Аутсорсинг слід запровадити на митниці, у податковій службі, у прокуратурі, в судах

Рік тому мер Львова Андрій Садовий запропонував рецепт лікування безнадійно прогнилої української митниці – за допомогою аутсорсингу. "Народні депутати й експерти "Самопомочі", – написав він у Facebook, – вивчають можливість передачі функцій митниці в управління спеціалістам однієї із західних країн або кільком одночасно – Німеччина, Швейцарія та інші. Припускаємо, що видатки на іноземних фахівців митної справи повернуться появою в українському бюджеті додаткової суми, рівнозначної всьому теперішньому бюджету країни".

Далі він попросив читачів проголосувати – і їхня реакція виявилася прогнозованою: 88 відсотків, або майже 2,5 тисячі людей, погодилися, що "лише залучення іноземних фахівців може зупинити хабарництво на українських митницях". Ще 9 відсотків пристали на цю точку зору частково і 1,5 відсотка висловилися проти: митниця, мовляв, "не та служба, в яку можна пускати іноземців".

Опитування на Facebook відбиває лиш думку певного середовища. Можемо припустити, що реальна кількість прихильників і противників пропозиції Садового істотно не відрізняється від кількості прихильників і противників призначення іноземців на державні посади. За даними фонду "Демократичні ініціативи" та Центру ім. Разумкова з липня 2015 року, суспільство розділилося тут порівну: "Однакова кількість опитаних – по 42 відсотки – підтримують і не підтримують такі кадрові рішення. При цьому на Заході та в Центрі переважно виступають "за", тоді як на Півдні, Сході та Донбасі – скоріше не підтримують".

Результат гіпотетичного референдуму, отже, залежав би від кільканадцяти відсотків громадян, які не склали поки що однозначної думки з обговорюваного питання. Вони все ще очікують переконливих аргументів з обох сторін.

Аутсорсинг, як пояснює Вікіпедія, це "передача компанією частини своїх завдань або процесів стороннім виконавцям на умовах субпідряду". Саме слово є американським неологізмом, витвореним із трьох складників: out resource using, що означає дослівно "використання зовнішніх ресурсів". У нас цей термін прижився насамперед у сфері інтернет-технологій. Тут наші фахівці найчастіше знаходять західних працедавців і майже західні зарплати, не покидаючи своєї країни чи навіть власного помешкання.

Головна мета аутсорсингу, до якого вдаються західні фірми, – це зниження виробничих видатків. По-перше – завдяки використанню дешевшої робочої сили. А по-друге – за рахунок вузької спеціалізації, в якій такі фірми виявляються ефективнішими.

Аутсорсинг поширений не лише у галузі ІТ-технологій чи в інших наукомістких субпідрядах, а й у традиційних послугах. Наприклад, ледь не всі книжки діаспорного видавництва "Сучасність" друкувалися свого часу в Гонконгу, голлівудські масовки знімаються в Чехії чи Румунії, а московські телесеріали – у Києві.

До аутсорсингу вдаються й західні уряди: досить поглянути хоч би на так звані візові центри в нашій столиці, що функціонують фактично як звичайні поштові скриньки – непомірно дорогі, щоправда. Їхнє завдання – переправити зібрані документи до Варшави чи Куала-Лумпура, де польський або малайський службовець оцінить благонадійність українського апліканта й видасть йому або ні британську візу. Але в обох випадках отримає належні йому відсотки з аплікаційних 100 фунтів.

Тому передача національної митниці міжнародному підряднику не є чимось надзвичайним. Щонайменше півсотні країн вдавалися до цього або й зараз роблять таким чином. От тільки йдуть таким шляхом не задля здешевлення процесу, адже платити "чужим" доводиться значно більше, аніж "своїм", а для того, щоб приборкати несамовиту корупцію. Всі ці країни належать до найкорумпованішої частини "третього світу". І погоджуються на такий аутсорсинг не з власної волі, тобто не з волі своїх злодійкуватих вождів, а під тиском міжнародних спонсорів. Адже рано чи пізно ті втомлюються наповнювати своїми кредитами бездонні діжки місцевої клептократії.

