Командир батальйону "Дніпро-1" Юрій Береза: "Всі, хто проти України, - будуть вилітати у вікна"

Дитинство

Я народився в селі на Дніпропетровщині. Сім'я в нас була небагата. При тому, що батьки трударі: мати на трьох роботах працювала, батько водієм. Я знаю на власній шкурі, що таке робота в селі, бо практично з 3-го класу я працював у колгоспі. Найбільшою була зарплата 180 карбованців, це коли довелося працювати без вихідних. В 9-му класі батьки мені купили, мабуть, за мої гроші, мотоцикл "Ява" - це було щось неймовірне. До 9 років не знали, чи я виживу, у мене була хронічна бронхіальна астма. Я її вилікував завдяки футболу. Вибігав, можна сказати…

А ще я купував книжки, виписував журнали, газети. Для мене книга була усім, навіть першим коханням.

В 9-му класі у мене в школі був один епізод, коли я отримав двійку за чверть. Я відмовився вчити Маяковського. Я його не розумів і зараз не розумію, і це була принципова моя позиція. Був скандал на всю школу. Батькам вчителька сказала, що вони вирощують дисидента.

Я любив математику, знав її добре, брав участь у олімпіадах. Але якось прийшла нова вчителька і почався конфлікт - не зійшлись дві особистості. Я завжди намагався бути неформальним лідером. А таких завжди бояться. А вона почала мені ставити двійки. Потім поставила мені двійку за чверть. І стояло питання - двійка за рік і недопущення до випускних екзаменів. А я заявив, що не піду на жоден екзамен, а на той час це неможливо, щоб десятикласник відмовився здавати екзамени. Був скандал. Документи у мене вже були здані до вступу у військове училище, але я забастував. Не знаю як там вирішили проблему: районо, гороно…Але допустили до екзамену, поставили трійки. Цікаво - коли здавав ту ж саму математику при вступі у військове училище - отримав п' ятірку.

В селі в радянські часи син пастуха, або водія практично не мав шансів вийти вище цього рівня. Оце все мене дуже загартувало, на все життя, мабуть. Я за 10 шкільних років жодного разу не вчив вдома завдання. Мені потрібно було послухати лише на уроці і все. Вірші намагався вивчити, поки йшов зі школи додому. Мені просто потрібен був час на читання книжок. Мабуть, все ж таки я - романтик. Хоча нічим спеціально не займався, от як йшло життя, так собі й йшло. Але завжди намагався бути лідером. А щоб бути кращим, потрібно чомусь вчитися. З однолітками мені було нецікаво, а друзів завжди мав старших за себе.

Військо

Я вважав, що мій профіль - історія і навіть вступив на підготовчі курси до університету. Познайомився з геологією. Але при цьому завжди була мрія стати, наприклад, командиром винищувача. Тато і мама завжди вимагали від мене отримання вищої освіти, але не мали можливості утримувати студента університету. І я у 87-му році вступив у військове Дніпропетровське вище зенітне ракетне командне училище. А у 89-му році вийшов з комсомолу. Моя військова спеціальність - інженер по експлуатації радіотехнічних засобів. До нас, в училище, потрапили люди, які пройшли Афганістан. Перший рік нас дуже жахали. З нами не говорили, як з офіцерами, що курять, сидячи в кабінах і пускають ракети. З нами говорили по-іншому: як вижити, якщо нас заберуть в Афганістан. Тобто в умовах війни. Це дуже вплинуло на мене, зараз передаю це все своїм солдатам.

В училищі я одружився. Дружина для мене не тільки кохана, а ще й друг. Колись вона на це слово ображалася, а зараз розуміє, про що я кажу. Мене б не було, якби її не було поряд.

В нас народилося двоє дітей. А потім мене розподілили з родиною на Камчатку. Це був початок 90-х, складні часи.

Я настільки люблю Україну, бо я знаю, що таке Росія. Будь-яке село в Україні, навіть зараз, - набагато краще, ніж Петропавловськ- Камчатський.

