ІМІДЖ УКРАЇНИ: ХТО І ЯК ЙОГО СТВОРЮЄ?

ІМІДЖ УКРАЇНИ: ХТО І ЯК ЙОГО СТВОРЮЄ?
Автор: Чистилина Лариса      Дата: 17.01.2002 19:59

     Наближаються вибори 2002 року.

     Звісно, що для політичних діячів та лідерів політичної думки це є стимулом замислитись над тим, з якою програмою розвитку України ми, українці, розпочнемо новий історичний виток.

     Право на помилки у формуванні стратегії внутрішньої та зовнішньої політики вже вичерпано. За роки незалежності ми ще не стали самодостатньою державою, вагаємося, куди і з ким нам іти і дуже невпевнені в собі.

     Однак, як 10 років тому, так і зараз, більшість виборців бажають бачити свою країну розвиненою, політично та економічно стабільною, яка б займала почесне місце серед високоцивілізованих країн світу. Але, щоб бути серед лідерів у світовій спільноті, треба віднайти такий державний міф чи іміджеву легенду, які б сприяли національному відродженню українського народу, який спроможний і достойний почувати гордість за свою країну.

     А для цього необхідно, щоб єдність прагнень супроводжувалась єдністю дій.

     Але й досі ще немає чіткої концепції національного розвитку країни. Актуальною проблемою також залишається пошук форм і засобів стимулювання політичної активності українського народу, сприяння духовному оновленню суспільства, утвердження і поширення в українському суспільстві культу державницької ідеї, концептуальним ядром якої має бути власне державна національна ідея.

     Тому так важко будувати іміджеву легенду, бо відсутнє головне – мета цієї легенди. Є мрії, які поки що виконують роль мети. Українські мрії мають відобразити наші національні інтереси, наші пріоритети у внутрішній і зовнішній політиці, наше бачення місця України в світі. Вони мають нести притаманні лише українцям світогляд і духовність, надбання української свідомості, традиції, культури й філософії, всі релігійні та моральні цінності народу.

     А поки наблизити нас до заповітних мрій може лише одне – об'єднання зусиль наших державних та політичних діячів, науковців і РR-фахівців у розробці та запровадженні в суспільне життя програми національного та державного розвитку України, що має стати стрижнем національної імідж-легенди та державного міфу. Головна мета такого міфу – перетворити багатонаціональне українське суспільство з потенційно можливого джерела етнонаціональних суперечностей та конфліктів на опору й силу України. А носіями цієї стратегічної програми повинні стати політичні лідери загальнонаціонального, національного, регіонального рівня.

     Однак, сьогодення нашої країни підтверджує, що за великим рахунком проблема її іміджу мало кого хвилює. Парадокс полягає ще й у тому, що українська нація, яка спокон віку жила й живе на одній і же тій самій території; ніколи не мала загарбницьких намірів; завжди була націлена на внутрішній саморозвиток, здобула незалежність тільки 10 років тому. Але, здобувши незалежність, Україна досі не має свого власного “обличчя”. Ми з байдужістю ставимось до того, як нас сприймають у світовому інформаційному просторі. Навіть моніторинг зарубіжної преси не зачіпає наших почуттів. Світова спільнота дуже добре обізнана про український Чорнобиль, що створює негативний образ країні. Касетний скандал та судові суперечки серед високопосадових осіб теж не додають балів.

     Нещодавно проведений експертами УЦЕПД (Українським центром економічних і політичних досліджень) аналіз понад 1200 матеріалів ЗМІ свідчить, що сьогодні уявлення про Україну в світі є досить поверховим, фрагментарним і переважно негативним:
     – негативними характеристиками нинішньої політичної системи України, на думку світової спільноти, є корупція державних структур, нерозвиненість громадянського суспільства, неувага влади не лише до долі пересічних громадян, але й до свого власного іміджу;
     – політичні партії та громадські організації не стали в Україні надійними ланками зворотних зв'язків між владою та суспільством;
     – більшість представників державного, бізнесового і наукового істеблішменту Росії оцінюють міжнародний імідж України негативно.

     За підсумками опитування можна синтезувати наступний образ України: маловпливова європейська держава, що знаходиться під впливом Заходу й шукає своє місце в світі.

