Зображення користувача Володимир Федько.
Володимир Федько
  • Відвідувань: 0
  • Переглядів: 0

22 червня – 77 років тому назад почалася Німецько-радянська війна (1941-1945)

Світ:

22-23 червня 2018 року Військово-історичне товариство «СПАДЩИНА» провело конференцію «Німецько-радянська війна 1941-1945: завдання неупереджених істориків і дослідників».


77 років тому назад – 22 червня 1945 року – почалася Німецько-радянська війна. І з перших її годин радянська партійна пропаганда, виступом Молотова по радіо, розпочала кампанію дезінформації і нахабної брехні: «Сегодня, в 4 часа утра, без предъявления каких-либо претензий к Советскому Союзу, без объявления войны, германские войска напали на нашу страну, атаковали наши границы во многих местах и подвергли бомбёжке со своих самолётов наши города — Житомир, Киев, Севастополь, Каунас и некоторые другие, причём убито и ранено более двухсот человек. Налёты вражеских самолётов и артиллерийский обстрел были совершены также с румынской и финляндской территории.

Это неслыханное нападение на нашу страну является беспримерным в истории цивилизованных народов вероломством. Нападение на нашу страну произведено, несмотря на то, что между СССР и Германией заключён договор о ненападении, и Советское правительство со всей добросовестностью выполняло все условия этого договора».

Всі чотири роки війни і в повоєнний період сталінський агітпроп безсоромно фальсифікував історію Другої світової війни і історію Німецько-радянської війни, яка офіційно носила назву «Великая Отечественная война».

В квітні 1965 року відомий радянський письменник Костянтин Сімонов у своєму виступі перед письменниками зазначав:

«Зараз важко собі уявити, що в 1955 році, через 10 років після закінчення війни, у нас по суті ще не було мемуарної літератури про Велику Вітчизняну війну. І в цьому не доводиться звинувачувати її учасників, бо тільки ХХ з'їзд партії створив сприятливі умови для створення такої літератури.

Люди, які пройшли війну, часто згадують тост, який виголосив Сталін в травні 1945 року «за здоров'я російського народу».

«У нашого уряду було чимало помилок, були в нас моменти відчайдушного становища в 1941-1942 роках. Інший народ міг би сказати уряду: ви не виправдали наших очікувань, йдіть геть, ми поставимо інший уряд, який укладе мир з Німеччиною і забезпечить нам спокій. Але російський народ не пішов на це, бо він вірив у правильність політики свого уряду і пішов на жертви, щоб забезпечити розгром Німеччини...»

Безперечно, ці слова містять і пряме визнання ряду помилок, і справедливу оцінку найбільш кризових моментів 1941-1942 років. Ці слова містять і самокритику, оскільки, вживаючи слово «уряд», Сталін звик мати на увазі під цим словом себе.

Все це так. Але у всього цього була і своя оборотна сторона, що, на мій погляд, взагалі, як правило, треба мати на увазі, оцінюючи слова і справи Сталіна. Сталін своїм тостом аж ніяк не закликав інших людей, в тому числі і істориків, до правдивих і критичних оцінок ходу війни. Навпаки, сам, як вищий суддя, оцінивши цей етап історії, в тому числі і свої відносини з російським народом так, як він їх розумів, він як би ставив крапку на самій можливості існування яких би то ні було критичних оцінок надалі. Слова цього тосту як ніби закликали людей говорити про минуле сувору правду, а на ділі за цими словами стояв твердий намір раз і назавжди підвести риску під минулим, не допускаючи його подальшого аналізу. І не важко собі уявити, яка доля чекала б за життя Сталіна людину, яка, озброївшись цитатами з цього знаменитого тосту, спробувала би на конкретному історичному матеріалі розвивати слова Сталіна про те, що в уряду було чимало помилок, або як свідок і учасник війни проілюстрував би ці слова особистими спогадами» [1].

