Різдво і Вермахт: «Сталінградська мадонна»

Заручники в котлі

Історія «Сталінградської мадонни» почалася під час Другої світової війни. З листопада 1942 року солдати шостої армії під командуванням генерала Фрідріха Паулюса перебували в оточенні. У так званий котел потрапило більше 300 тисяч осіб...

Серед заручників котла виявився теолог і лікар Курт Ройбер. У жовтні 1942 року він побував у відпустці в Німеччині, встигнувши відвідати дружину і чотирирічну доньку. Але вже через місяць він мав повернутися на фронт – в Сталінград.

Чудо на Різдво

Різдво 1942 року стало для солдатів в Сталінградському котлі найсумнішим. Але військові все одно готувалися до свята: з соломи і гілок майстрували адвентскі  вінки і подобу різдвяної ялинки, збирали разом мізерні запаси їжі.

Хтось із солдатів попросив Ройбера намалювати картину до Різдва. І він намалював шматочком вугілля на зворотному боці радянської карти мадонну з немовлям. Навколо Марії, що тримає на руках Ісуса, написано по-німецьки: «Світло. Життя. Кохання. Різдво в котлі».

Незабаром про малюнок, що зображає матір і дитину, що притулилися один до одного, знали сотні солдатів. В ніч 24 на 25 грудня 1942 року малюнок повісили на стіні землянки, поруч поставили свічки. Одні читали біля Діви Марії молитви, інші приходили подивитися на неї. Вже від цього людям ставало легше. Мадонна допомагала тисячам німецьких солдатів, які опинилися в оточенні, знайти надію.

Поблизу вибухали бомби, з'являлися нові поранені. Коли один з німців, який тільки що разом з усіма співав пісні, був убитий, свято закінчилося. А незабаром після Різдва почався наступ радянських військ з метою остаточного знищення німецької армії.

13 січня 1943 року «Сталінградська мадонна» була вивезена з оточення на останньому літаку в руках тяжко пораненого полковника Вільгельма Гроссе. Землянка, в якій було написано і деякий час знаходилося зображення Мадонни, була знищена через тиждень прямим попаданням бомби (Курт Ройбер в цей час знаходився в госпіталі).

Малюнок передали дружині теолога. Він зберігався в сім'ї до 1983 року, а потім родичі вирішили передати малюнок «Сталінградська мадонна» в Меморіальну церкву кайзера Вільгельма в Берліні (Гедехтніскірхе), де вона знаходиться і зараз.

«Сталінградська мадонна» стала емблемою окремого санітарного батальйону німецького бундесверу.

У 1990 році ікона «Сталінградська мадонна» була освячена церковними ієрархами різних християнських конфесій з трьох європейських міст, які сильно постраждали під час Другої світової війни: настоятелем англіканського собору в Ковентрі, єпископом з Берліна і архієпископом Вольським та Київським Пименом (Хмелевським).

Копія ікони знаходиться в Волгоградському католицькому храмі Святого Миколая і широко шанується серед волгоградських католиків як ікона «Діва Марія Примирення».

***

З понад 300 тисяч німецьких солдатів, які опинилися в котлі, близько 90 тисяч вижили і потрапили в полон. Серед них був і Курт Ройбер, який мріяв після війни продовжити малювати і займатися теологією. Але повернутися додому, до Німеччини, йому не судилося. У радянському концтаборі не витримавши холоду, стресу і недоїдання, він тяжко захворів, впав у кому і помер. Йому було всього 37 років.

Звістка про смерть Курта Ройбера його сім'я отримала лише два роки по тому. «Сталінградська мадонна», 150 малюнків, серед яких є портрети радянських селян, і сотні листів – це все, що залишилося на пам'ять про вірного солдата Третього Рейху.

Останні листи

Одним з останніх літаків з Сталінградського котла вивезли останні листи воїнів...

«Вчора на спостережному пункті Ханнес умовив мене написати тобі. Я тиждень коливався, писати чи не писати цей лист, тому що думав: невідомість хоч і болісна, але все-таки залишає іскру надії. Те ж саме я думав і з приводу своєї долі. Кожен раз, засинаючи, усвідомлював всю відчайдушність нашого становища – між надією і загибеллю. Але я намагався нічого не додумувати до кінця. Я багато разів міг загинути, але колись це було б раптово, несподівано, без підготовки. А зараз все інакше, з сьогоднішнього ранку я знаю, що нас чекає, і мені стало легше, тому і тебе я хочу звільнити від мук невідомості».

* * *

«Фюрер твердо обіцяв визволити нас звідси, його слова нам зачитували, і ми їм твердо віримо. Я і сьогодні ще вірю в це, тому що треба хоч у що-небудь вірити. Якщо це виявиться неправдою, то у що ж мені вірити? Тоді я не хочу чекати ні весни, ні літа, нічого, що приносить радість. Залиш мені цю віру, дорога Грета, я все своє життя або принаймні вісім років вірив у Фюрера і в його слово...»