     А як сприймається Україна нашими співвітчизниками, народом, який проживає в ній?

     За даними моніторингу – 2000 р., проведеного Національною Академією Наук України, уперше з моменту проголошення незалежності України, у травні 1999 р. Держкомстатом України зафіксовано деяке зростання валового внутрішнього продукту (ВВП) і промислового виробництва. Однак передуючий цьому довготривалий глибокий спад економіки України і зубожіння переважної частини населення країни роблять обсяги зростання не такими значними, щоб це впливало на поліпшення соціального самопочуття населення.

     Про глибину економічного занепаду України можна судити вже за даними офіційної статистики. Упродовж 1991-1999 рр. ВВП зменшився у 2,5 рази, інвестиції в основний капітал – у 6,5 рази, державний зовнішній борг на початок 2000р. становив 12,4 млрд. доларів США, що в середньому припадає приблизно по 250 дол. на кожного громадянина України. На 42% знизилась продуктивність праці, у тому числі в промисловості, – на 31 %, у сільському господарстві – більш як удвічі. Усі ці роки продовжувала погіршуватися структура української економіки, все більш чітко набуваючи аграрно-сировинного характеру. Продукція машинобудування в структурі промислового виробництва становила у 1999 р. лише 13,8%, тоді як у 1990 р. – 30,7%. Частка легкої промисловості протягом цього періоду зменшилась у вісім разів. Водночас зросла і продовжує зростати частка найбільш енергомістких і екологічно шкідливих галузей: паливно-енергетичної, металургійної, хімічної. У 1999 р. вона досягла 59%, тоді як у 1990 р. становила 26,5% .

     На тлі стійкої тенденції розрухи і деградації економіки відбувалось і масове зубожіння населення України. Навіть за офіційними даними, у період 1991-1999 рр. грошові доходи населення зменшились у 3,7 рази, а за купівельною спроможністю грошових прибутків населення у 2000 році країна опинилась на рівні 1993 р. Середньомісячна зарплата українця у травні 2000 р. була суттєво нижчою, ніж у її найближчих сусідів Росії і Білорусі (39,75 і 68 дол. США відповідно).Своєчасно не отримують заробітної плати 8,3 млн. осіб (це більше однієї третини зайнятих у всіх сферах економічної діяльності), із яких 41,7% працюючих заробітна плата не виплачена за півроку, а то й більше. Сума боргу із заробітної плати на одного працівника складає у середньому 772 грн.

     За роки незалежності Україна вперше зіткнулась ще й з таким новим негативним для суспільства соціальним явищем, як безробіття. На початок 2000 р. кількість офіційно зареєстрованих безробітних осягнула 1,2 млн. осіб, що становить 4,4 % населення працездатного віку.

     Розвал матеріального виробництва, безробіття і зубожіння народу справили, безперечно, визначальний вплив на зменшення в Україні живої матерії (за висловлюванням В.І.Вернадського), як основного ресурсу і показника усталеного прогресивного розвитку суспільства. По-перше, це проявилось у перевищенні смертності над народжуваністю і як результат – зниження кількості населення країни. По-друге, в негативних міграційних процесах, що впливають як на зменшення кількості населення країни, так і на його структуру.

     Процес депопуляції населення був відмічений демографами вже у 1991 р. А на 1 серпня 2000 р. населення України становило 49 736,6 тис. чол., тобто зменшилось за останні 10 років ніж на 2 мільйони.

     Особливо негативною для економічного розвитку країни, як свідчать демографічні дані, є висока питома вага (до 25%) серед померлих людей працездатного віку. Смертність чоловіків працездатного віку зросла за роки незалежності у 8 разів. За цими показниками Україна вийшла на перше місце у світі. А за кількістю самогубств (до 15 тис.) Україна увійшла до першої десятки країн світу.

     І статистика, і результати соціологічних досліджень дають підстави для висновку про те, що найважливішою загрозою національній безпеці України, її відродженню і подальшому розвитку, є виснаження людського потенціалу - основного чинника стабільності життя як такого, джерела і суб'єкта розвитку суспільства і держави. Виснаження фізичного, психологічного і духовного.

