Звідки походить зло і як його легко перемагати

Ісус показав, що святість — це не відсторонення від світу й відречення всіх і вся, щоби вдосконалюватися десь на самоті. Радше навпаки, духовна міць випробовується і гартується під час рішучого руху назустріч найбільшим супротивникам, як-от під час сміливого походу в Єрусалим, у саме серце фарисейського “кодла гадючого”, що прагнуло смерті Ісуса. Як згодом на тему діяльної святості написав американський філософ Ральф Емерсон в своєму есеї Довіра до себе (Self-reliance), “легко жити думкою світу у світі; легко жити по-своєму в усамітненні; але справді великим є той, хто в самому серці натовпу досконало зберігає втішну незалежність усамітнення.” Як же зберегти таку втішну незалежність при зустрічі зі злом?

Уявімо собі, як сьогодні відкрито бути греко-католиком у московській лаврі, чи українцем в ОРДЛО. Ми зустрінемося з проявами агресії та злоби і тоді почнеться ключове духовне випробування: як ми поставимося до такої агресії і як будемо її перемагати? Зрештою, як сприймати такі вже рутинні для сучасного суспільства прояви зла як хвороби, цькування за власну думку, гнів, навіть якщо вони спіткають не нас самих, але тих, кого ми любимо? Від того як ми розуміємо походження зла залежатиме і наше ставлення до нього та наш шлях до перемоги.

Прагматичний метод у метафізиці

Очевидно, в нас нема емпіричних даних, як-от відеозапису створення світу, де б ми могли побачити звідки і чому з’явилися всі ті негаразди, які ми називаємо злом. Залишаються лише ймовірні гіпотези, як і у багатьох метафізичних питаннях. Та це не означає, що відповіді нема.

Для початку застосуймо прагматичну методологію американського філософа Вільяма Джеймса, який у таких питаннях радив почергово розглянути всі можливі варіанти, визначити, що практично зміниться у нашому житті, чи нашому ставленні до життя при тій чи іншій відповіді. Навіть якщо людина не відповість чітко і вголос, вона неодмінно житиме за певною настановою, яку прийме як данину панівній культурі чи світогляду. Тож краще проаналізувати можливі варіанти відповіді, а відтак і діяти усвідомлено.

Розглянувши можливі гіпотези, зрештою сформулюємо метафізичні настанови, які можна тестувати у власному житті. Добрі і, зокрема, чудесні плоди — найголовніший доказ правильності релігійного вчення, яке на раціональному рівні для сторонніх людей завжди виглядатиме лише гіпотетичним розумуванням.

Три бачення із трьох просторів подій

Питання про присутність зла у світі є насправді питанням про природу Творця цього світу, яким би йменням чи терміном ми його не називали. І тут можливі три варіанти:

1. Світ є об’єктивно злим простором вже від самого початку, а зло є невід’ємною частиною нашого світу, оскільки наш світ створений недосконало. Іншими словами, Творець випадково, або ж навмисне, допустився помилок при творенні нашого світу, як-от присутність хвороб чи ненависті у людському серці. Людина ж, наділена розумом та уявою, щоразу помічає кожну недосконалість. Вона приречена постійно бачити зло у світі, бачити всі суперечності, порівнюючи реальність з уявою, але водночас не має змоги уникнути зла в цьому світі, на відміну від тварин, які діють інстинктивно і не усвідомлюють обмеженості власних сил, не мають людської творчої уяви, щоб порівняти свій стан із чимось уявним і кращим. Тому людина нещасніша навіть за тварин. А отже людське життя — це гра з від’ємною сумою, трагедія, де кожен день приносить нові й нові розчарування, невиконання запланованого та бажаного, аж до смерті в кінці. Тож головне завдання людини — шукати щастя в інших світах. Шукаючи таких світів, кожен легко знаходить власну спокусу: хтось у ілюзорній втісі алкоголю чи наркотиків, хтось у надії на рай після смерті, але точно не тут і зараз.

