Вся історія партизанського руху СРСР - це один великий міф

- Чому ви вирішили зазіхнути на таку «священну корову» нашої ідеології, як партизанський рух?

- Я давно хотів видати книгу, що правдиво показує історію партизанського руху. Прекрасно розумію, що ця тема може викликати велике незадоволення, навіть гнів тих, хто все ще вважає себе радянськими патріотами. Але ми нічого нового не сказали - лише узагальнили наявний матеріал. Вся книга побудована на використанні вже опублікованих матеріалів, на цитатах. Нас можна звинуватити хіба що в «тенденційній підбірці».

Я звернувся до Сергія Захаревича - раніше я вже редагував кілька його книг. Після довгих умовлянь він погодився. Потім довго шукав видавництво, яке б цю книжку видало. Воно знайшлося тільки в Литві. І то «за свій рахунок».

- Що ж у цій книзі такого жахливого , що її не хотіли друкувати у нас?

- У ній нічого «жахливого» немає. Як я вже сказав, все, про що там йдеться, десь вже опубліковано. В інших книгах, в журнальних статтях, в газетах, в Інтернеті. Новою є тільки авторська концепція, на основі якої ці розрізнені матеріали зведені воєдино.

- Але для когось там напевно знайдеться щось нове?

- Для тих, хто вважає, що в історії партизанського руху є щось, що гідне гордості або захоплення. На жаль, нічого подібного там не було. Це всього лише ще одна неприваблива сторона війни.

Йшла жорстока бійня. З обох боків - і з боку нацистів, і з боку комуністів. І ті, й інші зробили масу злочинів.

Партизанами були звичайні радянські люди з усіма їхніми достоїнствами та недоліками. Було серед них багато всякого роду пройдисвітів і мерзотників. А що тут дивного? Згадайте те, що ми зараз знаємо про період 30-х років. Хто тоді писав доноси? Хто по-звірячому катував, а потім розстрілював ні в чому не винних радянських громадян? Такі ж радянські громадяни.

Так, партизани вбивали своїх людей. Вбивали тому, що їм треба було їсти. Хто ж віддасть безкоштовно продукти, якщо їх і так мало? Єдину корову, останню свиню, останню курку. Тому відбирали силою. Тих, хто чинив опір, убивали. У тому числі жінок. Це загальновідомо, хоча про це не прийнято говорити. Негарно. «Народні месники» виявляються «грабіжниками народу».

Війна взагалі виглядає огидно. От є цифра: доблесні радянські бійці згвалтували в 1945-му році мільйон німкень. Негарно, але це було. 

Що партизани робили найменше - так це воювали. Збиток, який вони заподіяли фашистським загарбникам, їхнім союзникам і посібникам, просто мізерний.

Нещодавно російський журнал «Родіна» навів цифру, що за три роки дій на всій окупованій території (від Балтійського моря до Чорного) партизани знищили всього-навсього 30-35 тисяч ворогів. Якщо розділити на 36 місяців, виходить менше тисячі на місяць. Від нещасних випадків і хвороб гинуло більше. Зате своїх співгромадян партизани знищили більше в 5-7 разів. Ось вони з ким в основному воювали. Зі своїми. Чому? Як я вже сказав, треба було їсти, а тому доводилося вбивати «несвідомих», які вважали, що життя їхніх власних дітей дорожче, ніж життя партійців і комсомольців, що сховалися в лісі. А, по-друге, партизани масово винищували так званих «німецьких посібників» і «зрадників». Німці призначали в селах на окупованій території якусь адміністрацію, а партизани цих людей методично вбивали і говорили, що знищують ворогів. Зручно, адже зброї у цих «пособників» не було, і нікому було за них заступитися.

