Але найбільше мене вразило те, що я виявився єдиним, кому не сподобалась ця карта. Іншим батькам, виходить, було байдуже. Або, навпаки, вони підтримували анексію українського Криму і, можливо, навіть не проти були б приєднатись до Росії. Або просто боялись щось заперечити чи зауважити.
Одного прекрасного, теплого літнього дня, забираючи свого сина з дошкільного закладу, як завжди, почав розпитувати його про заняття, про те, що вони робили, чим грались, чого навчились. Синок похвалився зробленою ним картою України. На роздруківку карти формату А4 дітки клеїли назви обласних центрів.
На карті чогось бракувало… «Так, - думав я, - чомусь не всі обласні центри позначені, немає Хмельницького, Франківська, варто буде доклеїти. Але все одно – щось тут не те…» І тут до мене нарешті дійшло – Україна на карті була без Криму.
Про те, що діти того тижня мали вивчати карту України, я знав ще з понеділка. Пам’ятаю, одразу тоді подумав: «Як добре, що наших дітей вчать любити свою країну ще з малечку»… бо моє покоління в дитинстві вчили любити зовсім іншу державу – жорстоку і чужу. А після розвалу радянської імперії зла нас вчили не так любити, як ненавидіти. Ненавидіти нашу державну незалежність, на яку більшість вчителів, більшість батьків та й загалом, дорослих, покладали відповідальність за всі негаразди оточуючої дійсності.
Нам ніхто до пуття не пояснював, що таке Україна, що означає Свобода, Демократія, Нація… Ми, діти Чорнобиля, Перебудови та лихих 90-х, вчились виживати. Ми навчились любити свою країну по-своєму, всупереч ностальгії за совком старших поколінь. І навчились цьому далеко не всі. Хтось навчився любити нині ворожу країну-сусіда, і пішов за неї воювати, вбиваючи своїх колишніх друзів, сусідів, родичів…
З переляканих обличь виховательок я зрозумів – вони готувались до того, що мені може не сподобатись побачене. Вони читали мої статті, знали про мої погляди та позицію, тому боялись моєї реакції. Помітивши, як змінилось моє обличчя, вони почали робити якісь незграбні спроби все пояснити: нібито, це вже так виглядає нова карта нашої держави, нібито їхні знайомі учасники АТО пояснили їм, що Крим ми більше ніколи не повернемо, тому дітей вже зараз варто до цього готувати, щоб «не травмувати», нібито в інтернеті можна тепер скачати лише таку карту… і тому подібну маячню.
Чому ж це сталось на справді? Вони сепаратистки? Підтримують РФ? Та ніби не схоже. Заняття вони вели виключно українською (в Кіровограді ж можливі варіанти), вчили наш гімн, і, як могли, запевняли мене у своїй любові до нашої держави.
Мені здається, причина в іншому. Люди, які сьогодні розповідають про те, що Крим і Донбас назавжди став російським, ще два роки тому були впевнені, що Янукович буде правити вічно. Що тут казати. Малодушність, помножена на погану поінформованість - не найкращий рецепт для прийняття правильних рішень.
Не знаю, чи повідомляти про цей випадок в СБУ. Вони дійсно гарні вихователі. Я не думаю, що вони свідомо пропагували порушення територіальної цілісності нашої держави. Тут проблема глибша – це сигнал для ідеологів нашої держави (СБУ, Мінкульту, Міносвіти, Мінмолоді, Мінінформації тощо).
Цей випадок, на ряду з небажанням виконувати декомунізаційні закони або бажанням значної частини кіровоградців перейменувати місто на Єлисаветград, з відвідуванням церков УПЦ МП більшістю населення нашого міста, з продовженням процесів русифікації, можна назвати симптомами національної шизофренії.
Але найбільше мене вразило те, що я виявився єдиним, кому не сподобалась ця карта. Іншим батькам, виходить, було байдуже. Або, навпаки, вони підтримували анексію українського Криму і, можливо, навіть не проти були б приєднатись до Росії. Або просто боялись щось заперечити чи зауважити.
Рівень «ватності» нашого суспільства, схоже, значно вище, ніж ми думаємо…
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
У тексті Доброї Новини виявлена прихована «Мова Сонця» – на це вказують 10 індикаторів. Читання Євангелія на Сенсарі – найпотужніша практика формування ельфійської свідомості.
