Історія комсомолки Зої Космодем’янської, яка стала першою жінкою – Героєм Радянського Союзу під час Великої Вітчизняної війни – ще з воєнної пори стала хрестоматійною. Написано-переписано про неї дуже багато, але оскільки певні обставини її «подвигу» були засекречені-замовчані, то це неминуче призвело до брехні, як самого початку її військової біографії, так і в подальшому культі «подвигу Тані». До недавніх пір в офіційних версіях не було навіть чітко визначено, ким вона була і з яким завданням прибула в Петрищево. Зою називали то московської комсомолкою, що відправилася в тил ворога мстити, то партизанкою-розвідницею, схопленою в Петрищево при виконанні бойового завдання.
30 вересня 1941 року Вермахт почав наступ на Москву. Оборона радянських військ була прорвана. 7 жовтня противнику вдалося в районі Вязьми оточити п'ять армій Західного і Резервного фронтів. Здавалося, ворота на Москву відкриті. 8 жовтня Сталін прийняв рішення про мінування найважливіших об'єктів Москви – промислових підприємств, мостів та ін., які треба було підірвати, якщо німці увійдуть в місто (повторювався «київський сценарій» – підрив Хрещатика і Успенського собору Києво-Печерської Лаври).
Десятки тисяч людей, в основному жінок, кинули на риття протитанкових ровів, ескарпів, окопів. З інших фронтів, з Сибіру, з Далекого Сходу під Москву спішно перекидали військові частини.
15 жовтня Державний комітет оборони прийняв рішення про термінову евакуацію з Москви іноземних місій, Наркомату оборони і Наркомату військово-морських сил, Генерального штабу, уряду на чолі з заступником голови РНК В.М. Молотовим...
У разі безпосередньої загрози взяття Москви німцями, відразу ж після відбуття товариша Сталіна на схід, НКВС планував вибух Химкинскої греблі. В результаті столиця перетворилася б на величезне озеро. Москвичів можна було не шкодувати: Сталін знав, що в місті, після втечі більшості євреїв і номенклатури, залишилися ті, хто в цілому спокійно, а то і з надією чекає німців.
Журналіст І. Кузєєв, посилаючись на думку колишнього заступника начальника управління Каналу ім. Москви І. Родіонова, розповідає: «Якби з запасних колій станції Москва-Рязанська-товарна пішов спецпотяг в Куйбишев (Самару) з єдиним пасажиром і його челяддю, в Москві з приходом супротивника підірвали б Химкинську греблю, яка відокремлює акваторію Химкинского водосховища від річки Химки, що витікає з нього через парк «Покровське-Глєбове». Рівень водосховища 162 метра, рівень Москви-ріки в центрі Москви – 120 метрів. Сорокаметровий потік з об'ємом води шести водосховищ від Москви до Ікші смів би все на своєму шляху, знищуючи всі будівлі і споруди разом з їх мешканцями протягом десятків кілометрів».
І. Кузєєв констатує: «Після війни ідею затоплення столиці Росії стали приписувати Гітлеру. У московського драматурга і режисера Андрія Вишневського з'явилася навіть п'єса «Moskauersee» про життя в післявоєнній Москві (на озері, що утворилося після перемоги Гітлера). Однак затоплення столиці силами військ НКВД було неминучим саме після від'їзду Сталіна» [1].
19 жовтня 1941 року Сталін продиктував текст постанови ДКО про введення в Москві «стану облоги».
В цей же час Сталін прийняв рішення про створення спеціального диверсійного підрозділу з молодих комсомольців-фанатиків, готових виконати любий наказ радянського керівництва!
Їх викликали в райкоми, де їм вручали спеціальні комсомольські путівки. Потім у будинку ЦК ВЛКСМ з кожним персонально розмовляли секретар МГК комсомолу О.М. Шелєпін і керівники розвідувально-диверсійної військової частини № 9903. Як згадував Д.М. Дмитрієв, 26 жовтня близько 30 юнаків та дівчат викликали на бесіду в міськком. Розмова в кабінеті Шелєпіна була короткою і жорсткою.
«Батьківщині потрібні безстрашні патріоти, здатні перенести найважчі випробування, готові на самопожертву, – говорив Шелєпін. – Добре, що всі ви погодилися піти у німецький тил битися з ворогом. Але може трапитися, що 95% з вас загинуть. Від фашистів не буде ніякої пощади: вони по-звірячому розправляються з партизанами.
Якщо хтось із вас не готовий до таких випробувань, скажіть прямо. Ніхто вас не засудить. Своє бажання битися з ворогом реалізуєте на фронті» [2].
31 жовтня на співбесіду прийшла і Зоя Космодем'янська…[3] Спочатку ій відмовили, оскільки вона виглядала як занадто юною і тендітною. Але Зоя виявилася наполегливою, і її зарахували в загін.
Із інтерв’ю Артура Спрогіса, начальника розвідувально-диверсійної школи № 9903:
В. Лавров: Чому комісія відмовила Космодем'янській, і спочатку її не прийняли в ваш загін? А. Спрогіс: Нам слід було набрати дві тисячі добровольців, а до кінотеатру «Колізей» (тепер в цьому приміщенні театр «Современник») прийшли три тисячі. Зоя була занадто юною, тендітною і ... красивою. Уявіть: з'являється така в населеному пункті, який зайнятий ворогами. Природно, що у німців відразу прокинеться до неї інтерес. У наші плани таке не входило. Але Зоя виявилася наполегливою – вона залишилася на ніч біля нашого кабінету. Твердо мені заявляє: «Хочу воювати за Батьківщину». Зітхнув я і зарахував до загону Космодем'янську. В. Лавров: Якою вона була в загоні? А. Спрогіс: Скажу чесно, я не звертав на Зою увагу – крім неї, пам'ятайте, було ще дві тисячі бійців. У той час ми дислокувалися на нашій території поблизу лінії фронту. Другий перехід її для Зої став останнім ...» [4], [5].
З трьох тисяч направлених на комісію відібрали приблизно 2 тис. осіб. Їх партіями збирали в кінотеатрі «Колізей», а потім в критих вантажівках відвозили в військову частину № 9903, що розмістилася в Кунцево.
Із спогадів Клавдії Милорадової, однополчанки Зої Космодем'янської:
«У частині почалося навчання. Прискореними темпами нас вчили стрільбі; ходінню по азимуту, з картою, без карти; вибухової справи, «зняттю» вартових. Адже ми і холодною зброєю навчилися володіти. Потім нас визнали придатними до виконання завдань. Першим нашим командиром був «дядя Міша», він нам здавався дуже старим: ще б пак – 34 роки! У групі – 12 осіб: 8 хлопчиків і 4 дівчинки – Ліда Корольова, Валечка Зорічева, Зоя і я. Перше завдання виконували під Волоколамськом. На 3 дні раніше в тому ж напрямку пішла група Кості Пахомова, 8 осіб. Принагідно ми повинні були з ними з'єднатися. Привіз нас супроводжуючий офіцер капітан Федя Батурин, згодом – генерал-майор Батурин, помер він ...
Між станцією Дубосєково і Горюни ми перейшли лінію фронту. Дві доби йшли спокійно, хоча одяг промок і обледенів. Ми йшли в своїх пальто, в чому приїхали. На 4-ту добу, в ніч з 6 на 7 листопада, почали виконувати отримане завдання. Мінували дорогу Шаховська – Княжі Гори. Ми ставили зовсім нові натяжні міни конструктора Старикова. Підривали мости. Натягнули дріт на дорозі, підстерегли фашистського мотоцикліста, що мчав, звалили і взяли його польову сумку. Повернулися через лінію фронту на 7-й день, такий термін нам дали для виконання завдання, ми в нього вклалися.
Принесли в частину важку звістку: група Пахомова, з якою ми хотіли з'єднатися, і в якій були дві наших подружки – Женя Полтавська і Шурочка Грибкова, студентки Художнього училища ім. Калініна, – прийняла нерівний бій на Волоколамському кладовищі. Важко поранені, вони були схоплені фашистами, витримали неймовірні тортури. Всі вісім були повішені у Волоколамску.
У штабі доповіли про все побачене. Нам дали машину і повезли в Москву.
