Соціаліст і сталініст Еріх Кох проти націонал-соціаліста Альфреда Розенберґа

---

Червоні в НСДАП

Еріх Кох був старим членом НСДАП, але Еріх Кох ніколи не був націонал-соціалістом!

За власними словами, в окопах під Барановичами під впливом старшого товариша, соціал-демократа Шмітца, Еріх Кох став переконаним соціалістом.

«9 листопада 1918 року спалахнула революція – здійснилося те, що передбачав Шмітц, який загинув під Барановичами. Я повернувся додому в грудні 1918-го. Весь промисловий округ нагадував киплячий котел. Я знову став працювати на залізниці. Читав Карла Маркса, а насамперед Енгельса, який походив з набожної сім’ї мого рідного міста. Ряди робітників були розколоті. Соціал-демократи, незалежні соціалісти, спартаківці… На вулицях йшла боротьба. Робітники ворогували між собою і, розділені різницею в поглядах, вбивали один одного» [1]. 

«Приблизно з 1926 року соціалісти в НСДАП, а отже всього промислового округу [Рейнська область. – В.Ф.], все тісніше гуртувалися навколо Грегора Штрассера. Він став керівником загальнонаціонального масштабу і заступником Гітлера. Результатом цього стало посилення соціалістичного крила в партії. У 1928 році в Ганновері під головуванням Штрассера відбувся з'їзд північногерманских керівників. Цим з'їздом було покладено початок антагонізму між Штрассером і Гітлером.

---

Грегор Штрассер.

---

Адольф Гітлер і Грегор Штрассер.

---

У той час Розенберґ зробив спробу залучити автора цього рукопису [Е. Коха. – В.Ф.] на свій бік і на сторону своїх ідей. Під час засідань в Мюнхені він показав мені рукопис свого «Міфу ХХ століття», зачитав деякі абзаци. Однак, виходячи зі своїх релігійних і соціалістичних переконань, я категорично заперечував проти міркувань Розенберґа і застеріг його від видання цієї книги» [2].

---

Альфред Розенберг і Адольф Гітлер.

---

«Розенберґ несе головну відповідальність за крах соціалістичних ідей в партії і їх революційного здійснення» [3].

Під час розгрому Гітлером ліворадикальної опозиції в партії 23.7.1928 року Кох був виключений з НСДАП, але заявивши про помилковість своїх поглядів, був поновлений в партії.

«До кінця осені 1932 року через критику з боку Розенберґа, Гіммлера і Геббельса відносини між Гітлером і його заступником Штрассером значно погіршилися і загострилися. Причиною цього насамперед була боротьба з питання про соціалізм і напрямок зовнішньої політики. Ми завжди добивалися ясної лінії у зовнішній політиці на Сході і вимагали включення в майбутню урядову програму угоди з Росією.

Від доктора Отто Штрассера [Брата Грегора Штрассера. – В.Ф.] я дізнався, що справа дійшла до остаточного розриву між Гітлером і Грегором Штрассером. Він відмовився від своєї посади організаційного керівника партії і заступника Фюрера. Я був вражений цим розривом» [4].

---

Збірник теоретичних статей і промов Грегора Штрассера. 1932 р.

---

«У 1928 році автор даного рукопису [Е. Кох. – В.Ф.] виїхав за бажанням Грегора Штрассера в Східну Пруссію. У всій Пруссії налічувалося тоді близько 150 осіб, які називали себе соціалістами.

Грегор Штрассер взяв з мене клятву, що я ніколи не вийду з партії і як соціаліст буду продовжувати боротьбу. «І якби тобі довелося ще гірше, якби тобі довелося навіть жерти г..., ти зобов'язаний залишитися в партії і боротися за соціалізм. Подумай про свою провінцію [Східну Прусію. – В.Ф.]. Невже вона повинна потрапити в руки інших? В руки свиней? [Так Грегор Штрассер говорить про товаришів по НСДАП. І Еріх Кох з цим погоджується. – В.Ф.] Вони тільки того і чекають. Ні! Я йду зараз у відставку. Ти та інші повинні залишитися і боротися. Ти дав мені чесне слово, що залишишся в партії, і ти стримаєш його, що б з тобою не сталося», – заявив мені Грегор Штрассер» [5].

