Історик не повинен бути ні державно ангажованим пропагандистом, ні дуже вразливим новелістом, він, швидше, патологоанатом від Минулого: нам важливо дізнатися факти та оцінити причини життя та смерті явищ.
Історія війн, які розпалювала і вела росія, а також війн, в яких росія брала участь, потребує написання десятків грубезних фоліантів, сторінок по 500, як мінімум, в кожному. І така титанічна праця під силу тільки колективу авторів та займе не один рік роботи.
Я ж обмежуся коротким конспективним оглядом історичного періоду 1700 – 2025 років, щоб показати агресивну сутність цієї країни: від Московії до сучасної путінської Росії – загарбника, серійної вбивці та системного мародера!
Стаття складається з наступних частин:
Частина I: 1700 —1856 рр. Росія царистська.
Частина II: 1912 — 1991 рр. Росія марксистсько-більшовицька та радянська.
Частина III: 1992 — 2025 рр. Росія пострадянська та путінська.
***
1700 — 1721 // Велика Північна війна
Велика Північна війна – війна Московії та коаліцій з Швецією і її союзниками за панування у Північній, Центральній та Східній Європі у 1700—1721 роках.
Спочатку коаліція була оформлена договором 1699 року між Московським царством і Данією. Початковими лідерами антишведського союзу були Петро I, Фредерік IV та Август II Фрідріх.
Фрідріх IV та Август II зазнали поразки від Швеції при Карлі XII і вимушені були вийти з союзу у 1700 та 1706 роках, відповідно, але знову приєдналися до нього 1709 року після поразки Карла XII у Полтавській битві.
Георг I та Ганноверське курфюрство приєдналися до коаліції у 1714 та у 1717 роках, відповідно, а Фрідріх-Вільгельм I та Королівство Пруссія приєдналися до неї у 1715 році.
Карл XII очолив шведську армію. До союзників Швеції входили Гольштейн-Готторпське герцогство, кілька польських магнатів при Станіславі I Лещинському (1704—1710) та Україна при гетьмані Івані Мазепі (1708—1710). Османська імперія тимчасово приймала сторону Карла XII і воювала проти Петра I.
Коли союз Данії-Норвегії, Саксонії та Московії вважав за можливе перемогти Швецію, якою на той час правив молодий Карл XII, цей союз оголосив війну Шведській імперії. Війна почалася з потрійної атаки на Гольштейн-Готторпське герцогство, шведську Лівонію та шведську Інгерманландію. Швеція відбила данські та російські напади на Травендал (серпень 1700) та Нарву (листопад 1700) відповідно, і в контратаці виштовхнула сили Августа II через Річ Посполиту до Саксонії, у результаті скинувши Августа ІІ з трону (вересень 1706) і змусивши його визнати поразку Альтранштедським договором (жовтень 1706). Договір також передбачав екстрадицію та страту Йоганна Рейнгольда фон Паткуля, архітектора альянсу.
Тим часом сили Петра I оговталися після поразки під Нарвою і зайняли позицію в балтійських провінціях Швеції, де закріпили доступ Росії до Балтійського моря, заснувавши 1703 року Санкт-Петербург.
Карл XII пройшов маршем із Саксонії до Росії аби протистояти Петру І, однак кампанія закінчилася 1709 року знищенням головної шведської армії у вирішальній Полтавській битві та втечею Карла XII до османського міста Бендери.
1711 року Османська імперія розгромила російсько-молдавську армію під час Прутського походу, однак підписаний пізніше мирний договір врешті-решт не мав великих наслідків для позиції Росії.
Після поразки під Полтавою, антишведська коаліція ожила, і згодом до неї приєдналися Ганновер та Пруссія. Решта шведських сил були виведені із уражених чумою областей на південь та схід від Балтійського моря, кінцевим результатом чого стало падіння Риги у 1710 році.
Члени коаліції розділили більшість шведських домініонів між собою, знищивши шведський dominium maris baltici. У західну Швецію вторглось обєднане Дансько-Норвезьке королівство, а зі сходу - Росія, яка окупувала Фінляндію у 1714 році.
Швеція перемогла данських нападників у битві при Хельсінгборзі (1710). Карл XII відкрив норвезький фронт, але був убитий у Фредрікстені в 1718 році.
Війна закінчилася поразкою Швеції, зробивши Росію новою домінуючою силою в Балтійському регіоні і новою великою силою в європейській політиці.
22 жовтня 1721 року – Російська імперія
Цар Петро І проголосив Московське царство «Російською імперією» («Российской империей»), а москвинів – «росіянами» («россиянами»).
В цей же день, на прохання Сенату Російської імперії, у зв'язку з перемогою у Північній війні, він офіційно прийняв титул Імператора.
1710 — 1711 // Війна Московії з Османською імперією
Після розгрому шведського війська під Полтавою цар Петро І планував поширити свій вплив на Річ Посполиту, а далі розпочати війну з Османською імперією. Як недружні дії розцінювала Росія прийняття турецькою стороною під свій захист залишків шведського та українського військ на чолі з Карлом XII та І. Мазепою.
22 лютого 1711 був оприлюднений царський маніфест про початок війни з Османською імперією. У квітні 1711 у Слуцьку (нині місто Мінської обл., Білорусь) було складено план майбутньої кампанії, згідно з яким російське військо мало досягти Дунаю, щоб з'єднатися з валашським та молдовським господарями. Цар розраховував і на підтримку інших християн, які перебували в європейських володіннях султана.
29 червня 1711 турецькі сили вирушили лівим берегом Пруту. 7 липня 1711 почали переправу через Прут, а 9 липня перейшли в атаку і оточили російську армію. У воєнних діях на Пруті разом із турецьким військом були козаки П. Орлика. А гетьманські війська на чолі з І. Скоропадським спільно із росіянами діяли в напрямку Криму. 10 липня росіяни висунули туркам пропозиції щодо відновлення миру. В результаті переговорів 12 липня був укладений Прутський трактат 1711. За його умовами росіяни мусили передати туркам Азов, зруйнувати Таганрог і Кам'яний Затон, дати можливість Карлу XII без перешкод дістатися до Швеції, припинити втручання в польські справи, відмовитися від влади над українськими козаками та запорожцями.
1735 — 1739 //
Війна між Російською імперією, яка прагнула здобути вихід до Чорного моря, і Османською імперією, що намагалася зберегти свої позиції у Північному Причорномор'ї
Російська армія, до складу якої входили 39 тис. осіб, і зокрема українські козаки, рушила на Кримський ханат, поблизу р. Кінські Води (нині р. Кінська, прит. Дніпра) розгромила ногайські загони і наблизилася до Кам'яного Затону, але через несприятливі погодні умови припинила похід.
12 квітня 1736 Росія офіційно оголосила війну Туреччині, плануючи оволодіти Азовом і закріпитися в Криму.
Сформовані армії діяли у двох напрямках: Донська (командувач - генерал-фельдмаршал П. Лассі) здобула Азов; 58-тис. Дніпровська (команд. - генерал-фельдмаршал Б.-К. Мініх), до якої входили 12 730 лівобережних козаків, 2360 слобідських і 322 запорожці, здобула Перекоп, вступила на територію Криму, зайняла Гьозлеве (Козлов; нині м. Євпаторія), Бахчисарай, Ак-Мечеть (нині м. Сімферополь). Окремий корпус оволодів фортецею Кінбурн. На зиму Дніпровська армія повернулася в Україну, де було розквартировано 20 драгунських і 27 піхотних полків.
У 1737 Донська армія форсувала Сиваш і після невдалого походу на Карасубазар (нині м. Білогірськ) повернулася до берегів Дону і Сіверського Дінця. Того ж року Дніпровська армія штурмувала Очаків і 3 липня здобула фортецю. Залишений у ній гарнізон відбивав напади турків. У 1738 Донська армія діяла в Криму, Дніпровська - у Північному Причорномор'ї в напрямку Бендер, однак безуспішно. Російсько-українські гарнізони залишили Очаків і Кінбурн. Наступного року російська армія й українські полки здійснили перехід через буковинські ліси, 17 серпня 1739 виграли генеральну битву поблизу с. Ставучани (нині с. Ставчани Хотинського р-ну Чернів. обл.), зайняли Хотин, переправившись через р. Прут, і здобули 1 вересня Ясси.
У цей час союзник Росії - Австрія - зазнала низки поразок і уклала у вересні 1739 сепаратний мир із Туреччиною. Відтак Росія згорнула воєнні дії і уклала з Туреччиною Белградський мирний договір 1739.
1768 — 1774 //
Війна між Російською імперією та Османською імперією за Північне Причорномор'я, Приазов'я, Молдову, Волощину та Крим
На боці Росії у війні брали участь військові підрозділи з Гетьманщини (Лівобережної України) та Запорозької Січі. Початок війни був спричинений введенням російських військ у Правобережну Україну для придушення Коліївщини та Барської конфедерації 1768. У відповідь керівництво конфедератів уклало угоду з турками про підтримку.
25 вересня 1768 османи оголосили війну Росії.
31 жовтня 1768 президент Малоросійської колегії П. Румянцев наказав кошовому отаману Запорозької Січі П. Калнишевському «все войско свое устроить… в военный порядок тот час, чтобы готовы вы были к внезапному ополчению». У ході війни українці з Гетьманщини та Запорожжя складали значну частину 1-ї (80 тис. осіб) та 2-ї (35 тис. осіб) російських армій. Головним завданням козаків були форпостна служба та проведення розвідувально-диверсійних операцій. Під час бойових дій на Дунаї запорозька флотилія захопила десятки турецьких суден, велику кількість гармат, зброї, боєприпасів, знищила і захопила в полон тисячі турецьких вояків. У боях за Крим відзначилася запорозька піхота. У січні 1771 П. Калнишевський був нагороджений золотою медаллю з діамантами на андріївській стрічці. Також було нагороджено 16 старшин Запорозької Січі.
У війні широко використовувалися українські людські, матеріальні та фінансові ресурси. П. Румянцев із початком воєнних дій у Криму взяв із Малоросійського скарбу 100 тис. рублів асигнаціями на «татарські витрати». На початковому етапі війни канцелярія Малоросійського скарбу переслала до Головної провіантської канцелярії ще 95 337 руб. 52 коп. на потреби «шести драгунських полків, також Генералітету і польової аптеки, і глухівського гарнізонного полку». 12 червня 1770 Малоросійська колегія видала указ про надання 4 тис. руб. для потреб формування одного з підрозділів російського флоту. 22 березня 1772 імператриця Катерина II звеліла видати командувачу 2-ї армії генерал-аншефу кн. Ю. Долгорукову 100 тис. руб. з України. Також згідно з указом Урядового сенату українці були зобов'язані надавати необхідні кошти для транспортування артилерії до театру бойових дій.
У 1770 було розпочалося грандіозне будівництво Нової Дніпровської оборонної лінії, до якого масово було залучено українське населення. Упродовж 1768—72 рр. зусиллями військової експедиції Малоросійської колегії зібрано «для армій [1-ї та 2-ї] по 5 тисяч пар волів з належним числом погонщиків і 2 тисячі 500 фур. На потреби 2-ї армії додатково було придбано 1472 воли та 422 фури загальною вартістю 30 тис. руб. Для імперської артилерії українським коштом закупили в населення 1269 пар волів з возами вартістю 22 743 руб. 68 коп. У 1774 для придбання російськими офіцерами коней виділено 19 888 руб. 50 коп.
З українських селян також збиралися провіант, робоча худоба, шанцевий інвентар, десятками тисяч їх залучали до фортифікаційних робіт, перевезення в діючу армію провіанту і фуражу, переправи військ через водні перешкоди, заготовлення для діючої армії сухарів та сіна. Постійні побори змусили козацьку старшину Гетьманщини висунути вимогу до імперської влади «О заплате долгов малороссийскому народу».
Війна привела до зміни геополітичної та етнічної ситуації в Північному Причорномор'ї. Звідти були витіснені ногайці й татари, натомість відбувся приплив болгар, сербів, німців та представників інших етносів. У результаті міжнародного перегрупування сил більшість володінь Речі Посполитої в Правобережній Україні були поглинуті Російською імперією, зросла внутрішня криза в Османській імперії, знизилась обороноздатність Кримського ханату та Запорозької Січі, що привело до ліквідації останньої. Війна завершилася укладенням Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774.
1787 — 1791 //
Війна між Російською та Австрійською імперіями, з одного боку, і Османською імперією — із другого, за володіння територіями Північного Причорномор'я й Криму
Розпочалася 13 серпня 1787. у зв'язку з вимогою султана Абдул-Гаміда 1 (за підтримки Великої Британії, Франції та Пруссії) до імп. Катерини II повернути під його протекторат Кримський ханат та Грузію. До російської армії на чолі з генерал-фельдмаршалом кн. Г. Потьомкіним, генерал-аншефом О. Суворовим та генерал-майором М. Кутузовим входили підрозділи Катеринославського козацького війська, Війська вірних козаків та Бузького козацтва, що були сформовані з колишніх козаків Гетьманщини, Слобідської України та Запорозької Січі. Вони взяли участь у переможних битвах - під Кінбурном (1 жовтня 1787), при штурмі Очакова (27 липня 1788), біля Фокшан (І липня 1789), на р. Римник (11 вересня 1789), при взятті Хаджибея (14 вересня 1789) та Ізмаїла (11 січня 1790). Також українці відзначилися в штурмах таких міст-фортець, як Акерман, Бабадаг, Мачин (Мачине), Тульча, Ісакча та Бендери (Тягиня).