У дружини там випали зуби, бо голодуха, відсутність вітамінів. І в серпні, коли було оголошено про Незалежність, я почав писати рапорти. Всього їх написав 27 штук. Ми з дружиною хотіли повернутися, щоб розбудовувати українську армію. Провели там 3 роки і в приїхали в Україну. Але в Києві, в Міністерстві оборони, виявилось, що я нікому не потрібен. Для мене це був шок, коли мені сказали: "Хто ти такой, у нас на одно место - 25 человек". Дуже був складний період. Мене гукали і в міліцію, але я сказав, що туди ніколи не піду. Ніколи не кажи ніколи. Бо я зараз мєнт, чистий мусор. Половина друзів падають і кажуть: "ти і мєнт??"

Після Іловайська мене викликали у відділ кадрів МВС і кадровик на мене починає кричати: "Ми уже думали, что Вас убили, а у нас даже посмертной фотографии нет". Я тоді сфотографувався і згодилось для посвідчення.

Я все ж таки знайшов місце в залізничних військах. Це взагалі інший профіль.

Там я став командиром взводу спочатку, а потім командиром роти. Ротою командував практично 6 років. Я дуже з ними займався і в мене була дуже бойова рота. Потім до мене почали з усієї країни на перевиховання відправляти. Тому мою роту назвали "штрафною".

В 97-му вже отримав майора.

А в 2000-му, коли почали потужно розпродавати армію, я виступив проти продажі військової частини. Я дійшов до міністра оборони Кузьмука, писав рапорти, що не треба цього робити. Мене об' явили божевільним. Я мав отримати підполковника і стати командиром частини. В мене вимагали, щоб я відбашляв грошей. Закінчилось це тим, що я комбригу зламав челюсті в двох місцях, вибив три зуби, написав рапорт на звільнення і звільнився в 2003 році за власним бажанням. Дружина була вагітна третьою дитиною, її реально надрочили і дитина померла при пологах. Отаке в мене було розлучення з українською армією.

Та система намагалась мене зламати, але не вийшло. Коли я написав рапорт, на мене дивились і казали: "Тобі ж 2 роки до пенсії". А я казав: "Та на хєра ви мені потрібні з вашою пенсією". І просто пішов в нікуди.

Робота і революція

Перший досвід на виробництві - мене запросили відновити розвалене підприємство "Кар'єр". Я його підняв за 7 місяців. Воно було повністю в боргах. Його господарі потім згрупувались проти мне, і я пішов. Вони залишились мені винні 70 тисяч гривень на початок 2004 року. Вибачив. Хто йде далі, той має вибачати.

А потім - вибори Ющенка. Я настільки повірив в нього, я загнав всю родину… Ми були серед організаторів Майдану в Дніпропетровську. Вся родина тоді працювала безкоштовно, хоча була купа людей, які на цьому заробляли гроші. В центрі міста Майдан стояв 70 діб. Побудували наметове містечко, я став комендантом. І воно не просто вистояло. Те, що зараз відбувається в Дніпропетровську, це теж завдяки Майдану в 2004 році. Зараз основа полку і штабу Національного захисту і навіть адміністрації - це ті люди, що робили Майдан у 2004 році.

Ми тоді вирішили, що перемогли, а далі нехай політики розбудовують. Я зайнявся своїм фермерським господарством. Але до мене протягом року приходили люди і казали, що я їх заставляв голосувати за Ющенка і що тепер?? Їх приходило не один, або два, а по 20-30 осіб.. Я внутрішньо почав хворіти і сказав, що більше політикою займатися не буду.

Після цього Майдану я сказав, що я не боюся нічого. Хоча мене намагались вбити. Та й зараз намагаються, вже три замахи було.

Я ніколи не грав в договорняки, якщо щось говорив - все виконував.

