Зображення користувача Олена Каганець.
Олена Каганець
  • Відвідувань: 40
  • Переглядів: 46

Дорогами Чорнобиля. Спогади 35-річної давнини

Моя оцінка корисності цієї статті: 
3 - Схоже, що реально працює.

Якщо на війні ти можеш перемогти ворога завдяки своєму розуму, досвіду, обережності чи відвазі, то в Чорнобилі «ворог» вражав тебе постійно. Від нього можна було тільки трохи приховатися, і тоді ти отримував не пряме попадання, а тільки рикошет. Противник був всесильним. На нього йшли, як на амбразуру!

21042604.jpg

Фото: Володимир Півторак

26 квітня 1986 року, після вибуху ядерного реактора, в СРСР було все спокійно. Інформація про аварію почала надходити із зарубіжних джерел. Перше офіційне повідомлення було зроблене тільки 28-го квітня. Я дивився ці новини. В них показали фото розрушеного реактора. Хоч тоді фотошопа не було, але на світлині 4-й блок АЕС виглядав, як невеликий сарайчик. Диктор запевнила, що все під контролем і небезпеки для населення немає.

Першого травня наш 104 Інженерно-саперний батальйон разом із навчальними закладами, підприємствами і організаціями міста Шостки вийшли на першотравневу демонстрацію! На свята багато людей виїздили на природу.

Згодом, по закритих лініях зв’язку стала приходити більш тривожна інформація. Військові комісаріати почали мобілізацію військовослужбовців запасу, а військові частини, в тому числі і наша, розгортали підрозділи і в/ч за штатами військового часу. Почалася відправка сформованих підрозділів у зону Чорнобиля.

Я пам’ятаю, як повернувся заступник начштабу капітан Корольов, який супроводжував мобілізованих в зону аварії. Ми заміряли радіометром випромінювання від його чобіт, і стрілка прибору показувала підвищений рівень радіації!

Наприкінці травня 1986 року я був у відрядженні на полігоні в н.п. Гончаровськ, що під Черніговим. Доповідаю телефоном командирові нашої військової частини про виконану мною задачу. А він і каже: «Добре! Тільки ти вже не повертайся, а поїдеш із Гончаровська на Білу Церкву, а звідти на Чорнобиль. Прапорщик привезе тобі речі, які збере дружина. І забере техніку і солдатів назад».

Наказ є наказ. Тільки думаю собі: «Нахрена це мені потрібно?! Я тільки одружився. Дружина вагітна, дітей ще немає. Тільки повернувся із Афгану. Їду в Чорнобиль інспектором військової автоінспекції, тобто замість якогось автомобіліста. На мені що, весь світ клином зійшовся?!»

Підвечір приїхав прапорщик, привіз речі та документи, і я автобусами відправився на Білу Церкву. У в/частині, в яку я прибув, формувалася 212 Військова автоінспекція. Зі складів НЗ були зняті автомобілі ГАЗ-66. Їх розмальовували під автомобілі ВАІ та приводили в повністю робочий стан. Через день після мого приїзду колона 212 ВАІ вирушила в напрямку Чорнобиля. Моїм водієм був Коля Сюкало. Мені повезло з ним, так як це був кращий із водіїв і найкращий серед бійців - строковиків!

29 травня 1986 року колона прибула на місце дислокації між селами Оране та Дитятки, десь за кілометр від 30-кілометрової зони відчуження. Тут ми розбили свої армійські намети для проживання і обладнали парк техніки. Поряд знаходилася армійська бригада, в якій ми стали на забезпечення.

Наша військова частина 212 ВАІ була невеликою. Начальник, підполковник Ступчук, два його заступники, 8 інших офіцерів і прапорщиків і 9 чи 10 солдатів строкової служби, які були водіями автомобілів. Офіцери займали посади старших інспекторів, прапорщики – інспекторів. Задачі ж для всіх були однаковими – забезпечувати безперебійний рух транспорту в чорнобильській зоні, регулювати напрямки руху транспорту і безпеку пересування.

30 травня ми змінили військовослужбовців 211 ВАІ, які були в першій хвилі чорнобильців, і приступили до виконання обов’язків. Я заступив на чергування на одному із перехресть.

Погода була жарка. Кожних 15-20 хвилин я зливав із респіратора вологу, яка під ним накопичувалася. З однієї сторони дороги стояв сосновий ліс, в якому ще доцвітали розкішні конвалії. Періодично роздавався тріск сосен, наче вони розколювалися. За майже півтора місяця нашого перебування в зоні я не пам’ятаю, щоб був хоч би один дощ. Казали, що хмари осаджують із літаків ще перед зоною, щоб опади не змивали радіацію в річки.

Наша 212 Автоінспекція контролювала дороги на території України, це десь 2/3 Чорнобильської зони. За територію Білорусі відповідали війська Білоруського військового округу.

У нас були перепустки в усі місця нашого сектору відповідальності. Оскільки на нас, 8 інспекторів, було 7 постів, кожен восьмий день був відносно вихідним, якщо не з’являлися додаткові задачі. Постами мінялися кожен день згідно графіка.

