Історичне рейдерство: Як Московія привласнила історію православ’я України-Русі…

Християнство в Україні починається з часів св. апостола Андрія Первозванного, і тому Православна Церква в Україні є дійсно Апостольською. Св. апостол Андрій був у Києві, проповідуючи слово Боже, і на київських горах проголосив: «Звідси буде проливатися світло християнської віри по всій землі!»

Ці слова стали пророчими, бо дійсно саме з Києва пролилося світло віри Христової до земель, де потім постали Москва, Петербург, Мінськ і т.д. Уже на зорі християнства на українських землях (у Причорномор’ї) існували 2 автокефальні єпархії – Скіфська та Херсонеська. Лише нашестя варварів у V ст. припинило існування тут автокефальної традиції. Але християнство жило на Русі-Україні і далі. Тільки в Криму існувало 5 (!) єпархій, матір’ю-Церквою яких був Константинопольський патріархат. З України вийшов св. Андрій, Христа ради юродивий, який побачив у Константинополі чудо Покрова Пресвятої Богородиці (862 р.), тут бували свв. Кирило і Мефодій. Тривалий час в Україні знаходилася Готська держава, яка прийняла християнство з Константинополя і дала православному світу багато святих. Відомі хрещення правителів Київської держави у IX ст. – Аскольда, св. Ольги (Єлени).

З часів хрещення Київської держави св. князем Володимиром (988 р.) Православна Віра стала державною релігією. Багато священиків-місіонерів, русинів-українців, пішло в далекі північно-східні краї, щоб хрестити там місцеві племена. Москва виникла тільки у 1147 р. і входила до складу Володимирсько-Суздальського князівства, де стояли єпископи, поставлені з благословення Київського митрополита. У 1237-1240 рр. по всій колишній Київській Русі, яка давно вже розпалася на окремі держави, прокотився смерч монголо-татарської навали, яка відкинула ці держави на 150 років назад. У поруйнованому Києві було тяжко утриматися через небезпеку ординських наскоків митрополитам, тому вони воліють жити у Володимирі, Суздалі, врешті у Москві. До того ж Україна потрапила під польсько-литовське панування, а Московія (її пізніше стали називати Росією) зуміла раніше здобути державну незалежність, і великі князі московські заходилися здобувати автокефалію для РПЦ. У 1448–1458 рр. московська Церква без згоди Церкви-Матері (Константинопольського Патріархату) проголошує автокефалію і розколола єдину доти Київську митрополію.

Тільки через 141 рік ця автокефалія була визнана Константинопольським Патріархом. Водночас у 1589 р. московська церква була очолена своїм патріархом.

Київська митрополія, яка охоплює вже тільки українські та білоруські землі, залишилася під омофором Вселенського патріарха.

У 1654 р. було укладено російсько-український союз, а у 1659 р. Українська козацька держава після програної російсько-української війни 1658-1659 рр. була приєднана до Московської держави як її автономна частина. Однак, і в 1654, і в 1659 рр. Українська Православна Церква категорично відмовлялася визнати зверхність над собою московського патріарха, небезпідставно вбачаючи в цьому грубе порушення церковних канонів, які забороняють переділювати кордони патріархій між різними патріархами (виняток складає здобуття Церквою автокефалії). Лише у 1685-1686 рр. під тиском світської влади УПЦ була приєднана до Московської патріархії. Це порушення канонів було подвійним, оскільки константинопольський патріарх отримав за це хабара від Москви. За цей гріх симонії тодішній константинопольський патріарх Діонісій був позбавлений патріаршої влади.

То хто є тоді насправді порушником канонів?

Опинившись під верховенством уже не Константинополя, а Москви, Українська Православна Церква значно погіршила своє становище, оскільки Московська патріархія тут же порушила свої обіцянки щодо прав і привілеїв УПЦ. Так, була заборонена українська мова у богослужінні, скорочена Київська митрополія, яку було зведено до рівня рядової єпархії Російської імперії. Був навіть час (у XVIII ст.), коли у київського митрополита відібрали митрополичий титул і його вважали просто архієпископом! Москва мала внаслідок цього значні матеріальні та духовні переваги. Досить сказати, що перед падінням СРСР близько 70% прибутків РПЦ йшли з України!

З вибухом лютневої та жовтневої революцій 1917 р. і розпадом Російської імперії розпадається і РПЦ (тоді вона правильніше називалася – «Российская Православная Церковь»), розгортається боротьба Церков у відроджених державах за автокефалію.

Так, Грузинська Православна Церква, яка ще у середньовіччі прагнула до автокефалії, незважаючи на всі прокльони з боку Москви, звинувачення в «не канонічності», «неблагодатності» , вистояла, і у 1942 р. Московська патріархія мусила з цим погодитися! Грузинська Православна Церква з того часу є автокефальною.