У 2006 році мер Дніпропетровська Куліченко запросив мене очолити убите підприємство управління "Інженерний захист території міста". Там я героїчно 5 років відпрацював, до приходу Януковича. Це все була геологія, причому глибока геологія. Я все вивчив, почав писати дисертацію, але політична ситуація склалась така, що перестали фінансувати цей напрямок. До того ж, я ніколи не носив відкати, і це направлення просто скоротили. Куліченко вступив у Партію регіонів, а я вже мав певний авторитет і сказав "вибачте". Перед скороченням просто написав заяву.

Після цього мене один з товаришів запросив очолити безпеку судноплавства на підприємстві "Укрводшлях". Дільницю від Кременчуга до Чорного моря. Там пропрацював 2 роки.

Коли почався новий Майдан, мене дружина взяла за петельки і сказала: "Клянись здоров'ям внука, що ти нікуди не поїдеш! Але ж ти, зараза, все одно поїдеш, то хоча б ніде не показуй своє обличчя".

В нас з 94-го року є сімейний бізнес - фермерське господарство. Займаємося ним всією родиною. І весь прибуток за 2013 рік я вивозив на Майдан. Але в цьому нічого такого немає, тому що багато хто віддав життя. Був завжди в балаклаві, допоки мене перевернула смерть людей. Я сказав: "Ні, мила моя, крапка!". А до того було ще 26 січня, коли мого сина з онуком побили під дніпропетровською облдержадміністрацією.

Адміністрація була захоплена, там до п'яти тисяч чоловік було. Я сказав, що буде або порядок, або ми спалимо цей курятник. Ми там створили штаб: 28 партій і громадських організацій. Мені довелося усіх їх там організувати і стати комендантом штабу. З 26 лютого я жив у облдержадміністрації - аж до квітня. В мене був мішок, подушка і купа справ. Через місяць я став керівником штабу. І є їм до сьогодні. Керівник штабу національного захисту у Дніпропетровській області. А ще - командир полку Національного захисту у Дніпропетровській області. Полк нацзахисту - це 27 тисяч чоловік. Це перше, що тримає Дніпропетровськ,а друге - це призначення Коломойського.

Батальйон

Взагалі, добровольчі загони, це ідея Берези, Коломойського, Авакова, Корбана, Філатова. Це той момент в історії, коли вдалося реалізувати прийняте рішення. Бо зазвичай їх багато приймається, але реалізація ніяка.

Я вважаю, що ці люди, крім Берези, вони врятували Україну. Тому що ситуація на Дніпропетровщині була в два рази гірша, ніж на Луганщині і Донеччині. Бо "это юное дарование" Вілкул - він таке наробив... Все було готове до війни: загони тітушок, міліція продажна, "Беркут", СБУ.

Стати комбатом мене вмовляли всі: Денисенко (Андрій Денисенко - керівник Правого сектору у Дніпропетровській області, - Ред.), Коломойський, Філатов, Корбан. Вони говорили: для того, щоб ідея не по****сь, потрібен авторитетний чоловік. Батальйон - це мєнтовська структура. А до міліції після Майдану довіри ніякої не було, її потрібно було відновити. Я пропонував інші кандидатури, казав що буду допомагати, але не хочу бути мєнтом. Але зваживши все, погодився. До сих пір є сумніви, чи правильно я зробив. Але на той момент це було моє завдання, моя місія. Мабуть, я для того і народився, щоб на якийсь час стати командиром батальйону "Дніпро- 1".

Назву придумав сам, бо я фанат Дніпра. Я проти Дніпропетровська, але за Дніпро. Тому що Петровський для мене ніхто, а Дніпро - все. І взагалі Дніпро - це серце України.

Якщо говорити про українських героїв, то для мене це - Роман Шухевич. Це військовий - взірець. Батальйон "Дніпро" побудований за принципом УПА. Тому він так гарно воює. Основне - це патріотизм і здоров' я. А все  інше я дам.

Якщо є нормальний командир - конфліктів не буде. Командир це все - законник, батько, мати, дід, баба і навіть мати Тереза.