Перший пост був на КПП Дитятки. П’ять інших – на основних перехрестях всередині Зони та біля вертолітного майданчика.

Сьомий пост був мобільним. Сюди ми приїжджали на броньованій розвідувально–дозорній машині БРДМ.

На роздоріжжі біля села Копачі стояв пост–вагончик. Раз на годину ми патрулювали 5 км. дороги до самої Чорнобильської АЕС. При необхідності регулювали рух транспорту на майданчику перед центральним входом до АЕС.

Водіями на БРДМах були вже військовослужбовці, призвані по мобілізації. Броньована машина знижає рівень проникаючої радіації в 2-3 рази. Звичайно ж поки ще сама не накопичила радіацію в своєму металі і не почала «світитися». Солдати-водії нас очікували у вагончику, а це – 4 км. від реактора! Зараз це село стерте з лиця землі і засипане поверху шаром нового ґрунту.

В кожному автомобілі знаходився прилад для вимірювання рівня радіації. Щоденно ми вели журнали, де записували заміри доз радіації на своєму посту. На початку нашого чергування біля самої АЕС рівень радіації був близько 150 мР (мілірентген на годину). Це в 10 000 разів перевищувало природний рівень радіації. Вже через місяць, за рахунок систематичного поливу території, він складав 75 – 80 мР.

Були ділянки дороги і території, де випромінювання було значно вище.

Мій організм добре відчував високе випромінювання. На кожній такій радіоактивній плямі волосся на голові у мене ставало дибом! Тільки-но я сприймав таке відчуття, як мій погляд швидко спрямовувся на бортовий рентгентметр бронемашини, а той давав підтвердження різким підйомом своєї стрілки!

Якось, повертаючись на БРДМі від будівлі електростанції на пост в Копачах, я побачив УАЗ свого начальника, який їхав назустріч і мигав світлом, щоб я зупинився. Ми обидва вийшли із машин і підполковник почав мені щось розповідати зовсім неважливе. Я вже підскакую на місті, наче в’юн на сковорідці і кажу йому: «Тут радіоактивна пляма! Не можна тут стояти!» А він спокійно відповідає: «А хулі тобі та пляма, ти що, радіації боїшся?!»

Забігаючи наперед, скажу, що з цією людиною я зустрівся десь через рік після нашого повернення із Чорнобиля. Я заїхав на його місце служби в Лубнах. Привіталися. Питаю: як життя, як здоров’я. «Усе добре, - відповідає, - тільки за цей час три рази кров поміняли!»

У зоні Чорнобиля люди нерідко ігнорували правила самозахисту. Знаходилися без респіраторів навіть у місцях дуже високого забруднення. Одним із міфів було те, що від радіації добре захищає алкоголь. Деякі примудрялися знайти його в навколишніх селах. На мою думку, алкоголь тільки ослабляв природній захист організму і притупляв інтуїцію.

- Якщо боїтеся поправитися – випийте перед обідом 100 грамів коньяку!

- І що, допомагає схуднути?

- Схуднути ні, але відчуття страху притупляє!

Нашою задачею було також виявляти за кермом тих, хто приймав ці «ліки для самозахисту».

Чорнобильські дороги були наповнені різноманітним транспортом: автомобілі–бетономішалки доставляли рідкий бетон, одні машини вивозили знятий радіоактивний ґрунт, інші завозили пісок і будматеріали, паливо і воду. І усі везли Людей! За кермом і поряд, в кузовах автомобілів і за бронею БТРів та інженерної техніки.

Серед усієї техніки виділялися автомобілі–«членовози». Це – ЗІЛи і «Чайки» – авто представницького класу радянської епохи. На них приїздили члени ЦК КПУ та члени Ради Міністрів, а більше – їхні представники.

Також кидалися в очі машини на базі танка Т-80. Такий танк щодня з’являвся невідомо звідки, об’їжджав навколо АЕС і знову зникав у невідомому напрямку. На цій машині не було башти зі стволом, а була інша більш широка надбудова, на якій виднілися 8 відеокамер.

На той час ця апаратура була досить помітною. На борту танка не було номера, але був знак з логотипом Землі – овал з паралелями і меридіанами. Гусенична стрічка прорезинена. Попереду танк завжди супроводжувала машина ВАІ, але не така, як у нас, а ГАЗ-66 з будкою. Один із наших прапорщиків спробував зупинити цей бронеоб’єкт з допомогою свого смугастого жезла, але із автомобіля супроводу висунулася рука з пістолетом-кулеметом Стєчкіна, і це був залізний аргумент!

Танки Т-80 були обладнані газотурбінними двигунами і заправлялися керосином на вертолітному майданчику. Механіки-водії були в акуратних синіх комбінезонах і вигляділи імпозантно. Я спробував завести розмову з одним із них, але він зробив вигляд, що не розуміє, про що я його запитую.