За взяття Очакова Війську вірних козаків присвоїли назву Чорноморського козацького війська. У Римницькій битві (1789) особливо відзначилися вояки Чернігівського та Стародубського карабінерних полків, які складалися з колишніх козаків Гетьманщини. Невдовзі 3 тис. українців (3 полки піхоти і 3 - кінноти) під командуванням отамана З.Чепіги разом із російськими військами захопили Хаджибей. Серед відзначених за відвагу при його штурмі, окрім отамана, були полковник С. Білий, хорунжий О. Височин, старшини П. Чайківський, І. Сербин, А. Білий та К. Табанець. Багато козаків брали участь у штурмі потужної фортеці Ізмаїл. У першій колоні російського війська їх налічувалося 2 тис. чол., у другій, центральній, колоні під керівництвом З. Чепіги - 1 тис., у третій - 1 тис. чол. В авангарді перебували ще 767 козаків. Разом із 1,5 тис. чорноморців, які атакували Ізмаїл з боку р. Дунай, козацькі підрозділи складали 6267 осіб.
500 козацьких старшин отримали золоті медальйони з написами «За отличную храбрость» та «Измаил взят декабря 11-го 1790». Орденом св. Георгія нагородили З. Чепігу, орденом св. рівноапостольного князя Володимира - А. Головатого. Під Ізмаїлом російське військо з 31 тис. чол. втратило 1830 вбитими і 2433 пораненими, серед загиблих було 160 і серед поранених 345 козаків. Разом з тим у війні на боці Османської імперії воювало 5–7 тис. козаків Задунайської Січі.
Війна завершилася підписанням Ясського мирного договору 1791.
1792 — 1815 // Антифранцузькі коаліції та їх війни
Коаліційні війни складалися із семи воєн, які вели різні військово-політичні союзи Великих європейських держав проти Революційної Франції між 1792 та 1815 роками. Спочатку дії велись проти нещодавно оголошеної Французької республіки, а з 1799 - проти першого консула, а пізніше імператора - Наполеона Бонапарта.
Коаліційні війни включають наступні події:
Війна першої коаліції (квітень 1792 ― жовтень 1797).
Війна другої коаліції (1798 ― 1802).
Війна третьої коаліції (1803 ― 1806).
Війна четвертої коаліції (жовтень 1806 ― липень 1807).
Війна п'ятої коаліції (квітень ― жовтень 1809 р.).
Війна шостої коаліції (березень 1813 ― травень 1814).
Війна сьомої коаліції, також відома як Сто днів (березень ― липень 1815 р.).
Основними Європейськими державами, що створювали Антифранцузькі коаліції, були Велика Британія, Росія, Австрія та Пруссія. Хоча, за винятком Великої Британії, не всі з них брали участь в кожній коаліції.
До більш дрібних держав, які час від часу приєднувалися до коаліцій, відносяться Іспанія, Неаполь, П'ємонт-Сардинія, Голландська республіка, Османська імперія, Португалія, Швеція, Данія-Норвегія та різні німецькі й італійські держави.
Коаліції з першої по п'яту розпалися, коли одна або кілька сторін зазнали поразки з боку Франції й були змушені вийти з союзу. Іноді вони ставали союзниками Франції.
Шоста та сьома коаліції були розпущені після поразки Наполеона в 1814 й 1815 роках, і відбулось встановлення балансу сил між сторонами на Віденському конгресі.
1798 — 1802 // Війна другої коаліції
Війна другої коаліції була другою війною проти революційної Франції з боку більшості європейських монархій на чолі з Великою Британією, Австрією та Росією, включаючи Османську імперію, Португалію, Неаполь і різні німецькі монархії. Пруссія не приєдналась до цієї коаліції, а Іспанія підтримала Францію.
Метою було стримати експансію Французької республіки та відновити монархію у Франції. Їм не вдалося повалити революційний режим. Було укладено Люневільський договір 1801, згідно якого деякі австрійські володіння в межах Священної Римської імперії були скасовані, а французький контроль був поширений на лівий берег Рейну «з повним суверенітетом», проте Франція відмовилась від будь-яких претензій на території на схід від Рейну. Були встановлені спірні кордони в Італії.
Велика Британія та Франція підписали Ам'єнський мирний договір в березні 1802, в результаті чого в Європі настав період миру, який тривав 14 місяців. До травня 1803 Велика Британія та Франція знову були в стані війни, а в 1805 Велика Британія зібрала третю коаліцію, щоб відновити війну проти Франції.
1803 — 1805 // Війна третьої коаліції
Війна між третьою антифранцузькою коаліцією до якої входили Російська імперія, Австрійська імперія, Великобританія, Швеція та Неаполітанське королівство – з одного боку, та Францією, Іспанією, Баварією та Італією - з іншого.
Великобританія, порушуючи умови Амьенского миру, не тільки не очищала острів Мальту, а в березні 1803 зажадала від Наполеона поступки Мальти і очищення Нідерландів і Швейцарії від французьких військ; коли ж на це була негативна відповідь, Великобританія 16 травня 1803 оголосила Франції війну.
Після цього Наполеон почав планувати вторгнення до Англії. До літа 1805 180-тисячна армія Наполеона («Армія Берегів Океану») стояла на французькому узбережжі Ла-Манша, в Булоні, готуючись висадитися в Англії (Булонський табір). Цих сухопутних сил було цілком достатньо, але військового флоту для прикриття для прикриття десанту Наполеону не вистачало, тому тому потрібно було відтягнути британський флот подалі від Ла-Маншу.
11 квітня 1805 Росією та Великобританією було підписано Петербурзький союзний договір, що заклав основу Третьої коаліції, а 8 серпня до договору приєдналася Австрія. Однак усі спроби підключити до військових дій проти Наполеона Пруссію скінчилися невдачею.
На нараді у Відні, де брали участь найвище командування австрійської армії та посланник російського царя генерал-ад'ютант Вінцінгероде, було прийнято план війни з Францією. Для боротьби з Наполеоном передбачалося виставити величезні сили. Конвенція між Австрією та Росією визначала сили цих держав, призначені для походу: 250 тис. австрійців та 180 тис. росіян.
Одночасно план передбачав участь у війні на боці коаліції 100 тис. пруссаків, 16 тис. шведів, 16 тис. датчан, 35 тис. військ різних німецьких контингентів, 20 тис. неаполітанців та 5 тис. англійців. Усього 622 тис. осіб. Втім, ці сили були значною мірою гіпотетично, оскільки ні пруссаки, ні дрібні німецькі держави, ні датчани до коаліції ще не приєдналися. Тому в липневому плані йшлося про війська, які реально існували на цей момент.
Передбачалася дія за чотирма основними напрямками:
Німеччина. Тут мало зібратися 72 тис. росіян і шведів (а з гіпотетичними пруссаками - 132 тис.).
Південна Німеччина. 220 тис. росіян та австрійців.
Північна Італія. 100 тис. австрійців.
Південна Італія. 45 тис. росіян, англійців та неаполітанців.
Загальна чисельність союзної армії, таким чином, мала становити 437 тис. осіб. А з пруссаками - 497 тис. Понад те передбачалося, що протягом короткого часу австрійці посилять свою армію додатковими 100 тис. солдатів, як своїх власних військ, так і контингентами німецьких князів. Такий був план, намічений у Відні 16 липня 1805 і затверджений потім царем в Петербурзі
Підсумки війни:
26 грудня 1805 року Австрія уклала з Францією Пресбурзький мир, згідно з яким позбавлялася низки територій. Росія, незважаючи на важкі втрати, продовжила військові дії проти Наполеона у складі Четвертої антифранцузької коаліції, також організованої за активної участі Англії.
Континентальна частина Неаполітанського королівства, включаючи столицю — місто Неаполь, була завойована Наполеоном. На цій території була утворена держава-сателіт Франції з тією самою назвою. Острівна частина королівства, тобто Сицилія, зберегла незалежність, але активної участі у військових діях не брала.
1806 — 1807 // Війна четвертої коаліції
Війна між четвертою антифранцузькою коаліцією, до якої входили Російська імперія, Пруссія і Великобританія, проти наполеонівської Франції та її сателітів. Війна стала продовженням війни Третьої коаліції
Після нищівної поразки антифранцузької коаліції у Битві трьох імператорів, Наполеон за півроку перекроїв карту Центральної Європи до невпізнання. Відповідно до підписаного 26 грудня 1805 Пресбурзьким мирним договором імператор французів відібрав у Австрії такі володіння: Венецію, Істрію, Далмацію, Каттаро, Фріуль. Внаслідок таких значних територіальних змін Австрія втратила близько 17 % всього населення імперії.
Влітку 1806 15 князівств Південної та Центральної Німеччини були об'єднані Наполеоном в Рейнський союз, який де-факто знаходився під протекторатом Французької імперії. Це стало кінцем тисячолітнього існування Священної Римської імперії німецької нації. Користуючись результатами своїх перемог і пам'ятаючи спроби неаполітанських Бурбонів вийти з-під його контролю, Наполеон позбавив їхньої влади в Неаполі. Їхнє місце зайняв Жозеф Бонапарт, брат імператора.
Після поразки російсько-австрійських сил при Аустерліці змінила свою позицію Пруссія. Від представника Фрідріха Вільгельма III, барона Хаугвіца, Бонапарт зажадав укласти з Францією оборонно-наступальний союз. Король погодився на вимоги Імператора, і в грудні 1805 такий договір був підписаний. Як компенсацію Наполеон поступився Пруссії Ганновер - континентальне володіння короля Великобританії, зайняте французами.
На початку 1806 на континенті Наполеон мав противником лише Росію, хоча Олександр I все-таки відчував великі труднощі у цій боротьбі. Росія шукала миру з Наполеоном, щоб отримати довгоочікуваний перепочинок.
Російські війська були остаточно розбиті французами у битві під Фрідландом 14 червня 1807, а через три дні Росія попросила про перемир'я.
За Тільзитським договором у липні 1807 Франція заключила мир з Росією, яка погодилася приєднатися до Континентальної системи. Однак договір був особливо суворий у відношенні Пруссії, оскільки Наполеон зажадав більшу частину прусської території повдоль нижнього Рейну на захід від Ельби і території колишньої Речі Посполитої. Відповідно, ці придбання були включені до складу нового Вестфальського королівства, очолюваного його братом Жеромом Бонапартом. Він також створив Варшавське герцогство – польську державу-клієнта, якою керував його новий союзник – король Саксонії. Наприкінці війни Наполеон став господарем майже всієї західної та центральної континентальної Європи, за винятком Іспанії, Португалії, Австрії та кількох інших невеликих держав.
1806 — 1812 // Війна між Російською імперією та Османською імперією
Приводом до війни стала відставка турецьким султаном Селімом III у серпні 1806 господарів Молдови - Олександра Морузі (1802–06) - і Валахії - Костянтина Іпсіланті (1802–06) - без погодження з Росією, як це передбачалося попередніми російсько-турецькими угодами, та порушення Портою договору 1805 щодо порядку проходу російських суден через протоки.
У листопаді–грудні 1806 в придунайські князівства увійшло російське військо чисельністю до 40 тис. під командуванням генерала від кавалерії І. Міхельсона, а 30 (18) грудня 1806 Туреччина оголосила війну Росії.
У лютому 1807 російська ескадра віце-адмірала Д. Сенявіна, що перебувала поблизу о-ва Корфу (нині о-в Кіркіра, Греція), почала бойові дії, а з настанням весни вони розгорнулися на Дунаї і на Кавказі. Російські війська, до складу яких входило Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо, захопили Хотин, Бендери, Акерман, Бухарест та оточили Ізмаїл.
Тим часом віце-адмірал Д. Сенявін у червні 1807 розбив турецький флот в Афонській битві. Сербські повстанці на поч. 1807 захопили Белград (нині столиця Сербії), а в липні 1807 Сербія перейшла під протекторат Росії.
У Закавказзі генерал-аншеф І. Гудович у червні 1807 розгромив військо Юсуфа-паші, а чорноморська ескадра контр-адмірала С. Пустошкіна оволоділа Анапою (нині місто Краснодарського краю, РФ). Підписання Тільзитського миру 1807 між Францією та Росією, втрата Туреччиною надії на допомогу з боку французького імп. Наполеона І Бонапарта змусили її укласти в серпні 1807 перемир'я з Росією строком до березня 1809.
У березні 1809 до Санкт-Петербурга прибув султанський фірман з оголошенням війни. Весною 80-тис. російська армія під командуванням генерал-фельдмаршала кн. О. Прозоровського (із вересня 1809 - генерала від інфантерії кн. П. Багратіона) почала бойові дії. У ході літньої кампанії вона взяла турецькі фортеці та міста Гірсов, Ісакча, Тулча, Бабадаг, Мачин, Ізмаїл, Браїлів та обложила Силістрію. У Закавказзі російські війська 1809 захопили фортецю Поті (Грузія), а десант з чорноморської ескадри - Анапу.
У лютому 1810 головнокомандувачем Дунайською армією був призначений генерал-лейтенант М. Каменський. У травні 1810 російська армія переправилась через Дунай і захопила Туртукай (нині м. Тутракан), Пазарджік (нині м. Добрич), Силістрію, Разград (нині міста Болгарії), а в червні взяли в облогу Шумлу (нині м. Шумен, Болгарія). Штурм Рущука (нині м. Русе, Болгарія) в липні 1810 закінчився невдачею. У серпні турки були розбиті поблизу Батіна, після чого російські загони зайняли Сістов (нині м. Свіштов), Белу, Тирнов (нині м. Велико-Тирново, Болгарія) і Орсову (нині м. Оршова, Румунія). У вересні 1810 капітулювали Рущук і Джурджа (нині м. Джорджу, Румунія).