А Зоя, коли підривали міст, наступила на гнилу балку і провалилася в крижану листопадову воду. Температура у неї була висока, сильно боліло вухо. Зоя благала не віддавати її в госпіталь. Просила: «Везіть мене тільки в частину!» Наш лікар за тиждень вилікував її, а ще через тиждень знову викликали в Червоний куточок Зою і мене та ще двох дівчаток. Ми увійшли в групу Павлуші Проворова з 10 чоловік. Йому було 18 років. Інша група була у Бориса Крайнова, теж 18-річного… У нашій групі, крім нас з Зоєю, були комсорг Віра Волошина і Наташа Обухівська… У групі Крайнова – теж 10 осіб. З дівчаток – Аня Вороніна, комсорг Наташа Самойлович, Ліда Булгіна і Клава Лебедєва» [6].
Рейд в Петрищево
Згідно з розсекреченими документами штабу 5-ї армії (наказ № 00272 від 18.11.1941 р. та «План разрушения и уничтожения населенных пунктов и жилых построек на территории, занятой противником (в 50 километров зоне от переднего края обороны)» за 00273 від 17.11.1941 р.) населений пункт ПЕТРИЩЕВО входив в число 8 населених пунктів, що підлягали знищенню!
Цитую (мовою оригіналу – російською):
Районы и об”екты, подлежащие разрушению: Населенные пункты вдоль шоссе ДОРОХОВО, СИМБУХОВО, на участке ДОРОХОВО, КОЛОДКИНО (ГРИБЦОВО, УСАТКОВО, ПЕТРИЩЕВО, МИШКИНА, АРХАНГЕЛЬСКОЕ, ГОЛОВКИНА, НИКОЛЬСКОЕ, КОЛОДКИНО);
Исполнитель: Диверсионные группы РО и ОО НКВД. Партизанский отряд.
Сроки исполнения: 17 – 24.11.1941.
На виконання ЦЬОГО ЗАВДАННЯ і вирушила група під керівництвом Б.С. Крайнова, в складі якої була і Зоя Космодем'янська…
Одночасно з групою Крайнова в рейд вирушала і група під керівництвом П.С. Проворова, якій було поставлено завдання знищити населені пункти: «АНАШКИНО, ИЛЬЯТИНО, ГРАЧЕВО, ПУШКИНО, МИХАЙЛОВСКОЕ, БУГАЙЛОВО, КОРОВИНО».
Зі спогадів Клавдії Милорадової, однополчанки Зої Космодем'янської:
«Через р. Нару нас переправляли розвідники знаменитої 32-ї Східної дивізії, тієї, що до війни була 27-ю. Попередили нас: «Головкове обходьте! Небезпечно!» [В штабному списку населених пунктів, які підлягали знищенню – ГОЛОВКИНА. – Прим. В.Ф.] На 3-ю добу вийшли до Головківського поля. Стали радитись: обходити – втратимо більше доби. Йдемо прямо! Ніч. Вперед вислали розвідку. Тільки на взгорок вийшли – перехресний вогонь. Крайнов скомандував: «перебіжками – за мною!» Коли зібралися на галявині, виявилося, що йшло 20 осіб, а залишилося тільки 10. Зоя попросилася виповзти подивитися, чи немає поранених. З кимось із хлопчиків знайшли вбитого, але впізнати не змогли. На наші позивні ніхто не відповів. Вирішили: цим складом рухатися і виконувати завдання. Різали зв'язок. У Анашкіно підпалили міжштабний вузол зв'язку. У селі Мішінка [В штабному списку населених пунктів, які підлягали знищенню – МИШКИНА. – Прим. В.Ф.] вночі побачили, що в маленькій школі фашистські офіцери влаштували гульню. Круглу ніч вони кричали, пісні співали. Навіть патрулі ходили вщент п'яні. Напоролися ми на вартового, а він сп'яну поліз до нас обніматися. Вартового безшумно «зняли», підперли двері кілками, облили прорізи вікон і дверей горючою рідиною КС-3, підпалили і пішли. Фашисти на фронт не повернулися.
Петрищево перед нами. На узліссі я зустріла хлопчика. Хворост віз. Сказав, що це Петрищево. Я назвалася біженкою. Була в цивільному, чоботи на мені були ялові, селянські. Потім Боря Крайнов (ми його вибрали командиром, а Павлушку [Павла Проворова. – Прим. В.Ф.] – заступником) послав Ліду Булгіну і мене в розвідку. Ми відійшли метрів на 400 – засідка! Стали відходити. Нас переслідували. Потім групу свою ми так і не змогли знайти: адже вони почули, що німці стали поблизу стріляти, і знялися» [7].
В одному загоні з Зоєю Космодем'янської була і Нора Олександрівна Смирнова. Колишня партизанка і фронтовичка Нора Смирнова довгий час займалася збором і вивченням матеріалів, документів тих років. Її спогади трохи відрізняються від спогадів К. Милорадової.
«На друге завдання (вже на Можайському напрямку) було сформовано дві групи. Зоя і ще три дівчини – Віра Волошина, Клавдія Милорадова, Наташа Обухівська – входили в ту, яку очолив Павло Проворов.
Зима встановилася сніжна, морозна. Партизани отримали валянки, тілогрійки, теплу білизну, светри, вовняні підшоломники. Зоя ж пішла на завдання в кирзових чоботях і своєму пальто. «Так буде краще ходити в розвідку», – пояснила вона подругам. Температура в ті дні опустилася нижче 20 градусів. Особливо страждала від холоду Зоя, хоча вона і намагалася не показувати цього. Та подруг не обдуриш. І ось хтось віддав їй свій светр, хтось вовняні шкарпетки. За першу ніч загін пройшов близько 20 кілометрів. На днювання зупинилися в зарослому чагарником глибокому яру. З настанням темряви знову рушили в путь, припускаючи до світанку досягти Верейского шосе. Уже перед світанком, коли партизани переходили галявину, їх обстріляли. Вийшовши з-під обстрілу, не дорахувалися семи осіб. Пошуки загублених нічого не дали. Борис Крайнєв (керівник першої групи) і Павло Проворов вирішили діяти разом. Йшли до села Петрищево, де розташовувався штаб 332-го полку 197-ї піхотної дивізії противника. По дорозі розкидали колючки і мінували польові дороги, де вдень йшов жвавий рух ворожої техніки.
Ночували на снігу, багать не розводили. Багато бійців застудилися. Захворів і Павло Проворов. Вирішили хворих відправити додому. З Крайновим залишилися лише дві людини – Зоя Космодем'янська і Василь Клубков.
З донесення Бориса Крайнєва командуванню частини: «... Зі мною залишилися Космодем'янська і Клубков. Я вирішив з двома товаришами підпалювати об'єкти. Дійшли до Петрищево і запалили чотири будинки, на місце збору Клубков і Космодем'янська не з'явилися, чекав до ранку. Після вирішив йти до частини. В районі дит. комуни Мякішево перейшов лінію фронту 29 листопада 1941 р.» [8]
Як виявилося пізніше, командир групи Крайнєв чесно відзвітував про результати диверсійної роботи…
Із свідчень, написаних по-німецьки полоненим унтер-офіцером 10-ї роти 332-го піхотного полку 197-ї піхотної дивізії Карлом Бейерлейном:
«Вже 10 днів ми були в боях, і ось нарешті отримали рятівну звістку: зміна. Наш батальйон відійшов в цю ніч в село Петрищево, що лежить в декількох кілометрах від фронту. Ми були раді відпочинку і незабаром зайшли в хату. У невеликому приміщенні було тепло. Російську сім'ю виставили на ніч на вулицю. Тільки ми задрімали, як варта підняла тривогу. Чотири хати навколо нас палали. Наша хата наповнилась солдатами, які залишилися без даху над головою. Наше хвилювання швидко вляглося, і, виставивши півроти для охорони від підпалу інших будинків, ми досить незручно провели залишок першої ночі...» [9].
Однак після цієї вдалої диверсії Зоя не повернулася на умовлене місце, а, пересидівши день в лісі, на наступну ніч (або, за показаннями одного з очевидців, через ніч) знову пішла в село. Саме цей її вчинок лежить в основі пізнішої версії про те, нібито «вона самовільно, без дозволу командира попрямувала в село Петрищево». «Без дозволу» вона пішла туди тільки вдруге. І пішла не «самовільно», а для того, щоб до кінця виконати даний диверсійній групі наказ – «спалити населений пункт Петрищево».
