Світ Зелений's picture
Світ Зелений
  • Visits: 0
  • Hits: 0

Юний прикарпатський волонтер розповів про жахіття полону

Минуло вже півтора місяця, як 19-річний прикарпатський волонтер, «майданівець» Ігор Лещишин повернувся із зони АТО. Хлопцеві вдалося звільнитися з полону терористів завдяки тому, що його та ще п’ятьох чоловіків обміняли на бойовиків, яких захопив батальйон «Айдар».

Але й після цього Ігор лише через тиждень виїхав із Луганська, бо мучителі ще й забрали у нього всі документи. Бузувіри під час катувань пошкодили хлопчині нирки, поламали ніс, вибили передні зуби. Як пише газета "Галичина", в Івано-Франківську Лещишина обстежили й лікували медики, і він, як мовиться, потроху оклигав, зміг нарешті в спокійній обстановці сповна осмислити все те, що з ним сталося.

Тому лиш недавно почав давати інтерв’ю журналістам.

Уродженцеві с. Коршева на Коломийщині випала в житті нелегка доля — ріс круглим сиротою, інвалід третьої групи.

— Твої друзі, Ігоре, розповідають, що за натурою ти відчайдух і оптиміст, що ще під час подій на київському Майдані пережив перший полон, коли потрапив до рук «беркутівців». Тож у твоїй душі не поселився острах і після другого полону. Як так трапилося, що ти став заручником терористів у Луганську?

— Коли почалася війна на сході України, я почав допомагати нашим хлопцям-«майданівцям», котрі створили свій добровольчий батальйон «Айдар». Для них мої знайомі давали передачу, і я віз її на Луганщину. Попереднього разу все було добре — через довірених осіб передача потрапила в розташування батальйону. А цього разу було ось як. Зі столиці я не зміг виїхати на Луганськ, бо не йшли потяги в тому напрямку. Зрештою, щоб потрапити туди, вирішив зробити «коло». З Івано-Франківська потягом добрався до Одеси, а звідти вирушив до Луганська. Коли сідав у вагон, то на вимогу провідниці пред’явив паспорт. Жінка перегорнула його сторінки і чомусь зацікавилась мною як пасажиром. Спитала: «А що там у твоїх ящиках, пакетах?» Я відповів, що везу все це нашим українським бійцям. При цих моїх словах провідниця враз мовби змінилася в обличчі — стала якоюсь дивною, «не нашою». Потім інший провідник шепнув мені, що його колега вже повідомила телефоном бойовикам про мене і призначення мого багажу, й порадив мені, коли вже під’їжджали до Луганська, перейти в інший вагон.

Але це не допомогло: ще раніше почув, як та ж провідниця оголосила, щоби всі пасажири приготували паспорти для перевірки, яку проводитимуть чеченці. Ті справді піднялися у вагон і, тільки глянувши в мій паспорт, наказали мені: «Руки за голову! Сходь з поїзда!». Солдати в масках і з автоматами — у жовтих одностроях, на плечах — нашивки із зображенням російського прапора — повели мене до автівки. Двоє сіло поперед мене, третій — позаду. Мені надягли наручники, а на голову натягнули мішок. Один з них ударив мене в обличчя так, що я знепритомнів...

Прийшов до тями уже в якомусь темному підвалі — як виявилось, привезли мене до захопленої терористами будівлі обласного управління СБУ, яку вони між собою називали «ізбушка». Наступного дня повели на допит. Російські найманці і чеченці-«кадировці» запитували: «Ти звідки і навіщо сюди приїхав? Нас убивати?.. Так ти «майданівець»? «Майданутий», значить?..», — зареготали. Аби я був більш «балакучий» з ними, всіляко знущалися наді мною. Зав’язали мені на шиї пасок і так «на прив’язі» водили, мов собаку, змушували мене під дулом автомата чистити їхні туалети. Не давали пити, морили голодом, аж на шостий день принесли півсклянки гречаної каші з кавалком хліба.

Отак два тижні пробув я в тій сирій холодній камері, на голому бетоні. Майже не спав, а ходив уночі туди-сюди, щоб зігрітися, бо мав на собі лише футболку і штани. Мої мучителі час від часу відкривали підвал, щоб подивитися, чи я ще живий, і копали мене. Раз повезли мене на полігон: «Бачиш, як ми будемо з вами робити?». На моїх очах звеліли піти на заміноване поле двом хлопцям — зі Львова, як я почув, і тих бідолах розірвало вибухами. «Ми зробимо так і з тобою, бандерівцем», — погрожували бойовики. І прикладали до горла ніж, катували мене електричним струмом. Я думав, що вже не вийду звідти живим, молився: «Прости мені, Господи, гріхи мої...».

Потім привели мене до їхнього командира — чоловіка старшого віку. Той запитав, чи справді я «майданівець», кому віз передачу, чи сам належу до якогось батальйону. Я відповів, що був на Майдані в Києві, а тепер як волонтер мав доставити передачу українським бійцям. Після цього командир бойовиків зателефонував переговірникові Володимирові Рубану, що вони мають заручника, тобто мене, якого разом з іншими можуть обміняти на своїх полонених вояків. І від терористів везли мене з натягнутим на голову мішком. Паспорт, банківську картку, гроші, два мобільні телефони, годинник, півтисячі гривень мені не віддали. Добре, що після повернення до Івано-Франківська друзі допомогли мені оформити новий паспорт.

