Росія стає дедалі отруйнішою, росіяни озлоблюються, співпраця неможлива – Prospect (Британія)

Війна Росії проти України має ще довгий шлях. Жодна зі сторін не близька до вирішальної військової перемоги. Не існує також шляху до всебічного врегулювання шляхом переговорів. Насправді немає підстав для врегулювання – війна є наслідком того, як Путін і його оточення бачать Росію та її місце у світі, а незалежна демократична Україна не має місця в цьому світі. Не може бути тривалого миру, доки сама Росія не зміниться докорінно під іншим керівництвом.

Про це у своїй статті в виданні Prospect пише Лорі Брістоу (Laurie Bristow), який був послом Великої Британії в РФ у 2016–2020 роках

Тим не менш, цілком ймовірно, що на певному етапі відбудуться переговори, цілком можливо, з нинішнім російським керівництвом або подібним до нього. Обставини та зміст будь-яких переговорів є критично важливими. Можна уявити собі припинення вогню, яке зупинить бойові дії (більш-менш), але не вирішить конфлікт, що лежить в основі. Така ситуація була б небезпечною, якби вона дозволила Росії відновити свої збройні сили, перечекати Захід, а потім розкрутити конфлікт на власний розсуд. Кремль має великий досвід у веденні війни іншими засобами. Успішні переговори повинні запобігти такому сценарію.

Поки Росія не зміниться докорінно, або поки Захід не прийме інший підхід до підтримки України, війна, ймовірно, не закінчиться, а натомість поступиться місцем стану справ, який не є ні миром, ні війною, коли переговори відбуватимуться паралельно з погрозами або застосуванням насильства з боку розлюченого й обуреного російського керівництва, яке має наміри домовлятися. Дещо з цих намірів реальне, дещо уявне, але всі вони посилюються наслідками власних дій Кремля.

Справжні переговори – це не про те, як Росія та Україна знайдуть компромісний мир. Вони ведуться всередині Росії й стосуються того, як Росія повернеться з глухого кута, в який її завели.

Це – війна за незалежність України. Це також війна Росії за спадкоємність – останній етап її довгого і невдалого переходу від радянського комунізму. Наскільки Велика Британія підтримує наступний етап переходу України – це питання для нас і наших українських партнерів. Чи порве Росія зі своїм імперським і тоталітарним минулим – це питання до росіян. І якщо так, то яким чином. Але у нас є інтереси в тому, що відбувається в Росії. І наша підтримка України або її відсутність вплине на результат.

Нам потрібен план, як поводитися з Росією такою, якою вона є, і такою, якою вона, ймовірно, буде протягом наступного десятиліття, а можливо, й покоління чи більше. Будь-який такий план повинен уникати віри, яка є магічним мисленням, що надання Путіну того, що він хоче (або примушення українців до цього), якимось чином зробить Росію менш небезпечною.

Бачення майбутнього в цих термінах допомагає визначити наші цілі, виходячи за рамки мантри про те, що Путін повинен програти. Для України війна – це питання національного виживання та остаточного спрямування країни на шлях до демократії та верховенства права, закріпленого в європейському мейнстримі. Йдеться про те, щоб скористатися можливістю, яка випадає раз у житті та купується жахливою ціною, щоб досягти того, що вислизало від Києва з 1991 року.

Для російського керівництва війна полягає в тому, щоб не допустити цього, відновити домінування над сусідами та дати відсіч тому, що воно вважає зазіханням США на права Росії як великої держави. І вона спрямована на те, щоб закріпити у свідомості росіян імперіалістичне й авторитарне бачення Росії.

Наші інтереси полягають у тому, щоб Росія не змогла підкорити чи зламати Україну; щоб Росія була стримана від майбутньої агресії; щоб Україна стала успішною європейською демократією. Вони також полягають у тому, щоб тримати двері відчиненими для іншого типу відносин з Росією, яка хоче порвати з тим, на що вона перетворилася за часів Путіна.

Чи може щось з цього бути досягнуто за допомогою угоди "земля в обмін на мир" в Україні? Це компроміс, на який можуть піти лише українці, виходячи з наявних у них альтернатив. Але це не змінило б природу російської держави і, швидше за все, зміцнило б владу Путіна. Думати інакше - означає не розуміти природу путінської Росії.