На поч. 1811, у зв'язку із загостренням франко-російських відносин, частина військ Дунайської армії була переведена на західний кордон.
Призначений у березні 1811 головнокомандувачем генерал від інфантерії М. Кутузов зосередив війська на головних напрямках. У червні 60-тис. армія Ахмет-паші почала наступ на Рущук, але М. Кутузов, маючи всього 15 тис. війська, відбив атаку та відвів свої війська за Дунай. Та вже у серпні Дунай перейшла 36-тис. турецька армія і закріпилася на лівому березі. На початку жовтня загін генерал-лейтенанта Є.Маркова (7,5 тис. вояків і 38 гармат), переправившись на правий берег Дунаю, несподівано атакував турецьке військо і розгромив його. Головні турецькі сили, що перебували на лівому березі, опинилися в оточенні в районі Слобозії (тепер с-ще в Румунії) і капітулювали 5 грудня (23 листопада) 1811.
У жовтні 1811 розпочалися мирні переговори, що завершилися підписанням 28 (16) травня Бухарестського мирного договору 1812, який затвердив приєднання Бессарабії до Росії та перенесення кордону з Дністра на Прут до його впадіння в Дунай.
1812 // Французько-російська війна
У російській історіографії — Вітчизняна війна 1812 року (рос. Отечественная война 1812 года), у французькій історіографії — Російська кампанія 1812 року (фр. Campagne de Russie 1812).
Передумови війни
Після розгрому російських військ у битві під Фрідландом у червні 1807 російський імператор Олександр І уклав з Наполеоном I (Бонапартом) Тільзитський мир, за яким зобов'язався приєднатися до континентальної блокади Англії. За угодою з Наполеоном Росія в 1808 відібрала у Швеції Фінляндію і зробила ряд інших територіальних займань.
Однак в наступні роки франко-російські відносини почали погіршуватись. У 1808—1809 Франція прийшла на допомогу Росії у війні зі Швецією, завдяки чому та приєднала до своїх володінь Фінляндію. Проте у війні Франції з Австрією в 1809 Олександр І не надав Наполеону жодної допомоги.
Для закріплення мирних стосунків між Францією і Росією Наполеон вирішив вступити в шлюб з однією з сестер Олексадра I…
У 1808 на ерфуртській зустрічі правителів імператору Олександру І від імені Наполеона Бонапарта було зроблено пропозицію про шлюб Наполеона з сестрою Олександра І - великою княжною Катериною Павлівною, але цю пропозицію Олександр відхилив. У 1810 Олександр І також відмовив Наполеону, який просив руки іншої його сестри, 14-річної великої княжни Анни Павлівни (згодом королеви Нідерландів).
У тому ж році Наполеон одружився з Марією-Луїзою Австрійською, дочкою імператора Австрії Франца II, зміцнивши собі таким чином тил і створивши в Європі точку опори. Це було розцінено російським імператором як образа і посилення франко-австрійського союзу.
У 1810 Росія починає відмовлятися від континентальної блокади Великої Британії, посилаючись на те, що виникли економічні проблеми: припинення торгівлі лісом та іншими товарами для будівництва кораблів і скорочення експорту хліба загрожувало девальвацією рубля й викликало неабияке невдоволення купецтва. Олександр запровадив вільну торгівлю з нейтральними країнами, що дозволило Росії торгувати з Англією через посередників, і підвищив митні ставки, головним чином на французькі товари, що викликало обурення французького уряду. У середині того ж року виникли франко-російські тертя щодо Балкан, де французькі агенти проводили роботу серед сербів проти росіян та їх інтересів в Туреччині і Середземномор'ї.
11 лютого 1811 Наполеон формально анексував Голландію (після зречення його брата Луї) та ганзейські міста. Під анексію підпали і землі родича Олександра І герцога Ольденбурзького, чим російський імператор був дуже ображений. В травні того ж року правляча франкофільська партія Швеції неочікувано запропонувала шведський трон французькому маршалу Жану-Батісту Бернадоту, сподіваючись отримати послаблення торгівельних обмежень, які вели країну до кризи, і гарантії проти територіальних домагань Росії. Хоча Наполеон, недолюблюючи Бернадота, спочатку і зустрів цю пропозицію неохоче, він зрештою погодився, а Олександр І сприйняв це за доказ того, що Наполеон нібито оточує Росію ворогами.
Каменем розбрату між Росією та Францією стало і «польське питання». Із захоплених на західному кордоні Російської імперії земель Наполеон створив Герцогство Варшавське, де діяла конституція, яка звільнила селян від кріпацтва. Це становило загрозу для Російської імперії, і Олександр І підписав таємний договір із Королівством Пруссія про спільний напад на Герцогство Варшавське. У відповідь на це Наполеон ввів до польських земель свої війська. Російський імператор нібито не хотів війни і бажав мирним шляхом вирішувати проблеми, але його дії говорили про зворотне: в країні розпочалася мобілізація, після чого до кордонів Варшавського герцогства були стягнуті значні армійські сили.
24 лютого 1812 Наполеон уклав союзний договір з Пруссією, яка повинна була виставити проти Російської імперії 20 тисяч солдатів, а також забезпечити матеріально-технічне постачання французької армії. Наполеон також уклав 14 березня того ж року військовий союз з Австрією, за яким австрійці зобов'язалися виставити 30 тисяч солдатів проти Росії
Росія готувалася до війни і також дипломатично готувала тили. В результаті таємних переговорів навесні 1812 австрійці дали зрозуміти, що їхня армія не піде далеко від австро-російського кордону і взагалі не буде старатися на благо Наполеона. У квітні того ж року з боку Швеції колишній наполеонівський маршал Бернадот (майбутній король Швеції Карл XIV), обраний наслідним принцом у 1810 і який фактично очолював шведську аристократію, дав запевнення у своїй дружній позиції відносно Росії і уклав союзний договір. 28 травня 1812 російському послові Кутузову вдалося укласти вигідний мир із Туреччиною, закінчивши п'ятирічну війну за Молдавію. На півдні Росії вивільнилася Дунайська армія адмірала Чичагова як заслін від Австрії, вимушеної бути в союзі з Наполеоном.
19 травня 1812 Наполеон виїхав до Дрездена, де провів огляд васальних монархів Європи. З Дрездена імператор відправився до Великої армії на річку Німан, що розділяла Пруссію та Росію. 22 червня Наполеон написав відозву до військ, в якій звинуватив Росію у порушенні Тільзітської угоди і назвав вторгнення другою польською війною. Гасло визволення Польщі залучило до складу Великої армії багато поляків, які виступили на боці Наполеона. Одночасно з цим у Петербурзі французький посол Лорістон вручив керівнику МЗС Росії О. М. Салтикову дипломатичну ноту, у якій повідомив, що складає з себе повноваження посла, позаяк прохання російського посла у Франції князя О. Б. Куракіна про видачу йому паспорта для виїзду у Росію (відбулось ще 27 квітня) фактично є розривом відносин, і тому імператор вважає себе у стані війни з Росією
Треба зауважити, що в багатьох старих російських джерелах, наприклад у енциклопедії Брокгауза і Єфрона, розповсюджене твердження, нібито Наполеон вторгся на територію Росії без жодного оголошення війни, проте сучасні російські історики визнають, що оголошення війни все ж було!
Зі стратегічного плану французького командування, війна мала закінчитися швидкою перемогою за допомогою рішучого розгрому російської армії у генеральній битві. Наполеон бажав провести обмежену кампанію у 1812 році.
У бесіді з французьким послом у Варшаві Прадтом він говорив: «Я йду в Москву і за один або два бої все закінчу». Відомо й інше висловлювання Наполеона: «Якщо я візьму Київ, я візьму Росію за ноги; якщо я опаную Петербургом, я візьму її за голову; зайнявши Москву, я вдарю її в серце».
Імператор Олександр І сказав послу Франції в Росії Арману Коленкурові у приватній розмові у травні 1811 року: «Якщо імператор Наполеон почне проти мене війну, то можливо і навіть ймовірно, що він нас поб'є, якщо ми приймемо бій, але це ще не дасть йому миру. Іспанці неодноразово були побиті, але вони не були ані переможені, ані підкорені. А між тим вони не так далеко від Парижа, як ми: у них немає ні нашого клімату, ні наших ресурсів. Ми не підемо на ризик. За нас — неосяжний простір, і ми збережемо добре організовану армію. [...] Якщо жереб зброї вирішить справу проти мене, то я швидше відступлю на Камчатку, ніж поступлюся своїми губерніями і підпишу у своїй столиці договори, які є тільки перепочинком. Француз хоробрий, але довгі поневіряння та поганий клімат стомлюють і бентежать його. За нас будуть воювати наш клімат і наша зима».
***
У ніч на 12 (24) червня 1812 року армія Наполеона Бонапарта почала військову кампанію на західних кордонах Російської імперії.
19 жовтня французька армія (110 тисяч) з величезним обозом стала покидати Москву
14 грудня в Ковно залишки Великої Армії чисельністю 1600 осіб переправилися через річку Німан у Варшавське герцогство, а потім до Пруссії. Пізніше до них приєдналися залишки військ з інших напрямків. Франко-російська війна 1812 року завершилася практично повним знищенням Великої Армії.
***
У січні 1813 року почався «Закордонний похід російської армії» — бойові дії перемістилися на територію Німеччини і Франції. У жовтні 1813 року Наполеон був розгромлений в битві під Лейпцігом, а в квітні 1814 року зрікся трону Франції.
З монографії історика Євгенія Понасенкова "Перша наукова історія війни 1812 року" (стор. 252-253):
«Сьогодні серед учених вважається вже доведеним, що неможливо говорити про якісь «загарбницькі» плани з боку Наполеона в 1812 році. Навпаки: дослідникам очевидно, що до союзу з Росією консул Бонапарт, а потім і імператор Наполеон, мав принципову і пристрасну прихильність». Згадаймо його відому тезу, що «Франція може мати союзницею тільки Росію».
Згадаймо і повернення першим консулом полонених російських солдатів, екіпірованих за рахунок Франції. І. Руа згадував: «Бонапарт був навіть дещо великодушний, що не тільки заново обмундирував усіх російських полонених, але й забезпечив їх достатньою сумою грошей для покриття всіх витрат на зворотну подорож до Росії. Павло I, сильно зворушений цим вчинком, став, як відомо, другом та шанувальником першого консула; він відмовився незабаром від союзу з Англією, щоб потім кинутися в обійми політичного альянсу з Францією, що й підготувало, без сумніву, ту трагічну катастрофу, яка коштувала життя цьому монарху».
А чого варте те, що після Аустерліца випущені з оточення жалюгідні залишки російської армії?
Зауважу, що Наполеон до останнього моменту хотів змиритися і з Британією. Про це практично не пишуть радянські та російські автори, але 17 квітня 1812 р. він вкотре запропонував принцу-регенту проекту мирної угоди. Проте ще давні знали: Si vis pacem para bellum (хочеш миру - готуйся до війни - лат.). Ні Англія, ні Росія миру не хотіли».
Із рецензії провідного наукового співробітника Інституту російської історії РАН, члена бюро Наукової Ради РАН «Історія міжнародних відносин та зовнішньої політики Росії», Колоднікової Людмили Павлівни, про монографію вченого-історика Євгена Понасенкова «Перша наукова історія війни 1812 року»:
"Особливо хочеться сказати про важливість нової книги Є.Н. Понасенкова – про його капітальну працю «Перша наукова історія війни 1812 року» (М., АСТ, 2018, 864 с.), у якій головні концептуальні ідеї історика знайшли новий розвиток. Ця робота, певною мірою, немає аналогів, з погляду охоплення тем і підтем, які досліджує даний учений. Події епохи 1812 року досліджуються та описуються у всій своїй повноті: економіка, політика, дипломатія, військові дії, культурне значення, історіографія ін. <…>
Найважливішим нововведенням, яке вніс до історіографії Є.М. Понасенков, стала цілком несподівана теза у тому, що імператор Олександр I вже від початку свого правління (з 1801-1802 рр.) задумав війну проти Наполеона. Такого висновку автор дійшов, проаналізувавши документи того історичного періоду. Про це їм було докладно повідомлено на представницькому міжнародному колоквіумі 2002 р., організованого Державним історичним музеєм спільно з Музеєм Армії та Фондом Наполеона (Франція). Цей виступ також мав великий резонанс. Якщо раніше знаходилися окремі автори (частіше в популярній літературі), хто вважав Олександра I амбітним і дорікали (щоправда, не зводячи це в ранг концепції) в тому, що він не був лише жертвою підступності Наполеона в 1812 році, то тепер з'явився вчений, який висунув ідею про те, що весь конфлікт був «зрежисований» царем від початку його правління».
1813 — 1814 // Війна шостої коаліції
У війні шостої коаліції (березень 1813 ― травень 1814), іноді відомої в Німеччині як «Визвольна війна», коаліція з Австрії, Пруссії, Росії, Великої Британії, Португалії, Швеції, Іспанії та ряду німецьких держав завдала поразки Франції і відправила Наполеона у вигнання на Ельбу.
(Після катастрофічного вторгнення Франції в Росію в 1812 році, в якому вони були змушені підтримати Францію, Пруссія і Австрія приєдналися до Росії, Великої Британії, Швеції, Португалії та повстанців Іспанії, які вже перебували в стані війни з Францією).
