ШПАНДАУ і Рудольф Гесс. Частина III. Очима Шпеєра…

---

Попередні частини:

ШПАНДАУ і Рудольф Гесс. Частина I (1876 – 1987).

https://www.ar25.org/node/39800

ШПАНДАУ і Рудольф Гесс. Частина II. Нюрнбергський епілог

https://www.ar25.org/node/39872

***

---

Рудольф Гесс очима Альберта Шпеєра

(записи з таємного щоденника, 1947–1966)

Історія таємного щоденника Альберта Шпеєра унікальна!

В жовтні 1947 року один із службовців в'язниці запропонував Шпеєру таємно переправляти його листи на волю, до дружини. Антон Влаер, молодий голландець, під час війни був покликаний на примусові роботи і трудився на заводі з виробництва озброєнь в Берліні. Там він захворів, і його помістили в спеціальну лікарню для будівельників, яку Шпеєр заснував незадовго до війни. В цій лікарні з ним добре поводилися, він залишився в лікарні до кінця війни і працював санітаром в операційній. Доктор Хайнц, головний лікар, прийняв його в свою сім'ю як сина. Тепер, в знак вдячності, Влаєр бажав допомогти Шпеєру, хоча це і загрожувало йому великими неприємностями в разі викриття. Щоденно ризикуючи, Влаєр таємно постачав Шпеєру папір і забирав написані аркуші для передачі на волю. Коли папір закінчувався, а нова передача затримувалася, то Шпеєр використовував для заміток туалетний папір. Коли Шпеєр у листопаді 1966 року був звільнений, то вдома на нього чекали більше двадцяти тисяч аркушів заміток, написаних за 20 років ув’язнення: «Незліченні записи з щоденника, листи – дозволені і відправлені потайки, написані самим дрібним почерком, на який я був здатний, на листках календаря, паперових клаптиках, картонних кришках, туалетному папері».

Санітар Влаєр працював у Шпандау до 27 грудня 1957 року. Протягом 10 років він був таємним зв’язковим Альберта Шпеєра. Але після нахабної спроби працівників НКВС завербувати його для спостереження за в’язнями Шпандау, здійсненої 26.12.1957 р., Влаєр подав рапорт британському керівництву Шрандау і звільнився з роботи.

У 1975 році вийшла книга А. Шпеєра «Шпандау: Таємний щоденник» (нім. Spandauer Tagebücher).

Для публікації, в перекладі українською, ми відібрали ті записи, що стосувалися Рудольфа Гесса або показували умови перебування ув’язнених в Шпандау та ставлення до в’язнів персоналу тюрми. Фотографії камери в Шпандау і самого Шпеєра таємно зроблені ним самим і Антоном Влаєром.

***

Засуджені були переведені з Нюрнберзької в'язниці до в'язниці Шпандау 18 червня 1947 року. Перші записи Альберт Шпеєр зробив 2 жовтня 1947 року.

---

Альберт Шпеєр - ув'язнений № 5

---

2 жовтня 1947 року

(…) У сусідній камері у Гесса спазми шлунку, і він починає стогнати: «Ой, ой, ой».

Половина восьмого. Двері відмикаються. Після обміну привітаннями з кожним охоронцем і кожним ув’язненим ми робимо прибирання в наших камерах. Терре звертається до Гесса: «Підйом. Прибирання. Ви повинні прибрати свою камеру. Ви мене чуєте?» Відповіді немає. Поки ми підмітаємо вестибюль, Ширах без жодної видимої причини бурмоче: «Так, так, так, так». Двері в камеру Гесса відкриті, горить світло; він лежить на ліжку, натягнувши ковдру до підборіддя.

[У Гесса була хронічна виразка шлунку, яку лікарі не могли (чи не хотіли) визнати. – В. Ф.]

3 жовтня 1947 року

Моя камера 3 метра в довжину і 2,7 метра в ширину. Якщо врахувати товщину стін, ці розміри збільшилися б майже вдвічі. Висота стелі 4 метри, тому камера не здається дуже тісною. Як і в Нюрнберзі, шибки замінили каламутній коричневою целулоїдною плівкою. Але коли я встаю на дерев'яний стілець і відкриваю фрамугу, я бачу крізь міцні залізні прути верхівку старої акації, а ночами – зірки.

---

---

Стіни пофарбовані в брудно-жовтий колір, верхня їх частина і стеля побілені. У камері стоїть стіл 0,48 метра завширшки і 0,81 довжиною. Брудно-коричневий лак відшарувався, потертий поколіннями ув'язнених, і під ним видніються деревні волокна.

---

---

Мої речі зазвичай лежать на столі: коробка тютюну, люльки, рулетка, фотографії, гребінець, олівці, листи, три книги і Біблія. Радянський охоронець недавно відчитав мене, заявивши, що стіл міг би бути «чистіше» і «покультурнее». Його нотація не мала ніякої дії.

---

Шафу замінює невелика відкрита полиця, 0,43 на 0,54 метра, яка висить на стіні. Там я тримаю мило та інші особисті речі. Куртка, пальто і рушники висять на гачках.

---

Сплю я на чорній залізному ліжку 1,9 метра в довжину і всього 0,79 в ширину. Але на відміну від нюрнберзьких ліжок, тут є підголовник, подушка, наматрацник і простирадла. Мені видали п'ять сірих вовняних ковдр, проштампованих великими чорними літерами GBI. Це означає, що їх взяли з трудового табору, який відносився до мого колишнього відомства Generalbauinspektor (генерального інспектора з будівництва) в Берліні. Вони зроблені з синтетичного волокна, тому не гріють; до того ж вони важкі. Ватні матраци, судячи за американським армійським штампом, виготовлені в Сан-Антоніо, Техас.

---

Днем я накриваю ліжко ковдрою і перетворюю його в кушетку. На цій кушетці я снідаю, читаю, пишу і відпочиваю. Минуло кілька місяців, а я вже так звик до невеликих розмірів своєї камери, що вирішив зробити всі кімнати маленькими в будинках, які я коли-небудь буду проектувати. Переваг набагато більше, ніж недоліків. Я, наприклад, можу взяти що-небудь зі столу, не встаючи з канапи: потрібно всього лише повернутися на бік і простягнути руку.

---

Як і в Нюрнберзі, в залізних дверей є прямокутний отвір на рівні очей. Ночами камеру тьмяно освітлює запалена в коридорі лампочка. Як правило, двері закривають на два оберти ключа і замикають на засув. Якщо хтось забуває, я відчуваю дивний дискомфорт.

---

11 жовтня 1947 року

Сьогодні, в суботу, у нас була перша релігійна служба в Шпандау. Вона проходила в подвійній камері, яку переробили в каплицю. Голі стіни, пофарбовані в світло-коричневий колір, замість вівтаря – тюремний стіл, на ньому лежить Біблія, на задній стіні – простий дерев'яний хрест. Шість тюремних стільців – Гесс як і раніше не бере участь в службі. У кутку – туалет, накритий дерев'яною кришкою. На неї сів радянський офіцер-наглядач.

8 лютого 1948 року

(...) Гессу, як правило, дозволяють залишитися в камері. Лежачи на ліжку, він ниє та стогне, як тільки охоронець кличе його на роботу.

24 жовтня 1948 року

Санітар приніс кошик з тридцятьма новими книгами з міської бібліотеки Шпандау. Редер зі своїм помічником Ширахом цілу годину записував книги в журнал, який веде з такою акуратністю, що можна подумати, ніби він керує тридцятьма бойовими кораблями, а не книгами.

Вибір книг по каталогу Шпандау – одна з небагатьох дозволених нам самостійних дій. Функ зазвичай замовляє філософські праці, Ширах – літературу і літературну критику, Гесс – історичні книги (які часто не приходять), а я – роботи по мистецтву і архітектурі.

3 лютого 1949 року

(…) Кожен з нас виробив власну модель поведінки з охоронцями і директорами. Гесс налаштований недружелюбно, дивиться на них як на особистих ворогів, і будь-яке зауваження сприймає з незворушним, презирливим спокоєм. Нейрат і Редер поводяться стримано, ввічливо і лагідно. Деніца кидає з боку в бік: то він гордовито зображує високопоставленого морського офіцера і нікого до себе не підпускає, то шукає душевного спілкування. Ми з Ширахом в хороших відносинах з усіма, хто добре ставиться до нас. Однак ми поступово прийшли до негласної угоди: я не дружу з близькими друзями Шираха, а він не дружить з моїми. Старші товариші критикують нас двох за доброзичливі відносини з персоналом. Функ, який часом говорить афоризмами, сьогодні зробив нам зауваження: «Навіть гуманні охоронці все одно залишаються охоронцями». (…)

Мене і Гесса відносять до розряду пустельників. Ширах, Редер і Деніц ставляться до мене з помітним холодком, хоча часом знаходять для мене кілька слів. Вони засуджують мене за те, що я твердо і безповоротно відрікся від Третього Райху. Гесс, навпаки, настільки ексцентричний, що ніхто не може наблизитися до нього. Але я відчуваю співчуття до його дивацтв і навіть деяку симпатію до нього… Нейрат навіть в цьому оточенні залишається аристократом старої закваски: завжди доброзичливий, готовий допомогти, скромний. Він ніколи не скаржиться.

4 лютого 1949 року

(…) Серед нас є пасивні люди, які проводять час за нескінченними розмовами. Серед них Функ, Ширах і – мовчазний і безглуздий варіант цього типу – Гесс. До активного типу людей, які не можуть сидіти склавши руки, відносяться Редер, Нейрат, Деніц і я. Ми принаймні позбулися звань. Редер більше не грос-адмірал, а Нейрат більше не міністр закордонних справ. Але зі страху опуститися ми намагаємося до певної міри триматися офіційно. Ми схожі на голодранців в цих розтоптаних черевиках, безформних штанях, з великими цифрами, виведеними на спині і колінах, з волоссям, обкромсаним невмілим військовим перукарем, тому ми більш гостро відчуваємо необхідність дотримання формальностей. У цьому світі, де відсутнє приватне життя, ми зводимо бар'єри проти надмірної близькості. Ці бар'єри носять захисний характер. У розмовах один з одним ми як і раніше використовуємо ввічливе звернення «герр», продовжуємо дотримуватися ієрархії і чемно бажаємо один одному «Доброго ранку» або «На добраніч».

25 лютого 1949 року

Сьогодні йде дощ. Об одинадцятій годині – час прогулянки – Гесс починає стогнати. Всі йдуть на вулицю, але він залишається в ліжку. Стоукс наказує: «Номер сім! Виходьте на прогулянку!» Ми з цікавістю стоїмо в коридорі і слухаємо їх тривалу суперечку.

«Сьомий, вас посадять в карцер. Негайно виходьте!» Знизавши плечима, Гесс встає і без заперечень іде в карцер, в якому з меблів є тільки стілець і стіл.

25 грудня 1949 року

Радію подарункам з дому: теплі лижні шкарпетки і календар пройшли цензуру. Тюрма ретельно підготувалася до різдвяної вечері. Кожен з нас отримав в подарунок добротний темно-коричневий вельветовий костюм.

[В грудні в’язниця Шпандау знаходилася під управлінням американської адміністрації. – В.Ф.]

27 грудня 1949 року

Сьогодні Гесс здивував нас, заявивши, що знову втратив пам'ять. Після всіх цих років він знову задає Шираху, Функу і мені безглузді питання. Стверджує, що ніколи раніше не бачив нашого англійського директора, який здійснює обхід майже кожен день. Він з переляком запитує, що тут робить ця чужа людина. В саду він цікавиться, хто такий Розенберг, про якого тільки що говорив Ширах. Мені не хочеться його ображати, тому я покірно йому пояснюю. Через півгодини з'являється Функ. «Уявляєте, Гесс тільки що запитав мене, хто такий Розенберг». Цікаво, що спонукало Гесса знову взятися за ці старі дурні штучки?

Увечері мені надається можливість відігратися на Гессі за його маленькі хитрощі. Він бере в бібліотеці мемуари Швенінгера, особистого лікаря Бісмарка.

– Хто такий Бісмарк? – з здивованим спокоєм запитує він.

– Хіба ви не знаєте, гер Гесс? Творець бісмаркського оселедця, звичайно.

Всі сміються. Ображений Гесс залишає бібліотеку. Пізніше я йду до нього в камеру і вибачаюся.

6 січня 1950 року

Сьогодні в коридорі відбулася розмова, характерна для тюремного ідіотизму. Брали участь: британський охоронець Лонг, в цей раз лише злегка напідпитку, санітар Міз і я. Предмет розмови, Рудольф Гесс, мовчки стояв осторонь і спостерігав за цією сценою з удаваною байдужістю. Лонг з докором простягає мені роздерту сорочку і питає:

– Що це?

– Сорочка, – відповідаю я.

Дратуючись, Лонг продовжує:

– Я не про це. Що за сорочка?

Я все ще сприймаю його питання буквально.

– Подерта сорочка.

На обличчі Лонга з'являються ознаки невпевненості.

– Але як вона потрапила в сміттєвий бак?

Я нагадую, що за інструкцією, яку ми нещодавно отримали, поношений одяг треба викидати у звичайний сміттєвий бак.

– Але я не розумію, – нарікає Лонг. – Сміття відносять до підвалу, а в підвал мають доступ цивільні службовці.

Я дивлюся на нього з подивом.

– Але яка шкода службовцям від рваної сорочки?

– Ви не розумієте, – відповідає охоронець. – Це ж сорочка Сьомого!

Я все одно не розумію і озираюся на Гесса.

– Ну і що? Що особливого в сорочках Гесса?

Лонг вражений.

– Як ви не можете зрозуміти? Невже ви не чули, що німецькі генерали продавали після війни в якості сувенірів? Не тільки свої медалі, портупеї, чоботи для верхової їзди або еполети, а й навіть складні ножі і сімейні фотографії.

Я качаю головою.

– Але порвана сорочка ... Гесса.

Я знову оглядаюся на Гесса, який, спираючись на мітлу, безмовно дивиться на нас з деякою часткою презирства.

– Ну звичайно, які можуть бути питання, – говорить Лонг. – Що ви знаєте про сувеніри? Або про те, до якого безумства доходять люди? Навіть сьогодні така сорочка коштує не менше десяти марок, а то і всі дванадцять. Подумайте, скільки вона буде коштувати через сто років!

Я вирішив йому підіграти.

– Ви маєте рацію. Тоді за неї точно можна буде виручити сто п'ятдесят марок. Тут сім ув'язнених, троє з них – з довічним терміном. Виходить ... ну, скажімо, чотири сотні сорочок. Тільки уявіть, скільки вони будуть коштувати через сто років.

Лонг сяє. З переможним виглядом він повертається до санітара.

– Шістдесят тисяч марок! Ці сорочки коштують шістдесят тисяч марок. А ви кидаєте їх у підвал, де до них можуть дістатися службовці!

– Але санітар не відповідає за безпеку, – втручаюся я.

Лонг починає злитися.

– Викидаючи сміття з бака, – говорить він, як і раніше звертаючись до Міза, – потрібно його перевіряти. Подумайте, що ще може вийти за ворота в'язниці разом зі сміттям.

– Все вірно, – хитає головою Міз. – Але я відмовляюся перевіряти баки. Я що, повинен руками ритися в смітті? Якщо на те пішло, це не моя робота, а ваша.

Після недовгих роздумів Лонг приймає рішення:

– Ми змінимо порядок. Весь порваний і поношений одяг в'язнів будемо вносити в список. Реєструвати тільки новий одяг неправильно. Старі речі набагато важливіші. Будемо вести журнали. Всі викинуті речі підлягають обліку. Ось так ми вирішимо цю проблему. Я зроблю все необхідне.

