Зовнішня політика президента США Дональда Трампа за рік до виборів: орієнтири для України

У цілому сьогоднішню зовнішню політику президента США Дональда Трампа, який привніс у неї увесь запальний темперамент своєї неординарної особистості, мабуть можна наразі охарактеризувати двома словами: «передбачувана непередбачуваність». Для багатьох його політичні погляди на світ все ще залишаються великою загадкою. Вочевидь, саме тому сьогодні було б цікаво зробити певний попередній аналіз зовнішньої активності США і спробувати оцінити її саме за рік до наступних президентських виборів.

Як відомо, заяви тоді ще кандидата у президенти Дональда Трампа свідчили, що у зовнішній політиці він здебільшого є прихильником сучасної версії доволі традиційного для США курсу «ізоляціонізму», що також віддзеркалює настрої тих американців, які вважають, що Сполучені Штати робили й роблять багато чого корисного для світу, який відповідає їм відверто невдячністю.

Можливим ключем до розуміння філософії зовнішньої політики президента Трампа є його фраза з інавгураційної промови: «Ми прагнемо дружби і доброї волі у відносинах з народами світу - але робитимемо це із розумінням того, що  правом всіх народів є пріоритет власних інтересів. Ми не нав'язуватимемо свій спосіб життя кому-небудь, а скоріше хотіли б, щоб він став прикладом для наслідування». Вочевидь, це можна було зрозуміти, що перевага у зовнішній сфері надаватиметься здебільшого двостороннім підходам при збереженні пріоритетності національних інтересів – добре відоме гасло Трампа: «Америка - насамперед» («America First»).

Отже, на кінець жовтня 2019 року до особистого активу Трампа можна зокрема віднести успішний перегляд умов в рамках Північноамериканської зони вільної торгівлі (NAFTA) - тепер вона називається Угодою США – Мексика - Канада (USMCA); укладення нової взаємовигідної торговельної угоди з Японією й у цілому зміцнення американсько-японського альянсу; суттєвий підрив могутності Ісламської держави; заохочення країн НАТО до збільшення витрат на свою оборону і загальну консолідацію членів Альянсу навколо питання стримування Москви; розширення санкцій щодо Росії; зміцнення союзницьких відносин з Ізраїлем та Польщею; посилення американсько-тайванської співпраці; продовження операції Збройних сил США у Сомалі, ситуація в якій, як вважається Білим домом, несе «загрозу національній безпеці й зовнішній політиці США». 

Вже можна констатувати, що Дональд Трамп є представником тієї частини американського істеблішменту, яка впевнена у недоцільності і нерентабельності війн в мусульманському світі. Сьогодні така позиція виглядає більш ніж логічною на тлі значного негативного досвіду, пов’язаного з тривалим і надзвичайно витратним перебуванням американських сил в Іраку в 2003-2010 роках. Понад те, наразі американські військові в регіоні часто стають об’єктами нападу різного роду фанатиків-смертників і їхня суттєва присутність здебільшого стає лише подразнюючим чинником з точки зору перспектив будь-якого процесу, що мав би ознаки якогось примирення сторін. Іншими словами, наразі у Білому домі домінує думка, що регіональні питання повинні насамперед вирішуватися впливовими силами в регіоні.

Втім, Вашингтон зовсім не збирається залишати Близький Схід поза своєю увагою. Тим більше, що стратегія США у цьому непростому регіоні не обмежується лише Сирією. Слід пам’ятати, що у важкі часи боїв з ісламістами, саме США надали курдам дієву підтримку. При цьому, абсолютно не в сьогоднішніх інтересах Сполучених Штатів створення якогось сателітного курдського квазі-державного утворення під американським протекторатом і затяжна конфронтація з членом НАТО Туреччиною, де Вашингтон, за словами Державного секретаря США, має «важливі інтереси у сфері безпеки». Не хоче Білий дім й ускладнень з урядом Іраку, чиї підрозділи також воювали проти Ісламської держави. Абсолютним же пріоритетом Вашингтону залишається протидія Тегерану, який вважається Адміністрацією Трампа «головним спонсором тероризму у світі». 

