Феофан Прокопович – духовний батько Російської імперії

Феофан - фігура складна і неоднозначна, яку потрібно досконально вивчити. Протоієрей Георгій Флоровський, відомий історик церкви вважав, що Прокопович в якомусь сенсі зрадив інтереси України:

«Феофан Прокопович був чоловік моторошний. Навіть у зовнішності його було щось зловісне. Це був типовий найманець і авантюрист - таких вчених найманців тоді багато бувало на Заході. Феофан здається нещирим навіть тоді, коли він перевіряє свої заповітні мрії, коли висловлює свої дійсні погляди. Він пише завжди точно проданим пером. У всьому його душевному складі відчувається нечесність. Вірніше назвати його ділком, що не діячем. Один із сучасних істориків дотепно назвав його "агентом Петровської реформи". Однак, Петру особисто Феофан був вірний і відданий майже без лестощів, і в Реформу вклався весь із захопленням. І він належав до тих небагатьох в рядах найближчих співробітників Петра, хто дійсно дорожив перетвореннями» [Георгий Флоровский. «Пути русского богословия». Париж, 1937, стр. 89-90].

18 червня 1681 народився відомий діяч Епохи Просвітництва, видатний український богослов, письменник і публіцист, поет, філософ, математик, яскравий представник українського бароко архієпископ Феофан Прокопович (Теофан Прокопович, в миру Єлеазар; 1681-1736), з 25 червня 1725 архієпископ Новгородський . З 1721 перший віце-президент Святійшого Урядового Синоду (і по смерті Стефана Яворського його фактичний керівник), з 1726 - першість член Синоду Руської Православної Церкви; проповідник, державний діяч.

Після смерті батька й матері його опікуном став дядько по матері Феофан Прокопович, намісник київського Братського Богоявленського монастиря, професор і ректор Києво-Могилянського колегіуму. Дядько віддав Єлеазара до початкової школи при монастирі. Після її закінчення, Єлеазар стає студентом Києво-Могилянського колегіуму. В роки навчання був одним з найкращих учнів, добре опанував церковнослов'янську, грецьку та латинську мови, не раз перемагав у наукових диспутах, крім традиційних для колегіуму дисциплін вивчав твори європейських філософів. Після смерті дядька, Феофана Прокоповича, його підтримував київський митрополит Варлаам Ясинський.

1698 року Єлеазар закінчує Києво-Могилянський колегіум і вирішує продовжити освіту. Того самого року вступає до Володимир-Волинського уніатського колегіуму, живе у василіянському монастирі, де приймає унію й постригається у ченці під іменем Єлисея. Уніатський володимир-волинський єпископ Заленський помітив незвичайні здібності молодого ченця і сприяв його переведенню до Римської католицької академії св. Афанасія, в якій готували богословів для поширення католицтва серед прихильників східного православ'я. 

Прокопович обійшов пішки всю Європу. Відвідував університети в Лейпцигу, Халле, Єні. У 1701 році в Римі поступив в прославлену тоді єзуїтську колегію св. Афанасія, засновану для греків і слов'ян.

У Римі Єлисей користувався ватиканською бібліотекою, крім богословських наук вивчав твори древніх латинських та грецьких філософів, істориків, пам'ятки старого й нового Риму, засади католицької віри та організації папської церкви, знайомився з творами великих гуманістів Томмазо Кампанелли, Галілео Галілея, Джордано Бруно, Миколая Коперника.

Прослухавши в цій колегії повний курс, начитався історичних, богословських і філософських творів, а також у давньокласичну літературу і своїми видатними даруваннями звернув на себе увагу папи Климента XI, але не побажав залишитися в Римі і в 1704 році повернувся до Києва, де повернувшись у православ'я, став викладати в Києво-Могилянській академії спочатку поетику, потім філософію і, нарешті, богослов'я.

По всіх цих предметах демонстрував чудову для свого часу ясність викладу і відсутність схоластичних прийомів. Цікаво, що Н. Г. Чернишевський навіть у першій половині 19 ст. студіював в Саратовській духовній семінарії Феофана Прокоповича і вельми похвально відгукувався про нього: «Я тоді вже багато читав, - інші сотні сторінок по багато разів, - величезний латинський курс Феофана Прокоповича, як я шкодував, що з 18 книг, призначених за планом курсу, оброблено і надруковано було 12 - у Феофана Прокоповича трактат про filioque був чудовий» [Чернышевский Н. Г. Полн. собр. соч.: в 15-ти т. Т. 1. — М., 1939, с.678].

Петро I у 1716 році покликав його в Петербург для здійснення реформи церкви і програми загального підвищення рівня культури Московії, яку молодий цар вирішив зробити імперією. У цій справі він міг спертися тільки на іноземців, оскільки сама Московія в той час не мала ні інтелігенції, ні культурного або просто освіченого класу. Вся передова і вільна думка зазвичай допускалася в допетрівській Московії лише відповідно до політико-ідеологічних потреб трону, після чого піддавалася розгрому і придушенню; в черговий раз наповнювались монастирські в'язниці і дискримінувалися світлі уми.