Ігор Лещишин, звичайно, не міг знати, що на сході йому випаде безпосередньо зустрітися з «айдарівцями», до яких у нього особливий сентимент. У розташування цього добровольчого батальйону його привезли з луганської «ізбушки» знесиленого побоями і голодом, вкрай ослабленого, худого як скіпку. Та тримало на силі усвідомлення того, що страшні знущання над ним терористів уже позаду, він нарешті у своїх. Тиждень перебування в «Айдарі» Ігор згадує зворушено, а особливо ось цей епізод:
< — Ти, напевне, голодний? — запитала його жінка, чиє обличчя видалося хлопцеві знайомим, і тут же принесла йому на вечерю тарілку польової солдатської каші.

— Так, але мені багато не можна...

Ігор намагався їсти повільно. Між третьою і четвертою ложками страви відповів на запитання «айдарівки», звідки він приїхав:

— Мене два тижні тримали заручником у Луганську..

З’їв хлопець зовсім небагато — більше не можна, щоб не зашкодило, адже голодував декілька днів поспіль. Тим часом жінка уважно вдивлялася в обличчя «гостя».

— Я на Майдані в 31-й сотні бувѕ — сказав Лещишин. і тут його співрозмовниця від радості аж сплеснула руками:

— Так ти ж «Саймон»! — вона згадала «позивний» ігоря, а хлопець, — що її звуть Валентина-«Віночок». — Пам’ятаєш, іІгорю, як ми познайомились на вулиці Грушевського, біля пам’ятника Лобановському при вході на стадіон «Динамо»? Ти любив співати, хоча слів пісень до кінця не знав, — не без жартівлих ноток у голосі сказала жінка — одна з добровольців батальйону. Вона теж, як і більшість «айдарівців», прийшла сюди з Майдану.

Цілком доречно було б тут побажати Ігореві, аби його пісня була завжди повнозвучною, сповненою високим змістом життєвих поривань і цілей. Та це ще не кінець нашої оповіді. Коли матеріал було підготовлено до друку, як я почув, Ігор Лещишин встиг здійснити ще одну поїздку на Донбас. Утім, добирався туди вже не потягом і не сам, а їхав автівкою з кількома тернопільськими волонтерами. Зібрав відповідно до списку, який йому дали «айдарівці», харчові продукти, розчинну каву, чай, картки поповнення рахунків мобільних телефонів, шкарпетки та інші речі. Найвагоміше ж із привезеного українським військовим, а побували волонтери в розташуванні і батальйону «Шахтар» та 79-ї окремої аеромобільної бригади, — то, звичайно, тепловізор, апарат штучного дихання, кевларові каски.

Допомогли їм закупити все це для військових і спорядити автівку в далеку поїздку підприємці, управління Національного банку України в Івано-Франківській області, департамент соціальної політики ОДА, благодійні фонди, з якими І. Лещишин підтримує зв’язки. Витратив він на добру справу і власні заощадження. Хлопець пояснює:

— Зрозумійте, я просто не можу не їхати на схід. Адже українські бійці так чекають, що ми привеземо цю необхідну їм допомогу, придбану за гроші доброчинців, звичайних наших співгромадян. Одна івано-франківська бабуся, дізнавшись із передачі по місцевому телебаченню про мою волонтерську діяльність, упізнала мене і прямо на вулиці передала 500 гривень зі словами: «Синку, віддаю в твої надійні руки ці гроші, які мені зовсім нелегко було скласти зі своєї невеликої пенсії. Купи за них, будь ласка, і відвези на Донбас нашим бійцям те, що їм найбільше сьогодні потрібно». Ну як я можу підвести таких людей?..

Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

Щасливі приязні, бо вони успадкують Землю

Чеснота приязності та ельфійський реактор – другий крок до вічного життя та опанування планети Земля

Євангельська концепція палінгенетичного реактора об’єднує надлюдську самореалізацію, соціальну взаємодію та трансформацію людства. Щасливі скромні та приязні, бо вони опанують Землю.

Кращий коментар

Світ Зелений's picture
0
No votes yet

19-річний сирота з Івано-Франківська Ігор Лещишин віддав на потреби військових 23 тисячі гривень, які багато років збирав на купівлю будинку, і тепер живе в сарайчику площею три квадратних метри. Він постійно їздить в зону АТО і передає військовим продукти харчування і форму. Під час однієї з поїздок волонтер потрапив в полон до сепаратистів і лише дивом залишився в живих. Докладніше про нього розповідає газета «Факти».

#ВсеБудеДобре!
Бойовик, з'їдаючи в кущах смажену яєшню, вгледів профіль ґрунтознавця.

Comments

Світ Зелений's picture
0
No votes yet

19-річний сирота з Івано-Франківська Ігор Лещишин віддав на потреби військових 23 тисячі гривень, які багато років збирав на купівлю будинку, і тепер живе в сарайчику площею три квадратних метри. Він постійно їздить в зону АТО і передає військовим продукти харчування і форму. Під час однієї з поїздок волонтер потрапив в полон до сепаратистів і лише дивом залишився в живих. Докладніше про нього розповідає газета «Факти».

#ВсеБудеДобре!
Бойовик, з'їдаючи в кущах смажену яєшню, вгледів профіль ґрунтознавця.

Олена Каганець's picture
0
No votes yet

А ту провідницю потрібно знайти і покарати!