Ісус не ніс свого хреста, його одяг не ділили, розбійників не розпинали – Євангеліє без вставок (+аудіо)

Аудіоверсія: Ісус не ніс свого хреста, його одяг не ділили, розбійників не розпинали

Початок: 

• Добра новина Арійської традиції. Передмова до третьої редакції книги «Пшениця без куколю», 2022 (+аудіо)

Попередні статті: 

• Продай одежу й купи меч: чотири простори подій Доброї Новини. Що означають терміни «пастка» і «світ»?
• Чудесна сила апостола Петра і фізичне безсмертя апостола Івана
• Для кого Ісус умер і воскрес, або Істинний сенс Доброї Новини

На хрестах не розпинали

Якщо бути точним, то Євангеліє говорить не про хрест, а про тавр, гелленською «σταυρὸς» («ставрос»). Йдеться про Т-подібну конструкцію з дерева, тобто палю з поперечною перекладиною нагорі. В основі цього слова лежить корінь *тавр-*тур (бик), оскільки буква Т (тау) нагадує голову бика з рогами.

Страта через розп’яття на таврі – це жорстокий африканський звичай, що його римляни запозичили в Карфагені. Сенс розп’яття полягав у тому, щоб завдати страчуваному якомога більше страждань і показати їх якомога більшій кількості людей для залякування. Тому таври були високими і важкими, їх не могла нести одна людина.

Розуміючи це, іудохристиянські коментатори говорять, що страчувані могли нести не весь тавр, а лише поперечку до нього. Їх іноді до цього примушували для того, щоб публічно принизити й завдати ще більше страждань. Тобто якщо хотіли додатково покарати злочинця, то примушували його нести вулицями міста брус до свого тавра.

А тепер погляньмо на євангельські події. Пилат до останнього захищав Ісуса і засудив його на смерть лише під загрозою повстання та кривавої різанини, і то лише після того, як Ісус пояснив йому прихований сенс того, що відбувається. Тому він не мав жодних підстав принижувати Ісуса і завдавати йому додаткових страждань. Врешті-решт, якби він погано повівся щодо Ісуса, то його б не канонізували: день святого Понтія Пилата відзначається 25 червня.

Про милосердне ставлення римлян до Ісуса говорить і те, що перед розп’яттям йому запропонували знеболювальний напій: «І привели його на місце Голготу, що означає Череп-місце, і дали йому пити вина, змішаного з смирною, але він не прийняв» (Марко 15.22-23).  Смирна (мірра) – це запашна смола, яку видобувають з деяких дуже цінних порід дерев; вона має ароматичні, знеболювальні, протизапальні, антисептичні, антистресові, бальзамічні та інші лікувальні властивості. Це була надзвичайно рідкісна і дорога речовина, відтак напій з вина і смирни також був дуже цінним і дорогим. Саме його й запропонували Ісусові, дбаючи про полегшення його страждань.

Чи ніс Ісус свій тавр?

Усі три синоптичні євангелія стверджують, що не ніс: «Опісля ж повели його на розп’яття. І примусили одного з прохожих, Симона Киринеянина, батька Александра та Руфа, що вертався з поля, нести його тавр» (Марко 15.21). Наведена вище вставка є відвертим безглуздям, адже виходить, що Пилат, який досі захищав Ісуса, раптом передумав і вирішив його принизити, але зробив це в особливо збочений спосіб: римляни незаконно піймали вільну людину – невинну й непричетну – і примусили її нести брус до чужого тавра.

На вставку вказує й те, що в ній наводиться не лише ім’я невідомої випадкової людини, а ще й імена двох його так само невідомих синів. Це не властиво для лаконічного і змістовного стилю Євангелія, де наводяться імена тільки важливих діючих осіб.

Мало того. Згадана вставка про Симона Киринеянина суперечить іншій вставці, зробленій в Євангеліє від Івана: «Взяли вони Ісуса, і, несучи свій тавр, він вийшов на місце, зване Череп, по-арамейськи Голгота» (Іван 19.17). Хай там як, але ж є різниця, хто ніс поперечку – Ісус чи інша людина.

Вочевидь, розповідь про брус, який називають тавром, має виразні ознаки вставки, адже вона не лише внутрішньо суперечлива, а й суперечить поведінці Пилата, римським законам і здоровому глузду.

Природно, виникає запитання щодо мотивації головного фальсифікатора (умовного Філона): навіщо він це дописав? Причому в усі  чотири євангелія?  Головна причина в бажанні переконати читача, що всі події з Ісусом начебто були виконанням давніх іудейських пророцтв. У нашому випадку йдеться про виконання ось цього «пророцтва»: «І зі злочинцями був порахований, хоч гріх багатьох сам носив і заступавсь за злочинців» (Ісая 53:12). Для того, щоб Ісус «гріх багатьох сам носив», йому й приписали «несення гріхів» у вигляді тавра, який насправді був не тавром, а брусом. 

Одяг Ісуса не ділили за жеребом

Читаємо далі: «Ті ж, що розп’яли його, поділились його одежею, кинувши жереб. А потім сіли, щоб його стерегти там» (Матвій 27.35-36), «Тоді розп’яли його й поділились його одежею, кинувши на неї жереб, хто що візьме» (Марко 15.24).

Проте євангеліє від Івана повідомляє дещо інше: «Тоді вояки, розп’явши Ісуса, взяли його одіж і розділили на чотири частини, по одній частині кожному воякові, і хітон. Хітон же не був зшитий, але весь згори додолу тканий. Тому сказали один до одного:  Не дерімо його, киньмо на нього жереб, на кого впаде. Так і зробили вояки» (Іван 19.23-24).