Почекавши, коли стемніє, Зоя увійшла в село. Німці були насторожі. Після подій попередньої ночі староста, два німецьких офіцера і перекладач зібрали сход місцевих жителів, на якому веліли їм охороняти будинки. Деяким видали білі пов'язки стражників, в тому числі С.А. Свиридову. У того на квартирі стояли 4 офіцера і перекладач. Можливо, саме тому Зоя попрямувала до його садиби.
Коли партизанка стала підпалювати сарай з сіном, Свиридов її помітив і побіг за німцями. Підрозділ солдатів оточив сарай. Зоя була схоплена [10].
Звернемося до спогадів ще однієї однополчанки Зої Космодем'янської – ветерана фронтової розвідки Олександри Потапівни Федуліної:
О. Федуліна: Зоя Космодем'янська ніякою партизанкою не була. Вона була червоноармійцем диверсійної бригади, якою керував легендарний Артур Карлович Спрогис. У червні 1941 року він сформував особливу військову частину № 9903 для проведення диверсійних дій в тилу ворожих військ. Її основу склали добровольці з комсомольських організацій Москви та Підмосков'я, а командний склад набраний із слухачів Військової академії імені Фрунзе.
У жовтні 1941 року ми вчилися в одній групі з Зоєю Космодем'янською в розвідшколі бригади. Потім разом ходили в тил ворога на спецзавдання. У листопаді 1941 р. я була поранена, а коли повернулася з госпіталю, дізналася трагічну звістку про мученицьку смерть Зої.
С. Турченко: Чому ж про те, що Зоя була бійцем діючої армії, довгий час замовчувалося?
О. Федуліна: Тому що були засекречені документи, що визначали поле діяльності, зокрема, бригади Спрогіса. Пізніше мені довелось ознайомитися з не так давно розсекреченими наказом Ставки ВГК № 0428 від 17 листопада 1941 року, підписаним Сталіним. Цитую: «… Руйнувати і спалювати дотла всі населені пункти в тилу німецьких військ на відстані 40-60 км в глибину від переднього краю і на 20-30 км вправо і вліво від доріг. Для знищення населених пунктів у вказаному радіусі дії кинути негайно авіацію, широко використовувати артилерійський і мінометний вогонь, команди розвідників, лижників і диверсійні групи, забезпечені пляшками із запальною сумішшю, гранатами і підривними засобами. При вимушеному відході наших частин ... відводити з собою радянське населення і обов'язково знищувати всі без винятку населені пункти, щоб противник не міг їх використовувати».
Ось такі завдання виконували в Підмосков'ї бійці бригади Спрогіса, в тому числі червоноармієць Зоя Космодем'янська. Напевно, після війни керівникам країни і Збройних сил не хотілося мусувати інформацію про те, що бійці діючої армії палили підмосковні села, тому вищезгаданий наказ Ставки та інші документи такого роду довгий час не розсекречувалися. Звичайно, цей наказ розкриває дуже хворобливу і неоднозначну сторінку Московської битви. Але правда війни буває значно жорстокішою, ніж наші сьогоднішні уявлення про неї. Невідомо, чим би закінчилася сама кровопролитна битва Другої світової війни, якби фашистам дали повну можливість відпочивати в натоплених сільських хатах і відгодовуватися колгоспними харчами [11].
Смерть комсомолки-диверсантки
Зі свідчень жителя села Петрищево В.А. Куліка: «... Їй повісили на груди табличку, на якій було написано по-російськи і по-німецьки: "Палій"… Навколо шибениці було багато німців і цивільних. Підвели до шибениці і стали її фотографувати.
Вона крикнула: «Громадяни! Ви не стійте, не дивіться, а треба допомагати армії воювати! Моя смерть за Батьківщину – це моє досягнення в житті». Потім вона сказала: «Товариші, перемога буде за нами. Німецькі солдати, поки не пізно, здавайтеся в полон. Радянський Союз непереможний і не буде переможений». Все це вона говорила в момент, коли її фотографували.
Цілий місяць провисіло в центрі Петрищево тіло дівчини. Лише 1 січня 1942 року німці дозволили жителям поховати Зою» [12].
Покарання свідків, як «пособників фашистів»
Після повернення радянської влади, староста Петрищево Свиридов, соратник Космодем'янської по диверсійній групі Клубков, мешканці спалених Космодем'янською будинків Соліна и Смирнова були покарані на смерть, як «пособники фашистов».
З протоколу допиту жительки села Петрищево А.В. Смирнової від 12 травня 1942 р.: «На другий день після пожежі я перебувала у свого спаленого будинку, до мене підійшла громадянка Соліна і сказала: «Ходімо, я тобі покажу, хто тебе спалив». Після цих сказаних нею слів ми разом попрямували до будинку Кулик, куди перевели штаб. Увійшовши в будинок, ми побачили Зою Космодемьянску, яка знаходилася під охороною німецьких солдатів. Я і Соліна стали її лаяти, крім лайки я на Космодем'янску два рази замахнулася рукавичкою, а Соліна ударила її рукою. Далі нам над партизанкою не дала знущатися Валентина Кулик, яка нас вигнала зі свого будинку.
Під час страти Космодем'янської, коли німці привели її до шибениці, я взяла дерев'яну палицю, підійшла до дівчини і на очах у всіх присутніх вдарила її по ногах. Це було в той момент, коли партизанка стояла під шибеницею, що я при цьому казала, не пам'ятаю» [13].
Створення культу «подвигу Тані»
Січневої ночі 1942 року під час боїв за Можайськ кілька журналістів опинилися в уцілілій від пожежі сільській хаті в районі Пушкіно. Кореспондент «Правди» Петро Лідов розговорився з літнім селянином, який розповів, що окупація наздогнала його в селі Петрищево, де він бачив страту якоїсь дівчини-москвички… Розповідь старого зацікавила Лідова, і тієї ж ночі він пішов в Петрищево. Кореспондент переговорив з усіма жителями села, дізнався всі подробиці загибелі «партизанки Тані», – російської Жанни д'Арк – так називав він страчену. Незабаром Лідов повернувся в Петрищево разом з фотокореспондентом «Правди» Сергієм Струнниковим. Розкрили могилу, витягли тіло, зробили фото, показали партизанам. Один з партизанів Верейского загону дізнався в страченій дівчину, зустрінуту їм в лісі напередодні, яка назвала себе Танею. Під цим ім'ям і увійшла вона до статті Лідова.
Радянському народу вперше про долю Зої стало широко відомо з нарису П.О. Лідова «Таня», опублікованого в газеті «Правда» 27 сiчня 1942 року. В пропагандистському матеріалі розповідалося про страту фашистами в підмосковному селі Петрищево дівчини-партизанки, яка назвала себе на допиті Танею. Поруч була опублікована фотографія: понівечене жіноче тіло з мотузкою на шиї.
«ТАНЯ
В первых числах декабря 1941 года в Петрищеве, близ города Вереи, немцы казнили восемнадцатилетнюю комсомолку-москвичку, назвавшую себя Татьяной.
То было в дни наибольшей опасности для Москвы. Дачные места за Голицыном и Сходней стали местами боёв. Москва отбирала добровольцев-смельчаков и посылала их через фронт для помощи партизанским отрядам в их борьбе с противником в тылу. Вот тогда в Петрищеве кто-то перерезал все провода германского полевого телефона, а вскоре была уничтожена конюшня немецкой воинской части и в ней семнадцать лошадей. На следующий вечер партизан был пойман.
Из рассказов солдат петрищевские колхозники узнали обстоятельства поимки партизана. Он пробрался к важному военному объекту. На нём была шапка, меховая куртка, стеганые ватные штаны, валенки, а через плечо – сумка. Подойдя к объекту, человек сунул за пазуху наган, который держал в руке, достал из сумки бутылку с бензином, полил из неё и потом нагнулся, чтобы чиркнуть спичкой.
В этот момент часовой подкрался к нему и обхватил сзади руками. Партизану удалось оттолкнуть немца и выхватить револьвер, но выстрелить он не успел. Солдат выбил у него из рук оружие и поднял тревогу.