Лонг йде з рішучим виглядом. Але я знаю, що нічого він не зробить. Лонг, як і інші охоронці, зледащів за роки неробства. Тюрма практично неминуче деморалізує охоронців, так само як і охоронюваних.

9 квітня 1950 року

Уже кілька тижнів Гесс відмовляється вставати вранці, вмиватися, йти за сніданком. Каже, що відчуває нестерпний біль. Часом в його камері виникають гучні сварки з охоронцями. У відповідь на крики: «Підйом! Встати з ліжка!» – чується пхикання Гесса: «Боляче! Не можу. Не можу йти. Чи не бачите, як я мучуся?» Тепер за розпорядженням американського лікаря Гесс повинен вранці на годину встати з ліжка, вмитися і прибрати в своїй камері, а потім може знову лягти. Мені більше не дозволяють приносити йому їжу. Лікар явно думає, що Гесс симулює. Рентген не виявив ніяких серйозних відхилень.

14 квітня 1950 року

Нас оглядав американський психіатр. Гесс всіляко зображував божевільного. Всі інші постаралися якомога швидше втекти від настирливих розпитувань.

20 квітня 1950 року

«Герр Шпеєр, до мене повернулася пам'ять! – підходячи до мене, вигукує Гесс. – Хочете, доведу?» І не чекаючи відповіді, вивалює на мене докладні відомості про літературу та історію, здебільшого, про те, що мені невідомо. Невже своїм чудовим зціленням він зобов'язаний психіатру?

[20 квітня – день народження Гітлера. – В. Ф.]

20 грудня 1950 року

Ось уже кілька днів навколо Гесса йде якась мерзенна метушня. Він весь час скаржиться на біль, каже, що не може встати з ліжка. Нещодавно охоронці, нібито за наказом директорів, підняли Гесса разом з матрацом – він так виснажений, що майже нічого не важить, – і, не звертаючи уваги на його крики, скинули на підлогу. У відповідь на мій протест проти такого грубого поводження один з охоронців сказав: «Нам же заборонено торкатися до ув'язнених, чи не так?» І посміхнувся.

23 грудня 1950 року

Вранці Гесс не встиг з'їсти сніданок за встановлені півгодини. Він скаржиться на спазми шлунку. Черговий російський охоронець, незламний Гур'єв, наказує мені забрати у Гесса їжу. Коли я відмовляюся, він повторює вже різкіше: «Заберіть їжу». Я знову відмовляюся, і так триває раз шість-сім: наказ і відмова, загроза покарання. Нарешті, Гесс звертає на нас увагу і питає, через що ми сперечаємося. Почувши мої пояснення, він махає рукою: «Ой, перестаньте, заберіть їжу». Конфлікт вичерпано. Гур'єв запитує з непідробним інтересом: «Чому ви відмовлялися?» Я пояснюю, що не хочу бути інструментом влади проти товариша. Він хвилину обдумує мої слова, потім уважно дивиться на мене і схвально киває.

23 грудня 1950 року

Різдвяний ранок почався з суперечки в камері Гесса. Новий строгий начальник охорони на прізвище Ковпак вимагає, щоб Гесс вмився. Гесс гучним голосом відповідає, що вмивався напередодні ввечері. Втручається Стоукс і каже, що нормальна людина миється три рази в день. Гесс відповідає: «Я нормальний і миюся один раз в день». Після цього суперечка стає спекотніше, і в паузах Гесс кричить, стогне і благає про співчуття. Нарешті він дозволяє відвести себе в умивальну кімнату, але відмовляється йти за сніданком, заявивши, що його принесе Шпеєр. Коли йому говорять, що це проти правил, Гесс з колишньою зарозумілістю оголошує, що в такому разі він не буде снідати.

1 січня 1951 року

О восьмій ранку на зміну заступив Лонг. Він був п'яний з нагоди свята. Коли я сказав, що хотів би віднести Гессу книгу, він відкрив мою камеру і замкнув її за мною, нічого не бажаючи слухати про те, що порожню камеру закривати нема чого. Влаштував довгий диспут з цього питання. Потім Лонг попрямував до сусідніх дверей, виставивши перед собою ключ, немов меч. Тримаючись рукою за стіну, він довго не міг потрапити в замкову щілину. Я віддав книгу Гессу і Лонг, похитуючись і тримаючись за стіни, відвів мене назад до камери. Але коли ми підійшли до дверей, він відмовився її відкривати. Ніякі мої слова на нього не діяли. Врешті-решт ми прийшли до компромісу: він впустить мене в камеру Функа…

6 січня 1951 року

Після денної перерви Лонг підійшов до камери Гесса і крикнув командним тоном: «В сад!» Гесс не ворухнувся. «На вихід, на вихід!» Гесс, стогнучи заявив, що у нього тільки що був напад. «Ні напад, краще сад», – непохитно сказав Лонг на якійсь змішаній мові, вважаючи, що говорить по-німецьки. Знову довга і галаслива суперечка. Зрештою з'явився начальник охорони Терре і пробурмотів: «В саду так чудово». На загальний подив, Гесс вийшов без подальших заперечень.

30 березня 1951 року

Кошмарні розмови про їжу, як правило, протягом російського місяця.

14 червня 1951 року

Гесс дивиться на мій сад каменів з кислим обличчям, немов проковтнув ложку оцту. «Він не приносить мені задоволення. Квіти нагадують про волю!»

11 грудня 1951 року

(…) Радянський директор, майор, начебто сказав: «Ніхто не вийде звідси, поки не відсадити весь термін до останнього дня або не помре». У всякому разі, так я чув учора.

25 грудня 1951 року

На Різдво Вагг і Руле потайки принесли віскі і «К'янті» – на жаль, о шостій годині ранку. Нам довелося пити на порожній шлунок, намагаючись при цьому не привертати уваги своїм занадто веселим настроєм. Ситуація ускладнюється, коли британський директор в'язниці полковник Лекорну завдає нам візит. З побоювання, що він відчує запах алкоголю, ми відповідаємо на його питання, опустивши голову. Він робить висновок, що Різдво викликає у нас сильні почуття, і, в свою чергу, теж приходить в хвилювання. В його голосі відчувається невпевненість.

[Гесс ніколи участі у вживанні спиртного не брав, оскільки дотримувався здорового способу життя. – В. Ф.]

1 січня 1952 року

Новорічна прогулянка. Завжди одне й те саме: Деніц гуляє з Нейратом, Ширах з Редером і Функом. Мені залишається Гесс.

8 лютого 1952 року

(…) Після вмивання Функ розповідає про пророкування: в цьому році помре державний діяч, якого буде оплакувати західний світ, і ще одна людина, смерть якої викличе загальну радість.

– Два дні тому, – підводить підсумок він, – оплакували смерть короля Англії.

У відповідь Гесс похмуро вимовляє:

– Значить, скоро помру я.

22 лютого 1952 року

З недавніх пір російський директор став набагато частіше з'являтися в саду, ніби дає зрозуміти, що не бажає мати нічого спільного з союзниками. Він забороняє розмовляти між собою і вимагає, щоб ми гуляли поодинці. До того ж він наполягає, щоб світло в камерах не вимикали до десятої години вечора, навіть якщо ув’язнений хоче лягти спати раніше цього часу. Вчора розгорілася запекла суперечка з цього приводу в присутності ув'язнених. Західні влади, яких Функ останнім часом з іронією називає «нашими союзниками», висловили йому категоричний протест. Тільки англійці поводяться більш обережно.

Ковпак, начальник російської охорони, подав рапорт про покарання, тому що Деніц розмовляв з Нейратом.

11 квітня 1952 року

Вранці нас викликали в вестибюль на урок з плетіння кошиків. Ми одностайно заявили, що не будемо виконувати цю роботу без прямого наказу. Ніхто з присутніх охоронців не виявив бажання пред'явити нам вимогу в формі наказу. Тоді ми мовчки розійшлися по камерах, залишивши сердитого Джона Хокера наодинці з вербовими прутами. Минулого тижня Хокера направили – подумати тільки! – в психіатричну лікарню Вітгенау для навчання мистецтву плетіння кошиків. Через кілька годин американський директор сповістив нас, що ми не зобов'язані плести кошики. Але російський директор, який з самого початку був проти цієї затії, змінив свою думку через наш опір. Тепер він вимагає, щоб нас змусили плести кошики.

19 квітня 1952 року

Причиною нападів Гесса часто стають дрібниці, які він відмовляється виконувати – вимога вийти в сад або помитися, прибрати камеру і взагалі все, для чого необхідно рухатися. Загроза плетіння кошиків теж викликала у нього напад. Хоча загрози вже немає, Гесс як і раніше годинами скаржиться і стогне. Вночі теж. У порожньому коридорі звучить моторошно. Ніхто не знає, він справді відчуває біль чи ні. Навіть лікарі, які йому вірять, сумніваються, що існує якась органічна причина, так як рентген нічого не показав.

13 червня 1952 року

Три дні тому Редер поскаржився французькому директору на Гесса, який стогне ночами. Це діє йому на нерви, стверджує він. Майор Бресар запитав Нейрата, Деніца і мене, чи заважає Гесс нам спати теж, але ми відповіли «ні».

О дев'ятій ранку майор Бресар, який зазвичай поводиться гідно, увійшов в камеру Гесса і закричав: «Давай, давай, підйом!» Гесс встав. Бресар наказав охоронцям винести ковдру і матрац з камери до вечора. Гесс сів на стілець і заголосив. О пів на дванадцяту Піз велів мені принести ліжко назад. Через півгодини російський директор підкреслено доброзичливим тоном наказав мені знову винести ковдру і матрац. Не менш дружелюбно я відповів, що не братиму участі в застосуванні каральних заходів проти мого товариша по ув'язненню. Але Гесс вивів мене з тупика, попросивши виконати наказ.

14 червня 1952 року

О шостій ранку по дорозі в умивальну кімнату бачу Бресара, який відчайдушно жестикулює в камері Гесса. Постіль зім'ятою купою лежить на підлозі. Піз навіть не збирається виконувати наказ директора і витягнути Гесса з ліжка силою. Після відходу Бресара Піз каже:

– За всі роки роботи з ув'язненими нічого подібного не бачив.

Російський директор, який незабаром бачить звалену на підлозі постільну білизну, схоже, теж відчуває незручність.

– Ніякої культури. Це не мій наказ, нічого про це не знаю.

Але через деякий час Гессові повідомляють, що надалі до особливого розпорядження о пів на сьому ранку ліжко та постільну білизну виноситимуть з камери і приноситимуть назад о пів на десяту вечора.

Підозрюю, коаліція Шираха, Функа і Редера веде хитру гру. З одного боку, вони підтримують Гесса в його упертості, з іншого – підбурюють охоронців до вжиття жорстких заходів проти «симулянта» і порушника їх сну. Але коли з Гессом грубо поводяться, Функ строчить звіти на волю, в яких перебільшує страждання Гесса. Вранці я розповів йому, що за допомогою хитрих питань більш-менш встановив, що Гесс прикидається, але Функ коротко відповів, що вже занадто пізно і він вже передав цю історію своєму зв'язковому.

15 червня 1952 року

Сьогодні на двері камери повісили повідомлення, в якому говориться, що ув’язнений номер сім може щоранку залишатися в ліжку до пів на десятої, якщо погано себе почуває. Це офіційне визнання хвороби Гесса. Однак хворобу не сприймають всерйоз: санітар каже, що робить йому уколи всього лише дистильованої води – цей прийом часто використовують з істеричними людьми.

Вранці в медичному кабінеті Редер роздратовано вимовляє охоронцям Хокеру і Вагга, що вони марно відступилися, що з Гессом треба поводитися жорстко; насправді нічого в нього не болить. Почувши це, Деніц прийшов в лють. В умивальній кімнаті він говорить Нейрату і мені:

– Редер поплатиться за це в таборі для військовополонених. І, на мій погляд, він цього заслуговує. Він веде себе жахливо не по-товариському. Гесс має право симулювати, якщо йому так хочеться. Ми повинні підтримувати його. Не треба говорити йому, що замість заспокійливого йому колють воду. Невідомо, що він тоді зробить.

17 червня 1952 року

Через чотири дні Гесс здався. Тепер він встає в належний час, педантично дотримується розпорядку дня. Сьогодні ми витягли ковдри в сад і розвісили на сонці. Гесс приніс тільки одну ковдру, перекинувши її через руку. Слідом за ним, як якийсь лакей, йшов начальник охорони Терре з іншими п'ятьма ковдрами.

Намагаючись відвернути Гесса від сумних думок, я сідаю поруч з ним на лаву і заводжу розмову. До нас підходить Нейрат в супроводі Деніца і питає:

– Як звали ту людину, яка ратувала за створення Пан-Європи?

– Куденхове-Калергі, – відповідаю я.

Після недовгого мовчання Гесс цікавиться:

– Чому ви пам'ятаєте Куденхове-Калергі?

– Мій батько був прихильником об'єднання Європи, – пояснюю я.

– Пан-Європа – хороша ідея, – задумливо вимовляє Гесс. – Але, на жаль, її підтримує тільки одна європейська нація – та, що в певний період часу займає чільне місце в світі.

Я розповідаю Гессові, що восени 1943-го хотів створити європейську систему виробництва. Але Ріббентроп благополучно зарубав мою ідею на тій підставі, що тільки він, міністр закордонних справ, повинен вирішувати всі питання співпраці з іншими країнами. Гессові стає цікаво.

– Що ви збиралися робити?

Я пояснюю, що хотів об'єднати різні галузі виробництва по всій Європі в «кільця» за аналогією з системою організації, яку я запровадив у своєму міністерстві. Наприклад, одне для вугілля, друге для стали, інші для машинобудування або електротехніки. У кожному разі президентом буде кращий фахівець в області, неважливо, хто він: француз, бельгієць, італієць чи норвежець. Секретарем кожного кільця буде німець. Гесс, колишній секретар фюрера, меланхолійно зауважив:

– Ви не такі дурні!

Кілька хвилин ми сиділи мовчки. Потім Гесс каже:

– В кінцевому рахунку всім займається секретар.

Через деякий час Гесс піднімає питання, чи не став би такий європейський союз прагнути до автаркії. Я відповідаю, що не став би, і наводжу в приклад голландську або датську систему. У цих країнах, незважаючи на велику щільність населення, імпорт продуктів харчування забезпечує можливість експорту яєць, масла і сиру. Але Гесс категорично проти будь-якої форми залежності. В такому випадку, каже він, під час війни Європа була б відрізаною від запасів продовольства, і континенту прийшов би кінець. Я пояснюю свою ідею на прикладі маєтку Нейрата – єдине джерело всього, що я знаю з цього питання. За рахунок покупки продовольства вони вирощують сто свиней, а не десять, як раніше, а поголів'я корів зросло в кілька разів. Господарство процвітає.

– Ну, так, – повільно відповідає Гесс, – це, звичайно, так. Але маєток Нейрата ні з ким не воює.

П'ятихвилинна пауза. Гесс порушує мовчання і говорить зовсім невпопад:

– Я злюся на себе. У мене більше немає бажання протестувати. Тепер я роблю все, що вони від мене вимагають. Це деградація, моральне падіння, повірте мені!

Намагаючись привести його до тями, я нагадую йому, як багато він набуває в результаті поступок.

– Може, і так, – відповідає він. – Але я вже не той, що був раніше.

3 жовтня 1952 року

В саду повідомляю останні новини, які дізнався від Лонга: в Радянському Союзі починає роботу з'їзд партії. Викрили таємні зв'язки між російською і французькою адміністрацією в Берліні. Гесс теж хоче бути в курсі останніх подій, але за його спиною несподівано з'являється Гур'єв, якого Гесс не бачить. Я швидко говорю:

– Герр Гесс, потримайте, будь ласка, дошку.