Чи досягло вітчизняне чиновництво невиліковного рівня здодійкуватості – сказати важко. За даними Transparency International, Україна посідає за рівнем корупції 130-те місце серед 168 країн. Перед нею – не лише всі європейські держави, а й чимало з Азії, Африки й Латинської Америки – від Ботсвани (28-ме місце) й Руанди (44-те) до Танзанії (117-те), Сьєрра-Леоне (119-те) і Мадагаскару (123-тє).

Цей показник, однак, не цілком об'єктивний. Він залежить і від загальних настанов та очікувань населення, і від типу корупції та міри її інституалізації, і від висвітлення чи приховування проблеми в мас-медіа.

Суб'єктивність показника у випадку України очевидна. Лише 8 відсотків співгромадян погоджуються, що корупція після зміни режиму зменшилася, за даними опитування Інституту Горшеніна торік у лютому. Натомість 24 відсотки заявили про її зростання і 61 відсоток – що залишилась такою самою.

Саме тому, що суб'єктивне сприйняття корупції в країні високе, а довіра до державних органів близька до нуля, можемо припустити: українці відносно легко сприймуть передачу найкорумпованіших інституцій, на зразок митниці, міжнародним підрядникам. Для цього треба лише підтвердити: партнер – авторитетний, і подати обґрунтовані розрахунки сподіваних зисків від аутсорсингу.

Україна втрачає щороку на самих лише митних шахрайствах десятки мільярдів. Тож запровадження аутсорсингу бодай у цій галузі дало б державі відчутну економію коштів, обмежило б корупційні можливості в інших сферах і дозволило б сформувати під зовнішнім наглядом когорту високопрофесійних і добре оплачуваних державних службовців.

Серед кількох авторитетних міжнародних компаній, які зай­маються митним аутсорсингом, найвідомішою і найбільшою є, здається, швейцарська Sociеtе Gеnеrale de Surveillance (Співтовариство контролю й нагляду) зі штаб-квартирою в Женеві та майже двома тисячами офісів і лабораторій по світу. Заснована 1878 року у французькому Руані молодим емігрантом із Латвії Генріхом Ґольдштюком, фірма займалася первісно сертифікацією – кількісною і якісною – експортованого збіжжя. Поступово розширила поле діяльності на інші країни, сертифікуючи імпорт-експорт і надаючи страхові гарантії перевізникам.

Головний капітал фірми – репутація. Щоб здобути й утримати довіру клієнтів, вона мусить демонструвати абсолютну надійність та безсторонність. В останні десятиліття її працівники вляпалися в кілька корупційних скандалів, однак керівництво компанії щоразу займало жорстку позицію щодо порушників і усувало виявлені вади.

Досвід цієї та інших компаній, що працювали в різний час у різних країнах – від Пакистану і Філіппін до Гаїті та Гватемали, показує: головною проблемою для них є непіддатливість окремих службовців на місцеві корупційні спокуси. Для її розв'язання фірми мають способи захисту й контролю. Так само не є серйозною проблемою й фінансування: для аутсорсингу компанії залучають не лише кошти місцевого бюджету, а й спеціальні фонди від міжнародних донорів. Найбільшим клопотом є місцеве законодавство, що обмежує їхню діяльність, і системний характер корупції в таких державах, як Україна.

Це означає: для суттєвого й сталого успіху аутсорсинг слід запровадити не лише на митниці, а й у прокуратурі, податковій службі та деяких інших органах, включно із судами. Також їх належало б підпорядкувати міжнародному трибуналу.

Але навряд чи злодійкувата українська "еліта" погодиться відмовитись від свого гіперприбуткового корупційного "суверенітету". Тому вигрібати нам доведеться самим, передаючи поступово, крок за кроком, олігархічну корпорацію "Україна" аутсорсинговій компанії під назвою "громадянське суспільство". Хоча поки що вона і сама потребує дорослішання й дозрівання.