Партизан был отведен в избу, где жили офицеры, и тут только разглядели, что это – девушка, совсем юная, высокая, стройная, с большими темными глазами и тёмными стрижеными, зачесанными наверх волосами…» [14].
Тоді було ще не відомо справжнє ім'я загиблої. Одночасно з публікацією в «Правді» в «Комсомольскій правді» був опублікований матеріал Сергія Любимова «Ми не забудемо тебе, Таня».
Пізніше відкрилося, що це псевдонім, яким Зоя скористалася з метою конспірації. Справжнє ж ім'я дівчини, страченої в Петрищево, на початку лютого 1942 року встановила комісія Московського міського комітету ВЛКСМ. В акті від 4 лютого констатувалося:
«1. Громадяни села Петрищево (слідують прізвища) за пред'явленими розвідвідділом штабу Західного фронту фотографіям впізнали, що повішеною була комсомолка Космодем'янська З.А.
2. Комісія провела розкопки могили, де похована Космодем'янська Зоя Анатоліївна. Огляд трупа ... ще раз підтвердив, що повішеною є тов. Космодем'янська З.А.».
5 лютого 1942 року комісія МГК ВЛКСМ підготувала записку в Московський міський комітет ВКП (б) з пропозицією представити Зою Космодемьянскую до присвоєння звання Героя Радянського Союзу (посмертно). А вже 16 лютого 1942 р. побачив світ відповідний Указ Президії Верховної Ради СРСР. В результаті червоноармієць З.А. Космодем'янська стала першою у Великій Вітчизняній війні жінкою-кавалером Золотої Зірки Героя.
Ось так в СРСР був створений культ «подвигу Тані» (Зої Космодем'янської) і ввів цей культ товариш Сталін особисто. А стаття-продовження Лідова – «Хто була Таня», вийшла лише через два дні – 18 лютого 1942 року [15]. Тоді вся країна дізналася справжнє ім'я убитої фашистами дівчата: Зоя Анатоліївна Космодем'янська, учениця десятого класу школи № 201 Жовтневого району Москви.
У 1944 році був знятий фільм «Зоя» [16], який отримав в Каннах в 1946 р на I міжнародному кінофестивалі премію за кращий сценарій. Також фільм «Зоя» був удостоєний Сталінської премії I ступеня, її отримали Лео Арнштам (режисер), Галина Водяницька (виконавиця ролі Зої Космодем'янської) і Олександр Шеленков (кінооператор).
«Дивіться, люди! – вигукнув народний артист РРФСР, один з основоположників радянського кінематографа Олександр Довженко. – Це Зоя Космодем'янська. Дивіться, дівчата, воїни, діти, дивіться, панове міжнародні політики! Ось йде на смерть безсмертна серед окупантів... Напишуть книги, проспівають піднесені вірші, і слава Зої перейде в століття з роду в рід як натхнення чистої нашої юності, якою завжди цвіла і буде процвітати наша земля» [17].
Існує також не підтверджена версія, що Сталін віддав наказ: куди б не переводили 332-й полк 197-ї дивізії вермахту, який «замучив Зою Космодем'янську», завжди повідомляти про це солдатам частин, що стоять проти цієї частини нелюдей і не брати солдат 332-го полку німецької армії в полон.
Сталін замітає сліди…
З епопеї В. Батшева («Власов») дізнаємося: за повідомленнями про хід виконання наказу Ставки за № 0428, підписаним заступником начальника оперативного відділу 5-ї армії підполковником Переверткіним, вже до 25 листопада 1941 року відступаючою червоною вояччиною було знищено повністю і зруйновано частково понад п'ятдесят російських сіл Підмосков'я [18].
Дослідники визнають, що «проведення в життя наказу № 0428 вигнало на холод не стільки німців, скільки мирних жителів, що не встигли евакуюватися. Тисячі жінок, старих і дітей були позбавлені даху над головою в сувору зиму 1941/1942 рр.».
Як відзначають, «Геббельс вдало використав цей наказ в ідеологічній війні проти СРСР. На стінах будинків в окупованих містах з'явилися мільйони плакатів, на яких Сталін з факелом в руці підпалював селянські хати».
Вже в грудні 1941 року згідно з директивою Військової Ради Північно-Західного фронту за № 11052 наказ Ставки № 0428 і всі інші накази, які базувалися на його основі, були вилучені з штабів! (Про це ми поговоримо в наступній частині розслідування…)
Одночасно радянська пропагандистська машина почала звинувачувати у спаленні населених пунктів на окупованих територіях… самих німців! Це було зроблено вустами того ж самого Лідова, який створив пропагандивний міф «подвиг Зої»:
«…Немцы отступали поспешно и впопыхах не успели сжечь Петрищево. Оно одно уцелело из всех окрестных сел. Живы свидетели кошмарного преступления гитлеровцев, сохранились места, связанные с подвигом Зои, сохранилась могила, где покоится ее прах» [19].
Далі буде…
Посилання:
1. «Совершенно секретно», № 7, 2008.
2. Зоя Космодемьянская: Вся правда и ложь / softmixer – сетевой журнал, 2012, blog-post_6776.
3. Михайло Сергійович Восленський розповідав, як він чисто випадково став свідком шелепінської зоряної години. Він був у справах в кабінеті у першого секретаря ЦК ВЛКСМ Н. А. Михайлова, коли тому подзвонив Сталін і, довідавшись, хто відшукав Зою Космодем'янську, сказав: «Це – добрий працівник. Зверни на нього увагу». У ту хвилину і почалося неспинне піднесення Олександра Шелепіна вищих посад в радянському керівництві.
4. Валентин Лавров. АРТУР СПРОГИС РАССКАЗАЛ… «Зоя. Еще раз о гибели Зои Космодемьянской», «Московский комсомолец», 1991,12 декабря.
5. Інтерв'ю, яке взяв у Артура Спрогіса в 1978 році журналіст Валентин Лавров, було опубліковано тільки через тринадцять років, в грудні 1991-го.
6. ВСПОМИНАЕТ КЛАВДИЯ МИЛОРАДОВА. Сб. «Жизнь и подвиг Зои», М., 1998 г., стр. 16.
7. Там же.
8. Нора Смирнова. «За землю, которая зовется советской страной». Газ. «Тамбовская правда», 1986, 29 ноября.
9. Виктор Кожемяко. «Трагедия Зои Космодемьянской: Факты против домыслов». «Правда», 29 ноября 1991 г.
10. Зоя Космодемьянская: Вся правда и ложь / softmixer – сетевой журнал, 2012, blog-post_6776.
11. Турченко С. Правда о Зое Космодемьянской / Интернет-журнал «Самиздат», 10.05.2010.
12. Там же.
13. Там же.
14. Лидов П. ТАНЯ. «Правда», 27 января 1942 г.
15. Лидов П. КТО БЫЛА ТАНЯ. «Правда», 18 февраля 1942 г.
16. Сценарій фільму був написаний Л. Арнштамом і Б. Чирсковим у 1943 році. Режисер – Л. Арнштам. Оператор – О. Шеленков. Композитор – Д. Шостакович. Прем’єра фільму відбулася 22 вересня 1944 року. Тривалість фільму – 1 год 35 хв. За даними «КиноПоиск» (на 8.05.2016) фільм переглянули 21, 8 млн. глядачів.
17. Иван Овсянников. ДА СВЯТИТСЯ ИМЯ ЕЁ! / ТЫ ОСТАЛАСЬ В НАРОДЕ ЖИВАЯ…: Книга о Зое Космодемьянской. – Тамбов, ОГУП «Тамбовполиграфиздат», 2003,
18. Владимир Батшев В. Власов. В 4-х томах. Т. 1, стр. 215-217. Изд-во «Мосты – Литературный европеец», Франкфурт-на-Майне, 2001/2005.
19. Лидов П. КТО БЫЛА ТАНЯ. «Правда», 18 февраля 1942 г.
Наші інтереси:
Ми повинні знати ВСЮ ПРАВДУ про Другу світову війну, незалежно від того, під якими прапорами воювали українці: під прапорами РСЧА, під прапорами Вермахту чи під прапорами ОУН-УПА.