Втративши дар мови від цього обурливого прохання, він мовчки відходить в сторону і сідає на лавку. Потім я йому пояснюю:

– Тільки так я міг вас попередити.

– Але прохання було дуже дивне, – сухо відповідає Гесс.

14 жовтня 1952 року

Ми всі пересварилися через світло. Кожен хоче щось своє. Деніц, Нейрат, Гесс і я проти пропозиції Шираха вкрутити слабку синю лампочку, тому що в цьому випадку ми більше не зможемо читати. Запекла суперечка. Функ відходить на десять кроків і починає паплюжити Нейрата, а потім і всіх нас. Коли він переходить на вульгарні епітети, я кричу у відповідь: «Ви висловлюєтеся, як водій вантажівки!» Він іде. Перша подібна сцена за сім років, і що ще гірше, в присутності охоронця.

30 жовтня 1952 року

(…) О дев'ятій вечора приймаю останню таблетку снотворного в цій осінній відпустці і лягаю спати, але незабаром прокидаюся від гучної суперечки в коридорі. Майор Андрєєв хоче розбудити всіх ув'язнених, які вже сплять. Петрі безуспішно його відмовляє. У всіх камерах запалюється світло. Андрєєв голосно кричить: «Чому спите? Ще немає десяти. Спати до десяти годин забороняється. Правила. Будь ласка, встаньте!» Він іде, відчуваючи себе переможцем. Але через три хвилини французький охоронець вимикає світло. Я знову засинаю.

18 листопада 1952 року

Петрі приніс журнал «Карфур». У цьому номері Жорж Блон розповідає в формі вигаданого діалогу про мою останню зустріч з Гітлером 23 квітня 1945 року за кілька днів до його самогубства. Стаття називається «Цей дивний Шпеєр». Я показую її Гессу зі словами: «Коли-небудь з цього епізоду вийде відмінне кольорове кіно». Гесс зі сміхом відповідає: «Тільки вимагайте, щоб вас грав актор з німбом над головою». Ми пропонуємо один одному різні драматичні штрихи для сентиментальної сцени примирення під землею на глибині двадцяти метрів. Голосно сміючись, ми придумуємо все нові епізоди для фільму. Однак Гесс, по суті, єдиний з нашої групи, хто з розумінням ставиться до мого мелодраматичного повернення в Берлін, ймовірно, тому, що ідея прощання дуже близька його романтичним поняттям благородства.

29 листопада 1952 року

Перша неділя Адвенту. У каплиці повісили різдвяний вінок. Увечері майор Андрєєв особисто виносить його з тюремного корпусу. Незабаром з'являється британський директор і повідомляє: «Цей дурний капелан не взяв дозвіл». Але полковник Лекорну сприймає дії свого російського колеги з повним спокоєм.

Гесс стелить мені постіль, як він робить щовечора, тому що мені до сих пір не дозволяють рухати перебинтованою рукою. Користуючись нагодою, повідомляю йому, що його дружина опублікувала його листи в формі книги. Ця новина призводить Гесса в гарячкове хвилювання. Коли він натякає, що він першим серед нас став письменником, і це цілком природно, я підпускаю маленьку шпильку:

– Скажіть спасибі, що цензор вирізав всі ваші божевільні ідеї про політику. Вас видали в дистильованому вигляді, тепер ви – зразковий демократ.

Гесс сміється і зображує потрясіння. Проте, моїй дружині сподобалися опубліковані листи Гесса до сина. Оскільки в останньому контрабандному листі вона багато пише про Гесса, я зачитую йому уривки, поки він застилає постіль.

– Ваша дружина знала про ваші діє проти Гітлера перед кінцем війни? – запитує він.

– Ні, – качаю головою я, – я не хотів втягувати її ... Велике спасибі за ліжко.

– Цей лист – найкраща подяка, – доброзичливо відповідає Гесс. – Будь ласка, передайте вашій дружині мої найтепліші побажання.

Що мені подобається в Гессі, так це те, що мої погляди, які, мабуть, призводять його в жах, на відміну від Деніца не служать для нього приводом для ворожого ставлення до мене.

4 грудня 1952 року

В саду Гесс каже мені, що в останньому листі наказав синові завжди пам'ятати про благородство і честь.

– Ага, – кажу я, – ви вже думаєте про майбутні покоління.

Гесс сміється, але задумливо замовкає, коли я питаю, дозволили б при Гітлері дружинам Северінга або Тельмана видати книгу листів своїх чоловіків.

– Звичайно ні, – з почуттям відповідає він.

Я продовжую питати: що б він сказав, якби Федеративна Республіка заборонила публікацію його листів.

– Це нікуди не годиться, – хитає головою Гесс. – у них тепер демократія. Якби вони так вчинили, демократії більше не було б.

11 грудня 1952 року

Лекорну, який всі ці роки був нашим британським директором, прийшов попрощатися. Він тільки що побував у Нейрата і Деніца; в його очах стоять сльози, голос тремтить.

– Це ваш новий директор, – каже він, показуючи на офіцера, що стоїть поруч.

Потім бажає мені всього найкращого і всупереч забороні потискує мені руку. Я дякую йому «за все, що ви зробили, але ще більше за те, що хотіли зробити». Навіть Гесс визнає, що директор, який покидає службу в Шпандау, поводився, «як джентльмен», але з принципу не подає йому руки.

16 грудня 1952 року

Новий британський директор містер Джон Егертон, колишній суддя, здійснює обхід по камерах. Він записує в блокнот наші побажання. За ці п'ять років в Шпандау до нас ще не ставилися з такою турботою і сумлінністю. Коли приносять вечерю, він наказує відкрити всі двері одночасно. Ми вперше всі разом стоїмо біля роздаткового столу. Взагалі-то, немає причин випускати нас по одному і знову замикати, оскільки ми багато годин проводимо разом в саду.

Але тут з'являється його колега Андрєєв і кричить:

– Всім негайно повернутися в камери! Але по черзі.

Ми повертаємося: а що ще нам залишається робити?

Я чую обривки спекотної суперечки між директорами.

Англієць:

– Але ж їжа охолоне.

Росіянин непохитний.

– Неважливо. Що заборонено, то заборонено.

– Побачимося на нараді, – холодно відповідає англієць.

23 грудня 1952 року

(…) Новий англійський директор, явно не в дусі, входить в коридор. Він так голосно вичитує задоволеного Гур'єва [Радянського наглядача. – В. Ф.], що ми всі його чуємо.

– Що ви стоїте руки в кишенях? Хто вам дозволив курити у присутності офіцера? Як ви себе ведете? Ви мене зрозуміли? Я хочу поговорити з ув'язненими один на один. Забирайтеся.

9 березня 1953 року

Сьогодні під час денної перерви було підозріло тихо. (…) Увечері повідомили про смерть Сталіна. Він помер кілька днів тому. Пішов другий злий геній цього століття.

17 березня 1953 року

У свій день народження весь вечір працював над мемуарами, щоб відволіктися. Про Челліні хтось сказав: «Художник, від якого майже нічого не залишилося, крім автобіографії!»

Функ у мого оглядового віконця. «Зайдіть до мене в камеру. Хочу показати вам щось цікаве». Обурений його втручанням, яке порушує наші звичайні форми спілкування, я не реагую. Через п'ятнадцять хвилин Функ повертається. «Ідіть же, це справді цікаво». Я прошу відкрити мою камеру.

– Погасіть світло! – вимагає Функ. – Бачите місяць і зірки прямо перед нею? Це турецький знак удачі.

Лонгу нудно, тому що Функ показував йому те ж саме кілька хвилин тому, і він іде. У темряві Функ простягає мені кухоль і шепоче:

– Пийте швидше! За ваш сорок восьмий день народження! Все, що забажаєте сьогодні, справдиться.

Де він роздобув такий чудовий коньяк?

2 листопада 1953 року

В офіційній заяві про формування нового уряду Аденауер висловив надію, що зусилля федерального уряду зі звільнення людей похилого віку та хворих в'язнів Шпандау принесуть плоди.

14 листопада 1953 року

Після виступу Аденауера в бундестазі Гесс і Функ із новими силами взялися переконувати всіх, що вони серйозно хворі.

Гесс теж знову увійшов у форму хворого. Відразу після промови Аденауера він повністю позбувся пам'яті. Приблизно раз на тиждень він просить мене пояснити, хто такий Малєнков або хто такий Аденауер. Коли директор Катхілл зробив йому догану за те, що він не склав ковдри як годиться, Гесс продемонстрував свою погану пам'ять, написавши на стіні камери: «Скласти ковдри». А ще він збільшив інтенсивність своїх нападів. Сьогодні вночі він стогнав кілька годин поспіль, вигукуючи знову й знову: «Не можу більше терпіти. Господи, я божеволію!» Коли вранці я зайшов до нього в камеру, він справляв враження абсолютно нормальної людини, проте залишився в ліжку і підкреслив свою думку в драматичних і досить зворушливих виразах:

– Найважчий напад. Мій кінець близький. Я жив як чоловік і зумію померти як чоловік. До речі, хто такий Аденауер?

20 листопада 1953 року

Гесс почав ставитися до мене, як до свого лакея, і без всяких «будь ласка» або «спасибі» наказує: «Принесіть мені мітлу!» Навіть охоронці помітили.

– Цей благородний пан, – кілька днів тому сказав в саду майор Бресар, показуючи на мене, – грає з вогнем. Приносить Гессу то, приносить йому це. Ми все знаємо. Ми б зайняли жорстку позицію, але він псує нам всі карти. Цей благородний пан!

Трохи пізніше мені зробили офіційне попередження, тому що я приніс Гессу куртку в сад, коли він сидів у цю холодну погоду на лавці і стогнав.

25 грудня 1953 року

В цьому році вперше дозволили провести спеціальне богослужіння з нагоди Різдва. Різдвяні гімни, відчуття, що сім'я думає про мене. (…) О сьомій годині, коли я понуро готуюся до сну, лунає коротке «кар». Я каркаю у відповідь. В камеру вривається Донахью, ставить на стіл маленьку пляшечку коньяку і кладе плитку швейцарського шоколаду. Зі швидкістю світла він з тією ж метою оббігає інших ув'язнених, за винятком Гесса, який, як завжди, відмовляється. Майже так само швидко я проковтую коньяк і шоколад і повертаю пляшку з обгорткою Донахью. Відчуття, що париш високо над землею. Різдво!

9 січня 1954 року

Функ вже кілька днів не встає з ліжка, тому Гесс стає моїм банним компаньйоном. Його турбує стаття в «Емпайр Ньюс», в якій пишуть, що він – майбутній лідер німецької націоналістичної партії. Він говорить з тривогою в голосі:

– Подібні припущення є серйозною перешкодою для мого звільнення, враховуючи той факт, що стаття вийшла якраз під час наради міністрів закордонних справ.

Питаю з невинним виглядом:

– Ви б хотіли, щоб вас, як мене, зобразили грішником, що розкаявся?

Гесс коливається. Після недовгого роздуму він відповідає, опустивши очі:

– Зараз так. Я хочу вийти звідси. Мені все одно, як і з яких причин.

28 лютого 1954 року

Фредерік приносить справжній «Хеннессі» і «Канадіан Клаб» в необмежених кількостях.

[Крім Гесса усі в’язні пиячили. – В. Ф.]

25 березня 1954 року

Наші надії знову впали – Берлінська конференція міністрів закордонних справ з питання Німеччини закінчилася невдачею. Якби вони прийшли до угоди, сподівалися ми, це мало б позитивний ефект для проблеми Шпандау.

27 березня 1954 року

Ми всі дуже здивувалися, коли Фредерік непомітно дав мені статтю з «Франкфуртер Альгемайне Цайтунг». У ній говориться, що чотири верховних комісари ведуть переговори про долю в'язнів Шпандау. Молотов надав послу Семенову повноваження обговорити питання Шпандау. Стаття пробудила в нас нові надії, ми всі перебували в стані ейфорії. (…) Ми збираємося групами і ведемо спекотні політичні дискусії, які швидко зводяться до одного фундаментального питання: радянській політиці щодо Німеччини.

30 березня 1954 року

Часом я заздрю товаришам по ув'язненню. Нерозривний зв'язок з минулим, мабуть, полегшує їм життя. Ми, звичайно, як і раніше зберігаємо зовнішні форми, але у них є власний світ, до якого я не належу. При моєму наближенні вони замовкають і розходяться. Я можу тільки здогадуватися, що у них на думці. Все, що я розповідав тут про нас, зібрано з окремих фрагментів псевдо-розмов, в яких лише видимість спільних інтересів. Ув'язнений завжди є ізгоєм у суспільстві, я ж – ізгой серед ув'язнених.

Природно, мені не подобається стояти осторонь. Я часто відчуваю спокусу здатися. Кілька слів, і вони візьмуть мене в своє коло. І мені стане простіше жити. Але це буде свого роду капітуляція. Я їм чужий, я залишаюся пораженцем.

[Серед семи ув'язнених Шпандаю, Шпеєр був єдиним, хто засудив Гітлера і політику Третього Райху на Нюрнбергському процесі. – В. Ф.]

11 травня 1954 року

Нас викликали в каплицю. Прийшов один британський директор і оголосив зборам у складі семи чоловік, що сиділи перед ним, що директори прийняли ряд рішень щодо поліпшення умов ув’язнення, які він зараз зачитає. Він говорив без пихатості і прокоментував пару пунктів словами: «Вам це сподобається».

Тепер світло можна вимикати без п'ятнадцяти сім. Заборона на розмови скасована. Двічі на місяць ми півгодини будемо слухати платівки з класичною музикою. У листах тепер можна писати про здоров'я і тюремне життя. (Але на ці речі і раніше дивилися крізь пальці). Набагато важливіше те, що нам дозволили листуватися з адвокатами, не торкаючись питань, пов'язаних з Нюрнберзьким процесом. З урахуванням цих обмежень нам дозволено зустрічатися з адвокатом для складання заповіту або інших документів. Ми отримаємо додаткове півгодинне побачення на Різдво, і грати в кімнаті для побачень буде прибрано. Але побачення буде негайно закінчено в разі фізичного контакту, наприклад рукостискання або обіймів. Тепер кожна з чотирьох націй буде надсилати нам газету. Американці замовляють «Франкфуртер Альгемайне Цайтунг», британці – «Ді Вельт», французи – берлінський «Кур'єр», росіяни – «Берлінер Цайтунг». Кожен директор відповідає за цензуру своєї газети.

14 травня 1954 року

Російські охоронці злилися навіть на своїх західних колег, коли оголосили про нові послаблення. Вони грюкали дверима, гриміли посудом, збуджено бігали по коридору. Тепер вони заспокоїлися і дотримуються нових правил з підкресленою педантичністю.

24 травня 1954 року

Минулого тижня Піз мені зізнався, що немає ніяких розпоряджень про звільнення хоча б вмираючих. У разі смерті тіло буде поховано на тюремному дворі, капелан проведе панахиду. Але членам сім'ї, за словами Піза, дозволять приходити на могилу.

25 травня 1954 року

Тепер нас охороняє загін того ж гвардійського полку, що несе службу перед Букінгемським палацом. Але свої гусарські ківери вони залишили вдома. Кілька годин тому черговий лейтенант здійснював обхід. Попереду йшов сержант з гвинтівкою на плечі, за ним стройовим кроком слідував лейтенант. Замикали лад два солдата, що йдуть один за одним. Спочатку я подумав, що лейтенант заарештований; але, на мій подив, троє інших виконували його команди. Піз пояснив:

– Знаєте, хто цей лейтенант? Маркіз Гамільтон, спадкоємець герцога Гамільтона.

У 1941 році Гесс літав до Шотландії на зустріч з цим герцогом.

