Казка про Істоту

      Одного разу в одному селищі з’явилась нова істота. Ця істота не пам’ятала, як вона тут опинилась, і що було з нею раніше. Тож вона поцікавилась у першого зустрічного Крота, що тут діється. Кріт був дуже доброю і працьовитою твариною, настільки працьовитою, що працював під землею увесь день і тільки іноді вилізав на поверхню. Саме в цей момент до нього підійшла Істота і задала питання: «А що ти робиш?» Почувши, що його праця когось цікавить Кріт гордовито відповів:

- Я рию землю. А чим ти хочеш зайнятись?

- Я ще не знаю, - відповіла Істота.

- Гайда разом зі мною! Там під землею стільки смачних черв’яків!! – запропонував Кріт.

- Гаразд, - відповіла Істота і почала уважно дивитись як Кріт риє землю і дістає звідти черв’яків. Але самій рити землю їй не вдавалось, хоча вона й дуже старалась. Добрий Кріт, побачивши, що Істота не здатна рити землю дав їй кілька черв’ячків. Але вони були не до вподоби Істоті на велике розчарування Крота.

- Слухай, - сказав згодом Кріт, - вочевидь порпатись в землі і їсти черв’яків – це не твоє заняття. То може ти Вівця?

- Не знаю…

- Тут на лузі пасеться дуже багато овець, то може ти – одна з них. Якщо ти підеш цією стежкою, то зможеш приєднатись до них і напевне знайдеш собі подібних…

      Розчарувавшись у справі, що робив Кріт, Істота вирушила до лугу, на якому паслись вівці. На велику радість вони були повною протилежністю Кротові: адже ходили по землі, у них була гарна кучерява шерсть, вони тримались зграї, а не повзали поодинці. І трава, яку вони щипали на лузі, була значно смачнішою за бридких черв’яків. Істота з радістю приєдналась до овець. Ті спочатку дивились насторожено, але коли новенька почала щипати траву разом з усіма, то прийняли її за свою.

      Життя овець було добре налагоджене: цілий день вони мирно паслись на лузі. Але вівці настільки сильно боялись хижаків, що навіть легкий подих вітру міг викликати у них паніку. І якщо одна з овець починала тікати в паніці, всі інші починали бігти за нею. Такий вже в них був стадний інстинкт. Істоті сподобалась доброзичливість та лагідна вдача овець, то вона вирішила залишитись у стаді. Там панувала любов та злагода. Серед овець в пошані була правдивість і вдячність. Але з часом виявилось, що життя овець не таке вже й безтурботне, бо вони справді потерпають від хижаків і постійно живуть у страхові.

      Тоді Істота вирішила покинути стадо. Три дні і три ночі, а може три роки і три місяці вона шукала собі нове місце у світі. Нові місця були не настільки приємними як зелений луг, до якого вже звикла Істота. Доводилось їсти, те що трапиться, а іноді й зовсім голодувати. Іноді доводилось тікати від справжніх хижаків, а не від раптового вітру. Іноді доводилось самостійно робити запаси на зиму. Все це було важко, але привчило Істоту особисто нести відповідальність, а не перекладати її на інших.

      Одного разу Істота зустріла Кота, що вправно ловив рибку у ставку. Істота побачила з яким смаком Кіт їсть рибку, що попросила в нього:

- Дай і мені, будь ласка, поїсти того, що ти їси.

- Ач яка! – замуркотів Кіт, - налови собі, коли хочеш поїсти.

- Але я не вмію, я ще ніколи не ловила рибу. А коли жила серед овець, то ми завжди ділились їжею.

- Так то вівці, а я Кіт, - пронявкав рудий Котик. А згодам додав: - Та ти щось не дуже схожа на вівцю, як ти опинилась в їх стаді?

Й Істота розповіла Котові про своє життя. Той уважно вислухав її і сказав: «Якщо хочеш, то можу навчити тебе ловити рибу, мишей, мух та іншу здобич, а за мою науку ти віддаватимеш мені одну десяту частину твого вилову протягом року.» «Гаразд», - погодилась Істота.

Настали нові часи: Кіт навчив Істоту як майструвати знаряддя, як сидіти в засідці і чекати на здобич, оберігати себе від більших і сильніших хижаків, як планувати своє полювання і розраховувати свої сили, вірити в себе, але перевіряти обставини, вивчати причини успіхів і невдач на полюванні, бути цілеспрямованою, послідовною і наполегливою, орієнтуватись в часі і просторі за допомогою зірок, сонця, місяця, річок, дерев, мохів та інших природних вказівників і, що ще дуже важливо, вміти розрізняти своїх і чужих.

     Минав час: Істота навчилась у Кота всього, чого вміла і згодом почала полювати самостійно. Час від часу вони зустрічались з Котом під стародавнім дубом і обмінювались розповідями про свої пригоди. Одного разу Кіт розповів, як йому вдалось проникнути в комору, де зберігались сметана і молоко. Він вдосталь поласував цими смачними стравами і казав, що він в житті ще не їв нічого смачніше. На той час Істота вже вдосталь наситилась здобиччю, що можна впіймати в лісі або полі, і їй теж кортіло скуштувати чогось новенького і смачненького. Тож вона детально розпитала у Котика, де знаходиться та комора і одного дня вирушила туди, що поласувати молоком, сметаною та ще чимось.