Ось питання: навіщо ви мельника вбили? А він у німців працював! Так він насамперед на своїх працював. Що, селяни повинні три роки жити без млина, зерно на борошно не молоти? Або колишній міліціонер Кононов в Латвії, якого ми згадуємо в книзі. Адже він теж стверджував: я вбивав ворогів. А хто були ці вороги? Члени сімей поліцейських. Серед них вагітна жінка, яку за наказом Кононова кинули у вогонь. З точки зору НКВС, з точки зору Сталіна чи Молотова - це вороги. А такі, як Кононов, - герої. З точки зору сьогоднішньої моралі - він злочинець. Як відомо, латвійський суд офіційно оголосив Кононова вбивцею восьми цивільних осіб. І суд Страсбурга змушений був погодитися з цим вироком.

А в Росії ЗМІ підняли дику істерику з цього приводу. Мовляв, він герой. Різниця в оцінках. Так от, для кого такі оцінки незвичні, той знайде в нашій книзі багато нового для себе.

- Що в цілому являє собою ця книга ?

- Вона складається з трьох розділів. У першому розділі Сергій Захаревич коротко розглянув, чим був партизанський рух на окупованій території СРСР: на Північному Кавказі, в Північно -Західному регіоні Росії, на Смоленщині, в Україні, Білорусі, Калмикії... Як не дивно, такого огляду не знайти. Є про партизанський рух взагалі, є спогади конкретних осіб. А цього немає. Наприклад, партизани Орловської області: коли вони з'явилися, що зробили? Автор показав, що зробили дуже мало, тоді як казок було дуже багато.

У другій частині пояснюється суть партизанського руху - з точки зору організації, стратегії, тактики, прийомів, методів. Адже будь-яка війна переслідує якісь цілі. На війні головне значення має не героїзм як такий - має значення, які стояли цілі, якими способами і якою ціною ці цілі досягалися. Як і на виробництві, тут головний критерій «вартість - ефективність». 

Виявляється, в той час не було чіткого уявлення про те, що таке партизанська війна. Те, що до війни так називали, було диверсійною і терористичною діяльністю в ближньому тилу Червоної Армії, що громить імперіалістів на їх же території. Говорити про оборону, до того ж на території СРСР, не було прийнято. Більше того, така постановка питання вважалася підступами «ворогів народу». А в результаті до партизанської війни виявилися абсолютно не готові.

У третій частині на конкретних прикладах показано, що партизани, будучи плоть від плоті радянсько-більшовицької людожерської системи, не могли не бути злочинцями. За визначенням не могли. Якщо вважати, що ВКП (б) - це злочинна організація (а ми троє - автор, редактор, видавець саме так вважаємо), то і партизани були такими, якою була партія. Так, іноді вони боролися з ворогом, але насамперед - зі своїм народом.

Найбільше в книзі прикладів з України. Тому що там вже багато про це написали. У нас хіба що Віктор Хурсік книгу видав про бійню в селі Дражно, ще писали про розправу партизанів з населенням села Конюхи, про Налибоки та про цю злощасну Хатинь. Мабуть, все. А оскільки ми не дослідники, ми не шукали в архівах. Ми просто звели воєдино наявний матеріал. Хтось нехай йде далі. Хоча я думаю, що в Білорусі важко цю тему розвивати. Розуміння в офіційних структурах такий дослідник не зустріне. Значить, його не пустять ні в архіви КДБ , ні в архіви ЦК КПБ, ні навіть до фондів музею історії війни.

- Ви написали про вбивство Кубе. Це якась інша версія події?

- Правда в тому, що партизани до цього вбивства не мають ніякого відношення. Ми тому про це і написали, що вбивство Кубе деякі автори навіть сьогодні намагаються зображати помстою «розгніваного білоруського народу». А Кубе був відносно лояльний до білорусів. Не можна сказати, що він був «друг білорусів», але у всякому разі - не звір, не вбивця. І його політика щодо білорусів - як зараз би сказали «політика загравання» - сильно дратувала Москву. Насамперед, Пономаренка, який був в одній особі і першим секретарем ЦК КПБ і начальником центрального штабу партизанського руху. Ось в Москві і вирішили: вбити Кубе за будь-яку ціну.