2. Світ є нейтральним простором боротьби, подібно до тваринного світу. В цьому випадку Творець знаходиться по той бік добра і зла, а добро і зло — суто людська, суб’єктивна оцінка подій. Подібно до того, як з’їсти зайця добре та природно для вовка і погано для зайця, так і в людському світі добро і зло — це відносні поняття, які залежать від становища людини та її інтересу. Тому життя — це гра з нульовою сумою, де щастя для однієї людини неодмінно означає якусь жертву для іншої. Щастя досягається прямою силою, а головне завдання людини — дбати передовсім про власне добро, свій інтерес в рамках можливостей, і в межах свого власного життя.

3. Світ є об’єктивно добрим і досконалим простором, тому що його створив добрий Творець із любові. В такому світі не може існувати зла. Події в такому світі відбуваються найкращим можливим чином. Призначення ж людини — примножити красу світу ще більше через власну творчість. Тому життя — це гра з позитивною сумою, де щастя досягається творчістю, коли ніхто нічого не втрачає, але всі гравці здобувають. Людина ж тим і відрізняється від тварини, що для неї відкриваються безмежні можливості для вдосконалення себе і світу. А все те, що ми називаємо злом — це лише суб’єктивна оцінка подій, відстань між світом уяви та реальним світом, простір для вдосконалення, який потрібно заповнити творчістю.

Очевидно, об’єктивний світ насправді не стане ні кращим ні гіршим від того, яку із трьох гіпотез ми приймемо. Але змінюватиметься наше ставлення до подій, а, отже, й наші можливості — або песимістичний фаталізм, при якому смерті не уникнути і варто лише покірно її чекати з надією на кращий світ; або реалістичний розрахунок — смерть наступить незабаром, але варто щонайбільше скористатися із часу, який залишився; або ж оптимістична творчість — смерть існує лише тому, що люди ще недостатньо досконалі духовно, аби її подолати, а значить потрібно вдосконалюватися.

Кожна із трьох обраних відповідей визначає не лише спосіб життя, але й реальний простір подій, у якому живе людина. Такий поділ на три простори добре відомий нам ще з часу Бгагавад-гіти, де у розділі про три гуни мовиться, що людина може жити або життям у святості “на якому нема жодної плями”, або життям у пристрасті, де людина “зв’язана узами нескінченної дії”, або життям у невігластві, що “брехливими прагне приспати устами”. Сонне життя у невігластві — це і є сприйняття світу як засадниче злого простору, де головним інструментом досягнення щастя є створення ілюзій та обман — самих себе й інших; життя у дії — це сприйняття світу як нейтрального простору, де можна щось зробити у визначених межах та умовах інструментами сили та влади; життя у святості — це життя творчості без меж. Такі простори подій влучно називаємо простором страждань, простором боротьби та простором волі. Для кожного з трьох просторів — своє сприйняття зла і свій шлях до щастя.

Людині, як і Богу, дано бачити порожнечу для того, щоб заповнювати її світлом

Ключова відмінність між трьома наведеними гіпотезами — це різне ставлення до тієї ж самої відстані між можливим світом уяви і реальним світом. Ця відстань — це дещо спільне для всіх людей, що, втім, можна використовувати по-різному залежно від світогляду. Філософ Микола Бердяєв влучно пояснює у своєму трактаті Про призначення людини, що в самій природі людини — постійно бачити край буття, порожнечу за тим краєм, і постійно доповнювати все те, що вже існує, своєю уявою. Л юдин а, призначена бути співтворцем, ніби стоїть на самому краєчку світотворення, маючи змогу зазирнути в ту порожнечу довкола світу , де ще нічого нема. Людина — єдине сотворіння, якому дано бачити і розуміти зло як певну нестачу блага. Але саме в такий момент зустрічі з порожнечею проявляється істинна свобода людини, свобода її творчої уяви, якою вона заповнює порожнечу, щоб потім створити щось нове.