Радіймо, друзі! Ми продовжуємо успішні дослідження Доброї Новини та Великого Переходу, а також розвиток відповідного софту. Нарешті розпочали перехід НО з застарілої платформи Drupal-7 на сучасну...
Сталінська тактика "випаленої землі"/ Частина 2: Рейд в Петрищево, листопад1941-го.
Світ:
Спецтема:
Історія комсомолки Зої Космодем’янської, яка стала першою жінкою – Героєм Радянського Союзу під час Великої Вітчизняної війни – ще з воєнної пори стала хрестоматійною. Написано-переписано про неї дуже багато, але оскільки певні обставини її «подвигу» були засекречені-замовчані, то це неминуче призвело до брехні, як самого початку її військової біографії, так і в подальшому культі «подвигу Тані». До недавніх пір в офіційних версіях не було навіть чітко визначено, ким вона була і з яким завданням прибула в Петрищево. Зою називали то московської комсомолкою, що відправилася в тил ворога мстити, то партизанкою-розвідницею, схопленою в Петрищево при виконанні бойового завдання.
02kosmodemyanskaya.jpg
Початок: Сталінська тактика "випаленої землі"/ Частина 1: Наказ № 0428 від 17.11.1941.
30 вересня 1941 року Вермахт почав наступ на Москву. Оборона радянських військ була прорвана. 7 жовтня противнику вдалося в районі Вязьми оточити п'ять армій Західного і Резервного фронтів. Здавалося, ворота на Москву відкриті. 8 жовтня Сталін прийняв рішення про мінування найважливіших об'єктів Москви – промислових підприємств, мостів та ін., які треба було підірвати, якщо німці увійдуть в місто (повторювався «київський сценарій» – підрив Хрещатика і Успенського собору Києво-Печерської Лаври).
Десятки тисяч людей, в основному жінок, кинули на риття протитанкових ровів, ескарпів, окопів. З інших фронтів, з Сибіру, з Далекого Сходу під Москву спішно перекидали військові частини.
15 жовтня Державний комітет оборони прийняв рішення про термінову евакуацію з Москви іноземних місій, Наркомату оборони і Наркомату військово-морських сил, Генерального штабу, уряду на чолі з заступником голови РНК В.М. Молотовим...
У разі безпосередньої загрози взяття Москви німцями, відразу ж після відбуття товариша Сталіна на схід, НКВС планував вибух Химкинскої греблі. В результаті столиця перетворилася б на величезне озеро. Москвичів можна було не шкодувати: Сталін знав, що в місті, після втечі більшості євреїв і номенклатури, залишилися ті, хто в цілому спокійно, а то і з надією чекає німців.
Журналіст І. Кузєєв, посилаючись на думку колишнього заступника начальника управління Каналу ім. Москви І. Родіонова, розповідає: «Якби з запасних колій станції Москва-Рязанська-товарна пішов спецпотяг в Куйбишев (Самару) з єдиним пасажиром і його челяддю, в Москві з приходом супротивника підірвали б Химкинську греблю, яка відокремлює акваторію Химкинского водосховища від річки Химки, що витікає з нього через парк «Покровське-Глєбове». Рівень водосховища 162 метра, рівень Москви-ріки в центрі Москви – 120 метрів. Сорокаметровий потік з об'ємом води шести водосховищ від Москви до Ікші смів би все на своєму шляху, знищуючи всі будівлі і споруди разом з їх мешканцями протягом десятків кілометрів».
І. Кузєєв констатує: «Після війни ідею затоплення столиці Росії стали приписувати Гітлеру. У московського драматурга і режисера Андрія Вишневського з'явилася навіть п'єса «Moskauersee» про життя в післявоєнній Москві (на озері, що утворилося після перемоги Гітлера). Однак затоплення столиці силами військ НКВД було неминучим саме після від'їзду Сталіна» [1].
19 жовтня 1941 року Сталін продиктував текст постанови ДКО про введення в Москві «стану облоги».
В цей же час Сталін прийняв рішення про створення спеціального диверсійного підрозділу з молодих комсомольців-фанатиків, готових виконати любий наказ радянського керівництва!
Їх викликали в райкоми, де їм вручали спеціальні комсомольські путівки. Потім у будинку ЦК ВЛКСМ з кожним персонально розмовляли секретар МГК комсомолу О.М. Шелєпін і керівники розвідувально-диверсійної військової частини № 9903. Як згадував Д.М. Дмитрієв, 26 жовтня близько 30 юнаків та дівчат викликали на бесіду в міськком. Розмова в кабінеті Шелєпіна була короткою і жорсткою.
«Батьківщині потрібні безстрашні патріоти, здатні перенести найважчі випробування, готові на самопожертву, – говорив Шелєпін. – Добре, що всі ви погодилися піти у німецький тил битися з ворогом. Але може трапитися, що 95% з вас загинуть. Від фашистів не буде ніякої пощади: вони по-звірячому розправляються з партизанами.
Якщо хтось із вас не готовий до таких випробувань, скажіть прямо. Ніхто вас не засудить. Своє бажання битися з ворогом реалізуєте на фронті» [2].
31 жовтня на співбесіду прийшла і Зоя Космодем'янська…[3] Спочатку ій відмовили, оскільки вона виглядала як занадто юною і тендітною. Але Зоя виявилася наполегливою, і її зарахували в загін.
Із інтерв’ю Артура Спрогіса, начальника розвідувально-диверсійної школи № 9903:
В. Лавров: Чому комісія відмовила Космодем'янській, і спочатку її не прийняли в ваш загін?
А. Спрогіс: Нам слід було набрати дві тисячі добровольців, а до кінотеатру «Колізей» (тепер в цьому приміщенні театр «Современник») прийшли три тисячі. Зоя була занадто юною, тендітною і ... красивою. Уявіть: з'являється така в населеному пункті, який зайнятий ворогами. Природно, що у німців відразу прокинеться до неї інтерес. У наші плани таке не входило. Але Зоя виявилася наполегливою – вона залишилася на ніч біля нашого кабінету. Твердо мені заявляє: «Хочу воювати за Батьківщину». Зітхнув я і зарахував до загону Космодем'янську.
В. Лавров: Якою вона була в загоні?
А. Спрогіс: Скажу чесно, я не звертав на Зою увагу – крім неї, пам'ятайте, було ще дві тисячі бійців. У той час ми дислокувалися на нашій території поблизу лінії фронту. Другий перехід її для Зої став останнім ...» [4], [5].
З трьох тисяч направлених на комісію відібрали приблизно 2 тис. осіб. Їх партіями збирали в кінотеатрі «Колізей», а потім в критих вантажівках відвозили в військову частину № 9903, що розмістилася в Кунцево.
Із спогадів Клавдії Милорадової, однополчанки Зої Космодем'янської:
«У частині почалося навчання. Прискореними темпами нас вчили стрільбі; ходінню по азимуту, з картою, без карти; вибухової справи, «зняттю» вартових. Адже ми і холодною зброєю навчилися володіти. Потім нас визнали придатними до виконання завдань. Першим нашим командиром був «дядя Міша», він нам здавався дуже старим: ще б пак – 34 роки! У групі – 12 осіб: 8 хлопчиків і 4 дівчинки – Ліда Корольова, Валечка Зорічева, Зоя і я. Перше завдання виконували під Волоколамськом. На 3 дні раніше в тому ж напрямку пішла група Кості Пахомова, 8 осіб. Принагідно ми повинні були з ними з'єднатися. Привіз нас супроводжуючий офіцер капітан Федя Батурин, згодом – генерал-майор Батурин, помер він ...
Між станцією Дубосєково і Горюни ми перейшли лінію фронту. Дві доби йшли спокійно, хоча одяг промок і обледенів. Ми йшли в своїх пальто, в чому приїхали. На 4-ту добу, в ніч з 6 на 7 листопада, почали виконувати отримане завдання. Мінували дорогу Шаховська – Княжі Гори. Ми ставили зовсім нові натяжні міни конструктора Старикова. Підривали мости. Натягнули дріт на дорозі, підстерегли фашистського мотоцикліста, що мчав, звалили і взяли його польову сумку. Повернулися через лінію фронту на 7-й день, такий термін нам дали для виконання завдання, ми в нього вклалися.