Одного разу я із моїм водієм Миколою супроводжували урядовий ЗІЛ від КПП до Іванкова. На місці пасажира сидів молодий чоловік років сорока. Ми їхали за ними 30 кілометрів селами Київщини, які жили своїм повсякденним життям, де діти гралися повз дороги в траві та піску.

Пасажир легковика за весь час поїздки так і не зняв свого респіратора.

У зоні буйним цвітінням жовтіли духмяні липи.

Через КПП міліція пропускала на недовгий час відселених із зони людей, щоб вони могли щось забрати зі своїх кинутих домівок.

Один чоловік, повертаючись, приніс нам відро запашної полуниці. «Пригощайтеся, хлопці!» Ми подивилися на неї, понюхали, взяли по ягоді, помили, відчули смак. Більше їсти не наважилися.

У середині червня 1986-го мені поставили задачу: з’явитися в Оперативну групу ліквідації аварії, яка знаходилася в будівлі ЧАЕС. Для поїздки виділили бронетранспортер.

Коли я прибув, то отримав наступну задачу: поїхати в місто Прип’ять і провести опис усієї техніки, яка знаходилася кинутою у дворах будинків і на територіях підприємств та організацій. Це, наче, потрібно було для того, щоб пізніше людям виплатити за неї компенсації.

Прип’ять знаходилася за 4 кілометри від атомної електростанції по дорозі або 2 км напряму, за «рижим лісом». Мені вказали адресу, за якою я зможу знайти відділок міліції.

Коли я в’їхав у кинуте місто і по траві під’їжджав до вказаної будівлі, моє волосся на голові сповістило про критичну ситуацію! Стрілка бортового дозиметра БТР скакала в діапазоні 300 – 350 мР! У 20 000 разів вище природного фону! І це більше, ніж через півтора місяця після катастрофи!

Ми з водієм зайшли в приміщення, де знаходилося кілька міліціонерів. Я розповів їм про поставлену задачу. Вони відповіли: «Тобі треба, ти і їздь!» Мені теж не треба було в незнайомому безлюдному, раніше 50-тисячному місті, яке кипить радіацією, робити величезний обсяг непотрібної роботи.

Я повернувся в штаб опергрупи й доповів, що виконання цієї задачі потребує великої кількості людських сил і часу. Крім того, це не задача Збройних сил, а, скоріше, робота міліції. Більше до цього питання ніхто не повертався.

Місто Чорнобиль знаходиться за 15 кілометрів від Чорнобильської АЕС із протилежного боку, ніж місто Прип’ять. Чорнобилю трохи пощастило з напрямком вітру і він постраждав значно менше. Тут було розміщено багато військових підрозділів. Проживало цивільне і військове керівництво, знаходилася лікарня. Рівень радіації дозволяв ходити по місту без респіратора.

Біля Чорнобиля знаходився один із постів ВАІ. Крім того, ми періодично патрулювали вулиці самого містечка. Основна робота нами проводилася з водіями УАЗів генералів та полковників. Вони нерідко злісно порушували правила дорожнього руху і поводили себе нахабно. Це був саме той контингент, виховання якого приносило мені душевне задоволення. Якщо якийсь із водіїв так і не дослухався до мене, я очікував його начальника, полковника чи генерала, та лагідно і ввічливо проводив роботу з ним, а він уже потім зі своїм підопічним.

Мій водій Микола теж добре знав правила дорожнього руху, мав підхід до людей і непоганий життєвий досвід, як для його віку. Коля називав мене Шеф. «Шеф, а дайте мені своє посвідчення». Посвідчення старшого інспектора було без фото, виписане на пред’явника. Поки я займався своїми обов’язками, Микола виховував водіїв УАЗиків. За тиждень-два він з ними уже подружився, і щоразу приносив нам кілька талонів на харчування в «генеральській столовій», яка знаходилася в одному із чорнобильських ресторанів. В Чорнобилі ми з моїм водієм сухий пайок уже не їли!

Нерідко ми з Миколою залишалися ночувати на постах у 30-кілометровій зоні, якщо рівень радіації там не набагато перевищував випромінювання в пункті дислокації. Хоча ґрунтові дороги біля бригади періодично поливали водою, з них все одно піднімалася пилюка й осідала на наших наметах. А якщо промчиться на машині який-небудь лихач, то по вечорах над палатками стояв пиловий смог. Крім того, ми працювали по 10-12 годин на день, і, якщо поїдеш «додому», зранку треба було знову повертатися на пост, щоб його здати.

Спочатку я спав у гамаку, який входив до комплекту автомобіля, а водій примудрявся спати внизу. А потім на кузові у нас з’явилося ліжко.

Наші інтереси: 

Згадувати про події, що відбулися 1986 року.

Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

Стартувала міжнародна слідча комісія Нюрнберг 2.0 щодо коронавірусної афери (відео)

Польський депутат Гжегож Браун разом з іншими польськими державними діячами та німецькими адвокатами дав пресконференцію щодо створення парламентської комісії з розслідування зловживань та порушень...

Останні записи