В ході війни шостої коаліції відбулися великі битви під Лютценом, Бауценом та Дрезденом. Ще більша битва під Лейпцигом (також відома як «Битва народів») стала найбільшим боєм в історії Європи до Першої світової війни. В кінцевому рахунку, невдачі Наполеона в Португалії, Іспанії та Росії виявилися насінням його поразки. Реорганізувавши свої армії, союзники витіснили Наполеона з Німеччини в 1813 році і вторглися до Франції в 1814 році. Союзники розгромили французьку армію, зайняли Париж і змусили Наполеона зректися престолу і вирушити у вигнання. Французька монархія була відроджена союзниками, які передали владу спадкоємцеві династії Бурбонів в рамках Реставрації Бурбонів.
1815 // Війна сьомої коаліції
1 березня 1815 Наполеон разом з близько 1 000 солдатів старої гвардії, які були залишені йому у засланні як почесна варта, висадився на півдні Франції. З цим військом він вирушив на Париж. Уряд Франції висилав проти нього війська, але вони переходили на бік Наполеона. 13 березня Наполеон видав декрет про відновлення Імперії.
Стоденна війна ознаменувала період між поверненням Наполеона з вигнання в Париж і другою реставрацією короля Людовика XVIII. Період війни становив 110 днів. Війна сьомої коаліції включає кампанію Ватерлоо, Неаполітанську війну, а також ряд інших дрібних кампаній.
Наполеон повернувся в той час, коли засідав Віденський конгрес. 13 березня, за сім днів до прибуття Наполеона в Париж, влада на конгресі оголосила його поза законом, а 25 березня Австрія, Пруссія, Росія та Велика Британія ― чотири великі держави і ключові члени сьомої коаліції ― зобов'язалися вивести на поле бою по 150 000 чоловік, щоб покласти край його правлінню. Це поклало початок останньому конфлікту в Наполеонівських війнах, поразці Наполеона в битві при Ватерлоо, другій реставрації французького королівства і постійним посиланням Наполеона на далекий острів Святої Єлени, де він помер в травні 1821 року.
Оцінка французько-російської війни 1812 року в сучасній історіографії
З монографії «Перша наукова історія війни 1812 року»:
«Вдумайтеся: до 1839 року, коли був виданий царський офіціоз, протягом 27 років (!) війну 1812 року ніхто не називав «Вітчизняною» (в сенсі ідейного значення). Тобто для учасників і сучасників вона такої точно не була: вони чудово знали і пам'ятали, що паралельно з військовими діями проти армії Наполеона (а цей конфлікт розв'язали самі росіяни) в Росії відбувалася справжня громадянська війна - перш за все, селянська. Всі стани були роз'єднані, ніхто не хотів «згуртуватися навколо трону» (цю байку вигадали пізніше), в Петербурзі визрівав палацовий переворот, селяни вбивали поміщиків, поміщики боягузливо кидали свої маєтки, городяни не хотіли захищати свої міста (вірніше, попелища - адже населені пункти знищувалися за розпорядженням російського командування). Селяни та козаки грабували міста єдиновірців, солдати мародерствували і навіть спустошували православні церкви. [стор.16]
«Колобораціоністів в 1812 році виявилося безліч у всіх станах і професіях. І, звичайно, не обійшлося без попів: Святіший синод був змушений констатувати, наприклад, що «дві третини духовенства по могилівській єпархії сприйняли присягу на вірність ворогові». Православний архієпископ Вітебський і Могилівський Варлаам (Григорій Степанович Шишацький: 1750-1820) 14 липня 1812 року в кафедральному соборі склав присягу на вірність Наполеону, наказав всієї єпархії зробити те саме (вони послухалися) і називати «надалі... в подяких молебнях замість Олександра французького імператора та італійського короля великого Наполеона». Православні священики Смоленська зустрічали Наполеона зі всілякими знаками покірності; у Мінську єпископ відслужив урочисту обідню, у Поділлі та на Волині церковники роздали парафіянам листки з текстом «Отче наш», де замість імені бога вставлено ім'я імператора французів». [стор. 372]
«Російські генерали примудрилися програти Наполеону всі битви: і саме тому жоден (!) російський генерал-учасник війни не написав книгу з її історії!
Повторюю: разюче, але про це не замислювалися мої попередники - всі сотні російських генералів і полковників (учасників подій 1812 р.) безглуздо висіли портретами у Військовій галереї Зимового палацу, але жоден з них не написав книгу, присвячену війні 1812 року (тільки М.Б. Барклай де Толлі, якого «зацькували» за втечу армії від кордонів, був змушений відписатися виправдувальною брошурою виключно про свою поведінку в перші тижні кампанії)!
Адже це приголомшливо цікаво: ні сам цар не віддавав відповідного розпорядження, ні такий відомий ідеолог, як О.С. Шишков (1754-1841), чи фаворит-розпорядник Росією А.А. Аракчеєв (1769-1834) - ніхто не написав книгу, припустимо, під назвою «Вітчизняна війна». Дана назва, під якою ми знаємо про ті події, була спущена зверху лише пізніше. Ніхто з перелічених та інших навіть не замовив якомусь історику, письменнику чи просто секретареві скласти згадану працю! Чому? Відповідь проста: правда була настільки безстороння і ганебна, говорила про злочини такої кількості російських чиновників і військових, відкривала такі ідейні виразки, що її небезпечно було торкатися.» [стор.16]
«Зверніть увагу: жодна європейська країна, яка воювала проти Наполеона, не посміла назвати ці війни антифранцузькою коаліцією «Вітчизняними», хоча геніальний полководець проходив їх вздовж і впоперек (а не дуже локально, як у величезній Росії). І жоден європейський уряд чи армійське начальство не знищувало власні міста та села, не губило власний народ. Тільки в Росії влада влаштувала подібне пекло - і посміли все це озаглавити «Вітчизняною» війною, а потім постійно святкувати річниці і прославляти себе на гроші все того ж обдуреного народу.» [стор.367]
1828 — 1829 // Війна Російської імперії з Османською імперією
Приводом до війни стало закриття Туреччиною після Наваринської битви (жовтень 1827) в порушення Акерманської конвенції 1826 протоки Босфор, оголошення себе вільною від домовленостей із Росією та видалення російських підданих зі своїх володінь.
26 (14) квітня 1828 Росія оголосила війну Туреччині. На Дунай була спрямована 95-тис. армія генерал-фельдмаршала П. Вітгенштейна, якій протистояла 150-тис. армія Хусейн-паші. На Кавказі 25-тис. окремому корпусу генерала від інфантерії І. Паскевича протистояло 50-тис. турецьке військо.
У квітні–травні 1828 російські війська зайняли Дунайські князівства, а 8 червня (27 травня) в присутності імп. Миколи І, при допомозі задунайських козаків, які перейшли на бік Росії, почалася переправа човнами на правий берег Дунаю. Наприкінці травня російські війська захопили фортецю Ісакча, облягли Гірсов (нині м. Гиршова), Тульчу, Кюстенджі, Мачин та Браїлів. Останні дві фортеці здалися на початку червня 1828, а наприкінці червня 1828 був зайнятий Базарджик. Головні сили безуспішно облягали Шумлу (нині м. Шумен, Болгарія), а потім зосередили свої зусилля проти Варни, яка здалася 11 жовтня (29 вересня) 1828. На Кавказі російські війська захопили фортеці Анапу, Карс (нині місто в Туреччині), Ахалкалакі, Ахалцих, Ацхур (Грузія), Ардаган (нині місто Ардахан в Туреччині), Поті (Грузія) та Баязет (нині м. Догубаязит, Туреччина).
Упродовж зими 1828/29 рр. війська з обох боків ретельно готувалися до наступних бойових дій. У 1829 генерал-фельдмаршал П. Вітгенштейн був замінений генералом від інфантерії І. Дибичем, а Хусейн-паша - Решидпашою. На початку травня 1829 росіяни почали облогу Силістрії. Наприкінці травня 1829 ескадри адмірала О. Грейга і віце-адмірала Л. Гейдена блокували протоки й перервали будь-який підвіз морем до Стамбула.
11 червня (30 травня) 1829 І. Дибич розбив 40-тис. армію Решид-паші поблизу Кулевчі (Болгарія). 30 (18) червня 1829 капітулювала Силістрія, і на початку липня 1829 35-тис. російська армія перейшла Балкани, оволоділа фортецями Місеврія (нині м. Несебир), Ахіоло та портом Бургас.
Наприкінці липня 1829 І. Дибич атакував зосереджений біля Слівно 20-тис. турецький корпус, розбив його і перервав сполучення Шумли з Адріанополем. 19 (7) серпня 1829 російські війська раптово підійшли до Адріанополя, що деморалізувало турецький гарнізон, який наступного дня здався. На Кавказі російські війська 9 липня (27 червня) 1829 оволоділи Ерзурумом і підійшли до Трапезунда (нині м. Трабзон, Туреччина).
Захоплення Адріанополя, Ерзурума, вихід російської армії на підступи до Стамбула, блокування проток змусили султана Махмуда ІІ укласти 14 (2) вересня Адріанопольський мирний договір 1829, за яким до Росії відійшли території на Кавказі, а також дельта Дунаю; Греція отримала незалежність, а Сербія, Молдова та Валахія – автономію.
1853 — 1856 // Кримська війна
Черговий російсько-турецький конфлікт став визрівати у 1852 внаслідок суперечок між православним і католицьким духовенством за володіння святими церквами та місцями в Палестині. Під тиском імператора Наполеона III турецький уряд передав ключі від храму Різдва Христового у Віфлеємі (нині місто в Палестинській Автономії) католицькому духовенству.
У лютому 1853 російський імператор Микола І відрядив до Стамбула морського міністра князя Олександра Меншикова. Той зажадав від султана Абдул-Меджида згоди на протекторат Російської імперії над 12 млн православних жителів його імперії (посилаючись на Кючук-Кайнарджійський мирний договір, хоча той передбачав тільки право Петербурга на захист і заступництво) та право доступу православних до Святої Землі. Султан задовольнив лише одну вимогу, видавши фірман, яким офіційно гарантував непорушність прав православних на Святій Землі,
У травні 1853 турецький уряд відкинув цю вимогу, після чого Росія розірвала дипломатичні відносини з Туреччиною, а потім окупувала залежні від султана Дунайські князівства (Молдавію і Волощину). 9 жовтня (27 вересня) Туреччина в ультимативній формі запропонувала вивести рос. війська з князівств, після чого 16 (4) жовтня 1853 оголосила Росії війну.
Військові дії почалися атаками турецьких військ у гирлі Дунаю і на кавказькому кордоні. Проте на Дунаї дії 150-тис. армії Омер-паші виявилися невдалими. Спроба прориву в Тифліс (нині м. Тбілісі, столиця Грузії) через Боржомську ущелину теж зазнала невдачі. Турки відступили, після чого зима перервала воєнні дії в гірській місцевості.
30 (18) листопада 1853 російський флот під командуванням віце-адмірала П. Нахімова знищив у Синопській бухті (на пн. узбережжі Туреччини) весь турецький флот. Російські війська на Дунаї зосередилися в Пн. Добруджі, щоб завдати вирішального удару. Події розвивалися за звичайним для рос.-турец. війн сценарієм, і не було сумнівів у тому, що 1854 війна закінчиться поразкою султанських військ.
Щоб попередити вкрай небажаний для Заходу розвиток подій у рос.-турец. протистоянні, англо-французький флот 4 січня 1854 р. (23 груд. 1853) увійшов у Чорне море.
Дипломатичні переговори не дали результатів, і 21 (9) лютого 1854 р. Росія оголосила війну Великій Британії і Франції.
Вступаючи у війну з Великою Британією і Францією, імператор Микола I сподівався на допомогу прусського і австрійського монархів, яких він врятував під час революції 1848–49. Однак ці сподівання виявилися марними: цар дізнався, що почалися переговори про створення широкої антиросійської коаліції між Великою Британією, Францією, Австрією, Пруссією та Швецією.
Згодом до коаліції приєдналося Сардинське королівство. Російська імперія опинилася в повній політичній ізоляції.
14 (2) вересня 1854 флот союзників почав висадку десанту в районі Євпаторії. 62-тис. армія під командуванням маршала А.-Ж. де Сент-Арно і фельдмаршала Ф.-Дж.Раглана зустрілася з 33-тис. армією адмірала кн. О. Меншикова на р. Альма 20 (8) вересня і завдала їй поразки. Кн. О. Меншиков відступив на сх. до Бахчисарая і залишив напризволяще головну базу російського Чорноморського флоту Севастополь. Контр.-адмірал В. Істомін, віце-адмірали В. Корнілов, П. Нахімов і військ. інженер Е. Тотлебен організували оборону місцевими силами, переважно особовим складом Чорноморського флоту. Оборона Севастополя тривала 349 днів. Кожна спроба російських військ у Криму полегшити долю севастопольців зазнавала невдачі: у листопаді 1854 р. вони програли битву на Інкерманських висотах. 5 лютого 1855 російський десант, підсилений грецькими добровольцями, в черговий раз атакував союзників. Але наступ на Євпаторію, яку захищав турецький корпус, захлинувся, після чого в Миколи І не залишалося жодної надії на злам у війні.
Існує версія: аби уникнути ганьби від поразки, амбітний російський імператор 18 лютого 1855 року наказав особистому лікарю Мандту принести отруту - і за кілька годин Миколи І не стало. Офіційно оголосили, ніби монарх помер від застуди. Того ж дня на російський трон сів 37-річний син Миколи І - Олександр ІІ.
Військові дії фактично припинилися наприкінці 1855. Правлячі кола Росії розуміли, що війна програна.
25 (13) лютого 1856 року в Парижі розпочався конгрес представників Росії, Франції, Великої Британії, Австрії, Туреччини і Сардинського королівства з метою опрацювання умов миру.