     Якщо не зупинити сформовану за роки незалежності тенденцію до зменшення кількості населення і тривалості життя, смертність працездатного населення, то неважко й прогнозувати, що станеться з Україною вже при житті нинішнього покоління.

     Не менш руйнівною для суспільства є втрата життєвих ідеалів. У січні 2000 р. майже половина населення України вказала на відсутність у суспільстві політичних ідеалів, а близько 40% респондентів вказують на відсутність норм і цінностей, які об'єднують людей у державі і суспільстві. У 2000 р. до 20 % зменшилась кількість прихильників комуністичних і соціалістичних ідей (при 28% – у 1998 р. і 27% – у 1999 р.). При цьому 56% респондентів не підтримують ніяких ідейно-політичних течій, не розуміються в них, або ще не визначили своєї позиції. І лише по 5-8% населення протягом усіх років незалежності незмінно відмічають близькість їм соціал-демократичних чи націонал-демократичних ідей.

      Домінантою масової свідомості майже десяти років незалежності лишається негативізм, який характеризується трьома чіткими емоційно-оціночними "не": недовіра, незадоволеність, невіра у майбутнє.

      Сьогодні, як і раніше, приблизно 80% населення не бачить в Україні політичних лідерів чи партій, які здатні керувати країною і яким можна довірити владу. Не випадково, незважаючи на наявність сьогодні в Україні понад ста політичних партій, їх членами є менше од-ного відсотка дорослого населення країни.

      70% населення України сьогодні незадоволені своїм становищем у суспільстві, живе у стані страху: найбільше людей лякає безробіття (86%), стрімке зростання цін (77%), можливість голоду (72%), зростання злочинності (71%), три чверті населення тривожить відсутність стабільності у державі. 70% населення не бачать керівників, здатних керувати державою і не вірять, що ситуація в країні поліпшуватиметься.

      На посилення негативізму масової свідомості не могли не вплинути і факти невиконання державними органами влади і управління законів, які приймаються Верховною Радою, та указів Президента України, крадіжок і брехні у верхніх ешелонах державної влади, які навіть були офіційно визнані за останні роки. Усі ці та інші численні факти корупції і розкрадання, які стали відомими та публічно засвідченими, зумовлюють у суспільстві песимізм, паралізують волю людей, невіру у власні сили і здатність переломити ситуацію, змінити хід справ у країні на краще.

      Протягом останніх двох років помітно знизився протестний потенціал, готовність людей активно обстоювати свої права і захищати життєві інтереси.

     Все це докорінним чином не може не вплинути на імідж країни, яка є часткою світового простору.

     Але незважаючи на всі ці чинники негативізму, Україна живе і відновлюється. І щоб зрозуміти як ми можемо допомогти своїй країні в цьому процесі, розглянемо те краще, що ми маємо на сьогодні.

      Насамперед робимо висновок – іміджевий потенціал України повністю не використовується. Щоб його задіяти, необхідні продумана державна політика, підкріплена відповідним фінансуванням, узгоджені дії владних структур та громадських організацій, опора на інтелектуальний та культурний потенціали суспільства, і все це має бути підкріплено рекламно-інформаційними засобами і технологіями. Важливим напрямком зовнішньої політики України повинно стати активне просування до світового простору інформації про потенціал і перспективи розвитку України, про позитивні зрушення у суспільстві та переваги українського ринку.

      Все вищезгадане говорить про те, що ситуативно проблема набула критичної точки і потребує негайного розв'язання. Україна потребує формування позитивного цілісного міфу, оскільки міф нації – це психологічне коріння самоідентичності та самосвідомості. Сутність і форма наявного міфу мають ряд деформацій: у спадок від української еліти минулого століття Україна отримала ”параліч та інверсію волі”; народ песимістично дивиться у майбутнє держави; ХХ століття принесло мілленаризм та есхатологізм марксизму-ленінізму. Виникнення нового політичного міфу – необхідна умова для динамічного розвитку державності; переорієнтації суб’єктів на тимчасове майбутнє й нарощування політичної стабільності. Позитивний для пануючої політичної системи консерватизм міфу пов’язаний з тим, що його головне призначення – інтегрувати людей в існуючу систему, формулювати, обгрунтовувати, поширювати певні стереотипи, штампи, кліше соціальної поведінки. Таким чином, політичний міф – це інтегруючий і вольовий (він наповнює енергією суб’єктів політики) елемент людського співтовариства в минулому і найближчому майбутньому. Політичний міф України сьогодні не несе в собі ні інтегративності, ні вольової цілеспрямованості. Інтегративні характеристики не спрацьовують через неоднозначність оцінок суб’єктами політики стародавнього та недавнього минулого. Виникає також суб'єктивне переживання індивіда ( одиничного й колективного), що Україна не має можливості самоорганізовуватися в демократичну державу, а єдиний спосіб існування – це стримування власної життєвої енергії або спрямування її на самознищення. Перші кроки у створенні нового політичного міфу пов’язані з тим, щоб найбільш повно і безболісно позбавитися зазначених суб’єктивних характеристик неадекватності реальності.