Здається, американці згадали перевірені досвідом рекомендації британського розвідника Томаса Едварда Лоуренса і дещо змінили свою тактику дій в складному сплетінні близькосхідних інтересів. Також є підстави вважати, що після нещодавньої атаки іранських безпілотників на Саудівську Аравію США ще більше посилять свої позиції у стратегічно важливій Перській затоці.

Необхідно також зазначити, що Вашингтон звернув серйозну увагу на Арктику, а Пентагон у червні цього року представив Конгресу документ концептуального характеру під більш ніж красномовною назвою «Арктична стратегія», в якому визнається, що безпечний і стабільний гео-стратегічний ландшафт Арктики є життєво важливим національним інтересом Сполучених Штатів.

Україні ж слід звернути увагу на посилення інтересу Сполучених Штатів до Східного Середземномор’я, яке наразі визнається Вашингтоном «критично важливим геополітичним регіоном» і де ключовим елементом є посилення співробітництва між США та Грецією. 

Однак Сполученим Штатам поки не вдалося реально зупинити ракетно-ядерну програму Північної Кореї; врегулювання палестинської проблеми так само туманне, як й три роки тому; виглядає вельми ймовірною конфронтація з Іраном; Туреччина виявляє непоступливість щодо придбання російських комплексів С-400 та низки інших питань; Росія продовжує проявляти агресивність і здійснювати експансію в Африці і навіть Латинській Америці, де наразі вперто тримається венесуельський режим Мадуро; перспективи оборудки з Талібаном і виведення американських військ з Афганістану наразі проглядаються доволі непевно; на тлі активного проникнення росіян в Лівію явно незрозумілою виглядає політика США щодо цієї стратегічно важливої країни. Чим далі, тим більше поглиблюються системні протиріччя з Китаєм.

Як й передбачалося, США не вдалося так просто відсторонитися від активного здійснення світової політики, зокрема тому, що вони є наддержавою, а для сучасної наддержави (так, як й для колишніх світових імперій) така політика nolens-volens означатиме демонстрацію слабкості, що майже гарантовано призведе до втрати впливу й наступних негативних, а то й руйнівних наслідків.

Попри останні внутрішньополітичні скандали, факт залишається фактом - Трамп ініціював процеси, які стали початком переосмислення багатьох засад зовнішньої політики США. І не лише стали, а вже й набрали певних обертів: Китай і Росія визначені стратегічними опонентами; ліквідований Договір про ліквідацію ракет середньої та малої дальності в Європі (РСМД), що ставить Москву у явно невідне становище; почалася системна робота щодо стримування глобальної і регіональної активності Пекіну; вже розроблені і реалізовуються програми активного переозброєння практично усіх видів збройних сил.        

Водночас, не секрет, що політика Дональда Трампа зустрічає у світі неоднозначну, а часом й гостро-критичну реакцію. І хоча багато його ідей виглядають цілком справедливо й достатньо виправдано, у деяких випадках вочевидь можна погодитись з тим, що його принцип «America First» достатньо ефективно діє у короткостроковій перспективі, а там де баланс між інтересами сторін втрачений, може нести й різні непередбачувані наслідки для самих США.  Також зрозуміло, що для переобрання йому треба буде серед іншого продемонструвати якійсь великий успіх у зовнішній політиці.    

Як діяти Україні?