Тож як це закінчиться? Війна – це трагедія для України і стратегічна катастрофа для Росії. Путін ослаблений як власними помилками, так і діями інших. Він виглядає більш некомпетентним, ніж будь-коли за останній час. Але його правлінню не загрожує безпосередня небезпека, і режим, схоже, не близький до краху. Росія може і буде продовжувати в тому ж дусі ще довгий час.

Бунт Пригожина проілюстрував цей стан речей. Він відобразив природу російської держави після двох десятиліть путінізму: слабкі інститути, сильні, але непрозорі мережеві зв'язки, фракційність, пошук ренти та насильство. Негайна реакція Путіна озвучила найбільший страх його режиму: нестабільність і суперництво всередині Росії, що може призвести до зміни режиму. Це прямо суперечить найбільш фундаментальній темі російської пропаганди про війну: що Росія захищає свою унікальну цивілізацію від нападу ворожого Заходу, який використовує Україну як свого проксі-гравця.

З моменту заколоту головним пріоритетом Кремля стала демонстрація влади Путіна і його сили. Міністр оборони Сергій Шойгу і начальник генерального штабу Валерій Герасимов досі залишаються на своїх посадах. Пригожин мертвий. Жодному росіянину не буде важко зрозуміти його передчасну смерть як доказ того, що трапляється, якщо ви кидаєте виклик Путіну. Російський президент витримав цей шторм – що ж буде далі?

Наступного року і в Росії, і в США відбудуться президентські вибори. Путін майже напевно візьме участь у них, і якщо він це зробить, то переможе. У Росії мета виборів – підтвердити рішення її правителів, а не виявити волю народу. І Путін робить ставку на перемогу Трампа на виборах у США 2024 року або, якщо це не вдасться, на ерозію американського і західного впливу в Україні.

Але вибори 2024 року не вирішать найбільше питання російської політики. Вся російська еліта знає, що це за питання, але ніхто не знає, як і коли на нього буде дана відповідь. Це – питання про неминучий відхід Путіна з посади й наступництво нового керівництва. Кремлівська пропаганда завжди підкреслювала, що Путін є незамінним і гарантом стабільності Росії. Перше не може бути правдою (він смертний), а друге стає все більш сумнівним. Але не існує випробуваного механізму забезпечення наступництва, а катастрофічна війна, яку веде Путін, значно ускладнила керовану передачу влади, коли прийде час.

Важко уявити, як нове керівництво може з'явитися без активної підтримки Путіна – спроба зробити це без цієї передумови була б шалено ризикованою справою. Найбільш вірогідним сценарієм є те, що до влади прийде схвалений Путіним силовик, здатний придушити фракційність і нестабільність. Ми можемо стати свідками безладного і затяжного переходу в системі, де інститути, право і політична культура були глибоко деградовані. Це те, що росіяни мають на увазі під "смутою" – часом негараздів, коли влада, ресурси та правила гри стають предметом боротьби.

Ми не повинні розраховувати на те, що демократична Росія відродиться, як тільки Путін і його поплічники підуть геть. У Росії є дуже хоробрі демократи, які перебувають у вигнанні, але демократичні інститути та культура систематично придушуються. Багатьох російських опозиційних політиків, журналістів і правозахисників затаврували як іноземних агентів – по суті, в п'яту колону, щоб дискредитувати їх і те, що вони відстоюють, в очах широких верств населення.

Що стосується широких верств населення, то було б нерозумно припускати, що нове покоління росіян буде дотримуватися більш демократичних і прозахідних поглядів. Ми матимемо справу з людьми, сформованими невдачами, приниженнями, репресіями та маніпуляціями. За 23 роки перебування Путіна при владі він створив дуже витончений наратив про Росію та її історію, щоб підкріпити легітимність свого правління і світогляд старіючих кадебістів. Опитування незалежного "Левада-центру" свідчить про збереження високого рівня підтримки влади. Там, де немає ентузіазму, достатньо пасивної згоди, щоб гарантувати збереження статус-кво. Росія - це суспільство, глибоко пошкоджене власною історією та її лідерами.