30 (18) березня був підписаний Паризький мирний договір.
***
(Далі буде)
«Співчуття». Скульптор: Jacopo Cardillo
Наші інтереси:
Знати правду про нашого історичного заклятого ворога.
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Це концентрований виклад і озвучення статті про принцип чотирьох стадій розвитку живих істот. З погляду Євангелія, звичайна людина не є вершиною людської еволюції. Це лише підготовчий етап переходу...
Росія: розпалювання війн як основний інстинкт імперії. Ч. I (1700 – 1856)
Категорія:
Світ:
Спецтема:
Історик не повинен бути ні державно ангажованим пропагандистом, ні дуже вразливим новелістом, він, швидше, патологоанатом від Минулого: нам важливо дізнатися факти та оцінити причини життя та смерті явищ.
02photo279.jpg
Зміст
Вступне слово від автора
Історія війн, які розпалювала і вела росія, а також війн, в яких росія брала участь, потребує написання десятків грубезних фоліантів, сторінок по 500, як мінімум, в кожному. І така титанічна праця під силу тільки колективу авторів та займе не один рік роботи.
Я ж обмежуся коротким конспективним оглядом історичного періоду 1700 – 2025 років, щоб показати агресивну сутність цієї країни: від Московії до сучасної путінської Росії – загарбника, серійної вбивці та системного мародера!
Стаття складається з наступних частин:
***
1700 — 1721 // Велика Північна війна
Велика Північна війна – війна Московії та коаліцій з Швецією і її союзниками за панування у Північній, Центральній та Східній Європі у 1700—1721 роках.
Спочатку коаліція була оформлена договором 1699 року між Московським царством і Данією. Початковими лідерами антишведського союзу були Петро I, Фредерік IV та Август II Фрідріх.
Фрідріх IV та Август II зазнали поразки від Швеції при Карлі XII і вимушені були вийти з союзу у 1700 та 1706 роках, відповідно, але знову приєдналися до нього 1709 року після поразки Карла XII у Полтавській битві.
Георг I та Ганноверське курфюрство приєдналися до коаліції у 1714 та у 1717 роках, відповідно, а Фрідріх-Вільгельм I та Королівство Пруссія приєдналися до неї у 1715 році.
Карл XII очолив шведську армію. До союзників Швеції входили Гольштейн-Готторпське герцогство, кілька польських магнатів при Станіславі I Лещинському (1704—1710) та Україна при гетьмані Івані Мазепі (1708—1710). Османська імперія тимчасово приймала сторону Карла XII і воювала проти Петра I.
Коли союз Данії-Норвегії, Саксонії та Московії вважав за можливе перемогти Швецію, якою на той час правив молодий Карл XII, цей союз оголосив війну Шведській імперії. Війна почалася з потрійної атаки на Гольштейн-Готторпське герцогство, шведську Лівонію та шведську Інгерманландію. Швеція відбила данські та російські напади на Травендал (серпень 1700) та Нарву (листопад 1700) відповідно, і в контратаці виштовхнула сили Августа II через Річ Посполиту до Саксонії, у результаті скинувши Августа ІІ з трону (вересень 1706) і змусивши його визнати поразку Альтранштедським договором (жовтень 1706). Договір також передбачав екстрадицію та страту Йоганна Рейнгольда фон Паткуля, архітектора альянсу.
Тим часом сили Петра I оговталися після поразки під Нарвою і зайняли позицію в балтійських провінціях Швеції, де закріпили доступ Росії до Балтійського моря, заснувавши 1703 року Санкт-Петербург.
Карл XII пройшов маршем із Саксонії до Росії аби протистояти Петру І, однак кампанія закінчилася 1709 року знищенням головної шведської армії у вирішальній Полтавській битві та втечею Карла XII до османського міста Бендери.
1711 року Османська імперія розгромила російсько-молдавську армію під час Прутського походу, однак підписаний пізніше мирний договір врешті-решт не мав великих наслідків для позиції Росії.
Після поразки під Полтавою, антишведська коаліція ожила, і згодом до неї приєдналися Ганновер та Пруссія. Решта шведських сил були виведені із уражених чумою областей на південь та схід від Балтійського моря, кінцевим результатом чого стало падіння Риги у 1710 році.
Члени коаліції розділили більшість шведських домініонів між собою, знищивши шведський dominium maris baltici. У західну Швецію вторглось обєднане Дансько-Норвезьке королівство, а зі сходу - Росія, яка окупувала Фінляндію у 1714 році.
Швеція перемогла данських нападників у битві при Хельсінгборзі (1710). Карл XII відкрив норвезький фронт, але був убитий у Фредрікстені в 1718 році.
Війна закінчилася поразкою Швеції, зробивши Росію новою домінуючою силою в Балтійському регіоні і новою великою силою в європейській політиці.
22 жовтня 1721 року – Російська імперія
Цар Петро І проголосив Московське царство «Російською імперією» («Российской империей»), а москвинів – «росіянами» («россиянами»).
В цей же день, на прохання Сенату Російської імперії, у зв'язку з перемогою у Північній війні, він офіційно прийняв титул Імператора.
1710 — 1711 // Війна Московії з Османською імперією
Після розгрому шведського війська під Полтавою цар Петро І планував поширити свій вплив на Річ Посполиту, а далі розпочати війну з Османською імперією. Як недружні дії розцінювала Росія прийняття турецькою стороною під свій захист залишків шведського та українського військ на чолі з Карлом XII та І. Мазепою.
22 лютого 1711 був оприлюднений царський маніфест про початок війни з Османською імперією. У квітні 1711 у Слуцьку (нині місто Мінської обл., Білорусь) було складено план майбутньої кампанії, згідно з яким російське військо мало досягти Дунаю, щоб з'єднатися з валашським та молдовським господарями. Цар розраховував і на підтримку інших християн, які перебували в європейських володіннях султана.
29 червня 1711 турецькі сили вирушили лівим берегом Пруту. 7 липня 1711 почали переправу через Прут, а 9 липня перейшли в атаку і оточили російську армію. У воєнних діях на Пруті разом із турецьким військом були козаки П. Орлика. А гетьманські війська на чолі з І. Скоропадським спільно із росіянами діяли в напрямку Криму. 10 липня росіяни висунули туркам пропозиції щодо відновлення миру. В результаті переговорів 12 липня був укладений Прутський трактат 1711. За його умовами росіяни мусили передати туркам Азов, зруйнувати Таганрог і Кам'яний Затон, дати можливість Карлу XII без перешкод дістатися до Швеції, припинити втручання в польські справи, відмовитися від влади над українськими козаками та запорожцями.
1735 — 1739 //
Війна між Російською імперією, яка прагнула здобути вихід до Чорного моря, і Османською імперією, що намагалася зберегти свої позиції у Північному Причорномор'ї
Російська армія, до складу якої входили 39 тис. осіб, і зокрема українські козаки, рушила на Кримський ханат, поблизу р. Кінські Води (нині р. Кінська, прит. Дніпра) розгромила ногайські загони і наблизилася до Кам'яного Затону, але через несприятливі погодні умови припинила похід.
12 квітня 1736 Росія офіційно оголосила війну Туреччині, плануючи оволодіти Азовом і закріпитися в Криму.
Сформовані армії діяли у двох напрямках: Донська (командувач - генерал-фельдмаршал П. Лассі) здобула Азов; 58-тис. Дніпровська (команд. - генерал-фельдмаршал Б.-К. Мініх), до якої входили 12 730 лівобережних козаків, 2360 слобідських і 322 запорожці, здобула Перекоп, вступила на територію Криму, зайняла Гьозлеве (Козлов; нині м. Євпаторія), Бахчисарай, Ак-Мечеть (нині м. Сімферополь). Окремий корпус оволодів фортецею Кінбурн. На зиму Дніпровська армія повернулася в Україну, де було розквартировано 20 драгунських і 27 піхотних полків.
У 1737 Донська армія форсувала Сиваш і після невдалого походу на Карасубазар (нині м. Білогірськ) повернулася до берегів Дону і Сіверського Дінця. Того ж року Дніпровська армія штурмувала Очаків і 3 липня здобула фортецю. Залишений у ній гарнізон відбивав напади турків. У 1738 Донська армія діяла в Криму, Дніпровська - у Північному Причорномор'ї в напрямку Бендер, однак безуспішно. Російсько-українські гарнізони залишили Очаків і Кінбурн. Наступного року російська армія й українські полки здійснили перехід через буковинські ліси, 17 серпня 1739 виграли генеральну битву поблизу с. Ставучани (нині с. Ставчани Хотинського р-ну Чернів. обл.), зайняли Хотин, переправившись через р. Прут, і здобули 1 вересня Ясси.
У цей час союзник Росії - Австрія - зазнала низки поразок і уклала у вересні 1739 сепаратний мир із Туреччиною. Відтак Росія згорнула воєнні дії і уклала з Туреччиною Белградський мирний договір 1739.
1768 — 1774 //
Війна між Російською імперією та Османською імперією за Північне Причорномор'я, Приазов'я, Молдову, Волощину та Крим
На боці Росії у війні брали участь військові підрозділи з Гетьманщини (Лівобережної України) та Запорозької Січі. Початок війни був спричинений введенням російських військ у Правобережну Україну для придушення Коліївщини та Барської конфедерації 1768. У відповідь керівництво конфедератів уклало угоду з турками про підтримку.
25 вересня 1768 османи оголосили війну Росії.
31 жовтня 1768 президент Малоросійської колегії П. Румянцев наказав кошовому отаману Запорозької Січі П. Калнишевському «все войско свое устроить… в военный порядок тот час, чтобы готовы вы были к внезапному ополчению». У ході війни українці з Гетьманщини та Запорожжя складали значну частину 1-ї (80 тис. осіб) та 2-ї (35 тис. осіб) російських армій. Головним завданням козаків були форпостна служба та проведення розвідувально-диверсійних операцій. Під час бойових дій на Дунаї запорозька флотилія захопила десятки турецьких суден, велику кількість гармат, зброї, боєприпасів, знищила і захопила в полон тисячі турецьких вояків. У боях за Крим відзначилася запорозька піхота. У січні 1771 П. Калнишевський був нагороджений золотою медаллю з діамантами на андріївській стрічці. Також було нагороджено 16 старшин Запорозької Січі.
У війні широко використовувалися українські людські, матеріальні та фінансові ресурси. П. Румянцев із початком воєнних дій у Криму взяв із Малоросійського скарбу 100 тис. рублів асигнаціями на «татарські витрати». На початковому етапі війни канцелярія Малоросійського скарбу переслала до Головної провіантської канцелярії ще 95 337 руб. 52 коп. на потреби «шести драгунських полків, також Генералітету і польової аптеки, і глухівського гарнізонного полку». 12 червня 1770 Малоросійська колегія видала указ про надання 4 тис. руб. для потреб формування одного з підрозділів російського флоту. 22 березня 1772 імператриця Катерина II звеліла видати командувачу 2-ї армії генерал-аншефу кн. Ю. Долгорукову 100 тис. руб. з України. Також згідно з указом Урядового сенату українці були зобов'язані надавати необхідні кошти для транспортування артилерії до театру бойових дій.
У 1770 було розпочалося грандіозне будівництво Нової Дніпровської оборонної лінії, до якого масово було залучено українське населення. Упродовж 1768—72 рр. зусиллями військової експедиції Малоросійської колегії зібрано «для армій [1-ї та 2-ї] по 5 тисяч пар волів з належним числом погонщиків і 2 тисячі 500 фур. На потреби 2-ї армії додатково було придбано 1472 воли та 422 фури загальною вартістю 30 тис. руб. Для імперської артилерії українським коштом закупили в населення 1269 пар волів з возами вартістю 22 743 руб. 68 коп. У 1774 для придбання російськими офіцерами коней виділено 19 888 руб. 50 коп.
З українських селян також збиралися провіант, робоча худоба, шанцевий інвентар, десятками тисяч їх залучали до фортифікаційних робіт, перевезення в діючу армію провіанту і фуражу, переправи військ через водні перешкоди, заготовлення для діючої армії сухарів та сіна. Постійні побори змусили козацьку старшину Гетьманщини висунути вимогу до імперської влади «О заплате долгов малороссийскому народу».
Війна привела до зміни геополітичної та етнічної ситуації в Північному Причорномор'ї. Звідти були витіснені ногайці й татари, натомість відбувся приплив болгар, сербів, німців та представників інших етносів. У результаті міжнародного перегрупування сил більшість володінь Речі Посполитої в Правобережній Україні були поглинуті Російською імперією, зросла внутрішня криза в Османській імперії, знизилась обороноздатність Кримського ханату та Запорозької Січі, що привело до ліквідації останньої. Війна завершилася укладенням Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774.
1787 — 1791 //
Війна між Російською та Австрійською імперіями, з одного боку, і Османською імперією — із другого, за володіння територіями Північного Причорномор'я й Криму
Розпочалася 13 серпня 1787. у зв'язку з вимогою султана Абдул-Гаміда 1 (за підтримки Великої Британії, Франції та Пруссії) до імп. Катерини II повернути під його протекторат Кримський ханат та Грузію. До російської армії на чолі з генерал-фельдмаршалом кн. Г. Потьомкіним, генерал-аншефом О. Суворовим та генерал-майором М. Кутузовим входили підрозділи Катеринославського козацького війська, Війська вірних козаків та Бузького козацтва, що були сформовані з колишніх козаків Гетьманщини, Слобідської України та Запорозької Січі. Вони взяли участь у переможних битвах - під Кінбурном (1 жовтня 1787), при штурмі Очакова (27 липня 1788), біля Фокшан (І липня 1789), на р. Римник (11 вересня 1789), при взятті Хаджибея (14 вересня 1789) та Ізмаїла (11 січня 1790). Також українці відзначилися в штурмах таких міст-фортець, як Акерман, Бабадаг, Мачин (Мачине), Тульча, Ісакча та Бендери (Тягиня).