     А для початку звернемося за допомогою в будуванні іміджу країни та її міфу до методології Public Relations та розглянемо головні змістовоутворюючі компоненти для даного випадку.

     По-перше, потрібно мати концепцію національного розвитку країни, на основі якої будується державний міф. Бо:
     – міф – це сценарій розгортання іміджу (імідж-легенди);
     – імідж-легенда має базуватися на національній ідеї;
     – національна ідея – це концентрований імідж країни (імідж-концепція);
     – імідж-концепція – це гасло, тобто слоган.

     По-друге, треба з'ясувати, які формотворчі компоненти складають імідж. На чому ж треба будувати іміджеву легенду країни?

     Розглянемо деякі з імідж-ресурсів, які має Україна:

     1. Надзвичайно вигідне геополітичне положення (розташування території), що обумовлює європейську інтеграцію в процесі глобалізації сучасного світу.

     Але для розвитку України необхідно забезпечити принцип багатовекторності зовнішньої політики.

     Реалізація різнорівневої політики залежатиме від того наскільки самостійною - політичне, економічно, культурно – Україна зможе утвердитися в нових геополітичних реаліях у сфері відносин між США, Росією, Західною та Східною Європою, мусульманським світом.

     Існує багато геополітичних концепцій щодо участі України в майбутніх процесах глобалізації, серед них: доктрини С.Гантінгтона, З.Бжезинського, О.Дугіна тощо.

     Згідно з концепцією відомого американського політолога і соціолога С.Гантінгтона, яка була викладена у книзі “Зіткнення цивілізацій: новий образ світового устрою” (1966 р.) Україна (з точки зору релігійного і етноментального чинників) знаходиться на стику трьох цивілізацій: Західної, Візантійської і мусульманської, що може призвести до її розпаду. Крім того, Гантінгтон стверджує, що на початку нового тисячоліття світова політика принципово відрізняється від тієї, що була в період "холодної війни", по-перше, тим, що зараз вибір союзників і ворогів базується не на ідеологіях, а на культурах.

     Концепція не менш відомого американського політолога З.Бжезинського викладена у книзі "Велика шахівниця: головні цілі американської політики." Україна в ній розглядається як одна з п'яти геополітичних осей, конкретизується її місце у системі європейської безпеки як елементи геостратегічного поясу Франція-Німеччина-Польща-Україна. Водночас шлях до повної державної незалежності України органічно пов'язаний із забезпеченням рівноваги і рівноправ'я в міжнародних стосунках. Саме незалежність України є каталізатором нових демократичних змін у створенні Європейської спільноти. Через це Україна має стратегічно глобальне значення.

     Геостратегічна концепція О.Дугіна викладена в книзі “Основы геополитики. Геополитическое будущее России” (1997 р.) і розглядає Україну як аналог Китаю і Туреччини. Її декомпозиція передбачає не лише втрату державної незалежності, але й поділ між різними структурними компонентами ієрархічно побудованої євразійсько-російської імперії. Так Західну Україну, разом з іншими сусідніми державами, передбачається приєднати до Великої Німеччини.

     Таким чином, з метою уникнення деструктивних геополітичних процесів, що можуть призвести до розпаду держави, Україні необхідно виробити свою власну геостратегію, яка базується на визнаному авторитеті країни. В цьому полягають і головні чинники національної безпеки України.

     2. Україна – не відокремлена держава, а центр всесвітнього українізму, і це один з важелів глобалізації.