Чи розпадеться Росія і перестане існувати в її нинішньому вигляді? Це – малоймовірно, і Заходу небезпечно цього бажати. Ми не в змозі цього домогтися. Ризики для безпеки на заході від невдалої держави з ядерною зброєю були б величезними. І говорити про це як про бажаний результат – це подарунок як для пропагандистської машини Кремля зараз, так і для розлючених російських націоналістів у майбутньому, які приписуватимуть завдані Росією самій собі рани західним змовам і русофобії.

В осяжному майбутньому влада в Росії належатиме антидемократичним і мракобісним силовикам, чий світогляд сягає корінням у холодну війну і приниження 1990-х років.

Існує сценарій, за яким ми маємо справу з силовиками, чий світогляд принципово не відрізняється від путінського, але які визнають масштаб стратегічного провалу Росії і хочуть деескалації конфронтації із Заходом, поки вони займаються усуненням наслідків всередині країни. Ризик тут полягає в тому, що агресивна і реваншистська Росія виграє час для відновлення, не змінюючи при цьому своїх намірів. Але ми повинні бути готові шукати шляхи зниження напруженості і стабілізації вкрай небезпечної конфронтації в самому серці Європи, якщо Кремль також цього хоче.

Росія, яка є домінуючою силою безпеки в Європі, становить загрозу нашим інтересам. Росія, яка живе в мирі з собою і своїми сусідами, є найкращим довгостроковим гарантом миру в Європі.

Щоб змусити Росію до такого шляху, нам потрібно уникнути двох великих оман. Перша полягає в тому, що ми повинні піти на поступки Путіну або його наступникам (або, що більш ймовірно, змусити українців піти на поступки), тому що в іншому випадку ризики краху Росії занадто великі. Це – самостримування. Стратегічний крах Росії є наслідком рішень, прийнятих у Кремлі, і системи, яку побудував Путін. Пристосування до цих речей не зробить Росію менш небезпечною.

Другий – це те, що з путінською Росією можна повернутися до бізнесу як завжди. Ні. Сталися речі, які не можна пробачити або забути, – військові злочини, втрачені або зруйновані життя, колосальні ризики для європейської та глобальної безпеки.

Якщо справа дійде до мирного врегулювання, ми навряд чи матимемо справу з цілком переможеною Росією, якій ми можемо нав'язувати умови, і яка хоче перебудуватися на прозахідну демократію. Краще мислити категоріями стримування ризиків, залишаючи варіанти відкритими, поки росіяни вирішують, яку країну вони хочуть після Путіна, і чітко прояснюючи, які відносини ми можемо запропонувати залежно від вибору Росії.

Це вимагає реалізму і чіткого мислення щодо того, як поводитися з Росією такою, якою вона є, максимізуючи при цьому шанси отримати таку Росію, яку ми хочемо. Можуть виникнути складні рішення щодо того, що необхідно зробити зараз, а що можна безпечно відкласти на потім.

По-перше, чи можна вести переговори з Путіним? Так, але ми повинні бути реалістами щодо природи будь-якої угоди, до якої ведуть переговори. Для Росії метою Мінських угод 2014 і 2015 років було надати Кремлю ширший спектр інструментів примусу, за допомогою яких можна було б підірвати суверенітет України і відштовхнути від неї своїх західних прихильників. Два запропоновані Путіним договори в грудні 2021 року, напередодні вторгнення, вимагали б від США відмовитися від своїх зобов'язань щодо безпеки Європи і поступитися Росії буферною зоною в Центральній Європі, яку Москва втратила після розпаду радянської системи між 1989 і 1991 роками. Путін не демонструє жодних ознак відходу від цих позицій.

У будь-якому випадку, ми не повинні надавати великого значення угодам, підписаним Путіним, або зобов'язанням, які він взяв на себе. Слово Путіна нічого не варте. Він особисто підписав угоди, що гарантують територіальну цілісність України. Його режим регулярно використовує брехню як інструмент державного будівництва. Важливо те, що він робить, а не те, що він каже, що зробить.