15 липня 1954 року

Сьогодні в тюрму прибув з інспекцією радянський комендант Берліна генерал Дібров, одягнений в прекрасно зшиту форму. Його супроводжували російський, французький та американський директори. Увійшовши в мою камеру, він по-військовому віддав честь. Його директор розповів, хто я; кілька разів прозвучало слово «архітектор» по-російськи. Комендант чемно поцікавився моєю дружиною і дітьми і заглянув в книгу, яку я читаю. Він взяв у руки згорнуті в рулон креслярські листи, але вони були порожніми, і погортав мій альбом для малювання.

– Прохання є? – запитав він.

Я знизав плечима. Він доклав руку до кашкета; я вклонився. От і все.

1 серпня 1954 року

Продуктове меню російського місяця практично не змінилося за минулі сім років. День за днем ​​нам дають сурогатну каву, ячмінну юшку з локшиною, а ввечері – жилаве м'ясо з вареною картоплею і кілька морквин. У цьому місяці м'ясо препогано пахне, їсти його неможливо. Ширах з огидою зауважує:

– Коли я знайду в гуляші котячі вуса, правда випливе назовні.

Деякі підозрюють, що це конина або м'ясо собаки. Однак на обід нам видали делікатес: дуже солоний оселедець, багато хліба, масло і цукор. Після візиту Діброва в наше меню внесли різноманітність: тепер додалася оселедцева ікра.

Для порівняння – меню першого дня в американському місяці. На сніданок: яєчня з двох яєць з беконом, яблучний джем. Обід: томатний суп з рисом, свинячі котлети, салат з зеленого перцю і картоплі з майонезом, дві скибочки ананаса, півлітра незбираного молока. Вечеря: смажена індичка з квасолею, сир, скибочка дині. І кожен раз кава з вершками і чудовий білий хліб.

8 листопада 1954 року

Вдень читали звіти про звільнення Нейрата. Того ж вечора Аденауер відправив йому вітальну телеграму, і навіть Хойї йому написав. Така увага з боку представників нової Німеччини справила глибоке враження на всіх нас, навіть на Деніца з Гессом.

26 листопада 1954 року

Уже два тижні лежу в ліжку через розпухле коліно. Кожен день мене відвідує російський лікар. Дивовижний прояв співчуття з боку інших ув'язнених. Ширах приносить мені їжу і прибирає в камері; Редер кожен день обмінює мені книги; Гесс заходить поговорити. Навіть охоронці намагаються мене підбадьорити. Тільки Функ і Деніц, схоже, відчувають стійку неприязнь до хвороби.

30 листопада 1954 року

Сьогодні по камерах ходив з перевіркою британський комендант Берліну. Щось готується! В кінці жовтня тут побував американський комендант, хоча це був не американський місяць, а два тижні тому ми бачили радянських високопоставлених відвідувачів.

Гесс відгородився від генерала стіною обуреного мовчання.

22 січня 1955 року

Дружня розмова з іншим британським лікарем, який виявився психіатром.

Гесс теж розмовляв з ним близько години. Мені вдалося зазирнути в історію хвороби Гесса, і я виявив там такий запис: «Його болі, по всій видимості, істеричного характеру. У психіатричному лікуванні немає необхідності. Обходитися з ним спокійно, але твердо».

25 березня 1955 року

Мої стосунки з Деніцем стають все гірше і гірше. Останнім часом Деніц намагається зав'язати дружбу з Редером – ці двоє, колишній верховний головнокомандувач ВМС і його наступник, до теперішнього моменту залишалися найлютішими ворогами, навіть в цих стінах. З іншого боку, Редер відчуває таку пекучу ненависть до Гесса, що вона приймає гротескну форму, і ніякі зміни місця або часу не можуть це змінити.

20 квітня 1955 року

– Ви знаєте, який сьогодні день? – запитав мене кремезний Ростлам.

– Так, двадцяте, – нічого не підозрюючи, відповів я.

Він кинув на мене багатозначний погляд, немов приготував мені якийсь сюрприз.

– Сьогодні особливий день?

Я не міг зрозуміти, до чого він хилить. Нарешті я сказав:

– Ах так, звичайно, сьогодні повинен приїхати британський директор.

Ростлам втратив самовладання.

– Не вдавайте тупого! – гаркнув він. – Ви прекрасно знаєте, про що я говорю.

Тільки тоді до мене дійшло. Але що б я не сказав, він би все одно не повірив, що я забув про десяту річницю останнього дня народження Гітлера. Взагалі-то мені теж здається це дивним. Не розумію, чому ця дата вилетіла у мене з голови. Більше того, мені навіть нецікаво, чому це сталося.

Зовсім недавно – скажімо, під час церемонного святкування дня народження Гітлера в 1939-му – хто з нас міг уявити, що через якийсь час між двома високопоставленими гостями відбудеться подібна сцена? Гесс витягує кілочок з грядки, на якій Редер вирощує помідори, і пристосовує його замість спинки для своєї лавки. Це бачить Редер. Розмахуючи тростиною, він налітає на зануреного в роздуми Гесса і починає обсипати його лайками. Гесс каже іронічно-втішаючим тоном:

– Мій дорогий герр Редер, ваш тюремний психоз відразу пройде, як тільки ви вийдете на свободу.

Редер приходить в сказ.

– Мій-то пройде, а от ваш – ніколи! Ви завжди будете психом.

23 квітня 1955 року

Гесс майже нічого не їсть і скаржиться на нестерпний біль. Ніхто не звертає уваги на його стогони. Сьогодні Ширах навіть передражнював його – всі весело сміялися, а Редер з Деніцем скористалися загальним настроєм і в буквальному сенсі розірвали з ним усі стосунки. Думаю, військове минуле не дозволяє їм миритися з ниттям Гесса, його жалістю до себе, навіженим характером і сумбуром в голові. У всякому разі вони засуджують Гесса не тільки зі злості. Редер, принаймні – не підла людина. Але він вимагає порядку, гідної поведінки, самовладання, а ці якості майже нічого не значать для Гесса. Тому Редер намагається перетягнути мене на свою сторону, як сьогодні під час прибирання коридору.

– Він більше нічого не робить. Просто лежить. Подивіться, який він ледачий. Я не розумію охоронців. Тут все зобов'язані працювати. Але тільки не Гесс – справжній ледар. Ось так. Шлункові кольки. Смішно. У мене теж болить живіт.

В одній руці він тримав мітлу, іншою розмахував мокрою щіткою. Ситуація була незручною, тому що поруч стояли охоронці.

26 квітня 1955 року

Напередодні свого дня народження Гесс переніс важкий напад, який наростав протягом години. Його стогони «Ах, ах, ох, ох!» поступово перейшли в крики: «О Боже, о Боже, це неможливо терпіти!» А в проміжках, немов стримуючи підступає божевілля: «Ні, ні!» Редер зі своєї камери передражнював Гесса в тому ж ритмі: «Ось це так, ось це так!» Похмурий фарс в нічній тиші великої будівлі. Гесс не міг заснути, поки йому не зробили укол.

Під час сніданку я зайшов в камеру Гесса. У нього був збентежений вигляд, дивний погляд, і він бурмотів собі під ніс: «Молю тебе, Господь всемогутній!» Коли я запитав, про що він молить Господа, він, не дивлячись на мене, відповів безбарвним голосом:

– Щоб він послав мені смерть або божевілля. Божевільні не відчувають болю.

Не впевнений, що він просто ламає комедію. Функ, з яким я поділився своїми сумнівами, зауважив:

– Ні, йому дійсно погано. А причина його нападів криється в наших грос-адміралах. Пам'ятаєте, як Редер сказав йому, що він завжди буде божевільним? Такі речі пригнічують Гесса і рано чи пізно виходять назовні.

Після цього ми пішли в камеру Гесса і привітали його з днем ​​народження. Решта проігнорували.

Під час медичного огляду виявилося, що Гесс важить всього п'ятдесят сім кілограмів. Коли він відмовився від обіду, прийшов санітар з трубкою і шприцом і пригрозив влити молоко прямо в шлунок. Два охоронці тримали його за руки, і Гесс нарешті здався:

– В такому разі я краще сам вип'ю молоко.

Днем в саду я сів поруч з Гессом і слухав його розповіді про сина, якого він обожнює. Але під кінець він не витримав:

– Я більше так не можу. Повірте, герр Шпеєр, не можу.

Я спробував його заспокоїти.

– Герр Гесс, біль пройде. Такі напади у вас бувають приблизно раз на півроку.

Гесс здивовано повернувся до мене.

– Що? У мене вже були ці напади? Коли?

Потім він знову став твердити, що молоко отруєне.

– Нісенітниця, герр Гесс, – заперечив я. – Я п'ю те ж саме молоко.

Він пригнічено кивнув:

– Знаю, ви маєте рацію, герр Шпеєр. Але я не можу викинути цю думку з голови.

Після вечері Редер запропонував:

– Якщо Гесс вночі знову підніме шум, давайте все теж почнемо кричати. Нехай кожен видає несамовиті крики. Ну і переполох почнеться! Ось побачите, він відразу перестане.

2 травня 1955 року

Кілька днів санітари приносять Гессові сніданок у ліжко. Редер обурено говорить Руле:

– Це переходить будь-які межі! Далі їхати нікуди. З ним поводяться, як з наслідним принцом. Його арештантській світлості! – Не тямлячи себе від гніву, Редер додає: – Зрештою, ми всі тут не заради власного задоволення!

Раптово він розуміє, що сказав, і зніяковіло посміхається. Намагаючись згладити незручність, він додає повчальним тоном:

– Знаєте, він сьогодні знову не вмивався. Не можна йому потурати, це велика помилка. У таких випадках діє тільки строгість!

Але Редер не правий. З тих пір як начальство поступилося, Гесс знову нормально харчується. За два дні він набрав два кілограми.

5 травня 1955 року

У минулі роки британські офіцери, незважаючи на свою стриманість, дружелюбно вітали нас під час обходів по саду. Останні три дні від них віє крижаним холодом. Сьогодні ми дізналися, що на минулому тижні їм показували фільм про Нюрнберзький процес.

18 жовтня 1955 року

«Шпандауер Фольксблат» від 5 жовтня повідомляє, що в Берлін прибула високопоставлена ​​делегація прокуратури СРСР для отримання інформації з питань, які можуть привести до вирішення проблеми Шпандау. Ця делегація – спроба Москви підвести підсумок минулого, йдеться в статті. Ширах і Гесс, на додаток пише газета, є відомими нацистами і, отже, повинні бути передані судовій владі Німеччини, але інші ув'язнені будуть звільнені.

Це випадково, що саме зараз тюремна адміністрація змінює дерев'яні сторожові вишки на кам'яні, фарбує умивальну кімнату і видає нові головні убори? Залежно від настрою я сповнений надії або скептицизму.

---

---

15 листопада 1955 року

Сьогодні приїхав з інспекцією російський комендант Берліна генерал Дібров. Він почав з Гесса, який поскаржився на здоров'я. Деніц тримався холодно, тому що вважає генерала і його товаришів винними в тому, що він все ще тут.

30 листопада 1955 року

Вранці нам оголосили, що через годину приїде Катхілл і виступить перед нами з важливим повідомленням. У Функа підігнулися ноги від хвилювання; Гесс кинувся прибирати свою камеру; намагаючись заспокоїти нерви, я упорядковував свої малюнки і нумерував їх. О десятій годині двері всіх камер відчинилися. З'явився Катхілл в супроводі Летхема і начальника російської охорони.

Просуваючись по коридору з гуркотом танка, він по черзі зупинявся перед кожними дверима і коротко кидав Летхему:

– Починайте.

Летхем без будь-якого виразу відбарабанив наступне повідомлення:

– Номер один. Ми чули, що ви маєте якісь надії. Ми запросили списки речей виключно для адміністративних цілей. Всі очікування, що ви скоро вийдете на свободу, абсолютно безпідставні.

Не встиг перший усвідомити сенс сказаного, як Катхілл вже говорив: «Наступний». У других дверей сцена повторилася. Вона повторювалася п'ять разів, якщо бути точним.

20 лютого 1956 року

Ще п'ять тижнів без єдиної записи. Про що писати, врешті-решт? Чи варто розповідати, що у Деніца є улюблена мітла, і він приходить в лють, якщо хтось бере її? Чи заслуговує на увагу той факт, що багато років ми прибираємо вестибюль в одному порядку? Спочатку ми з Ширах підмітаємо з боків, він завжди мете зліва, а я праворуч у напрямку до центру, тим часом Деніц згрібає сміття в середину. Потім Функ і Гесс виносять купи, зметені Деніцем. Гесс приходить з відром і совком; Функ завжди з мітлою. Все робиться мовчки. Як же ми пристосувалися до наших умов!

15 березня 1956 року

Подія у світському житті Шпандау: Дібров запросив трьох західних комендантів міста в тюремну їдальню. Через це нам довелося кілька годин чекати в наших вичищених до блиску камерах. Нарешті і нам принесли їжу. Російський директор з'явився в повній парадній формі. Але явно в поганому настрої. Він накричав на Гесса за те, що у того болів живіт і він не хотів йти за їжею, на мене – за розстебнутий гудзик на куртці. Потім ми дізналися, що господар, Дібров, не прийшов на власний званий обід; його західні колеги, нітрохи не збентежені його відсутністю, пообідали без нього.

О третій годині вони мирно роз'їхалися по своїх справах. Мабуть тому нас не представили. До речі, ми давно звикли, що до нас ставляться як до живого інвентарю в паноптикумі. Особливо важливим гостям демонструють купку людей похилого віку в камерах: «Це адмірал ... це архітектор ...»

18 березня 1956 року

Сьогодні ми розвели в саду три багаття і палили листя. Гесс підтримував вогонь, але більшу частину часу просто стояв, дивлячись на язики полум'я. У п'ятдесяти кроках від нього Ширах ворушив дрова в іншому вогнищі. Я теж палю листя. Я дивився на вогонь і раптово зрозумів, що вже не знаю, чи потрібна мені свобода.

17 липня 1956 року

Сьогодні Гесс сидів на стільці під горіховим деревом, зігнувшись навпіл, і жалібно стогнав.

Йому явно знову стало гірше. З грудня на двері його камери висить повідомлення, підписане американським лікарем: «№ 7 повинен кожен день працювати в саду не менше півгодини під наглядом охоронців». Це розпорядження протягом наступних трьох місяців завізували британський, французький і російський лікарі. З тих пір Гесса двічі карали, «щоб втихомирити», як одного разу зауважив Катхілл. Сьогодні Летхем теж наказав Гессові негайно йти на роботу, інакше його відправлять в карцер. Йому знадобилося п'ять хвилин, щоб пройти сто метрів до грядки з цукровою кукурудзою. Скорчившись і відпочиваючи після кожного другого помаху мотикою, він зі стогонами і скаргами спушував землю, довго стояв, спираючись на мотику, і безупинно голосив. Через десять хвилин він важко сів на землю, підтягнув коліна і опустив на них голову.

Підійшов охоронець.

– Ви повинні працювати. Встаньте!

Гесс, хникаючи, похитав головою.

– У мене серцевий напад. Донесіть на мене, покарайте мене, убийте, якщо хочете.

Три охоронця стояли поруч з байдужими обличчями. Ми трималися осторонь. Ми давно звикли до подібних сцен і не звертали на них уваги. Минуло п'ятнадцять хвилин, перш ніж Гесс поступився вимогам охоронців. Він важко підвівся і з перекошеним обличчям знову взявся до роботи. Відпрацювавши покладені півгодини, він, хитаючись, підійшов до стільця, звалився на нього і знову опустив голову на коліна. На його прохання я приніс йому куртку.