Виступ Сімонова отримав належну оцінку з боку керівництва комуністичної партії і держави – у вересні 1966 року Головліт не дозволив журналу «Новый мир» друкувати фронтові щоденники Сімонова під назвою «Сто суток войны. Памяти погибших в сорок первом». Більше того, Головліт направив у ЦК КПРС розгорнутий донос на письменника, звинувативши його в тому, що він вважає помилковою передвоєнну політику СРСР, наводить дані про репресії в армії і вважає неправильним підписання договору з Німеччиною у 1939 році (Пакт Молотова-Ріббентропа).

Головне управління по охороні державних таємниць в друкованих виданнях при Раді Міністрів СРСР просило «доручити відділу культури ЦК КПРС розглянути питання щодо доцільності публікації фронтових записок К. Сімонова і коментарів до них у підготовленому журнальному вигляді».

Публікація щоденників Сімонова була затримана, оскільки цензура чітко вловила зміну настроїв керівництва держави. На ідеологічних нарадах звучали вимоги «вступитися за роки культу особи, припинити чорнити минуле і друкувати літературу, яка виховує героїзм і патріотизм».

Начальник ГлавПУРа генерал Єпішев підписав відправлене в ЦК КПРС звинувачення проти Сімонова, яке закінчувалося такими словами: «Нова книга К. Сімонова є глибоко помилковою, недостойною радянського письменника. Вона може нанести серйозну шкоду патріотичному вихованню нашої молоді, викривлено показуючи безсмертний подвиг нашого народу в ім’я захисту завоювань Жовтня… Враховуючи порочність записок Костянтина Сімонова «Сто суток войны» і ту шкоду, яку вони можуть нанести, Головне політичне управління Радянської армії і ВМФ вважає, що видавати їх недоцільно!»

Військові щоденники Сімонова не були надруковані!

3 березня 1968 року на засіданні Політбюро ЦК КПРС Л. Брежнєв підняв питання про мемуарну літературу:

«У нас з'явилося за останній час багато мемуарної літератури. Висвітлюють, наприклад, Вітчизняну війну криво і навскіс, десь беруть документи в архівах, спотворюють, перекручують ці документи... Де це люди беруть документи? Чому у нас стало так вільно з цим питанням?»

Міністр оборони Гречко пообіцяв: «З архівами розберемося і наведемо лад. Про мемуари Жукова ми зараз пишемо свої висновки. Там багато зайвого і шкідливого».

Архіви були надійно закриті для дослідників!

***

Вихід книги Віктора Суворова (Володимира Резуна) «Криголам» (рос. «Ледокол») до 40-річчя з дати закінчення Другої світової війни (1985) не лише збурив читацьку спільноту, а й стимулював пошук документів, здатних прояснити ситуацію. Фактично Віктор Суворов створив свою школу дослідження європейської історії першої половини ХХ століття. По шляху, запропонованому ним, пішли інші дослідники – А. Трубайчук, Б. Петров, М. Мельтюхов, А. Донгаров, Б. Соколов, М. Солонін, які наполягають на необхідності вивчення втаємничених документів, допуску до яких перешкоджає керівництво Російської Федерації, однак наводять, на їхню думку, переконливі опосередковані свідчення намірів Кремля напасти на Німеччину влітку 1941 року.

«Традиціоналісти» (до них умовно можна віднести всю радянську школу: Д. Волкогонова, А. Орлова, М. Гарєєва, Ю. Горькова, В. Васильєва, М. Коваля, В. Коваля та інших) уперто захищають думку, згідно з якою підготовка радянськими лідерами випереджального удару по вермахту є сумнівною з огляду на відсутність бодай одного документа, котрий містив би такі вказівки. Приміром, М. Гарєєв стверджує, що «в 1941 році Радянський Союз ні про жодну превентивну війну проти Німеччини не думав і думати не міг», хоча саме він уперше оприлюднив висновок, що радянське військово-політичне керівництво ще в березні 1941 року визначило орієнтовний час початку війни – 12 червня.

Ю. Горьков висловив переконання, що «всі документи оперативного плану – від Генштабу до армії включно – дають змогу зробити висновок про те, що Радянський Союз не готувався до нападу на Німеччину перший».