За взяття Очакова Війську вірних козаків присвоїли назву Чорноморського козацького війська. У Римницькій битві (1789) особливо відзначилися вояки Чернігівського та Стародубського карабінерних полків, які складалися з колишніх козаків Гетьманщини. Невдовзі 3 тис. українців (3 полки піхоти і 3 - кінноти) під командуванням отамана З.Чепіги разом із російськими військами захопили Хаджибей. Серед відзначених за відвагу при його штурмі, окрім отамана, були полковник С. Білий, хорунжий О. Височин, старшини П. Чайківський, І. Сербин, А. Білий та К. Табанець. Багато козаків брали участь у штурмі потужної фортеці Ізмаїл. У першій колоні російського війська їх налічувалося 2 тис. чол., у другій, центральній, колоні під керівництвом З. Чепіги - 1 тис., у третій - 1 тис. чол. В авангарді перебували ще 767 козаків. Разом із 1,5 тис. чорноморців, які атакували Ізмаїл з боку р. Дунай, козацькі підрозділи складали 6267 осіб.
500 козацьких старшин отримали золоті медальйони з написами «За отличную храбрость» та «Измаил взят декабря 11-го 1790». Орденом св. Георгія нагородили З. Чепігу, орденом св. рівноапостольного князя Володимира - А. Головатого. Під Ізмаїлом російське військо з 31 тис. чол. втратило 1830 вбитими і 2433 пораненими, серед загиблих було 160 і серед поранених 345 козаків. Разом з тим у війні на боці Османської імперії воювало 5–7 тис. козаків Задунайської Січі.
Війна завершилася підписанням Ясського мирного договору 1791.
1792 — 1815 // Антифранцузькі коаліції та їх війни
Коаліційні війни складалися із семи воєн, які вели різні військово-політичні союзи Великих європейських держав проти Революційної Франції між 1792 та 1815 роками. Спочатку дії велись проти нещодавно оголошеної Французької республіки, а з 1799 - проти першого консула, а пізніше імператора - Наполеона Бонапарта.
Коаліційні війни включають наступні події:
Основними Європейськими державами, що створювали Антифранцузькі коаліції, були Велика Британія, Росія, Австрія та Пруссія. Хоча, за винятком Великої Британії, не всі з них брали участь в кожній коаліції.
До більш дрібних держав, які час від часу приєднувалися до коаліцій, відносяться Іспанія, Неаполь, П'ємонт-Сардинія, Голландська республіка, Османська імперія, Португалія, Швеція, Данія-Норвегія та різні німецькі й італійські держави.
Коаліції з першої по п'яту розпалися, коли одна або кілька сторін зазнали поразки з боку Франції й були змушені вийти з союзу. Іноді вони ставали союзниками Франції.
Шоста та сьома коаліції були розпущені після поразки Наполеона в 1814 й 1815 роках, і відбулось встановлення балансу сил між сторонами на Віденському конгресі.
1798 — 1802 // Війна другої коаліції
Війна другої коаліції була другою війною проти революційної Франції з боку більшості європейських монархій на чолі з Великою Британією, Австрією та Росією, включаючи Османську імперію, Португалію, Неаполь і різні німецькі монархії. Пруссія не приєдналась до цієї коаліції, а Іспанія підтримала Францію.
Метою було стримати експансію Французької республіки та відновити монархію у Франції. Їм не вдалося повалити революційний режим. Було укладено Люневільський договір 1801, згідно якого деякі австрійські володіння в межах Священної Римської імперії були скасовані, а французький контроль був поширений на лівий берег Рейну «з повним суверенітетом», проте Франція відмовилась від будь-яких претензій на території на схід від Рейну. Були встановлені спірні кордони в Італії.
Велика Британія та Франція підписали Ам'єнський мирний договір в березні 1802, в результаті чого в Європі настав період миру, який тривав 14 місяців. До травня 1803 Велика Британія та Франція знову були в стані війни, а в 1805 Велика Британія зібрала третю коаліцію, щоб відновити війну проти Франції.
1803 — 1805 // Війна третьої коаліції
Війна між третьою антифранцузькою коаліцією до якої входили Російська імперія, Австрійська імперія, Великобританія, Швеція та Неаполітанське королівство – з одного боку, та Францією, Іспанією, Баварією та Італією - з іншого.
Великобританія, порушуючи умови Амьенского миру, не тільки не очищала острів Мальту, а в березні 1803 зажадала від Наполеона поступки Мальти і очищення Нідерландів і Швейцарії від французьких військ; коли ж на це була негативна відповідь, Великобританія 16 травня 1803 оголосила Франції війну.
Після цього Наполеон почав планувати вторгнення до Англії. До літа 1805 180-тисячна армія Наполеона («Армія Берегів Океану») стояла на французькому узбережжі Ла-Манша, в Булоні, готуючись висадитися в Англії (Булонський табір). Цих сухопутних сил було цілком достатньо, але військового флоту для прикриття для прикриття десанту Наполеону не вистачало, тому тому потрібно було відтягнути британський флот подалі від Ла-Маншу.
11 квітня 1805 Росією та Великобританією було підписано Петербурзький союзний договір, що заклав основу Третьої коаліції, а 8 серпня до договору приєдналася Австрія. Однак усі спроби підключити до військових дій проти Наполеона Пруссію скінчилися невдачею.
На нараді у Відні, де брали участь найвище командування австрійської армії та посланник російського царя генерал-ад'ютант Вінцінгероде, було прийнято план війни з Францією. Для боротьби з Наполеоном передбачалося виставити величезні сили. Конвенція між Австрією та Росією визначала сили цих держав, призначені для походу: 250 тис. австрійців та 180 тис. росіян.
Одночасно план передбачав участь у війні на боці коаліції 100 тис. пруссаків, 16 тис. шведів, 16 тис. датчан, 35 тис. військ різних німецьких контингентів, 20 тис. неаполітанців та 5 тис. англійців. Усього 622 тис. осіб. Втім, ці сили були значною мірою гіпотетично, оскільки ні пруссаки, ні дрібні німецькі держави, ні датчани до коаліції ще не приєдналися. Тому в липневому плані йшлося про війська, які реально існували на цей момент.
Передбачалася дія за чотирма основними напрямками:
Загальна чисельність союзної армії, таким чином, мала становити 437 тис. осіб. А з пруссаками - 497 тис. Понад те передбачалося, що протягом короткого часу австрійці посилять свою армію додатковими 100 тис. солдатів, як своїх власних військ, так і контингентами німецьких князів. Такий був план, намічений у Відні 16 липня 1805 і затверджений потім царем в Петербурзі
Підсумки війни:
26 грудня 1805 року Австрія уклала з Францією Пресбурзький мир, згідно з яким позбавлялася низки територій. Росія, незважаючи на важкі втрати, продовжила військові дії проти Наполеона у складі Четвертої антифранцузької коаліції, також організованої за активної участі Англії.
Континентальна частина Неаполітанського королівства, включаючи столицю — місто Неаполь, була завойована Наполеоном. На цій території була утворена держава-сателіт Франції з тією самою назвою. Острівна частина королівства, тобто Сицилія, зберегла незалежність, але активної участі у військових діях не брала.
1806 — 1807 // Війна четвертої коаліції
Війна між четвертою антифранцузькою коаліцією, до якої входили Російська імперія, Пруссія і Великобританія, проти наполеонівської Франції та її сателітів. Війна стала продовженням війни Третьої коаліції
Після нищівної поразки антифранцузької коаліції у Битві трьох імператорів, Наполеон за півроку перекроїв карту Центральної Європи до невпізнання. Відповідно до підписаного 26 грудня 1805 Пресбурзьким мирним договором імператор французів відібрав у Австрії такі володіння: Венецію, Істрію, Далмацію, Каттаро, Фріуль. Внаслідок таких значних територіальних змін Австрія втратила близько 17 % всього населення імперії.
Влітку 1806 15 князівств Південної та Центральної Німеччини були об'єднані Наполеоном в Рейнський союз, який де-факто знаходився під протекторатом Французької імперії. Це стало кінцем тисячолітнього існування Священної Римської імперії німецької нації. Користуючись результатами своїх перемог і пам'ятаючи спроби неаполітанських Бурбонів вийти з-під його контролю, Наполеон позбавив їхньої влади в Неаполі. Їхнє місце зайняв Жозеф Бонапарт, брат імператора.
Після поразки російсько-австрійських сил при Аустерліці змінила свою позицію Пруссія. Від представника Фрідріха Вільгельма III, барона Хаугвіца, Бонапарт зажадав укласти з Францією оборонно-наступальний союз. Король погодився на вимоги Імператора, і в грудні 1805 такий договір був підписаний. Як компенсацію Наполеон поступився Пруссії Ганновер - континентальне володіння короля Великобританії, зайняте французами.
На початку 1806 на континенті Наполеон мав противником лише Росію, хоча Олександр I все-таки відчував великі труднощі у цій боротьбі. Росія шукала миру з Наполеоном, щоб отримати довгоочікуваний перепочинок.
Російські війська були остаточно розбиті французами у битві під Фрідландом 14 червня 1807, а через три дні Росія попросила про перемир'я.
За Тільзитським договором у липні 1807 Франція заключила мир з Росією, яка погодилася приєднатися до Континентальної системи. Однак договір був особливо суворий у відношенні Пруссії, оскільки Наполеон зажадав більшу частину прусської території повдоль нижнього Рейну на захід від Ельби і території колишньої Речі Посполитої. Відповідно, ці придбання були включені до складу нового Вестфальського королівства, очолюваного його братом Жеромом Бонапартом. Він також створив Варшавське герцогство – польську державу-клієнта, якою керував його новий союзник – король Саксонії. Наприкінці війни Наполеон став господарем майже всієї західної та центральної континентальної Європи, за винятком Іспанії, Португалії, Австрії та кількох інших невеликих держав.
1806 — 1812 // Війна між Російською імперією та Османською імперією
Приводом до війни стала відставка турецьким султаном Селімом III у серпні 1806 господарів Молдови - Олександра Морузі (1802–06) - і Валахії - Костянтина Іпсіланті (1802–06) - без погодження з Росією, як це передбачалося попередніми російсько-турецькими угодами, та порушення Портою договору 1805 щодо порядку проходу російських суден через протоки.
У листопаді–грудні 1806 в придунайські князівства увійшло російське військо чисельністю до 40 тис. під командуванням генерала від кавалерії І. Міхельсона, а 30 (18) грудня 1806 Туреччина оголосила війну Росії.
У лютому 1807 російська ескадра віце-адмірала Д. Сенявіна, що перебувала поблизу о-ва Корфу (нині о-в Кіркіра, Греція), почала бойові дії, а з настанням весни вони розгорнулися на Дунаї і на Кавказі. Російські війська, до складу яких входило Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо, захопили Хотин, Бендери, Акерман, Бухарест та оточили Ізмаїл.
Тим часом віце-адмірал Д. Сенявін у червні 1807 розбив турецький флот в Афонській битві. Сербські повстанці на поч. 1807 захопили Белград (нині столиця Сербії), а в липні 1807 Сербія перейшла під протекторат Росії.
У Закавказзі генерал-аншеф І. Гудович у червні 1807 розгромив військо Юсуфа-паші, а чорноморська ескадра контр-адмірала С. Пустошкіна оволоділа Анапою (нині місто Краснодарського краю, РФ). Підписання Тільзитського миру 1807 між Францією та Росією, втрата Туреччиною надії на допомогу з боку французького імп. Наполеона І Бонапарта змусили її укласти в серпні 1807 перемир'я з Росією строком до березня 1809.
У березні 1809 до Санкт-Петербурга прибув султанський фірман з оголошенням війни. Весною 80-тис. російська армія під командуванням генерал-фельдмаршала кн. О. Прозоровського (із вересня 1809 - генерала від інфантерії кн. П. Багратіона) почала бойові дії. У ході літньої кампанії вона взяла турецькі фортеці та міста Гірсов, Ісакча, Тулча, Бабадаг, Мачин, Ізмаїл, Браїлів та обложила Силістрію. У Закавказзі російські війська 1809 захопили фортецю Поті (Грузія), а десант з чорноморської ескадри - Анапу.
У лютому 1810 головнокомандувачем Дунайською армією був призначений генерал-лейтенант М. Каменський. У травні 1810 російська армія переправилась через Дунай і захопила Туртукай (нині м. Тутракан), Пазарджік (нині м. Добрич), Силістрію, Разград (нині міста Болгарії), а в червні взяли в облогу Шумлу (нині м. Шумен, Болгарія). Штурм Рущука (нині м. Русе, Болгарія) в липні 1810 закінчився невдачею. У серпні турки були розбиті поблизу Батіна, після чого російські загони зайняли Сістов (нині м. Свіштов), Белу, Тирнов (нині м. Велико-Тирново, Болгарія) і Орсову (нині м. Оршова, Румунія). У вересні 1810 капітулювали Рущук і Джурджа (нині м. Джорджу, Румунія).
На поч. 1811, у зв'язку із загостренням франко-російських відносин, частина військ Дунайської армії була переведена на західний кордон.
