Аргументовано, що аксіологічна абсолютизація особистісного зростання випливає із базових світоглядних імперативів експакультури, які рухали цивілізаційний розвиток від пракультури поклоніння природі до намагання панувати над нею, вдосконалювати її, створювати штучне, й прагнути необмеженого зростання. Показано, що експакультура повинна змінитися пермакультурою, спрямованою на сталий розвиток, створення екоінтерактивних технологій особистісного зростання. Ключові слова:експакультура,особистісне зростання, пермакультура,
Аргументовано, що аксіологічна абсолютизація особистісного зростання випливає із базових світоглядних імперативів експакультури, які рухали цивілізаційний розвиток від пракультури поклоніння природі до нама-гання панувати над нею, вдосконалювати її, створювати штучне, й прагнути необмеженого зростання. Пока-зано, що експакультура повинна змінитися пермакультурою, спрямованою на сталий розвиток, створення екоінтерактивних технологій особистісного зростання.
У сучасній психології всі поняття та категорії мають вельми різноманітний спектр тлумачень. Однак, серед розмаїтого понятійно-категоріального апарату сучасної психологічної науки є такі концепти, які, навіть, на такому тлі контрастно вирізняються особливим розмаїттям своїх тлумачень. Зокрема це стосується поняття «особистісне зростання» [1; 3; 4; 11; 14; 17-20; 22]. Однак попри термінологічні розбіжності виразно спільним є те, що воно для психологів набуває сакрального статусу, своєрідної ікони на яку починають ревно молитися як теоретики, так і практики. Складається враження, що особистісне зростання це завжди добре, а його відсутність – це погано. Більше того воно настільки добре, що до його досягнення слід прямувати за будь-яку ціну.
У даній статті, поділяючи загалом позитивне ставлення до особистісного зростання людини, ми спробуємо поставити під сумнів переконання щодо його абсолютної цінності, усвідомлюючи, що така позиція дисонує не те, що з усталеною науково-психологічною ментальністю, але й з домінуючим науковим світоглядом взагалі. Ще ширше, така позиція суперечить світоглядними імперативами індустріального і технократичного варіанту нинішнього постіндустріального, або, як ще кажуть, інформаційного суспільства, органічним продуктом яких є сучасна і академічна, і практична психологія.
Нинішній, технократичний варіант інформаційного суспільства відомий канадський економіст Дж. Гелбрейт дуже слушно називав новим індустріальним суспільством і зазначав, що його мен-тальною основою є віра в абсолютну користь науко-во-технічного прогресу: «Якщо б було піддано сумніву святість сім’ї й релігії, то це загалом би вик-ликало менше дискусій, ніж якщо б ми засумнівалися в абсолютних достоїнствах технічного прогресу» [7, с. 256].
Ідея особистісного зростання, на наш погляд, випливає з загальної віри в абсолютну позитивність ідеї прогресу загалом, окремими випадками якого і є прогрес науки, прогрес техніки, прогрес людського суспільства і прогрес людської особистості. Проте останніми десятиліттями беззаперечна віра в прогрес, економічне зростання і суспільний розвиток починає розхитуватися у загальнонауковій та загально-цивілізаційній ментальності.
Сьогодні, на наш погляд, відбувається перехід цивілізаційного розвитку від індустріальної до постіндустріальної, інформаційної хвилі цивілізаційного розвитку, як мінімум, у двовекторному варіанті: технократичному та екологічному. Тому інформаційне суспільство може поставати, і поки що переважно постає, у технократичному варіанті нового індустріально суспільства, як порівняно з попереднім є суперіндустріальним. Водночас вже добре увиразнюється й альтернатива суперіндустріалізації у вигляді ідей екологічного, ноосферного суспільства тощо.
