Незаслужені звання

При ухваленні бюджету, коаліція вкотре продемонструвала свій страх перед реформами та неготовність до них. Депутати не тільки не наважились на кардинальну адміністративну реформу, яка б зробила владу відкритою та підзвітною суспільству, дебюрократизувала державні органи і ліквідувала б цілі міністерства... Депутати «дали задню» і у своїх планах зекономити на системі радянських пільг та звань.

Хто не в курсі, нагадаю. В Україні існує ціла купа звань, таких як «народний артист», «заслужений вчитель», «заслужений журналіст», «заслужений юрист», «заслужений економіст», «заслужений художник», «заслужений працівник культури» тощо.

Інститут нагородження почесними званнями вперше з’явився в нагородній системі УСРР на початку існування радянської влади в Україні 1920-х років. Досі він зберігся у більшості пострадянських республік.

Звання дають право на отримання надбавок до зарплат, пенсій, різноманітні пільги і місце на цвинтарі... коротше кажучи, окрім морального задоволення, вони приносять і конкретну фінансову вигоду, а тому вже давно стали суцільною корупційною схемою.

Як на практиці відбувається отримання таких звань? Колектив подає свої пропозиції в обласне управління, а останнє – у відповідне Міністерство, яке готує списки на підпис Президенту. Тобто, «підмазати» треба на трьох стадіях розгляду, бо без фінансового заохочення, зазвичай, бідолаху можуть «забракувати» і не вписати в остаточний список, знайшовши для цього тисячу причин…

Так, у нас «народними артистами» вважаються Кобзон, Данилець, Моісеєнко, Співаков, Юрій Кот і багато інших одіозних персонажів, відомих своєю антиукраїнською ворожою позицією. Але ще більше – невідомих.

Ви чули коли небудь, наприклад, про народного артиста, хореографа Рафаїла Маліновського? Лише дуже вузьке коло осіб може ствердно відповісти... А він є. Як і сотні інших «народних» та «заслужених».

А ще у пана Рафаїла є син, теж танцівник. Щоправда, танцював на теплоході для туристів. Так от, він – заслужений працівник культури, по народному – «засраб». Чим «заслужив»? Танцями на теплоході, чи тим, що він синок «народного»?...

Не зрозуміло, чим видатним свої звання заслужили Бєлозьорова, Чепелюк, Ніколаєва, Кондратенко, Толок, Оберенко, Самарцев, Глух, Бабенко, Козаченко, Рудник, Фролов, Подлесний, Воєводін, Анісімова (прізвища обрані абсолютно випадково з переліку народних артистів), як не зрозуміло й те, хто вони, в біса, такі?

Чому Бурмака має звання лише заслуженого, а Бучинська – народного? Чим «заслужений» Вакарчук гірший за «народну» Ані Лорак? Чим легендарний Вертинський гірший за якогось «народного» Свинарчука???

Аналізуючи ці списки, стає зрозуміло, що «народно-заслужені» звання надаються або за хабарі, або за чиєїсь родинно-дружньої «протекції», або як вияв суб’єктивних вподобань президента, як це сталось, наприклад, у випадку із маловідомим шансоньє Олегом Гаврилюком, нагородженим опальним Януковичем…

А тепер перейдемо до такого збочення, як звання «заслужений журналіст». Чим може «заслужити» журналіст подяки від президента? Тим, що йому співатимуть хвалебні оди? Тим, що він не критикуватиме владу? Навіть коли влада й нагороджує дійсно гідних і сміливих журналістів, вона розраховує якщо не підкупити, то «пом’якшити» критику на свою адресу. Це, свого роду, хабар…

Безперечно, рейтинги, премії, нагороди у всіх сферах нам потрібні. Але цим має займатись не держава, а незалежні громадські інституції та об’єднання. І вони можуть носити характер лише разового преміювання, а не постійних виплат.

Ми викидаємо купу грошей на утримання нікому (окрім самих собі) не потрібних трутнів у культурі, освіті, науці, спорті, медицині (це не рахуючи армії паразитів-чиновників). При цьому, ці трутні можуть не тільки задурно жити за наш з вами рахунок, але й шкодити нашій країні…

Хто має оцінювати заслуги та «народність» того чи іншого працівника? Чиновник? Ні, громадянин! Громадяни самі зможуть обрати, який працівник культури має талант, а який «за сало» купив собі звання, який вчитель вміє донести до учня знання, а який збирає хабарі, імітуючи навчальний процес, який лікар робить його здоровим, а який витягує з нього гроші... І вибір цей громадяни робитимуть своїми грошима.

До талановитих, працьовитих і достойних артистів завжди ходитимуть на концерти, купуватимуть альбоми, шикуватимуться в чергу за автографами. До професійних вчителів ходитимуть на лекції, до професійних лікарів записуватимуться на прийом і сподіватимуться на допомогу.

Статті справжнього журналіста завжди читатимуть… це і буде народна оцінка їх діяльності. А отримувати за це якісь «доплати» від держави – не більше, ніж спроба або розтринькати бюджетні  кошти, або задешево «купити». А задешево можна купити або щось неякісне, або вживане…

Справжні реформи мають змінити ситуацію в державі, коли форма дорожча за зміст, а імітація важливіша за роботу. Чорне має нарешті стати чорним, а біле – білим. Із совком необхідно покінчити раз і назавжди.

А от нашим горе-реформаторам бракує рішучості. І якщо вони її не наберуться – її знову набереться наш народ...

Дмитро Сінченко