По-друге, чи можливо знайти взаємовигідні домовленості з Росією? Протягом більшої частини останніх трьох десятиліть Захід намагався зв'язати Росію взаємовигідною співпрацею: торгівля та інвестиції, G8, СОТ, Рада НАТО-Росія. Ця політика не була помилковою чи цинічною, але вона не спрацювала. Ми повільно усвідомлювали, що наша стратегія зазнає невдачі і що природа режиму стає все більш отруйною.

Чи відбудеться коли-небудь зближення між Росією і Заходом? Можливо, це було б в інтересах Росії і росіян, альтернативою яким є роль молодшого партнера Китаю – позиція, якої росіяни дуже бояться. Але зближення із Заходом навряд чи відбудеться протягом тривалого часу, якщо відбудеться взагалі. За Путіна утвердилася потужна ідеологія унікальної і суверенної цивілізації, яку зловмисний і деградуючий Захід має намір знищити. Ця ідеологія побудована на п'янкій суміші привілеїв і жертв: роль Радянського Союзу в порятунку світу від нацизму, право на буферну зону в Центральній і Східній Європі після 1945 року, успадкування Росією цих прав як держави-правонаступниці СРСР, а також ігнорування їх Заходом. Кульмінацією цих наративів стала абсурдна війна проти України як війна за "денацифікацію". Звідси буде довгий і важкий шлях назад.

Існує також питання справедливості – великої розплати за те, що Росія і росіяни зробили в Україні. Це – не та деталь, яку можна обговорити в переговорах. Чи видасть Росія своїх лідерів або навіть своїх піхотинців на судовий процес у Гаазі за воєнні злочини? Я дуже в цьому сумніваюся. Це обмежить можливості для примирення між українцями і росіянами, які все одно залишаться сусідами, і обмежить наші майбутні відносини з Росією.

Але йдеться також про те, як росіяни примиряться з тим, що було зроблено в Росії, з росіянами, росіянами. Зовнішня агресія і внутрішні репресії – це дві сторони однієї медалі.

Це війна Путіна чи війна Росії? Її витоки лежать в рішеннях людей в Кремлі, але ведення війни – це вже інша справа. Воєнні злочини, вбивства, сексуальні напади, мародерство, байдужість і, що ще гірше, ситуація вдома – це відповідальність окремих росіян із суспільства, чий моральний компас розбитий вщент. Без зусиль, спрямованих на те, щоб відповісти за такі злочини, відродження російського суспільства буде мертвонародженим.

Скомпрометовані або зруйновані інститути та політична культура країни серйозно ускладнять здатність Росії оцінити своє недавнє минуле. Православна церква, університети, правова система і санкціоновані державою засоби масової інформації стали частиною тканини путінізму і його вкорінення в суспільстві. Російська держава знищила інституції, які розквітли за часів гласності. Російська неурядова організація "Меморіал", створена для розслідування сталінських злочинів проти радянського народу та свідчення про сучасні порушення прав людини, була закрита в перші дні вторгнення.

Лише росіяни можуть відновити завдану шкоду, з будь-якою допомогою від своїх закордонних колег, яку вони захочуть. Ми повинні подумати про те, як ми можемо запропонувати цю допомогу, якщо вона буде потрібна. Для Великої Британії очевидним місцем для початку є переосмислення Британської Ради та Всесвітньої служби Бі-Бі-Сі для 21-го століття, а також університетських зв'язків, які старанно будувалися протягом трьох десятиліть.

Але ми навряд чи побачимо повторення оптимізму 1991 року, коли багато росіян вважали, що Захід пропонує щось краще, ніж те, що вони мали за радянського комунізму. Частково це відображає пам'ять про труднощі 1990-х років, посилену путінським режимом, щоб продемонструвати економічну стабільність і процвітання, які Путін нібито подарував Росії з 1999 року. Це також відображає розчарування Заходом. Це розчарування підживлюється твердженнями про те, що Захід нав'язав Росії експериментальні ринкові реформи і що США та їхні союзники нібито відмовилися від зобов'язань не розміщувати війська НАТО в нових демократіях Центральної та Східної Європи.