      У своїй книзі "Україна у 2020 році" наш співвітчизник, відомий політик та публіцист Юрій Миколайович Щербак однією з центральних проблем вважає єднання української громадськості на теренах і за межами України – самоідентифікація українців з метою відстоювання інтересів українства у всьому світі. Існує пряма взаємозалежність між станом Української держави і станом української діаспори. Українська діаспора у світі налічує понад 20 млн. українців. Про значення цього факту свідчить недавно проведений у Києві Форум українства.

     3. Людські ресурси – головний скарб країни.

     Україна має працездатне народонаселення, кваліфіковані кадри, культурноосвідчену націю, яка становить великий науковий та інтелектуальний потенціал. Усім відомі наші наукові досягнення у сфері ракето- та літакобудування, космічних досліджень.

     Україна має відомих спортсменів, які стали олімпійськими чемпіонами. Спорт – це візитна картка країни та її народу. Вже давно відомо, що спортивні та культурні досягнення легко перетинають будь-які кордони. Український народ пишається своїми співвітчизниками – видатними діячами науки та спорту, культури та мистецтва. Серед них відомі імена: Сковорода, Шевченко, Ціолковський, Реріх, Ахматова, Корольов, Волошин, Вернадський. Сучасні діячі: Патон, Амосов, Шалімов, Писарєв, Борзов, Бубка, брати Кличко та інші.

     4. Релігія.

     На теренах України проживають представники різних релігій та конфесій. Православ'я, католицизм, іудаїзм, буддизм, індуїзм та інші релігії живуть поруч, не маючи гострих протиріч та суперечок. Тому ми з гордістю можемо заявити про те, що українському народові присутня релігійна толерантність, і це зайвий раз підкреслює миролюбність його характеру.

     5. Зовнішня політика.

     Наша країна заявила про статус без'ядерної держави. Цим безпрецедентним вчинком вона довела іншим країнам, що політика миру може бути безкомпромісною та вигідною.

     Україна бере активну участь в міжнародних проектах. Так було при будівництві Асуанської плотини в Єгипті, металургійного комбінату в Бхелаї (Індія), так є і зараз. Наші військові і цивільні службовці уже впродовж восьми років беруть участь у миротворчих операціях ООН.

      Україна і надалі збирається активно включатися в широку систему міжнародної співпраці – в торгово-економічну, політичну та культурно-гуманітарну сфери.

     Україна - держава яка є членом 00Н, націлена діяти в унісон з усіма резолюціями, які проголошує 00Н і підтримувати її заходи.

     6. Земельні та промислові ресурси.

     Україна має наявність унікальних, надзвичайно родючих чорноземів.

     Крім того, ще лишилися в нашій країні недоторкані, незасмічені екологічно чисті місця. Тому так часто кажуть: “Мальовнича Україна”.

     Так може вже почати створювати “Екологічний рай”, а не розповсюджувати інформацію про екологічну катастрофу?!

     Привабливим для інвестицій має бути і потужний індустріальний потенціал країни.

     7. Багатовічна традиційна культура.

     Іміджева легенда має зростати на підґрунті питомої традиційної культури, яка налічує декілька десятків тисячоліть. Це наша спадщина.

     Як сказав свого часу Е. Тейлор: “Культура або цивілізація в широкому етнографічному смислі складається в цілому із знання, вірувань, мистецтва, моралі, законів, звичаїв та деяких інших здатностей і звичок, засвоєних людиною як членом суспільства.

     Фольклор (щедрівки, колядки, весільні пісні тощо), звичаї, традиції, символічні атрибути буття українського народу – все це апробовано часом, за якого жили наші предки й живемо ми.

     На теренах нашої країни проживали й проживають різні народності, які мають різні культури, але це тільки посилює культурну спадщину України, бо створює її неповторною та багатогранною.

      Українська культура, витоки якої сягають епохи мезоліту, асимілювала, пропустила через себе багато культур, але залишилася самобутньою та унікальною – тому нам є про що розповісти світові.

      Символіка, семіотика, асоціативні, візуальні, інформаційні ряди при будуванні імідж-легенди повинні використовувати найкраще з канонічної, класичної та сучасної скарбниці нашої культури.