У нас основа - відбір. Від командира залежить, наскільки він може зробити щеплення від двох хвороб, від двох крайнощів: від боягузтва і безстрашності. Це дві найважніші речі, що є на фронті. Коли ці дві речі в тобі балансують - тоді ти непереможний.

В наш батальйон до сих пір на одне місце претендує 5 чоловік. До мене коли приходять новобранці, то спочатку мене ненавидять, але це до першого бою, а потім кажуть "Батя". Я роблю все, щоб вони мене ненавиділи, це дає можливість включити усі ресурси організму до виживання. І чим більше вони мене ненавидять, тим більше я їх провокую до цього.

Нас в полон не беруть, і ми в полон не беремо. Ми не ведемо перемовин з терористами. У нас є окремі групи, які ведуть перемовини з тими, хто знаходиться по той бік фронту. Тому ще є певна кількість моїх людей, долю яких я не знаю. Але для мене принципово з терористами не вести перемовин. Ми не звільняємо будівлі, ми їх знищуємо разом з терористами.

Іловайськ

Вихід з Іловайська - це трагедія. Там таке робилося!!!

Я тричі вискакував з машини і бив механіків-водіїв, які в паніці вистрибували з БМП. Вони ж броньовані і повинні йти першими. Свистять кулі, а вони вискакують, лягають під гусінь, а я їх б' ю, щоб вставали. До речі, я одного зустрів в Коломиї. Він до мене підійшов і каже: "Товариш майор, ви ж мене по морді били, і я вийшов з того пекла…"

У нас не було інформації, що проти нас воюють регулярні російські війська. Ми дізналися про це вже 26-го, а зрозуміли всю глибину нашого оточення, коли 300 росіян спалили. Міністерство оборони не спрацювало, сектор "Д" взагалі втік. Якби він не драпанув, оточення б ніякого не було. Нас взяла у потрійне кільце російська регулярна армія.

Є один момент, і відповідь на нього я, мабуть, шукатиму все життя. Я зупиняв під Кутєйніковим частини, які драпали, але щоб вони окопались, мені потрібно було, мабуть, когось із військовиків пристрелити. Я не зміг. Не мав права. І вони драпанули.

І щоб не розказували, що винні комбати чи ще хтось. Є троє винних: керівник сектору "Д" генерал Литвин, керівник генштабу і міністр оборони. Тому що коли я розмовляв з Президентом, то зрозумів, що вони навіть йому не доповіли. І проведення параду, коли ми були там в оточенні, то була велика дурниця. Першопричина всього не в Іловайську. Пам' ятаєте, як Муженко навипердеки з Гелетєм чіпляли українські прапори?

Якщо ти завойовуєш - не віддавай бездарним. Не можеш - не завойовуй, а завойовуєш - тримай до останку. Люди там загинули - це найстрашніше. І коли ми покидали це місце, ми ридали - оце жахливо .

Було два моменти, чому нам потрібно було прориватися: у нас майже закінчився боєкомплект. Його б вистачило буквально на день або на один прорив. Або нас би перебили і там би була братська могила…

Ми з Хомчаком вели перемовини. В нас було 23 полонених росіянина. Ми повинні були їх віддати в Старобєвшево. Але вони розстріляли в першу чергу своїх.

Після Іловайська я зрозумів 2 речі: Бог існує, і він мене, мабуть, любить!

Наді мною 2 рази розірвалася міна, у мене було пробите все: обладнання, окуляри. Два осколка в спині. Коли з Семенченком були - його охорона вся в хлам, а у мене - 2 осколка в бронежилеті, 1 в касці. Напевно, якийсь янгол мене веде, якого я ще не стратив.

Я втратив багато гарних людей, розвідників, і це трапилось після оголошення перемир'я.

Вони воювали зі мною ще з кінця березня. Вони просто втратили відчуття страху. Відчував, що їх потрібно було б змінити, забрати, але вони відмовлялись. Відповідальність за те, що вони загинули, лежить на мені, тому що я не встиг це зробити.