* * *

«Минулі тижні змусили всіх нас згадати про загальний кінець. Якби ми не читали святе Євангеліє і не думали про Різдво в ці години великих випробувань, то напевно повсякденні труднощі відбили б будь-яке бажання жити. У кожного з нас Різдво глибоко в серці, воно як символ порятунку, любові і жалості до людства. Чи не про що інше навіть і думати не вдається. Але не дивлячись на всі труднощі ми будемо просити Господа і докладати всіх зусиль що б завдати нищівного удару по атакуючим нас недолюдям. Ніщо не може похитнути нашу віру в перемогу, тому що ми просто повинні перемогти, якщо Німеччина хоче жити».

* * *

«І все ж ми ще віримо в щасливе воскресіння нашого народу. Про це подбають люди з правдивим серцем. Доведеться виконати після війни величезну роботу, щоб покласти край підступам всіх навіжених, дурнів і злочинців. Ті, хто повернеться з війни, виметуть їх, як сміття з квартири. Ми – прусські офіцери і знаємо, що треба робити, коли в нас нужда».

* * *

«Напередодні ввечері, в хаті, яка була все ще практично не пошкоджена, зібралися одинадцять солдатів і тихо святкували Святий День. Серед них були ті, що вже втратили всяку надію і розчарувалися, але були і ті, що виглядали цілком задоволеними. Це була досить дивна компанія, яка хотіла святкувати день народження Христа. В той день на світі навряд чи був більш убогий Різдвяний стіл, ніж у нас. Ще вчора цей стіл був ящиком для зенітних снарядів, а сьогодні його накрили сірим кітелем мого товариша, того, чиї очі я закрив в минулу п'ятницю в цій самій кімнаті. Я написав його дружині листа зі словами розради. Може Господь захистить її».

* * *

«Якщо є Бог, написала ти мені в твоєму останньому листі, він скоро поверне тебе мені живим і здоровим. Ти писала: таку людину, як ти, який любить тварин і квіти і нікому не робить зла, любить свою дитину і дружину, Бог неодмінно збереже.

Дякую тобі за ці слова, лист твій тепер завжди зі мною в нагрудній кишені. Але якщо ти, дорога, ставиш свою віру в існування Бога в залежність від виконання твоєї надії, ти опинишся перед дуже важким рішенням. Адже я релігійна людина. Ти завжди була віруючою, але тепер це зміниться, якщо ми будемо виходити з нашої колишньої позиції, бо обставини такі, що викидається на смітник все, у що ми вірили. Я шукаю слова, щоб сказати тобі про це. Або ти вже здогадуєшся сама?»

* * *

«Це … мій останній лист. Мій товариш захопить його, тому що завтра з нашого котла піде останній літак. Положення вже стало неконтрольованим, росіяни в трьох кілометрах від останньої льотної бази, і якщо ми її втратимо, звідси і миша не вирветься – і я в тому числі. Звичайно, і інші сотні тисяч, але це слабка втіха, що ділиш смерть з іншими».

* * *

«У вівторок я на своїй машині підбив дві «тридцатьчетвірки». Цікавість привела їх за наш передній край. Це було чудове видовище. Потім я проїхав повз залізо, що димилося. З люка висіло тіло, головою вниз, ноги заклинило і вони горіли. Але тіло жило, долинали стогони. Ймовірно, болі були жахливі. І не було ніякої можливості його звільнити. А навіть якби така можливість була, він все одно через кілька годин помер би в страшних муках. Я застрелив його, і при цьому по щоках у мене текли сльози. І ось уже три ночі поспіль я плачу над загиблим російським танкістом, якого я вбив».

* * *

«Я давно не отримував від вас ніяких звісток ... я страшенно сумую. Сам давно збирався написати хоч пару теплих слів для своєї родини на Різдво, але весь час виникали якісь невідкладні справи. Ми – люди, ми повинні зуміти пережити все це. Для мене найголовніше, щоб з вами все було добре. Не хвилюйтеся за мене, зі мною вже більше нічого не трапиться. Сьогодні я молився Господу, і я попросив Його передати вам всю мою любов і тисячу поцілунків – я буду любити вас до останнього подиху. Ніжно цілую вас діти мої. Будьте щасливі і пам'ятайте вашого батька».

* * *

«Смерть завжди зображувалася героїчною, захоплюючою, яка здійснюється в ім'я переконання або великої справи. А як же виглядає реальність? Люди здихають від голоду, лютого холоду, смерть тут просто біологічний факт, як їжа і питво. Вони мруть, як мухи, і ніхто не дбає про них, і ніхто їх не ховає. Без рук, без ніг, без очей, з розірваними животами вони валяються всюди. Про це треба зробити фільм, щоб назавжди знищити легенду «про прекрасну смерть». Це просто тваринний подих, але коли-небудь він буде піднятий на гранітні п'єдестали і облагороджений у вигляді «вмираючих воїнів» з перев'язаними бинтом головами і руками. Напишуть романи, зазвучать гімни і співи. У церквах відслужать месу...»