     Один із зарубіжних діячів культури якось сказав: "Україна стане значимою в світі тільки через свою культуру".

     Тепер, коли ми з'ясували, які імідж-ресурси спроможні скласти загальний образ імідж-легенди, проаналізуємо головні чинники, які впливають на її побудову. Перш за все це національна ментальність та національна ідея.

     1. Національна ментальність.

     Серед багатьох факторів, які визначають особливості ПР-діяльності в конкретному соціумі, одним з провідних є специфіка ментальності членів цього соціуму.

      Менталітет – певний соціально-психологічний стан суб'єкта нації, народності, народу, громадян, які утримують у собі результати довготривалого та стійкого впливу етнічних, природно-географічних, професіонально-економічних факторів та умов проживання суб'єкту. За своєю структурою менталітет включає певні структури національного характеру, що діють, не проходячи через свідомість.

     Ментальність формується під впливом соціокультурних факторів, традицій, культури, соціальних та державних інститутів суспільства. Але й власне ментальність здатна здійснювати суттєвий вплив на подальший самобутній хід розвитку того чи іншого суспільства. Менталітет українського народу має стійкий характер.

     Психологічні риси українського народу.

     Етнопсихологи виділяють шість основних чинників формування української вдачі:
     – расові, або антропологічні, характеристики народу;
     – геопсихічні (пов'язані з природним середовищем);
     – геополітичні;
     – психосоціальні (пов'язані з соціальною структурою суспільства);
     – культуроморфічні (пов'язані з дослідженням народної творчості);
     – глибинно-психічні (пов'язані з характером психічних процесів).

     З погляду соціоніки, український характер відносять до типу "етико-інтуїтивного інтраверта" з багатими традиціями духовності й поваги до родини. Український етнос виробив неповторну систему цінностей, серед яких особливе місце належить майже релігійній повазі до жінки, яка значною мірою грунтується на архетипі "Магна Матер". Жінка-мати символізує саму Україну.

     Але впродовж усієї історії превалювання селянства, культ його інтересів зумовлювали недостатню диференціацію суспільства, звужували обсяг людських взаємин, необхідних для створення національної держави. Миролюбність, відсутність експансіоністського потягу, довірливість, зневіра в потенційних силах нації, на жаль, залишили Україну на узбіччі політичного життя Європи.

     Тому тільки національна ідея зможе повернути впевненість у свої сили, стати виразником національних інтересів і патріотичних почуттів, основною складовою національної ідеології, метою якої є згуртування нації задля створення національної держави та її подальшого всебічного розвитку.

     2. Державна ідеологія та національна ідея (НІ).

     В умовах перехідного суспільства важливого значення набуває державна ідеологія, функція якої полягає в забезпеченні єдності розколотого суспільства.

     Зневажливе ставлення до єдиної державної ідеології на практиці веде до підміни загальнодержавних інтересів груповими, клановими, або ж до зведення ідеології до політики тоді як державна ідеологія – категорія більш високого рівня узагальнення в порівнянні з політикою.

     Державна ідеологія повинна бути спрямована на забезпечення єдності держави, законності і правопорядку, захист прав особистості і всього населення країни.

     Будь – яка ідеологія сягає своїм корінням минулого, базується на попередніх історичних традиціях народу.

     Державна ідеологія України повинна не тільки використовувати минуле й виходити з нього, але й збагатитись новими уявленнями, що відображають сучасний стан й майбутнє країни.

     Для України потужним консолідуючим фактором має стати єдина державницька ідеологія, як нова система ціннісних орієнтацій українського суспільства, що базується на національній ідеї.

     Основним суб'єктом націоконсолідуючих процесів в Україні постає український етнос, як корінна, титульна й найчисленніша етнічна спільнота, історичні землі якої й визначили межі держави. Якщо для україн-ської спільноти інтегруючою є українська національна ідея, то для російської частини населення вона не є достатньо переконливою державною доктриною, що спонукає до об'єднання. Функцію такого націоконсолідуючого фактора для всіх станів і етнічних спільнот могла б виконати ідея державно-територіального патріотизму. Отже гасла української національної ідеї слід поєднувати з гаслами розбудови багатої політичної Української нації.