Принесли в частину важку звістку: група Пахомова, з якою ми хотіли з'єднатися, і в якій були дві наших подружки – Женя Полтавська і Шурочка Грибкова, студентки Художнього училища ім. Калініна, – прийняла нерівний бій на Волоколамському кладовищі. Важко поранені, вони були схоплені фашистами, витримали неймовірні тортури. Всі вісім були повішені у Волоколамску.
У штабі доповіли про все побачене. Нам дали машину і повезли в Москву.
А Зоя, коли підривали міст, наступила на гнилу балку і провалилася в крижану листопадову воду. Температура у неї була висока, сильно боліло вухо. Зоя благала не віддавати її в госпіталь. Просила: «Везіть мене тільки в частину!» Наш лікар за тиждень вилікував її, а ще через тиждень знову викликали в Червоний куточок Зою і мене та ще двох дівчаток. Ми увійшли в групу Павлуші Проворова з 10 чоловік. Йому було 18 років. Інша група була у Бориса Крайнова, теж 18-річного… У нашій групі, крім нас з Зоєю, були комсорг Віра Волошина і Наташа Обухівська… У групі Крайнова – теж 10 осіб. З дівчаток – Аня Вороніна, комсорг Наташа Самойлович, Ліда Булгіна і Клава Лебедєва» [6].
Рейд в Петрищево
Згідно з розсекреченими документами штабу 5-ї армії (наказ № 00272 від 18.11.1941 р. та «План разрушения и уничтожения населенных пунктов и жилых построек на территории, занятой противником (в 50 километров зоне от переднего края обороны)» за 00273 від 17.11.1941 р.) населений пункт ПЕТРИЩЕВО входив в число 8 населених пунктів, що підлягали знищенню!
Цитую (мовою оригіналу – російською):
На виконання ЦЬОГО ЗАВДАННЯ і вирушила група під керівництвом Б.С. Крайнова, в складі якої була і Зоя Космодем'янська…
Одночасно з групою Крайнова в рейд вирушала і група під керівництвом П.С. Проворова, якій було поставлено завдання знищити населені пункти: «АНАШКИНО, ИЛЬЯТИНО, ГРАЧЕВО, ПУШКИНО, МИХАЙЛОВСКОЕ, БУГАЙЛОВО, КОРОВИНО».
Зі спогадів Клавдії Милорадової, однополчанки Зої Космодем'янської:
«Через р. Нару нас переправляли розвідники знаменитої 32-ї Східної дивізії, тієї, що до війни була 27-ю. Попередили нас: «Головкове обходьте! Небезпечно!» [В штабному списку населених пунктів, які підлягали знищенню – ГОЛОВКИНА. – Прим. В.Ф.] На 3-ю добу вийшли до Головківського поля. Стали радитись: обходити – втратимо більше доби. Йдемо прямо! Ніч. Вперед вислали розвідку. Тільки на взгорок вийшли – перехресний вогонь. Крайнов скомандував: «перебіжками – за мною!» Коли зібралися на галявині, виявилося, що йшло 20 осіб, а залишилося тільки 10. Зоя попросилася виповзти подивитися, чи немає поранених. З кимось із хлопчиків знайшли вбитого, але впізнати не змогли. На наші позивні ніхто не відповів. Вирішили: цим складом рухатися і виконувати завдання. Різали зв'язок. У Анашкіно підпалили міжштабний вузол зв'язку. У селі Мішінка [В штабному списку населених пунктів, які підлягали знищенню – МИШКИНА. – Прим. В.Ф.] вночі побачили, що в маленькій школі фашистські офіцери влаштували гульню. Круглу ніч вони кричали, пісні співали. Навіть патрулі ходили вщент п'яні. Напоролися ми на вартового, а він сп'яну поліз до нас обніматися. Вартового безшумно «зняли», підперли двері кілками, облили прорізи вікон і дверей горючою рідиною КС-3, підпалили і пішли. Фашисти на фронт не повернулися.
Петрищево перед нами. На узліссі я зустріла хлопчика. Хворост віз. Сказав, що це Петрищево. Я назвалася біженкою. Була в цивільному, чоботи на мені були ялові, селянські. Потім Боря Крайнов (ми його вибрали командиром, а Павлушку [Павла Проворова. – Прим. В.Ф.] – заступником) послав Ліду Булгіну і мене в розвідку. Ми відійшли метрів на 400 – засідка! Стали відходити. Нас переслідували. Потім групу свою ми так і не змогли знайти: адже вони почули, що німці стали поблизу стріляти, і знялися» [7].
В одному загоні з Зоєю Космодем'янської була і Нора Олександрівна Смирнова. Колишня партизанка і фронтовичка Нора Смирнова довгий час займалася збором і вивченням матеріалів, документів тих років. Її спогади трохи відрізняються від спогадів К. Милорадової.
«На друге завдання (вже на Можайському напрямку) було сформовано дві групи. Зоя і ще три дівчини – Віра Волошина, Клавдія Милорадова, Наташа Обухівська – входили в ту, яку очолив Павло Проворов.
Зима встановилася сніжна, морозна. Партизани отримали валянки, тілогрійки, теплу білизну, светри, вовняні підшоломники. Зоя ж пішла на завдання в кирзових чоботях і своєму пальто. «Так буде краще ходити в розвідку», – пояснила вона подругам. Температура в ті дні опустилася нижче 20 градусів. Особливо страждала від холоду Зоя, хоча вона і намагалася не показувати цього. Та подруг не обдуриш. І ось хтось віддав їй свій светр, хтось вовняні шкарпетки. За першу ніч загін пройшов близько 20 кілометрів. На днювання зупинилися в зарослому чагарником глибокому яру. З настанням темряви знову рушили в путь, припускаючи до світанку досягти Верейского шосе. Уже перед світанком, коли партизани переходили галявину, їх обстріляли. Вийшовши з-під обстрілу, не дорахувалися семи осіб. Пошуки загублених нічого не дали. Борис Крайнєв (керівник першої групи) і Павло Проворов вирішили діяти разом. Йшли до села Петрищево, де розташовувався штаб 332-го полку 197-ї піхотної дивізії противника. По дорозі розкидали колючки і мінували польові дороги, де вдень йшов жвавий рух ворожої техніки.
Ночували на снігу, багать не розводили. Багато бійців застудилися. Захворів і Павло Проворов. Вирішили хворих відправити додому. З Крайновим залишилися лише дві людини – Зоя Космодем'янська і Василь Клубков.
З донесення Бориса Крайнєва командуванню частини: «... Зі мною залишилися Космодем'янська і Клубков. Я вирішив з двома товаришами підпалювати об'єкти. Дійшли до Петрищево і запалили чотири будинки, на місце збору Клубков і Космодем'янська не з'явилися, чекав до ранку. Після вирішив йти до частини. В районі дит. комуни Мякішево перейшов лінію фронту 29 листопада 1941 р.» [8]
Як виявилося пізніше, командир групи Крайнєв чесно відзвітував про результати диверсійної роботи…
Із свідчень, написаних по-німецьки полоненим унтер-офіцером 10-ї роти 332-го піхотного полку 197-ї піхотної дивізії Карлом Бейерлейном:
«Вже 10 днів ми були в боях, і ось нарешті отримали рятівну звістку: зміна. Наш батальйон відійшов в цю ніч в село Петрищево, що лежить в декількох кілометрах від фронту. Ми були раді відпочинку і незабаром зайшли в хату. У невеликому приміщенні було тепло. Російську сім'ю виставили на ніч на вулицю. Тільки ми задрімали, як варта підняла тривогу. Чотири хати навколо нас палали. Наша хата наповнилась солдатами, які залишилися без даху над головою. Наше хвилювання швидко вляглося, і, виставивши півроти для охорони від підпалу інших будинків, ми досить незручно провели залишок першої ночі...» [9].
Однак після цієї вдалої диверсії Зоя не повернулася на умовлене місце, а, пересидівши день в лісі, на наступну ніч (або, за показаннями одного з очевидців, через ніч) знову пішла в село. Саме цей її вчинок лежить в основі пізнішої версії про те, нібито «вона самовільно, без дозволу командира попрямувала в село Петрищево». «Без дозволу» вона пішла туди тільки вдруге. І пішла не «самовільно», а для того, щоб до кінця виконати даний диверсійній групі наказ – «спалити населений пункт Петрищево».