Ідея прогресу,що буланаріжною у технократичній ментальності, стрімко тепер переосмислюється в науковому світогляді, через усвідомлення «меж зростання» людства в планетарному масштабі та загостренні екологічних проблем, викликаних попередньою індустріальною фазою цивілізаційного розвитку. Виникає ідея сталого розвитку [9; 12] як концептуальна опозиція настанові на необмежене зростання економічне зростання. Аналогічно у психології доцільно поставити на порядок денний і проблему щодо переосмислення світоглядного імперативу абсолютної цінності необмеженого особистісного зростання.
У педагогіці та педагогічний психології цей процес, по суті, вже розпочався і, причому, досить давно і пов'язаний з висуненням та розробкою принципу природовідповідності навчання та виховання [2; 6; 10], який у сучасній педагогічній практиці поки що постійно порушується, причому, у зростаючих мас-штабах. Одним з найкричущих наслідків зазначеного є набуття сучасним освітнім процесом здоров'яруйнуючого характеру, що намагаються поки що недостатньо успішно компенсовувати введенням здоров'язберігаючих технологій, здоров'язберігаючого освітнього середовища тощо.
Однак, останнім часом концепт «природовідповідності» почав застосовуватися не лише в педагогіці, але й в інших сферах і, зокрема, в сільському господарстві, де окрім поняття «природовідповідне землеробство» використовується аналогічний йому термін «перманентне сільське гос-подарство», «перманентна агрокультура», або скоро-чено «пермакультура» [5; 13; 21]. При цьому останнє скорочення не просто втратило вказівку на аграрну сферу, але вийшло за її межі, створивши, як на наш погляд, можливість для концептуалізації особливого типу людської культури взагалі.
Один із фундаторів теорії та практики перма-культури Б. Моллісон зауважував: «Сам по собі цей термін не тільки є скороченням від слів «довготрива-ле сільське господарство» (англ. permanent agriculture), але означає «довготривалу культуру», бо при відсутності відповідної сільськогосподарської бази та етики землекористування культура не може існувати упродовж довгого часу» [13, с. 3].
Проводячи аналогії можна припусти існування перманентної психологічної культури особистісного зростання. Однак зауважимо, що аналогія між типом агрокультури і психокультурою особистості не настільки поверхові, як ще може видатися на перший погляд, бо вони випливають із спільного світоглядного коду і нерозривно пов’язані одна з од-ною у контексті унітарного паттерну культури в цілому. Адже основу як матеріальної, так і духовної культури складають певним чином організовані концептуальні формули, які визначають аксіосферу людини, архетипи та стереотипи її мислення, діяльності та поведінки, які попри наявність певного діапазону мінливості усталено передаються з покоління до покоління..
Метою даної статті є наукова екстраполяція кон-цепту «пермакультура» у сферу психологічної теорії та практики, розмежування перманентних та поляр-них йому неперманетних форм особистісного зро-стання, природовідповідні та контприродовідповідні його форми психологічних культур.
Виклад результатів теоретичного аналізу проблеми. Велике розмаїття в тлумаченнях поняття «особистісне зростання» можна розрізняти за мірою широти їх змістовного поля. У широких випадках вживання терміну «особистісне зростання» воно виступає, фактично, тотожне поняттю «розвиток особистості». При цьому особистості як суб’єкта суспільних відносин може як розмежовується на професійне і особистісне зростання, що буває найчастіше, а може й розглядатися у злитій чи об’єднаній формі, що, зокрема проявляється в термінах особиснісно-професійне зростання, особистісне професійне зростання.
У більш вужчих тлумаченнях «розвиток особистості» і «особистісне зростання» розмежову-ються. Так, зокрема І.С. Булах, вважає, що взаємозв'язок понять ―розвиток особистості‖ та ―особистісне зростання‖ хоч і є тісний, але смислові акценти в них досить різні. «Розвиток особистості – це постійні змінення, переходи, перетворення родових, соціально-типологічних властивостей в індивідуальні, особистісно-смислові її якості, що ви-никають в ході онтогенезу. … Особистісне зростання корелює з розвитком у напрямі самореалізації та самоактуалізації людини» [3, С.33.].