Неможливо побудувати міцний мир, якщо Україна не зможе себе захистити. Ми стоїмо перед обличчям тривалого, важкого перехідного періоду в Росії, протягом якого Україна потребуватиме певних гарантій безпеки, щоб забезпечити своє виживання і максимізувати шанси на успіх як правової демократії. Гарантії безпеки варті паперу, на якому вони написані, лише тоді, коли вони відображають як здатність, так і намір їх надати. Росія, США і Велика Британія підписали Будапештський меморандум 1994 року, згідно з яким Україна відмовилася від ядерної зброї. Це не зупинило Росію від вторгнення в Україну і застосування ядерного шантажу проти неї та її союзників.

Саміт НАТО у Вільнюсі в липні 2023 року не зациклився на питанні членства України. Заходу не слід ставати фіксатоом цього, як Росія, і більше за все не можна допускати, щоб це стало причиною розбіжностей всередині Альянсу. Членство може почекати; що не може почекати, так це забезпечення того, щоб Україна мала засоби для самозахисту на невизначений час, і щоб Росія не думала, що їй потрібна лише зміна керівництва у Вашингтоні або втрата рішучості в Альянсі. Ключовим питанням тут є збереження згуртованості та єдності цілей Альянсу – один з найбільших успіхів останніх 18 місяців.

Тим часом, Україна має здійснити перехід, щоб стати європейською демократією. Перспектива членства в Європейському Союзі є більш важливою справою – ця інституція зробила надзвичайну роботу з принесення миру в Європу з 1945 року. Україна повинна пройти серйозний шлях до членства і отримати допомогу, щоб досягти цієї мети. Протягом більшої частини останніх десятиліть підхід ЄС до своїх східних сусідів полягав радше в тому, щоб уникати відповіді на питання, ніж у тому, щоб відповідати на нього.

Яких відносин у сфері безпеки НАТО має прагнути з Росією? Спокуса сказати: жодних. Росія оголосила себе ворогом західних демократій, і наша оборонна політика повинна відображати цю реальність. Але в довгостроковій перспективі це залишає багато некерованих ризиків. Ми втратили майже всі договори про контроль над озброєннями і механізми зменшення ризиків, які ретельно вибудовувались протягом десятиліть, в основному тому, що російське керівництво вважало, що вони більше не служать російським інтересам і що система стримування руйнується на шкоду Росії. Ми можемо з цим не погоджуватися, але наші слова не змінять їхнього сприйняття. У будь-якому випадку, ми зараз входимо у світ тристороннього стратегічного стримування між Китаєм, Росією і США, що змінює розрахунки кожного.

За визначенням, договори про контроль над озброєннями і заходи зі зміцнення довіри існують між потенційними або реальними супротивниками. Вони існують для того, щоб зменшити ризик взаємних катастрофічних наслідків. Якщо ми хочемо переконати наступника Путіна в необхідності деескалації, військова і дипломатична позиція Заходу повинна продемонструвати, що ми не маємо наміру погрожувати Росії і її керівництву, але що ми можемо і будемо захищати наші інтереси в разі нападу. Цього балансу важко досягти. Але Росія зараз стикається з наслідками помилкової віри в те, що Захід уникатиме конфронтації навіть там, де Росія прямо кидає виклик інтересам Заходу, як це було в Естонії (2007), Грузії (2008), Україні з 2014 року, коли вона вбивала своїх опонентів, використовуючи радіологічну і хімічну зброю, втручалася в політику тощо. Ми всі будемо в більшій безпеці, якщо знайдемо способи домовитися про взаємну стриманість. Цього неможливо досягти з Путіним, але це має бути на порядку денному для обговорення з його наступниками.

Ніхто не повинен прислухатися до російських аргументів про те, що її безпека може бути гарантована лише наявністю слабких і незахищених сусідів. Незмінним фактом є те, що Росія напала на Україну, вважаючи її слабкою. Ніхто не нападав на Росію, і ніхто не збирався цього робити в лютому 2022 року.