Призначений у березні 1811 головнокомандувачем генерал від інфантерії М. Кутузов зосередив війська на головних напрямках. У червні 60-тис. армія Ахмет-паші почала наступ на Рущук, але М. Кутузов, маючи всього 15 тис. війська, відбив атаку та відвів свої війська за Дунай. Та вже у серпні Дунай перейшла 36-тис. турецька армія і закріпилася на лівому березі. На початку жовтня загін генерал-лейтенанта Є.Маркова (7,5 тис. вояків і 38 гармат), переправившись на правий берег Дунаю, несподівано атакував турецьке військо і розгромив його. Головні турецькі сили, що перебували на лівому березі, опинилися в оточенні в районі Слобозії (тепер с-ще в Румунії) і капітулювали 5 грудня (23 листопада) 1811.
У жовтні 1811 розпочалися мирні переговори, що завершилися підписанням 28 (16) травня Бухарестського мирного договору 1812, який затвердив приєднання Бессарабії до Росії та перенесення кордону з Дністра на Прут до його впадіння в Дунай.
1812 // Французько-російська війна
У російській історіографії — Вітчизняна війна 1812 року (рос. Отечественная война 1812 года), у французькій історіографії — Російська кампанія 1812 року (фр. Campagne de Russie 1812).
Передумови війни
Після розгрому російських військ у битві під Фрідландом у червні 1807 російський імператор Олександр І уклав з Наполеоном I (Бонапартом) Тільзитський мир, за яким зобов'язався приєднатися до континентальної блокади Англії. За угодою з Наполеоном Росія в 1808 відібрала у Швеції Фінляндію і зробила ряд інших територіальних займань.
Однак в наступні роки франко-російські відносини почали погіршуватись. У 1808—1809 Франція прийшла на допомогу Росії у війні зі Швецією, завдяки чому та приєднала до своїх володінь Фінляндію. Проте у війні Франції з Австрією в 1809 Олександр І не надав Наполеону жодної допомоги.
Для закріплення мирних стосунків між Францією і Росією Наполеон вирішив вступити в шлюб з однією з сестер Олексадра I…
У 1808 на ерфуртській зустрічі правителів імператору Олександру І від імені Наполеона Бонапарта було зроблено пропозицію про шлюб Наполеона з сестрою Олександра І - великою княжною Катериною Павлівною, але цю пропозицію Олександр відхилив. У 1810 Олександр І також відмовив Наполеону, який просив руки іншої його сестри, 14-річної великої княжни Анни Павлівни (згодом королеви Нідерландів).
У тому ж році Наполеон одружився з Марією-Луїзою Австрійською, дочкою імператора Австрії Франца II, зміцнивши собі таким чином тил і створивши в Європі точку опори. Це було розцінено російським імператором як образа і посилення франко-австрійського союзу.
У 1810 Росія починає відмовлятися від континентальної блокади Великої Британії, посилаючись на те, що виникли економічні проблеми: припинення торгівлі лісом та іншими товарами для будівництва кораблів і скорочення експорту хліба загрожувало девальвацією рубля й викликало неабияке невдоволення купецтва. Олександр запровадив вільну торгівлю з нейтральними країнами, що дозволило Росії торгувати з Англією через посередників, і підвищив митні ставки, головним чином на французькі товари, що викликало обурення французького уряду. У середині того ж року виникли франко-російські тертя щодо Балкан, де французькі агенти проводили роботу серед сербів проти росіян та їх інтересів в Туреччині і Середземномор'ї.
11 лютого 1811 Наполеон формально анексував Голландію (після зречення його брата Луї) та ганзейські міста. Під анексію підпали і землі родича Олександра І герцога Ольденбурзького, чим російський імператор був дуже ображений. В травні того ж року правляча франкофільська партія Швеції неочікувано запропонувала шведський трон французькому маршалу Жану-Батісту Бернадоту, сподіваючись отримати послаблення торгівельних обмежень, які вели країну до кризи, і гарантії проти територіальних домагань Росії. Хоча Наполеон, недолюблюючи Бернадота, спочатку і зустрів цю пропозицію неохоче, він зрештою погодився, а Олександр І сприйняв це за доказ того, що Наполеон нібито оточує Росію ворогами.
Каменем розбрату між Росією та Францією стало і «польське питання». Із захоплених на західному кордоні Російської імперії земель Наполеон створив Герцогство Варшавське, де діяла конституція, яка звільнила селян від кріпацтва. Це становило загрозу для Російської імперії, і Олександр І підписав таємний договір із Королівством Пруссія про спільний напад на Герцогство Варшавське. У відповідь на це Наполеон ввів до польських земель свої війська. Російський імператор нібито не хотів війни і бажав мирним шляхом вирішувати проблеми, але його дії говорили про зворотне: в країні розпочалася мобілізація, після чого до кордонів Варшавського герцогства були стягнуті значні армійські сили.
24 лютого 1812 Наполеон уклав союзний договір з Пруссією, яка повинна була виставити проти Російської імперії 20 тисяч солдатів, а також забезпечити матеріально-технічне постачання французької армії. Наполеон також уклав 14 березня того ж року військовий союз з Австрією, за яким австрійці зобов'язалися виставити 30 тисяч солдатів проти Росії
Росія готувалася до війни і також дипломатично готувала тили. В результаті таємних переговорів навесні 1812 австрійці дали зрозуміти, що їхня армія не піде далеко від австро-російського кордону і взагалі не буде старатися на благо Наполеона. У квітні того ж року з боку Швеції колишній наполеонівський маршал Бернадот (майбутній король Швеції Карл XIV), обраний наслідним принцом у 1810 і який фактично очолював шведську аристократію, дав запевнення у своїй дружній позиції відносно Росії і уклав союзний договір. 28 травня 1812 російському послові Кутузову вдалося укласти вигідний мир із Туреччиною, закінчивши п'ятирічну війну за Молдавію. На півдні Росії вивільнилася Дунайська армія адмірала Чичагова як заслін від Австрії, вимушеної бути в союзі з Наполеоном.
19 травня 1812 Наполеон виїхав до Дрездена, де провів огляд васальних монархів Європи. З Дрездена імператор відправився до Великої армії на річку Німан, що розділяла Пруссію та Росію. 22 червня Наполеон написав відозву до військ, в якій звинуватив Росію у порушенні Тільзітської угоди і назвав вторгнення другою польською війною. Гасло визволення Польщі залучило до складу Великої армії багато поляків, які виступили на боці Наполеона. Одночасно з цим у Петербурзі французький посол Лорістон вручив керівнику МЗС Росії О. М. Салтикову дипломатичну ноту, у якій повідомив, що складає з себе повноваження посла, позаяк прохання російського посла у Франції князя О. Б. Куракіна про видачу йому паспорта для виїзду у Росію (відбулось ще 27 квітня) фактично є розривом відносин, і тому імператор вважає себе у стані війни з Росією
Треба зауважити, що в багатьох старих російських джерелах, наприклад у енциклопедії Брокгауза і Єфрона, розповсюджене твердження, нібито Наполеон вторгся на територію Росії без жодного оголошення війни, проте сучасні російські історики визнають, що оголошення війни все ж було!
Зі стратегічного плану французького командування, війна мала закінчитися швидкою перемогою за допомогою рішучого розгрому російської армії у генеральній битві. Наполеон бажав провести обмежену кампанію у 1812 році.
У бесіді з французьким послом у Варшаві Прадтом він говорив: «Я йду в Москву і за один або два бої все закінчу». Відомо й інше висловлювання Наполеона: «Якщо я візьму Київ, я візьму Росію за ноги; якщо я опаную Петербургом, я візьму її за голову; зайнявши Москву, я вдарю її в серце».
Імператор Олександр І сказав послу Франції в Росії Арману Коленкурові у приватній розмові у травні 1811 року: «Якщо імператор Наполеон почне проти мене війну, то можливо і навіть ймовірно, що він нас поб'є, якщо ми приймемо бій, але це ще не дасть йому миру. Іспанці неодноразово були побиті, але вони не були ані переможені, ані підкорені. А між тим вони не так далеко від Парижа, як ми: у них немає ні нашого клімату, ні наших ресурсів. Ми не підемо на ризик. За нас — неосяжний простір, і ми збережемо добре організовану армію. [...] Якщо жереб зброї вирішить справу проти мене, то я швидше відступлю на Камчатку, ніж поступлюся своїми губерніями і підпишу у своїй столиці договори, які є тільки перепочинком. Француз хоробрий, але довгі поневіряння та поганий клімат стомлюють і бентежать його. За нас будуть воювати наш клімат і наша зима».
***
У ніч на 12 (24) червня 1812 року армія Наполеона Бонапарта почала військову кампанію на західних кордонах Російської імперії.
19 жовтня французька армія (110 тисяч) з величезним обозом стала покидати Москву
14 грудня в Ковно залишки Великої Армії чисельністю 1600 осіб переправилися через річку Німан у Варшавське герцогство, а потім до Пруссії. Пізніше до них приєдналися залишки військ з інших напрямків. Франко-російська війна 1812 року завершилася практично повним знищенням Великої Армії.
***
У січні 1813 року почався «Закордонний похід російської армії» — бойові дії перемістилися на територію Німеччини і Франції. У жовтні 1813 року Наполеон був розгромлений в битві під Лейпцігом, а в квітні 1814 року зрікся трону Франції.
З монографії історика Євгенія Понасенкова "Перша наукова історія війни 1812 року" (стор. 252-253):
«Сьогодні серед учених вважається вже доведеним, що неможливо говорити про якісь «загарбницькі» плани з боку Наполеона в 1812 році. Навпаки: дослідникам очевидно, що до союзу з Росією консул Бонапарт, а потім і імператор Наполеон, мав принципову і пристрасну прихильність». Згадаймо його відому тезу, що «Франція може мати союзницею тільки Росію».
Згадаймо і повернення першим консулом полонених російських солдатів, екіпірованих за рахунок Франції. І. Руа згадував: «Бонапарт був навіть дещо великодушний, що не тільки заново обмундирував усіх російських полонених, але й забезпечив їх достатньою сумою грошей для покриття всіх витрат на зворотну подорож до Росії. Павло I, сильно зворушений цим вчинком, став, як відомо, другом та шанувальником першого консула; він відмовився незабаром від союзу з Англією, щоб потім кинутися в обійми політичного альянсу з Францією, що й підготувало, без сумніву, ту трагічну катастрофу, яка коштувала життя цьому монарху».
А чого варте те, що після Аустерліца випущені з оточення жалюгідні залишки російської армії?
Зауважу, що Наполеон до останнього моменту хотів змиритися і з Британією. Про це практично не пишуть радянські та російські автори, але 17 квітня 1812 р. він вкотре запропонував принцу-регенту проекту мирної угоди. Проте ще давні знали: Si vis pacem para bellum (хочеш миру - готуйся до війни - лат.). Ні Англія, ні Росія миру не хотіли».
Із рецензії провідного наукового співробітника Інституту російської історії РАН, члена бюро Наукової Ради РАН «Історія міжнародних відносин та зовнішньої політики Росії», Колоднікової Людмили Павлівни, про монографію вченого-історика Євгена Понасенкова «Перша наукова історія війни 1812 року»:
"Особливо хочеться сказати про важливість нової книги Є.Н. Понасенкова – про його капітальну працю «Перша наукова історія війни 1812 року» (М., АСТ, 2018, 864 с.), у якій головні концептуальні ідеї історика знайшли новий розвиток. Ця робота, певною мірою, немає аналогів, з погляду охоплення тем і підтем, які досліджує даний учений. Події епохи 1812 року досліджуються та описуються у всій своїй повноті: економіка, політика, дипломатія, військові дії, культурне значення, історіографія ін. <…>
Найважливішим нововведенням, яке вніс до історіографії Є.М. Понасенков, стала цілком несподівана теза у тому, що імператор Олександр I вже від початку свого правління (з 1801-1802 рр.) задумав війну проти Наполеона. Такого висновку автор дійшов, проаналізувавши документи того історичного періоду. Про це їм було докладно повідомлено на представницькому міжнародному колоквіумі 2002 р., організованого Державним історичним музеєм спільно з Музеєм Армії та Фондом Наполеона (Франція). Цей виступ також мав великий резонанс. Якщо раніше знаходилися окремі автори (частіше в популярній літературі), хто вважав Олександра I амбітним і дорікали (щоправда, не зводячи це в ранг концепції) в тому, що він не був лише жертвою підступності Наполеона в 1812 році, то тепер з'явився вчений, який висунув ідею про те, що весь конфлікт був «зрежисований» царем від початку його правління».
1813 — 1814 // Війна шостої коаліції
У війні шостої коаліції (березень 1813 ― травень 1814), іноді відомої в Німеччині як «Визвольна війна», коаліція з Австрії, Пруссії, Росії, Великої Британії, Португалії, Швеції, Іспанії та ряду німецьких держав завдала поразки Франції і відправила Наполеона у вигнання на Ельбу.
(Після катастрофічного вторгнення Франції в Росію в 1812 році, в якому вони були змушені підтримати Францію, Пруссія і Австрія приєдналися до Росії, Великої Британії, Швеції, Португалії та повстанців Іспанії, які вже перебували в стані війни з Францією).
В ході війни шостої коаліції відбулися великі битви під Лютценом, Бауценом та Дрезденом. Ще більша битва під Лейпцигом (також відома як «Битва народів») стала найбільшим боєм в історії Європи до Першої світової війни. В кінцевому рахунку, невдачі Наполеона в Португалії, Іспанії та Росії виявилися насінням його поразки. Реорганізувавши свої армії, союзники витіснили Наполеона з Німеччини в 1813 році і вторглися до Франції в 1814 році. Союзники розгромили французьку армію, зайняли Париж і змусили Наполеона зректися престолу і вирушити у вигнання. Французька монархія була відроджена союзниками, які передали владу спадкоємцеві династії Бурбонів в рамках Реставрації Бурбонів.