***

Незважаючи на те, що Україна вже 27 років є незалежною державою, політичні сили до цього часу експлуатують історичні події та пам’ять про них для маніпулювання суспільною свідомістю. На сьогодні надзвичайно важливим є подолання стереотипів  комуністичної  доби,  політичної  заангажованості  історичних досліджень, інтеграція у світовий науковий процес. Особливо актуальним є подолання  радянської  спадщини  в  методологічному  ключі,  що  потребує  перегляду термінологічного апарату, переповненого ідеологемами.

Яскравим прикладом  є  двадцятирічні  дискусії  довкола  ключового  терміну  –  власне назви  війни:  «Друга світова», «Велика  Вітчизняна  війна»  чи  «Німецько-радянська війна». 

***

23 лютого 2018 року відбувся Методологічний семінар з приводу підготовки енциклопедичного видання «Україна в Другій світовій війні. Енциклопедія», який проходив у залі засідань Інституту історії України НАН України. На зустрічі обговорювалася концепція «Енциклопедії» та перелік і зміст статей.

Як задекларували організатори зустрічі, «Інформаційно-довідковий  компендіум  ЕІУ  [Енциклопедії історії України»] в  у  розрізі  періоду  Другої світової  війни  орієнтується  на  різнопланові  пошукові  запити;  зокрема, довідки  для  найширших  читацьких  кіл  базового  загальноосвітнього  рівня; пізнавальна інформація для вищих органів влади та  управління, на підставі якої  готуються  законопроекти,  рішення  виконавчих  органів  з  важливих питань  комеморативної  політики  держави,  соціальної  політики  (соціальна підтримка  ветеранів  та  інвалідів  війни,  дітей  війни,  примусових  робітників («остарбайтерів»), в’язнів нацистських таборів, малолітніх в’язнів, незаконно репресованих, депортованих жертв Голокосту та інших жертв тоталітарних режимів); реституції історико-культурних цінностей, вивезених з України в роки  Другої  світової  війни,  що  перебувають  на  збереженні  в  окремих державних та приватних колекціях; переслідування тих, хто скоїв у цей час воєнні  злочини  та  злочини  проти  людяності;  фахову  й  диференційовану евристику  (бібліографічна,  термінологічна,  спеціалізована,  оглядова) архівних,  музейних,  науково-дослідних,  просвітницьких  установ  і громадських  об’єднань,  окремих  громадян  України  та  інших  держав; спеціалізовані  запити  студентської  молоді,  пов’язані  з  виконанням бакалаврських  і  магістерських  програм,  а  також  здобувачів  вищої кваліфікації  –  кандидатів  та  докторів  наук  –  інститутів  та  факультетів,  на яких були прочитані лекції чи спецкурси з проблематики Другої світової війни.

Важливість  очікуваних  результатів  засвідчується,  насамперед, значенням кінцевого наукового продукту – історичної енциклопедії, що стане результатом  копіткої  праці  істориків  та  представників  суміжних  наук.

Ретельна систематизація напрацювань, ідей, поглядів на історичний процес є необхідним елементом націє- і державотворення на сучасному етапі розвитку постіндустріального  суспільства,  інтеграції  у  європейський  та  світовий науковий простір [2].

***

Проект безумовно необхідний, в той же час деякі теми, які будуть включені в енциклопедію, несуть на собі залишки тоталітарного політичного і наукового мислення, що проглядається на запропонованому зразку статті про «колабораціонізм».

«КОЛАБОРАЦІОНІЗМ,  поняття.  Термін  «колабораціонізм»  (від французького collaboration – співпраця) досить часто вживається в історичній літературі  для  означення  добровільної  співпраці  (на  противагу  вимушеній праці)  окремих  груп  чи  прошарків  населення  окупованих  територій  з окупантами. Таке використання цього терміна пов’язано з тим, що саме так було  названо  (офіційно)  принцип  взаємовідносин  Німеччини  і  «вішістської Франції»  (від  назви  м.  Віші,  де  перебував  французький  уряд  маршала А. Петена,  що  був  створений  в  окупованій  гітлерівцями  Франції  і  уклав з А. Гітлером 1940  в  м.  Монтруа  угоду  про  співпрацю).  У  суто  агітаційних матеріалах  країн антигітлерівської  коаліції уряд  А. Петена  був охарактеризований як колабораціоністський. Відтоді історики, на противагу вимушеній  праці  місцевого  населення  на  окупаційну  владу,  добровільну співпрацю з окупантами почали називати К. Сучасні  дослідники  розмежовують  власне  К.,  який  передбачає наявність  політичної  угоди  з  окупантом,  та  «кооперування»  (англійською cooperation)  з  окупаційною  владою  у  цивільних  галузях,  а  також  «спільне ведення війни» (англійською сo-belligerence) на боці окупаційних сил. Окрім цього  за  сферами  діяльності  розрізняють  такі  види  К.,  як  побутовий,  адміністративний,  економічний,  військовий,  політичний  та  військово-політичний.