     Основою функціонування української нації, серцевиною її духовних інтересів має стати українська національна ідея, що містить поняття державності, власновладності, суверенітету й соборності.

     Суть й полягає у вираженні прагнень українського народу до свободи, до завоювання економічної, політичної та культурної незалежності й до самостійного репрезентування себе в міжнародних відносинах. Зрештою, сама сутність національної ідеї спрямована на те, щоб стати рушієм в суспільно-політичному процесі, акумулятором національних програм.

     Ще великі мислителі минулого І.Франко, М.Драгоманов, Ю.Бачинський, В.Липинський та інші відомі діячі українського національного відродження визнавали необхідність існування національної ідеї у державотворчому процесі.

     У своїх головних проявах – як інтуїтивне осягнення народом свого призначення та мрія про бажання прийдешнє або у формі безумовного зречення вчорашніх ідеалів і жертовності в ім'я нових – національна ідея виступає гарантом національного суверенітету, підґрунтям державотворення.

     Національна ідея – це ядро, навколо якого грунтується полі- чи моноетнічна спільнота, вона є джерелом і синтезом стратегій діянь, які уможливлюють збереження і розвиток національного буття. Уже через це можна вести мову про трансформацію тієї чи іншої національної ідеї, але ж ніяк не про їх відмирання чи скасування.

     Нагальною потребою сучасного стану української державності є теоретичне осмислення та чітке вирізнення на рівні суспільної свідомості національної ідеї, яка б об'єднувала поліетнічний український народ, виражала його всеукраїнський інтерес і мету. Кожен громадянин, як представник українського народу, поступово, під впливом об'єднуючої ідеї, має оцінювати свою роль, мотивацію поведінки.

     Національна ідея є концентрованим виразом національних інтересів і патріотичних почуттів, основною складовою національної ідеології , метою якої є згуртування нації задля створення національної держави та її подальшого всебічного розвитку.

     Труднощі на шляху впровадження національної ідеї в життя.

     А. Складність розв'язання даної проблеми в Україні обумовлюється також певною невизначеністю офіційної державної етнополітики та надто значними розбіжностями в поглядах на сам характер Української держави, що їх постійно висловлювали угрупування національно-патріотичної орієнтації, з одного боку, та деякі впливові регіональні організації Півдня та Сходу – з іншого. Більше того, в Україні формувалися цілі покоління людності, для яких історія і культура рідної країни сприймалася і, на жаль ще багатьма сприймаються сьогодні як перефірійний додаток до історії та культури сусідньої Росії. Десятиліттями українському народові нав'язували єдиний, комуністичний ідеал, що передбачав повну русифікацію, злиття націй і народів і імперські обійми "старшого брата".

     Б. Національна ідея певного народу не може дати головний орієнтир, незмінний для всіх часів. На кожному окремому етапі свого історичного існування нація, народ шукає відповіді на виклики часу й має будувати своє специфічне майбутнє.

     В. Одним із чинників самозбереження нації є світоглядна інтеграція широких кіл громадськості, об'єднання всіх верств населення в єдиному українському мовно-культурному просторі. Сукупність кризових явищ і проблем у житті українського суспільства, не сконсолідованого та розшарованого, вміло використовують у власних інтересах різні політичні сили, в тому числі і відверто антидержавні. Вони займаються популізмом, маніпулюють думкою певних прошарків суспільства, блокують реформи.

     Висновки:

     Тому на державному рівні необхідно:
     – терміново й чітко визначити тези державницької ідеї;
     – створити концепцію державотворення й виробити чітку схему громадських зв'язків у країні;
     – створити концепцію розвитку української культури в широкому розумінні цього слова, яка має стати основою державного будівництва в Україні.

     Національна ідея повинна посісти своє історичне місце в державотворчому процесі. А для цього потрібна як воля Президента, так і законодавчої і виконавчої влади, всіх, хто вболіває за свій народ та державу.

      Так, нам важко змагатися з високоцивілізованими націями, з їх національними ідеями ("американська мрія", "велика нація" тощо), які існують більше ста років і є внутрішнім стрижнем системи ціннісних орієнтирів народів. Не маючи цього, губиться смисл буття народу (етносу) як такого. Тільки віра в майбутнє нації, в правильність обраної стратегічної концепції розвитку країни та міцне підґрунтя під ногами дає впевненість у завтрашньому дні.

      Українська імідж – легенда має базуватися на національній ідеї, відобразити наші національні інтереси, наші пріоритети у внутрішній і зовнішній політиці, наше бачення місця України в світі.

     Ця імідж-легенда має розкрити перед кожним громадянином можливості реалізації власних здібностей. Кожна людина має відчути, що її спокій, безпека й добробут залежать від стабільності в державі, від успішності її становлення.

     Робота над створенням іміджевих програм, які спроможні в новому вигляді репрезентувати Україну як державу третього тисячоліття вже ведеться, але принципова складність полягає у відсутності концепції національного розвитку країни.

     Для РR-фахівців зараз головним завданням стає здобуття від наших державних та політичних діячів чітко визначеної тези і концепції державотворення і розвитку країни, тобто державного міфу.

      У нагоді науковцям та РR-фахівцям при розробці програм та технологій задля впровадження іміджевої легенди можуть стати деякі тези:
     – концепція розвитку української культури в широкому розумінні цього слова, має стати основою державного будівництва в Україні;
     – урахування таких головних аспектів, як багатовекторність зовнішньої політики, багатомовність суспільства;
     – планування та проведення узгоджених акцій політико-дипломатичного, культурного, економічного, інформаційного та іншого загальнодержавного характеру ;
     – позитивна роль архетипів і символічне оздоблювання; звернення особливої уваги на традиції, звичаї (вони працюють і живуть у підсвідомості наших громадян);
     – задіяння культурного та інтелектуального потенціалу;
     – висвітлення міжнародних ініціатив України;
     – розробка та тиражування матеріалів про Україну, її політику, економіку, діяльність уряду, туристичні та культурні центри, спортивні успіхи, науко-технологічні досягнення тощо;
     – здійснення ретельного аналізу та експертиз обраних технологій з метою уникнення негативного ставлення до них з боку громадськості.

     Далі постають інші питання:
     – вироблення чіткої схеми громадських зв'язків та інформаційно-комунікаційних каналів у країні та за ЇЇ межами;
     – контрольоване подання інформації.

     І, нарешті, останнє. Як має виглядати гасло для імідж-легенди? Підсумовуючи усе вищезгадане, переходимо до конкретних заходів. Генеральна Асамблея ООН, яка проголосила 2001 рік "Роком діалогу між цивілізаціями" під егідою ООН та запропонувала урядам розробити і впровадити культурні, освітні та соціальні програми з метою розвитку концепції діалогу між цивілізаціями закликає:

      "...Таким чином, Генеральна Асамблея пропонує ЗДІЙСНИТИ державам-членам необхідні кроки для забезпечення пропаганди миру на всіх рівнях; закликає відповідні органи 00Н з питань освіти, науки та культури, та пропонує недержавним організаціям, учбовим закладам, творчим діячам і ЗМІ активно підтримати проведення цих заходів." (Резолюція 53/22).

      У відповідності з цим закликом Україна має унікальну можливість виступити як ініціатор міжнародних заходів, що матимуть загальне гасло "Україна – лідер культурного діалогу між цивілізаціями". Ми вважаємо, що Україна, яка завжди мала миролюбний народ, і зараз спроможна об'єднати потенціал різноманітних культур для збереження миру та життя на Землі.

     Щоб ця ідея, яка апріорі має право здобути статус національної ідеї, знайшла відгук серед громадськості, вкрай необхідно професійно донести її до людей. Причому це має бути зроблено в сучасній привабливій формі, пристосованій до сприйняття як окремими групами і прошарками, так і всім суспільством в цілому

     Імідж-програма для країни під загальним гаслом: " Україна – лідер культурного діалогу між цивілізаціями" має стати передумовою для утворення міцної єдиної нації, представники якої незалежно від етнічного походження, не усвідомлюватимуть себе поза державою і українським культурним простором.

     Так виглядає поки що перший і єдиний зразок іміджевої програми для країни – Україна.

Публікується за джерелом:
http://iskra.kiev.ua/iskra.html?act=article&id=54

Автор: Чистилина Лариса
© Свидетельство о публикации № 54