Ситуація з автокефалією для УПЦ була складнішою, враховуючи особливе місце України, без якої неможлива повноцінна Російська імперія. На тій частині України, яка опинилася під владою Польщі, було створено Польську Автокефальну Православну Церкву, а у 1924 р. Константинопольський патріарх видав спеціальну грамоту (томос), якою визнавав автокефалію даної Церкви. На більшій частині України (УРСР) було дійсно знищено Українську державу, розгорнувся наступ проти всього українського. Хоча вже існувала УАПЦ, яка у 1921 р. навіть була визнана більшовицькою владою, але налякана швидким розвитком УАПЦ, в якій панувала українська мова та українські традиції, радянська влада знищує УАПЦ, розстрілявши або заславши до Сибіру майже весь її клір у 30-х роках.

Справжнє відродження Української Православної Церкви відбулося починаючи з 1989 р. Тоді була відроджена УАПЦ, яка почала швидко розвиватися. Москва перед фактом серйозної загрози її пануванню в Україні перейменовує екзархат РПЦ в Україні в Українську Православну Церкву Московського Патріархату, надає останній певну автономію. Між тим, 5-6 червня 1990 р. відбувся Собор УАПЦ. Він обрав першим її патріархом Мстислава, котрий на той час був митрополитом УПЦ в США, яка перебувала під омофором Константинопольського патріархату.

Ситуація в Україні різко змінилася після відродження незалежної Української держави у 1991 р. Православна Церква в Україні тепер уже мала всі підстави на автокефалію. Тодішній предстоятель УПЦ (МП) Філарет (тоді він ще був митрополитом) взяв курс на її здобуття. Всі як один єпископи УПЦ (МП), практично все духовенство, виступили за автокефалію, і це рішення було ухвалено Всеукраїнським Помісним Собором у Києві 1-3 листопада 1991 р. Коли ж делегація Української Православної Церкви Московського Патріархату поїхала до Москви, щоб РПЦ дало їй благословенну грамоту, вона опинилася під жорстоким тиском. Більшість єпископів відмовилася внаслідок цього від автокефалії, але митрополит Філарет і частина єпископату залишилися непорушними. Тоді 27.05.1992 р. у Харкові відбувся неканонічний, так званий архієрейський Собор, який проголосив новим предстоятелем УПЦ (МП) єпископа Володимира (Сабодана). Це було неканонічним уже хоча б через те, що собор скликався без предстоятеля Церкви, митрополит Філарет був усунутий всупереч тому, що його перед тим обрали пожиттєво митрополитом, тому що єпископ Володимир не був громадянином України і очолював єпархію за межами Української держави (в Росії) і т.д.

Характерно, що керівництво РПЦ пообіцяло надати автокефалію УПЦ (МП) в найближчі 2-3 роки. Сьогодні маємо вже не 1992, а 2009 р. [Автор видав книгу у 2009 році. Але і на сьогодні, у 2016 році, РПЦ не надала автокефалію УПЦ (МП). – Прим. В.Ф.], а автокефалії Москва й досі не дала, відмовилася навіть обіцяти її! Вчорашня компартійна влада, звичайно ж, виявила себе слугою Москви і створила режим найбільшого сприяння саме цій гілці православ’я в Україні, яка є філією РПЦ. Цікаво, що нерідко представники УПЦ МП соромляться навіть назви своєї Церкви, називають її просто УПЦ, не бажаючи говорити, що далі йдуть слова «Московського Патріархату»! Щоправда, варто їм виїхати за межі України, як тоді вони соромляться вже назви Української Православної Церкви і підкреслюють, що вони є представниками Московського Патріархату. Така «гнучкість» є звичайною безпринципністю і викликана тільки прагненням затуманити тих віруючих, котрі не дуже розбираються в історії Православної Церкви і канонічних питаннях.

Не варто забувати, що й досі в РПЦ забороненими залишаються українська та білоруська мови, хоча дозволяється служити японською чи англійською тощо.

Не варто забувати, що УПЦ МП сліпо виконує волю Москви навіть тоді, коли це явно суперечить інтересам українського народу. Досить сказати, що з волі Москви у 1933 р. було влаштовано штучний голодомор, який забрав 9 млн. життів невинних українських селян, але УПЦ МП й нині відмовляється служити панахиди по душах загиблих!

А чого варта українофобська політика керівництва УПЦ МП, ієрархи якої заперечують саме існування самобутнього українського народу, української мови, постійно плачуть за СРСР і постійно знаходять свого вірного союзника в особі Компартії України, на совісті якої тисячі знищених священиків, котра й нині устами свого лідера П. Симоненка проголошує старе більшовицьке гасло: «Религия есть опиум для народа»!

Невже це свідчить про благодатність Російської Православної Церкви та УПЦ Московського Патріархату?

Джерело:

Протоієрей Юрій Мицик. За віру православну! Видання 2-е, доповнене і перероблене. - К.:Видавничий Дім «Слово», 2009. С. 7-14.

ISBN 978-966-194-014-6