Акцентування моральних на моральних та ду-ховних складових є досить поширеним підходом до концептуалізації феномену особистісного зростання. Зокрема це характерно для робіт Е. Помиткіна, який аргументує, що духовний розвиток доцільно розгля-дати як вершинну складову особистісного зростання, коли цей процес набуває ознак саморозвитку. Сам же процес духовного розвитку особистості, на його дум-ку, невід’ємно пов’язаний з упорядкуванням ідеалів, цінностей та смислів, що спрямовується на досягнен-ня гармонії в ціннісно-смисловій сфері особистості, переборення криз і протиріч, різноспрямованості ідеалів, цінностей та віднаходження конструктивних життєвих смислів [19].
У дослідженні О. О. Любченко розуміння ―особистісного зростання‖ як визволення, винайдення себе і свого життєвого шляху, самоактуалізацію і роз-виток усіх основних особистісних атрибутів, серед яких найголовнішим особистісним атрибутом, клю-човим фактором особистості та носієм людяного в людині, вважається Дух людини, а відтак особистісне зростання тлумачиться як, насамперед духовне зро-стання, «винайдення свого шляху до Бога, це визво-лення свого духу з полону пристрастей та хибних цінностей» [11, С.9].
Результатом же особистісного зростання, при вузьких тлумаченнях виступає не просто набуття знань та умінь, збагачення професійного та життєвого досвіду, а досягнення високого рівня особистісної зрілості як вищого прояву самоактуалізації особистісного потенціалу людини, що формує її як суб’єкта власного життєздійснення, професійної та суспільної діяльності. Як підкреслює Т.М. Титаренко: «Психологічним змістом особистісного зростання є пошук себе і свого життєвого призначення, побудова такого життєвого шляху, який би задовольняв люди-ну, якомога повніша самоактуалізація» [22, с. 336]
Однак при всьому багатоманітті концептуального спектру широких і вузьких тлумачень, зазвичай обходиться увагою та очевидна обставина, що особистісне зростання є не лише реалізацією чи самоактуалізацією особистісного потенціалу людини, але й витратою людиною її внутрішніх та зовнішніх ресурсів. У останньому випадку йдеться про ресурси суспільства та довкілля, природи, які мають так чи інакше обмежений характер. І ця витрата ресурсів або темп їх витрати може бути як виснажуючи для людської природи, суспільства та природи довкілля, так і таким, що або зберігає ресурси, а то й, навіть, збагачує. Тобто в особистісному зростанні є не лише шанс отримання позивного результату, але й ризик негативних наслідків, чи досягнення бажаного надто дорогою ціною.
На ризикованість процесу особистісного зростання поки, що не прийнято звертати увагу. Виключенням є роботи Т.М. Титаренко, яка делікатно звертає увагу на таку обставину: «Самоцінне переживання відповідності собі, наявному рівневі та темпу розвитку, переживання постійної невимушеної чутливості до довкілля, реальне відчуття кожної миті існування, своєї влади над собою і, водночас, своєї долі є станом Одіссея, який успішно долає небезпечний рубіж між Сциллою і Харибдою особистісного зростання» [22, с. 337]. Дещо далі вона підсумовує: «Отже, самотворення – найістотніша життєва потреба і найнебезпечніша та найвідповідальніша діяльність» [22, с. 338].
Аргументовано, що аксіологічна абсолютизація особистісного зростання випливає із базових світоглядних імперативів експакультури, які рухали цивілізаційний розвиток від пракультури поклоніння природі до намагання панувати над нею, вдосконалювати її, створювати штучне, й прагнути необмеженого зростання. Показано, що експакультура повинна змінитися пермакультурою, спрямованою на сталий розвиток, створення екоінтерактивних технологій особистісного зростання.