Полювання на Кубе вели 12 спеціальних груп чекістів. Одна з них - «Артур» - це і зробила. Головну роль в операції зіграли агенти НКВС Микола Хохлов по кличці Свистун і Курт Кляйнюнг (капрал вермахту) по кличці Віктор, які взаємодіяли з цією групою.

А панночки Олена Мазаник і Марія Осипова, яким приписується організація цього вбивства, були лише виконавцями. Осипова за наказом Хохлова принесла з лісу магнітну міну, яку Мазаник за наказом того ж Хохлова встановила під ліжком Кубе і привела в дію годинниковий механізм. Однак, саме цих панянок радянська пропаганда представила як підпільниць і головних організаторів диверсії.

Тим часом в органах НКВС - МГБ Хохлова називали не інакше як «людина, яка грохнула Кубе». Чому ж люди про нього не знають? По-перше, до 1954 року він залишався чинним секретним агентом. Про діючих агентів не говорять. По-друге, пізніше трапився конфуз: Хохлов втік на Захід. А оскільки він став зрадником, тим більше про нього не можна було згадувати. Тільки в 1991 році президент Єльцин помилував Хохлова. До цього часу він став професором каліфорнійського університету, і взагалі прожив довге життя (помер у 2007-му).

До речі, коли Кубе загинув, всі ці 12 груп заявили, що це зробили саме вони. І почалася колотнеча: кому ж нагороди? В результаті Сталін наказав дівчат нагородити, і суперечки припинити. Ось так це було. 

- Ви говорите, партизани практично не воювали. А як же відома всім ще зі школи «рейкова війна»?

- Говорячи про операції партизан, як правило, завжди згадують «рейкову війну». Так от, з'ясовується дуже неприємний факт. Коли була розпочата «рейкова війна» і після неї операція «Концерт», передбачалося, що перевезення німців з тилу до лінії фронту або припиняться взагалі, або значно скоротяться. Але сталося навпаки. Німці збільшили свої перевезення.

Як таке можливо? А дуже просто. Весь цей галас - типове радянське окозамилювання. Так, рейки підривали. Але де? Як правило, на невикористовуваних німцями шляхах, на другорядних дорогах, в тупиках і т.д. Іноді підривали і там, де треба. Але там було небезпечно, бо німці вживали надзвичайні заходи для захисту ешелонів з військами і важливими вантажами: охороняли шляхи, вели обстріл придорожніх заростей, проводили превентивні операції. Тому такі підриви були винятком. Якщо підривали, то це лише ненадовго викликало затримку руху. Німці швидко замінювали пошкоджені рейки.

Треба було підривати НЕ рейки, а ешелони і в першу чергу паровози. А як, якщо з ешелонів ведуть потужний вогонь у всі сторони? Ось і підривали рейки, марно витрачаючи вибухівку. Зате після війни партійні історики багато років хвалили цей «рейковий концерт». Вже і КПРС давно немає, а деякі до сих пір хвалять.

- Ви також згадуєте про Хатинь як про село, яке постраждало від партизанів...

- Ми розповіли те, що там насправді було. Чи знищили Хатинь? Так. Знищили разом з усіма жителями? Ні, в селі в цей час були не всі жителі. Але головне не це. Суть міфу про Хатинь в тому, що німці нібито знищували села без конкретних причин, просто із-за шаленої ненависті до нашого народу. Насправді, німці вели бій з партизанами, які спочатку атакували їх, а потім засіли в Хатині. На півтори години партизани перетворили це село на свій опорний пункт. Німцям довелося навіть застосовувати проти них артилерію. А далі почалася так звана «зачистка», точно така, яку радянські солдати проводили в Афганістані, російські - у Чечні. Спочатку треба в житлову будову кинути гранату, а краще дві, потім поливати вогнем з автомата все, що ворушиться. Виявляється, що ворушилися жінки, діти, старі...

В Хатині німці і провели таку зачистку. Знищення Хатині спровокували партизани. 

Про це перший раз написала Олена Кобець-Філімонова. Ми приводимо цю історію з її слів. А потім даємо переклад рапорту німецького командування про те, що сталося в Хатині. Це справжній документ.