20 липня 1956 року

Сьогодні вдень я випадково опинився в коридорі, коли Гесс вийшов з камери – розслаблений і бадьорий. Побачивши мене його вираз обличчя змінився в частку секунди. Я був вражений. Переді мною стояла змучена, що страждає людина. Він навіть йшов зовсім інакше. Пружиниста хода стала незграбною і невпевненою, як у інваліда з ампутованою ногою.

Я нікому про це не скажу, ні іншим, ні самому Гессові, але я надзвичайно стурбований. Він прикидається вже п'ятнадцять років. Скільки ж сил для цього потрібно! Яке сталість в насильстві над власним тілом! І яке затьмарення свідомості!

7 вересня 1956 року

Сьогодні вдень, збираючись вийти у двір, ми довго чекали Гесса. Коли він нарешті прийшов Деніц зауважив:

– Якби я отримував одну марку за кожні п'ятнадцять хвилин, які мені, герр Гесс, доводилося вас чекати останні одинадцять років, я б став багатою людиною.

Гесс миттєво парирував:

– А якби я отримував всього один пфеніг за кожне дурне слово, яке ви мені говорили протягом цих одинадцяти років, я став би набагато багатше вас.

Останнім часом Деніц демонструє своє невдоволення привілейованим ставленням до Гесса, називаючи його «герр барон». Нещодавно він взяв звичай стояти кроків за десять від Гесса і довго дивитися на нього в упор. Іноді я встаю поряд з Гессом і дивлюся у відповідь, що змушує його припинити це хамство.

29 вересня 1956 року

Останній день Деніца. Повторюється та сама сцена. Деніц веде довгу розмову з Ширахом і Функом, я ходжу по своїй доріжці, а Гесс на самоті сидить на стільці під горіховим деревом. Деніц навіть не спробував з ним помиритися. (…)

Після вечері Деніц попросив таблетку «Теомінала» і перед тим, як нас знову замкнули в камерах, підійшов до Гесса.

– Auf Wiedersehen, герр Гесс. Всього вам доброго.

– Auf Wiedersehen, герр Деніц, – в тому ж дусі відповів Гесс. – Всього найкращого, і заспокойте свої нерви.

[В цей день Деніц вийшов на волю. – В. Ф.]

6 жовтня 1956 року

Позавчора ми по-новому розподілили обов'язки по прибиранню. Гесс і Ширах влаштували страшну перепалку, тому що Гесс категорично відмовився двічі в тиждень мити туалет охоронців. Коли я спробував втрутитися, Ширах і Функ з люттю накинулися на мене, заявивши, що Гесс так поводиться через моє вічне потурання його поведінці.

9 листопада 1956 року

Повстання в Угорщині проти радянської окупації нарешті придушене. Два тижні тут тільки про це і говорили. Шпандау розділився на три табори. У цей період пом'ятий фасад тюремної влади чотирьох держав остаточно впав. (…) Мені теж здавалося, що репутація Шпандау як уособлення моральності була заплямована. Як вони тепер будуть виправдовувати наше ув’язнення тут?

24 грудня 1956 року

Тільки що заходив новий французький охоронець Годо. Переконавшись, що його ніхто не бачить, він пройшов по всіх камерах, зніяковіло потиснув руку кожному з нас і вручив маленьку коробку тістечок.

26 грудня 1956 року

В якості різдвяного подарунка директори поставили новий програвач. Капелан приніс дві нові платівки: велику симфонію до-мажор Шуберта і концерт для скрипки Бетховена. На загальний подив, Гесс вперше відгукнувся на доброзичливе запрошення капелана і прийшов на концерт; раніше він завжди слухав зі своєї камери. А потім сталася справжня сенсація: ввечері він взяв в бібліотеці Новий Заповіт. Функ ошелешено спитав:

– Але, герр Гесс, чому у вас виникла така ідея?

– Тому що я знав, що ви запитаєте, – глузливо посміхнувся Гесс.

8 січня 1957 року

Провів щось на зразок опитування громадської думки щодо оцінки нашого авторитету у охоронців.

Головною особливістю мого опитування є той факт, що ніхто з учасників про нього не знає – ні ті, чия популярність оцінюється, ні самі опитувані. Я дію так: охоронці вирішують, в якому порядку ми забираємо їжу. Вони знають, що кожен з нас, як не дивно, хотів би бути першим. Рівень їх симпатії визначає, кого вони першим випустять з камери. Я даю першому три очки, другому – два, третьому – одне і останньому – нічого. Через тиждень Функ лідирує, у нього сорок дев'ять очок. Ширах з тридцятьма дев'ятьма очками трохи випереджає мене. Я отримав тридцять шість очок, а Гесс всього два – його лише раз випустили другим, а так він завжди виходить останнім. Я вперше звернув увагу, що ця недисциплінована, хвора людина останні десять років отримує їжу останньою.

13 січня 1957 року

Всього кілька місяців тому Гесс зумів назвати мені імена своїх помічників, Клопфера і Фрідріха, які були мені потрібні для процесу по денацифікації. Сьогодні, сидячи на лавці в саду, він запитав мене наказовим тоном:

– Тільки що Функ згадав якогось гера Літгена. Хто це такий?

На мить я онімів від подиву.

– Це ж ваш ад'ютант!

Гесс глибоко задумався. Потім знову перейшов на свій ниючий тон.

– Який жах! Я цього не знаю? Заради всього святого, як таке можливо? Можете мені пояснити? Мій ад'ютант. Правда? Мабуть я втратив пам'ять. – В його очах світився хитрий вогник.

– Не турбуйтеся, герр Гесс. У Нюрнберзі під час процесу ви теж втратили пам'ять. Після суду вона повернулася.

Гесс зобразив здивування.

– Що ви говорите? Вона повернеться?

Я кивнув.

– Так, а потім знову пропаде. Зі мною відбувається те ж саме.

Гесс з роздратуванням подивився на мене.

– Як? І з вами теж? Що ви не знаєте?

Я задумливо подивився на нього, ніби намагаючись вирішити якесь завдання. Потім приречено знизав плечима.

– В даний момент я не можу згадати, хто ви такий і що тут робите.

Хвилину Гесс ошелешено дивився на мене. Потім ми обидва розсміялися.

18 березня 1957 року

Російський директор попрямував до Гесса і з його камери долинули сердиті голоси, але у всьому цьому бурмотінні мені вдалося лише розрізнити гучну репліку росіянина:

– Якщо не з'їсте все, будете покарані.

18 березня 1957 року

Сьогодні вранці, коли відкривали камери, біля моїх дверей вишикувалися представники трьох народів: Годо, Пембертон, Боков. Повільно і ритмічно Годо порахував: «Раз, два, три!» – і всі троє хором крикнули з низьким поклоном: «З днем народження!» Мені було важко стримати свої почуття.

Потім я приймав вітання в умивальній кімнаті. До мене підійшов Гесс.

– Ad multos annos! [Довгих років. – Лат.] – сказав він і додав: – Але не обов'язково в Шпандау.

26 березня 1957 року

Гесс п'ять днів провів у карцері, бо не вимив столи в коридорі і умивальній кімнаті. Він стійко переніс покарання. Не встиг Гесс повернутися, як Ширах побіг до Фоміна. «Номер сім сьогодні не мив умивальну кімнату». Гессу пригрозили новим покаранням.

6 квітня 1957 року

Поки Функ хворий, Шираху ні з ким поговорити. Вранці він удвох з Фоміним посадив на круглій клумбі червоні і білі люпин так, щоб квіти виросли в формі радянської зірки. Я запитав Гесса, який сидів в протилежному кутку саду:

– Що ви думаєте про це? Ваш лідер молоді Райху прикрашає квіткову клумбу червоною зіркою.

Гесс лише посміхнувся.

17 травня 1957 року

Тепер нас залишилося тільки троє. Я зовсім один. Гесс і Ширах не береться до уваги.

Сталося те, чого я боявся.

[В цей день був звільнений Функ. – В. Ф.]

21 травня 1957 року

Нові надії. Кажуть, в «Старс енд Страйпс» була стаття про розформування Шпандау; начебто і по радіо теж про це говорили. У всіх трьох західних газетах вирізані дві колонки на першій шпальті. Я довго дивився на дірки в сторінках. На цей раз навіть Гесс вірить у зміни. Я займався організацією свого повернення додому – склав докладний план на двох щільно списаних аркушах.

23 травня 1957 року

Сьогодні вранці, в дванадцяту річницю моєї неволі, Влаер приніс мені статті, які два дні тому були вирізані з газети. Влада планує перевести Гесса в психіатричну лікарню, а Шираха і мене – в Тегельску виправну установу.

10 серпня 1957 року

У минулому квітні Гесса оглядав американський психіатр, через деякий час – його французький колега, а три дні тому – ще один американський психіатр. Всі три фахівці, за словами Влаера, прийшли до єдиної думки: у Гесса істеричний розлад, але він не настільки хворий, щоб переводити його в психіатричну лікарню.

Шираха цей діагноз не обрадував. За його логікою, переведення Гесса в лікарню збільшив би його власні шанси на звільнення.

15 жовтня 1957 року

Функ потайки передав повідомлення Шираху, що в жовтні чотири держави зустрінуться в Берліні, щоб підготуватися до розпуску Шпандау. Ширах впевнений, що Шпандау припинить своє існування після 31 грудня; зовсім недавно він стверджував, що все буде скінчено до серпня. Гесс зображує песимізм:

– Порожня балаканина. Шпандау залишиться.

[Шпандау проіснувала ще 30 років! – В. Ф.]

26 грудня 1957 року

Вчора Тоні Влаер поїхав до тещі в східний сектор. Двоє наших росіян попросили підвезти їх до Карлсхорста. Коли він їх висадив, вони недвозначно запропонували йому пройти з ними. Потім його кілька годин допитували офіцери НКВС. Врешті-решт вони пояснили, що їм потрібно: вони шукають агента для роботи з ними, а оскільки він завжди добре ладнав з росіянами в Шпандау, вони вирішили завербувати його. Коли він спробував відмовитися, вони натиснули і показали підготовлений лист, в якому він дає згоду на співпрацю і дотримання таємниці. Від страху Влаер його підписав. Тепер, розповідав він мені, п'ятнадцятого січня він повинен виконати своє перше завдання. Він в жаху і розпачі.

[Протягом десяти років Влаєр був зв’язковим Шпеєра з зовнішнім світом, з сім’єю. – В. Ф.]

27 грудня 1957 року

Вчора я порадив Тоні Влаеру повідомити владі союзників [про спробу НКВС СРСР завербувати його в якості агента], незважаючи на тривогу за тещу. Він написав рапорт в британську військову поліцію і голландське консульство. Вони порекомендували йому виїхати з Берліна і повернутися до Голландії. За їх словами, останнім часом було багато випадків викрадення людей. Він подав заяву про звільнення і через кілька днів поїде додому. Десять років він допомагав мені.

8 вересня 1958 року

Сьогодні Гесс сидів майже в ста метрах від мене на іншому кінці саду. Ширах чимось займався в бібліотеці. Я полов бур'яни під наглядом Харді.

14 вересня 1958 року

Сьогодні Харді розповів мені, що під час візиту Брюса сталася страшна сцена. У самий розпал інспекції посла привели в тюремну канцелярію. Там на столі стояв сірий агрегат. Летхем взяв один з блокнотів Гесса, який тільки що принесли, і вставив в апарат. Він натиснув кнопку, і пристрій затрясся з гучним стуком. З переможним виглядом він пред'явив здивованому послу розрізаний на тонкі смужки папір. Цим же шляхом, як виявилося, пішли всі наші офіційні записи за минулі десять років. Кращого символу надприродною абсурдності в дусі Е. Т. А. Гофмана, що панує в цій величезній, практично порожній будівлі, годі й шукати.

[Девід Брюс, посол Сполучених Штатів в ФРН, здійснив візит в Шпандау 8 вересня 1958 року. – В. Ф.]

28 листопада 1958 року

Промова Хрущова по Берліну. Він вимагає, щоб західні держави вивели свої війська з Берліна протягом шести місяців. Єдина чітка угода між чотирма державами по Берліну, як я прочитав сьогодні, стосується в'язниці Шпандау; у всіх інших договорах досить розпливчасті формулювання. Таким чином, Шпандау стала чимось на зразок юридичної Гібралтарської скелі для західних союзників. Вони ні за яких умов не можуть від неї відмовитися. Ширах з гіркотою зауважив:

– Може, Берлін зробить нас трьох своїми почесними громадянами.

– Коли-небудь так і буде, – сказав Гесс.

14 грудня 1958 року

Сьогодні під час прогулянки в саду я розповів Гессу, що вже деякий час веду щоденник, але тепер мені нема чого туди писати. Гесс зауважив, що я вибрав невдалий момент для щоденника. Я погодився.

– Ось коли ми були поруч з Гітлером, тоді і треба було вести щоденник! У той час в райхсканцелярії або в Оберзальцберге часто говорили, що кому-небудь слід цим зайнятися.

Гесс з посмішкою похитав головою:

– Але сьогодні вам було б важко це читати. Ваші нові друзі виразно були б незадоволені.

Ширах, який приєднався до нас, підтримав Гесса.

– Все, що захоплювало вас тоді, сьогодні, ймовірно, викликає в вас відторгнення. Адже ви би старанно записували кожен штрих, кожну рису характеру, котра перетворювала Гітлера в героя.

Увечері. Мушу визнати, в той час я, безумовно, вважав Гітлера великою людиною, ставив його в один ряд з Фрідріхом Великим або Наполеоном.

1 січня 1959 року

Вранці постукав у двері до камери Гесса, жартівливо розшаркався і запитав:

– Можу я нанести вам новорічний візит, герр Гесс?

Він жестом запросив мене увійти.

– Сідайте.

У нас зав'язалася жвава розмова. Ми говорили про минулий рік, і Гесс ще раз розповів, як добре з ним поводилися, коли він перебував у британському полоні. Потім він згадав Вольфганга Вагнера, який восени 1939-го потрапив у полон до поляків з простреленою рукою. Йому не ампутували руку тільки тому, розповідав Гесс, що, будучи внуком композитора, він отримав найкраще медичне обслуговування.

Ми говорили то про одне, то про інше. Гесс пам'ятає найдрібніші подробиці, коли хоче. Так, він у фарбах описав, як після спроби самогубства Юніті Мітфорд в день початку війни Гітлер домовився, щоб її поклали в кращу лікарню Мюнхена. Всі витрати на її лікування Гітлер оплатив зі своєї кишені і відвідав її в лікарні відразу після польської кампанії. Потім Гесс розповів випадок, як Гітлер в період сильної напруженості у зовнішній політиці впав в несамовиту лють, коли, проїжджаючи вулицями Мюнхена, виявив, що його улюблений старий кінотеатр «Ферн Андра» змінив назву.

Іноді я думаю, що амнезія Гесса – всього лише найзручніший спосіб залишатися глухим до навколишнього світу. Я теж відчуваю подібне бажання, хоча в моєму випадку вона не приймає настільки прямолінійну форму. Я до сих пір чітко пам'ятаю події і обставини років, проведених в оточенні Гітлера, але спогади про похмурий, сумний Шпандау зберігаються лише в усіченому вигляді.

Приблизно через годину Гесс дав зрозуміти, що розмову закінчено. Він знову став заступником фюрера, у якого немає часу на порожні балачки. Розуміючи іронію ситуації, ми розкланялися з перебільшеною церемонністю.

15 лютого 1959 року

Оскільки Совєти денонсували договори по Берліну, західні коменданти міста регулярно демонструють свій інтерес до Шпандау. Сьогодні слідом за американським і британським генералами в'язницю інспектував французький комендант. Французькі офіцери завжди затьмарюють своїх колег. Вони вміють створити атмосферу елегантної недбалості.