[Тут явно проглядається вплив російської історіографії. Б.М. Ковальов в монографії «Коллаборационизм в России в 1941-1945 гг.: типы и формы» (2009 р.) поряд з військовим колабораціонізмом детально розглянув інші його форми: економічний, адміністративний, ідеологічний, інтелектуальний, духовний, релігійний, національний, дитячий, і навіть статевий (рос. «половой»). – В.Ф.]

Для  окупованих  європейських  країн  найбільш  характерним  був політичний  та  військово-політичний  К.,  він  проявлявся  у  створенні номінально  незалежних  урядів  чи  адміністративних  інституцій,  а  також організації  пронацистських  рухів  та  партій  (Франція,  Норвегія,  Данія, Нідерланди, Греція, Сербія, Угорщина).

Збройні  формування  колабораціоністських  режимів  та  рухів виконували  окупаційні  функції  на  власній  території  та  брали  участь  у «Європейському  хрестовому  поході  проти  більшовизму»  в  складі військ СС та вермахту (бл. 500 тис. осіб).

На окупованих територіях східноєвропейських держав (Польща, СРСР) політичні рухи, навіть пронімецькі, послідовно придушувалися. Тому в перші роки  окупації  національно-визвольні  рухи  не  змогли  тут  оформитися  і набули  поширення  побутовий  та  військовий  К.  (згідно  з  відповідними дослідженнями, від 1,5 до 2 млн колишніх громадян СРСР, з них від 250 до 300  тис.  українців,  брали  участь  у  різноманітних  фронтових  і  допоміжних підрозділах німецьких збройних сил, зокрема в Російській визвольній армії, Українському  визвольному  війську,  Білоруській  краєвій  обороні  тощо).

Квазіурядові  структури,  аналогічні  західно-  та  центральноєвропейські,  тут почали створюватися лише в останні місяці війни (Український національний комітет,  Комітет  визволення  народів  Росії).  У  березні-квітні  1945  частина українських  військових  формувань  (бл.  25  тис.  осіб  у  складі  1-ї  та  2-ї українських  дивізій,  запасної  бригади,  2-х  охоронних  полків,  кількох  спец. частин та підрозділів) були об’єднані в Українську національну армію (УНА) під  командуванням  генерала П. Шандрука та  отримали  статус  союзника Німеччини (див. також «Галичина», дивізія СС).

У  світовій  суспільно-політичній  літературі  співпраця  з  окупантами розглядається як ганебне явище, як дії, спрямовані проти інтересів власного народу, держави та її союзників. Проте певним винятком з цього загального  правила є співпраця з окупантами, до якої вдавалися національно-визвольні рухи  з  метою  створення  власних  самостійних  державних  утворень (валлонські  рексисти  (Бельгія),  бретонські  безен-перротівці  (Франція), хорватські  усташі  (Югославія),  словацькі  глінківці  (Чехословаччина)  тощо).

[Цей абзац викликає щонайменше здивування! Валлонські рексисти, тобто партія Rex, лідером якої був Леон Дегрелль, до Другої світової війни війни мали найбільшу фракцію в уряді; з початком Німецько-радянської війни організували Добровольчий Легіон «Валлонія», який відправився на Східний фронт і воював в Україні. Леон Дегрелль спочатку був рядовим кулеметником, а в кінці війни дослужився до генерала СС. В Бельгії Дегрелль був визнаний військовим злочинцем, тому проживав в Іспанії. Матеріали про Леона Дегрелля та Легіон, «Валлонія» опубліковані на «НО», дивись «В тему». – В.Ф.]