Бердяєв пише, що існує та сфера цілковитої свободи, де ще нічого не створено; Ніщо, яке зусібіч оточує Космос нашого світу. Свобода походить лише з Ніщо, і коли Бог творив, то вже було Ніщо.

“Бог-Творець всесильний над буттям, — продовжує Бердяєв, — над створеним світом. Але він не має влади над небуттям, над свободою, якої ніхто й ніколи не створював... Бог-Творець створив людину на свій образ і подобу, тобто творцем, і надихнув її до вільної творчості, а не до формального підкорення своїй силі... Але творчість за метафізичною своєю природою це завжди творчість із нічого, тобто із потенційної свободи, яка була ще до сотворення світу. Вражає, чому цю свободу заперечують, коли мова йде про творчість, але згадують тільки тоді, коли мова про гріхопадіння, вину і покарання”.

Свобода творчості, якою наділена людина — це водночас велика відповідальність, адже, опиняючись перед простором безмежної порожнечі, де ще нічого не створено, важливо не злякатися цього простору небуття, але сприйняти його як можливість. Важливо також, уявляючи кращий світ — свій новий твір — не впасти у нарікання на все те, що вже існує і на чому ми стоїмо.

У конкретній ситуації це означає, що всяка хвороба, слабкість, гнів повинні означати для нас всього лиш порожнечу, з якою людина не впоралася і куди потрібно додати світла, але не якусь засадничо злу сутність. Іншими словами, хибно думати, що коли Путін біситься у власній ненависті, або ж коли людина хворіє, то це злий диявол панує у світі, з яким людина не має сил змагатися, що світ засадниче злий і повний таких лих — це міркування із простору страждань. Диявол може існувати як збірний духовний центр всього злого у світі, але з погляду конкретної людини все значно простіше і оптимістичніше.

Звідки беруться творці та противники

Від народження Бог дає кожній людині її долю — не лише стежку життєвих завдань, але й частку, якою вона має опікуватися, зерно, яке вона не тільки повинна зберегти, але й примножити. Найперше — це її власні душа та тіло, а зрештою і все те в зовнішньому світі, що вона любить. Якщо в людині достатньо сили, вона творчістю розширить свою долю на ті простори, де раніше була порожнеча. Якщо ж сили забракне то, навпаки, навіть те, що було дано на початку, може почати руйнуватися. Ось тоді й виникає зло , як тільки в голові людини з’являється страх , коли порожнеча, яку людина мала заповнити творчістю, натомість заповнює саму людину. Тоді замість сотворця людина опиняється у ролі страждальця, який спроможний хіба що нарікати і паразитувати на інших. І тільки через це людина опиняється під владою диявола, якого вона сама ж спільно з іншими страждальцями створила.

До появи внутрішнього страху, страждань і нарікань диявол безсилий супроти божественної сутності людини та й взагалі не може існувати. Однак, допускаючи в себе порожнечу, людина поступово перестає існувати як духовна сутність — залишається лише пуста оболонка. Северин Боецій, останній мислитель античності, найкраще висловився про таку людину, пишучи у своїй Розраді від філософії, що “про порочних людей можемо сказати, що вони є такими, а от що вони справді є, що існують — того визнати не можу. Адже існує лише те, що зберігає властиву йому природу. Якщо зло — це ніщо, а лихі тільки на нього й спроможні, то це означає, що вони ні на що не спроможні.” Ця на перший погляд радикальна думка всього лиш відображає духовний закон, який у своїй “Розраді від філософії” описав Боецій. Мірилом того, чи існує людина, є існування її творчого духа, її спроможність поширювати довкола себе світло, бути джерелом . Тілесне ж і навіть душевне існування — це лише існування тварини, але ще не людини.

