Українські ліві. Перервана традиція.

Коли заходить мова про українські ліві партії, у більшості одразу виникає асоціація з Компартією Симоненка та Соцпартією Мороза. Більш обізнані в політиці люди можуть згадати ще Прогресивну соцпартію (Вітренко), Народну партію Литвина, Соціал-демократів Медведчука… а якщо взяти список політичних партій, зареєстрованих Мінюстом, то знайдемо сотні організацій, що позиціонують себе лівими.

Та чи можна назвати їх українськими? Та й, зрештою, чи були вони лівими?

Спершу трохи теорії:

Лівиця або ліві — окреслення політичних сил, що проголошують ідеали соціального поступу та рівності. Загалом, ліві політичні позиції зазвичай включають в себе турботу про тих, хто знаходиться в невигідному суспільному становищі стосовно до інших і припущення, що існують невиправдані нерівності, які повинні бути скорочені або скасовані. Протилежністю лівим є праві, які, навпаки, розглядають ці нерівності як природні або традиційні.

Поділ на лівих і правих виник під час Великої французької революції, коли в Генеральних штатах депутати, що представляли третій стан і виступали за радикальні зміни в суспільстві, здебільшого займали місця ліворуч від голови, а їхні супротивники розташовувалися зазвичай праворуч.

Після Великої французької революції до лівиці традиційно додають політичні рухи соціалістичного, комуністичного, анархістського спрямувань. Упродовж XX століття до "лівих" долучилися соціал-демократичні та різні ліволіберальні партії (приміром, Демократична партія в США чи Лейбористська партія у Великобританії), а також рухи за громадянські права, антивоєнні та екологічні рухи.

В Україні кінця 19 початку 20-го ст. першими носіями лівих ідей стали громадівці Драгоманова. Саме з їх середовища виокремилась Революційна Українська Партія (РУП), засновниками якої стали Антонович і Русов. В 1905 році – перейменовані в УСДРП, найвідомішими представниками якої були лідери УНР Володимир Винниченко та Симон Петлюра. Другою впливовою лівою партією була партія українських есерів (УПСР). Саме цю партію представляв перший президент УНР Михайло Грушевський.

Однак більшовицька пропаганда поставила на всіх учасників української революції загальне клеймо «буржуазний націоналізм», ототожнюючи їх з правими політичними рухами. Єдиним виключенням на початку 20-х років стала Українська Комуністична Партія (боротьбистів), яка згодом влилась до складу партії більшовиків. Представники боротьбистів брали активну участь в українізації, однак в 30-х роках майже всіх їх було репресовано.

З тих пір в Україні не було жодної української партії, адже КПУ була відгалуженням КПРС, фактично – частиною окупаційної адміністрації.

Ця тенденція зберіглась і після проголошення незалежності. Всі новостворені ліві партії вважали себе спадкоємцями радянських комуністів. Основними рисами, що характеризували ліві партії протягом усього періоду незалежності, були проросійськість та ностальгія за совком.

Вони могли відрізняти в деталях – у ставленні до діяльності Сталіна чи Леніна, у відношенні до міжнародної політики, зокрема – до євроінтеграції, у баченні вирішення національного питання… однак суть все одно залишається незмінною.

Проте, жодну партію не можна назвати суто робітничою ні за складом, ні за лідерами, ні за реальною орієнтацією їх діяльності. Так, наприклад, у фракціях КПУ та СПУ в парламенті не було жодного колишнього робітника чи селянина.

Всі ці фактори призвели до того, що проукраїнські партії поспішали називати себе правими, а проєвропейські – центристами. В той же час, всі (ліві, праві та центристи) дружно використовували у своїй риториці лівий популізм, однак на практиці відстоювали інтереси великого капіталу.

Через відмову «українських» лівих бути послідовниками ідей лідерів української національної революції лівого спрямування, виходило так, що боротись за вшанування пам’яті Грушевського, Петлюри, Винниченка та інших довелось «правим» партіям.

Єдиним винятком, про який я знаю, стало встановлення пам’ятника Володимиру Винниченку в Кіровограді мером-комуністом Пузаковим, який, до речі, за це навіть був виключений з КПУ.

Сьогодні ми не маємо в парламенті жодної партії, яка би позиціонувала себе представником лівої ідеології, адже, внаслідок агресії з боку Росії, в українців відбувся злам свідомості. Вони, нарешті, припинили ностальгувати за спільним з Росією минулим, і проросійська позиція комуністів і інших псевдо-лівих стала непотрібною.

Єдиною відомою мені лівою українською партією, яка заявляє про свою спадкоємність від лівих партій УНР, визнаючи своїми ідейними натхненниками Симона Петлюру та Володимира Винниченка, є ПП «Трудова Солідарність». Це досить молода партія, що виросла з незалежної профспілки, і вже цим фактом вони відмінні від традиційних «лівих».

Що ж, в Української нації, нарешті, з’являється шанс відновити перервану на сто років політичну традицію і отримати проукраїнських лівих.

Дмитро Сінченко