Існує ще одне важливе питання, на яке ми повинні відповісти: якої шкоди ми завдали нашій власній "м'якій силі". Знаменита "Довга телеграма" Джорджа Кеннана, написана з Москви в 1946 році, заклала основу для стримування радянської загрози з боку США і Заходу з початком холодної війни. Наприкінці телеграми Кеннан робить два важливих, але іноді забутих висновки. Перший – про необхідність "сформулювати і запропонувати іншим країнам набагато більш позитивну і конструктивну картину світу, який ми хотіли б бачити, ніж ту, яку ми пропонували в минулому". Другий – про імператив піклування про "здоров'я та енергію нашого власного суспільства. Світовий комунізм подібний до хворого паразита, який харчується лише хворою тканиною. Це [точка], в якій зустрічаються внутрішня і зовнішня політика".

Чому російська пропаганда працює, навіть коли вона явно нечесна? Чому Росія має такий успіх у формулюванні неоімперської війни як війни проти західного імперіалізму? Чому США і Заходу так не довіряють у більшій частині світу? Що сталося з нашою власною впевненістю і довірою до демократичних цінностей та інститутів?

Йдеться не лише про Росію: йдеться про те, як ми зберігаємо мир у світі, що швидко змінюється.

Що ми маємо робити? Перш за все, ми не повинні випускати з уваги, наскільки серйозним є виклик нашій безпеці і нашим цінностям. Проблема не вирішиться сама собою, і оскільки ми матимемо справу з Росією, яка може бути жорстокою і реваншистською протягом життя цілого покоління, вона буде конкурувати за увагу і ресурси з іншими великими, нерозв'язними проблемами в осяжному майбутньому. Чи маємо ми ясність мислення і рішучість відповісти на цей виклик так довго, як це буде потрібно?

Ми повинні чітко і терпляче викласти, чого ми хочемо у відносинах з Росією. Ми не повинні ухилятися від розмов про те, що має статися, щоб Росія і росіяни могли насолоджуватися іншим типом відносин із Заходом. Ми повинні бути готові бути щедрими, але принциповими.

Ми не повинні чекати, поки демократична Росія замислиться про зміни – до цього ще далеко. Ми повинні продумати, як ми будемо діяти у випадку більш ймовірного сценарію: коли постпутінський режим захоче деескалації війни і конфронтації із Заходом, щоб зосередитися на внутрішній стабільності.

Ми повинні утриматися від пропаганди зміни режиму або дезінтеграції Росії. Вільні розмови західних політиків про це можуть бути використані недоброзичливцями в Росії.

Найгірше, що ми можемо зробити, – це зітхнути з полегшенням і повернутися до звичного бізнесу за першої ж нагоди. Друга найгірша річ – відвернутися від Росії і сподіватися, що проблема зникне сама собою.

Ми повинні говорити про Росію і про майбутнє міжнародного порядку, заснованого на правилах, з Китаєм, з новими центрами сили 21-го століття, такими як Індія, Бразилія і Південна Африка, а також з країнами глобального півдня. Вони роблять власні висновки про те, що робить Росія, як реагує Захід і як це впливає на їхні інтереси. Йдеться не лише про Росію – йдеться про те, як нам зберегти мир у світі, що швидко змінюється. Ми нічого не виграємо, розмовляючи лише з тими, хто погоджується з нами.

Ми не повинні піддаватися думці, що оскільки "всі війни закінчуються переговорами", ми повинні підштовхувати Україну до переговорів до того, як будуть створені умови для досягнення прийнятного результату. Україна піде на переговори тоді, коли побачить у цьому вигоду. Ми повинні допомогти Україні досягти найкращої з можливих стартових позицій.

Наші політики повинні продемонструвати лідерство, засноване на ретельному аналізі природи війни. Успіх у цій війні буде дорого коштувати. Поразка буде набагато дорожчою. Нам потрібно створити і підтримувати розуміння суспільством того, що поставлено на карту, і підтримувати це розуміння протягом виборчих циклів. Нам потрібно підтримувати альянси в хорошій формі.

Нарешті, ми повинні полагодити наш власний дах. Пам'ятайте цей забутий елемент довгої телеграми Кеннана.

Додатково: Народ плямистої гієни і фейкового ведмедя: про справжній тотем Росії (+аудіо)