Українську мову потрібно насаджувати

Захотілося пересісти. Чесно. Але не було куди. Тому я просто встав і вийшов у тамбур, пише у своєму дописі на Фейсбук журналіст Олександр Крючков, 

Але там наштовхнувся на хлопців, які не кращою мовою, з матюками, розповідали один одному про те, як ”атарвалісь” на день Святого Валентина. І тут я зрозумів, що нікуди від цієї понівеченої мови не дінуся? Бо так розмовляє майже вся Україна! Русифікована, зневажена, принижена століттями! Сьогодні ж – особливо, бо з усіх екранів українців-манкуртів посилено обробляють свої та чужі недруги. Адже, позбавивши українців рідної мови, вони легко перетворять нас на осіб без етнічної (національної) культури та національної історичної пам’яті, без релігії та етики й ще ширше – без культурно-цивілізаційної самоідентифікації.

І в цьому особи, що ненавидять усе українське, знаходять, на жаль, потужну підтримку: замість того, наприклад, щоби повернути українцям любов до всього вище перерахованого, наше рідне телебачення проводить на доступних (незакодованих для широкого кола громадян) каналах різноманітні ток-шоу на захист… російської мови. Причому адвокатами чужого для нас язика виступають досить серйозні, добре знані в Україні, розумні люди, які вимагають відновлення російськомовних шкіл (наприклад, у Києві) та визнання російської мови взагалі другою державною.

До чого це може призвести, демонструє сусідня Білорусь. Її мова вважається сьогодні такою, що зникає. В атласі мов світу експерти ЮНЕСКО віднесли її до vulnerable – вразливої, послабленої, що перебуває в небезпеці. Це – перша з чотирьох стадій на шляху до вимирання. І, якщо нічого не робити, білоруська мова, на думку експертів, наступні три стадії пройде дуже швидко.

У такому ж стані в Європі перебуває також ірландська мова, але в цій країні на державному рівні розроблена стратегія її збереження та порятунку. Власне, вона стала занепадати з моменту, коли ірландці запровадили другу державну мову – англійську.

До речі, велику роль у доведенні білоруської мови до стану vulnerable відіграв референдум 1995 року, коли російській мові теж було надано статус державної. Відтак сьогодні в сусідній з нами країні немає жодного білоруськомовного вишу, а школи, в яких навчання ведеться національною мовою, можна перерахувати на пальцях.

Ба більше, змусити чиновника спілкуватися з вами білоруською мовою (навіть якщо ви звертаєтеся до нього такою) ви не зможете. Бо закон, згідно з ”підлою обмовкою” – або російською, або білоруською (термін білоруського публіциста Алєся Чайчіца) – дозволяє їм відповідати російською. Через те рідна мова в Білорусі стала такою собі етнографічною фішкою і викладається в деяких школах як ”іноземна”!

Ми теж хочемо цього?! Чи хочемо, щоби всі в Україні говорили так званим суржиком, як ота молодь з електрички? Коли робиш зауваження таким (тактовно, щоб не образити), співбесідник переходить на… російську. Але теж не чисту, бо обидві мови він не вчив як слід і не збирається цього робити надалі.

Я не є противником російської мови: люблю деяких російських поетів, письменників. У молодості навіть вірші писав російською. Допоки не призвали до війська. Там же, у далекій Калінінградській області (колишній Східній Прусії – інакше ми, солдати, її не називали), де солов’їної та милозвучної не було чути зовсім, почав писати вірші українською мовою. Один із таких – ”Моя Вкраїно – я твій син” – навіть поклав на музику й співав у казармі по вечорах однополчанам. І, завважу, пісня подобалася не лише землякам, а й росіянам. Не через те, що була моєю, а саме через свою милозвучність.

Але я не про це. За нинішніх умов російська є однією з шести робочих мов ООН, ЮНЕСКО та інших міжнародних організацій. Нею розмовляють близько 162 мільйонів осіб (дані Вікіпедії на 2014 рік). І не лише в республіках колишнього СРСР, а й у світі. І, якщо ви не знаєте англійської, то ви змушені будете розмовляти російською. Тому вчити мову, нехай на сьогодні й агресора, усе ж таки варто. Але не завдяки створенню російських шкіл, до чого закликають так звані російськомовні українці, а як іноземну мову. Кому ж цього видасться замало, нехай відвідує факультативні заняття.

До речі, хтось із наших класиків сказав, що українську мову слід насаджувати. Цілком згодний з таким твердженням. Особливо, сьогодні й особливо дітям, яким жити й будувати нову країну. 

Ліна Костенко правильно сказала, що нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову. Я не хочу, щоби ми, наші діти, правнуки були інвалідами.