Після перемоги Дональда Трампа на президентських виборах, позиція США щодо України формулювалася таким чином: «США поважають територіальну цілісність України в межах міжнародно-визнаних кордонів. США також підтримують Нормандський формат переговорів і прагнуть побачити мир на сході України, щоб зробити можливим виконання Мінських угод. І санкції США залишатимуться в дії до повного виконання Мінських угод. Водночас, наша позиція полягає у тому, що реформи, які проводять український уряд і український народ, є надзвичайно важливими для майбутнього України». Хоча, слід визнати, що на самому початку діяльності Адміністрації Трампа українське питання певний час явно знаходилося на периферії зовнішньої політики Вашингтона і розглядалося здебільшого у російському контексті.

Ситуація дещо змінилася, коли у березні 2018 року Державний департамент дав згоду на продаж нам переносних протитанкових ракетних комплексів «Джавелін» та, особливо, після відомої Кримської декларації від 25 липня 2018 року, в якій США прямо пов’язали брутальну окупацію Росією Криму в 2014 році зі злочинними діями сталінського режиму по анексії країн Балтії влітку 1940 року і в якій заявили про безкомпромісну позицію США щодо необхідності відновлення територіальної цілісності України.

Не є секретом, що Сполучені Штати на даному історичному етапі фактично є чи не єдиним реальним гарантом незалежності нашої держави в умовах триваючої агресії з боку Росії. Вага США для України суттєво зростає ще й тому, що деякі країни Західної Європи явно не бажають ізолювати надалі режим Путіна на міжнародній арені.

Тобто, сьогодні для Києва нема альтернативи усебічному розвитку відносин зі США. Можливим першим кроком має стати надання Україні статусу основного союзника США поза НАТО (Major Non-NATO Ally), 31 липня цього року такий статус був наданий Бразилії.

Зрозуміло, що суто санкціями російську агресію не зупинити. Але вони діють і часом досить ефективно. Особливо американські. Тому, в пріоритетних інтересах України сприяти внутрішньому американському консенсусу щодо збереження санкцій проти РФ.

Вже зрозуміло, що так званий «Юкрейнгейт» увійшов в історію наших відносин зі США. Але й тут можна винести певну користь для України, якщо діяти розумно і розважливо. Зокрема, можна скористатися порадою відомого дослідника Атлантичної ради Майкл Карпентера: «Успіх України як незалежної країни залежить від підтримки демократії, яка базується на верховенстві права. Протягом наступних кількох років це саме те, що допоможе Україні мати підтримку західних демократій і протистояти Росії в її спробах відновити корумповану олігархічну систему, залежну від Кремля».

Вбачається, що головне завдання на сьогодні для Києва – зберегти і розширити двопартійну підтримку України в Конгресі США. Серед іншого, слід активно розширювати взаємовигідне співробітництво зі США та їхніми країнами-партерами в енергетичній сфері, де увага Вашингтона концентрується на питаннях енергетичної безпеки Європи взагалі і Східної, зокрема.              

На тлі останніх резонансних подій в українсько-американських  відносинах нагальним є створення модерного національного центру з вивчення США, адже допущені прорахунки серед іншого є наслідком недостатнього розуміння багатьох важливих питань і, як вбачається, невдалою спробою копіювання деяких невдалих практик.

Збігнев Бжезинський у книзі «Стратегічне бачення: Америка і криза глобальної влади» писав: «У сучасному світі безпека слабших країн, розташованих поблизу регіональних держав, залежить від міжнародного статус-кво, що його гарантує світове верховенство Сполучених Штатів (навіть, якщо вони не мають жодних домовленостей зі США)». І, як завжди, передбачливо додавав: «...шанси, що Київ добровільно здасться Москві, зменшуються з плином часу, проте тиск нетерплячої Росії та байдужість Заходу можуть спровокувати конфлікт на самісінькому краї Європейського Союзу».

До речі, це надзвичайно цікаве дослідження відомого американського аналітика було видано у Львові ще в 2012 році.

З цього випливає й урок для України: справжнє розуміння Сполучених Штатів, їхніх внутрішніх реалій і зовнішньополітичних мотивацій є на сьогодні більш ніж актуальним.       

Олег Бєлоколос, «Майдан закордонних справ»