Брязкальця системи освіти в Україні. Або як чиновництво системи освіти кошмарить українське учительство

Ці «брязкальця» – «освітні втрати та розриви». Наче в українській освіті, як і в будь-якій освітній системі, ніколи не було такого явища, як прогалини в знаннях, а тут вони з'явилися. Боротись треба не з освітніми втратами, а з втратою мотивації, вважає Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор.

Ось, що він написав у своєму дописі на Фейсбук:

"Між іншим, як не шукав, а не знайшов жодного нормативно-правового документа чи серйозної наукової праці, у яких би обґрунтовувалася сутність поняття «освітні втрати» та методика визначення цих втрат.

Про т. з. «розриви» краще промовчу. Бо цілком погоджуюся з багатьма авторами, що це поняття адекватніше сприймається в проктології чи гінекології, аніж в освіті. Але це моя суб'єктивна думка.

Між іншим, про ці освітні «розриви» нормативно-правові документи й солідні наукові видання також мовчать. Як і про різницю між першими та другими...

Щоправда, відсутність нормативного і наукового підґрунтя аж ніяк не заважає чисельній чиновницько-методичній армії «втрати і розриви» вивчати, аналізувати та ще й давати рекомендації щодо їхнього подолання. Що, в принципі, і не дивно: подібне свідчить, насамперед, про фаховий рівень отих дослідників...

Але повернемося до «втрат», навіть не згадуючи «розриви». Якщо серйозно занурюватись у цю проблему, то виникає кілька закономірних запитань. Щоправда, всі вони риторичного характеру, однак сформулюємо лише кілька.

1. Чи обов'язково кожен здобувач освіти має оволодіти усією тією сумою знань, які вимагає від нього державний стандарт і програми?

2. Освітні «втрати» поширюються лише на знання, чи також на компетенції, навички, рівень вихованості, рівень соціалізації?

3. Хто сертифікував інструменти, якими перевіряльники вимірюють ці освітні втрати, на предмет їхньої об'єктивності та валідності?

4. А якщо вони не сертифіковані, то чому ми повинні вірити результатам, котрі отримані з їхньою допомогою?

5. А т. з. «відмінники» знають абсолютно все і втрат у своєму освітньому багажі не мають?

Упевнений, що відповіді на ці питання не дасть жоден із тих, хто кошмарить українське учительство, досліджуючи, аналізуючи, узагальнюючи оці «втрати». А якщо й спробують це зробити, то відповідь буде базуватися лише на суб'єктивному сприйнятті, власних знання чи досвіді. Але хто може гарантувати, що ті власні знання не мають втрат і їм можна довіряти? А звідсіля й сумнівна цінність їхніх рекомендацій...

Можливо, буде краще, якщо повернемося до класиків педагогіки. Вони багато писали про прогалини в знаннях здобувачів освіти та чітко визначили два шляхи боротьби із цими прогалинами.

Найважливіший із них – мотивація здобувача отримати якісну освіту. Умовно кажучи – освіту без прогалин чи, даруйте, без втрат. Якщо у здобувача таке бажання буде, то в сьогоднішніх умовах його задовольнити проблем немає. І самостійно, і з допомогою вчителя. Жоден педагог не відмовить у допомозі це зробити.

Але чи є таке бажання в учнів? Можливо, у невеликої кількості і є. Але більшість здобувачів не має мотивації отримувати якісну освіту. Адже в українських умовах наявність якісної освіти (без втрат) не гарантує успіх у житті. Без гарної освіти у нас можна стати і народним депутатом, і чиновником високого рангу, і дуже багатою людиною... А якщо так, то величезній кількості здобувачів освіти всі оті рекомендації щодо подолання освітніх втрат, як кажуть в народі, – «до лампочки».

І тут, мабуть, потрібно згадати українську приказку «Коня можна привести на водопій, але примусити напитися не можна». І до тих пір, поки цієї мотивації не буде, розмовляти про «втрати» і навіть про «розриви» можна до безкінечності. За тим же принципом, що й у черговій українській приказці: «Скільки не говори «халва, халва», а від того в роті солодко не буде».

Другий шлях боротьби із прогалинами в знаннях здобувачів освіти класична педагогіка бачить у вдосконаленні фахової майстерності вчителя".

Якщо ми хочемо, щоб у наших здобувачів освіти не було «освітніх втрат», не потрібно писати рекомендації про боротьбу із ними на 39 чи 50 сторінках, наголошує Ігор Лікарчук.

"Потрібно вирішити дві проблеми: мотивувати учнів здобувати якісну освіти й мотивувати педагогів її надавати. І крапка. А якщо комусь із чиновників чи методистів дуже болить проблема «освітніх втрат», то ходіть, панове, до школи. І там почніть боротися із втратами у конкретному класі, із втратами у конкретних учнів. Можливо, тоді наступить розрив у вашому сприйнятті освіти.

І на звершення. Глибоко переконаний, що проблема освітніх втрат є надуманою, «притягнутою за вуха». Її тягнуть насамперед чиновники, щоб, серед іншого, виправдати своє існування. І знайти іще один привід, щоб кошмарити вчителя.

Боротьба із цією проблемою нагадує боротьбу із горобцями, коли результатів немає і не буде. Освітні втрати – явище вічне. Боротися потрібно не з ними (чи горобцями) а із тим, щоб у здобувачів освіти була мотивація мати якісну освіту. Тоді і втрат не буде. А то брязкальце знайшли…", – підсумовує Лікарчук.

Виділення в тексті мої, О.К.