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Пермакультура особистісного зростання
Аргументовано, що аксіологічна абсолютизація особистісного зростання випливає із базових світоглядних імперативів експакультури, які рухали цивілізаційний розвиток від пракультури поклоніння природі до намагання панувати над нею, вдосконалювати її, створювати штучне, й прагнути необмеженого зростання. Показано, що експакультура повинна змінитися пермакультурою, спрямованою на сталий розвиток, створення екоінтерактивних технологій особистісного зростання. Ключові слова:експакультура,особистісне зростання, пермакультура,
Аргументовано, що аксіологічна абсолютизація особистісного зростання випливає із базових світоглядних імперативів експакультури, які рухали цивілізаційний розвиток від пракультури поклоніння природі до нама-гання панувати над нею, вдосконалювати її, створювати штучне, й прагнути необмеженого зростання. Пока-зано, що експакультура повинна змінитися пермакультурою, спрямованою на сталий розвиток, створення екоінтерактивних технологій особистісного зростання.
Ключові слова:експакультура,особистісне зростання, пермакультура,
Актуальність проблеми.
У сучасній психології всі поняття та категорії мають вельми різноманітний спектр тлумачень. Однак, серед розмаїтого понятійно-категоріального апарату сучасної психологічної науки є такі концепти, які, навіть, на такому тлі контрастно вирізняються особливим розмаїттям своїх тлумачень. Зокрема це стосується поняття «особистісне зростання» [1; 3; 4; 11; 14; 17-20; 22]. Однак попри термінологічні розбіжності виразно спільним є те, що воно для психологів набуває сакрального статусу, своєрідної ікони на яку починають ревно молитися як теоретики, так і практики. Складається враження, що особистісне зростання це завжди добре, а його відсутність – це погано. Більше того воно настільки добре, що до його досягнення слід прямувати за будь-яку ціну.
У даній статті, поділяючи загалом позитивне ставлення до особистісного зростання людини, ми спробуємо поставити під сумнів переконання щодо його абсолютної цінності, усвідомлюючи, що така позиція дисонує не те, що з усталеною науково-психологічною ментальністю, але й з домінуючим науковим світоглядом взагалі. Ще ширше, така позиція суперечить світоглядними імперативами індустріального і технократичного варіанту нинішнього постіндустріального, або, як ще кажуть, інформаційного суспільства, органічним продуктом яких є сучасна і академічна, і практична психологія.
Нинішній, технократичний варіант інформаційного суспільства відомий канадський економіст Дж. Гелбрейт дуже слушно називав новим індустріальним суспільством і зазначав, що його мен-тальною основою є віра в абсолютну користь науко-во-технічного прогресу: «Якщо б було піддано сумніву святість сім’ї й релігії, то це загалом би вик-ликало менше дискусій, ніж якщо б ми засумнівалися в абсолютних достоїнствах технічного прогресу» [7, с. 256].
Ідея особистісного зростання, на наш погляд, випливає з загальної віри в абсолютну позитивність ідеї прогресу загалом, окремими випадками якого і є прогрес науки, прогрес техніки, прогрес людського суспільства і прогрес людської особистості. Проте останніми десятиліттями беззаперечна віра в прогрес, економічне зростання і суспільний розвиток починає розхитуватися у загальнонауковій та загально-цивілізаційній ментальності.
Сьогодні, на наш погляд, відбувається перехід цивілізаційного розвитку від індустріальної до постіндустріальної, інформаційної хвилі цивілізаційного розвитку, як мінімум, у двовекторному варіанті: технократичному та екологічному. Тому інформаційне суспільство може поставати, і поки що переважно постає, у технократичному варіанті нового індустріально суспільства, як порівняно з попереднім є суперіндустріальним. Водночас вже добре увиразнюється й альтернатива суперіндустріалізації у вигляді ідей екологічного, ноосферного суспільства тощо.