На цій війні для мене найстрашнішими були два моменти:

24 серпня в День Незалежності я просидів з 11 ранку до 12 ночі в окопі і ні на хвилину не зупинялась стрільба, ні на хвилину!! Я нічого не міг вдіяти. Я розумів, що маючи такий масивний артобстріл, який продовжувався 10 годин, я не можу ні на що впливати. То був страшний час, коли я відчув себе безпорадним. А другий - це коли я добрався до наших і спитав у Нацгвардійців, чи виходило "Дніпро", вони сказали - ні.

Я зрозумів, що загубив батальйон, а я несу відповідальність за них. Я хотів застрелитися. Я думав, що з глузду з' їду, бо я за людей. Але виявилось, що в моєму батальйоні - найменші втрати.

Політика

Я противник не росіян, я противник "Совєтов". Я противник того, що всі рівні. Якщо людина одна працює більше, а друга менше - вони не можуть бути рівні. Насправді оте, що відбувається на Донбасі, це - соціалістична нова революція. Вони думають, що ковбаса по 2,20 і воюють за ковбасу по 2,20…А я воюю за те, щоб якщо не вони, то хоча б їхні діти мали право вибору поїхати далі Донецька. 70 % жителів ніде не були. І межа мрій для них - це стадіон "Шахтар". Все, крапка. Це страшно! Я хочу, щоб їхні діти могли побачити хоча б Україну: Київ, Дніпропетровськ, Львів, Чернівці, Франківськ…Чернігів, Одесу врешті-решт. Ця війна - війна світогляду для мене.

У мене є дві сестри двоюрідні, вони давно живуть у Нижнєвартовську. Одна - повна вата, а друга - більш менш. Ми були досить близькі в дитинстві. Їх ні сини - це 2 моїх похресника. Вони призивного віку. Нещодавно одна з сестер вийшла на зв' язок. Я спитав, чи пішли їхні діти на війну. Вона сказала, що обох відкупила. Я перевів подих.

Якби я вбив там своїх племінників - це було б дуже тяжко і страшно для мене.

Спочатку я ненавидів росіян. Але тепер мені їх шкода. До мене кидаються з питаннями: "як ви можете їх жаліти?" Я думаю, що тільки сильний може пожаліти ворога. Мені жаль їхніх матерів. Якби я загинув, то я захищав свою землю, а за що воюють вони?

В цій війні переможемо ми, в мене сумнівів щодо цього нема. Найбільше зараз мене хвилює реабілітація моїх побратимів. Що буде потім? Родини тих, кого вбили - це вже мої родини. Я нікуди від цього не подінусь.

Новий етап - це те, що я майже депутат. Це взагалі для мене шок, я з цим ще не погодився. Тому я за собою залишаю право скласти повноваження.

Я попередив, що всі, хто приймав закони 16 січня і вони пройдуть, - буду п**дити. Чесно. І вони будуть вилітати у вікна. Всі, хто проти України, - будуть вилітати у вікна.

Не буде ніякої парламентської дипломатії. Мені не треба ні з ким домовлятися. Домовленості з педерастами у нас не буде ніякої. Вони фінансували і спонукали до вбивства наших побратимів.

Нам потрібна національна ідея. Це я вже говорю як політик. В мене готові 5 законів: створення національної армії, національної поліції, резервної армії. Закон про учасника визвольних змагань України і реабілітація учасників. Дуже важливий момент - створення національної армії по принципу добровольчих загонів.

От не треба реформувати нічого, треба н***й всіх розігнати. Нам потрібен один генерал - начальник генерального штабу. Інші генерали нам не потрібні.

Служба тилу - це волонтерський рух. Кращі представники волонтерів зайшли і пішли працювати і не потрібно нічого вигадувати.

На фронті немає різниці між політиком і звичайною людиною. Там кров одного кольору і усіх вбивають однаково. Я хотів би, щоб президент в моїй країні був звичайною людиною, але з великим колом відповідальності. От всі кажуть, ми не зможемо нічого змінити, тому що потрібно, щоб пройшло три покоління. А я кажу, що ми зможемо, потрібно тільки захотіти! Зайдіть на любий військовий завод і подивіться, як він працює. "Південмаш" має зараз розробки, які можуть взагалі війну зупинити! Але він працює лише 3 зміни на тиждень і все.