Комендант по-французьки говорив приємні слова про фотографії моєї сім'ї. Я повернув комплімент, похваливши «хорошу французьку кухню». Російський директор, що уважно спостерігав розмову, виглядав роздратованим, оскільки в Шпандау дозволяється говорити тільки по-німецьки. Його американський колега перед відходом зауважив:

– На наступній нараді він нам влаштує рознос з цього приводу.

18 лютого 1959 року

Сьогодні французький директор Жуар з деяким збентеженням повідомив мені про рішення останнього засідання директорів: мені виноситься офіційне попередження. Розмова на іноземній мові була порушенням тюремних правил.

18 листопада 1959 року

Деякий час Гесса мучать болі. Підозрюють, що він невеликими порціями ковтав пральний порошок і викликав шлункові кольки. Через це всі миючі та чистящі засоби тепер дозволяється використовувати тільки під наглядом.

19 листопада 1959 року

Останнім часом Гесс стогне і кричить вдень і вночі. Він до всього байдужий і лежить, втупившись на стіну. За сім тижнів він схуд майже на чотирнадцять кілограм; при зрості 1,75 метрів він зараз важить всього сорок п'ять кілограм. У ванній він нагадує мені гротескну фігуру з полотен Ієроніма Босха. Він більше не може пройти кілька кроків до умивальної кімнати без сторонньої допомоги. Сьогодні я написав про його стан президенту німецького Червоного Хреста.

24 листопада 1959 року

Суєта в коридорі, постійно грюкають двері в камеру Гесса, всі бігають туди-сюди. Вперше за довгий час мене не випускають з камери. Почуття невідомості.

25 листопада 1959 року

Вранці вдалося відвідати Гесса. Він лежав на ліжку з забинтованими зап'ястями. Коли я увійшов, він повернув до мене воскове обличчя. Проте, він схожий на дитину, яка нашкодила. Він заговорив навіть з якимось відтінком життєрадісності:

– Коли ви вчора працювали в саду, а охоронця не було поблизу, я швидко розбив окуляри і осколком скла порізав собі вени на зап'ясті. Протягом трьох годин ніхто нічого не помічав, – продовжував він із задоволеним виглядом. – Я лежав у камері, і у мене було повно часу для того, щоб стікти кров'ю. Тоді я назавжди позбувся б від болю. Я вже відчував приємну слабкість. Але потім далеко почув шум. Цей нещасний радянський полковник здійснював обхід. Він побачив мене і негайно зашив рану.

Гесс понуро подивився на мене:

– Я невдаха! Визнайте це!

Але я привітав його з невдачею, що він сприйняв як дружній жест.

Вдень Гесс поглинав тонни їжі: молоко, кашу, солодкий соус, бульйон, сир, апельсини. Увечері він теж їв з прекрасним апетитом. У мене склалося враження, що він припинив «операцію». Через свого друга я відправив Хільді телеграму з проханням відмовитися від посередництва Червоного Хреста.

11 грудня 1959 року

Всього за два тижні Гесс набрав чотирнадцять кілограм. Тільки людина з залізним шлунком здатна так об'їдатися після декількох тижнів посту. Гесс, правда, трохи збентежений.

– Тут всі зійшли з розуму, навіть ваги.

Хоча деякі росіяни називають цю спробу самогубства саботажем, більшість охоронців дуже люб'язно поводяться з Гессом. Всі крутиться навколо його здоров'я. Багато охоронців, очевидно, перелякалися не на жарт. Вони ніби кажуть собі: на два міліметри глибше, і ми б залишилися без довічної роботи. Так що Гесс несподівано став цінним об'єктом. Йому це, схоже, подобається.

19 березня 1960 року

Сьогодні мені виповнилося п'ятдесят п'ять.

Функ зазвичай пам'ятав про мій день народження. На цей раз мене привітав тільки капелан. Він подарував мені Четверту симфонію Брукнера. Одного разу я сказав йому, що попросив її виконати на останньому концерті Берлінського філармонічного оркестру в квітні 1945-го. Ми разом пішли в каплицю, де знаходиться тюремний музичний салон. Ми з капеланом сіли в п'яти метрах від програвача в різних кінцях кімнати, тому що російський директор заперечує, якщо ми сідаємо ближче. Ширах залишився в камері і навіть двері закрив.

– У моїй голові і так багато мелодій; мені не потрібні концерти, – сказав він у відповідь на моє запрошення.

Гесс лежав на ліжку з відкритими дверима.

5 травня 1960 року

Гесс прийшов в лють від статті в сьогоднішній газеті, яка, на його думку, перебільшує здатності фельдмаршала Манштейна. Але коли я сказав, що навіть під час війни прославлені генерали вважали Манштейна блискучим стратегом, чи не найкращим у Другій світовій війні, Гесс вибухнув:

– Нісенітниця! Перед війною Бломберг сказав мені, що Манштейн був лише другим кандидатом.

– А хто був першим? – запитав я.

Я перерахував всі можливі варіанти від Фрича, Йодля і Браухічадо Гальдера і Бека. Нарешті Гесс з всезнаючої посмішкою заявив:

– Мій любий друже, ви даремно витрачаєте час. Ви ні за що не здогадаєтеся. Так і бути, я вам скажу: Бломберг ясно висловився: «Я, звичайно, не розбираюся в мистецтві, архітектурі і політиці, але я дещо розумію в стратегії і кажу без жодної заздрості: Фюрер – кращий полководець Німеччини, найбільший стратег нашого часу. В області стратегії Фюрер – справжній геній».

7 травня 1960 року

Неділя. Чорний дрізд купався в ставку, який ми влаштували у ванні, а потім співав над моєю головою, сидячи на горіховому дереві. Молодий горобчик ніяк не міг знайти вихід з-під садової лавки. Тим часом п'ять яструбів показували фігури вищого пілотажу. Один з них сів на водопровідний кран в декількох метрах від мене, потім перелетів на газон, щоб напитися з ванни, і, оскільки він ще молодий і незграбний, трохи не впав у воду. Слідом прилетів голуб і сів на нижню гілку горіхового дерева, під яким ми з Гессом вже годину сиділи в повному мовчанні. Раптом в цій тиші пролунав голос Гесса з відтінком збентеження:

– Як в раю.

4 липня 1960 року

Гесс, який ще кілька місяців тому скаржився на нестерпний біль в серці і порушення кровообігу, тепер разом з Ширахом годинами крокує по саду, причому досить швидко і без зупинок. Вони знову почали спілкуватися, і Ширах з тих пір начебто трохи заспокоївся. З Гессом Ширах відчуває себе головним; він верховодить, і йому це подобається. Але Гесс теж здається більш врівноваженим. Іноді я думаю, що між ними повільно виникає щось на кшталт дружби. Якщо так, це буде перша дружба, народжена в Шпандау.

10 липня 1960 року

Вранці Гесс з рішучим виглядом підійшов до мене. Очевидно, хотів передати якесь важливе повідомлення.

– Сьогодні неділя. Я вирішив щонеділі по півгодини розмовляти з вами.

Тепер ми гуляємо разом. Від його прогулянкового кроку захоплює дух; схоже, йому приносить задоволення демонструвати свою фізичну силу. Він радіє, коли я починаю задихатися.

– Але ж ви на цілих десять років молодший за мене, герр Шпеєр, – із задоволеною посмішкою говорить він.

18 серпня 1960 року

Тюрма гуде від збудження. Сьогодні російська жінка, яка деякий час тому назад приїжджала в Шпандау, вперше побувала в тюремному корпусі. Вона – капітан, відповідає за цензуру.

– Вона не повинна здогадатися, що ми вважаємо її непривабливою, – зауважив сьогодні Ширах.

Я з ним зовсім не згоден. По-моєму, вона дуже приваблива. Ми з Гессом прозвали її Красуня Маргарет.

Ми думаємо, вона вимагає від нашого російського директора суворого дотримання правил, на які давним-давно дивляться крізь пальці. Кілька тижнів тому директори дозволили послухати запис опери Моцарта «Дон Жуан». Але коли прийшов час концерту, Красуня Маргарет заявила протест: «Це опера про любов, а все, що відноситься до любові, ув’язненим заборонено». Як заміну тюремна адміністрація надіслала нам Дев'яту симфонію Бетховена. Але для мене «радість, полум'я неземне, райський дух, злетів до нас» з оди «До радості» Шіллера були зіпсовані.

21 серпня 1960 року

Сьогодні з властивою мені педантичністю я підрахував, скільки у нас музики на платівках. Перше місце займає Бетховен – 290 хвилин, за ним слідує Моцарт – 190, Шуберт – 150, Бах – 110, за ним Чайковський – 90 хвилин, Гайдна всього 50, Шопена і Верді – по 40, Гендель, Шуман і Прокоф'єв – 30 хвилин, Регер, Брух і Стравінський – 25, і на останньому місці – Брамс, Хуго Вольф, Ріхард Штраус і Франк Мартен з невеликими п'єсами. В цілому у нас 1215 хвилин музики, або приблизно двадцять годин. Зараз нам дозволяють слухати музику дві години на місяць; відповідно, нам буде потрібно сім місяців, щоб прослухати всю нашу колекцію.

26 серпня 1960 року

Нещодавно одного з британців забрали в лікарню з важким захворюванням печінки, а звідти відправили в санаторій. Тепер і Терре, який завжди поводився гідно, зламався. У нього теж виявили серйозну хворобу печінки. Обидва відповідали за харчування охоронців і директорів під час англійського та французького місяців, а також завідували запасами спиртного. Багато охоронців страждають від різних недуг. У одного – діабет, в іншого – порушення кровообігу, двоє мучаються від підвищеного тиску, практично кожен страждає від ожиріння. Деякі вже померли.

Причини: занадто легке життя, дешевий алкоголь, безмитні сигарети, занадто гарна і важка їжа.

Ми, ув'язнені, навпаки, тримаємо відносно хорошу форму; більшість з наших хвороб, мабуть, викликані психічними порушеннями.

15 вересня 1960 року

Нещодавно радянський директор вийшов в сад і побачив звичайну для Шпандау ідилію: Ширах і Гесс сиділи в тіні горіхового дерева, Піз косив газон під променями палючого сонця. Коли збентежений англієць натягнув формений кітель, росіянин велів парочці, що мирно розмовляла, прийматися за роботу. Хоча за правилами нам заборонено знімати щільні вельветові куртки, я стояв перед директором в одній сорочці і брюках. Але він тактовно відвернувся, поки я одягав свою куртку; і тільки після цього дружелюбно відповів на моє вітання. Як тільки він пішов, Піз повернувся до косарки, я зняв куртку, Ширах і Гесс відновили свою розмову під деревом.

Я згадав, що недавно сказав американський комендант міста після інспекції в'язниці, хоча він вкладав дещо інший сенс до свого зауваження:

– Шпандау, який фарс!

1 жовтня 1960 року

Після сьогоднішньої служби Гесс сидів на лавці і читав газету. Коли я поцікавився, що він так уважно вивчає, він відповів:

– Церкву. Тільки тримайте це при собі.

Через деякий час до нас підійшов Ширах, і Гесс під впливом прочитаного запитав, чи можемо ми назвати десять заповідей. Я згадав п'ять, Ширах ледве добрався до восьми, і тільки Гесс з легкістю відбарабанив все десять. Наскільки я пам'ятаю, за всі ці роки ми вперше сиділи втрьох на одній лавці.

25 грудня 1960 року

Охоронець розповів, що вчора, напередодні Різдва, троє чоловіків підійшли до тюремних воріт і принесли подарунки для нас; природно, ми їх не отримаємо. Потім вони дістали магнітофон, але не встигли включити запис – їх негайно повели в вартове приміщення, перевірили у них документи, а апаратуру конфіскували. Плівка починалася з «Хору полонених» з опери Верді «Набукко», потім звучали різдвяні гімни і наостанок – націоналістичне звернення до трьох ув’язнених. Черговий охоронець в кінці кінців відпустив молодих людей на всі чотири сторони.

Піз приніс Гессу і мені різдвяні подарунки від наших рідних. Ширах нічого не отримав. У листопаді він всім на зло написав додому, що в цьому році не хоче ніяких подарунків. Тепер, зізнається він, його лякає, що діти зловили його на слові.

Ніяких поздоровлень від Деніца – єдиного, що залишився в живих з тих, хто поки що вийшов на свободу. В кінці травня помер Функ, а шість тижнів тому – Редер. Ні світ, ні ми не помітили їх смерті.

12 березня 1961 року

Годину тому був на побаченні з дружиною. Троє спостерігачів знову зайняли свої місця в кімнаті для побачень. На моєму новому темно-коричневому вельветовому костюмі різко виділяється цифра 5, написана білою фарбою на обох колінах; я трохи приглушив її, наклавши тонкий шар коричневого крему для взуття.

[На спині також була написана цифра «5». Аналогічно у Гесса були написані на спині і на колінах цифра «7». – В. Ф.]

10 червня 1961 року

Кілька днів тому дружина прислала мені нову нижню білизну. Російський директор строго сказав:

– Все не так просто. Це питання буде розглядатися на засіданні директорів.

Сьогодні французький директор Жуар нарешті повідомив мені про прийняте рішення:

– Ваші старі порвані кальсони і новий комплект нижньої білизни лежали на столі для засідань в якості речового доказу. Директора вирішили, що ви можете отримати нову білизну.

Я по-військовому віддав йому честь.

30 жовтня 1961 року

Перед відходом до сну Гесс з перебільшеною люб'язністю сказав:

– На добраніч, пане Шарков.

Росіянин розсміявся. Тоді я сказав Гессові:

– На добраніч, пане Гесс.

Росіянин засміявся ще голосніше.

– Хороший жарт. Пан Гесс завжди такий веселий.

2 листопада 1961 року

Ми пізнаємо нашого радянського директора Андрисева на фотографії в газеті: він веде переговори з американськими офіцерами на Чекпойнт-Чарлі; по обидва боки стоять танки, і відчувається напруженість ситуації. За знімком видно, що він, насправді, начальник військової поліції Східного Берліну. Судячи із заяв обох сторін, ми практично на межі війни; але в тюремній їдальні противники регулярно зустрічаються і п'ють за здоров'я один одного.

4 листопада 1961 року

Наші російські охоронці нервують. Каргін сьогодні перебив мене на півслові:

– Якщо війна, всьому капут! Дружині капут, дітям капут, будинкам капут, Каргіну капут! – І злобно додав: – Кеннеді теж капут, Хрущову капут. Ха-ха-ха!

Я теж засміявся. Раптово ставши серйозним, він запитав:

– Чому ви смієтеся?

– Тюрмі теж капут, – сказав я.

14 серпня 1962 року

Кілька місяців тому Гесс влаштував страшну перепалку з британським стоматологом. Лікар хотів видалити його останні шість зубів, тому що кожен раз, коли у нього псується черговий зуб, доводиться ставити нові коронки і мости, а це дуже клопітно. Тоді Гесс написав петицію директорам. Йому вдалося домогтися наступного постанови: будь-які операції на тілі ув'язненого проводяться тільки з письмової згоди ув'язненого.

Після того як французький зубний лікар теж вирішив, що всі зуби необхідно видалити, рот Гесса оглянула радянська лікар-стоматолог. Її вердикт: «Зуби прибрати». Тоді Гесс зажадав консультації американського стоматолога. Вчора в лазарет з'явився американець в супроводі трьох асистентів і з портативним рентгенівським апаратом. Він прийшов до висновку, що всі шість зубів здорові, і оголосив: «Мій принцип – видаляти тільки в разі потреби». Тепер ця людина займається нашими зубами. Гесс переміг. Сьогодні він насолоджувався тріумфом і проголосив:

– По одному дантисту на кожні півтора зуба!