* * *

«Я читав моїм хлопчикам Різдвяну історію за Євангелієм від Луки, главу другу c 1-го по 17-й вірш. Дав їм черствого чорного хліба, символ святого причастя, тіло істинного Господа нашого Ісуса Христа. Я просив Господа, щоб він змилосердився над ними і був милостивий до них. Я не говорив з ними нічого щодо п'ятої заповіді («не убий»). Люди сиділи на лавках і слухали мене, їх очі здавалися неприродно великими на виснажених голодом обличчях. Всі вони були молоді, крім одного, якому був 51 рік. Я дуже радий, що мені дозволили втішити їх серця і надати їм хоробрості. Коли все закінчилося, ми потиснули один одному руки, обмінялися адресами, і обіцяли що, якщо хоч один з нас повернеться живий, то повідомить родичам як ми зустріли цей Святий вечір 1942-го». (Невідомий німецький священник)

* * *

Дорогий батько! Наша дивізія «готова» до великої битви, але ця велика битва не відбудеться. Ти, напевно, здивуєшся, що я пишу тобі по твоїй службовій адресі, але те, що я хочу сказати тобі в цьому листі, може сказати лише чоловік чоловікові. Ти сам знайдеш відповідну форму, щоб пояснити матері. Сьогодні нам було сказано, що ми можемо відправити листа. Той, хто знає становище, розуміє, що ми можемо зробити це в останній раз.

Ти полковник, дорогий батько, і сидиш в Генштабі. Ти розумієш, що все це означає, і тому можеш позбавити мене від пояснень, які звучали б сентиментально. Все скінчено. Я думаю, що це може тривати ще вісім днів, а потім дверцята закриються. Я не хочу зараз займатися пошуками причин, які можна було б привести за або проти нашої ситуації. Ці причини тепер абсолютно неважливі і обговорювати їх марно, і якщо я все-таки хочу про щось сказати, то лише про те, що ви повинні шукати причини і пояснення не у нас, а у вас, у того, хто несе відповідальність за цю ситуацію. Не падайте духом. Особливо ти, батько, і ті, хто розділяє твої погляди. Але будьте напоготові, щоб ще більші нещастя не обрушилися на нашу Батьківщину. Нехай це пекло на Волзі послужить вам пересторогою. Прошу вас, пам'ятайте про це.

Під кінець про особисте. Ти можеш бути впевнений в тому, що все, аж до самого кінця, буде як треба. Звичайно, трохи зарано в тридцять, але що поробиш.

Не треба сентиментів. Потисни за мене руки Лідії і Олені. Поцілунок мамі (акуратніше, старий вояка, думай про її серце). Поцілунок Герді. І привіт всім іншим. Руку до каски, батько, обер-лейтенант доповідає тобі про своє відбуття».

* * *

«Говорити в Сталінграді про Бога – означає заперечувати його існування. Я повинен сказати тобі про це, дорогий батько, і тому мені подвійно важко. Ти мене виховав, батько, тому що матері не було, і завжди змушував звертати мої очі і душу до Бога.

І я подвійно шкодую про свої слова, батько, тому що вони будуть останніми, після них я вже більше нічого не зможу сказати втішного…

Ти, батько, духовний мій пастир, і в останньому листі я можу сказати тільки правду або те, що мені здається правдою. Я шукав Бога в кожній воронці, в кожному зруйнованому будинку, в кожному кутку, у кожного товариша, коли я лежав у своєму окопі, шукав і на небі. Але Бог не показувався, хоча серце моє волало до нього. Будинки були зруйновані, товариші хоробрі або боягузливі, як я, на землі голод і смерть, а з неба бомби і вогонь, тільки Бога не було ніде. Ні, батько, Бога не існує, або він є лише у вас, в ваших псалмах і молитвах, в проповідях священиків і пасторів, під дзвін дзвонів, в запаху ладану, але в Сталінграді його немає».

Джерела:

• Битва за Сталинград – архивные кадры снятые военными фотографами с обеих сторон фронта // Сайт: cripo.com.ua; 04.02.2013.
• Татьяна Маршанских. Случайная святая // Сайт: Московская Немецкая Газета.
• Мемориальная церковь императора Вильгельма (Гедехтнискирхе; Kaiser-Wilhelm-Gedächtniskirche) // Сайт: cult-turist.ru;
• Штерн В. Как немецкие солдаты справляли Рождество? Сайт: armflot.ru, 17 августа 2015.
• RedBlogger. В Сталинграде Бога нет. Битва за Сталинград. 19.11.2015
• TriniBot. Сталинград, 1942-43 (Подборка архивных фотографий Сталинградской битвы) // Сайт: trinixy.ru/44727; 7.05.2010.

  ---