УНА діяла в складі німецької військової машини для протистояння наступу Червоної  армії  (див. Радянська  армія).  По  завершенні  війни  її  вояки  були інтерновані союзниками СРСР по антигітлерівській коаліції» [3].

Як виглядає із зразка статті «КОЛАБОРАЦІОНІЗМ» українські військові формування, які боролися за визволення України від більшовизму, зараховані до колаборантів.

***

Слід справедливо зазначити, що, на жаль, крім комуністичних і ліберальних істориків до фальсифікації історії Німецько-радянської війни долучилися і дослідники та історики, які є прихильниками ОУН-б і які захищають тезу про «необхідність боротьби проти двох окупантів» – радянських і німецьких.

***

Радянськими істориками і пропагандистами завжди викривлено і брехливо відображалася тема перебування у полоні. Як радянських бійців і командирів у німецькому, так і німецьких солдат і офіцерів в радянському. Фактично у висвітленні цього питання нічого не змінилося і за роки незалежності України!

Тема перебування у полоні і, особливо, відпущення з полону українців, потребує спеціального дослідження!

Як пише Валерій Швець:

«Загалом у німецький полон потрапило 5.74 млн. громадян СРСР. У полоні у 1941 році опинився практично весь кадрової склад радянської армії, з яким вона починала цю війну. 318 тисяч    військовослужбовців у 1941 році були відпущені з полону за місцем проживання під підписку про невиїзд. З них 41 тисяча – це німці, прибалти, білоруси, 277761 – українці. У 1942-1944 роках звільнено з полону 505 тисяч осіб але тепер вже у зв’язку з їх переходом на німецьку військову службу. Серед них 160-170  тисяч представників народів Кавказу, Поволжя і Середньої Азії, 60-70 тисяч українців і 260 – 280 тисяч росіян включно з козаками» [4].

***

Великої уваги заслуговують питання організованої праці українських робітників (добровільної і по мобілізації) в Німеччині, Австрії, Норвегії.

І, особливо, тема життя в окупації, про що написано дуже багато брехні!

***

22-23 червня 2018 року Військово-історичне товариство «СПАДЩИНА» провело конференцію «Німецько-радянська війна 1941-1945: завдання неупереджених істориків і дослідників».

Конференцію ми провели в польових умовах на Чернігівщині. В конференції взяли участь члени Товариства, що працюють в громадській організації «Щит Батьківщини», а також співробітники «Агентства спеціальної безпеки».

З програмною доповіддю виступив Голова Військово-історичного Товариства «СПАДЩИНА» Володимир Федько. Після доповіді відбулися цікаві обговорення піднятих тем.

Затверджено план науково-дослідницької і пошукової роботи; прийнято рішення про підготовку і випуск електронного варіанту "Військово-історичного Альманаху "СПАДЩИНА".


Також були проведені заняття по основам виживання і харчування в екстремальних умовах.


З огляду на те, що багато членів ВІТ «СПАДЩИНА» виконують волонтерські місії в особливих умовах, прийнято рішення не публікувати повний фото- і відеозвіт про проведену Конференцію.


Посилання:

[1] Сімонов К. «Уроки истории и долг писателя. Заметки литератора». Доповідь виголошена 28.04.1965.

[2] Україна в Другій світовій війні. Енциклопедія. Словник. – К.: Інститут історії України НАН України, 2017.

[3] Там само.

[4] Валерій Швець. На службі Рейху // https://www.ar25.org/node/39417


Чергування на кухні. Командир повинен показувати приклад…


Наші інтереси: 

Досліджувати і доводити до широкої громадськості правдиву історію про Другу світову і Німецько-радянську війну.

Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

Ельфи – з кінофільму "Володар перстенів"

Шлях Лебедів, або Як увійти в ельфійський простір волі. Світотворча тріада: омолодження, інновації, удача

Для заснування нової цивілізації необхідне поєднання трьох обов’язкових компонентів – керованої молодості, інноваційності та удачі. Щоб стати ельфом (елбедем, лебедем), треба піднестися в ельфійський...

Останні записи