Згідно з цим текстом, одежу ділили на чотири частини без жереба. Жереб кинули лише на хітон – і то лише тому, що він був суцільнотканий, інакше його б роздерли по швах. Треба розуміти, що саме так поділили решту одежі, тобто роздерли її по швах на чотири частини.

Ви запитаєте, де ж тут логіка? А тут і не може бути логіки, адже це виконання чергового іудейського «пророцтва»: «Вони ділять для себе одежу мою, а про шату мою жеребка вони кидають» (Псалом 21.17). Тобто розповідь про розподіл одежі Ісуса – це не що інше, як вставка.

Розбійників не розпинали

 У «пророцтві» (тобто у фантазіях) згаданого Ісаї ще є такий пасаж: «І зі злочинцями визначили йому гроба його» (Ісая 53:9). Отже, для повнішого виконання «пророцтва» потрібні ще злочинці. Без проблем. Читаємо про це у двох місцях: «І як прийшли на місце, що зветься Череп, там розіп’яли його і злочинців, одного по правиці, і другого по лівиці» (Лука 23.33). «Там його розп’яли і з ним двох інших з одного й з другого боку, Ісуса ж посередині» (Іван 19.18).

Чому в реальності не могло бути «з ним ще двох інших», навіть одного? Тому що все відбувалося на межі, в умовах жорсткого цейтноту, при реальній загрозі іудейського повстання. Уникнути різанини можна було лише негайною стратою Ісуса на таврі, як того вимагала іудейська верхівка та наелектризований нею натовп, який уже ставав некерованим. Прагнення іудеїв убити Ісуса було таким несамовитим, що вони пішли на безпрецедентний крок: «Пилат, бачачи, що нічого не вдіє, а заколот дедалі більшає, взяв води й умив перед народом руки та й каже: Я невинний крові його; ви бачили. Увесь же народ відповів, кажучи: Кров його на нас і на дітей наших! Тоді він відпустив їм Варавву, а Ісуса видав на розп’яття» (Матвій 27.24-26).

Тобто іудеї взяли вину не лише на себе, а й поклали її на власних дітей – аби лише позбутися Ісуса. На його страті була зациклена вся їхня увага, всі думки і всі емоції – в цей момент більше нічого їх не цікавило. Це розумів Пилат, тому віддав наказ розп’яти Ісуса – і його було виконано негайно, оскільки навіть найменше затягування могло спровокувати некерований і жорстокий вибух. Неймовірно, щоб у такій екстремально гострій ситуації обидві сторони протистояння – римляни та іудеї – витрачали час і сили  на якихось інших злочинців, які нікого не цікавили і ні на що не впливали. 

На те, що повідомлення про двох розп’ятих злочинців є вставкою, є ще одна вказівка – в усіх чотирьох євангеліях це повідомлення ідентичне. Річ у тім, що оригінальні тексти євангелій у випадку, коли дають свій погляд на ту ж саму подію, то обов’язково несуть суттєву додаткову інформацію.  За це їх так і називають, наприклад, «Євангеліє від Матвія» означає «Євангеліє з погляду Матвія». Проте у вставці про злочинців маємо чотири ідентичні тексти:

«Тоді розп’яли з ним двох розбійників, одного праворуч, а другого ліворуч» (Матвій 27.38).

«І розп’яли з ним двох розбійників, одного праворуч, другого ліворуч нього» (Марко 15.27).

«Там розіп’яли його і злочинців, одного по правиці, і другого по лівиці» (Лука 23.33).

«Там його розп’яли і з ним двох інших з одного й з другого боку, Ісуса ж посередині» (Іван 19.18).

Такого роду механічні повтори не є гарантованим доказом вставки – це так званий «слабкий доказ». Проте у подібних розслідуваннях сукупність слабких доказів перетворюється на сильний доказ. У даному випадку сильний доказ вставки про розбійників слідує з розуміння загального контексту, людської психології, мотивації фальсифікатора і текстологічного аналізу. 

Іудохристиянство як продовження іудаїзму

Якщо бажаєш зрозуміти явище, то поглянь, з чого воно почалося. Християнство (від «христос» – помазаник, месія) почалося як іудейська секта. «Батьком християнства» був Філон Іудей –  фанатичний апологет іудаїзму, старший брат голови іудейської громади Єгипту і головний фальсифікатор Доброї Новини. Початковим організатором християнства вважається фарисей Шауль, який почав свою кар’єру з терору проти аріохрестиян.  Головний християнський ритуал – літургія – запозичений з богослужіння іудейської синагоги і відверто спрямований проти особистості Ісуса Хреста (див.: «Остання хуцпа голого короля»). «Священне писання» християн більше ніж на 95 відсотків складається з іудейських текстів.  Тому західні християни люблять називати себе іудохристиянами – і це, принаймні, чесно.

Красномовним підтвердженням прямої спадкоємності християнства від іудаїзму є розглянуті вище вставки в Чотириєвангеліє. Легко побачити, що оригінальний євангельський текст є лише вторинним тлом, на якому паразитують іудохристиянські вигадки, натхненні іудейськими «пророцтвами». На цих вигадках сформовані іудохристиянські візуальні образи, головними з яких є «хрест розп’яття», «Ісус несе свого хреста», «добрий і поганий розбійник», «римські воїни – садисти та мародери», «жорстокий і бездушний Пилат», «терновий вінець».

Особистість святого Понтія Пилата потребує особливого розгляду – і ми цим займемося в наступній статті: За що Понтія Пилата оголосили святим – досліджуємо Добру Новину

Обговорення статті: Євангеліє без вставок: Ісус не ніс хреста, розбійників не розпинали (відео)