24 листопада 1962 року

Сьогодні Надисев наказав тримати двері в камери Гесса і Шираха закритими під час богослужіння. Надалі тільки тим, хто ходить в каплицю, буде дозволено слухати музику, повідомив він.

Після служби Шарков, який повернувся з відпустки, підійшов до мене в саду і хотів поділитися своїми враженнями про Київ. Але я відразу пішов, залишивши його в повному здивуванні від настільки недружнього прийому. Через годину я пояснив йому в коридорі:

– Солдат на вежі бачить – дзвонить! Відразу приходить директор.

Він тепло мені подякував.

2 грудня 1962 року

Ширах хворіє вже кілька днів, і тепер я подовгу гуляю з Гессом. Але незабаром з'ясовується, що у нас немає цікавих тем для розмови. Зрештою, про що ми можемо говорити – після шістнадцяти років? Починаючи з повсякденних дрібниць, ми незмінно, з довгими паузами, звертаємо на минуле. Сьогодні я розповів йому про окремі самовільні вчинки, які здійснював на посаді міністра озброєнь – зрозуміло, мова йшла тільки про нешкідливі випадки, тому що я не хотів поранити його почуття і ставити під загрозу з таким трудом досягнуту згоду. Я розповів про трагікомічній ситуації з реактивним винищувачем, єдиним літаком, який міг би зупинити атаки американських бомбардувальників на наші паливні заводи; або про перехід наших ядерних досліджень до уранового двигуну, тому що Гейзенберг обіцяв зробити бомбу не раніше, ніж через три – п'ять років.

Гесс страшенно розхвилювався, почувши, що я діяв без дозволу.

– Ви хочете сказати, що не відправили запит з приводу атомної бомби? – З жахом запитав він.

– Ні, я сам прийняв рішення. Під кінець говорити з Гітлером стало неможливо.

Гесс зробив мені офіційну догану, як на партійних зборах.

– Герр Шпеєр, ви вели себе неналежним чином. Змушений це підкреслити. Ви були зобов'язані проінформувати Фюрера, щоб він сам прийняв рішення. – Після невеликої паузи він додав: – Ось до чого дійшло після мого від'їзду!

– Тільки, будь ласка, не кажіть Шираху, – попросив я. – Це тільки посіє ворожнечу між нами.

Гесс погодився, але зауважив, що тільки вчора обіцяв Шираху приховати дещо від мене.

– Дивно, – продовжував я, – що вас це дивує. Зрештою, в партії теж багато що робилося без дозволу.

– Так, так, – визнав Гесс після деяких роздумів, – але, тим не менше, я все тримав під контролем.

На цей раз я не дозволив йому ухилитися від відповіді.

– Ви, може бути, – сказав я. – Але не Гітлер.

Гесс запитально подивився на мене.

– Або ви запитали у нього дозволу, перш ніж полетіти до Шотландії? – багатозначно додав я.

Гесс розгубився.

– У ваших словах щось є. Але з точки зору державних інтересів я діяв в дусі націонал-соціалізму – вам доведеться це визнати.

З цими словами Гесс начепив одну зі своїх непроникних масок. Мені здалося, чи я дійсно побачив усмішку, яка промайнула – на коротку мить – на цій масці?

24 грудня 1962 року

Светр, сорочка, шматок дігтярного мила «Перз» і люлька подолали поріг розкоші, мабуть, завдяки святу. Однак Альберту довелося спочатку обробити каустиком дорогу люльку «Стенвелл», щоб приглушити блиск; а тапочки не пропустили – надто елегантні. Гесс отримав піжаму і різдвяну зірку з модрини в обрамленні соснових гілок. Светр, який для Шираха зв'язала його сестра, теж порахували зайвою розкішшю, так само як і кальсони з дивовижної тонкої вовни. У підсумку, крім мініатюрної ялинки, він залишився лише з парою шкарпеток і шматком мила.

О шостій годині вечора прогулювалися з Гессом по коридору; ми говорили про повсякденні справи і не згадували про Різдво. О пів на дев'яту пішли спати.

31 грудня 1962 року

Всю ніч йшов сніг. На вулиці холодно, – 6 градусів, і дме північний вітер. В саду я взяв лопату і розчистив сніг з кругової доріжки для двох інших ув'язнених.

– Що скажете про моїх старання, герр Гесс? – запитав я, коли він проходив повз мене з Ширахом.

– Вони гідні найвищої похвали, – відповів він. – Але у мене є ідея, як позбутися від снігу без особливих зусиль. Я вже попросив бланк заяви; може бути, ви допоможете мені з кресленнями. Ми просто поставимо на сніг дві дошки під кутом один до одної. Спереду прив'яжемо мотузку, а ззаду приробимо важіль управління. – Гесс переможно подивився на мене, ніби щойно винайшов колесо. Охоплений винахідницьким азартом, він перейшов до практичного виконання: – Попереду ви з Ширах тягнете за мотузку. Я буду йти слідом і направляти рух.

Ми з Ширах розреготалися. Він зробив вигляд, що образився, і сказав:

– Ну й добре, як хочете. Значить, не буду подавати заявку.

Ближче до полудня всі директори один за одним пройшли по камерах і побажали нам щасливого Нового року.

7 лютого 1963 року

Сьогодні лопатою прибирав сніг на круговій алеї при температурі –12 градусів. Вирішив загартовуватися, тому працював без пальто. Ширах і Гесс знову дивляться на мене звисока, тому я розчистив стежку тільки для одного; нехай самі відкопують другу доріжку. Але вони, закутавшись в теплий одяг, вважали за краще гуляти ступаючи один за одним.

8 лютого 1963 року

Гесс поводиться все більш вороже. Сьогодні ми зустрілися в саду. Я зупинився і запитав:

– Що ж, герр Гесс, може, трохи поговоримо?

Гесс насупився.

– Знаєте, – відповів він, – в даний момент у мене немає настрою. Але якщо вам потрібно поговорити, буду радий допомогти.

Потім він продовжив з більш серйозним виглядом:

– До речі, у нас якраз є один привід для сварки. Чому ви уникаєте мене вранці?

Я відповів, що не уникаю його. Просто я помітив, що останнім часом він не відповідає на мої вітання, тому я перестав вітатися – в кінці кінців, він не Людовик XIV.

– Але ви перестали вранці ставити мітлу перед моїми дверима, – зауважив Гесс. – А це – визнайте – означає, що ви мене уникаєте.

На це мені нічого було відповісти. Тому я сказав по суті:

– Герр Гесс, ми живемо в двох різних світах. Справжня причина в цьому. І саме з цієї причини будь-яка розмова між нами викликає розбіжності і образу з обох сторін. Краще цього уникати.

– Але ви ж в хороших відносинах з деякими охоронцями, – наполягав Гесс.

Я спробував пояснити, що кожній людині потрібно з кимось спілкуватися, інакше самотність його знищить. У раптовому вибуху люті Гесс вигукнув:

– Але вони ж наші тюремники! Я їх ненавиджу. Всіх. Ненавиджу всіх до одного!

Він повторив ці слова кілька разів.

– А як же Брей, який подарував вам шоколад на Різдво? – запитав я.

– І його теж, – відповів Гесс. – Може, трохи менше, але все одно ненавиджу. Всім серцем!

Я розвернувся і пішов. Коли я пройшов половину кола, він швидко рушив за мною. Мені здалося, він хотів мене наздогнати, щоб ще щось сказати. Але мені не хотілося розмовляти, і я пішов швидше. Гесс теж пішов швидше, і під кінець ми майже бігли, переслідуючи один одного і тікаючи один від одного. У цій гонці я подолав 7,8 кілометра за годину. Тільки в камері мені раптово спало на думку: якщо Гесс дійсно хотів мені щось сказати, йому потрібно було тільки зупинитися.

9 лютого 1963 року

Вранці до мене підійшов Гесс.

– Герр Шпеєр, я все обдумав. Я був не правий. Я б хотів офіційно принести вам вибачення.

Відчуваючи одночасно полегшення і роздратування, я відразу прийняв його вибачення.

– В такому разі я теж прошу у вас пробачення, якщо образив вас в запалі суперечки.

Разом ми прокрокували вісім з половиною кілометрів за півтори години. Але ж зовсім недавно Гесс скаржився на болі в серці.

14 лютого 1963 року

Якщо я правильно розумію уривки розмов між Гессом і Ширахом, вони говорять як типові вигнанці. Тобто все, що відбувається в світі, всі політичні і суспільні події, навіть такі речі, як смаки, мода чи сімейне життя, піддаються суворому осуду. Кожен промах відзначається з радісним задоволенням.

Якщо під час розмови з Гессом я реагую не так, як Ширах, він відразу починає свистіти, пронизливо і фальшиво, даючи зрозуміти, що його не цікавить продовження розмови.

– Чому ви свистите, герр Гесс? – з удаваним простодушністю поцікавився я сьогодні.

– А правда, чому? – повільно протягнув він. – Останнім часом у мене це увійшло в звичку. Так-так. І уявляєте, я навіть сам не помічаю, коли свищу.

– Буду радий взяти на себе сміливість і час від часу залучати вашу увагу до цієї звички, – відповів я.

Гесс відвів очі і загадково посміхнувся.

3 березня 1963 року

Під час останніх інспекцій Гесс подав заявку на політичну літературу, зокрема на спогади видатних політичних діячів, і передав список з двадцяти книг. Чотирнадцять з них йому тільки що привезли. Гесс розгубився.

– Черговий мерзенний виверт! Треба ж, видати мені відразу стільки книг, – обурився він.

– Ваша злість, – зауважив я, – тому що у вас більше немає причин для злості.

Величезне враження на Гесса справили «Духовні вправи» Лойоли, які він виявив у додатку до біографії засновника ордену єзуїтів.

4 квітня 1963 року

Сьогодні за сніданком Ширах і Гесс відмовилися їсти яйця через тріснуту шкаралупу. Вони зажадали їх замінити, і, на мій подив, вимога була виконана. Коли я поцікавився, чому вони підняли такий шум, Гесс пояснив:

– Негігієнічно, якщо вода потрапляє всередину яйця. Тільки уявіть, скільки людей брали його в руки. І все це через тріщину проникає в яйце, потрапляє в шлунок і, природно, має згубні наслідки. Тепер зрозуміло?

Я кивнув з вдячністю і переляком. Вдень Лонг пошепки розповів мені, що відкинуті яйця порізали в салат – який Ширах і Гесс з'їли з великим задоволенням.

13 травня 1963 року

Сьогодні моя робота в саду вперше удостоїлася похвали від Гесса:

– Утримувати все в порядку – це справжній подвиг. Але для мене найкрасивішими квітами тут залишаються кульбаби. Ну і ще, звичайно, кропива; правда, в минулому році вам неодмінно треба було все повисмикувати.

Він засміявся і відвернувся.

3 червня 1963 року

Тройця. Зняли заборону на опери; Красуня Маргарет дозволила їх слухати, хоча і з лютим виразом обличчя. Сьогодні в перший раз поставили пластинку з оперою Моцарта «Так чинять усі жінки», яку придбали кілька років тому.

17 червня 1963 року

Увечері прийшли списки нових надходжень в бібліотеку Шпандау. Ми повинні написати, які книги хотіли б отримати. Гесс просить мене:

– Відзначте що-небудь для мене. Не хочеться читати весь список.

Я вибрав для Гесса кілька книг з такими назвами: «Мистецтво красномовства», «Як стати політиком» і «Лаиса. Мистецтво кохання коринфских жінок».

15 листопада 1963 року

Гесс садить полуницю.

– Занадто пізно, герр Гесс, – кажу я. – Вона не встигне пустити коріння.

1 грудня 1963 року

Під час прогулянки в саду цілу годину говорив з Гессом про сім'ю, розкопки в Багдаді і, як зазвичай в наших бесідах, про минуле. Він з особливим натхненням розповідав про досягнення режиму в галузі культури і соціального забезпечення, про теорії змішаних лісів професора Бієра, про постанови Герінга про полювання і природні заповідники, про «філософію краси доріг», розроблену Тодтом, яка, в кінцевому рахунку, знайшла своє втілення в системі автобанів. У розмові він згадав різні ідеї: на автобанах не повинно бути ніяких зайвих споруд; мости потрібно будувати з натурального каменю, характерного для даної місцевості; вказівні знаки повинні бути якомога менше за розміром. Проекти складали під контролем ландшафтних архітекторів, сказав він. Вони стежили, щоб дорога гармоніювала з ландшафтом.

Коли ми розлучилися в п'ятій годині, яскраве червоно-помаранчеве сонце віщувало холодну ніч. Я вилив воду з садового ставка.

8 грудня 1963 року

Холодно і волого, туман. Дванадцять кіл з Гессом.

– Сьогодні ми бачимо, якою чудово тихою було б життя в Шпандау для двох, – зауважив Гесс. – Ніяких гучних розмов, ніякого співу, ніякого свисту.

[6 грудня Шираха терміново госпіталізували. – В. Ф.]

20 грудня 1963 року

В останні кілька днів Гесс годинами сидить в лазареті. Сьогодні Ширах в різкій формі попросив його більше не приходити. Гесс втратив самовладання.

– Мені це подобається! Адже він сам скоро мене покличе, коли йому знадобиться компанія! Що він так загордився?

Чарльз Піз доповів:

– Взагалі-то він його фактично викинув.

25 грудня 1963 року

Кілька днів Гесс намагається привернути увагу лікарів, зображуючи від чотирьох до шести нападів в день. Міз сказав лікареві:

– Прошу вас, не заходьте до Гесса; інакше він відчує, що привернув увагу, і буде хворіти ще більше.

Вчора, в святвечір, ближче до півночі, судячи зі звуків, що долинали з камери Гесса, у нього був тривалий напад. Воплі і стогони, як багато років тому. Санітара викликали з святкової вечірки. Як завжди, Гесс заснув після ін'єкції дистильованої води.

Сьогодні вдень американський директор особисто розніс по камерах подарунки від наших рідних. Вперше з них не зняли подарункову упаковку. Я отримав чотири платівки, сорочку, пару рукавичок, шкарпетки, мило і чорну пов'язку на голову на кшталт тих, що носять лижники.

У лазареті, де все ще лежить Ширах, музична шкатулка тужливо співала «Тиху ніч» весь час, поки я розбирав подарунки. Очевидно, різдвяний подарунок. Вона грала, напевно, раз двадцять. Я згадав «Лілі Марлен».

1 січня 1964 року

Коли о восьмій годині змінилися охоронці, Пелліот увійшов в тюремний корпус з піснями. Через деякий час до мене заглянув Гесс і повідомив:

– Він уже чотири рази заходив до мене і вітав з Новим роком.

Поки Пелліот відсипався в кімнаті начальника охорони, Шарков замість нього вивів в'язнів в сад.

– Колега хворіє, – посміхнувся він.

8 січня 1964 року

Сьогодні Гесс бадьоро прогулювався з Пелерином, колишнім боксером в легкій вазі, який за кілька років неробства в Шпандау наїв собі важку вагу. Тепер Пелерин важить близько ста кілограмів і вічно переживає, що перейде і цю рису. Француз швидко здався, насилу переводячи дихання.

– Після восьми кіл я збив його з ніг і морально, і фізично, – з переможним виглядом заявив Гесс.

– Але ви важите трохи більше п'ятдесяти кілограм, – відповів я. – Пелерину доводиться тягати на собі вдвічі більше, ніж цей мішок з добривами.

Ми вирішили на собі випробувати що таке підвищена вага і спробували дотягнути мішок до квіткової клумби. Через сто метрів ми теж видохлися.