Ідея прогресу,що буланаріжною у технократичній ментальності, стрімко тепер переосмислюється в науковому світогляді, через усвідомлення «меж зростання» людства в планетарному масштабі та загостренні екологічних проблем, викликаних попередньою індустріальною фазою цивілізаційного розвитку. Виникає ідея сталого розвитку [9; 12] як концептуальна опозиція настанові на необмежене зростання економічне зростання. Аналогічно у психології доцільно поставити на порядок денний і проблему щодо переосмислення світоглядного імперативу абсолютної цінності необмеженого особистісного зростання.
У педагогіці та педагогічний психології цей процес, по суті, вже розпочався і, причому, досить давно і пов'язаний з висуненням та розробкою принципу природовідповідності навчання та виховання [2; 6; 10], який у сучасній педагогічній практиці поки що постійно порушується, причому, у зростаючих мас-штабах. Одним з найкричущих наслідків зазначеного є набуття сучасним освітнім процесом здоров'яруйнуючого характеру, що намагаються поки що недостатньо успішно компенсовувати введенням здоров'язберігаючих технологій, здоров'язберігаючого освітнього середовища тощо.
Однак, останнім часом концепт «природовідповідності» почав застосовуватися не лише в педагогіці, але й в інших сферах і, зокрема, в сільському господарстві, де окрім поняття «природовідповідне землеробство» використовується аналогічний йому термін «перманентне сільське гос-подарство», «перманентна агрокультура», або скоро-чено «пермакультура» [5; 13; 21]. При цьому останнє скорочення не просто втратило вказівку на аграрну сферу, але вийшло за її межі, створивши, як на наш погляд, можливість для концептуалізації особливого типу людської культури взагалі.
Один із фундаторів теорії та практики перма-культури Б. Моллісон зауважував: «Сам по собі цей термін не тільки є скороченням від слів «довготрива-ле сільське господарство» (англ. permanent agriculture), але означає «довготривалу культуру», бо при відсутності відповідної сільськогосподарської бази та етики землекористування культура не може існувати упродовж довгого часу» [13, с. 3].
Проводячи аналогії можна припусти існування перманентної психологічної культури особистісного зростання. Однак зауважимо, що аналогія між типом агрокультури і психокультурою особистості не настільки поверхові, як ще може видатися на перший погляд, бо вони випливають із спільного світоглядного коду і нерозривно пов’язані одна з од-ною у контексті унітарного паттерну культури в цілому. Адже основу як матеріальної, так і духовної культури складають певним чином організовані концептуальні формули, які визначають аксіосферу людини, архетипи та стереотипи її мислення, діяльності та поведінки, які попри наявність певного діапазону мінливості усталено передаються з покоління до покоління..
Метою даної статті є наукова екстраполяція кон-цепту «пермакультура» у сферу психологічної теорії та практики, розмежування перманентних та поляр-них йому неперманетних форм особистісного зро-стання, природовідповідні та контприродовідповідні його форми психологічних культур.
Виклад результатів теоретичного аналізу проблеми. Велике розмаїття в тлумаченнях поняття «особистісне зростання» можна розрізняти за мірою широти їх змістовного поля. У широких випадках вживання терміну «особистісне зростання» воно виступає, фактично, тотожне поняттю «розвиток особистості». При цьому особистості як суб’єкта суспільних відносин може як розмежовується на професійне і особистісне зростання, що буває найчастіше, а може й розглядатися у злитій чи об’єднаній формі, що, зокрема проявляється в термінах особиснісно-професійне зростання, особистісне професійне зростання.
У більш вужчих тлумаченнях «розвиток особистості» і «особистісне зростання» розмежову-ються. Так, зокрема І.С. Булах, вважає, що взаємозв'язок понять ―розвиток особистості‖ та ―особистісне зростання‖ хоч і є тісний, але смислові акценти в них досить різні. «Розвиток особистості – це постійні змінення, переходи, перетворення родових, соціально-типологічних властивостей в індивідуальні, особистісно-смислові її якості, що ви-никають в ході онтогенезу. … Особистісне зростання корелює з розвитком у напрямі самореалізації та самоактуалізації людини» [3, С.33.].