В нас іде війна а ми, як імпотенти. Ми, як Ляшки…Ми - Ляшки. Ми якісь садо-мазо, б**дь. Ми пошлемо людей, нехай гинуть, не дамо зброю! Але ж у нас все є!! Основне, що потрібно - відтворення ядерного циклу. Крапка!!

І якщо ця Верховна Рада не проголосує за ці закони - її не буде. Ми її знищимо. Внутрішньо знищимо. Я їх всі попереджаю, що оці "дати на лапу" не пройдуть вже.

Маючи такі погляди, я прекрасно розумію ще один момент: якби я не повернувся з Іловайська - більше б раділи на печерських пагорбах.

Я - романтик, який вірить в Україну. Я мрію, щоб приїхавши на Донеччину під кордон з Росією, я міг замовити на українській мові український борщ, сало і просто говорити, що я українець. І щоб там не було пострілів. Це не пафос, я насправді хотів би, щоб на тій землі був мир.

Я вмію воювати, я не боюся війни, але я не хочу воювати на своїй землі. В мене є мрія - це спільний кордон з Грузією.

Але росіяни повинні самостійно робити свій вибір світоглядний. Бо Путін - це ніщо. Суспільство - ось в чому справа. Я б хотів відновити Україну в кордонах 17 року, але я не хотів би бути окупантом.

А основна мрія - щоб я забув про оце все, повернувся в село і займався капустою. В мене дуже класне зелене господарство. Зараз дружині там дуже тяжко. Моменти переховування. Охорона. Але випробування слави я також пройду. Я не змінюсь. Я хочу, щоб ми пішли по матриці Грузії і такі як я не потрібні будуть.

Я гордий тим, що ніколи не брав хабарів. Найбільший хабар, що мені пропонували - мільйон доларів. Я не взяв. Я за кермом з 88-го року і жодного разу не платив даішнику. Я бився, 2 рази мене заарештовували. Навіть спецназом штурмували машину, але я ні разу не платив. Покарання, які мені ліпили, я оскаржував у суді.

У мене в 2002 році вбили двох друзів і я почав шукати не тільки себе, я шукав в собі, хто я і що я. Після їх вбивства я навіть думав піти в мусульманство, бо хотів кровно мститися. Знаю одного з вбивць, його досі не покарали.

Бог є, він один. Всі називають його по-різному, хто Аллах, хто Іісус…

Бог для мене - все ж таки друг. Якщо раніше це слово мало один відтінок, то зараз в ньому багато відтінків. І тут не потрібні провідники. Найкраща дорога до Бога, коли її вибираєш сам.

Моя бабуся колись говорила такі слова: що молитва до Бога доходить скоріше на рідній мові. А мій дід дійшов до Берліна, був тяжко поранений. Я його погано пам' ятаю, говорять, що я на нього схожий. Дев' ятого травня, коли я був зовсім маленьким, я питав у нього: "діду, а чого ти не йдеш на парад?". А він брав мене під руку, кидав у свою інвалідку - і ми їхали на кладовище. Він діставав пляшку горілки, пив і плакав, а мені говорив: "внучок, на кладовищі на гармошці не грають". Якби він зараз встав, мабуть, помер би знову.

Коли вбивали цих дітей на Майдані, я поряд, на жаль, не був, але коли побачив ці страшні кадри - я ридав. Я можу ридати хвилину, дві і не в змозі зупинитися. Можливо, це захист якийсь внутрішній. Але ці сльози від того, що я не зміг допомогти їм.

А зараз я ридаю, коли втрачаю своїх хлопців. От коли рятуєш, бинтуєш, в нього перебита яремна вена і він вже стік кров' ю, от тоді чомусь не ридаєш…

Потім згадуєш і думаєш: значить, я щось не доробив. А потім розумієш, що це війна.