Зображення користувача Олена Каганець.
Олена Каганець
  • Відвідувань: 0
  • Переглядів: 0

Артем Мирошниченко загинув, щоб українці перестали боятися своєї мови – Оксана Забужко

Світ:

Держава в цьому процесі зобов’язана, в інтересах власного виживання, показово гупнути кулаком, демонструючи на своїй території Силу Закону, – щоб кожен нащадок вертухаїв, якого трясе на звук недобитої його «дєдамі» мови, сто раз вкусив себе за язика, перш ніж щось проти неї бевкнути. А медіа всіх рівнів мають якнайширше висвітлювати перебіг судового процесу.

19120702.jpg

Артем Мирошниченко

От і настав «момент істини» – історичний. Переломовий.

Коли за українську мову вбивали в ОРДЛО (і, ймовірно, продовжують убивати й далі) – ці жертви ще не мали для нас ні імен, ні облич. Можна було вмістити їх у загальну рубрику «проукраїнські» – і тим затулитись від очевидного факту (якого наш противник, до речі, й не приховує): так, в остаточному підсумку це «війна за мову» – за картину світу. Москва воює за те, щоб не стало української. А найнадійніший для цього спосіб – убити носіїв.

(Саме так вони зробили в 1933-му – і число носіїв української мови одразу ж зменшилось на мільйони).

І після 1933-го ця війна ніколи – НІКОЛИ! – не припинялась. І кожен україномовний бодай раз на віку стикався з цією професійною, «видовою» агресією вбивць – до НЕДОБИТОЇ жертви.

Це міг бути несподіваний вибух люті від незнайомця, що з ненавистю тебе перекривляє, або (якщо посуватися на схід од Вінниці) цькування в дитячому колективі, «підзарядженому» від дорослих, чи таврування «селюцькістю» (що родом із того-таки Голодомору: коли втеклих у місто від розкуркулення можна було і в НКВД здати, – і кожен нащадок вижилих, навіть і в 3-му коліні, рефлекторно лякається: ні-ні, я нє з сєла, што ви!..), могли бути – і є! – десятки видів щоденної «непомітної» дискримінації, від адміністративної до культурної, що її ми вже й за аґресію не сприймаємо, звикли...

Кожен із нас може сказати про себе: «АРТЕМ МИРОШНИЧЕНКО – ЦЕ Я». Кожного україномовного хоч трошки в житті «били за мову» – в різних формах, з різною мірою дошкульности, хоч і мало кого вже фізично (спасибі Незалежності!)...

І ніколи, НІ РАЗУ нікого за те не було покарано. (Навіть того мента з Одеської траси, що кричав на відео водієві «Ты мне тут на своей телячьей мове не говори!» – адже ж не звільнили без дальшого права на проходження державної служби?..)

Артем Мирошниченко дивиться в очі нам усім. Від цього погляду вже не затулишся, не сховаєшся. І не відмахнешся (хоча спроби, не сумніваюсь, будуть!) – мовляв, «ах, та то просто гопота», і де ваші свідки, що то «за мову»? Ми всі свідки – всі, скільки нас є, мільйони україномовних. (Спробуйте перейти на нашу сторону – і ви вжахнетесь із того, які ми живучі.)

Ця кров волає до неба (кожна безвинно пролита кров волає до неба). Це обличчя має тепер бути скрізь – на плакатах і значках, футболках і наліпках, впізнаване кожному. Як постійна пригадка нам усім: цей чоловік загинув за те, щоб українці нарешті перестали БОЯТИСЬ своєї мови.

А для цього боятись мають ті, хто готовий за неї нас убивати.

І тому – так, Українська Держава в цьому процесі зобов’язана, в інтересах власного виживання, показово гупнути кулаком, демонструючи на своїй території Силу Закону, – щоб кожен нащадок вертухаїв, якого трясе на звук недобитої його «дєдамі» мови, сто раз вкусив себе за язика, перш ніж щось проти неї бевкнути. А медіа всіх рівнів мають якнайширше висвітлювати перебіг судового процесу – і соціально-культурний профіль убивць, і їх бекґраунд до 4-го коліна, тато-мама-дід-баба, школа-вчителі, що дивились, яку музику слухали, – громадської уваги тут має бути не менше, ніж до харківського процесу Зайцевої: іншого способу коли-небудь очиститись від задавненої зарази немає, країна мусить ясно бачити, чим вигодовується її смерть.

Бо інакше завтра-позавтра (в перерахунку на роки, не на десятиліття!) вони уб’ють ВАС УСІХ – із «провідниками толерантности», щирими адептами «какойразніци» та всією своєю аґентурою й виконавцями включно.

Спробуйте це зрозуміти, поки ще не пізно.

Наші інтереси: 

Українська мова - це наша ідентичність, це зброя українців. Артем Мирошниченко загинув за те, щоб українці нарешті перестали БОЯТИСЬ своєї мови.

Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

Передчуття Великого джигаду

Фільм і роман «Дюна» як війна людей і психопатів – три вибухові ідеї таємного послання Френка Герберта

Моад’Діб став рукою Господньою – і пророцтво вільних справдилося. Моад’Діб приносив мир туди, де була війна. Моад’Діб приносив любов туди, де панувала ненависть. Він повів свій народ до справжньої...

Останні записи

Кращий коментар

Зображення користувача Тарнай Стрілець.
0
Ще не підтримано

Як не дивно, але я вперше стикнувсь з істеричною реакцією на УКРАЇНСЬКУ 20 років тому не на донбасі, де народився, а у Празі. На курсах чештіни. Коли на запитання 28-ми річної викладачки: звідки я добре (у порівнянні з московитами-одногрупниками) розумію чеську - відповів, що багато слів чештіни дуже схожі на українські.

Коментарі

Зображення користувача Тарнай Стрілець.
0
Ще не підтримано

Як не дивно, але я вперше стикнувсь з істеричною реакцією на УКРАЇНСЬКУ 20 років тому не на донбасі, де народився, а у Празі. На курсах чештіни. Коли на запитання 28-ми річної викладачки: звідки я добре (у порівнянні з московитами-одногрупниками) розумію чеську - відповів, що багато слів чештіни дуже схожі на українські.