16 березня 1964 року

Гесс склав перелік з кількох сотень книг, які він хотів би отримати. Сьогодні йому сказали, що тепер він не може вказувати в списку більше ста томів. Його інтереси в цілому зосереджені на соціології та політичної економії, а зокрема – на проблемах цивілізації. Він давно досліджує зв'язок між подібними явищами і ліберальною демократією. Він знову і знову приводить мені приклади надмірного споживання в Сполучених Штатах. Він із задоволенням читає звіти про помилкові капіталовкладення в економіку, збирає приклади спекуляції землею, злочинної діяльності, поганої постави у дітей і шкідливого впливу консервів на здоров'я людей. З часто безглуздих і нетипових випадків він складає власне бачення загибелі світу, який по всій видимості, призведе до народження нового рятівника.

24 березня 1964 року

Я записав, скільки разів з початку російського місяця, березня, ми їли одне і те ж блюдо. Ось що вийшло: капустяний салат – десять разів, буряк – двадцять разів, консервовані помідори – вісім разів, гуляш – сорок разів, варену картоплю – сорок вісім разів, моркву – тридцять п'ять разів і, нарешті, масло, хліб і сурогатну каву – п'ятдесят раз.

26 квітня 1964 року

Сьогодні Гессу виповнилося сімдесят років. Я побажав йому всього найкращого. Кухар прийняв це до відома і з удаваною досадою заявив, виставляючи одну страву за іншою на роздатковий стіл:

– І це, і це, і це теж для їх арештантських світлостей!

Він влаштував справжній бенкет: запечена форель, цесарка, торт зі збитими вершками, фрукти, шоколадний соус і безалкогольні напої. Вдень американський і британський директори разом прийшли привітати Гесса. Але не встигли вони відкрити рот, як Гесс сухо вимовив:

– Дякую за несподівано хорошу їжу.

22 червня 1964 року

Сьогодні один з охоронців потайки приніс фотоапарат «Мінокс». Я відзняв три кольорові плівки, фотографуючи переважно сад. Я ховав мініатюрний фотоапарат в руці, залишаючи відкритим тільки об'єктив. Знімки дозволять моїм рідним зрозуміти, як виглядає мій світ за межами кімнати для побачень.

На більшості фотографій – мої квіткові клумби; вони побачать, як я пишаюся ними. Зрештою, квіти та ці нотатки – це все, що займало мене всі ці двадцять років.

Якщо знімки вийдуть вдалими, дружина і діти побачать чарівні зображення ірисів, гвоздик, левкоїв і люпину – все, що вони, безумовно, можуть знайти в найближчій оранжереї.

24 жовтня 1964 року

Гесс уже кілька місяців бореться за своє право виписувати великі шматки з книг, які читає. Він попросив велику пачку паперу для цієї мети, але поки його прохання не задовольнили. Сьогодні він пред'явив вимогу французькому генералу буквально в формі ультиматуму.

– Я не заперечую проти того, що мої папери піддаються цензурі, – гнівно заявив він, – і я навіть готовий дозволити, щоб їх потім спалювали. Але я хочу тримати всі свої записи при собі, хоча б деякий час, щоб мати можливість їх переглядати. З тонкими зошитами я не можу цього зробити.

Коли тон Гесса став різким і збудженим, генерал різко розвернувся і вийшов з камери. Але він в подиві втупився на директора, коли той підтвердив, що всі наші записи періодично вилучаються і знищуються.

– Це правда? – з подивом і тривогою запитав він, потім відвернувся, хитаючи головою.

18 листопада 1964 року

Сьогодні до Гесса приїжджав його адвокат, доктор Альфред Зайдль, вперше після Нюрнберзького процесу. Оскільки він відмовився від усіх побачень з сім'єю, це перша людина з зовнішнього світу, якого він побачив за майже двадцять років в Шпандау. Після побачення Гесс виглядав дуже схвильованим. Кілька годин він поводився жваво і охоче спілкувався.

– Зейдль залишився задоволений, що я так добре виглядаю, – радісно повідомив він. – Але він не на того напав. Насамперед я написав йому перелік всіх моїх захворювань. А потім, знаєте, мій син хоче зі мною зустрітися, – безтурботно продовжував Гесс. – Ви бачите в цьому якийсь сенс?

Коли я кивнув, він продовжив:

– Так, в якості нагороди. Якщо він здасть державний іспит з архітектури на четвірку, в нагороду йому буде дозволено побачитися з батьком.

Я остовпів.

– В нагороду? – повторив я. – Але він вже не маленька дитина, якого потрібно заохочувати.

Гесс у властивій йому манері посміхнувся власним думкам.

– Ширах дотримується тієї ж думки. Але буде саме так. Я вже порахував: раз, два, три.

– Раз, два, три – що це значить? – не зрозумів я.

– Коли вимовляється «три», – пояснив Гесс, – рішення прийнято безповоротно. Після цього його не можна змінити.

Я сказав Гессу, що на місці його сина обдурив би: при необхідності підробив б табель з оцінками, аби побачити батька.

– Я вже думав про це, – відповів Гесс. – Деякий час тому я написав синові, що в разі обману він точно не побачить мене. Він просто даремно витратить гроші на поїздку в Берлін.

– Так було і раніше? – поцікавився я. – Якщо ви брали своє рішення, порахувавши до трьох, ви його не змінювали, навіть якщо виникали нові обставини?

Гесс жорстко кивнув головою.

– Ніколи. По-іншому не можна.

Пізніше я згадав, як Гітлер говорив, що навіть коли вони разом сиділи в Ландбергскій в'язниці, Гесс іноді під час суперечки не йшов ні на які поступки, використовуючи цю формулу.

19 листопада 1964 року

Скарги Гесса французькому генералу несподівано принесли результати. За рішенням Дирекції ми маємо право на зошит з 196 сторінок для наших записів. За розміром, підрахував Гесс, він відповідає дванадцяти колишнім зошитів. Тепер він щодня годинами переписує свій старий блокнот, який, в свою чергу, складається з уривків з його старих зошитів.

24 грудня 1964 року

Кілька днів тому полковник Берд мимохідь поцікавився, що зазвичай подавали до різдвяного обіду в нашій родині. Сьогодні ввечері у відповідності з моєю відповіддю нам приготували варений окіст, картопляний салат, хрін і спаржу. На десерт, як вдома, шоколадне морозиво. Спаржа була помилкою, але я б, мабуть, включив її в сімейне меню. Полковник був присутній при роздачі їжі. Як я потім дізнався, всі ці речі він купив сам і оплатив з власної кишені.

7 лютого 1965 року

З десятиденною затримкою доктор Зайдль дав інтерв'ю про відвідування Гесса, в якому повідомив, що знаходить стан свого клієнта задовільним. Про сплутаність свідомості не може бути й мови, заявив він. По всій видимості, мета цієї заяви – розладнати будь-які плани щодо переведення Гесса в психіатричну лікарню. Адвокат також повідомив, що його клієнт категорично відмовляється подавати клопотання про помилування, тому що його вирок не має законної сили. Наскільки я розумію, це ставить хрест на будь-яких спробах домогтися звільнення Гесса. Зокрема, росіяни сприймуть ці слова як образу. Але Гесс, наш Дон Кіхот, дуже задоволений заявою свого адвоката.

10 лютого 1965 року

Вчора Гесс офіційно сповістив французького і британського директорів, що надалі у нього більше не буде ніяких кольк і болю. Він також передав це повідомлення лікарю.

Тим часом його син здав іспит, але не надіслав йому табель. Я запитав Гесса, чи знає син, яка «нагорода» на нього чекає. Виявилося, що не знає, тому що Гесс не повідомив про це додому з побоювання, що вони спробують його обдурити.

18 березня 1965 року

Кілька днів тому Гесс влаштував скандал Пелерину, тому що охоронець не відразу відгукнувся на сигнал Гесса. Інші охоронці з розумінням ставляться до цих нервових випадів, але Пелерин написав рапорт на Гесса, хоча давно бере у нього уроки німецької та недавно за допомогою Гесса здав іспит на перекладача.

В покарання Гесса на два дні позбавили газет. Але воно було безглуздим, тому що Піз просто ігнорував розпорядження і віддавав всі газети Гессу.

18 серпня 1965 року

Гесс залишився дуже задоволений другим візитом свого адвоката доктора Зайдля.

– Коли під кінець я сказав, що мене тримають тут не тільки без юридичних підстав, але взагалі без будь-яких підстав, Зайдль кивнув. А Надисев, який при цьому був присутній, навіть не заперечив.

Гесс розглядає цей випадок як свою перемогу.

4 вересня 1965 року

Гесс два дні не встає з ліжка. Лікар нічого не знайшов. Ширах сказав охоронцям, що Гесс готує грунт для нової спроби самогубства. Я випадково почув, як Піз вимовляв Шираху:

– Врешті-решт, це його останнє право; якщо Гесс прийме таке рішення, не слід віднімати у нього цю можливість.

8 грудня 1965 року

Як показав вчорашній медичний огляд, у Гесса цілком здорове серце. Сьогодні я сказав йому:

– Багато охоронців згаснуть в наступні кілька років, тому що ведуть неправильний спосіб життя, а ви залишитеся.

– Шкода, – пролунала двозначна відповідь.

Але в певному сенсі він вже радіє тому, що цей заклад з роздутим штатом під керівництвом чотирьох полковників, який регулярно відвідують генерали і медичні консультанти, включаючи величезний будинок і багато іншого, буде функціонувати тільки для нього. На думку Шираха, Гесс бачить себе Наполеоном, нехай навіть і на Святій Олені.

19 грудня 1965 року

Сьогодні Джордж Райнер повернувся з Лондона і сказав, що ходив на екскурсію в Тауер. Йому показали кімнату, в якій, як пояснив екскурсовод, деякий час тримали під арештом Гесса.

21 березня 1966 року

За останні кілька місяців у Гесса поступово набралося шістдесят книг, які йому надсилала дружина. Коли Ширах пожартував з приводу стопок книг, Гесс сумно відповів, не звертаючи уваги на глузування:

– Так, зараз їх занадто багато, але це щось на зразок резерву. – І додав після короткої паузи: – На той час, коли я залишуся тут один.

5 квітня 1966 року

Після обіду деякі охоронці вручили нам скромні великодні подарунки. Гесс, однак, відмовився їх прийняти. Пізніше він пояснив:

– Останнім часом я іноді чекаю цих невеликих дружніх жестів. Але я не хочу ставати залежним від своїх слабкостей. Тому я вирішив їсти тільки те, що отримую від в'язниці. Один два три!

10 травня 1966 року

Сьогодні Гесс весь день не виходив з камери; їду повертав недоторканою. Я кілька разів підходив до його дверей, але він прямий, як палиця, сидів за столом і, здавалося, дивився на стіну. Я запитав у Піза, чи не хворий Гесс, але він відкинув таку можливість.

– Знову його капризи.

Ширах образився, що Гесс знову привертає до себе увагу. Я чув, як Ширах примовляє в своїй камері:

– Це все обман, обман! Скоро він і шлункові кольки зобразить. Кухар – отруйник, ха-ха!

11 травня 1966 року

Вночі, коли всі заспокоїлися, я згадав, що вчора виповнилося рівно двадцять п'ять років з тих пір, як Гесс полетів до Англії. Тепер за його плечима чверть століття за гратами. А скільки ще попереду?

Три дні до звільнення

Почалася підготовка. Я ще раз прополов сад, тому що хочу залишити все в порядку. Ми отримали новий одяг, але поки нам не дозволяють його одягати. Хільда привезла валізу для моїх речей. Сьогодні був останній банний день. Гесс дивиться на всі ці приготування без будь-яких видимих емоцій; його моральний дух викликає захоплення. Жодного злобного зауваження.

Сьогодні, в передостанній день, 29 вересня,

Гесс і Ширах до самого вечора разом гуляли в саду. Гесс явно передавав повідомлення для своєї сім'ї. Працюючи на квітковій клумбі, я міг з легкістю зрозуміти суть його послань по уривкам розмови, які долітали до мене. Ширах намагався переконати Гесса, що його єдиний шанс на звільнення – це оголосити, що він не відповідає за свої вчинки; отже, він повинен постійно прикидатися божевільним.

Як тільки Ширах повернувся в тюремний корпус, я підійшов до Гесса і запитав, чи немає у нього для мене будь-яких доручень. Але він відмовився від моєї допомоги; однієї людину досить, сказав він. Коли я висловив сумніви, що Ширах передасть повідомлення його сім'ї, Гесс вибухнув. Він в люті накинувся на мене:

– Як ви можете підозрювати нашого товариша Шираха в подібних речах! Це просто обурливо говорити таке. Ні, дякую! Ні, спасибі за вашу пропозицію!

І він пішов.

Увечері я постукав у двері його камери і попросив дозволу поговорити з ним. Я сказав, що, на мій погляд, неправильно намагатися купити собі свободу, симулюючи божевілля. Якщо він вибере такий шлях, говорив я, він зруйнує свій образ, а тим часом зараз, завдяки його стійкості, навіть вороги відносяться до нього з повагою. Він тільки все знищить, якщо стане розігрувати божевільного. Всі десятиліття, що залишилися у нього за спиною, втратять свій високий сенс, всі його принципи і погляди будуть здаватися лише нав'язливими ідеями божевільного. Ось що я хотів сказати йому з усією відвертістю, поки у мене ще є така можливість, підкреслив я. Деякий час Гесс мовчки дивився на мене широко відкритими очима; потім рішуче сказав:

– Ви абсолютно праві. Мені теж не дуже подобалася ця ідея!

Настав останній день, 30 вересня

Я вийшов в сад і побачив Гесса на задньому дворі. Він стояв спиною до мене. Я підійшов до нього і став поруч, просто в знак співчуття. У дворі вивантажували величезні купи вугілля для в'язниці. Кілька хвилин ми в мовчанні стояли поруч. Потім Гесс вимовив:

– Стільки вугілля. І з завтрашнього дня для одного мене.

Вдень Гесс попросив, щоб його замкнули в камері. Церемонії прощання явно відняли у нього багато душевних сил. Він передав через охоронців, що хоче залишитися один. Після вечері він прийме сильне снодійне.

Я написав заяву на адресу директорів з проханням залишити мої платівки Гессу. Буквально через кілька хвилин мені передали, що дозвіл отримано.

До вечері Гесс теж не вийшов з камери. Я заглянув до нього, але він жестом велів мені піти. Я взяв його за руку; вона була млявою, як і його обличчя.

– Тільки коротше, – буркнув він.

– Прощайте, герр Гесс, – сказав я. – Знаєте ...

– Ні! – перебив він мене. – Ні! Ні! Це ... Ай, ладно!

Незабаром після цього Гесс попросив начальника охорони вимкнути світло в його камері.

***

Годинник показував пів на дванадцяту. Ми сиділи і розмовляли з неприродною невимушеністю. Всі чотири директори явно намагалися побороти ніяковість цих останніх хвилин. Вони теж співчували Гессу. Машини, сказав один з них, вже чекають у дворі за воротами, в тому самому дворі, за яким я, прикутий наручниками до американського солдата, пройшов до будівлі в'язниці Шпандау 18 липня 1947 року. І ось – без однієї хвилини дванадцять. Директори проводили нас до дверей.

– Зробіть все можливе, щоб не ускладнювати життя Гессу, – на прощання сказав я.

Годинник пробив дванадцять, і обидві стулки воріт розчинилися. Раптово ми опинилися в променях сліпучого світла. На нас були націлені десятки телевізійних камер.

[Ширах покинув Шпандау разом з Шпеєром, але не попрощавшись з Гессом. - В. Ф.]

---

---

---

---

---

Продовження:

ШПАНДАУ і Рудольф Гесс. Частина IV. Очима ворогів…

https://www.ar25.org/node/39890

---

Джерела:

Повний список джерел, використаних при підготовці статей «ШПАНДАУ і Рудольф Гесс. Частини I – V.» буде опублікований у Частині V.

---