Почекавши, коли стемніє, Зоя увійшла в село. Німці були насторожі. Після подій попередньої ночі староста, два німецьких офіцера і перекладач зібрали сход місцевих жителів, на якому веліли їм охороняти будинки. Деяким видали білі пов'язки стражників, в тому числі С.А. Свиридову. У того на квартирі стояли 4 офіцера і перекладач. Можливо, саме тому Зоя попрямувала до його садиби.
Коли партизанка стала підпалювати сарай з сіном, Свиридов її помітив і побіг за німцями. Підрозділ солдатів оточив сарай. Зоя була схоплена [10].
Звернемося до спогадів ще однієї однополчанки Зої Космодем'янської – ветерана фронтової розвідки Олександри Потапівни Федуліної:
О. Федуліна: Зоя Космодем'янська ніякою партизанкою не була. Вона була червоноармійцем диверсійної бригади, якою керував легендарний Артур Карлович Спрогис. У червні 1941 року він сформував особливу військову частину № 9903 для проведення диверсійних дій в тилу ворожих військ. Її основу склали добровольці з комсомольських організацій Москви та Підмосков'я, а командний склад набраний із слухачів Військової академії імені Фрунзе.
У жовтні 1941 року ми вчилися в одній групі з Зоєю Космодем'янською в розвідшколі бригади. Потім разом ходили в тил ворога на спецзавдання. У листопаді 1941 р. я була поранена, а коли повернулася з госпіталю, дізналася трагічну звістку про мученицьку смерть Зої.
С. Турченко: Чому ж про те, що Зоя була бійцем діючої армії, довгий час замовчувалося?
О. Федуліна: Тому що були засекречені документи, що визначали поле діяльності, зокрема, бригади Спрогіса. Пізніше мені довелось ознайомитися з не так давно розсекреченими наказом Ставки ВГК № 0428 від 17 листопада 1941 року, підписаним Сталіним. Цитую: «… Руйнувати і спалювати дотла всі населені пункти в тилу німецьких військ на відстані 40-60 км в глибину від переднього краю і на 20-30 км вправо і вліво від доріг. Для знищення населених пунктів у вказаному радіусі дії кинути негайно авіацію, широко використовувати артилерійський і мінометний вогонь, команди розвідників, лижників і диверсійні групи, забезпечені пляшками із запальною сумішшю, гранатами і підривними засобами. При вимушеному відході наших частин ... відводити з собою радянське населення і обов'язково знищувати всі без винятку населені пункти, щоб противник не міг їх використовувати».
Ось такі завдання виконували в Підмосков'ї бійці бригади Спрогіса, в тому числі червоноармієць Зоя Космодем'янська. Напевно, після війни керівникам країни і Збройних сил не хотілося мусувати інформацію про те, що бійці діючої армії палили підмосковні села, тому вищезгаданий наказ Ставки та інші документи такого роду довгий час не розсекречувалися. Звичайно, цей наказ розкриває дуже хворобливу і неоднозначну сторінку Московської битви. Але правда війни буває значно жорстокішою, ніж наші сьогоднішні уявлення про неї. Невідомо, чим би закінчилася сама кровопролитна битва Другої світової війни, якби фашистам дали повну можливість відпочивати в натоплених сільських хатах і відгодовуватися колгоспними харчами [11].
Смерть комсомолки-диверсантки
Зі свідчень жителя села Петрищево В.А. Куліка: «... Їй повісили на груди табличку, на якій було написано по-російськи і по-німецьки: "Палій"… Навколо шибениці було багато німців і цивільних. Підвели до шибениці і стали її фотографувати.
Вона крикнула: «Громадяни! Ви не стійте, не дивіться, а треба допомагати армії воювати! Моя смерть за Батьківщину – це моє досягнення в житті». Потім вона сказала: «Товариші, перемога буде за нами. Німецькі солдати, поки не пізно, здавайтеся в полон. Радянський Союз непереможний і не буде переможений». Все це вона говорила в момент, коли її фотографували.
Цілий місяць провисіло в центрі Петрищево тіло дівчини. Лише 1 січня 1942 року німці дозволили жителям поховати Зою» [12].
Покарання свідків, як «пособників фашистів»
Після повернення радянської влади, староста Петрищево Свиридов, соратник Космодем'янської по диверсійній групі Клубков, мешканці спалених Космодем'янською будинків Соліна и Смирнова були покарані на смерть, як «пособники фашистов».
З протоколу допиту жительки села Петрищево А.В. Смирнової від 12 травня 1942 р.: «На другий день після пожежі я перебувала у свого спаленого будинку, до мене підійшла громадянка Соліна і сказала: «Ходімо, я тобі покажу, хто тебе спалив». Після цих сказаних нею слів ми разом попрямували до будинку Кулик, куди перевели штаб. Увійшовши в будинок, ми побачили Зою Космодемьянску, яка знаходилася під охороною німецьких солдатів. Я і Соліна стали її лаяти, крім лайки я на Космодем'янску два рази замахнулася рукавичкою, а Соліна ударила її рукою. Далі нам над партизанкою не дала знущатися Валентина Кулик, яка нас вигнала зі свого будинку.
Під час страти Космодем'янської, коли німці привели її до шибениці, я взяла дерев'яну палицю, підійшла до дівчини і на очах у всіх присутніх вдарила її по ногах. Це було в той момент, коли партизанка стояла під шибеницею, що я при цьому казала, не пам'ятаю» [13].
Створення культу «подвигу Тані»
Січневої ночі 1942 року під час боїв за Можайськ кілька журналістів опинилися в уцілілій від пожежі сільській хаті в районі Пушкіно. Кореспондент «Правди» Петро Лідов розговорився з літнім селянином, який розповів, що окупація наздогнала його в селі Петрищево, де він бачив страту якоїсь дівчини-москвички… Розповідь старого зацікавила Лідова, і тієї ж ночі він пішов в Петрищево. Кореспондент переговорив з усіма жителями села, дізнався всі подробиці загибелі «партизанки Тані», – російської Жанни д'Арк – так називав він страчену. Незабаром Лідов повернувся в Петрищево разом з фотокореспондентом «Правди» Сергієм Струнниковим. Розкрили могилу, витягли тіло, зробили фото, показали партизанам. Один з партизанів Верейского загону дізнався в страченій дівчину, зустрінуту їм в лісі напередодні, яка назвала себе Танею. Під цим ім'ям і увійшла вона до статті Лідова.
Радянському народу вперше про долю Зої стало широко відомо з нарису П.О. Лідова «Таня», опублікованого в газеті «Правда» 27 сiчня 1942 року. В пропагандистському матеріалі розповідалося про страту фашистами в підмосковному селі Петрищево дівчини-партизанки, яка назвала себе на допиті Танею. Поруч була опублікована фотографія: понівечене жіноче тіло з мотузкою на шиї.
«ТАНЯ
В первых числах декабря 1941 года в Петрищеве, близ города Вереи, немцы казнили восемнадцатилетнюю комсомолку-москвичку, назвавшую себя Татьяной.
То было в дни наибольшей опасности для Москвы. Дачные места за Голицыном и Сходней стали местами боёв. Москва отбирала добровольцев-смельчаков и посылала их через фронт для помощи партизанским отрядам в их борьбе с противником в тылу. Вот тогда в Петрищеве кто-то перерезал все провода германского полевого телефона, а вскоре была уничтожена конюшня немецкой воинской части и в ней семнадцать лошадей. На следующий вечер партизан был пойман.
Из рассказов солдат петрищевские колхозники узнали обстоятельства поимки партизана. Он пробрался к важному военному объекту. На нём была шапка, меховая куртка, стеганые ватные штаны, валенки, а через плечо – сумка. Подойдя к объекту, человек сунул за пазуху наган, который держал в руке, достал из сумки бутылку с бензином, полил из неё и потом нагнулся, чтобы чиркнуть спичкой.
В этот момент часовой подкрался к нему и обхватил сзади руками. Партизану удалось оттолкнуть немца и выхватить револьвер, но выстрелить он не успел. Солдат выбил у него из рук оружие и поднял тревогу.