Саме в останній думці і вся драма людини, як і цікавість життя. Ситуація була б значно простішою, якби в момент злості людина одразу б перетворювалася, скажімо, на собаку і не мала змоги чинити зло. Тоді й диявол як збірна зла душа не міг би існувати. Але Бог зробив все значно цікавіше: духо вно всього лиш як нетворча тварина із притаманними їй стимулами та відчуттями , людина в момент гріха зберігає свій тілесний розум та уяву, а отже й деякі можливості . І тоді, як влучно сказав Боецій, вона починає шукати щастя не згідно своєї творчої природи, але обхідними шляхами. Вони можуть здаватися цілком розумними, але, протиприродні, ведуть лише до ще більшої руйнації. Маніпуляції, крадіжки, словесні вимагання чи вбивства, зрештою, будь-яке зло вчинене людиною — це і є приклад паразитичного, не творчого життя, таке собі шахрайство супроти правил життєвої гри. Якщо ж гранично узагальнити, то головний конфлікт людства — це конфлікт між творцями і паразитами, а на метафізичному рівні — конфлікт між тими, хто своєю духовною енергією заповнює зовнішню порожнечу, та тими, хто своєю внутрішньою порожнечею підступно і проти власної природи намагається загарбати зовнішню енергію.

Якщо тварини засадничо живуть у просторі боротьби, а зло для них — суто суб’єктивна користь, або шкода, до якої вони прагнуть, або від якої захищаються, то люди опиняючись у просторі страждань не рідко опускаються нижче за тварин. Вони здатні руйнувати. Чому Творець зберіг таку можливість? Тут можна відповісти двояко — із любові, щоби залишити для гріховної людини шанс на повернення до свого природного стану, а не одразу привести її до смерті; але також для вдосконалення інших людей, адже руйнівна антитеза спонукає творчу тезу краще усвідомлювати, зміцнювати і вдосконалювати себе.

Стратегія перемоги до початку боротьби

Зустрічаючись із руйнівними діяннями духовних паразитів, співтворці зовсім не повинні лякатися. Ключ Ісусових перемог якраз і полягає в особливому ставленні до зла — не як до могутніх ворогів-суб’єктів, а радше як до невігласів, “які не відають що роблять” і які насправді не спроможні завдати жодної шкоди, доки Ісус сам не дозволить їм, та й то лише для того, щоб потім показати ще більшу могутність, пройшовши випробування для себе чи учнів. Він показово продемонстрував це, коли фарисеї хотіли його каменувати, але руки їхні просто опустилися і Він спокійно вийшов із храму.

Таку поведінку Северин Боецій пояснює у своїй знаменитій формулі: добрі завжди наділені могутністю, діють бо згідно власної божественної творчої природи і цим посилюють себе та світ; лихі ж насправді позбавлені всяких сил, їхня здатність руйнувати ще більше послаблює їх самих духовно, опускаючи нижче тварин. Тому то, пише Боецій, "нагородою для добрих є сама їхня доброчесність, а покарою безчесним — їхня безчесність." Відтак, продовжує Боецій, мудрі не відчуватимуть ні страху, ні ненависті перед злими, але хіба що жаль до них, адже ті “не відають, що роблять”, хибними шляхами шукають щастя, руйнуючи і себе і світ навколо себе.

Тож мудрість у боротьбі зі злом проявляється у двох взаємодоповнювальних настановах.

Перше — це любов до своїх ворогів, яка звільняє людину від емоційної прив’язаності до своїх супротивників та є надійним запобіжником від опускання добрих людей у нижчі простори подій при зустрічі зі злом. Любов до ворога ґрунтується на тому, що зла людина самою своєю злою дією вже завдала собі духовної шкоди, сама завдала собі покарання. Тому нема жодних причин плекати ненависть чи злість до такої людини, бо цим ми хіба дозволяємо злу поширюватися всередину нас самих. Якщо на матеріальному рівні покарання-компенсація у вигляді, наприклад, штрафу чи, в крайньому разі, фізичного знищення супротивника цілком справедливі і бажані для захисту добра, то в духовному світі зла людина не потребує приниження, як і добра людина не потребує похвали — вони вже отримали своє в момент самої дії. Зла людина потребує радше духовного співчуття і допомоги, навіть в момент нашої найрішучішої фізичної боротьби з нею.

Іншими словами, чинячи шкоду, наприклад, гніваючись і вимагаючи якоїсь послуги, зла людина, звісно, сподівається, що здобуде матеріальне благо, але також підсвідомо очікує, що вчинена гнівна дія спровокує таку ж саму гнівну психологічну реакцію і тоді вже можна буде вимагати послугу цілком справедливо, за зворотню образу. Або ж, нападаючи на Україну, Путін очікує, звісно, територіальних загарбань, але також на духовному рівні очікує пробудити ненависть в українців, психологічний напад “злих фашистів” у відповідь, який потім цілком легітимізує його матеріальні загарбання.

Відповіддю, яка обеззброює дітей диявола, є рішуча матеріальна відсіч, як от спокійна відмова послужити чи збройна готовність до захисту , але водночас цілковита відсутність психологічної агресії, ненависті у відповідь. Риторика співчуття до нещасних росіян, яких обманули, готовність допомогти їм скинути їхнього ж диктатора, а також відсутність будь-якого бажання помсти і готовність налагодити добрі відносини, щойно ворог змінить свою поведінку, може наблизити до перемоги більше, ніж конструювання силами самих же українців могутнього і грізного супротивника з другою армією у світі, якого потрібно боятися та ненавидіти.

Друга ж настанова — бути настільки досконалим, творити настільки сильно і яскраво, щоб зла людина відмовлялася від своїх намірів та змінювалася вже від самої зустрічі з доброю, без всякої боротьби. Якщо уважно глянути на те, що відбувається на духовному рівні, то сам факт боротьби зі злом — це вже ознака внутрішньої порожнечі, яку потрібно заповнити. Скажімо, сам факт того, що ми змушені збройно захищатися від Росії — це вже ознака нашої недосконалості і порочності, над якою ми повинні працювати. Святі ж люди, як і народи у просторі волі не мають потреби боротися.

Адже бути доброю людиною означає також бути наділеною божественною творчою силою, а отже сильною людиною, якій не загрозливе всяке зло. Могутність ще не означає, що людина добра, але якщо людина добра, то вона повинна бути могутньою, інакше її доброта фальшива. Якщо Україна дійсно добра держава, що заслуговує захисту та процвітання, то де її настільки сильна армія, щоб Росія навіть думати побоялася про напад? Якщо людина здорова, то це ще не означає, що вона свята. Але якщо людина свята, то вона повинна бути здоровою і самодостатньою, адже в чому тоді полягає її святість?

Приклад Ісуса однозначно демонструє нам таку могутність: не турбуючись що пити, їсти та в що зодягнутися, він водночас всього мав вдосталь, був фізично здоровим та витривалим і, найголовніше, — невразливим до зла. Будь-які психологічні випади він зупиняв однією влучною фразою, як от у прикладі зі спокусами фарисеїв, котрі питали його чи маємо каменувати грішницю, а він відповів: “хто з вас без гріха, хай першим кине в неї каменем”.

Посилення і вдосконалення себе є найнадійнішою перемогою над злом ще до початку боротьби і дозволяє будь-яку загрозу відсторонювати від себе вже в самому зародку, без надмірних зусиль.

Посилення себе також означає, що в нас буде достатньо внутрішнього світла, аби запропонувати його нашим ворогам для їхнього внутрішнього зцілення. Втім, чи прийняти такий дар, а чи стати на стежку самознищення залежатиме тільки від них і до цього варто ставитися спокійно, розірвавши психологічний зв’язок, будучи вільним від ненависті чи страху.