З іноземців найближчими і географічно і лінгвістично до московитів були українці, які лише недавно увійшли в орбіту далекого лісового князівства, що стало в 17 столітті царством. Однак це царство, маючи великі претензії, безнадійно відставало від інших європейських держав за рівнем свого розвитку. Петро, керуючись імперськими амбіціями, піддав Київ інтелектуальному розгрому, примусово перевізши в Москву і Петербург всіх його відомих вчених богословів, які отримали освіту не тільки в Києві, а й у Кенігсберзі, Лейпцизі, Лейдені, Геттінгені, Оксфорді чи Единбурзі.

Крім Прокоповича Петро забрав з Києва таких відомих вчених, як Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький, Стефан Яворський, Феофілакт Лопатинський, Платон Малиновський, Гавриїл Бужинський, Маркелл Радишевський і багатьох-багатьох інших.

Яскравий діяч українського православ'я, для України Феофан Прокопович не був винятком, оскільки був одним з багатьох освічених богословів і вчених, що складали славу Києво-Могилянського колегіуму. Однак, він виявився абсолютно унікальним для російського православ'я, яке не мало подібного єпископа за всю свою історію - ні до, ні після Феофана. Тому, як написано в енциклопедії Брокгауза і Ефрона, Ф. Прокопович назавжди залишиться однією з центральних фігур російської історії 18 століття.

Феофан Прокопович встиг проявити себе в багатьох науках і буквально у всіх видах літературної майстерності - як церковної, так і світської. Він і богослов, і проповідник, і каноніст. Він також юрист, історик і поет. Рівень його обдарування у різних областях теж був різним, але обдарувань було і чимало. Українець Прокопович надзвичайно сильно вплинув на знаменитого російського поета молдаванина Антіоха Кантемира, сатира якого нерідко є тільки перифразом проповідей Феофана. Настільки ж сильним був його вплив на автора першої капітального праці з російської історії В. Татіщева, погляди якого на російську історію і сучасність вироблялися в школі Феофана.

Таким чином Феофан Прокопович стоїть біля витоків російської поезії (разом з білорусом С. Полоцьким і молдаванином А. Кантемиром) і російської історичної науки. Цікаво і те, що батьком російського театру був Дaнило Туптало, батьками російської живопису - Дмитро Левицький, Антон Лосенко і Володимир Боровиковський, батьком російського роману - Василь Нарежний, батьком російської літератури світового рівня - Микола Гоголь. Всі українці. Прокопович разом з Григорієм Сковородою стоїть і біля витоків російської філософії.

«Виходячи з понять сучасного йому наукового раціоналізму і протестантської теології, Феофан негативно ставиться до старих форм московського церковного і суспільного життя, які вважає особливо придатними процвітанню невігластва або показній псевдо-вченості, лицемірства та забобони; в ім'я виставленого їм ідеалу освіченої людини і сильного своїм просвітництвом держави, він сатирично зображує сучасну йому російську життя і в цьому сенсі може бути названий першим російським сатириком, першим представником того напряму, до якого згодом приєдналися наші кращі літературні сили », - писав статс- секретар Державної ради історик російської літератури Петро Йосипович Морозов (1854-1920).

Разом з тим, не можна не згадати і про те, що багато українських вчених звинувачують Феофана Прокоповича в зраді України. Одні вважають, що, усвідомивши, що російський деспотичний намір володіти Україною всерйоз і надовго, Феофан вирішив хоча б сприяти пом'якшенню моралі московських деспотів і направити їх державне будівництво в бік цінностей.

Настала Епоха Розуму і пов'язаного з нею освіченого абсолютизму (Феофан і створив його ідеологію на російській основі). Інші майже прямо звинувачують Прокоповича у властолюбстві, інтриганстві і колабораціоністській діяльності, спрямованій на всебічне зміцнення російського абсолютизму і підпорядкування йому усіх українських вольностей.

Дійсно, Прокопович став основним ідеологом реформ Петра I, спираючись у своїй теорії держави на праці про державу і право Гоббса, Гроція, Пуффендорфа та інших теоретиків раннього Просвітництва. І цей його внесок в реформи Петра був вельми позитивний.

У той же час, саме Феофан Прокопович став при Петрові I автором чисто ідеологічних тез про вигаданий «триєдиний російський народ». Ця концепція архієпископа Феофана згодом стала в Російській імперії офіційною, хоча й суперечить даним науки.

Нарешті, саме Феофан Прокопович запропонував Петру I назвати з'єднану з Україною Московію Російською імперією. Він запропонував запозичити у греків їх слово «Ρωσία», яким вони називали всі простори на північ від них, окультурені древнім Києвом і церковно підлеглі Константинополю, і додати до назви другу літеру «с», перетворивши грецьку «Росию» до новомосковської «Россії».

У цьому трагічна іронія історії. Українці дали своєму агресивному північно-східному «великому брату» буквально все - від літератури, живопису та філософії аж до самої назви країни. І у відповідь заслужили від нього лише хамське презирство, злісну неповагу і глибоку ненависть.