуваних для радянського кіно масштабах – 12 серій!

Знову ж таки, політичним замовником виступив Андропов! Згідно авторитетних свідчень, саме Андропов вибрав студію для екранізації кіноепопеї про Штірліца і режисера, якій було довірено цю роботу – Тетяну Ліознову.

Ретельно був підібраний склад акторів – у фільмі задіяні відомі і популярні актори, які вже встигли відзначитися в радянському кінематографі. А консультантом фільму з питань розвідки і контррозвідки (і наглядачем) Андропов призначив старшого офіцера з 2-го Главку (контррозвідка). Цей офіцер щоденно був присутній на зйомочному майданчику!

Хочу відзначити характерну деталь! Розроблена Hugo Boss модель однострою для СС включала в себе: чорну форму з бриджами і високими до коліна чобітьми, коричневу сорочку з чорною краваткою. У 1939 році, з початком війни, чорна уніформа СС була замінена на сіро-зеленувату і більше не використовувалася!

Штірліц діє в 1945 році, але і він і всі інші офіцери СС одягнені в чорну уніформу з білими сорочками!

Чому таке порушення історичної правди і навіщо!?

Пояснення просте. Фільм чорно-білий і поєднання сірої уніформи з сірою сорочкою створює невиразну картинку, порушує естетику і енергетику, яку заклав в уніформу СС Hugo Boss.

Таким чином творці фільму «Сімнадцять миттєвостей весни» – Андропов, Семенов і Ліознова – свідомо підкреслюють естетику Hugo Boss.

Варто також додати ще одну характерну деталь! Письменник Семенов, режисер Ліознова і актор Бронєвой, що виконував роль шефа Гестапо Мюллера, – це люди з єврейськими коріннями.

Ні в кого з вищеназваних осіб естетика уніформи Hugo Boss не викликала ні асоціацій з концтаборами, ні протесту!

Коли фільм був змонтований і показаний членам Політбюро ЦК КПРС, то міністр оборони СРСР Устинов зробив заувагу творцям фільму: чому у фільмі немає бойових дій на фронтах!? Згідно спогадів Ліознової, вона спеціально підібрала кінохроніку, яка і була включена у фільм.

Після повторного перегляду членами Політбюро фільм вийшов на всесоюзний телеекран!

Радянський народ побачив німецьку номенклатуру, яка не втратила віру в ідеали, гордість за свою країну і віру в майбутнє відродження. Він побачив державний апарат, що працює чітко і злагоджено, хоча Третій Райх від остаточного краху відокремлювали лічені тижні.

У середовищі цієї номенклатури народ побачив і радянського розвідника, що хвацько зриває «спроби змови нацистських ватажків з найбільш агресивною частиною військово-промислового комплексу США в період Другої світової війни».

Штірліц живе в умовах порядку і не страждає від «двозначності». Він відкрито і законно отримує свою салямі, не відчуває утисків від бюрократії, від дурних начальників. Йому не треба стояти в чергах, чекати цілий день якогось сантехніка, у нього чисто і прибрано в хаті, на вулицях немає смітників і звалищ, побут його добре організований. Він захищений всієї культурою прихильного до порядку німецького народу.

У фільмі нацисти показано не моральними виродками, а цілком розсудливими людьми, патріотами, хорошими товаришами. Причому показані вони були неспішно, так що можна було вдивитися в них і десь навіть до них прив'язатися. Вони були симпатичні і привабливі. І вся ця номенклатура епохи національного соціалізму не було пронизана раковою пухлиною корупції, що для «гомо совьетікус» було дивно і незвично. Один тільки Герман Герінг своєю пристрастю до розкоші викликав деяку підозру. Однак і його багатство не було накопичено за рахунок присвоєння громадського добра або хабарів.

«17 миттєвостей весни» стали єдиним телефільмом, який був одностайно прийнятий і високо оцінений усіма верствами суспільства: молодими і старими, вільнодумцями і комуністами, народом і інтелігенцією, ідеологами та творчою елітою. Він був присвячений найжорстокішою темі – війні, але в ньому не було озлоблення.

Успіх фільму був неймовірним! Незважаючи на літо і відпустки, з 11 по 24 серпня 1973 року буквально вся країна припала до екранів своїх телевізорів, а про популярність фільму свідчило кількість споживання води в країні, яке в години показу фільму падало по всьому Радянському Союзу в десятки разів (народ не займався пранням і приготуванням їжі). МВС фіксувало зниження рівня злочинності. А вже останні серії, де інтрига фільму була закручена до межі, глядачі і зовсім дивилися, затамувавши подих.

Зі спогадів Тетяни Ліознової:
«Популярність була для нас абсолютно несподіваною. Адже коли картина вийшла, вона абсолютно не рекламувалася! І з першого ж дня почалося те, що почалося. Ну, ви знаєте, що вулиці порожніли, а в магазинах можна було купити все що завгодно, тому що майже не було покупців. Потім надійшли статистичні дані, зокрема, про те, що Мосенерго довелося запускати додаткові потужності, тому що споживання електрики під час показу сильно зростала.

До мене додому постійно дзвонили схвильовані глядачі – дізнатися, що ж буде далі з героями і чим все закінчиться.

А потім був останній «акорд» – листи. Я завжди отримувала багато листів за свої картини, тому що я роблю картини, зрозумілі людям. І ось через пару місяців після того, як «Сімнадцять миттєвостей» пройшли по телеекранах, мені подзвонили з телебачення і запитали: «Тетяна Михайлівна, Вас пошта цікавить?». Я відповідаю: «Звичайно, цікавить!» – «Значить, можна надсилати?» – «Надсилайте!». Я тоді жила на Зоряному бульварі, неподалік від телецентру – і буквально через півгодини в дверях стояли троє чоловіків, і у кожного на плечах було по чотири мішки листів!.. Листи були чудові».

Країна обговорювала Штірліца і Мюллера, переживала за Кет, народ писав захоплені листи на телебачення, а ранком 11 вересня 1973 року в Чилі на армійській хвилі радіодіапазону прозвучала кодова фраза «В Сантьяго йде дощ». Військові вирішили зупинити комуністичну загрозу! Аугусто Піночет публічно заявив: «Ми намагаємося зробити з Чилі країну власників, а не пролетарів... Ми ніколи не сумнівалися у виборі: гарантувати права десяти тисяч антисоціальних крикунів, або права десяти мільйонів чилійців». Військові благородно запропонували Альєнде літак, щоб він з сім'єю відлетів з країни до своїх марксистським натхненників. Але Альєнде застрелився з автомата Калашникова, – особистого подарунка Фіделя Кастро.

А Луїс Корвалан, Генеральний секретар компартії Чилі, загинути геройською смертю за ідеали марксизму-ленінізму не захотів, і вважав за краще арешт і ув'язнення.

Головний ідеолог КПРС М.А. Суслов розгорнув потужну пропагандистську кампанію з «викриття фашистського режиму» в Чилі і за звільнення «товариша Лучо». Папери на плакати винищили неміряно. Навіть футбол підключили до ідеологічних операцій – радянська федерація футболу теж затіяла пропагандистський спектакль відмовившись від гри на стадіоні, «политому кров'ю героїв».

Склалася парадоксальна ситуація. Радянська преса волала про злочини «фашистського режиму» в Чилі, а приголомшливий успіх картини змусив керівництво Держтелерадіо повторити показ фільму «з благородними фашистами» вже в грудні того ж року.

Відбулася і міжнародна прем'єра: 13 грудня 1973 р. фільм показали в НДР; 6 вересня 1974 го – в Фінляндії. Потім його показували у всіх соціалістичних країнах.

Втретє по Центральному телебаченню картину прокрутили в грудні 1975-го. Через півтора року її показали знову.

Олександр Бурьяк, автор книги «Один проти всіх», згадує:

«Сімнадцять миттєвостей весни» – це цілий віртуальний світ.

Яскравий, вражаючий, насичений, повчальний. Населений чудовими героями, яких ви ніде більше не зустрінете. Там є особистості, сила, життя, чудова боротьба, блиск розуму, красиві жінки (мигцем), благородство, наївність, самовідданість, смішне, піднесене, трагічне.

Деяка нацифікація російської масової свідомості (я маю на увазі не тільки анекдоти про Штірліца, але також, наприклад, манеру жартома присвоювати один одному звання СС), що відбулася після «Сімнадцяти миттєвостей весни», була своєрідним проявом загального глибинного фрондерства, неприйняття офіціозної радянської брехні.

О, я був далеко не єдиний, хто в молодості опинився захоплений історією про Штірліца і Мюллера.

Мій армійський приятель старший лейтенант Л. розповів мені якось, що один його друг, однокурсник по військово-політичному училищу, перебуваючи в захваті від цього фільму, навіть пошив собі нарукавну пов'язку зі свастикою.

Інший мій приятель провідний інженер П. зі стогоном зізнавався мені, що знаходить уніформу СС неперевершено гарною, а уніформу Радянської Армії – до образливого жалюгідною».

До речі, про дитяче (радянсько-піонерське) сприйняття фільму і естетики Третього Райху...

В процесі написання статті і коментарів автор виявив спогади Ольги Ісаєвої, єврейської дівчинки, якій під час прем'єрного показу фільму було 14 років. У 1980-х Ольга Ісаєва була окрасою богемної московської тусовки, в 1988 емігрувала в США і прикрашає тусовку російського Нью-Йорка.

Мій тато – Штірліц! (розповідь подається в скороченні):

На мій превеликий жаль, фільм, що переполохав усіх, йшов по одній серії на тиждень. В день чергового показу місто вимирало. Такого не траплялося і під час хокейних матчів «наших» з канадцями. Навіть п'яниці сиділи по домівках, втупившись в ящик, як нормальні люди.

Я полюбила його з першого погляду, в ньому втілилася моя сором'язлива мрія про батька. Він був гарний, розумний, сміливий, ввічливий. Він подобався мені і в домашньому светрі, і в елегантній формі офіцера СД, і в шкіряному пальто, і навіть в капелюсі, який я зневажала. Він носив моє прізвище, був рідним і близьким, але жив і працював в Німеччині, де навіть під час війни йому в замовленнях видавали ковбасу «салямі», а ми з мамою в мирний час її пробували раз в житті, та й то в гостях. Він жив один в розкішному німецькому будинку, їздив на блискучому німецькому автомобілі, від тягот розвідслужби відігрівався душею в затишному німецькому ресторанчику, а ми з мамою тулилися в убогій кімнатці казарми, їздили в переповнених автобусах, а в ресторанах зроду не бували, але цей факт я легко йому прощала. Не з власної волі він в такій розкоші жив – батьківщина веліла. До того ж він страждав від самотності.

Навіть есесівці в цьому фільмі не викликали нічого, крім симпатії... Акторів на ролі фашистів підібрали найулюбленіших і чарівних, а одягнули як? Пам'ятаєте? Шелленберг крокує по льотному полю в довгополій шкіряній шинелі з білими вилогами. Стрункий, спокійний, значний. А Мюллер? Ну і що, що шеф гестапо, зате який душка!

У «єдиному пориві» країна, що п'ятдесят з гаком років прожила на голодному пайку виробничо-героїчних тем, віддалася цьому першому телевізійному шлягеру – незаконному сину східної ідеології і західної естетики. Віддалася, з насолодою з'їла, дочиста обсмоктала кісточки деталей і відригнув у вигляді сотень анекдотів.

Найсмішнішим в той час здавався:
– Мюллер питає: «Штірліц, ви єврей?», Той автоматично: «Ні, – я росіянин".

У ньому всіх радував як би подвійний гумор. Адже Мюллера-то грав хто? Це модно було в ті роки – довіряти євреям ролі фашистів в кіно. Мені чи цього не знати.

Через десять років після того пам'ятного перегляду «Сімнадцяти миттєвостей весни» мені довелося поріднитися з Кальтенбруннером, тобто вийти заміж за внучатого племінника актора, що грав його роль, але мова тут не про це.