Акцентування моральних на моральних та ду-ховних складових є досить поширеним підходом до концептуалізації феномену особистісного зростання. Зокрема це характерно для робіт Е. Помиткіна, який аргументує, що духовний розвиток доцільно розгля-дати як вершинну складову особистісного зростання, коли цей процес набуває ознак саморозвитку. Сам же процес духовного розвитку особистості, на його дум-ку, невід’ємно пов’язаний з упорядкуванням ідеалів, цінностей та смислів, що спрямовується на досягнен-ня гармонії в ціннісно-смисловій сфері особистості, переборення криз і протиріч, різноспрямованості ідеалів, цінностей та віднаходження конструктивних життєвих смислів [19].
У дослідженні О. О. Любченко розуміння ―особистісного зростання‖ як визволення, винайдення себе і свого життєвого шляху, самоактуалізацію і роз-виток усіх основних особистісних атрибутів, серед яких найголовнішим особистісним атрибутом, клю-човим фактором особистості та носієм людяного в людині, вважається Дух людини, а відтак особистісне зростання тлумачиться як, насамперед духовне зро-стання, «винайдення свого шляху до Бога, це визво-лення свого духу з полону пристрастей та хибних цінностей» [11, С.9].
Результатом же особистісного зростання, при вузьких тлумаченнях виступає не просто набуття знань та умінь, збагачення професійного та життєвого досвіду, а досягнення високого рівня особистісної зрілості як вищого прояву самоактуалізації особистісного потенціалу людини, що формує її як суб’єкта власного життєздійснення, професійної та суспільної діяльності. Як підкреслює Т.М. Титаренко: «Психологічним змістом особистісного зростання є пошук себе і свого життєвого призначення, побудова такого життєвого шляху, який би задовольняв люди-ну, якомога повніша самоактуалізація» [22, с. 336]
Однак при всьому багатоманітті концептуального спектру широких і вузьких тлумачень, зазвичай обходиться увагою та очевидна обставина, що особистісне зростання є не лише реалізацією чи самоактуалізацією особистісного потенціалу людини, але й витратою людиною її внутрішніх та зовнішніх ресурсів. У останньому випадку йдеться про ресурси суспільства та довкілля, природи, які мають так чи інакше обмежений характер. І ця витрата ресурсів або темп їх витрати може бути як виснажуючи для людської природи, суспільства та природи довкілля, так і таким, що або зберігає ресурси, а то й, навіть, збагачує. Тобто в особистісному зростанні є не лише шанс отримання позивного результату, але й ризик негативних наслідків, чи досягнення бажаного надто дорогою ціною.
На ризикованість процесу особистісного зростання поки, що не прийнято звертати увагу. Виключенням є роботи Т.М. Титаренко, яка делікатно звертає увагу на таку обставину: «Самоцінне переживання відповідності собі, наявному рівневі та темпу розвитку, переживання постійної невимушеної чутливості до довкілля, реальне відчуття кожної миті існування, своєї влади над собою і, водночас, своєї долі є станом Одіссея, який успішно долає небезпечний рубіж між Сциллою і Харибдою особистісного зростання» [22, с. 337]. Дещо далі вона підсумовує: «Отже, самотворення – найістотніша життєва потреба і найнебезпечніша та найвідповідальніша діяльність» [22, с. 338].
Це неповна стаття
Прочитати повну статтю можна в цьому файлі:
Аргументовано, що аксіологічна абсолютизація особистісного зростання випливає із базових світоглядних імперативів експакультури, які рухали цивілізаційний розвиток від пракультури поклоніння природі до намагання панувати над нею, вдосконалювати її, створювати штучне, й прагнути необмеженого зростання. Показано, що експакультура повинна змінитися пермакультурою, спрямованою на сталий розвиток, створення екоінтерактивних технологій особистісного зростання.
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта