Сталінград: незручна правда про радянських солдатів в рядах Вермахту

31 січня – 2 лютого 1943 року вважаються закінченням Сталінградської битви, яка закінчилася капітуляцією 6 армії Паулюса. Однак, в реальності були моменти, які в офіційній історії т. зв. «Великої Вітчизняної війни» не згадуються принципово, хоча, втім, цим «офіційна історіографія» СРСР грішить подібним чином не тільки проти обставин Сталінградської епопеї, але проти всієї війни в цілому.

Бойовий шлях «радянських» [Німці всіх бійців РСЧА називали «русскіє» (русские), незалежно від національності. При перекладі українською «русские» стають «росіянами». Тому, щоб уникнути плутанини, я перекладаю «русские», як «радянські». – В.Ф.] в складі 6 армії почався практично з перших бойових зіткнень її з частинами Червоної Армії. Великий стрибок в чисельності добровольців стався під час звільнення (окупації) області Війська Донського влітку-восени 1942 року. З плином часу постійно зростала кількість добровольців в бойових підрозділах 6 армії, так само як і в підрозділах забезпечення: шофери, піднощики боєприпасів, сапери, зв'язкові та інші (фігурує цифра в середньому до 27% радянських в дивізіях 6 армії).

Командир батальйону 76-ї піхотної дивізії Йохен Лезер згадує, наприклад, як двоє червоноармійців добровільно приєдналися до бойових порядків його підрозділу безпосередньо відразу здачі в полон, і продовжили участь в бою, причому один з них став другим номером у розрахунку кулемета, а коли перший номер загинув, зайняв його місце.

Пізніше, коли вже 6-а армія сиділа глибоко в котлі, було досить воістину дивних епізодів – на сторону оточених, і практично переможених, добровільно і зі зброєю в руках переходили деякі з їх переможців. Відзначалися випадки добровільного переходу на бік німецьких військ не тільки одиночних червоноармійців, але також і невеликих стрілецьких підрозділів та «переїзди» танків разом з екіпажами.

На найдраматичніший момент Сталінградської епопеї кількість радянських в рядах 6 армії оцінюється від 50 до 70 тисяч осіб, так само називаються цифри до 90 тисяч бійців. Коротше кажучи, радянські бійці були другою за чисельністю національною групою 6 армії після німців, перевершуючи числом румунів, італійців і хорватів.

Цікавий факт – навіть під час боїв в частині Сталінграда, контролювалася німецькими військами, були створені місцеві органи влади з жителів міста – бургомістри, старости, допоміжна поліція, так само було відзначено перебування в місті українських поліцейських з Харкова та Сум.

Таким чином, радянські добровольці відіграли значну роль в битві за Сталінград, виконавши наказ Верховного головнокомандуючого, якому присягали – трималися до останньої можливості, в ряді випадків до останнього солдата і останнього патрона, як і вимагав у своєму наказі Адольф Гітлер, в ряді випадків – пробивалися до основних німецьким силам вже після того, як 6 армія перестала існувати.

За даними Рутгера Оверманса, який працював з документами вермахту, в оточення потрапило 195000 німців, 50000 радянських (ймовірно, сюди включені і росіяни, і українці, і козаки, і татари, і грузини, і т. д.), 5000 румунів. Манфред Керинг пише про 232000 німців, 52000 радянських перебіжчиків, 10000 румунів. Дані дещо розходяться, але з них видно, що в німецькій армії було багато перебіжчиків. Багато з них були "Hiwi", але деякі служили і в строю (в кінці битви деякі німецькі дивізії були фактично "радянськими"). Відомо, що під час операції "Кільце" (знищення 6-ї армії) на найнебезпечніших ділянках фронту прикривали відхід німецькі штурмові батальйони і батальйони, які складалися в основному з радянських (часто з донських козаків).

Історія сталінградської битви ще чекає на своїх дослідників!