1815 // Війна сьомої коаліції
1 березня 1815 Наполеон разом з близько 1 000 солдатів старої гвардії, які були залишені йому у засланні як почесна варта, висадився на півдні Франції. З цим військом він вирушив на Париж. Уряд Франції висилав проти нього війська, але вони переходили на бік Наполеона. 13 березня Наполеон видав декрет про відновлення Імперії.
Стоденна війна ознаменувала період між поверненням Наполеона з вигнання в Париж і другою реставрацією короля Людовика XVIII. Період війни становив 110 днів. Війна сьомої коаліції включає кампанію Ватерлоо, Неаполітанську війну, а також ряд інших дрібних кампаній.
Наполеон повернувся в той час, коли засідав Віденський конгрес. 13 березня, за сім днів до прибуття Наполеона в Париж, влада на конгресі оголосила його поза законом, а 25 березня Австрія, Пруссія, Росія та Велика Британія ― чотири великі держави і ключові члени сьомої коаліції ― зобов'язалися вивести на поле бою по 150 000 чоловік, щоб покласти край його правлінню. Це поклало початок останньому конфлікту в Наполеонівських війнах, поразці Наполеона в битві при Ватерлоо, другій реставрації французького королівства і постійним посиланням Наполеона на далекий острів Святої Єлени, де він помер в травні 1821 року.
Оцінка французько-російської війни 1812 року в сучасній історіографії
З монографії «Перша наукова історія війни 1812 року»:
«Вдумайтеся: до 1839 року, коли був виданий царський офіціоз, протягом 27 років (!) війну 1812 року ніхто не називав «Вітчизняною» (в сенсі ідейного значення). Тобто для учасників і сучасників вона такої точно не була: вони чудово знали і пам'ятали, що паралельно з військовими діями проти армії Наполеона (а цей конфлікт розв'язали самі росіяни) в Росії відбувалася справжня громадянська війна - перш за все, селянська. Всі стани були роз'єднані, ніхто не хотів «згуртуватися навколо трону» (цю байку вигадали пізніше), в Петербурзі визрівав палацовий переворот, селяни вбивали поміщиків, поміщики боягузливо кидали свої маєтки, городяни не хотіли захищати свої міста (вірніше, попелища - адже населені пункти знищувалися за розпорядженням російського командування). Селяни та козаки грабували міста єдиновірців, солдати мародерствували і навіть спустошували православні церкви. [стор.16]
«Колобораціоністів в 1812 році виявилося безліч у всіх станах і професіях. І, звичайно, не обійшлося без попів: Святіший синод був змушений констатувати, наприклад, що «дві третини духовенства по могилівській єпархії сприйняли присягу на вірність ворогові». Православний архієпископ Вітебський і Могилівський Варлаам (Григорій Степанович Шишацький: 1750-1820) 14 липня 1812 року в кафедральному соборі склав присягу на вірність Наполеону, наказав всієї єпархії зробити те саме (вони послухалися) і називати «надалі... в подяких молебнях замість Олександра французького імператора та італійського короля великого Наполеона». Православні священики Смоленська зустрічали Наполеона зі всілякими знаками покірності; у Мінську єпископ відслужив урочисту обідню, у Поділлі та на Волині церковники роздали парафіянам листки з текстом «Отче наш», де замість імені бога вставлено ім'я імператора французів». [стор. 372]
«Російські генерали примудрилися програти Наполеону всі битви: і саме тому жоден (!) російський генерал-учасник війни не написав книгу з її історії!
Повторюю: разюче, але про це не замислювалися мої попередники - всі сотні російських генералів і полковників (учасників подій 1812 р.) безглуздо висіли портретами у Військовій галереї Зимового палацу, але жоден з них не написав книгу, присвячену війні 1812 року (тільки М.Б. Барклай де Толлі, якого «зацькували» за втечу армії від кордонів, був змушений відписатися виправдувальною брошурою виключно про свою поведінку в перші тижні кампанії)!
Адже це приголомшливо цікаво: ні сам цар не віддавав відповідного розпорядження, ні такий відомий ідеолог, як О.С. Шишков (1754-1841), чи фаворит-розпорядник Росією А.А. Аракчеєв (1769-1834) - ніхто не написав книгу, припустимо, під назвою «Вітчизняна війна». Дана назва, під якою ми знаємо про ті події, була спущена зверху лише пізніше. Ніхто з перелічених та інших навіть не замовив якомусь історику, письменнику чи просто секретареві скласти згадану працю! Чому? Відповідь проста: правда була настільки безстороння і ганебна, говорила про злочини такої кількості російських чиновників і військових, відкривала такі ідейні виразки, що її небезпечно було торкатися.» [стор.16]
«Зверніть увагу: жодна європейська країна, яка воювала проти Наполеона, не посміла назвати ці війни антифранцузькою коаліцією «Вітчизняними», хоча геніальний полководець проходив їх вздовж і впоперек (а не дуже локально, як у величезній Росії). І жоден європейський уряд чи армійське начальство не знищувало власні міста та села, не губило власний народ. Тільки в Росії влада влаштувала подібне пекло - і посміли все це озаглавити «Вітчизняною» війною, а потім постійно святкувати річниці і прославляти себе на гроші все того ж обдуреного народу.» [стор.367]
1828 — 1829 // Війна Російської імперії з Османською імперією
Приводом до війни стало закриття Туреччиною після Наваринської битви (жовтень 1827) в порушення Акерманської конвенції 1826 протоки Босфор, оголошення себе вільною від домовленостей із Росією та видалення російських підданих зі своїх володінь.
26 (14) квітня 1828 Росія оголосила війну Туреччині. На Дунай була спрямована 95-тис. армія генерал-фельдмаршала П. Вітгенштейна, якій протистояла 150-тис. армія Хусейн-паші. На Кавказі 25-тис. окремому корпусу генерала від інфантерії І. Паскевича протистояло 50-тис. турецьке військо.
У квітні–травні 1828 російські війська зайняли Дунайські князівства, а 8 червня (27 травня) в присутності імп. Миколи І, при допомозі задунайських козаків, які перейшли на бік Росії, почалася переправа човнами на правий берег Дунаю. Наприкінці травня російські війська захопили фортецю Ісакча, облягли Гірсов (нині м. Гиршова), Тульчу, Кюстенджі, Мачин та Браїлів. Останні дві фортеці здалися на початку червня 1828, а наприкінці червня 1828 був зайнятий Базарджик. Головні сили безуспішно облягали Шумлу (нині м. Шумен, Болгарія), а потім зосередили свої зусилля проти Варни, яка здалася 11 жовтня (29 вересня) 1828. На Кавказі російські війська захопили фортеці Анапу, Карс (нині місто в Туреччині), Ахалкалакі, Ахалцих, Ацхур (Грузія), Ардаган (нині місто Ардахан в Туреччині), Поті (Грузія) та Баязет (нині м. Догубаязит, Туреччина).
Упродовж зими 1828/29 рр. війська з обох боків ретельно готувалися до наступних бойових дій. У 1829 генерал-фельдмаршал П. Вітгенштейн був замінений генералом від інфантерії І. Дибичем, а Хусейн-паша - Решидпашою. На початку травня 1829 росіяни почали облогу Силістрії. Наприкінці травня 1829 ескадри адмірала О. Грейга і віце-адмірала Л. Гейдена блокували протоки й перервали будь-який підвіз морем до Стамбула.
11 червня (30 травня) 1829 І. Дибич розбив 40-тис. армію Решид-паші поблизу Кулевчі (Болгарія). 30 (18) червня 1829 капітулювала Силістрія, і на початку липня 1829 35-тис. російська армія перейшла Балкани, оволоділа фортецями Місеврія (нині м. Несебир), Ахіоло та портом Бургас.
Наприкінці липня 1829 І. Дибич атакував зосереджений біля Слівно 20-тис. турецький корпус, розбив його і перервав сполучення Шумли з Адріанополем. 19 (7) серпня 1829 російські війська раптово підійшли до Адріанополя, що деморалізувало турецький гарнізон, який наступного дня здався. На Кавказі російські війська 9 липня (27 червня) 1829 оволоділи Ерзурумом і підійшли до Трапезунда (нині м. Трабзон, Туреччина).
Захоплення Адріанополя, Ерзурума, вихід російської армії на підступи до Стамбула, блокування проток змусили султана Махмуда ІІ укласти 14 (2) вересня Адріанопольський мирний договір 1829, за яким до Росії відійшли території на Кавказі, а також дельта Дунаю; Греція отримала незалежність, а Сербія, Молдова та Валахія – автономію.
1853 — 1856 // Кримська війна
Черговий російсько-турецький конфлікт став визрівати у 1852 внаслідок суперечок між православним і католицьким духовенством за володіння святими церквами та місцями в Палестині. Під тиском імператора Наполеона III турецький уряд передав ключі від храму Різдва Христового у Віфлеємі (нині місто в Палестинській Автономії) католицькому духовенству.
У лютому 1853 російський імператор Микола І відрядив до Стамбула морського міністра князя Олександра Меншикова. Той зажадав від султана Абдул-Меджида згоди на протекторат Російської імперії над 12 млн православних жителів його імперії (посилаючись на Кючук-Кайнарджійський мирний договір, хоча той передбачав тільки право Петербурга на захист і заступництво) та право доступу православних до Святої Землі. Султан задовольнив лише одну вимогу, видавши фірман, яким офіційно гарантував непорушність прав православних на Святій Землі,
У травні 1853 турецький уряд відкинув цю вимогу, після чого Росія розірвала дипломатичні відносини з Туреччиною, а потім окупувала залежні від султана Дунайські князівства (Молдавію і Волощину). 9 жовтня (27 вересня) Туреччина в ультимативній формі запропонувала вивести рос. війська з князівств, після чого 16 (4) жовтня 1853 оголосила Росії війну.
Військові дії почалися атаками турецьких військ у гирлі Дунаю і на кавказькому кордоні. Проте на Дунаї дії 150-тис. армії Омер-паші виявилися невдалими. Спроба прориву в Тифліс (нині м. Тбілісі, столиця Грузії) через Боржомську ущелину теж зазнала невдачі. Турки відступили, після чого зима перервала воєнні дії в гірській місцевості.
30 (18) листопада 1853 російський флот під командуванням віце-адмірала П. Нахімова знищив у Синопській бухті (на пн. узбережжі Туреччини) весь турецький флот. Російські війська на Дунаї зосередилися в Пн. Добруджі, щоб завдати вирішального удару. Події розвивалися за звичайним для рос.-турец. війн сценарієм, і не було сумнівів у тому, що 1854 війна закінчиться поразкою султанських військ.
Щоб попередити вкрай небажаний для Заходу розвиток подій у рос.-турец. протистоянні, англо-французький флот 4 січня 1854 р. (23 груд. 1853) увійшов у Чорне море.
Дипломатичні переговори не дали результатів, і 21 (9) лютого 1854 р. Росія оголосила війну Великій Британії і Франції.
Вступаючи у війну з Великою Британією і Францією, імператор Микола I сподівався на допомогу прусського і австрійського монархів, яких він врятував під час революції 1848–49. Однак ці сподівання виявилися марними: цар дізнався, що почалися переговори про створення широкої антиросійської коаліції між Великою Британією, Францією, Австрією, Пруссією та Швецією.
Згодом до коаліції приєдналося Сардинське королівство. Російська імперія опинилася в повній політичній ізоляції.
14 (2) вересня 1854 флот союзників почав висадку десанту в районі Євпаторії. 62-тис. армія під командуванням маршала А.-Ж. де Сент-Арно і фельдмаршала Ф.-Дж.Раглана зустрілася з 33-тис. армією адмірала кн. О. Меншикова на р. Альма 20 (8) вересня і завдала їй поразки. Кн. О. Меншиков відступив на сх. до Бахчисарая і залишив напризволяще головну базу російського Чорноморського флоту Севастополь. Контр.-адмірал В. Істомін, віце-адмірали В. Корнілов, П. Нахімов і військ. інженер Е. Тотлебен організували оборону місцевими силами, переважно особовим складом Чорноморського флоту. Оборона Севастополя тривала 349 днів. Кожна спроба російських військ у Криму полегшити долю севастопольців зазнавала невдачі: у листопаді 1854 р. вони програли битву на Інкерманських висотах. 5 лютого 1855 російський десант, підсилений грецькими добровольцями, в черговий раз атакував союзників. Але наступ на Євпаторію, яку захищав турецький корпус, захлинувся, після чого в Миколи І не залишалося жодної надії на злам у війні.
Існує версія: аби уникнути ганьби від поразки, амбітний російський імператор 18 лютого 1855 року наказав особистому лікарю Мандту принести отруту - і за кілька годин Миколи І не стало. Офіційно оголосили, ніби монарх помер від застуди. Того ж дня на російський трон сів 37-річний син Миколи І - Олександр ІІ.
Військові дії фактично припинилися наприкінці 1855. Правлячі кола Росії розуміли, що війна програна.
25 (13) лютого 1856 року в Парижі розпочався конгрес представників Росії, Франції, Великої Британії, Австрії, Туреччини і Сардинського королівства з метою опрацювання умов миру.
30 (18) березня був підписаний Паризький мирний договір.
***
(Далі буде)
Знати правду про нашого історичного заклятого ворога.
Зверніть увагу
Євангеліє про перехід до надлюдини: основи метаморфозу та палінгенезії – Добре Знання (+аудіо)