- Виходить, особливого приводу для гордості з приводу того, що Білорусь - «республіка-партизанки» немає?

- Радянських партизан було в кілька разів менше, ніж мільйон, як стверджував «товариш» Пономаренко. Насправді, їх було в найкращому випадку 250 тисяч. Але, дійсно, найбільше їх було в БССР. Тисяч 100 або навіть 120. Майже половина. І в цьому сенсі Білорусь дійсно була республікою-партизанкою .

Але хто складав основу партизанських загонів? Номенклатура. Партійно-радянсько-комсомольсько-профспілкова номенклатура районного та, почасти, обласного рівня. А «людську масу» до кінця 1943 року забезпечували військовослужбовці з розбитих німцями частин Червоної Армії. Практично всі вони були з інших радянських республік (адже багатьох полонених червоноармійців-білорусів німці в 41-му відпустили по домівках) . Ось ці люди і пішли в ліси. А потім виявилося, що там не так уже й погано. Особливо, якщо з німцями не воювати.

Головне було не бути, а здаватися. Цю науку вони освоїли досконало. Всі ці подвиги - атакували гарнізон ворога, вбили 120 фашистів чи підірвали важливий міст - суцільні вигадки. Хто міг перевірити? І як? У німців запитати, скільки їх вбили? А мости підривали біля сіл, дерев'яні, що не охороняються, по яким німецькі війська зроду не їздили.

У книзі ми наочно показали механізм приписок. Наприклад, розповіли про «найуспішнішу» операцію радянських партизанів у місті Угодський Завод Московської області. Це дивна історія. Там втрати противника збільшили більше ніж у 60 разів! З 9 російських поліцейських до 600 німецьких солдатів і офіцерів! 

Наш загальний висновок такий. Вся історія партизанського руху СРСР - це великий міф, який, як матрьошка, складається із сукупності маленьких міфів. І до реальності має мало відношення.

Втім, те ж саме можна сказати майже про все, пов'язане з війною. Взяти, наприклад, хвалену радянську розвідку. Єдиний успішний агент стратегічного рівня був такий собі Люсі. Якийсь німець сам, заочно встановив зв'язок з Шандором Радо, резидентом радянської розвідки в Швейцарії. Ось від нього і йшли найбільш цінні відомості. Хто такий цей Люсі, чому він так вчинив, невідомо донині. А всякі Семенови складали казки про Ісаєвих-Штірліців . Хоча правда була зовсім іншою. І в більшості випадків дуже неприємною.

- Але як же тоді ми перемогли в цій війні?

- Той же Захаревич раніше написав книжку «Велика кров: як СРСР переміг у війні 1941-1945 рр». Там докладно розповідається, що перемогли більшовики ціною гігантських втрат. Образно кажучи, завалювали ворога трупами своїх громадян, поки він не задихнувся під цією горою мерців. Співвідношення втрат на першому етапі війни, до Сталінградської перемоги, було приблизно 1 до 8-9. Тобто на одного вбитого німця припадало 8-9 убитих радянських солдатів, не рахуючи полонених. А в полон за перші два роки війни здалася вся довоєнна Червона Армія за чисельністю - це більше чотирьох мільйонів! На другому етапі війни співвідношення убитих було вже 1 до 3-4. Але все одно на користь німців.

Чому німці програли війну? Тому що їм катастрофічно не вистачало людей. Спочатку вони не хотіли давати зброю окупованим, навіть тим з них, кого зараз називають колаборантами. А вже в 1944-му давали. Стали створювати дивізії ваффен СС та інші збройні формування. Більше мільйона набрали! Та пізно було вже. Ну, а по-друге, німцям до кінця війни не вистачало вже і військової техніки.

Я їх не виправдовую, не захищаю. Але коли говорять про видатне мистецтво сталінських полководців або називають Георгія Жукова «святим Георгієм»-рятівником Росії - це дика брехня.

Захаревич в одній зі своїх статей показав на прикладі операції «Багратіон», що червоні генерали до кінця війни так і не змогли перевершити ворога своїм мистецтвом. Все їхнє «мистецтво» зводилося до того, щоб спочатку створити перевагу над німцями в живій силі і військовій техніці в 3-5 разів, а потім перти стіною. А німці цю стіну косили доки вистачало сил. Але у них жива сила раніше закінчувалася, ніж у більшовиків. До того ж вони, навіть програючи війну, своїх солдатів намагалися берегти. А Сталін і Жуков ставилися до своїх солдатів як до гною.

- А особистий мотив для видання цієї книги у вас був?

- Ні. Мої батьки пройшли фронт, мати до кінця життя залишалася правовірної комуністкою, ніхто з родичів не постраждав від сталінських репресій. Так що мотив у мене, у автора і у видавця суспільний. За свою країну прикро, за Білорусь. Все це треба б давно забути, а ми ніяк не можемо. Не можемо, тому що у нас досі не сказано правди. Про війну взагалі, про партизанів зокрема.

Тішить лише те, що більшості людей, особливо молодим, це вже не цікаво. Отже, спроби нашого офіціозу будувати ідеологію, патріотичну пропаганду на казках про війну і партизанів абсолютно безперспективні. Людям до нудоти набридли урочисті промови про війну, фільми про війну, покладання вінків до пам'ятників героям війни. Людей хвилює зовсім інше. Крім того, нам потрібно національне примирення, а до нього можна прийти тільки тоді, коли обидві сторони всі один одному пробачать.

У нас же на рівні офіціозу і колишнім ворогам нічого пробачати не хочуть, і своїх злочинів не визнають. Згадайте історію з Хурсіком, якого посадили на 15 діб за те, що він поставив хрест на згадку про жителів села Дражно, по-звірячому вбитих партизанами. І подивіться нинішній телесеріал «Талаш». Багато думок викликає. Але зовсім не тих, на які розраховують творці і фінансисти цього «мила».

На рівні ідеології у нас дуже багато озлоблення. Коли читаєш деякі ювілейні статті, складається враження, що німецькі танки знову наближаються до Барановичів або до Мінську. Ми єдина країна в Європі, де на повному серйозі в День Перемоги брязкають зброєю. Всюди в цей день ходять ряджені з військово-історичних клубів: і «німці» , і «союзники» в обнімку. Навіть у Москві на день перемоги стали з'являтися ряджені, правда, поки що зображують тільки «своїх». А тут все ще кричать про те, що «броня міцна і танки наші швидкі». І це в Білорусі, не здатної воювати ні з ким. У кращому випадку протримаємося 48 годин. Хто б не напав - зі Сходу чи з Заходу.

Ця книга закриває певний етап. Треба йти далі. Ми зібрали багато фактів під однією обкладинкою. Читайте. Подобається - не подобається, але це правда. Так було. Не подобається в основному тим, хто, не зважаючи на паспорт громадянина РБ, досі ототожнює себе не з Білоруссю, ні з її історією, а з Радянським Союзом, радянською історією, для кого радянський режим, нелюдський режим комуністів - рідний. Ось їм неприємно. А для нас (автора, редактора, видавця) радянський режим - ворожий. Час радянської влади, на наше тверде переконання і на основі фактів - це 70 років систематичного знищення нашого народу, нашої культури, нашої історії. А у філософському сенсі - це шлях у глухий кут світової цивілізації.

Ми вважаємо, що всі 70 років радянської влади треба викреслити з пам'яті. Забути назавжди колгоспи і радгоспи, будівництво заводів і фабрик, соціалістичне змагання і ударну працю, «непереможну Червону Армію» і «доблесних радянських чекістів». Нічого цього нашому народу не треба було. Наші діди і прадіди жили на хуторах і в маленьких селах, обробляли свою власну землю і найменше хотіли ішачити на більшовиків за трудодні або за «перехідну» червону ганчірку. Занадто жорстко? Але ми висловлюємо наше власне судження, а не офіційну думку державних установ або громадських організацій. І оскільки ми живемо в «самій вільній країні Європи», то маємо право на свою особисту думку.

Переклад з російської мій, О.К.