Карта без Криму, або «Чому вчать наших дітей?»
Але найбільше мене вразило те, що я виявився єдиним, кому не сподобалась ця карта. Іншим батькам, виходить, було байдуже. Або, навпаки, вони підтримували анексію українського Криму і, можливо, навіть не проти були б приєднатись до Росії. Або просто боялись щось заперечити чи зауважити.
15080101r.jpg
Одного прекрасного, теплого літнього дня, забираючи свого сина з дошкільного закладу, як завжди, почав розпитувати його про заняття, про те, що вони робили, чим грались, чого навчились. Синок похвалився зробленою ним картою України. На роздруківку карти формату А4 дітки клеїли назви обласних центрів.
На карті чогось бракувало… «Так, - думав я, - чомусь не всі обласні центри позначені, немає Хмельницького, Франківська, варто буде доклеїти. Але все одно – щось тут не те…» І тут до мене нарешті дійшло – Україна на карті була без Криму.
Про те, що діти того тижня мали вивчати карту України, я знав ще з понеділка. Пам’ятаю, одразу тоді подумав: «Як добре, що наших дітей вчать любити свою країну ще з малечку»… бо моє покоління в дитинстві вчили любити зовсім іншу державу – жорстоку і чужу. А після розвалу радянської імперії зла нас вчили не так любити, як ненавидіти. Ненавидіти нашу державну незалежність, на яку більшість вчителів, більшість батьків та й загалом, дорослих, покладали відповідальність за всі негаразди оточуючої дійсності.
Нам ніхто до пуття не пояснював, що таке Україна, що означає Свобода, Демократія, Нація… Ми, діти Чорнобиля, Перебудови та лихих 90-х, вчились виживати. Ми навчились любити свою країну по-своєму, всупереч ностальгії за совком старших поколінь. І навчились цьому далеко не всі. Хтось навчився любити нині ворожу країну-сусіда, і пішов за неї воювати, вбиваючи своїх колишніх друзів, сусідів, родичів…
З переляканих обличь виховательок я зрозумів – вони готувались до того, що мені може не сподобатись побачене. Вони читали мої статті, знали про мої погляди та позицію, тому боялись моєї реакції. Помітивши, як змінилось моє обличчя, вони почали робити якісь незграбні спроби все пояснити: нібито, це вже так виглядає нова карта нашої держави, нібито їхні знайомі учасники АТО пояснили їм, що Крим ми більше ніколи не повернемо, тому дітей вже зараз варто до цього готувати, щоб «не травмувати», нібито в інтернеті можна тепер скачати лише таку карту… і тому подібну маячню.
Чому ж це сталось на справді? Вони сепаратистки? Підтримують РФ? Та ніби не схоже. Заняття вони вели виключно українською (в Кіровограді ж можливі варіанти), вчили наш гімн, і, як могли, запевняли мене у своїй любові до нашої держави.
Мені здається, причина в іншому. Люди, які сьогодні розповідають про те, що Крим і Донбас назавжди став російським, ще два роки тому були впевнені, що Янукович буде правити вічно. Що тут казати. Малодушність, помножена на погану поінформованість - не найкращий рецепт для прийняття правильних рішень.
Не знаю, чи повідомляти про цей випадок в СБУ. Вони дійсно гарні вихователі. Я не думаю, що вони свідомо пропагували порушення територіальної цілісності нашої держави. Тут проблема глибша – це сигнал для ідеологів нашої держави (СБУ, Мінкульту, Міносвіти, Мінмолоді, Мінінформації тощо).
Цей випадок, на ряду з небажанням виконувати декомунізаційні закони або бажанням значної частини кіровоградців перейменувати місто на Єлисаветград, з відвідуванням церков УПЦ МП більшістю населення нашого міста, з продовженням процесів русифікації, можна назвати симптомами національної шизофренії.
Але найбільше мене вразило те, що я виявився єдиним, кому не сподобалась ця карта. Іншим батькам, виходить, було байдуже. Або, навпаки, вони підтримували анексію українського Криму і, можливо, навіть не проти були б приєднатись до Росії. Або просто боялись щось заперечити чи зауважити.
Рівень «ватності» нашого суспільства, схоже, значно вище, ніж ми думаємо…
Зверніть увагу
Євангельський Сенсар, ельфійська мова і як нам її опанувати за один рік