«Східна політика» НСДАП

1927-й: Альфред Розенберґ – провідний ідеолог німецького національного соціалізму і головний фахівець зі справ Східної Європи, опублікував працю «Шляхи майбутності німецької закордонної політики», що стала програмою Третього Райху. Як фахівець з расології, Розенберґ відносив українців до арійської раси і вважав, що шлюби німців з українськими жінками будуть корисними для Німеччини.

1933-й:  очоливши відділ зовнішньої політики НСДАП, Альфред Розенберґ підтримував контакти з українською політичною еміграцією у Німеччині – з «гетьманцями» Павла Скоропадського та ОУН під проводом Андрія Мельника, неодноразово висловлювався за створення Української держави.

---

Альфред Розенберг.

---

Розенберґ писав: «Київ був головним центром варязької держави з нордичною панівною верствою. Але й після татарського панування Київ протягом довгого часу грав роль полюса, супротивного Москві. Його внутрішнє національне життя засновано на майже незалежній традиції, що постала на власному ґрунті, всупереч твердженням московитської історіографії, котрі опанували всю європейську науку. [Нашим] політичним завданням для цієї області мало б бути заохочення прагнень до національної незалежності аж до створення самостійної державності, якій належало б одній або у поєднанні з Донською областю та Кавказом у вигляді Чорноморського союзу постійно стримувати Москву та убезпечувати великонімецький життєвий простір зі сходу».

1933-й: Альфред Розенберґ у «Der Zukunftsweg einer deutschen Aussenpolitik» наголошував: «У межах осяжного часу створення південної держави, самостійної України, стане фактом».

1934-й: Сусідство Кенігсберга з Радянським Союзом розвинуло у Еріха Коха лівий радикалізм на противагу німецькому націоналізму і націонал-соціалізму. У 1934 році він опублікував книжку під назвою «Aufbau nach Osten» – «Прорубуючи вікно на Схід». Книга виявляє те, чому Кох дав своє ім'я, а саме – теорію про те, що німецька молодь повинна зв'язати свою долю швидше з радикальною позакласовою молоддю Радянського Союзу, ніж з декадентствуючою молоддю капіталістичного Заходу... У рік публікації своєї книги Кох був присутній при таємній зустрічі Оберлендера (професора Кенігсберзького університету, друга Еріха Коха, людини русофільських переконань) з людиною зі старої більшовицької гвардії, Карлом Радеком...

---

Карл Радек.

---

1938-й: французький посол у Варшаві Ноель доповідав у Париж: «Створення Великої України під німецьким верховним пануванням – такою на сьогодні уявляється концепція керівних націонал-соціалістів і, безперечно, також концепція пана Гітлера».

1938-й: Невдовзі після чехословацької кризи (21 листопада 1938 р.), польський посол інформував свого міністра закордонних справ, що відомий американський політичний діяч У. Булліт говорив: «Німеччина має повністю сформований і підготовлений український штаб, який повинен взяти владу на Україні і утворити українську незалежну державу під егідою Німеччини».

Німецько-радянська війна і «східна політика»

1940-й: вперше повідомляючи військове командування про наростаючу військову загрозу з боку СРСР і доцільність нанесення превентивного удару (21 липня 1940 р.), Гітлер побіжно кинув: «Політичні цілі: Українська держава, Федерація Прибалтійських держав, Білорусія... Щоб війну довести до кінця, мало зайняти простір, розбити ворожі збройні сили. Уся територія мусить бути розчленованою на держави з власними урядами, з якими ми могли б укласти мир».

1941-й: 20 квітня Гітлер інформував Розенберґа, що планує призначити його керівником окупаційних органів на Сході (території Радянського Союзу). Вже 9 травня Розенберґ представив проект директив по східній політиці, який передбачав створення на території СРСР окупаційних адміністративно-територіальних одиниць.

Відповідно до Указу Гітлера від 17 липня 1941 р. «Про запровадження цивільного управління на окупованих східних територіях» під керівництвом Розенберґа було сформовано Імперське міністерство окупованих східних територій. Йому підпорядковувалися райхскомісаріати, що підрозділялися на генеральні комісаріати (а ті, в свою чергу, на райони).

Райхскомісаріат Україна (нім. Reichskommissariat Ukraine) – створена 20 серпня 1941 року адміністративно-територіальна одиниця в складі націонал-соціалістичної Німеччини (Третього Райху) під німецькою адміністрацією на звільненій від більшовизму території Української РСР.

Райхскомісаріат включав в себе територію тодішньої Української РСР і частини Білоруської РСР, за винятком Галичини і Трансністрії – області між Південним Бугом і Дністром, а також кількох сотень кілометрів прифронтової зони, що знаходилася у веденні військової адміністрації відповідних груп армій.

---

---

Передача частини території Української РСР з-під військового управління в цивільне сталася 1 вересня того ж року.

***

Напередодні війни з СССР, і до останніх днів окупації України, райхсміністр у справах окупованих східних територій Альфред Розенберґ постійно наголошував на необхідності проведення особливої політики щодо України.

Промова Альфреда Розенберґа перед найтіснішим колом осіб, знайомих зі східною проблемою:

«Завдання Німеччини – забезпечити свободу українському народові. Це завдання має розглядатися як програмна вимога. В яких формах і в якому обсязі буде відроджено Українську державність – про це говорити поки що немає смислу.

… необхідно зробити все можливе, щоб збудити нарешті цю українську національну самосвідомість. При цьому треба діяти з великою турботою та увагою. Заохочувати письмові публікації про боротьбу українців з тим, щоб відродити їх історичну самосвідомість.

У Києві необхідно буде заснувати університет, технічні вищі учбові заклади, сприяти розвитку української мови.

… І, нарешті, можна було б подумати про створення в майбутньому політичного руху на зразок Вільного Українського Козацтва.

… Треба було б також усіляко підтримувати культ предводителів країни, який зберігся в пам’яті українців, – гетьманів Хмельницького, Сагайдачного, Мазепи.

… Той, хто вважає, що запропоновані заходи здатні викликати можливу небезпеку в майбутньому, не повинен забувати, що московитська держава аж ніяк не повинна розглядатися як дружня, а як така, що є смертельним ворогом Німеччини, отже і Української держави.

Україна буде, таким чином, постійно потребувати, захисту другої великої держави, і цією силою буде, зрозуміло, Німеччина.

… Є ж різниця: одержимо ми через декілька років 40 мільйонів чоловік, які будуть з нами добровільно співпрацювати, чи будемо змушені ставити біля кожного селянина солдата.

20 червня 1941».

20 вересня 1941 року райхсміністр Альфред Розенберґ направив райхскомісару Еріху Коху інструкційні вказівки від райхсміністерства окупованих східних територій:

«Політичною метою походу проти Совєтського Союзу є перетворення цього штучного утворення в його природні національні народні складові частини.

Серед знову утворених держав, згідно з розмірами території та кількості населення, перша роль відводиться Україні.

Вона має стати найсильнішою противагою проти власне Росії, яка постійно проводила за допомогою панслов’янських ідей свою великомасштабну експансіоністську політику.

… Оскільки в східній Україні всі значні міста, а також індустріальна область Донбас майже повністю русифіковані, тут треба здійснити процес українізації. Така українізація та здійснення відведеної Україні політичної ролі стануть можливими лише тоді, коли вдасться утворити Україну з сильно виявленою національною самосвідомістю.

… Маючи таку політичну мету за обставин, що реально склалися, слід уникати всього того, що ще може зачепити українські національні почуття. Для цього ми зобов’язані проводити у всіх стосунках позитивну українську політику.

Не тільки господарсько-економічну, але й в українському духовному житті. Мистецтво і наука, вищі навчальні заклади та інше мають використовуватись для всебічного розвитку. Академія наук в Києві має стати центром культурного життя країни. Та велика довіра, яку українці відчували у всі часи до Німеччини, не повинна бути зраджена…».

***

5 жовтня 1941 р. у Києві з дозволу німецької окупаційної адміністрації була створена «Українська національна рада» (УНРада), до складу якої увійшли відомі діячі мельниківської ОУН – М. Капустянський, Й. Бойдунник, О. Кандиба-Ольжич та інші прихильні до цього руху особи. Очолив УНРаду М. Величківський. У листі, адресованому Президією УНРади А. Розенберґу, говорилося, що завданням цього органу є співпраця українства з німецькою владою над розбудовою нового ладу в Україні.

Проте ця співпраця продовжувалась менше двох місяців і 28 листопада 1941 р. за вказівкою Е. Коха «Українська національна рада» припинила свою діяльність».

Чому райхскомісар Еріх Кох ліквідував українське самоврядування і розпочав репресії проти ОУН?

Приводом стало те, у середині вересня 1941 року під керівництвом Миколи Лебедя відбулася перша підпільна конференція бандерівської ОУН, на якій Німеччина була проголошена ворогом нарівні з СРСР.

25 листопада 1941 р. айнзацкоманда Ц/5, що дислокувалася в Києві, віддала усім постам поліції безпеки і СД, розташованим в Україні, наказ такого змісту: «Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання в Райхскомісаріаті Україна, мета якого створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери мають бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники».

Німецькій окупаційній владі важко було розібратися, які українські націоналісти належать до ОУН (м), а які до ОУН (б). Тому репресії накрили весь український націоналістичний рух, чим було завдано нищівного удару по україно-німецькому союзу.

Ім'я Коха – синонім жорстокості і тупості

У 1958 році, перед початком судового процесу над Еріхом Кохом, на західнонімецькому книжковому ринку з'явилася велика робота американського автора Олександра Далліна під назвою «Німецьке правління в Росії в 1941 – 1945 рр.» [6]

Один з розділів роботи Далліна присвячений особистості Еріха Коха, причому особливу увагу автор приділяє його діяльності на посаді райхскомісара України, а також підтримці Гітлером, Герінгом і Борманом Коха в його конфлікті з тодішнім міністром у справах східних територій Альфредом Розенберґом.

Глава 7 книги Далліна, присвячена Україні, починається двома епіграфами – висловлюваннями Розенберґа: «Наша мета – це вільна українська держава», і Коха: «Україна не існує. Нам не можна забувати, що ми є народом панів».

Обидва ці епіграфи Даллін вважає характерними для політичних концепцій як Розенберґа, так і Коха щодо України. Розенберґ думав про створення української «держави» і використанні її проти всіх інших народів Східної Європи, а Кох прирівнював Україну до інших поневолених слов'янських держав і народів.

Про закулісну сторону призначення Коха райхскомиссаром України говориться, зокрема, наступне: «Боротьба за владу між окремими нацистськими ватажками ... привела до відкритого розколу в момент, коли треба було призначити райхскомісара України.

Розенберґ хотів призначити Коха в Московський округ, а для України призначав Арно Шікеданца або Герберта Бакке. Однак на нараді 16 липня 1941 р. Герінг перекреслив плани Розенберґа, вирішивши призначити Коха комісаром Балтійського краю або України, так як вважав саме Коха більш ініціативним і краще підготовленим ... Висування кандидатури Коха було найістотнішим внеском Герінга в східну політику. Розенберґ знав, що Кох був «улюбленцем Герінга». Він справедливо побоювався, що Кох не зважатиме його вказівками ... Герінг відстоював [перед ним] Коха ... Зрештою втрутився Гітлер, який розпорядився про призначення Коха комісаром на Україну...»

---

Адольф Гітлер і Герман Герінг.

---

[О. Даллін говорить про «боротьбу за владу між окремими нацистськими ватажками», але на наш погляд варто говорити про боротьбу між прихильниками соціалістичної і націонал-соціалістичної концепцій в НСДАП. – В.Ф.]

Даллін наводить далі характеристику Коха, дану Гізевіусом [7]: «найчистішої води демагог, авантюрист великого масштабу, селянин, що потерся в суспільстві і який однаково добре відчував би себе і в мишоловці, і в розкішному готелі...»

---

Мартін Борман.

---

На посаді райскомісара України Кох завдяки дружбі з Борманом зміг зміцнити своє незалежне щодо Розенберґа положення. Борман, будучи номінально начальником Коха [Кох – в першу чергу партійний функціонер – був як гауляйтер Східної Пруссії відповідальний перед начальником партійної канцелярії Борманом. – В.Ф.], фактично був посередником між Кохом і Гітлером. Таким чином, виникла ситуація, в якій Кох як райхскомісар України практично мав можливість за допомогою Бормана вирішувати всі питання безпосередньо з Гітлером через голову свого міністра – Розенберґа.

Політичну концепцію Коха Даллін зводить до чотирьох пунктів:

• Німецька нація є нацією панів.
• Народи Сходу – як українці, так і інші нації – зобов'язані служити своїм природним панам.
• Експлуатація Сходу є правом і обов'язком Німеччини.
• Встановлення повного панування над завойованим Сходом вимагає винищення його власної інтелігенції, яка незалежно від того, чи є вона російською, українською чи єврейською, становить потенційну небезпеку для німецького панування.

Райхскомісар України Еріх Кох залишився і гауляйтером Східної Пруссії, де проводив значну частину часу.

Щоб об'єднати території, на які поширювалася влада Коха, Гітлер доручив Герінгу включити до складу Східної Пруссії, зокрема, ліси Білостоцького округу. «Таким чином, – пише Даллін, – Еріх Кох в 1941–1944 роках був володарем території, що простягалася від Балтійського до Чорного моря. Призначення Коха стало початком періоду жаху і гніту на Україні, а ім'я Коха стало синонімом німецької грубості і тупості на Сході. Коху більше, ніж будь-кому іншому, вдалося налаштувати населення України проти Німеччини».

Діяльність Коха в Україні, як оповідає далі Даллін, викликала протест Розенберґа. 14 грудня 1941 року він говорив на цю тему з Гітлером, висловлюючи невдоволення не тільки діяльністю Коха, а й твореним ним свавіллям.

Однак Гітлер взяв Коха під захист, в результаті чого прірва між райхскомиссаром України (який мав резиденцію в Рівному) і міністерством у справах східних територій ще більш збільшилася.

У березні 1942 року Розенберґ представив Гітлеру меморандум, в якому, не згадуючи прізвища Коха, різко засуджував його політику. Ось що писав Розенберґ про Коха:

«... Деякі особистості зробили [з політики Фюрера. – В.Ф.] висновок про те, щоб скрізь, де це тільки можливо, вживати різкі висловлювання такого роду, як «колоніальний народ, з яким слід поводитися, як з неграми, за допомогою батога...», «... слов'янський народ, який слід тримати якомога у більшій темряві...» і т. д. Саме це підкреслено зневажливе ставлення часто надавало на волю [населення. – В.Ф.] до праці більш негативний вплив, ніж всі інші розпорядження».

Розенберґ вважав, що «завдання німецьких представників [в Україні. – В.Ф.] не в тому, щоб видавати розпорядження та накази, які можуть довести до абсолютного розпачу підлегле населення...».

Не вдаючись в оцінку позиції Розенберґа, Даллін констатує, що він мав рацію, звинувачуючи Коха в тому, що той своєю політикою сприяв зростанню проти-німецьких настроїв серед українського населення!

Реакція Гітлера на політику Імперського міністерства у справах східних територій і вермахту щодо України перекреслила надії Розенберґа на «перемир'я» в його конфлікті з Кохом. Близькі співробітники Коха ще більше сприяли загостренню цього конфлікту. Так, призначений Кохом генеральний інспектор у справах примусових робіт офіцер СС Альфред Фідлер в опублікованій їм брошурі стверджував, що для українців та інших «відсталих» народів «найкращим є найпримітивніша освіта за допомогою палиці».

Кох ні на хвилину не думав поступатися українським концепціям Розенберґа. Поразка Німеччини під Сталінградом лише посилила його лють. Під впливом цієї поразки він розіслав в різні адміністративні органи підпорядкованої йому території циркуляр в якому, зокрема, говорилося: «Я вимагаю, щоб принципом управління українцями були тверда рука і справедливість. Не вірте, що умови, які склалися в даний час [відступ німців на радянському фронті. – В.Ф.], змушують вас бути менш твердими. Навпаки: хто вірить що може домогтися у слов'ян подяки за м'яке поводження, той формував свої політичні погляди не в НСДАП і не в групах, що діють на Сході (Osteinsatz), а в якихось інтелігентських клубах. Слов'янин розглядатиме м'яке ставлення до себе як ознаку слабкості. Багато подій останніх днів переконали мене в тому, що там, де німці думали, що з огляду на обстановку на фронті потрібно робити українцям поступки у вигляді поліпшення харчування і політичної волі, тубільці майже завжди платили за це зрадою».

Обурений поведінкою Коха Розенберґ 13 березня 1943 року направив генеральним комісарам всіх установ [які повинні були отримати циркуляр Коха] телеграму з вимогою знищити екземпляри цього циркуляра і доповісти йому про виконання даного наказу.

Кох не міг скасувати цей наказ міністра, якому він був підпорядкований, але йому вдалося похитнути авторитет Розенберґа. 16 березня він направив своїм чиновникам лист з вимогою вилучити з циркуляра цитований абзац і повернути йому. «Вказівки мого циркуляра залишаються в силі», – додавав він в своєму листі.

Одночасно з цим листом Кох направив Розенберґу меморандум на 52 сторінках, перерахувавши в ньому всі відмінності в поглядах зі своїм міністром. У меморандумі він констатував спільність вихідного пункту його і Розенберґа політичних концепцій: відділення України від великого слов'янського блоку під російським керівництвом.

Але вже з наступного пункту починалися відмінності. Кох вважав, що не можна підкреслювати загальні риси українців і німців – така політика не може принести жодних успіхів. Всі його [Коха. – В.Ф.] установи «щодня відчувають на власній шкурі, що український народ стоїть нескінченно нижче німецького народу».

У відповідь на давнє звинувачення Розенберґа в тому, що Кох б'є українців, останній дав в цитованому меморандумі «класичну відповідь» [визначення Далліна. – В.Ф.]: «Дійсно, в 1941 році в Києві було побито 20 українців. Поліція побила їх, тому що вони саботували важливі роботи на будівництві моста. Я про це розпорядження нічого не знав. Якби знав, то, цілком ймовірно, схвалив би його. Однак, якщо б я знав, скільки докорів в побитті викличе цей факт, я, ймовірно, наказав би розстріляти українців за саботаж...»

У цьому меморандумі Кох виступив проти підтримки, яку Імперське міністерство у справах східних територій і вермахт надавали групі українських емігрантів. [Маються на увазі ОУН під проводом Андрія Мельника і «гетьманці» Павла Скоропадського. – В.Ф.] З цього приводу він писав: «Моя позиція щодо емігрантів була підкріплена переданим мені по службовій лінії [за посередництвом Бормана. – В.Ф.] висловлюванням Фюрера про те, що емігранти псують націю і що він наказав би їх розстріляти на початку Східної кампанії, якщо б мав тоді ясність щодо Вашої позиції. Я шкодую, що подібної ясності досі немає у всіх відділах Вашого міністерства...»

У меморандумі Кох неодноразово підкреслював відповідність своїх поглядів поглядам Гітлера.

Розенберґ, не відмовляючись від безпосередньої боротьби з Кохом, звернувся за допомогою до начальника імперської канцелярії – противника Бормана – Ламмерса. Він надіслав листа на 17 сторінках, в якому писав: «У все більшою мірою ім'я Коха стає символом свідомо зневажливого ставлення до народу. В даний час починає давати себе знати явище, від якого я його застерігав…, все більш сильне почуття безнадії і пов'язане з цим зростання ненависті, яке охоплює всю країну. Банди партизан, які стоять поза будь-якою політикою і постійно загрожують безпеці, стають магнітом, який притягує розчарованих тубільців. Якщо українці повернуться проти німців, це буде результатом політичної діяльності райхскомісара Коха...».

Через посередництво Ламмерса Розенберґ намагався домогтися у Гітлера дозволу відкликати Коха з поста райхскомісара України. З цією метою він написав Гітлеру: «... Я вважаю його [Коха] абсолютно неприйнятним [untragbar] в якості представника імперії в реальній обстановці... У зв'язку з терміновістю питання прошу дати мені повноваження ... на надання відпустки комісару Коху...»

Однак раніше ніж лист Розенберґа дійшов до Гітлера Кох з'явився у Бормана, який в тригодинний бесіді запевнив його у своїй підтримці.

19 березня 1943 року Гітлер прийняв у своїй головній ставці Розенберґа і Коха, підтримав Коха і відкинув політичні концепції Розенберґа щодо України. Завдяки такій позиції Гітлера Кох на практиці виявився повністю незалежним від Розенберґа і став сам собі міністром.

Німецький журналіст Ганс Йоахім Кауш, який кількома місяцями пізніше розмовляв з Кохом в його резиденції в Рівному, так описує цю бесіду:

«Він [Кох] дотримується думки, що Україна повинна бути німецьким життєвим простором. Вона повинна бути життєвим простором для німців зважаючи на той факт, що в умовах посилення повітряного терору... [Маються на увазі масовані авіаційні бомбардування німецьких міст англійською і американською авіацією. – В.Ф.] піде великий переселенський рух в східному напрямку. Він уже готується до цього і – з метою забезпечити життєвий простір для німецьких солдатів і цивільного населення – сповнений рішучості перемістити в один прекрасний день велике число українців далі на Схід».

«Безглуздо, – говорив Кох, – застосовувати щодо українців поняття національність і включати їх в сім'ю європейських націй. Україна ніколи не належала до Європи, вона була колискою панслов'янського руху. Для України, як і для всіх слов'ян, діє тільки закон переможців і переможених. Якщо німецький солдат завоював Україну, то не для того, щоб ощасливити український народ, а для того, щоб підпорядкувати його німецькому пануванню, створити для фронтових солдатів можливість переселення, а для Європи – ринок збуту [Absatzland] першорядного значення».

Коли влітку 1943 року Червона Армія почала наступ, Україна знову стала полем битви. Кох діяв тоді на Україні відповідно до встановленого ним самим закону: «У разі опору господарства тих, хто не хоче працювати, повинні бути спалені, а сім'ї – заарештовані в якості заручників і відправлені в примусові трудові табори».

Так на основі численних висловлювань та документів американський автор Олександр Даллін змалював образ і діяльність Еріха Коха на Україні в період Другої світової війни.

Борман і Кох як організатори репресивної політики Третього Райху проти слов’янського і єврейського населення

Як бачимо з наведених матеріалів, в період з 1927 по вересень 1941 року східна політика Третього Райху була орієнтована на створення дружньої до Німеччини Української держави.

Репресивна політика Третього Райху проти слов’янського і єврейського населення була інспірована і організована Мартіном Борманом – головним агентом Сталіна. Військові злочини проти мирного населення не були спричинені ідеологією націонал-соціалізму, а були нав’язані іззовні.

Неадекватна жорсткість щодо України з боку Еріха Коха також має переконливіше пояснення. Як пізніше з’ясувалося, Еріх Кох був соціалістом і таємним агентом Сталіна. Борман і Кох здійснювали саботаж політики Третього Райху щодо України. В цьому їм несвідомо допомагали бандерівці і, тільки вже свідомо, червоні партизани, головним завданням яких були терор проти мирного населення і взаємне нацьковування німецької влади та місцевих націоналістів.

---

Біографічні довідки на політичних і державних діячів, які згадуються в статті:

Герберт Ернст Бакке (нім. Backe; 1.5.1896, Батум, Російська імперія – 7.4.1947, Нюрнберг). Державний діяч Німеччини і Третього Райху, обергрупенфюрер СС (9.9.1942). Закінчив Тіфліську гімназію (1914) і Геттінгенський університет (1923). Під час Першої світової війни в числі інших німців був інтернований в Росії, а після звільнення був референтом з питань Росії. З 1922 р. член СА. У 1923-24 рр. помічник ректора Вищого технічного училища (Ганновер). 1.2.1925 р. вступив в НСДАП (квиток № 22 766), а потім в СС (квиток № 87 822). У 1928 р. обраний членом ландтагу Пруссії від НСДАП. Спеціалізувався на аграрній політиці. У 1931-33 рр. районний керівник селянської організації НСДАП. З 1.9.1933 р. заступник начальника, а з 21.6.1935 р. начальник Головного управління раси і поселень СС. Депутат Рейхстагу. Одночасно з жовтня 1933 р. статс-секретар Імперського міністерства продовольства і сільського господарства. З 1936 одночасно керував питаннями продовольства і сільського господарства в Управлінні з питань чотирирічного плану. Один з найближчих помічників Г. Герінга. З 23.5.1942 р. в. о. імперського міністра продовольства і сільського господарства, офіційно введений на посаду 1.4.1944 і тоді ж замінив В. Дарре на посаді імперського керівника селян (Reichsbauerfurer). Зберіг пост міністра в уряді К. Деніца.

Мартін Борман (нім. Martin Bormann, 17 червня 1900, Гальберштадт, Саксонія-Ангальт, Німеччина – ?) – німецький державний і партійний діяч, рейхсляйтер, обергруппенфюрер СА, почесний обергруппенфюрер СС, голова Штабу заступника Фюрера, «особистий секретар Фюрера».

Пауль Йозеф Геббельс (нім. Paul Joseph Goebbels; 28 жовтня 1897, Рейдт, Північний Рейн-Вестфалія – 1 травня 1945, Берлін) – німецький державний і політичний діяч, гауляйтер Берліна (1926 – 1945), рейхсміністр народної освіти та пропаганди Німеччини (1933–1945), імперський керівник пропаганди НСДАП (з 1929), райхсляйтер (1933), передостанній канцлер Третього Рейху (квітень-травень 1945), комісар оборони Берліна (квітень 1945).

Герман Вільгельм Герінг (нім. Hermann Wilhelm Göring; 12 січня 1893, Розенгайм, Баварія – 15 жовтня 1946, Нюрнберг) – німецький політичний, державний і військовий діяч часів Третього Райху, рейхсміністр авіації, рейхсмаршал (1940), группенфюрер СА, обергруппенфюрер СС і генерал поліції. Президент Рейхстагу, міністр-президент та рейхсштатгальтер Пруссії. Кавалер Pour le Mérite (1918), Великого (1940) та Лицарського хрестів, Залізного хреста (1939).

Генріх (Гайнріх) Луїтпольд Гіммлер (нім. Heinrich Luitpold Himmler; 7 жовтня 1900, Мюнхен – 23 травня 1945) – німецький військовий та політичний діяч Третього Райху, Райхсфюрер СС, один з найголовніших та найвпливовіших лідерів націонал-соціалістичної Німеччини, сподвижник А. Гітлера.

Еріх Кох (нім. Erich Koch, 19 червня 1896, Ельберфельд, Рейнська провінція, Німецька імперія – 12 листопада 1986, державна в'язниця в Барчево, Польська Народна Республіка) – німецький партійний і державний діяч, обергруппенфюрер СА (9.11.1938), гауляйтер Східної Прусії (з 1.10.1928 по 8.5.1945), райхскомісар України (з 9.05.1942 по 10.11.1944), імперський комісар оборони Східної Прусії (з 16.11.1942).

Карл Радек (справжнє прізвище Собельсон) (31 жовтня 1885, Львів, Австро-Угорщина – 19 травня 1939, Верхньоуральськ, Челябінська область, РРФСР, СРСР) – більшовицький та комуністичний керівник єврейського походження. Упродовж 1919–1924 років – член ЦК РКП(б), у 1920–1924 – член (в 1920 р. секретар) Виконкому Комінтерну. Один із найвпливовіших комуністичних журналістів свого часу, співробітник газет «Правда» і «Известия». 1937 року засуджений до 10 років в'язниці по справі «Паралельного антирадянського троцькістського центру». Помер у таборі у 1939-му. 1988 року радянською владою реабілітований.

Альфред Розенберґ (нім. Alfred Rosenberg, 12 січня 1893, Таллінн, Естляндська губернія, Російська імперія – 16 жовтня 1946, Нюрнберг, Американська зона окупації Німеччини) – німецький нацистський лідер. Вважається одним з головних ідеологів німецького націонал-соціалізму, головні засадничі ідеї якого виклав у праці «Міф двадцятого століття» (нім. Der Mythus des 20. Jahrhunderts), виданій у 1930. Страчений в Нюрнберзі за вироком МВТ.

Арно Шікеданц (нім. Schickedanz; 27.12.1892, Рига – 14.04.1945, Берлін). Партійний і державний діяч Німеччини і Третього Райху. Навчався в Ризькому університеті, входив в студентський союз, де зблизився з А. Розенбергом. Після захоплення більшовиками влади в Росії емігрував до Німеччини. Співпрацював з товариством «Відродження» та газетою «Фелькіше Беобахтер». Брав участь в партійній роботі, з самого початку вважався фахівцем з «російського питання», співробітник М. фон Шейбнер-Ріхтера. Учасник Н/с революції 9.11.1923 р. у Мюнхені. У 1933 р. Розенберг призначив Шікеданца начальником штабу очолюваного ним зовнішньополітичного управління НСДАП. Один з найближчих співробітників А. Розенберга. З 1936 р. депутат Рейхстагу від Гамбурга. Автор теоретичної праці «Сіонізм». Після створення Імперського міністерства східних окупованих територій був призначений на пост імперського комісара Кавказу (з центром в Тбілісі).

Грегор Штрассер (нім. Gregor Strasser; 31 травня 1892 – 30 червня 1934) – один із засновників і лідерів НСДАП, представник соціалістичного крила партії. Страчений під час «ночі довгих ножів».

---

Посилання:

[1]. Еріх Кох. «Короткий нарис політичної кар'єри Еріха Коха». 1951 р., Мокотовська тюрма, ПНР.

[2] – [5]. Там само.

[6]. Англомовне видання: Alexander Dallin. The German Rule in Russia 1941–1945; німецьке видання: Deutsche Herrschaft in Russland 1941–1945, Droste Verlag, Dusseldorf, 1958.

[7]. Ганс Бернард Гізевіус – вищий чиновник Головного імперського управління безпеки, учасник замаху на Гітлера 20 липня 1944 р.

---