Партизан был отведен в избу, где жили офицеры, и тут только разглядели, что это – девушка, совсем юная, высокая, стройная, с большими темными глазами и тёмными стрижеными, зачесанными наверх волосами…» [14].
Тоді було ще не відомо справжнє ім'я загиблої. Одночасно з публікацією в «Правді» в «Комсомольскій правді» був опублікований матеріал Сергія Любимова «Ми не забудемо тебе, Таня».
Пізніше відкрилося, що це псевдонім, яким Зоя скористалася з метою конспірації. Справжнє ж ім'я дівчини, страченої в Петрищево, на початку лютого 1942 року встановила комісія Московського міського комітету ВЛКСМ. В акті від 4 лютого констатувалося:
«1. Громадяни села Петрищево (слідують прізвища) за пред'явленими розвідвідділом штабу Західного фронту фотографіям впізнали, що повішеною була комсомолка Космодем'янська З.А.
2. Комісія провела розкопки могили, де похована Космодем'янська Зоя Анатоліївна. Огляд трупа ... ще раз підтвердив, що повішеною є тов. Космодем'янська З.А.».
5 лютого 1942 року комісія МГК ВЛКСМ підготувала записку в Московський міський комітет ВКП (б) з пропозицією представити Зою Космодемьянскую до присвоєння звання Героя Радянського Союзу (посмертно). А вже 16 лютого 1942 р. побачив світ відповідний Указ Президії Верховної Ради СРСР. В результаті червоноармієць З.А. Космодем'янська стала першою у Великій Вітчизняній війні жінкою-кавалером Золотої Зірки Героя.
Ось так в СРСР був створений культ «подвигу Тані» (Зої Космодем'янської) і ввів цей культ товариш Сталін особисто. А стаття-продовження Лідова – «Хто була Таня», вийшла лише через два дні – 18 лютого 1942 року [15]. Тоді вся країна дізналася справжнє ім'я убитої фашистами дівчата: Зоя Анатоліївна Космодем'янська, учениця десятого класу школи № 201 Жовтневого району Москви.
У 1944 році був знятий фільм «Зоя» [16], який отримав в Каннах в 1946 р на I міжнародному кінофестивалі премію за кращий сценарій. Також фільм «Зоя» був удостоєний Сталінської премії I ступеня, її отримали Лео Арнштам (режисер), Галина Водяницька (виконавиця ролі Зої Космодем'янської) і Олександр Шеленков (кінооператор).
«Дивіться, люди! – вигукнув народний артист РРФСР, один з основоположників радянського кінематографа Олександр Довженко. – Це Зоя Космодем'янська. Дивіться, дівчата, воїни, діти, дивіться, панове міжнародні політики! Ось йде на смерть безсмертна серед окупантів... Напишуть книги, проспівають піднесені вірші, і слава Зої перейде в століття з роду в рід як натхнення чистої нашої юності, якою завжди цвіла і буде процвітати наша земля» [17].
Існує також не підтверджена версія, що Сталін віддав наказ: куди б не переводили 332-й полк 197-ї дивізії вермахту, який «замучив Зою Космодем'янську», завжди повідомляти про це солдатам частин, що стоять проти цієї частини нелюдей і не брати солдат 332-го полку німецької армії в полон.
Сталін замітає сліди…
З епопеї В. Батшева («Власов») дізнаємося: за повідомленнями про хід виконання наказу Ставки за № 0428, підписаним заступником начальника оперативного відділу 5-ї армії підполковником Переверткіним, вже до 25 листопада 1941 року відступаючою червоною вояччиною було знищено повністю і зруйновано частково понад п'ятдесят російських сіл Підмосков'я [18].
Дослідники визнають, що «проведення в життя наказу № 0428 вигнало на холод не стільки німців, скільки мирних жителів, що не встигли евакуюватися. Тисячі жінок, старих і дітей були позбавлені даху над головою в сувору зиму 1941/1942 рр.».
Як відзначають, «Геббельс вдало використав цей наказ в ідеологічній війні проти СРСР. На стінах будинків в окупованих містах з'явилися мільйони плакатів, на яких Сталін з факелом в руці підпалював селянські хати».
Вже в грудні 1941 року згідно з директивою Військової Ради Північно-Західного фронту за № 11052 наказ Ставки № 0428 і всі інші накази, які базувалися на його основі, були вилучені з штабів! (Про це ми поговоримо в наступній частині розслідування…)
Одночасно радянська пропагандистська машина почала звинувачувати у спаленні населених пунктів на окупованих територіях… самих німців! Це було зроблено вустами того ж самого Лідова, який створив пропагандивний міф «подвиг Зої»:
«…Немцы отступали поспешно и впопыхах не успели сжечь Петрищево. Оно одно уцелело из всех окрестных сел. Живы свидетели кошмарного преступления гитлеровцев, сохранились места, связанные с подвигом Зои, сохранилась могила, где покоится ее прах» [19].
Далі буде…
Посилання:
1. «Совершенно секретно», № 7, 2008.
2. Зоя Космодемьянская: Вся правда и ложь / softmixer – сетевой журнал, 2012, blog-post_6776.
3. Михайло Сергійович Восленський розповідав, як він чисто випадково став свідком шелепінської зоряної години. Він був у справах в кабінеті у першого секретаря ЦК ВЛКСМ Н. А. Михайлова, коли тому подзвонив Сталін і, довідавшись, хто відшукав Зою Космодем'янську, сказав: «Це – добрий працівник. Зверни на нього увагу». У ту хвилину і почалося неспинне піднесення Олександра Шелепіна вищих посад в радянському керівництві.
4. Валентин Лавров. АРТУР СПРОГИС РАССКАЗАЛ… «Зоя. Еще раз о гибели Зои Космодемьянской», «Московский комсомолец», 1991,12 декабря.
5. Інтерв'ю, яке взяв у Артура Спрогіса в 1978 році журналіст Валентин Лавров, було опубліковано тільки через тринадцять років, в грудні 1991-го.
6. ВСПОМИНАЕТ КЛАВДИЯ МИЛОРАДОВА. Сб. «Жизнь и подвиг Зои», М., 1998 г., стр. 16.
7. Там же.
8. Нора Смирнова. «За землю, которая зовется советской страной». Газ. «Тамбовская правда», 1986, 29 ноября.
9. Виктор Кожемяко. «Трагедия Зои Космодемьянской: Факты против домыслов». «Правда», 29 ноября 1991 г.
10. Зоя Космодемьянская: Вся правда и ложь / softmixer – сетевой журнал, 2012, blog-post_6776.
11. Турченко С. Правда о Зое Космодемьянской / Интернет-журнал «Самиздат», 10.05.2010.
12. Там же.
13. Там же.
14. Лидов П. ТАНЯ. «Правда», 27 января 1942 г.
15. Лидов П. КТО БЫЛА ТАНЯ. «Правда», 18 февраля 1942 г.
16. Сценарій фільму був написаний Л. Арнштамом і Б. Чирсковим у 1943 році. Режисер – Л. Арнштам. Оператор – О. Шеленков. Композитор – Д. Шостакович. Прем’єра фільму відбулася 22 вересня 1944 року. Тривалість фільму – 1 год 35 хв. За даними «КиноПоиск» (на 8.05.2016) фільм переглянули 21, 8 млн. глядачів.
17. Иван Овсянников. ДА СВЯТИТСЯ ИМЯ ЕЁ! / ТЫ ОСТАЛАСЬ В НАРОДЕ ЖИВАЯ…: Книга о Зое Космодемьянской. – Тамбов, ОГУП «Тамбовполиграфиздат», 2003,
18. Владимир Батшев В. Власов. В 4-х томах. Т. 1, стр. 215-217. Изд-во «Мосты – Литературный европеец», Франкфурт-на-Майне, 2001/2005.
19. Лидов П. КТО БЫЛА ТАНЯ. «Правда», 18 февраля 1942 г.
Ми повинні знати ВСЮ ПРАВДУ про Другу світову війну, незалежно від того, під якими прапорами воювали українці: під прапорами РСЧА, під прапорами Вермахту чи під прапорами ОУН-УПА.
Зверніть увагу
Прошу активніше підтримати розвиток Народного Оглядача – перехід на Drupal-10 та систему самоорганізації «Демоси»