      Вона проникла на задній двір, але вікно в комору виявилось зачиненим, а зовсім не так, як розповідав Кіт. Тоді Істота вирішила розбити скло, щоб проникнути всередину, аж дуже їй кортіло поласувати смачненьким. Скло – крихкий матеріал, тож не було важко його зламати, але при розбиванні скло дуже гучно дзвеніло. Істота проникла всередину комори – а там молоко свіже, сметана, масло! І все таке смачне і запашне!

      Та брязкіт скла почув місцевий пес Гарко. Він підбіг до розбитого вікна і одразу зрозумів, що туди проникнув хтось чужий. Пес застрибнув у розбите вікно і застав Істоту зненацька, вчепившись їй гострими зубами в ногу.

- Відпусти мене! – заблагала Істота, - Ось візьми краще сиру, молока чи сметани; тут на нас обох вистачить.

- Але це не твоя їжа і ти не маєш права її пропонувати мені! Хіба ти доклала хоч найменше зусилля, щоб отримати молоко, зібрати сметану, збити масло?

- Ні. Але один кіт розповідав мені, що був тут, ласував сметаною. Тож і мені теж закортіло, – невпевнено відповіла істота.

- Знаю цих котів, - спересердя відповів пес Гарко, - вони дуже цінують власну працю, але не дуже поважають працю інших. Нічого, якось і він мені попадеться до лап. А тебе я візьму під варту аж до тих пір, поки ти відшкодуєш заподіяну шкоду.

Так Істота провела три роки, виконуючи всі вказівки Гарка по господарству.

      А далі почала розпитувати у нього, чому він не полює, адже вдосталь сильний і спритний. Гарко відповів, що його обов’язок – забезпечувати справедливість і виконання правил. Звісно він міг би полювати і забезпечувати себе їжею в такий спосіб, але хто б підтримував порядок у світі? Вівці на це не здатні, бо надто боязкі. Коти не хочуть, бо надто жадібні, а коли наситяться, то стають ліниві. То ж доводиться вірному Гаркові забезпечувати дотримання правил іншими створіннями.

      Істоті дуже сподобався Гарко, бо він був справедливий, завжди дотримувався встановлених правил і його думки, слова і вчинки відповідали одне одному. А ще пес був дуже сильним і сміливим. Тож вона попросила Гарка, щоб він і її навчив правил, що забезпечують порядок у світі. Довго істота вивчала правила життя і тренувала свою силу…

      А потім стали вони удвох забезпечувати порядок і справедливість: відганяли хитрих лисиць, що полювали на беззахисних перепілок, проводили роз’яснювальну роботу серед котів, щоб вони не цупили сметану з комори, а коли слова не допомагали, то застосовували силу.

      Одного разу Істота побачила, як на високого горіха, що ріс у центрі селища, сіли двоє птахів і почали там вити гніздо. Це були великі і дивовижно білі птахи і тільки між очима в них була чорна цяточка. Істота обурилась, що птахи вирішили оселитись без дозволу і почала сварити птахів, щоб вони не вили гнізда. Тоді птахи здійнялись в небо і полетіли геть. А ввечері істота розказала про цей випадок Гаркові.

- Що ти наробила?! – загарчав Гарко, - це ж були лелеки – птахи, що приносять щастя!

- Я ж не знала, - знітилась Істота.

- Незнання правил не звільняє від відповідальності, - суворо відповів Гарко. – Тепер іди знайди їх і поверни їх назад.

Пішла Істота шукати лелек. Довго вона йшла: через швидкі ріки, густі ліси і довгі лани. І все запитувала вона зустрічних, чи бачив хто куди полетіли лелеки. Аж нарешті хтось підказав, що лелеки можуть жити на високій зеленій горі. Подалась Істота у гори, а дерева на той час уже почали вбиратись у жовте листя. Аж на решті побачила Істота лелек.

- Доброго дня! Пробачте мені, лелеки, що прогнала вас. Повертайтесь на дерево до селища, живіть з нами у мирі і злагоді.

- І тобі доброго здоров’я.  Ми не тримаємо на тебе зла. Але тут на горі ми вже звили гніздо, тут зросли наші діти і нам вже час летіти до вирію. Якщо хочеш, лети з нами.

- Але як я полечу, якщо не вмію літати?

- Ми тебе навчимо, - відповіли лелеки, - у тебе ж є крила!

- Й справді! – Аж тепер Істота зрозуміла, що той тягар, котрий завжди у неї був за плечима – то насправді крила.

- Ось ставай на край прірви і стрибай вниз, а коли набереш достатньо швидкості – розпрямляй крила!

- Як чудово!! – захоплено скрикнула Істота. – Тепер я можу літати високо, високо аж до Сонця!

- До Сонця дуже далеко, - відповіли лелеки, - щоб долетіти туди недостатньо мати крила, треба бути боголюдиною…

А ким станеш ти коли виростеш?